0 Київ
Мій батько – військовий. І коли він мені сказав 28 лютого: "Сину, російські солдати прийшли вичищати нацизм", – я йому відповів: "До побачення. Більше я з тобою спілкуватися не хочу. Ти приїжджав у Донецьк, Харків, Суми, був на матчах. Отже, ти сидів із нацистами й фашистами, вболівав за "Динамо", за сина". Він зрадив і мене, й онуку, й онука
– Сашо, добрий день!
– Добрий.
– Радий бачити.
– Навзаєм.
– Ну що, погуляємо?
– Без проблем.
– Сашо, я тебе поважаю як чудового футболіста і як людину, яка з перших днів війни стала захищати свою країну.
– Дуже дякую, приємно.
– Ти у військовій формі йдеш містом – і тобі усміхаються люди. Не лише як людині, що дарувала приємні емоції мільйонам українців, а і як людині, яка поводилася героїчно з перших днів. Перший день війни ти пам'ятаєш у деталях?
– Звичайно. 23 лютого я був у "П'ятому елементі", бігав у футбол із бізнесменами. Потім побачився ввечері...
– Це хобі – бігати у футбол?
– Ну звичайно. Запрошують. Бізнесмени запрошують – якщо є час і здоров'я якщо дозволяє, то я із задоволенням приходжу. І потім увечері зустрівся з другом. Ми сиділи в готелі "Русь", здається. Уже не пам'ятаю. Він каже: "Чого ти поїдеш уночі додому? Залишайся в готелі. Я зараз візьму номер. Відпочинеш – і поїдеш вранці спокійно додому". – "Добре, без проблем". Щойно я вийшов із душу – стукіт у двері: "Саню, почалася війна!" Я спершу не зрозумів, яка війна? "Ти що?" – кажу. – "Не виспався? Котра година?" – "Шоста ранку".
– Сашо, а думки напередодні не було, що може щось початися?
– Знаєш, у мене є друг. Він служить. Де служить, я не казатиму. Я в нього щодня запитував, що стосовно війни. Він мені казав, що "жодної війни не буде". Ну, і ось так о 6.00 він прийшов до мене. Я прокинувся – і кажуть, що війна. Викликав таксі й поїхав додому. Спершу сонний, зрозуміло, їду. Саме по Лесі Українки підніматися, а вже потік машин був просто шалений!
– На виїзд?
– Та я ж не зрозумів, кажу! Дивлюся на час – приблизно було 6.10. Я кажу: "Ого, уже такі затори!" Мене впізнав таксист – каже: "Сашо, у нас війна". Я кажу: "І ти туди ж? Що, серйозно?" – "Так. Щойно були прильоти". – "Ого!" Та й усе, приїхав додому. Діти вже не спали. Кажуть: "Тату, пішли в паркінг". Посидів там десь до обіду. Було дуже багато людей. Я втомився. Я кажу: "Я не можу, треба щось вирішувати". Я кажу колишній дружині: "Вивези дітей, а я залишуся". І 25 лютого мені телефонує друг: "Сань, підеш?" – "Звичайно, піду". Ну, так я вступив до лав ТрО на Оболоні.
– Ти пам'ятаєш свої думки, коли прийшло усвідомлення, що це велика війна?
– Я чесно тобі скажу: перші дні я не так сильно це розумів. Я виходив із паркінгу, розмовляв телефоном. Виходжу – а Оболонь просто порожня. Для мене це було якось смішно. Я почав кричати на всю: "Люди, ви де?" А потім, коли я вже взяв автомат у руки, надів форму військову – я вже зрозумів, що в нас дійсно повномасштабна війна.
– Я знаю, що ти людина безстрашна. Страх мало тобі знайомий. Але, коли ти брав автомат у руки, коли ти розумів, що, можливо, доведеться боротися, страх був?
– Чесно, узагалі не було. А чого мені боятися? Я розумів, що пішов на війну. Я розумів чудово, що в мене в руках бойова зброя. Звичайно, перші два місяці, коли наступ був і на Бородянку, і на Ірпінь, і на Бучу... Але на Оболоні... Я ніколи не думав, що в нас такі люди. У нас горе в країні, а в нас було дуже-дуже багато мародерів. І доводилося по Оболоні багато виконувати завдань. Я десь о 7.30 їхав і було таке, що я приїжджав о 3-4 годині ночі. Дві-три години подрімали – і знову виходили й працювали.
– Ти пишався собою в ті дні?
– Я? Не скажу, що аж так я маю пишатися. Я вчинив як чоловік. Я не мав права з країни їхати. У цій країні народилися мої діти, Алінка й Артем. Тут я провів найбільше часу. Я набув громадянства України. Зробив мені Григорій Михайлович. Я вдячний. Я грав за збірну України, тримав руку на серці, співав гімн. Я не мав права їхати звідси, як якийсь негідник.
– Підготовка була якась? Тебе вчили стріляти з автомата? Напевно, ти ж не умів цього робити.
– Раніше я стріляв. Але зрозуміло, за бойових умов мені… Ми проходили навчання. Нас навчала "Альфа". Приїжджали хлопці й нас тренували… Я їм дуже вдячний. Поки мені ще не доводилося стріляти в росіян.
– А хотілося?
– Із задоволенням.
– Та ти що!
– Чому ні? Куди ці люди не ступлять, скрізь лише лихо. Страждає через росіян увесь світ.
– Я чому запитав "та ти що"? Тому що ти народився в Хабаровську, ти прожив там 12 років.
– Так.
– Потім із батьками переїхав у Курськ. Потім у Москві був у школі "Спартака" перед Динамо, так? Між двома періодами в "Динамо" ти виступав у "Локомотиві" й в "Анжі". Тобто ти пов'язаний із Росією. І тому я перепитав: невже із задоволенням стріляв би в росіян?
– Ну, а чому ні? Вони ж приходять сюди. Приходять, убивають наших жінок, убивають наших безневинних людей. Хоча українці ні в чому не винні. Ні в чому взагалі! Наших пацанів убивають, які зараз на фронті. Подивися, який вони зробили геноцид: Буча, Ізюм, Ірпінь…
– А скільки ми ще не знаємо?
– Звичайно. Скільки маленьких діток, які тільки-но починали своє життя, загинуло... Від кого? Від росіян. Чому я маю говорити, що ні? Я тільки із задоволенням. Із задоволенням! Добре, що ми зараз можемо з тобою ходити Києвом і записувати інтерв'ю. А що там...
– Цього могло не бути.
– Звісно, цього могло не бути. Якби в нас не був такий сильний народ, пацани, які захищали Київ… Зараз вийшло, що ми вигнали їх із Києва. А якби в нас не був такий сильний народ, думаю, що ми, напевно, були б зараз під Росією. Та й слава богу, що ні.
– А ти уявляв собі таке?
– Ні, я не уявляв.
– Але ти думав, що ти робитимеш, якщо вони зайдуть у Київ? Вони ж могли зайти?
– Могли. Але я був певен, що ми цього не дамо. Так, у цей важкий для нас період часу вчинив дуже правильно президент. Він не покинув країни, лишився з усіма українцями. Лишився тут.
– У твоїх жилах тече чеченська кров. А ти відчуваєш зв'язок якийсь із чеченським народом?
– Спершу, коли почалася війна, коли я почав виставляти пости про те, що пішов воювати за Україну, мені дуже-дуже багато в директ писали образ, погроз було дуже-дуже багато.
– Із Росії?
– Із Росії. І з Дагестану, із Чечні. "Ми поріжемо твоїх батьків, ми поріжемо тебе". Ну, я цього не боюся. Ну, заради бога. "Поріжете? Будь ласка". Так, я спочатку переживав за своїх батьків. Дуже переживав, бо я тут воюю за Україну, а вони живуть у Росії.
– Вони в Курську, так?
– У Курську, так. Мені було неприємно. Мій батько – військовий. І коли він мені сказав 28 лютого: "Сину, російські солдати прийшли вичищати нацизм".
– Так сказав?
– Отак і сказав. Я йому сказав: "До побачення. Більше я із тобою спілкуватися навіть і не хочу. Ти приїжджав у Донецьк, у Харків, у Суми, був на матчах. Отже, ти сидів із нацистами й фашистами, уболівав за "Динамо" Київ, уболівав за сина". Він зрадив і мене, і свою онучку, й онука.
– Сашо, це ж батько й мама. І що, ти з ними взагалі не спілкуєшся?
– Узагалі не спілкуємося. Тільки можемо вітати одне одного зі святами. Усе... Таке в мене з ними спілкування.
– А мама розуміє щось?
– Спочатку матір, як то кажуть, була теж за те, що батько думав. Зараз вони зовсім про інше кажуть: "Ми не прибічники того, що триває війна". Чому ж ви тоді на початку цього не говорили? Я знаю, у Росії – дуже багато пропаганди, яку вони слухають, і цьому вірять.
– Батько знає, що ти в лавах Збройних сил України?
– Звичайно. Я знаю чудово, що вони іноді дітям телефонують. Діти мені кажуть. Матір постійно запитує. Мені якось батько сказав, щоб діти переїжджали в Росію. Я кажу: "Я в цю недолюдську країну більше ні ногою".
– Напевно, у тебе багато друзів залишилося в Росії. У перші дні війни хтось із друзів зателефонував, запитав: "Сашо, як ти? Потрібно тобі щось? Може, допомога потрібна?"
– Не зателефонув, а написав. Ми разом були у школі "Спартака". Це Ілюха Максимов. Одного разу мені написав, запитав: "Що там, як у вас?" Я відповів, що літають ракети, що тут відбувається геноцид просто. Убивають людей, ріжуть, знущаються, ґвалтують. Усе, після цього ніхто мені не писав.
– Сашо, жодна людина з Росії більше не написала?
– Жодна. Я нещодавно розмовляв з Михаличем Суркісом, і він мене запитав: "Що ти, із Сьоміним спілкуєшся?" Я кажу: "Із цими відморозками навіть спілкуватися не хочу". Ніхто не сказав... І навіть Сьомін не сказав, не виступив. Хоча в нього є Instagram. Михалич сказав: "Ці люди для мене просто померли".
– Сашо, але Юрій Павлович Сьомін – він для тебе як батько був. Він дав тобі можливість грати.
– Можна сказати. Можливість грати в "Динамо", так.
Можливо, з Тимощуком ще зустрінемося. Я б його із задоволенням зарізав
– Опікав тебе, вірив у тебе, коли вже ніхто не вірив.
– Ну, так.
– І він же справляв враження гарної людини, загалом?
– Отже, він був у масці. Хоча тут у нього були як у тренера теж дуже гарні роки. Він вигравав чемпіонство. Він із командою дійшов до півфіналу Кубка УЄФА. Саме "Динамо" йому дала великий крок як тренеру. Людина не висловила жодних слів на підтримку України. Жодних.
– І Газзаєв мовчить.
– Так, хоча тут їх чудово прийняли, бо вони тренували "Динамо". Ну, бачиш, вони вчинили по-свинськи щодо нашої країни.
– Тобі прикро, що з величезної Росії, де в тебе багато друзів, ніхто не поцікавився, як ти й що з тобою?
– Це свідчить про те, що люди бояться щось казати. Якщо вони щось скажуть, там їх покарають. У мене було таке, що я переписуюся з мамою – наступного дня дивлюся, а переписки немає. Видалила. Ти уявляєш, як їх там залякали.
– Боїться.
– Якщо це рідна людина мені, моя матір!
– За що ти наїхав на Дзюбу зі збірної Росії? Дзюбодрочем його назвав.
– Перші дні, коли почалася повномасштабна війна, я думав, що хоч спортсмени виступлять із якимось зверненням і скажуть… Я розумію, що в них один усе вирішує – Путін. Але жоден спортсмен… Ні футболіст, ні хокеїст – ніхто. Отже, вони це підтримують. А Дзюбодроч – ти сам знаєш чудово. Коли людина лежить і на камеру дрочить і показує, як йому класно, – от вона і є Дзюбодрочем.
– Поміркуймо. Стань на місце футболістів російських клубів, у яких золоті роки зараз. І завдяки політиці свого гівнопрезидента Путіна російський футбол, як і весь російський спорт, просто виключили. Вони ніде не змагаються, ніде не виступають. Уже майже два роки скоро, найкращий час у хлопців минає, а їх виключили зі світового футболу. Що може відчувати людина на піку форми, яка хоче показати себе, виїхати може в інші клуби?
– Вони не грають на міжнародних аренах, вони не грають ані на чемпіонатах Європи, ані на чемпіонатах світу. Із ким вони можуть грати? З Іраном. Із ким ще? Я не знаю… Отже, вони із цим погоджуються. А якби спортсмени хотіли, думаю, вони б усе говорили. Я розумію, що це політика. Вони ж потім розповідають, що спорт поза політикою. Отже, ви із цим погоджуєтеся… Отже, ви щось маєте робити, щось маєте говорити. А вони всі засунули язики у свої дупи. І їм байдуже. Так, вони отримують гарні гроші.
– Їм компенсують, мабуть?
– Я не лізу ніколи ні в чий гаманець, але знаю, про що кажу. Вони отримують гарні гроші. Вони грають, скажімо, з Іраном. Це для них нормально.
– Ти грав у збірній України ще з однією людиною, яка засунула язик у дупу і звідти не висовує.
– Тимощук?
– Так. Який завжди говорив українською, який із Волині, зростав в українському середовищі.
– Так, звичайно.
– Сидить собі в Пітері й мовчить.
– Отримує від "Газпрому" гроші – і все гаразд. А зараз набув громадянства. Як його?
– Російського?
– Ні, румунського. Румунське громадянство зробив собі.
– Нічого собі! То він румун?
– Ну, так. Ти ж бачив чудово, коли він грав за збірну, як він малював прапорці України.
– Гімн співав найголосніше.
– Гімн співав, звісно. Усе гарно. Стрічка в нього була, як у п...дарка, але тільки надівав він українську стрічку. А як торкнулося війни, я в цьому плані дуже добре підтримав Андрюху Вороніна. Він одразу ж виїхав.
– Виїхав.
– Хоча Андрюха Воронін і Тимощук – куми.
– Воронін виїхав із Москви?
– Воронін одразу виїхав із Москви в Німеччину.
– Слухай, але Тимощук – він капітан збірної багаторічний. Він же найбільше, здається, за всіх провів матчів за збірну українську.
– Так.
– Символ українського футболу.
– Раніше був.
– Раніше був.
– А зараз він падло українського народу.
– Як це могло статися з людиною?
– Не знаю. Людина дуже любить гроші. Йому байдуже. Його батько пішов у ТрО в Луцьку. А ця людина зрадила і своїх батьків, і свій народ, і свою країну, за яку він виступав. Я сьогодні читав… Ребруха написав. Раніше, так, це був, як ти правильно сказав, символ українського футболу, а зараз це просто лайно. Цього прізвища просто немає.
– А змоделюймо: коли все закінчиться... Рано чи пізно однаково закінчиться, я впевнений, нашою перемогою. Як він поводитиметься? Що він скаже?
– А що він скаже? А він нічого не скаже.
– Що лякали його? Чи що він скаже?
– Ну, звичайно... А в них тільки одні відмовки: їх лякають... То якщо тебе лякають, ти збери речі й приїдь сюди. Покажи своїм прикладом. Як ти виступав за збірну України як футболіст, то ти візьми автомат у руки. Навіть нехай не автомат, але повернися в країну. І нехай не воїн, просто допомагай нашим військовим. Я думаю, ти свого часу заробив дуже багато грошей...
– Особливо в Росії.
– Звичайно, в Росії. Гроші, які ти заробив у "Газпромі", краще віддай для потреб наших пацанів, для потреб армії. Придбай дрони, придбай боєприпаси. Тоді я б це підтримав. Хоча наші хлопці дуже-дуже багато чого потребують.
– Якщо колись ви з ним зустрінетеся – життя ж таке, що зустріч відбувається несподівано, – що ти йому скажеш?
– Може, зустрінемося. Але я б його із задоволенням зарізав би.
– Зарізав би?
– Із задоволенням. Я тобі чесно кажу. Я думаю, що ця зустріч буде.
– І рука не здригнулася б?
– Ні. Прикро, що це станеться десь за кордоном. Я знаю чудово, що сяду. Але я б його із задоволенням зарізав.
– Ти відчайдушний, я тобі скажу.
– Я така людина: для мене зрада – це найгірше. Я ненавиджу зрадників. А ця людина зрадила 40 млн людей... Він навіть нічого не може сказати.
– Ти й Путіна зарізати хотів, я читав.
– Так, я б із задоволенням. Я думаю, що він скоро крякне своєю смертю.
– Що ти про нього думаєш? Ти його колись бачив, до речі?
– Ні, ніколи не бачив.
– Він не ходив на футбол?
– Ні. А на який футбол він ходив?
– У Москві.
– Тільки на чемпіонаті світу в них, який проводили 2018 року. І все. А так він нікуди не ходив.
– Що ти про нього думаєш?
– А що про нього думати? Це фашист, справжній Гітлер. Куди Путін не влізе, скрізь горе. Війна зараз в Ізраїлі. Завдяки кому? Знову ж таки Путіну.
– Знову ж таки він там.
– Скрізь. І 140 млн людей просто мовчать, ніхто слова не каже. Усе це підтримують, до цього ставляться нормально.
– Поясни, будь ласка, як людина, яка жила в Росії, яка має розуміти її зсередини: що це за люди, які мовчать, які не реагують на біль, як вони кажуть, своїх братів? Що це за виродки?
– Ось такі виродки. Вони всіх зашугали. Беруть воювати кого? Зараз зеків беруть, беруть із сіл якихось… Я дивлюся твої пости завжди. Ти завжди виставляєш пости про росіян. Ти ж подивися, як вони живуть. Я не бачив жодного з Москви, із Санкт-Петербурга, з Краснодара, з Ростова-на-Дону. Я нікого, щоб вони воювали. А беруть ось це. Так, у них багато людей, багато м'яса. Вони м'ясом, як то кажуть, і воюють. А люди там зажерлися. Міста живуть, кайфують від життя. У них є гроші. А пересічних людей просто кидають на м'ясо. Але нічого, думаю, якщо далі триватиме війна, уже й із цих міст...
– Дійде й до цих. Звичайно.
– І до них дійде, так. Звідти вони вже тікатимуть. Тому що вони за вдачею – просто боягузи.
– Так, вони воювати не хочуть.
– Ні, звичайно. Не хочуть.
– З якого року ти знаєш Зеленського?
– Щойно я почав грати в "Динамо". Мені було десь 22 роки, коли я почав ходити на концерти "95-го кварталу".
– Ти ж там часто був?
– Так, раніше я був дуже-дуже часто. Я з Юзиком спілкувався. Вони завжди мене запрошували. Якщо був час, я радо їздив до них на концерти.
– У вас було неформальне спілкування з Володимиром Олександровичем?
– Так, ми завжди спілкувалися.
– Як це відбувалося?
– Я завжди приїжджав. Припустимо, концерт починався о 19.00 – я десь о 18.00 приїжджав до них. Підіймався до них у кімнати...
– Перевіряв, чи знають текст?
– Ну звичайно. Після концертів я теж завжди за лаштунки заходив, ми завжди спілкувалися. І з Вовою спілкувалися. Я з усіма хлопцями спілкувався.
У мене два страхи, чесно скажу. Може, це смішно… Лікувати зуби дуже боюся. І не дай боже, щось трапиться з моїми дітьми
– Вони робили пародії на тебе?
– На мене? Ні, не було.
– Але згадували часто?
– Завжди. Зараз із Мікою спілкуюся. Коли побачу, із Санею Пікаловим спілкуюся.
– Міка непогано у футбол грає, правда?
– Так, молодець. Я ніколи не думав.
– Він такий швидкий!
– Так. Коли ми його запросили, у нас був благодійний матч. Леон навіть сказав: "Треба цього хлопчика брати, щоб бігав попереду".
– А після того, як Володимир Зеленський став президентом, ви спілкувалися?
– Ні. Я не спілкувався з ним уже дуже давно. Коли в мене закінчився контракт 2013-го… Уже років 10 ми не спілкувалися взагалі.
– Як ти зараз відчуваєш усередині? Багато хто зараз мені каже, що відчуття якоїсь випаленої пустелі.
– Звичайно.
– Люди не можуть загадувати, що буде далі. Минають місяці, уже скоро роки.
– Роки!
– Що ти відчуваєш?
– Звичайно, від цього всього дуже втомився. Нехай я перебуваю не зовсім у тилу зараз... Якщо я втомився від цього, а що хлопцям, які там? Що пацани, котрі чують вибухи, ці кулі? Які на ротацію не виїжджали вже протягом року… Хочеться миру, реального миру. Я розумію, що з тією країною, з якою ми зараз воюємо, довго все триватиме.
– Для них мир – це: "Здавайтеся!"
– Так. І я чудово розумію, що ми однаково не віддамо наших міст, які зараз в окупації. Ми однаково виб'ємо звідти. Але коли це буде? Це все, як ти правильно сказав, місяці й роки.
– Ти плакав хоч раз за час війни?
– Так.
– Від чого, пам'ятаєш?
– Дітей шкода. Що діти це бачать. Я коли їду, припустимо, на "передок", вони бачать, що я збираюся. Вони кажуть: "Куди ти їдеш?"... Сльози їхні, розумієш? Мені шкода їх стає.
– Яке в тебе було найважче враження на фронті?
– Найважче – коли я приїхав у Сіверськ і побачив, як живуть пацани. Протягом року живуть у підвалах. Там дуже й дуже гучно. Усе летить на тебе. У Сіверську такими ямами ми летіли! 100–120 км/год ямами, бо інакше неможливо ніяк. Ти не знаєш, що може з неба прилетіти. Перші хвилин 10 – для мене це було спочатку страх якийсь, а потім уже нормально.
– Коли в Києві з неба летить, ти спускаєшся в бомбосховища?
– Ніколи. У мене навіть Алінка й Артем уже не спускаються. Вони коли повернулися з Європи, телефонували мені, запитували: "Тату, що робити?" Я кажу: "На ваш розсуд. Якщо хочете, можете йти в паркінг". Вони кажуть: "Та ні, ми не боїмося". Здолали вони цей страх. Хоча в них і не було цього страху.
– Ти розумієш, що, перебуваючи на передовій чи перебуваючи в Києві, ти будь-якої миті можеш загинути?
– Звичайно. Якщо в мене написано в історії, що я помру від кулі або від бомби, то так судилося.
– Ти боїшся смерті?
– Ні. У мене два страхи, чесно скажу. Можливо, це смішно.
– Діти?
– Лікувати зуби дуже боюся. І не дай боже, щось трапиться з моїми дітьми. Ось це для мене...
– Але лікувати зуби – це цікаво.
– Я тобі серйозно кажу. Я зараз саме зайнявся зубами. Я звик за Радянського Союзу...
– Бормашини?
– Звичайно. І в мене досі страх залишається.
– Під час війни ти зустрічав хлопців, зустріччю з якими ти пишаєшся? Які справили на тебе враження.
– На мене справляють враження наші пацани-військові. Пацани, які звільняли Ірпінь, Бучу, Ізюм. Для мене це найбільша гордість. Я ними просто пишаюся. Я дуже багато їжджу до 95-ї бригади. Я коли до них приїжджаю, у мене великий адреналін. Це справді герої. Не тільки про 95-ку кажу... Усі пацани, які зараз там, які звільняють наші міста, які стріляють, – я ними всіма пишаюся... У мене гордість, що я з такими пацанами можу сидіти, спілкуватися. Так, вони бачать мене як футболіста. Вони бачили мене по телевізору.
– Як вони сприймають, коли до них приїжджає Олександр Алієв?
– Я пацанам завжди кажу: "Я вами насолоджуюся. Ви великі молодці. Ви йдете й підставляєте своє серце під кулі. І воюєте за нас, за звичайних людей, які тут живуть. Хлопці, я з вами нарівні. Навіть ви вищі за мене. Я грав у футбол, може, якусь уболівальникам дарував радість. А ви зараз даруєте нам життя".
– Як тобі здається, коли війна закінчиться?
– Дімо, я хотів би, щоб ми зараз із тобою йшли – і нам сказали, що все.
– Путін здох.
– Що Путін здох і війна закінчилася. Що швидше, то краще. Я хочу, щоб наші дітки раділи життю, насолоджувалися, усміхалися, щоб вони навчалися в гарних школах. Щоб, не дай боже, не було сирен, щоб вони не спускалися до бомбосховища. Що швидше, то краще.
– Я уявив, що ми зараз йдемо й кажуть: "Путін здох". Ми напилися б, мабуть, до чортиків.
– Я думаю, що я тиждень би точно пив і радів. Хочеться, щоб була не "победа", а, як кажуть правильно, перемога.
– Перемога. На сьогодні найяскравіший спогад війни для тебе який?
– Я думаю, ніякий. Що означає "найяскравіший"? Це не яскравість, зрозумій.
– Ні, "яскравий" – знаєш, тобі кажеш слово "війна" – і ти одразу згадуєш. Що?
– Ну, я думаю, ти згадуєш одразу перші дні, початок війни.
– Перші?
– Звичайно.
– Ми зараз гуляємо. Я дивлюся на твої ноги. Невеликий розмір ноги.
– 39-й.
– 39-й? Як ці ноги 39-го розміру завдавали божевільних ударів по воротах?
– Не знаю. Пішло в мене, як то кажуть. Був коник у мене: виконувати штрафні. І бив дуже сильно. Працював.
– Це робота чи талант насамперед?
– Це завдяки батькові, бо він поставив мені правильний удар, правильний підхід до м'яча. Ну і, може, через це в мене така…
– Батько ж тренер футбольний?
– Ну як? Він не футбольний тренер, він тренував лише мене. Коли я в Хабаровську жив, пацани, з якими я грав, – він також іноді тренерам допомагав. Але він був дуже жорсткий тренер.
– Що таке "дуже"?
– Він міг і по голові дати. Ми, скажімо, граємо – я перший тайм погано зіграю. Одразу йшов. Він мене забирав у туалет. Прекрасно мені давав, вибач мені, п...здюлів. Я виходив весь у сльозах. Другий тайм відіграв добре. Він підходить і каже: "Ти без п...здюлів як без пряника".
– Що потрібно для того, щоб так бити по воротах? Ти, здається, із 40 метрів забивав?
– Так.
– Фантастика. Я пам'ятаю Кумана. Ти бачив його?
– Звісно, так.
– Він неймовірні штрафні бив. Хто ще?
– Карлос теж бив.
– Карлос, звичайно.
– Фенін чи як його?
– У тебе ближче до Кумана манера виконання.
– Правильний підхід до м'яча був і удар... Я тобі розповідав у першому інтерв'ю, що в мене був за Сьоміна і в "Динамо", і в "Локомотиві" день... Середа, здається.
– Лише на штрафні?
– Я бив лише штрафні. У "Динамо" я забирав Шовковського, Богуша – і бив. Команда тренується, а в мене своє тренування.
– Перед тим, як ти підходив до м'яча, щоб виконати штрафний, у тебе було відчуття, що зараз буде гол?
– Завжди, коли підходив до м'яча, думав, що буде гол. Ну, бачиш, не завжди. Це, можливо, у грі один-два штрафні, але треба з нього робити максимум. Щоб був гол.
– Ти бив прицільно?
– Так.
– Ти розумів, що ти хочеш у "дев'ятку", припустимо, чи ні? Чи просто в сітку?
– Знаєш, коли ці м'ячі були, я просто виходив і їх відпрацьовував. Ось так от завжди м'яч. Мені треба було, головне… Якщо я поцілю добре – отже… Я був певен, що для воротаря це буде неприємно – і залетить гол.
– Мені здається, що тобі не подобалася чорнова робота на полі.
– Вона нікому не подобається. Усі звикли створювати. Відбирати не всі люблять м'ячі.
– Але ж тренери вимагали?
– Звичайно. Палич мене дуже сильно через це ганяв. "Так, я розумію, ти у відборі не дуже вправний, але головне – щоб ти не залишався за лінією м'яча". Мені доводилося оббігати, щоб за лінією м'яча я не залишався.
– Якщо я пам'ятаю правильно, ти почав грати в чемпіонаті України в 17 років?
– Так, це була перша гра за Михайличенка.
– Лобановського ти вже не застав?
– Васильовича я не застав. Ми ще були в академії, коли Васильович був тренером. В академії в Павла Олександровича Яковенка. Мені не довелося з Васильовичем працювати. Але я скажу, що пропрацював два роки із Саничем Яковенком. Я думаю, що Васильович, мабуть, був такий самий, як і Санич. Я Павлу Олександровичу дуже вдячний, бо з нас він зробив мужиків у 15 років.
– Слухай, у нього теж удар сильний був, я пам'ятаю.
– У Санича? Ну, так.
– Коли ти вийшов у 17 років за "Динамо", ейфорія була?
– Ну, звісно, була. У 17 років! Почали всі писати.
– Це матч із "Шахтарем" був?
– Ні. Це було у Кривому Розі. Я вийшов в основному складі. Звісно, ейфорія. Потім почали писати: "Молодий "динамовець", який вийшов в основному складі". Трохи, звісно, голову скрутило мені. Потім почали порівнювати із Заваровим. У мене також була така шевелюра. Ейфорія, звісно, була.
Мілевський був у комі, але, слава богу, він одужує
– Я дивлюся, за ветеранів ти часто граєш. У YouTube є матчі.
– Так.
– Ти ще показуєш добре все. Показував до війни.
– Ні – чому?
– Зараз також буває?
– Так. Кажу ж, у нас був нещодавно благодійний матч зірок українського футболу й ЗСУ, ми збирали на дрони. Це було місяців зо два тому. Бігаю. Якщо є така нагода, я намагаюся в командира відпрошуватися. Виїжджаю на матч – і назад у Київ.
– Сьомін мені казав, що Алієв уміє на футбольному полі практично все. Це велика рідкість для футболіста. Кажуть: "Він ось у цьому сильний, у цьому. Але тут не дотягує". Про тебе говорили, що ти вмієш практично все. Ти не маєш відчуття, що ти недовідбувся?
– У мене є відчуття… У мене було дуже бурхливе розлучення. І моя колишня дружина, коли все це почала... Камери – і все це почали показувати. А для журналістів що? Їм дай щось погане, щоб людину змішати з лайном. У неї це вийшло.
– Тобто ти морально просів?
– Я не просів... Мені було... Я казав: "Ти це все робиш. Так, я розумію, що я неправильно поводився. Але ти це забираєш насамперед у дітей".
– Звичайно.
– "Ті самі гроші, ту саму славу. І в мене це забираєш. Я згоден, так, я погано поводився". Але я казав: "Іди працюй, заробляй, принось гроші. Я буду вдома". Ну, зрозуміло, молодий... Хотілося бурхливого життя... Я хотів би повернути той час, щоб помилки, які я зробив...
– Ти хотів би повернути той час?
– Так, але я цього не робив би. Мені Ігор Михайлович казав: "Молоді футболісти можуть подивитися на моє життя, щоб так не жити". Я їм кажу: "Погуляти ви завжди встигнете..." Правильно Михайлович казав: "У тебе є 15–17 років пограти, заробити і спокійно собі..."
– "І кайфуй".
– Кайфуй, так. Він мені це казав, але я не чув. Я думав, що й далі гратиму до 35–37. І далі зароблятиму. Але в одну мить усе – раз! – обвалилося.
– Зіркова хвороба в тебе була?
– Ні, жодної зіркової не було.
– Ти був завжди таким, як зазвичай?
– Я завжди був, знаєш... Я завжди... Можу навіть вулицею йти... Навіть коли я грав у "Динамо", я завжди був з усіма нарівні. Завжди.
– Ти в метро їздиш, я знаю.
– Так. Якщо мені треба кудись швидко доїхати, то я завжди сяду. Я ніколи не соромлюся. Я завжди ближчий до народу. Завжди. Я ніколи не відмовлю, якщо хтось хоче сфотографуватися, якщо хочуть розписатися. Я не люблю лише одного: коли починають обіймати. Для мене це неприємно. А якщо людина підійде: "Сашо, можна сфотографувати?" – я кажу: "Звісно, можна". Чому ні?
– Ти згадав, що тобі казав Ігор Суркіс. Наскільки я знаю, найбільший штраф за весь час президентства Ігоря Суркіса в "Динамо" був саме щодо тебе.
– Штрафи – так. Але в мене штрафів не було, чесно. Я знав, коли до нього можна підійти. Я знаю, що він...
– Він людина.
– Він дуже великий фанат футболу. Він кайфував від гри, у яку грав я, у яку грав Мілевський. Так, десь ми поводилися неправильно. Але я знав, коли треба було до нього підійти. Він же приїжджав на дубль, дивився. Якщо я зіграю добре, я підійду до нього: "Михайловичу!" – "Добре. Гаразд, востаннє прощаю".
– Він добра людина дуже.
– Так.
– Сентиментальна й добра. Про ваші з Мілевськими загули, п'янки-гулянки не писав тоді тільки ледачий. Що ви могли собі дозволити?
– Усе. Що саме?
– Вичерпна відповідь: "Усе".
– Зарплата була гарна. Ми пхалися в ті місця, де в Києві весь бомонд сидів.
– У злачні місця.
– Так, злачні. І ми однаково пхалися. Розуміли чудово, що нас побачать, що Ігореві точно скажуть, – і однаково ми пхалися туди і пхалися. Хай як ми ховалися: і кепки надівали, і VIP-місця брали... Ми тільки заходили у клуб – уже все. Наступного дня дзвінок у кімнату з приймальні. Знову, бл...дь, попалися.
– Це було після матчів чи до теж?
– Це було здебільшого після матчів.
– Треба було зняти напруження?
– Припустимо, гра в неділю. Ми могли у п'ятницю поїхати… Коли вже почали вигравати, я завжди телефонував сам Михайловичу після ігор: "Пацани хочуть погуляти". Він чудово знав, що я не п'ю. Я був закодований.
– Ти не пив?
– Я не пив. Я кодувався скільки? Разів два чи три. Проблема в мене була з алкоголем.
– Дійсно зашили "торпеду"?
– Так.
– Досі є?
– Ні, я зараз випиваю. Я розумію, що треба з розумом. У мене є діти. Тим паче зараз триває війна. І ти, напевно, теж можеш 100–200 г випити.
– Звичайно. Із таким життям – і 250.
– Ну от бачиш. Завжди після матчів я телефонував. Виграли – сідали в автобус і мені казали: "Сань, зателефонуй..." Я телефоную йому: "Із перемогою!" Він каже: "Що, знову?" Я кажу: "Ну, так". – "Ну, якщо вам так підходить – отже, до 3.00. Але скажи всім, щоб вони розуміли, хто вони й що вони представляють". Я кажу: "Пацани, зелене! До 3.00 можна".
– Тобто ви могли поїхати в нічний клуб?
– Так.
– Ти не пив?
– Ні. Соса-Соla.
– Просто гарний настрій?
– Так.
– Найгучніший скандал, у який ти з Мілевським потрапив, пам'ятаєш?
– Найгучніший? То був Харків, фінал Кубка України. Коли він на всю країну сказав, що нас оштрафовано на $100 тис. кожного.
– Коли тебе замінили під час матчу, так?
– Мене замінили у другому таймі. Так, як роздмухали, – це було все не так. Я тоді розповідав, що ми відіграли...
– Ви п'яними прийшли на гру? Чи що?
– Ні, ми відіграли на Закарпатті... У середу це було. А фінал був у неділю, здається. Ми приїхали із Закарпаття, і з Тьомою одразу ж поїхали відпочити. Це було із середи на четвер! Не так, як розповідали, що "вони в суботу напилися".
– Тобто на матч п'яними ви не приїхали?
– Та ні, звісно! Це було в середу. Ми випили, я не заперечую. Такого, щоб я в суботу напився, а в неділю грати, насправді не було. Просто Ігорю сказали. Тоді, пам'ятаю, ще була міліція. Нас міліція зупинила. Ми дали тоді по $100 чи $200. І одразу ж приїжджаємо на базу в п'ятницю – знову дзвінок... Він каже: "Я поки Сьоміну не говоритиму. Подивимося, як зіграєте". Ми програємо – і він у роздягальні як почав!
– Ігор Михайлович?
– Ой, ти що! Я одразу сховався, щоб мене не було видно. А він тільки зайшов і одразу: "Алієв і Мілевський на $100 тис. оштрафовані! Вони бухали!" Зрозуміло, він у пориві злості. Він усе підряд говорив. Приїхав, Палич мені каже: "У дубль ідеш, а Мілевський поки залишається". І мене на якийсь час усувають від першої команди. Я куди тільки не ходив! Через Ашкеназі заходив, щоб він мене із Сьоміним… Потім Борисович із Михайловичем переговорив. Я потім з Ігорем теж переговорив. І він мені тоді сказав: "Почнемо із чистого аркуша. Тільки ти мені приносиш папірець, що ти закодований". Я одразу пішов і закодувався. Приніс йому папірець – і ми почали із чистого аркуша.
– Боявся ти Ігоря Михайловича?
– Боявся? Чого мені боятися його? Бити він мене не бив.
– Гніву його боявся?
– Звісно. Але я розумів, що сам винен. Я боявся, що знову ці штрафи, знову ці розмови. А решта... Як людина він нормальний. У мене завжди з ним були добрі стосунки.
– Так, він чудовий.
– І досі в мене з ним добрі стосунки. Із Григорієм Михайловичем добрі стосунки.
– А з Григорієм Михайловичем спілкувався ти?
– Звичайно... Зараз, якщо є час, я приїду на дубль. Є час, приїду на основу. Я завжди можу поговорити із Михайловичами. Приїжджаю на дубль – сиджу з ними завжди, спілкуюся.
– Ми заговорили про Мілевського. Слухай, лихо з ним просто. Що відбувається? Пишуть, що він був у комі.
– Був. Перед твоїм інтерв'ю, як сюди їхав, був у нього. Слава богу, він одужує. Він лікується.
– Він із Білорусі виїхав?
– Звісно. Він також громадянин України. Зрозуміло, у нього багато "доброзичливців". Коли я даю Stories в Instagram, багато хто запитує: "Як він?" Але я знаю, що дуже багато людей, які бажають йому зла. Найголовніше – йому треба перелаштуватися, забути, що він був футболістом. Цей час минув. Зараз у нього новий етап життя.
– Це не кожен може зрозуміти, правда?
– Звісно. Так само, як і в мене. Треба перелаштуватися. Життя на цьому не закінчується. Можливо, воно буде ще кращим, ніж коли ти був футболістом. Так, важко перелаштовуватися, але треба. На те ти й чоловік.
– Я йому все можу пробачити за те, що він мене довів одного разу до сліз. Я плакав просто неймовірно.
– Тьома? Це коли?
– Це чемпіонат світу з футболу в Німеччині. Я був у складі делегації України. І коли матч зі швейцарцями...
– Пенальті коли?
– Коли він розп...здяйськи вдарив і забив пенальті. І ми вже серед восьми найкращих команд світу. Ось за цей удар можна пробачити людині все. За ці сльози чисті.
– Знаєш, я йому теж казав: "Ти, звичайно, кент, молодець. Як ти наважився?" Я пам'ятаю, тоді одразу його набрав.
– Ти б так бив?
– Я – ні.
– У такому матчі!
– Знаєш, що він сказав? "Та мені вже було однаково. Шева ж не забив. А яка різниця?"
– Блохін пішов із поля.
– Так. Каже: "Шева не забив – і я підійшов. Ніхто вже нічого мені не скаже. А ще вийшло так добре й класно!" Я кажу: "Ну красень! У тебе тільки цей аргумент?" Він каже: "Так. На більше я не розраховував".
У Києві люди не відчувають, що таке війна... Живуть собі спокійним життям, веселяться, гуляють. Так, я згоден, до ресторану можна піти. Але які веселощі?! Там хлопці сидять у болотах, а ви тут веселитеся! Ці всі тварюки, які в "Бохо" веселяться
– Міцні нерви!
– Авжеж. Він же пробив іще, коли ми стали "срібними" на чемпіонаті Європи.
– Так, молодіжка.
– Він пробив перший пенальті так само голландцям. Коли ми у групі 2:1 виграли.
– А як би ти бив на його місці?
– Як зазвичай.
– На силу?
– Звісно. Як я завжди бив пенальті. У той момент так, чесно, я б не вдарив. Тьома молодець. Нерви залізні. Але зараз проблема є в цьому. Але я знаю, що він сильна людина й із цього виборсається. Я в цьому йому із задоволенням допоможу. Найголовніше – щоб він розумів, що ті люди, які раніше з ним були, зараз не мають із ним бути.
– Побажаємо йому удачі. Виборсатися і повернутися.
– Звісно. Я знаю, що він обов'язково повернеться ще сильнішим – і буде нормальним. Але проблеми ще зараз є.
– Ти чимало пограв. Ти бачив великих і видатних футболістів світового класу. Хто залишив такий спогад у тебе? Хто геній?
– Для мене був, є і залишиться, певна річ, Зідан.
– Ти грав проти нього?
– Проти Зідана? Так, я виходив на "Сантьяго Бернабеу". Коли вперше я вийшов за Дем'яненка… Ти що! Рауль, Роналдо, Єрро, Касільяс у воротах, Бекхем, Зідан, Гуті!
– А вони подумали: "Ні хера собі, Алієв!"
– Для мене Зідан, звісно, узагалі! Це футболіст. Але зараз ти сам чудово бачиш, що на цей момент у нас і Мессі, і Роналду.
– Проти них ти грав?
– Замолоду. На чемпіонаті світу, коли я здобув "бронзову бутсу", Мессі здобув "золоту". У Голландії ми були. Але проти нього мені не довелося грати. Роналду я взагалі пам'ятаю, коли ми поїхали на перший чемпіонат Європи і грали з португальцями. Він уже тоді вирізнявся. Це було по 16 років нам. Він уже тоді вирізнявся в Португалії.
– А в чому феномен Мессі та Роналду?
– По-перше, це двоє різних гравців. Мессі – це, як то кажуть, талант від Бога. А Роналду зробив себе сам. Своєю працездатністю, своїм ставленням. Це все йому й відплатилося.
– Коли Мессі йшов до воріт, ти міг передбачити його дії?
– Ні...
– Він сам не може?
– Він сам не може. У нього м'яч просто приклеєний. Я іноді дивлюся, царство небесне, Марадону! У нього м'яч був приклеєний до лівої ноги. І те саме зараз – це Мессі. Начебто б ти в нього вже забираєш м'яч, й однаково м'яч залишається в нього. Він якось виборсується. Це дар від Бога.
– Андрій Шевченко з тієї самої когорти?
– Шева? Він дуже добрим футболістом був свого часу...
– Ви ж пограли разом.
– У "Динамо" ми пограли й у збірній. Ти ж пам'ятаєш, коли Шева перейшов у "Мілан", чемпіонат Італії дивилася вся країна. Уся! Через кого? Через Шеву. Ми теж були молоді. Коли збірна тренувалася, ми ходили на поля в нашій академії і через паркан… Мокрі – нам було однаково, захворіємо чи не захворіємо, головне – подивитися, як Шева тренується, Ребров. Шева дуже й дуже добрий футболіст. Не дарма йому вручили "Золотий м'яч".
– Хто з тих хлопців, із якими ти пограв у "Динамо", здається тобі величиною номер один? Окрім Шеви.
– Коли я грав у "Динамо", у нас була дуже-дуже гарна команда. І мені було дуже приємно грати і з Тьомою, і з Єременком, і з Мілошем Нінковичем, і з Тарасом Михаликом. З усіма. Я не можу когось виокремити.
– Порівняно з українським футболом, російський футбол чим відрізнявся?
– У той час?
– Так. "Локомотив", "Анжі".
– Я люблю, коли є конкуренція. У Росії це було... Хай куди ти поїдеш – не факт, що виграєш. А коли в "Динамо Київ" граєш, ти розумієш, що приїдеш кудись – і будь-що виграєш... Уже в той час, коли я від'їжджав у "Локомотив", тоді були "Динамо", "Шахтар", " Дніпро", "Зоря", "Металіст". Чемпіонат ставав сильнішим. А там, коли я приїхав, він трошки був вищим за український. Якби не коронавірус, я думаю, наш чемпіонат би ріс і ріс.
– Із кимось із хлопців, із якими ти грав у київському "Динамо", крім Мілевського, ти підтримуєш контакти?
– Із Тарасом Михаликом бачимося. Я не підтримую, кого побачу – ми завжди поспілкуємося. А так, щоб зідзвонюватися... З Олегом Гусєвим, із Гуськом, можемо поспілкуватися, коли побачимося. Так просто не зідзвонюємося.
– Гарні хлопці були.
– Іноді пише мені Родріго із Бразилії. Із Рудольфо іноді переписуємося в Instagram.
– За ветеранів ти граєш під керівництвом Леоненка. Які у вас стосунки? І він правду любить сказати, і ти теж.
– Так.
– Як стосунки у вас?
– Стосунки просто добрі. Ми завжди можемо з ним зідзвонитися, поспілкуватися. Коли за ветеранів приїжджаєш, ти дістаєш велику продухлину, що ти побачиш мужиків. Позгадувати, знаєш. Якщо кудись їдемо, в автобусі посміятися. Я пам'ятаю вислів, уперше почув від Сані Хацкевича: "Як же я люблю футбол! Особливо – після нього". Приїжджаєш із ветеранами... Так, вони старші. Але однаково, коли зустріч, я дістаю велике задоволення.
– Леоненко ще виходить на поле?
– Ні, Леон не виходить.
– Розлінився вщент?
– Леон же постійно згадує "Спартак". Він два забив – і все. Леона знають скрізь, що він забив два "Спартаку".
– Ну як забив! Який матч! Я нещодавно переглядав найкращі моменти цього матчу. Я всім раджу. 3:2, 1994 рік.
– Я теж дивився, до речі.
– Ребров третій забив.
– Так, Ребров вийшов на заміну тоді.
– За рахунку 2:0 усе тільки почалося. На користь "Спартаку". Фантастика!
– Так.
– Які свої матчі ти б із задоволенням переглянув у YouTube?
– Не люблю я повертатися назад і дивитися назад. Я люблю дивитися лише вперед. Якщо воно тільки саме вискочить у YouTube, то можу подивитися. Місяці три тому вискочив... Саме було 10 років, як ми "Спартак" обіграли 4:1.
– Так, звісно.
– Вилізло. І я подивився.
– Це 10 років минуло вже?
– Так.
– Завдяки футболу ти дуже багато поїздив світом. Що тобі найбільше запам'яталося? Які країни і які міста?
– Дімо, я тобі скажу одне… Знаєш, багато хто в мене це запитує…
– Із вікон автобуса?
– Авжеж! Приїхав в аеропорт, сів в автобус. З автобуса до готелю подивився у вікно. У готель прийшов, поїхав на тренування. Потренувався – назад у готель. Із гри – в аеропорт. Повернувся до Києва – усе. Ось що я бачив.
– Тобто запам'ятав автобуси й готелі?
– Автобуси й готелі, так.
– І стадіони?
– Якось із Тьомою ми виходили один раз у Мадриді суто пройтися, і то неподалік готелю. Був час вільний, година-півтори. Іноді прогуляєшся – не більше того. Так само в Парижі, коли із "ПСЖ" грали. Подивився затори, подивився стадіон – і повернувся назад в аеропорт.
– Після того, як ти перестав грати, напевно, з'явилася можливість і Київ дізнатися краще, правда?
– Я пізнав країну нашу. Тоді, коли ще не було повномасштабної війни. Я поїздив такими містами, що я навіть і не знав. За ветеранів. Якби не повномасштабна війна, я б не знав такого міста, як Ізюм. Я б не знав такого міста, як Бахмут. Я б не знав такого міста, як Лисичанськ.
– Бахмут, боюся, ми вже й не впізнаємо. Там усе зруйновано.
– Так.
– Коли ти гуляєш Києвом, які в тебе відчуття?
– Зараз, коли в нас триває війна, у Києві гуляєш і не відчуваєш, що в нас триває війна, правда?
– У тебе немає розлюченості, коли, приїжджаючи із фронту, ти чуєш гучну музику в ресторанах, бачиш людей, які вештаються без діла, голосно сміються?
– Дуже. В Ізюм коли ти заїжджаєш... До речі, в Ізюмі був набагато гірший геноцид, ніж у Бучі.
– Та ти що!
– Звісно. І я дивлюся на тих жінок, які там ходять, – знаєш, у жодної жінки я не бачу усмішки. У жодної, розумієш? І в людей там немає… Жодного життя там нормального немає. Будинки всі розбиті, прострелені. І то я цим людям... Вони великі молодці, бо там сталося таке... А вони однаково живуть...
– Ми говоримо про футбол, а однаково повертаємося до війни. Нікуди не можемо піти.
– Дімо, тому що...
– Це життя.
– Ми з тобою йдемо, а тут люди не відчувають, що таке війна. Ті, що повиїжджали тоді, а зараз повертаються... Живуть собі спокійним життям, веселяться, гуляють собі спокійно. Так, я згоден, до ресторану можна піти. Якщо ти можеш собі дозволити стосовно грошей.
– Але веселощі...
– Які веселощі?! Там хлопці сидять у болотах! А ви тут веселитеся! Те, що я бачив останнє: ці всі тварюки, які в "Бохо" веселяться.
– Так.
– Ось їх просто всіх схопити – і туди відправити. І депутатів усіх схопити. Коля, який ходить і колцентри розносить, – як його? Ось туди щоб він поїхав. Я просто не можу зрозуміти, на якій підставі він носить військову форму. Я б хотів дізнатися.
Я міг би зібрати гроші, які б гарантували безбідне життя, але я купував дорогі квартири. Я грав дуже-дуже сильно в казино. Ось така хвороба
– Дуже багато було у пресі всього, коли в тебе були напружені стосунки із дружиною. Я пам'ятаю, що Тетяна звуть колишню дружину.
– Так.
– Вона була до цього дружиною футболіста Максимюка. Гарний футболіст був.
– Роми, так.
– І дитина є від нього. І ти десь сказав, що вона зламала кар'єру і Максимюку, і тобі.
– Це я у Ксюхи сказав на інтерв'ю...
– До речі, дуже гарне інтерв'ю було – я подивився із задоволенням.
– Щиро дякую.
– Що мені подобається, коли я дивлюся твої інтерв'ю? Мені подобається, що ти завжди відверто, не викручуючись, безпонтово відповідаєш на запитання. Ось як є в житті. Це чудово!
– А навіщо? Багато хто не любить правди, а я завжди говорив і говоритиму тільки правду.
– То це кайф.
– А чому ні? Певна річ.
– Що означає "вона зламала кар'єру" і йому, і тобі? Як жінка може зламати кар'єру?
– Зламала мені, бо я дозволив їй... Що вона виходила на медіа... Вона скрізь розповідала, що вона – дружина Алієва... Я, звісно, не прихильник, щоб поливати її. Я у Ксюші сказав це. І Максимюку теж... Насамперед треба розібратися в собі. Звісно, і я винен, і Рома винен. Але однаково без її сприяння цього не сталося б. Вона і там йому не дала грати. Я туди ніколи не ліз. Але те, що я чув... Він мені іноді розповідав... І моя репутація... Я розумів інших президентів, тренерів, що зі мною вже ніхто не хотів працювати.
– Ти її бив. Чому?
– По-перше, я першим на неї руки ніколи не піднімав. Я це казав. Так, я десь гуляв. Вона думала, що я зраджую її. Я дуже сильно грав у казино, я грав в автомати. Я міг уночі приїжджати. Але коли я приїжджав, вона починала накидатися, дряпала мене. Я їй казав: "Навіщо ти це робиш?" Завжди можна поговорити. Так, я розумію, вона думала, що я десь їжджу і дівах знімаю. А я їздив собі спокійно грав в автомати.
– А навіщо їх знімати, коли вони самі?
– Вони самі, звісно. Але вона цього не розуміла. Вона їздила, мене по Києву шукала. Зрозуміло, у неї було все.
– Кохала, так?
– Водій був у неї, гроші в неї були. Одягалася вона дорого. Але це я винний, я розпустив. За те, що я винен, за це я й постраждав. Але я завжди хотів зробити, щоб якнайкраще. А виявляється, я зробив, щоб було ще гірше.
– Так а бив чого? Вона дряпала?
– Я приходив – починався скандал. Я не люблю, щоб скандал був на очах у дітей. Я завжди йшов. Вона навмисно починала дряпати. Зрозуміло, я ж не буду... Я кажу: "Я їду на базу. Мене хлопці однаково запитуватимуть, що це таке і звідки. Тренер викликатиме. Навіщо мені ці зайві розмови?" Я їй пояснював. Вона не розуміла. Однаково й далі це робила. Потім казала: "Усе, я більше не буду. Я розумію". І однаково продовжувала. Вона розуміла тільки через п…здюліни. От за що тільки я піднімав на неї руку.
– Діти плакали?
– Атож. Звісно, плакали. Вони це бачили. Няня... Я говорив завжди няні, щоб вона виводила дітей. А вона однаково бігла до дітей, щоб показувати: "Тато у вас такий поганий". Я не прихильник цього. Це передусім ламається психіка дитяча.
– Але ти її кохав?
– Не кохав я її. Не було такого.
– А чому одружився?
– Я хотів дітей. Вона перша трапилася на моєму шляху. Так, я їй вдячний, вона мені народила прекрасних діток Артемка й Алінку. Ось і все, за що я їй можу сказати дякую.
– А ти кохав колись у житті?
– Так, кохав.
– Уже після неї?
– Так, після неї. Звісно, жінка перша для мене – це мати. І, певна річ, моя донька. Хай там як, хай як я зараз спілкуюся з батьками, мати є мати. Звісно, я їх однаково люблю. І матір, і батька. Це ті люди, які дали мені життя.
– Вони подивляться, напевно, цю програму. Як ти гадаєш, що вони скажуть?
– Нічого. Вони мені нічого не кажуть. Я думаю, вони бачили і те інтерв'ю із Ксюшею.
– Бачили?
– Авжеж. Ролики, які я виставляю в Instagram, – я ж бачу, як мені пишуть росіяни. Я сказав, що батька для мене не існує. Вони все це дивляться...
– Зараз твоє серце зайняте?
– Ні, я вільна людина.
– Але є дівчина, яку ти кохаєш?
– Я поважаю її. Ми спілкуємося. У нас жодних зобов'язань немає. Мені приємно з нею спілкуватися. Про кохання зараз навіть не хочу розмовляти.
– Коли ви розлучилися з Тетяною, діти залишилися жити з нею?
– Ми розлучилися десь років 10 тому. Вона живе в моїй квартирі. Вона спить у дитячій кімнаті. У мене з нею жодних стосунків немає.
– Тобто ви мешкаєте в одній квартирі?
– Так, і діти. Я її виганяв знаєш скільки разів? Але приходять діти: "Тату, пусти, щоб мама жила з нами". У мене своє життя, у неї своє життя. Я не проти. Нехай із ким хоче, із тим зустрічається. Але в нас є діти – от і все. Щоб діти бачили. Щоб я бачив дітей, і вона бачила.
– Слухай, приголомшливо! Тобто ви живете в одній квартирі, як і раніше?
– Так.
– І ви спілкуєтеся?
– Тільки про дітей.
– Добре, а кухня ж спільна?
– Кухня спільна.
– Ти хочеш поїсти, у цей час вона хоче поїсти – ви сідаєте і їсте?
– Не аж завжди разом сідаємо, але можемо. Ми ж просто сіли, поїли. Вона приготувала або я приготував собі.
– Тобто стосунки перейшли в розряд цивілізованих?
– Я тільки за це. Щоб не сварилися. Щоб діти спокійно жили. Вона виховує дітей, я виховую дітей. Усе.
– Вона не ставить тобі запитань, чи є в тебе хтось?
– Вона, буває, іноді лізе.
– Подряпати хоче?
– У сенсі словесно. Вона знає, як мене зачепити. Я ніколи не лізу в її стосунки: із ким вона ходить, гуляє. Мені якось байдуже.
– А їй – не дуже?
– А їй, мабуть, не дуже. Але я одразу це перерубую: "Ти мені ніхто. Ти не маєш права лізти і щось засуджувати, обговорювати".
– Квартира велика?
– Так.
– Скільки метрів?
– 160.
– Тобто місця досить?
– Місця досить. Навіть собачці Боні досить місця.
– Син у футбол грає трошки?
– Так. Я дуже вдячний Григорієві Михайловичу. Він його зараз забрав. Запитав: "Малий грає?" Це коли "Динамо" в чемпіонаті грало з "Оболонню". Я підвівся з Ігорем і Григорієм Михайловичем привітатися. І малий саме підійшов. Я кажу: "Познайомся. Ось ця людина мене забрала в Україну, зробила мені громадянство, і тато зараз тут живе". І грав у "Динамо Київ" завдяки...
– Зворушливо дуже.
– Так, я все сказав. Він каже: "Малий грає у футбол?" Я кажу: "Так". – "Де?" – "У "Зміні". – "Якого хера?" – "У сенсі?" – "А чому не в "Динамо?" Він одразу: "Іщенка набрати, тому сказати. Тренера знайти. Щоб Алієва набрали й забрали малого в "Динамо". Ось так мого малого зі "Зміни" забрали.
– Скільки років йому?
– 12. 2011 року.
– 12 років? Як він грає? Як ти оцінюєш?
– Зрозуміло, зараз він іще слабший за хлопців у "Динамо". Але нічого, прогресує. Іноді я його ганяю. Є час – іноді виходжу в парк "Наталка" і ним займаюся. Звісно, йому потрібно насамперед набрати масу. Начебто і їсть нормально, Дімо, але худий.
– Метаболізм добрий.
– Видно в нього, що удар, як у тата...
– Видно?
– Чесно, б'є сильно.
– Ти б хотів, щоб він грав на такому рівні, як ти?
– Авжеж.
– Хотів би?
– Ні, я хочу, щоб він грав набагато краще. Що в моїх силах – я йому тільки допомагатиму.
– Чудово! Уявляєш, якщо він гратиме краще за тата?
– Для мене це буде найбільшим подарунком.
– Ти його береш іноді на матчі ветеранів?
– Так.
– Як хлопці ставляться?
– Нормально. Він навіть виходить.
– Він вийшов разок?
– Іноді виходить, так. Якщо в нього виходить, я його беру із собою – він іноді виходить і грає.
– Як елемент шоу – узагалі чудово!
– Ну, так, приємно... Там коментують матч: "Алієв-старший із м'ячем, зараз Алієв-молодший із м'ячем". Звісно, приємно.
– За час виступів ти зміг зібрати гроші, які б гарантували тобі безбідне життя?
– Так, я міг би зібрати. Але я купував дорогі квартири. Я грав дуже-дуже сильно в казино. Це два. Ось така хвороба. Але нічого. Добре, що хоч свого часу купив великі квартири.
– У тебе кілька квартир?
– Так, кілька.
Я в казино $2,5–3 млн точно залишив. Бувало, що за ніч $110 тис. програвав. Банкір із "ПриватБанку" зранку телефонує: "Олександре, із вами все добре?" А тоді було погано
– Ти можеш здавати щось – і на ці гроші жити?
– Не лише на ці гроші. Я намагаюся заробляти десь, інші бізнеси. Добре, що є ті хлопці, які допомагають. Намагаюся десь заробляти. У мене є діти. Я хочу насамперед зробити дітям усе. Для мене це найголовніше. Я хочу, щоб мої дітки виросли, і в них уже були і квартири, і якісь кошти. Зрозуміло, у них почнеться самостійне життя. Хто допомагатиме? Спочатку має тато допомогти.
– Ти розумієш, що ти молода людина й у тебе ще можуть бути діти? Ти хотів би?
– Не знаю. Поки що не можу нічого сказати. Я хочу зараз, щоб швидше закінчилася війна. А потім уже... Поки в мене є двоє спиногризів. Доводиться поки виховувати їх.
– Казино. Чи багато туди полетіло?
– Дуже.
– Ваня Яремчук, який із тобою їздить грати за ветеранів, мені колись сказав...
– Ваньки зараз немає. Ванька давно виїхав.
– Не їздить?
– А куди? Він як виїхав до Німеччини, так і досі перебуває в Європі.
– Ваня мені розповідав, що він залишив у казино мільйон доларів. На ті часи взагалі...
– Це взагалі...
– Скільки ти залишив?
– Десь $2,5–3 млн точно залишив. Було в мене, що за ніч $110 тис. програв. Мій банкір із "ПриватБанку", якому я постійно говорив: "Підніми ліміт", – мені зранку телефонує: "Олександре, із вами все добре?" Тоді було погано. А зараз уже все нормально. Я вже все розумію. Ось так ось. $110 тис. за ніч, уявляєш?
– У Києві?
– Так. Я лише грав...
– Це залежність була, Сашо?
– Можна сказати, що так. Здебільшого це не казино, я ставив в автоматах. Я люблю, де яскраво сяє, де яскраво горить. Та я й вигравав також.
– Який найбільший виграш був?
– Десь 100–130 тис. я вигравав.
– Доларів.
– Доларів. Але ти ж сам знаєш: якщо хочеш виграти в казино, купи своє казино. Тоді виграєш.
– Коли ти 110 тис. програв, ти себе проклинав?
– Я не знаходив собі місця три дні десь. Я вже сказав собі: "Усе, стоп". І мені хотілося...
– Відігратися.
– Мені хотілося туди йти. Але в якийсь момент – раз! – я собі сказав "стоп".
– Із собою нічого зробити не хотілося?
– Ну, звісно, хотілося. А що ти зробиш? Я не знаходив собі місця. Я розумів, що, чорт забирай, $110 тис. – це жах. Але коли я отримував зарплату, я собі ні в чому не відмовляв. Я собі в підсвідомості тримав: "Ну, якщо ти, баране, ідеш і програєш 110 тис. – що, ти не можеш собі якусь річ купити?" Нехай навіть вона дорога... Спочатку я думав-думав, міг ходити день-два думати, а потім ішов і купував... Казав собі: "Ти програєш такі гроші. Що ти на себе шкодуєш?"
– Зараз у Києві знову з'явилися казино: їх дозволено знову законом. Ти спокійно проходиш повз них?
– Так. Узагалі спокійно. Вони відкрилися в нас до війни, правильно ж?
– Так.
– Я якось один раз зайшов. Один чи два. Знаєш, уже не той азарт, не той потяг. Я можу трохи, нехай щонайбільше $1 тис., суто пограти. Усе. А зараз – ні.
– Багато футболістів, я знаю, грають на тоталізаторі.
– На ставках?
– Так. Тому що: "Ми ж розуміємося на футболі. Хто, як не ми, розуміється на футболі?"
– Ну звісно.
– Ти граєш чи ні?
– Іноді. Але я не граю на великі гроші.
– Але виходить виграти?
– Іноді виходить. Але я не ставлю великих сум. Щонайбільше можу 2 тис. грн поставити. І якщо програю, не дуже засмучуюся. Я більше люблю, коли набирають багато матчів, щоб був великий коефіцієнт. Для мене це цікавіше. А один чи два матчі – я такого ніколи не ставлю. Щоб було цікавіше дивитися футболи.
– Коли ти сам присутній на матчі, ти вболіваєш активно чи просто сидиш?
– Зрозуміло, якщо прийти на "Динамо", хочеться, щоб "Динамо" виграло. Але я приходжу на футбол, щоб дістати задоволення. Але на цьому етапі задоволення не дуже ми дістаємо від нашого футболу, правильно?
– А як тобі сьогоднішнє "Динамо"?
– Ну, поки нічим не вражає. Якщо ми починаємо програвати "Оболоні" – ну, перепрошую. Я не говорю погано про команду "Оболонь". Якщо ми програємо "Поліссю" із Житомира…
– У більшості.
– Авжеж. У них зібрався дуже гарний колектив, але ми граємо в більшості і програємо, пропускаючи два голи. Є тренер, є президент. Я зі свого боку як уболівальника можу висловити думку, а в клубі, зрозуміло, мають розібратися і президент, і тренер. І, мабуть, колектив теж.
– Ти міг собі уявити, що колись у київському "Динамо" головним тренером стане Мірча Луческу?
– Ні, ніколи. Але я можу сказати одне: на той момент Ігор Михайлович зробив правильний вибір.
– Так.
– Команда два роки поспіль ставала чемпіоном України. Команда заробила... Він для клубу заробив добрі гроші, вийшовши в Лігу чемпіонів. Плюс двох футболістів продали в Англію.
– Забарного.
– Забарного. І Миколенка?
– Миколенка, так.
– Це теж гроші. Він приблизно $100–110 млн приніс клубу. Отже, Михалич зробив правильний вибір. Так, усі засуджували. Я, зокрема.
– Ти засуджував?
– Ну звісно, засуджував.
– Чому?
– Ну, я ж усе пам'ятаю чудово. Коли я грав за "Динамо", які відгуки були в Луческу про "Динамо"? "Динамо" завжди підсуджують, "Динамо" працює із суддями... Ти знаєш чудово, як він умів це говорити. І тоді мені був незрозумілий хід Михалича. Але бачиш, він зробив, виявляється, правильно.
– Хто тобі подобався із тренерів київського "Динамо", під керівництвом яких ти грав, найбільше?
– Ну, зрозуміло. Ти ж сам чудово розумієш. Звісно, Сьомін. Бо я в нього грав. Я думаю, грав би за всіх тренерів, якби в мене було правильне ставлення до футболу. Я в той момент вибрав, як то кажуть, шикарне життя у плані гулянок, алкоголю і футболу. А треба обирати одне. Якщо ти почав займатися футболом і хочеш досягти чогось, то в тебе має бути в голові тільки одне – футбол.
– До кожного футболіста, особливо проблемного, тренер має знайти індивідуальний підхід.
– Правильно.
– Які слова знаходив Сьомін для тебе, щоб ти грав?
– Не в тому річ. Я побачив, що він у мене почав вірити. І Ігор Михалич... Тому що він мені сказав: "Або ти у футбол граєш, але кодуєшся, або ти кайфуєш – і я тебе з команди прибираю". Я все життя мріяв, щоб грати в київському "Динамо". Звісно, я закодувався – і почав грати. Палич у мене почав вірити. Коли ти постійно тверезий, ти лягаєш вчасно спати, відновлюєшся. А коли ти починаєш бухати… Побухав, пізно ліг, зранку прокидаєшся – голова болить… Яке тренування?
– Який футбол?
– Про який футбол можна думати?
– Тобі футбол сниться?
– Спочатку снився.
– Що сниться? Ти на полі?
– Іноді й матчі могли снитися. Іноді те, що ти кажеш: я на футбольному полі.
– Де ти краще грав: уві сні чи наяву?
– (Сміється). На футбольному полі краще.
– Ти знаєш, війна, здавалося б, а однаково життя триває, і однаково є речі, які нас тішать. Наприклад, уранці прокидаюся – підбили в Севастополі корабель. Я радію. День вдалий.
– Ну, так.
– Що тобі приносить задоволення?
– Приносить задоволення передусім те, що ти прокидаєшся. По-друге, бачиш своїх дітей і з ними все гаразд. Для мене це найголовніша радість. Я хотів би, щоб кожен житель України відчував цю радість. Але не всі можуть зараз. Хтось перебуває на передовій. Я думаю, дуже багато хлопців, які хочуть бачити своїх дітей, своїх матерів, батьків, знаєш, сестер… Дуже багато хто, але не всі це можуть.
– А діти розуміють, що їхній тато – герой?
– Дімо, я не герой. Це раз.
– Я тобі поясню, чому ти герой. Тому що ти від перших днів пішов на фронт. Ти герой.
– Я не подаю себе, що я аж великий воїн. Я тобі вже сказав, що я не мав права виїжджати із цієї країни. Не мав права як чоловік. Тут народилися мої дітки. І ця країна дала мені дуже-дуже багато чого.
– Ну дітки хоч раз сказали тобі: "Тату, а ми тобою пишаємося"?
– Так, казали.
– Щастя це?
– Звісно, щастя. Одне для мене неприємне, коли я їду на схід: діти плачуть.
– Одразу ж після початку повномасштабної війни багато українців на знак протесту принципово почали говорити українською. Ти розмовляєш російською.
– Так.
– Водночас ти воюєш, водночас анітрохи не менший патріот, ніж ті, хто розмовляє українською.
– Так.
– Це свідома позиція?
– Я можу намагатися розмовляти українською мовою. Але в нас війна триває із 2014 року.
У мене є тренерська ліцензія. Я б, звісно, хотів у футбольну сферу, хотів би тренувати. Хай би я навіть тренував команду з області, але щоб мені не заважали працювати і були в команди й у президента цілі. Я б навіть і з цим почав працювати
– Так, авжеж.
– Так, я її не розумів, бо я її не бачив – вона була там, у Донецьку. Із 2014-го до 2022-го всі ж розмовляли, як їм зручно. Наприклад, я російською мовою розмовляю. Так, я можу українською мовою розмовляти, але я не хочу, щоб із мене сміялися. Так, для мене десь може бути важко розуміти. Не всю українську мову я розумію. Але я говорю так, як вважаю за потрібне. І ніхто мене не змусить. Це особиста справа кожної людини, якою мовою розмовляти.
– Ми зараз гуляємо Великою Васильківською і поступово підходимо туди, де я й думав закінчити наше інтерв'ю – до "Олімпійського". Коли ти підходиш до "Олімпійського" стадіону, у тебе щось тьохкає всередині?
– Ну, як "тьохкає"? Я пам'ятаю, коли тут була реконструкція, перший гол на оновленому "Олімпійському" забив за "Динамо"...
– Перед чемпіонатом Європи.
– Так. Грали з "Арсеналом". Тоді ми виграли 1:0. Звісно, завжди згадуєш цей гол, завжди згадуєш, коли до тебе приходять... Після тих 2000-х приходило на стадіон по 100 тис. А тут на матч прийшло, наскільки я пам'ятаю, 65 тис. чи 67 тис.
– Під зав'язку – так?
– Так. Він вміщує 70, але прийшло 65, здається. Я пам'ятаю, як я забив, як біг, як усі ці 65 тис. раділи.
– Київські вболівальники тебе дуже любили. Не лише за твоє футбольне сьогодення, а й за те, що ти вирізнявся завжди своєю якоюсь незалежністю. Ти відчував це ставлення вболівальників?
– Не всі до мене добре ставилися.
– Ну, ти улюбленцем був.
– Коли я почав грати, мені було дуже приємно. І я хотів уболівальникам дарувати радість і своїми голами, і перемогами нашого клубу. Але я чудово розумію, який у наших людей менталітет: "Він отримує великі гроші, гуляє, а у футбол ніколи не грає". Так, коли я почав грати, у людей думка змінилася. І вони мене побачили тим, хто я є насправді. Я ніколи ніде не петляв, що думаю, то завжди й говорю. Якщо я не маю рації, то для мене немає проблеми попросити вибачення.
– Важко бути таким? Чи легко?
– Думаю, мені легко і нормально живеться. Ти ж сам знаєш: у нас люди правди не люблять. Не кожен може сказати правду.
– Не кожен.
– Не кожен. Але її однаково треба говорити.
– Але правду потрібно заслужити ще?
– Звісно.
– Ми говорили про те, що ти в багатьох країнах був, у багатьох містах. Але, щоправда, не всі їх побачив як слід. Але футбол – це ще можливість спілкування з найцікавішими людьми. Не обов'язково футболістами.
– Я розумію. Я дуже й дуже хотів би знати англійську мову. Але не зміг її опанувати.
– А ти намагався, чесно?
– Намагався. У мене був перекладач – мій кент Тьома Мілевський.
– Він добре розмовляє?
– Так. Він і у школі вчив, і потім спілкувався. Коли є спілкування, то ти краще знаєш мову.
– Молодець який...
– І хай де б ми були, завжди був у мене перекладач-кент.
– У тебе елітний перекладач.
– Так. Десь сидимо, щось запитують, я кажу: "Кенте, що каже?" – "Тобі цього не треба" (сміється)...
– Але все ж таки вдавалося тобі поспілкуватися з якимись видатними людьми? Це і президенти, і громадські діячі, актори...
– Ну, в Москві спілкувався... Це був друг Палича Сьоміна, Баринов. Із ним спілкувався лише.
– Актор Баринов?
– Актор, так. Він великий фанат "Локомотиву", і вони добрі друзі з Паличем. Мені завжди було цікаво дізнатися, як фільми знімають. Із Дюжевим я спілкувався. Раніше я їх дуже сильно поважав – Безрукова, Дюжева. Але зараз цих тварин я ненавиджу. Просто мені дуже подобався серіал "Бригада". І після цього фільму, звісно, вони дуже сильно злетіли.
– Ти кіно дивишся?
– Так.
– Удома, засинаючи?
– Так. Я раніше дуже любив дивитися воєнні фільми про Афган, про Чечню. Я намагаюся їх і зараз дивитися – мені це подобається. Наші нові українські фільми про війну виходять – я із задоволенням їх дивлюся.
– У кінотеатри зараз не походиш особливо.
– Одного разу ходив нещодавно. Вийшла комедія наша, українська. Не пам'ятаю назви. Якраз ми повернулися зі сходу, і я мав час сходити в кінотеатр.
– Ти сам у кіно зіграти хочеш?
– У кіно? Ну, не знаю. Поки що не запрошували.
– Але якщо раптом – ти не заперечуватимеш?
– А чого мені заперечувати? Я із задоволенням.
– Сашо, коли закінчиться війна – а вона однаково закінчиться, – як ти житимеш? Чим ти будеш займатися?
– У мене є тренерська ліцензія А і Б. Незабаром мені знову доведеться її захищати. Я б, звісно, хотів у футбольну сферу, хотів би тренувати. Не дітей. Так, у мене є дитяча школа, академія Алієва, яка в Бучі розташована. Але я хотів би тренувати дорослих. Хай би я навіть тренував команду з області, але щоб мені не заважали працювати і були в команди й у президента цілі. Я б навіть і з цим почав працювати.
– А таку команду, як "Динамо", ти б хотів тренувати?
– Напевно, кожен тренер, який поважає себе, хоче тренувати "Динамо".
– Ти впорався б?
– А чого б не впорався? Насамперед потрібно, щоб у тебе був відповідний тренерський склад. А з усіма працювати можна.
– Ти знаєш, як це робити?
– Ну звісно. Треба досвіду трохи піднабратися. Але я хочу, щоб швидше закінчилася війна і я став на шлях тренерської роботи.
– Зараз нас дивиться Ігор Михайлович Суркіс. Мірча Луческу рано чи пізно піде на пенсію. Тому ми можемо підказати Ігореві Михайловичу, що в нас є претендент на посаду головного тренера.
– Він це знає чудово.
– Знає?
– Ну звісно.
– Тобто ми можемо теоретично побачити тебе на тренерському містку "Динамо"?
– Усе може бути.
– Ми підходимо до святого місця для кожного киянина.
– Я пам'ятаю, як я сюди приїжджав іще маленьким. Якраз переїхав із Хабаровська до Курська. І мене сюди батько возив, коли "Динамо" грало з "Реалом", коли виграли 2:0.
– Так. Знаєш, як би я хотів закінчити наше інтерв'ю, Сашо? Я б хотів, щоб ти, людина, яка народилася в Росії, жила в Курську, грала в "Локомотиві", "Анжі", яка має російське коріння, але довго грала в Україні, полюбила всією душею Україну, у тебе діти українці, і найголовніше – ти пішов захищати Батьківщину під час повномасштабної війни, за що тобі ще раз низький уклін... Я це кажу абсолютно щиро. Я хотів би, щоб зараз ти звернувся до російських громадян, які досі не розуміють, що в нас відбувається, або підтримують те, що в нас відбувається, або самі воюють проти нас, проливаючи українську кров.
– Я дивився твоє інтерв'ю, коли ти їздив у колонію з російськими полоненими... Вони такими правильними стають тоді, коли їх узяли в полон. А до цього все вони чудово знають, усе вони чудово розуміють і чудово їдуть сюди. Вони ж розуміють чудово, що їдуть на війну. Нібито заробити грошей для своєї сім'ї. Це якісь відмовки. Я хочу сказати росіянам, що тут живе чудовий народ, тут живуть дуже гарні люди. Українці нікуди ні до кого не лізуть. Ми просто хочемо жити своїм життям. У вас теж є діти, у вас теж є матері, дівчата. А тут гинуть мирні жителі. Нам тут живеться дуже-дуже добре (зараз, звісно, погано, бо ці тварюки російські тут, на нашій землі). Вас дуже багато. Одного ви можете...
– Утирка.
– Так. Якщо ви зберетеся всі разом, то ви знімете цього ідіота путінського – і закінчиться ця війна. Жодних санкцій не буде, ви житимете нормальним життям. Отак я хочу звернутися до них.
– Сашо, я тобі хочу сказати дякую. Хочу тобі побажати, щоб ти повернувся на цей стадіон головним тренером київського "Динамо". А я із задоволенням ходитиму й уболіватиму за свою улюблену команду.
– Дякую. Усе можливо зробити, але головне – щоб закінчилася війна і ми жили в мирний час.
– Дякую.
