Совок настає: від Нелі Штепи до судді Овчаренко 

Здобувши незалежність 26 років тому, ментально Україна так і не покинула совкової реальності

А ви помітили, як від новинних стрічок останнім часом потягнуло совковим тліном? Інформпростір просто здуває від персонажів хитрих, нерозумних і до того ж неймовірно позбавлених смаку. Наче в якомусь секретному місці відчинили потаємні дверцята – і в наш 2017 рік потягнулися дядечки й тітоньки із найбільш жлобських закутків радянського минулого.

Журналісти повідомляють про дивний випадок із затриманням у кабінеті антикорупційного прокурора Назара Холодницького двох суддів Кіровського райсуду Дніпра. Одна з них, пані Овчаренко, перед тим як нести хабар розміром $50 тис., і до церкви сходила, і до персональної ворожки. А вручаючи прокурору пакет із першим хабарним "траншем", задушевно мовила: "Ну ми ж із вами нормальні люди!"

Із залу суду Харкова відпускають під домашній арешт знаменитого екс-мера Слов'янська Нелю Штепу. Мадам спершу обіцяє оздобити повішений на неї електронний браслет стеження "стразиками", щоб на годинник був схожим. А потім в обнімку з українським прапором виконує гімн України.

Відчуваючи наплив нудоти, читаєш новини далі – і натикаєшся на приписану Олегу Барні фразу: "Померти за президента і країну – це честь для всіх простих українців!" Причому достеменно невідомо, чи справді нардеп від БПП щось таке казав. Але згадуючи "танго" з Арсенієм Яценюком, протаранений на площі Перемоги трамвай і численні ідіотські "перли" – якось одразу віриш. Барна – він і не таке міг ляпнути...

От звідки вони беруться? І начебто ж 2017 рік за вікном: безвіз, біткоіни, електрокари, Ілон Маск, міжнародні джаз-фести у Дніпрі та Львові. А виходиш надвір (в інтернет) – і тут воно все, ніби й не йшло: треники з лампасами, шоколадки для медсестричок, пташине молоко для лікарів; шуби, вдягнені у травні; партійні "розборки" та профспілкові "накачування"; насіння в пакетику й зачіски у стилі "козир-баба з міськкому комсомолу". І – клятви у вірності, і готовність "порвати" усякого, хто не йде з усіма в одній піднесено-радісній колоні.

Ну гаразд, частково всю цю полову можна пояснити рецидивами ностальгії. Мовляв, у роки нашої молодості і вода була мокрішою, і Газманов співучіший, і "Роксолана" по телеку – красивішою. Ось і ходять 40–50-річні люди на всякі там "Дискотеки 80-х", футболки з ненашенськими написами Gucci і Benetton змушують зволожуватися очі, а Мікеле Плачідо донині вважається еталоном чоловічої краси.

Та чи в одній ностальгії річ? Боюся, що ні. Просто, здобувши незалежність 26 років тому, ментально Україна так і не покинула совкової реальності. Тієї самої, про яку письменник Андрій Синявський на суді сказав: "У мене розбіжності з радянською владою – суто стилістичні".

Хочеться додати: і з людьми, вигодуваними цією владою, – теж. Олег Барна може люто відгукуватися про СРСР, але стилістично він – абсолютно радянська людина, яка, приїжджаючи по партійній лінії на міжнародні форуми, налітає на освічених колег із безоднею свого світогляду. Або Неля Штепа: майже впевнений, що вона захоплено слухала Ірину Аллегрову з Альоною Апіною, і стилістично вона родом із їхніх пісень, із корчемним надривом, хвацьким кічем "брюлики на спортивні штани" і цим нестямним: "Ай, дівчатка, пиймо, гуляймо й говорімо про наше, жіноче!"

Ну, а суддя Овчаренко – та вся родом із радянської судово-бандитської традиції, де прокурорська дочка та пацан-жиган – герої одного пісенного сюжету; де убитих і несправедливо засуджених заведено замолювати іменними дзвонами для соборів і автомобілями для "своїх" батюшок. Підкупити Господа Бога в особі його намісника, щоб розгляд справи не дійшов до Страшного Суду – це, друзі мої, дуже по-радянськи...

Нам іще належить видавити із себе всі ці "Старі пісні про головне"

І цим духом пронизані всі верстви суспільства, знизу доверху. Звідси і прем'єр, який обожнює спілкуватись із співвітчизниками, не виходячи з амплуа "Приязний директор-господарник", і генпрокурор, який запрошує на весілля сина весь іконостас, який керує державою, і депутати, які заставляють дорогими авто весь простір біля Верховної Ради. І "прості громадяни", які на словах сварять керівну братію, а на ділі – часто готові посісти їхні місця.

Усе, зрозуміло, пізнається в порівнянні, і, скажімо, дивлячись на Запоребрик, у нас – формена Естонія; там уже надуспішно схрестили Аллегрову з товстим попом на "Гелендвагені" й автоматом Калашникова, причому абсолютно очевидно не мають наміру на цьому зупинятися. Але нам-то що з того, якщо ми рухаємося до Європи? Як казав класик: "Нам своє робить" – і бажано не відволікаючись на світовідчуття, яким увесь світ уже перехворів і пішов далі.

Нам іще належить видавити із себе всі ці "Старі пісні про головне". По-перше, тому що старі. По-друге, тому що не це для нас Головне. Ну, а по-третє, – просто тому, що там, по той бік безвізу – світ куди кращий і цікавіший за світ Нелі Штепи. Ось тільки як пояснити це її однодумцям?