-1 Київ
Може, зараз треба побудувати паркан між Україною та Росією. Але, думаю, зрештою настане час, коли ми його добровільно з обох боків зламаємо
– Із нами на зв'язку у скайпі Володимир Войнович – письменник, дисидент. Володимире Миколайовичу, добрий вечір!
– Добрий вечір!
– Думаю, що глядачі отримають від розмови не менше задоволення, ніж від прочитання ваших блискучих творів. Для мене ви – більше, ніж письменник. Ви – практично пророк. Мій улюблений ваш твір – "Москва 2042". Тому ставитиму вам запитання як людині, слова якої мають властивість справджуватися.
– Добре. Теж сподіваюся, що глядач отримає задоволення, це залежить від нас обох. (Усміхається).
– Спробуймо! Почнімо з вашого роману "Москва 2042". Основні події, передбачені вами в антиутопії, уже сталися, до того ж давно. Наприклад, що Росією керуватиме резидент радянської розвідки в Німеччині. І що відбудеться зрощення КДБ із партією та церквою. Але деякі речі тільки тепер починають відбуватися. Москву у вашому романі огороджено шестиметровим парканом із колючим дротом та автоматниками. Сьогодні Україна почала будувати майже таку саму "Стіну". І ще низка країн заявляє, що не проти відгородитися від Росії такою стіною. Скажіть, що робити цивілізованим державам із таким сусідом?
– Може, поки що варто відгородитися від сусіда та почекати певний час. Коли я пишу якусь річ, намагаючись зазирнути в майбутнє, то малюю, можливо, найгірші варіанти. Я дуже обережний оптиміст. Може, зараз треба побудувати паркан. Але, думаю, зрештою настане час, коли ми його добровільно з обох боків зламаємо та Росія теж ступить на той важкий шлях, на який ступила Україна та на превелику силу рухається ним. Я майже впевнений, що ми на нього ступимо, тому що в Росії з давніх часів найкращі уми мріяли, що ми колись станемо Європою. Починаючи з Чаадаєва чи навіть раніше. Думаю, до 2042 року ситуація зміниться. Уважатимемо, що все погане, що я пророкував, нині завершується. Потім почнеться якийсь інший період – період зближення. І нехай пробачать мені ті, хто думає не так.
– Чекати досить довго до 2042 року...
– Ні, я думаю, що процес почнеться набагато раніше. Для людей вашого покоління він ще за вашої молодості почнеться. Може, я його не побачу, але процес почнеться обов'язково.
Скріншот: NewsOne / YouTube
– Володимире Миколайовичу, ваш роман вийшов у 1986 році. Уже тоді ви описали якусь подобу інтернету, де збирають усю інформацію. Але у вашій "Москві" всі кабелі ліній зв'язку закінчувалися заглушками, ішли в нікуди. Як думаєте, у Росії сьогодні залишилися вільні ЗМІ?
– Відносно вільні залишилися. Їх дуже мало. Але все-таки є у нас телеканал "Дождь", на якому можна говорити досить відверто про дуже гострі речі, зокрема і про відносини України з Росією. Радіо "Эхо Москвы", "Новая газета". Щось залишилося. Я дуже добре пам'ятаю радянські часи, коли навіть багатотиражка не могла вийти з текстами, які суперечать останнім указівкам партії й уряду.
– Ви особисто звідки черпаєте інформацію?
– Звідусіль, звідки трапляється. Переважно з інтернету. Коли я шукаю правду, дивлюся інтернет. Коли хочу обуритися чи посміятися, дивлюся російське телебачення.
У наших людей такий загарбницький інстинкт залишився
– До речі, про російське телебачення. Кисельов, Соловйов (телепропагандисти Дмитро Кисельов, Володимир Соловйов. – "ГОРДОН") і їхні колеги – це такі самі злочинці, як і ті, хто віддає накази вбивати на війні?
– Ті, хто віддає накази вбивати, і ті, хто вбиває, вчиняють фізичні дії. Підтримка брехнею цих дій має бути покарана, можливо, громадським остракізмом.
– Коли пропаганда була ефективнішою – у Радянському Союзі чи в Росії?
– Сьогодні ефективніша. Не знаю чому. Хоча, може, й знаю. Тому що в Радянському Союзі вона була обмежена ідеологічними рамками та була набагато нуднішою. Радянські пропагандисти були обережними. А сьогоднішні – вони горласті, вони роблять вигляд, що те, про що вони говорять, схоже на правду. До речі, запрошують українців, ті щось кажуть, їх закрикують. Іноді українцям теж удається щось прокричати, й виникає видимість свободи слова. Це просто пропагандистський трюк, я б сказав, умілий.
– Тих, кого запрошують з українського боку, переважно в Україні і не знає ніхто...
– Невже у вас не знають Ковтуна (В'ячеслав Ковтун, частий гість російських політичних ток-шоу. – "ГОРДОН")? У нас він просто став знаменитістю. (Сміється). Ковтун і Карасьов (політолог Вадим Карасьов. – "ГОРДОН") виступають за Україну все-таки. Ковтуна бідного іноді навіть б'ють за це. Страждає за правду. (Усміхається).
– Як ви думаєте, чому більшу частину російської інтелігенції зіпсувало "українське питання"?
– Зіпсувало насамперед "кримське питання". Напевно, загарбницький інстинкт якийсь. Якесь старе мислення. Навіть не вникаючи в суперечку, чий Крим, по суті, загарбництво – це настільки застаріла форма спілкування держави з державою, розумієте? Але людям це важливо – я не знаю, для чого. Я їздив у Крим, коли він ще був українським, у Судаку та Керчі побував востаннє. Платив за своє перебування. Якби я зараз поїхав – теж платив би. Тобто в цьому сенсі все одно, кому він належить. І має бути все одно. Наприклад, чи жителю Ельзасу не все одно, живе він у Франції чи в Німеччині? Але в наших людей такий загарбницький інстинкт залишився.
Що стосується Донбасу, там трошки інша історія. Пропаганда настроїла людей так, що нібито російських людей там убивають, забороняють розмовляти російською тощо. Багато людей наївні, розумієте? Ще в радянський час можна було почути: "Це ж офіційні органи кажуть..." Це державне телебачення, а держава не може брехати! Ви, напевно, цих часів не пам'ятаєте...
– Що написано в газеті – це все правда...
– Так. І наш, радянський, суд – найсправедливіший.
Фото: openrussia.org
– Але, Володимире Миколайовичу, я кажу не про російський народ загалом, а про тих, за ідеєю, найкращих його представників, які мають розуміти суть процесів. Захаров (головний режисер театру "Ленком" Марк Захаров. – "ГОРДОН"), Табаков (художній керівник МХТ імені Чехова Олег Табаков. – "ГОРДОН")... Чому вони це все підтримали, ви розумієте?
– Дуже добре розумію. Тому що вони радянські люди. У них великий радянський досвід. Вони все знають, усе розуміють. Не буду про когось із них говорити конкретно... Але от просто – якась людина, у неї театр із сотнями акторів, який потребує державної підтримки. Якщо він не говоритиме що треба, його позбавлять цієї підтримки. Не посадять, не розстріляють, але підтримки позбавлять. Актори дивитимуться на нього з великим докором. Я пам'ятаю по собі. Коли я відмовлявся підписувати, у мене закривали вистави. Актори дивилися на мене, і я через ці погляди відчував, що заподіюю людям шкоди та збитків. Вони грали в моїй п'єсі, уже ролі відрепетирували, готувалися вийти на прем'єру – а я їх позбавляю такого свята. Ні Табакову, ні Захарову фізично нічого поганого не зроблять. Але ось так буде...
– Тобто заради цього можна й некролог собі зіпсувати?
– Ну, некролог дехто зіпсував собі давно, уже нічим і не виправити.
– Кого ви маєте на увазі?
– Не буду говорити, занадто багато таких людей. Хочу сказати, може, на виправдання тих, про кого ми говорили, або пояснюючи свою "сміливість": за мною немає жодного театру. Я відповідаю тільки за себе та за свої слова. Це набагато легше. Я б не взявся керувати великим колективом, немає в мене таких рис. Загалом так, не виправдовую, а пояснюю.
Кавказ може відпасти. Може відпасти Татарстан
– Кілька років тому в інтерв'ю Дмитру Гордону ви сказали: "Мені не хочеться бути пророком, але майбутнє Росії туманне, країна може розпастися". Хочу у вас уточнити: коли це може статися?
– Коли точно – я не скажу. Але цей час близько – і ось чому. Історія Росії рухається за принципом маятника. Туди-сюди, туди-сюди. Після теперішнього закручування гайок, після того, як нароблено багато дурниць... Адже захоплення Криму – це не тільки злочин. Це дуже велика дурість, це такий тягар для Росії. Можливо, для Росії це навіть гірше, ніж для України. Із чим можна порівняти захоплення Криму? Це як вирізати в якоїсь людини нирку та пришити собі. Третю нирку. Навіть якщо вона здорова, організм буде боротися з нею, відторгати її. Коротше кажучи, таке правління в Росії неминуче спробує виправляти внутрішню ситуацію. У нас дуже напружені стосунки всередині суспільства. Це різновид громадянської війни, коли інакодумців називають "п'ятою колоною" і ледве не ворогами народу. І навіть бувають заклики розправитися. Настане час, коли керівництву країни доведеться виправляти ці помилки. Налагоджувати внутрішні стосунки, налагоджувати стосунки із зовнішнім світом. У період таких ось відлиг, перебудов, реформ державні важелі слабшають. Відбувається приплив молодих сил, з'являються нові постаті, політична палітра стає різноманітнішою. Але оскільки проблеми вже загнано всередину, багато наривів може луснути. Цілком можливо, що Росія розпадеться. Що, може, й непогано.
– Протягом якого періоду можна прогнозувати такий поворот подій? Два роки, три, п'ять?
– До 42-го року точно це станеться. (Усміхається). Боюся помилитися. Скажу – через два роки, а станеться через три.
Скріншот: NewsOne / YouTube
– На які держави може розпастися Росія? Скільки шматків відколеться?
– Думаю, що Кавказ може відпасти. Може відпасти Татарстан. Пророкувати дуже важко. У 1990 році, коли американське ЦРУ вважало, що Радянський Союз буде існувати ще дуже довго, ми з Василем Аксьоновим (російський письменник. – "ГОРДОН") говорили на "Голосі Америки", що СРСР розпадеться.
– Ніхто не вірив?
– Тоді розмірковували, хто відпаде, хто не відпаде. Я сказав, що Вірменія, напевно, не відійде від Союзу. А потім я опинився у Вірменії, і майбутній президент Тер-Петросян (Левон Тер-Петросян, президент Вірменії в 1991–1998 роках. – "ГОРДОН") мені каже: "Я слухав цю передачу. А чому ви так думаєте?" Я відповідаю: "Ви, вірмени, перебуваєте в оточенні недружніх вам країн. Азербайджан з одного боку, з іншого боку Туреччина, із третього – Грузія. І вам без Росії буде важко". А він сказав: "А це вже наша справа!" І справді – вони відділилися. Але їм усе одно важко. Окремих деталей я не вгадав. Боюся і зараз помилитися. Але, думаю, Чечня – узагалі чужорідне тіло в Росії. Четверта нирка, напевно. (Усміхається).
– Яку роль Кадиров (глава Чечні Рамзан Кадиров. – "ГОРДОН") буде відігравати?
– Якщо стануться такі серйозні зміни, Кадирову треба буде замислитися, як узагалі залишитися живим.
– Отак навіть?
– Напевно, так.
У нас зараз немає жодної національної ідеї. Просто повний розбрід
– Володимире Миколайовичу, у всіх опитуваннях у Росії Сталін посідає перші місця. То як найефективніший менеджер, то як найвидатніший лідер нації. Скажіть, що це? Небажання вчити історію, небажання аналізувати, робити висновки?
– Це, по-перше, результат пропаганди. Є й передачі, у яких Сталіна показують дуже поганим, а радянське минуле зображують жахливим. І чекістів показують, і СМЕРШ. Але коли виникають дискусії на телебаченні – а їх досить багато – то людина, яка не хоче вдумуватися, сприймає це так: "Ось сперечаються такі розумні люди, отже, питання суперечливе". А перемагають ті, які пропагують Сталіна, оскільки вони залишають у нейтральної людини сумнів.
– Для чого це роблять?
– Не знаю навіть, наскільки свідомо це дозують. Роблять це для того, щоб виправдати сьогоднішню політику.
– Ви проводите паралелі між Сталіним і Путіним?
– Не зовсім, знаєте. Бо хоч і кажуть "кривавий режим", з урахуванням усього того, що нині відбувається в Росії, сталінський режим був не таким. Я його дуже добре пам'ятаю. Коли Сталін помер, мені було 20 років. Якби тоді я ось так із вами поговорив, мене б розстріляли. І вас теж би знайшли.
– Дякувати богу, ми з вами живемо у 2017 році! Рухаймося далі. Поговорімо про російську національну ідею. Мені сподобалося визначення письменника Віктора Шендеровича. В інтерв'ю Дмитру Гордону він сказав: "Для початку – за собою воду спускати, а потім уже починати вчити світ духовності". І є визначення Олександра Невзорова (російський публіцист. – "ГОРДОН"), що національна ідея Росії має полягати в тому, щоб обігнати Америку за кількістю нобелівських лауреатів. На вашу думку, національна ідея Росії в чому?
– Ви мені поставили дуже складне запитання. І Шендерович, і Невзоров люблять висловлюватися афористично. І в них більше досвіду, вони виступають майже кожного дня то на радіо, то на "Дожде". Я все-таки виступаю набагато рідше. (Усміхається). Можна говорити про спускання води, але якщо серйозно міркувати, про бажане... Мені дуже подобається, що в американській Декларації незалежності написано: "Людина має право на життя, свободу та прагнення до щастя". У нас зараз немає жодної національної ідеї. Просто повний розбрід. Національну ідею шукають – і безуспішно. Її не знайдуть, тому що, окрім усього іншого, Росія занадто багатонаціональна держава. А от приєднатися до тих, хто поважає загальнолюдські цінності, – нехай у цьому й буде ідея.
– Західні санкції працюють? Вони відчутні в Росії, Володимире Миколайовичу?
– Так, вони відчутні. Але, розумієте, у нас люди звикли. От як пропаганда діє? У радянський час приходиш до магазину та кажеш: "А у вас немає сьогодні окремої ковбаси?" Був тоді такий сорт. Тобі кажуть: "Ні". Ти запитуєш: "А що таке, уже два дні немає окремої ковбаси?" І тут черга, особливо бабусі того часу, накидаються на тебе: "Як не соромно! Забули все – війну, блокаду Ленінграда! Як лободу їли – забули! Треба ж, окрему ковбасу йому!" От у нас приблизно так люди реагують. Вони чують пропаганду, що навколо нас справді вороги. І, між іншим, багатьом людям це просто приємно.
– Що молодість повертається?
– Не тільки в цьому річ. Що сенс життя – у чомусь високому. У чому – може, вони не розуміють. Але, якщо вороги ненавидять, отже, ми робимо щось таке дуже важливе? На мене весь час зазіхають вороги, хочуть, щоб я жив погано або щоб узагалі не жив. Це людям приємно дуже, така психологія. Але все одно вже люди бурчать. Моя одна знайома прибігала з виряченими очима, щаслива: "Крим наш!" Я кажу: "А наслідків не боїтеся?" – "Ні! Затягнемо паски!" Нещодавно вона побувала у Криму. Приїхала розчарована. Каже: "Усе дорого". Я їй: "Але наш же Крим?" Вона посовалася, нічого до ладу не відповіла.
Фото: vladimir-voynovich.ru
– А що конкретно від санкцій у житті змінилося?
– Усе якось дорожчає – це раз. Подорожчали поїздки, це означає, що для якоїсь категорії людей закрилися певні можливості. Артистам деяким немає, до речі, можливості поїхати до України. Або вони не їздять до Криму, бояться, що потім їх до України не пустять. Ті, хто служить у МВС і у ФСБ, тепер невиїзними стали. Думаю, вони теж незадоволені. Я мало знайомий із такими людьми, але думаю, що це так.
– Але свого часу досить щільно ви були знайомі з такими людьми...
– (Сміється). Та-а-ак. Але вони зі мною не були відвертими. Таке в нас спілкування було – я був із ними відвертим, а вони зі мною – не дуже.
– Так і має бути!
(Обоє усміхаються).
– Узагалі, чесно кажучи, я думаю, що зріє невдоволення в найрізноманітніших колах. Як правило, найпокірніша та найслухняніша частина суспільства – вона ж і найпригнобленіша. Режим тримається на тих людях, яких найбільше пригнічує. Є зведення в нас, що люди в середньому отримують 30 тис. рублів на місяць, $500 приблизно. А виявляється, що це не так. От до вас приїхала мати цього солдата нещасного, Агєєва (Світлана Агєєва, мати затриманого в Луганській області військовослужбовця РФ Віктора Агєєва. – "ГОРДОН"). Вона каже, що отримує 7000 рублів.
– Вона – вчителька англійської мови.
– Так, учителька. Нещодавно виступала жінка на телебаченні, її запитують: "Ви скільки отримуєте?" Вона з гордістю каже: "8000 рублів!" Фармацевт, в аптеці працює. За нинішніх цін це дуже маленькі гроші, це питання виживання. Але саме ці люди найбільше вірять, що ми живемо правильно та йдемо куди треба.
Зараз узагалі немає незалежних держав. Усі – залежні, навіть американці залежать від зовнішнього світу
– В інтерв'ю виданню "ГОРДОН", вітаючи Володимира Путіна з днем народження, ви сказали: "Я бажаю в день народження Путіна, щоб ним зайнявся міжнародний трибунал. Коли людина більше ніж 15 років при владі, у неї їде дах. Не у фігуральному сенсі, а в медичному – розвивається манія величі та манія переслідування". Володимире Миколайовичу, напередодні 65-річчя президента Росії можете озвучити нові побажання йому?
– Моє побажання залишається таким самим. Я його пом'якшу трохи. Бажаю йому піти на спочинок. Буде трибунал чи ні – нехай інші судять. Справді, влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно. Мабуть, ніхто не може втриматися, коли виникає ілюзія всесилля, коли можна дозволити собі робити все, що завгодно. Людина починає робити помилки або злочини. Або злочини, які є помилками. Бажаючи завдати шкоди комусь, завдає шкоду власному режиму. Так само, як і радянська влада, між іншим. Іноді запитують: хто розвалив Радянський Союз? Його розвалила Комуністична партія СРСР насамперед. Тому що вона здійснювала непростимі помилки та зробила для розвалу набагато більше, аніж усі її вороги – дисиденти, західні розвідки тощо.
– Виходить, Путін робить для розвалу Росії більше, аніж її уявні та реальні вороги?
– Так, не тільки Путін, але й усе його оточення, усі, хто стоїть на чолі цього режиму, хто його підтримує своєю пропагандою. Усі, хто говорить про посилення, що треба піти на Київ і захопити Брюссель, що треба розчавити "п'яту колону". Ці люди режим і руйнують. Зараз узагалі немає незалежних держав. Усі – залежні, навіть американці залежать від зовнішнього світу. І Росія не може поводитися зовсім по-особливому, плювати на умови спільного існування.
– У тому ж інтерв'ю ви говорили, що вам шкода лише доньок Путіна. Чому?
– Мені доньок і синів усіх диктаторів шкода. Вони почуваються принцами, а коли диктатори йдуть від влади або йдуть із життя, виявляється, що вони не принци. Доля їх буває нещаслива. Це видно по дітях Сталіна – Світлані, Якову, який помер ще за життя батька, Василю, який після смерті батька опинився у в'язниці. Нині донька Карімова (Іслам Карімов, президент Узбекистану в 1991–2016 роках. – "ГОРДОН"), як тільки він помер, опинилась у в'язниці. Ці діти не знаходять потім співчуття у суспільстві. Те ж саме було з Галиною Брежнєвою. За життя батька їй здавалося, що вона королева, може все собі дозволити. Як відомо, вона потім спилася та закінчила життя дуже кепсько, я б сказав, хоча кожен кінець кепський. Загалом, цим дітям так чи інакше доводиться розплачуватися за гріхи їхніх батьків.
– Наскільки все по-різному в Росії та в інших країнах. Обама (Барак Обама, президент США у 2009–2017 роках. – "ГОРДОН"), Трамп (чинний президент США Дональд Трамп. – "ГОРДОН") – їхні діти завжди на видноті, вони соціально активні. І – модель поведінки Путіна, який приховує своїх доньок, не показує, чим вони займаються, який вони мають вигляд.
– Американська політика взагалі публічна та відкрита. Якщо президент буде приховувати своїх дітей, чи своїх коханок, чи ще когось, то він перестане бути президентом. Йому суспільство не пробачить. Навіть коли політик бореться за цю посаду, він має виходити з усіма своїми близькими та демонструвати шалену любов і міцні сімейні стосунки. Які вони насправді – ми не знаємо зазвичай, але демонстрація відбувається. У нас же – навпаки. Усе політичне життя закрите, і життя політиків закрите. У нас узагалі не може бути здорового, нормального ставлення до дітей політиків. Путін десь сказав, що боявся за життя своїх дітей. Справді, якщо вони будуть жити на видноті, без охорони, вони будуть наражатися на небезпеку. Я б навіть сказав, що для нашої протиприродної системи така поведінка Путіна – природна.
– Уже зовсім незабаром, навесні 2018 року, у Росії будуть президентські вибори. За кого ви підете голосувати?
– Я, найімовірніше, ні за кого не піду голосувати. Я вже навчений, мене ніхто не зможе запевнити, що ці вибори будуть чесними. Знаю заздалегідь, що вони будуть нечесними, тому, як правило, не ходжу. Іноді, дуже рідко, мене підбивають, кажуть: "От, зараз це важливо – піти й віддати свій голос". Але завжди, коли це роблю, я буваю потім дуже незадоволеним собою.
Скріншот: NewsOne / YouTube
– Чиє прізвище у списку кандидатів вас би змусило піти та проголосувати?
– Прізвище Навального (опозиційний політик Олексій Навальний. – "ГОРДОН"). Я б за нього проголосував. Але в нас ненормальна ситуація. Багато хто каже: "Якщо не Путін, то хто?" А з боку опозиції: "Якщо не Навальний, то хто?" Конкуренція повинна бути різноманітною. І серед прихильників Путіна має бути реальна конкуренція, і серед прихильників Навального. Якби передвиборчий період був нормальним, якби у всіх кандидатів був однаковий доступ до ЗМІ та до виступів на публіці, якби було все чесно і багато кандидатів, я б подумав. Якби Навального допустили до виборів, у нього були б якісь шанси. Навіть більше, якби зовсім чесні вибори були, Навальний, думаю, навіть би переміг.
– Ви вважаєте, що Навальний не став би таким диктатором, як Путін?
– У нас така система, що нікому довіряти на 100% не можна. І навіть на 90% не можна. Навальний стверджує, що якщо він стане президентом, що, звичайно, дуже проблематично, то одним із перших указів видасть про повернення президентського строку "не більше ніж два рази по чотири роки" і не буде слова "підряд". Тобто максимум президент зможе протриматися при владі вісім років. Припустимо, він стане (президентом. – "ГОРДОН") насправді, хоча я сам у це мало вірю. Тоді йому важко буде від своїх слів відмовитися. По-друге, людина, обмежена в термінах, не зможе бути абсолютним диктатором. Навіть узявши всю повноту влади, вона буде думати про те, що за вісім років піде на спочинок і, можливо, опиниться в дуже скрутному становищі. Дозволяти собі робити все, що завгодно, може лише людина, яка впевнена, що пробуде при владі стільки, скільки захоче.
Росіяни, якими б вони не були одурманеними, усе одно здебільшого не вороги Україні
– Залишається мало часу, попрошу вас динамічно відповідати на запитання, яких іще багато. В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" ви сказали: "Мені й до вбивства Нємцова (Борис Нємцов, російський опозиційний політик, убитий у 2015 році. – "ГОРДОН") було страшно, а зараз – тим більше. Думаю, тепер у ще більшої кількості росіян виникне бажання заритись у пісок і мовчати". У радянські часи КДБ робив спробу отруїти вас. Нині ви відкрито виступаєте проти анексії Криму, проти російської агресії в Україні, називаєте Путіна та його команду злочинцями. Вам не страшно?
– Намагаюся висловлюватися обережніше, якщо ви помітили. Що значить – страшно чи не страшно? Я просто дав собі слово давним-давно, коли написав оповідання "Хочу бути чесним", що буду чесно відповідати на поставлені запитання. Навіть на ті, які сам ставлю собі. Один мій знайомий казав свого часу: "Мої 50 років у мене ніхто не відніме". А в мене мало залишилося чого відняти. Тому боятися мені особливо нічого. Говорив і буду говорити правду, те, що думаю. Повторю: уважаю захоплення Криму великою дурістю та величезною шкодою для Росії. Але я не виступаю проти Росії.
– За вашими відчуттями, рівень страху в російському суспільстві виріс? Чи, навпаки, такий стан настав, коли може кришку зірвати?
– Мені здається, страх частково притупився. Люди не можуть жити весь час у стані страху. Тоді й життя ніякого немає.
– Коли ви востаннє були в Україні? Адже з Україною вас дуже багато що пов'язує, ви й дитинство тут провели, і юність.
– Востаннє був в Україні, напевно, роки два тому. Уже після Майдану. І потім мене запрошували, але я, на жаль, не зміг приїхати. Чекав наступного запрошення, якого не дістав.
– У вас тут залишилися родичі чи друзі?
– Так, у мене є родичі в Запоріжжі. Не дуже близькі по крові, але дуже близькі по духу.
– Ви стежите за тим, що відбувається в Україні, за допомогою рідних чи інтернету?
– Звісно, спостерігаю.
– Які українські події викликають у вас найбільше емоцій?
– Знаєте, як я вам відповім? Була війна, і мій батько був на фронті, а потім повернувся інвалідом. Тоді говорили, що є фашистський режим, а є німці. І що не всі німці злочинці. Мені зрозуміле розчарування людей в Україні та їхнє ставлення до країни-агресора. Але, мені здається, українці мають розуміти, що росіяни, якими б вони не були одурманеними, усе одно здебільшого не вороги Україні. Думаю, у не дуже далекому майбутньому почнеться процес примирення. Брати ми чи не брати – але всі перемішані. Майже немає росіян чи українців, у яких би не було і тієї, й іншої крові.
Скріншот: NewsOne / YouTube
– Над чим ви зараз працюєте?
– Пишу одну книгу. Розповідати поки особливо не хочу.
– Сюжет сучасний?
– Сучасний, так. Про Росію. Про російську провінцію.
– Я бачила, що ви завели собі Facebook-сторінку. У мене до вас прохання. Можете писати у Facebook більше?
– Якщо буде привід... Іноді є бажання, але, оскільки ще своє пишу, то не хочеться сильно відволікатися на публіцистику.
– Ваш роман про солдата Івана Чонкіна було екранізовано, і не раз. А якби зняли фільм за романом "Москва 2042", хто б ролі виконував?
– Узагалі, я думаю про екранізацію та хотів би, щоб вона відбулася. Мені здається, це було б дуже своєчасно. А щодо виконавців ролей – треба дуже добре подумати. (Усміхається).
– Хоча б головну роль?
– Немає поки навіть на прикметі. Коли зайде мова про це, буду думати.
– А якому режисерові довірили б?
– Подумав би насамперед про когось з іноземних режисерів.
Унаслідок виборів у Росії нічого не станеться. Вибори все одно буде сфальсифіковано
– Володимире Миколайовичу, запитання, яке хвилює всю Україну. Коли закінчиться війна?
– Війна закінчиться, коли закінчиться сьогоднішнє російське правління. Режим у тому вигляді, у якому він існує. Раніше не закінчиться, оскільки в російського керівництва є таке бажання, щоб ця кровоточива рана не затягувалася. Не думаю, що в них є намір війну цю розширювати, треба, щоб рана весь час кровоточила.
– Вибори наступної весни можуть привести до зміни влади в Росії?
– Найімовірніше, не можуть. Просто так, мирним шляхом, це не скінчиться. Може статися якийсь переворот. Але внаслідок виборів у Росії нічого не станеться. Я зовсім не вірю. Вибори все одно буде сфальсифіковано.
– Володимире Миколайовичу, я вам дякую за змістовний ефір. Хочу, щоб деякі ваші передбачення збулися якнайшвидше!
– Тоді я бажаю вам – і собі! – щоб вони здійснилися.
– Спасибі велике!
– Спасибі вам!
Записав Микола ПІДДУБНИЙ
