+24 Київ
У Макіївці й у Донецьку була все-таки досить потужна проукраїнська спільнота. Як пам'ятаєте, коли в Києві Революція гідності була, у Донецьку теж відбувалися мітинги на підтримку України. Єдина помилка – ці мітинги були справді мирними
– Женю, вітаю вас!
– Вітаю!
– Усі азовці кажуть, що ви найбільший герой. Це так чи ні?
– Ні, це не так.
– Ви скромна людина?
– Не скромна, у мене є об’єктивне бачення.
– Ви зараз приїхали до Києва. Що ви відчуваєте, коли приїжджаєте до Києва з передка?
– Важко сказати, що я відчуваю. Коли тут пройшовся, відчував себе не дуже гарно, бо бачив дуже багато знайомих хлопців, які, на жаль, не можуть подивитися на Київ. Тут майже вся моя рота.
– Ви сентиментальна людина?
– Ні, не сентиментальна.
– А до війни?
– До війни, мабуть, був сентиментальним.
– Ми зараз будемо гуляти Софією. Я багато про вас читав, дивився. Я дуже хочу, щоб вашу історію добре почули в Росії. Тому пропоную, щоб ми перейшли на російську мову. Нехай слухають, нехай знають.
– Давайте перейдемо на російську.
– Ви народилися в Макіївці. Макіївка – це фактично Донецьк?
– Так, у деяких районах один бік вулиці – це Макіївка, другий бік вулиці – це вже Донецьк.
– Виїжджаєш із Донецька – потрапляєш у Макіївку, і навпаки. Ви 1989 року народилися, а я 90-го вперше потрапив у Макіївку. Що мене вразило? Сірі, чорні безрадісні будинки. У нас у Києві – жовте, біле…
– Зважаючи в якому районі в Києві… Макіївка не змінилася з 90-х.
– Не змінилася?
– Не на краще.
– Коли так живеш у такій сірості, це ж впливає?
– Мабуть, впливає. У деяких районах Макіївки можна УБД давати, якщо ти дожив до 18 років.
– Дитинство важке було?
– Та ні, чудове дитинство було. Без мобільних телефонів. У нас там більше район на район ходили.
– З кулаками, з ланцюгами?
– І з кулаками, і з арматурами. Це там нормально.
– Діставалося часто вам?
– Насправді ні. Не так часто.
– Билися добре?
– Ну так.
– Батьки чим займалися?
– У мене мати все життя продавчинею працювала, а батько – у будівництві. Батько загинув 2000-го, здається. Навіть іще раніше. А мати – уже коли я в першому полоні перебував.
– Ким ви хотіли стати в дитинстві?
– Ветеринаром.
– Чому?
– Не знаю. Тварин любив.
– У вас були тварини?
– Так. Багато різних.
– Хто був?
– Узагалі в мене були собаки, коти, хом'яки… Я постійно притягував із вулиці то якихось черепах, то якихось змій, котрих увесь час викидали.
– Скільки у вас кімнат удома було, що у вас стільки тварин жило?
– Дві. І в бабусі теж іще дві. Я до бабусі притягував живність.
– Закінчили школу – і куди пішли?
– Після школи я працював у Макіївці на заводі ЯКХЗ.
– Коксохім?
– Так, Ясинівський коксохімзавод. У мене дві робочі спеціальності: термоізолювальник і зварювальник. Головне – не зізнаватися в армії, що ти зварювальник.
– Як було працювати в Макіївці на заводі тоді?
– У якому плані?
– Подобалося вам?
– Спочатку – так. Але просто така нудна робота. Щодня одне й те саме.
– Одноманітна?
– Нормальна щодо зарплати.
– Яка зарплатня була? Якщо в доларах.
– Я вже навіть не скажу. Пам'ятаю, що на все вистачало. Навіть особливо нікуди було витрачати гроші.
– Добре, ви працюєте на заводі. А що далі? Ви ж ставили собі це запитання? До кінця життя на заводі? Чи кудись хотілося все-таки?
– Я навіть так і не можу сказати. Так, планів уже набудував: на заводі, зараз закінчу технікум металургійний. Думав, потім в інститут, як зазвичай на заводах і буває. Там, по-перше, таке кумівство. Туди можна влаштуватися лише по блату.
– На завод? Серйозно?
– Так. На заводи, на шахти. Там більшість таких.
– Та ви що!
– Нормальні заводи й нормальні шахти – здебільшого таке.
– Нічого собі!
– Там усі одне одному родичі. Потім стався 2014 рік – і все змінилося.
– Я читав, що у вас були цікаві погляди у школі. Ви Дугіна любили…
– Дугіна? Я читав і Дугіна, і Лимонова. Просто Макіївка наче місто... Та ні, воно не маленьке.
– 500 тис. було тоді.
– Так, понад 500 тис. людей. І в моєму районі, ще коли у школі навчався, там були представники різних таких рухів. Звісно, у тій атмосфері перебував. Ще, можна сказати, людина несформована. Тому тусувався в такому товаристві. Зокрема і з ЄСМ, "Євразійський союз молоді".
– Це Дугін, так. Лимонов – приголомшливий же письменник був, хоча в нього в голові політичний безлад. У голові – безлад, але письменник приголомшливий. А ви розуміли взагалі, чого Дугін, Лимонов хочуть?
– Я думаю, вони самі не розуміють, що вони хочуть.
– У батьків які політичні погляди були?
– Можна сказати, жодних. Так само, як і в більшості людей на Донбасі. Хай як там, погляди, можна сказати, аморфні. Дід затятий комуніст був. Принаймні він так думав. Родичі в мене – у більшості жодних політичних поглядів. У більшості там – Партія регіонів.
– Радянський Союз?
– Радянський Союз, ковбаса по 2,20.
– 2014 рік, Революція гідності. У вас уже сформовано на той час було інші погляди?
– Так.
– А чому це сталося? Як у Макіївці в молодої людини раптом змінився світогляд? Чому ви стали українську класику читати, у Стуса закохалися, наскільки я знаю?
– У мене змінилося коло спілкування, по-перше. Я трошки подорослішав, вийшов із дитинства, тому змінилися й погляди.
– Що ви відчули? Чому ви відчули зв'язок з Україною?
– Переважно через те, що змінилося коло спілкування. Я перестав спілкуватися з усілякими... Як сказати культурно?
– Наркоманами?
– Так.
– Точно сказав?
– Майже точно. Тому що більшість "лимоновців"... Щонайменше трьох знаю, які померли від передозу.
– Як ви відчували Україну, живучи в Макіївці?
– Насправді, незважаючи на те, що регіон сам собою був досить "ватним"... Узяти робітничий клас, узяти й так звану інтелігенцію (учителів, професорів) – вони теж ходили на мітинги і кричали: "Ми за Януковича!" Стадний інстинкт працював. Незважаючи на це, у Макіївці й у Донецьку була все-таки досить потужна проукраїнська спільнота.
– Так?
– Так. Як пам'ятаєте події, коли тут Революція гідності була, у Донецьку теж відбувалися мітинги на підтримку України.
– Так.
– Єдина помилка всіх цих мітингів була в тому... Вони були численнішими за кількістю народу, який там був. Єдина помилка, яку зробили, – ці мітинги були справді мирними.
2014 року силові структури, які перебували в Донецьку й Макіївці, відкрили зброярні проросійським сепаратистам. І люди, які бігали з палицями і прапорцями, почали бігати з автоматами
– А треба було…
– Невелика зграя людей, у яких були на той момент лише арматурини... Вони були досить агресивно налаштовані. І, як воно завжди трапляється, невелика кількість радикально налаштованих людей здатна перебороти велику кількість аморфної маси.
– Мені завжди було цікаво, як можна добре ставитися до Януковича. Людина двічі відсиділа, тричі була засудженою, носій безлічі пороків. Чому народ так до нього ставився на сході України? Ви можете пояснити?
– Так, можу.
– Бо свій?
– Ви, якщо читали Зигмунда Фрейда і Юнга, у них описано... Є така річ, яку називають емоційно-територіальний контур психіки. І люди готові пробачати будь-які гріхи представнику свого класу і страчувати за будь-які найменші вади представника ворожого класу. Основне було – "він же наш!"
– А те, що сидів? "У нас тут багато хто сидів"?
– Ну так.
– Що відчували люди в Макіївці, в Донецьку і що відчували особисто ви тоді, коли в Києві тривала Революція гідності?
– Говорили так: "Їм робити нічого! Ми працюємо, а вони на Майдані скачуть". І більшість людей і далі так само працювала. Вони не бігали з прапорами Росії, не кричали: "Путін, введи війська! Заберіть нас!" А на проросійські мітинги ходили якраз маргінали. Тому що справжній робітничий клас – вони були зайняті тим, що їм о 6.00 на зміну йти на завод чи в шахту. Їм було не до мітингів. Звичайно ж, латентно вони підтримували більш проросійські погляди. Причому цікаво, чому підтримували. "Ось у нас будуть зарплати..." Хоча Україна – це, на мою думку, єдина пострадянська країна, у якої залишився регресний фонд. Така річ. Це для шахтарів важливо. Ні в Білорусі, ні в Росії регресного фонду немає. І якби навіть ці території стали офіційно, скажімо, територією Росії...
– Закрили б шахти одразу.
– Шахти б не закрили, а от пенсії вони перестали б отримувати підвищені: коли всі отримували приблизно 2 тис. грн пенсії, у них було 8–10 тис. По-моєму, безглуздо було кричати "Росія!", бо ти ж гроші перестанеш отримувати.
– Я розмовляв із донецькими хлопцями, вони казали, що на Донбасі дуже боялися "поїздів дружби", боялися "бандерівців". Дійсно?
– Так. Боялися того, чого не існує насправді. У нас на залізничному вокзалі бігали якісь типи з палицями, шукали поїзд... не пам'ятаю... Здається, він до Росії їхав. Чи то "Львів – Ростов"… Шукали так званих правосеків. Тому що по всіх чатах шукали автобуси з міфічними "правосеками", яких кожен десь бачив. І звісно, що жодного "поїзда дружби", жодного автобуса не було. Але вигляд це мало досить дивний.
– Донбас – величезна територія, мільйони людей. Скільки тих "бандерівців" чи "правосеків"? Як можна взагалі боятися було? До того ж, їх не було на Донбасі. Російське спецвкидання…
– Яке потім вийшло з-під контролю.
– Як ви відчули, що ситуація в Донецьку виходить із-під контролю? Ви пам'ятаєте цей час?
– Так, пам'ятаю. Коли люди, які бігали з палицями і з прапорцями, почали бігати з автоматами. Через те, що силові структури, які перебували в Донецьку й Макіївці, просто відкрили їм зброярні. Частина силових структур покинула Донецьк і Макіївку, поїхала в Маріуполь та інші міста. А частина, яка там залишилася, просто не чинила опору. Надавала або мовчазну підтримку, а в деяких випадках – і не мовчазну.
– Росіяни з'явилися тоді в Донецьку вже?
– Росіян тоді не було ще. Вони, імовірно, були як підбурювачі.
– Інструктори?
– Так. Але саме військ – ні, такого не було.
– Тобто обдовбаний люмпен-пролетаріат?
– Спочатку – так.
– А потім?
– А потім я вже покинув Макіївку і вступив у батальйон "Азов".
– У якому році ви опинилися в "Азові"?
– 2014-го.
– Одразу.
– Так. Майже відразу. Якщо точно, я 5 вересня прийшов.
– Ви рідним сказали, що йдете в "Азов"? Просто встали й поїхали?
– Так.
– Чому ви це зробили?
– По-перше, я там сидів в очікуванні, у позі "ждуна". Думав, що все скінчиться. А потім настало усвідомлення, що саме воно ніяк не скінчиться. Коли почали містом бігати озброєні люди...
– Багато їх було?
– Небагато, але вони були досить помітні.
– Це квітень десь?
– Навіть уже влітку. Це червень – липень.
– І тоді ви?..
– Один мій товариш на той момент був у Києві. І він вступив у батальйон "Азов". Я йому теж зателефонував: "Буду їхати". Ще однією причиною стало те, що в мене дуже багато знайомих вступили в так зване ополчення. Ми зв'язок іще підтримували. І мені один тоді написав у месенджері: "На тебе орієнтування..." На блокпостах, але не на всіх. У них теж якось було незрозуміло, що на одному блокпості – одні, на іншому – інші. Це різні підрозділи – загальної інформації в них не передають. Удільні князівства. Тоді я зібрав речі й виїхав через Вугледар. Я місцевий – я чудово знаю, де є блокпости, де немає. І їх спокійно можна було об'їжджати. Я просто об'їхав.
– Макіївка й Донецьк змінилися, коли почали бігати ці люди з автоматами?
– Звісно, атмосфера напруженою була. Атмосфера невизначеності. Іноді погані новини набагато...
– Краще, ніж їх відсутність?
– Так, ніж узагалі без новин.
– Ви опинилися в Маріуполі?
– Так, я одразу в Маріуполь приїхав. Мій товариш, який уже в "Азові" був, пояснив командиру ситуацію. Він сказав: "Добре, тоді не треба через Київ – нехай їде одразу в Маріуполь на випробувальний термін".
– Як вас зустріли в "Азові"?
– Нормально, чудово зустріли. Був випробувальний строк у мене. Тоді це ще був батальйон "Азов". У мене зброї спочатку не було. Я маю на увазі автомата. У мене був гранатомет.
– Навіщо мені автомат? У мене є гранатомет!
– Так, РПГ-7. До того ж сепарський.
– Як вам в "Азові" було? Чим "Азов" відрізняється взагалі від інших підрозділів?
– Зважаючи коли. Тому що "Азов" 2014 року й "Азов" 2022 року – це абсолютно різні підрозділи. Єдине, що збереглося, – це атмосфера.
– Чим вона відрізняється від усіх інших?
– По-перше, зовсім інше ставлення між командиром і підлеглими. Немає такого: "Я начальник – ти дурень". У нас зараз, напевно, 99% командирів піднялися з рівня звичайного солдата. У нас немає командирів без бойового досвіду. Узагалі жодного. І звісно, що тоді командир прекрасно знає потреби і проблеми солдата, бо відносно нещодавно він сам був таким самим солдатом.
– Денис Прокопенко, Редіс, уже Герой України. Що в ньому такого, що змушує всіх слухати його, чути й поважати?
– Редіс узагалі дивовижна людина. Як він глибоко вникає в усі проблеми і скільки в нього інформації в голові. Я навіть важко уявляю рівень розумового навантаження, яке він має.
– Як ви вперше опинилися в полоні?
– Це було 14 лютого 2015 року. 10-го чи 9-го в нас розпочалася широкинська наступальна операція, де, у принципі, "Азов" відіграв головну роль. Бо це, можна сказати, силами одного підрозділу відкинули – мало не сказав матом – сепаратистів на досить велику відстань, аж за Широкине. Крім того, на деякий час стягнули на себе дуже велику кількість вогневих засобів, які могли б перекинути під Дебальцеве. Тим самим дали можливість вивести наші війська з менш важкими втратами з дебальцевського оточення.
– І як сталося полонення?
– Широкине... Ну, якщо рельєф знаєте...
– Не знаю.
– Широкине внизу розташоване. До 14 лютого вже кілька разів бої точилися за сам населений пункт. Він кілька разів переходив із рук у руки. Деякі вулиці, деякі райони села. І вранці почався сильний артобстріл. Сепари вигнали кілька танчиків. Вони працювали по нас, причому за прямим наведенням. І найнеприємніший момент – ми перебували в підвалі, а в нього один вихід. І він якраз виходив на вулицю, а з іншого боку вулиці танчик прямим наведенням лупить туди. Ми вискочили...
– Танчик із військторгу?
– Ну звичайно ж. У шахті відкопали. Ми вискочили, пострибали в наш КамАЗ з установкою ЗУ-23. Та й поїхали відпрацьовувати. Танчик кудись поїхав – ми поїхали працювати далі. Ми відстріляли майже весь БК. Залишалося в нас приблизно 40–60 снарядів.
Коли потрапив у полон 2015-го, прийшло двоє "корінних" донеччан вузькооких: "Ты зачем пришел на мой земля?" Ну й почалася неприємна процедура... Мені, загалом, тоді зуби вирвали плоскогубцями
– Скільки вас було?
– В екіпажі? Здається, п'ятеро осіб. Ну і двоє прикривали. Вони з гранатометами на іншому боці вулиці. Загалом ми заїхали на перезаряджання в районі широкинського кладовища. Здається, вулиця Нахімова має назву. Триває перезаряджання. Перезарядилися, сіли у БТР, навіть іще не закривали. Стрілець проводить калібрування гармат, вмикається екран. Чую – чи то стрілець, чи то механік-водій закричав: "Танк!" Я дивлюся на екран – танк виїжджає і повільно, як у мультику, розвертає на нас башту. А стрілець іще встиг натиснути на спуск. Коротше, висадив у цей танчик якусь там кількість снарядів, скільки залишалося. Ми висипалися з БТР. Тільки відбігаємо – один постріл, за секунд шість-сім одразу – другий. Найцікавіше – БТР не загорівся. Ми почали дворами відходити в бік наших позицій. Танк кудись їде. Оскільки мехвод і стрілець вискочили без броні (вона у БТР лежала). І автомат же поряд. Вони повернулися по броню, а я з командиром екіпажу залишився у дворах. Вони повернулися. Потім командир каже: "Тримай тут сектор. Я зараз повернуся". Пішов у бік БТР. Це метрів 250, мабуть. Минає час якийсь... Я чую, там бій відбувається, стрілянина. Не повертаються. Танчик гуде. Ефір повністю лежить, коротше. Як то кажуть, рація не робе, румуни бігають. Минуло чимало часу. Я вирішую йти в бік наших позицій. Але я не знав, що танчик, який гудів, – це той самий танчик. Він у цей час розвозив піхоту. Проїхався – одних висадив, інших висадив. Я в бік наших позицій нагору йшов дворами – і в одному дворі віч-на-віч, коротше, із цими сепарами зіткнулися. Така ситуація безглузда. Вони на мене дивляться, я – на них. І ми просто не розуміємо...
– Як так сталося, так?
– Так. Але я не можу повірити, що це сепари, а вони не можуть повірити, що це азовець. І просто німа сцена.
– Багато їх було?
– 12 чи 15.
– Ваша думка перша? "Оце я влип"?
– А у вас пікалка є?
– Запікаємо.
– Така думка була: "Ну п...здець!"
– Що було далі?
– Далі? Ну нічого, блін. Ті, які мене взяли, мене фактично не чіпали. Ну, спочатку стрибав один. Таке.
– Вони всі донецькі були?
– Слов'янські. Майже всі. Це "семенівський полк" чи як вони там себе називали?
– Куди привезли?
– Потім приїхала машина – відвезли в Саханку. Це населений пункт поряд із Широкиним. Зрозуміло, що мене везли з мішком на голові. Просто за поворотами визначив. Перший поворот сюди, потім поворот ліворуч – ага, зрозуміло, Саханка. Вони рацією почали доповідати: "Узяли, мовляв..." Запитують: "Звідки?" – "З Донецька". Татухи побачили, коротше.
– А татухи які?
– У мене тут тризуб, тут – чорне сонце й черепи. Права рука ще не була забита.
– А що зараз на правій?
– Тут повністю рукав. Тут Бандера, знак ОУН, нижче – Шевченко. Вишиванки, тризуб.
– Це ви в Макіївці нормально...
– Леся Українка. І по колу ще декалог. Але цього не було татуювання. І він рацією: "Узяли азовця місцевого. Увесь свастиками забитий, гітлерами". Думаю, звідки він Гітлера взяв? Йому щось через рацію відповіли. Я не знаю, бо він через навушники… Загалом, відвезли мене в Саханку. Там теж сказали: "Не чіпати його". Для сюжету готували. Ну бачили, який я на сюжеті був.
– Пресконференцію ви маєте на увазі?
– Так. Звісно ж, не чіпали. Ті, які взяли, вони не чіпали. Справді не чіпали. Потім прийшли якісь двоє корінних донеччан вузькооких: "Ты зачем пришел на мой земля?"
– Ось так?
– Так, вони російською навіть ледве говорять. "Ты зачем пришел на мой земля? Это мой земля, а не твой земля". Ну й почалася така неприємна процедура. Мені, загалом, тоді зуби вирвали плоскогубцями.
– Плоскогубцями?
– Ага.
– По-живому?
– Та я не знаю. Мені тоді таких п…здюлів дали – я не відчував. Я взагалі не пам'ятаю, щоб мені боляче було.
– Ці двоє?
– Так. Потім прибіг якийсь росіянин. Каже: "Ви що, кончені?" Каже: "Що ви наробили?" Їм сказали, щоб типу цілий був, але мене вже все... Потім привезли в Донецьк. Там ця пресконференція... Басурін, Кононов.
– Уся шваль.
– Мене туди привезли. Вони, походу, до того бухали всю ніч. Такий перегар, знаєте, на пресконференції. Я навіть не знаю, зараз є Басурін чи ні.
– З'явився. Наче десь на підвалі був, а зараз з'явився.
– За бухло?
– Не знаю.
– Бо бухав він міцно.
– Що ви відчували тоді, коли били, коли зуби виривали плоскогубцями?
– Та я вже й не пам'ятаю, що відчував. Уже скільки років минуло... Причому якщо порівняти другий... У мене перші чотири дні було по хардкору. Потім ще перший місяць-півтора, до квітня… Мене після цієї пресконференції привезли на перехрестя Щорса й Люксембург.
– У Донецьку?
– Так. Це управління СБУ в Донецькій області. Вони там свій "осередок" зробили. У них була ще така штука, яка мала назву "яма". Вони своїх зальотників... Після кожної зарплатні її поповнювали. Як зарплату дадуть...
– Бухали?
– Так. Кого за бухло, хто п'яний когось застрелив, хто машину викрав. І тут же, у сусідньому приміщенні, – "яма", тільки з іншого боку вхід.
– Що таке "яма"? Просто яма?
– Та ні. Це напівпідвальна будівля архіву.
– СБУ?
– Був там колись архів СБУ. З одного боку сиділи місцеві, їхні бійці так звані, за зальоти. А з іншого боку в будівлі архіву сиділи ми. Це були переважно пацани з донецького аеропорту, частина – з Дебальцевого. Воно все приблизно одночасно. І кілька людей із батальйону "Донбас" були. І я один азовець був. А, з "Айдару" ще кілька людей.
– Годували чимось хоч?
– Так, годували.
– Більше не знущалися чи продовжували?
– У рідкісних випадках... Нас же спочатку, хто місцевий, на роботи на жодні не брали. Бо місцеві знають Донецьк – типу звалять. А потім почали забирати на розбирання завалів донецького аеропорту. Ми своїх бійців діставали звідти.
– Багато наших хлопців дістали звідти?
– Ми дістали, здається, 18. Деякі тіла відносно цілі. Деякі дуже ушкоджені.
– Ви бачили донецький аеропорт до?
– Звісно, бачив. І після бачив.
– Я вважаю, найкращий, мабуть, аеропорт був у Східній Європі.
– Можливо.
– Красень аеропорт.
– Я там бував. Я часто їздив каву пити.
– У чому вас звинувачували? Вам же дали якісь божевільні строки.
– Мені дали 38 років. Типу за однією статтею – 20, а за іншою – 18.
– 38 років!
– Так, але через часткове складання покарання типу 30 років. У мене перша стаття була: "Навчання до дії, спрямованої на повалення конституційного ладу "ДНР". Я її запам'ятав. І друга стаття: "Дія, спрямована на повалення конституційного ладу "ДНР".
– У них ще й лад є там?
– Ну так. Там і тероризм, і насильницьке утримання влади. Мені деякі статті скасували. Самі їх вигадали – і потім самі ж скасували. Тому що їхній "експерт" зробив висновок, що я не можу насильно утримувати владу, тому що цією владою не володію.
– Був навіть суд?
– Так.
– З адвокатами? Місцевих виділили?
– Звісно.
– Женю, що відчуває людина, коли їй оголошують вирок 30 років?
– Суд, звісно, мав вигляд комедії. Коротше, я просто поусміхався.
– Але строк не комедія.
– Тут теж комедія. Вони між собою обговорювали, чого я посміхаюся. "Посміхається, йому смішно". Після суду наділи мені наручники. Але я їх зняв – тримаю просто в руках. Бо мені перетисло. Він потім каже: "Ти йому наручники зняв?" – "Та ні, не знімав. Він у наручниках". – "А чого він їх у руках тримає?" Потім застебнули так, що краще б я їх не знімав.
Після обміну 2017-го – ейфорія, щастя. Нас маринували дуже довго, годин шість в автозаках тримали. Потім до Констахи везли з Горлівки автобусами, а звідти на вертушках ми перелетіли в Харків. Потім у Харкові літак на Київ. У Харкові вже розпочинався цирк: Порошенко й усі ясні чини... А мені просто хотілося поспати
– "30 років" пролунало. Ви злякалися? По-людськи.
– Ні. Я ж розумів, що я не буду цей строк сидіти.
– Розуміли?
– Тим паче, навіть "емгебешники" так звані мені сказали: "Максимум трійку відсидиш – і обміняють".
– Ми зараз проходимо повз кафе. Люди веселяться. І дівчата, і парубки. Що відчуває людина з передової, коли бачить, приїжджаючи з війни, веселощі?
– Слухайте, хай сміються. Напевно, ми правильно робимо свою роботу, оскільки вони мають можливість у країні, де триває війна, веселитися й сидіти в кафе.
– У вас це озлобленості не викликає?
– Ні, не викликає. Раніше, можливо, і викликало б роздратування. А так – ні. Але це суто моя суб'єктивна думка. У багатьох пацанів це викликає роздратування.
– Куди вас відправили після суду?
– У СІЗО донецьке, де й була більшість...
– Тобто ви там увесь час перебували?
– Останні пів року нас, кого було за такими статтями засуджено... Більшість – це цивільні, засуджені за статтями "шпигунство", "тероризм". Один Захарченка хотів підірвати – не вийшло. Інший... Коротше, здебільшого це місцеві комерси, які не хотіли ділитися грошима. Дід, 65 років, його взагалі звинувачували, що він деергешник, що його на літаку закинули, він на парашуті літав і розвіддані збирав. Така маячня!
– Тобто ви сиділи в камері весь цей час?
– У камері – це коли ми в СІЗО сиділи. Там на прогулянку виводять на годину. А 32-га колонія – це колонія.
– Бараки?
– Прогулянковий дворик. Це була транзитна будівля. Туди привозили на карантин. А її виділили суто під нас. Вона відносно невелика.
– Чим ви займалися з ранку до вечора? Чи була можливість читати книжки?
– Там – так. У СІЗО в мене був телевізор. Там, звісно, дивитися особливо нічого. Треш повний.
– Україна, здається, 12 разів просила вас на обмін. Чи я помиляюся?
– Приблизно так.
– Ви розуміли, що за вас триває боротьба?
– Звісно, у мене ж телефон був. Я спілкувався.
– Телефон навіть був?
– Ну так.
– І ви розуміли, що рано чи пізно опинитеся на волі?
– Звичайно.
– Як ви вийшли? Що була за історія?
– Я вже був у 32-й колонії. Вона розташована в Макіївці, одразу за парканом заводу, на якому я працював. Там 20–25 хвилин пішки до дому йти.
– Не уявляли ви, працюючи на коксохімі, що доведеться поряд...
– Ну, так. Я на висоті працював. А я, навпаки, дивився на завод зверху, на труби. Звичайно, під заводом – це таке собі. Бо коли гасять кокс, увесь вугільний пил сиплеться на тебе.
– Надихалися трошки?
– Мені звично було. Сидів я спокійно собі на карцері.
– За що?
– У мене там так і виходило... Я в 32-й колонії два тижні – на карцері, два тижні – на загоні, два тижні – на карцері.
– Режим порушували?
– Іноді. Та там якась система покарань була незрозуміла. Першого разу я просто... Я не пам'ятаю, що я сказав... На кожному – людина, яка називається завгосп. Який співпрацює з адміністрацією. Нам його поставили...
– Ув'язнений?
– Ув'язнений. І в нас із ним часто були конфлікти. Але не через те, що в нього "Россия" набито. У нього біполярка. У нього то нормальний настрій, то зовсім протилежне. І з ним часто траплялися конфлікти. Одного разу я йому сказав: "Чуєш, козел, я тобі зараз роги зламаю". 15 діб, блін, на карцер закрили. Ну добре. Іншого разу: я йому вибив два зуби й розбив брову, теж на 15 діб закрили. Але я їх не досидів. Я якраз мав із карцеру...
– Два зуби – це ви постаралися!
– Я випадково!
– Уявляю, якби хотіли!
– Та ні, він намагався боротися. Я його підсік і випадково вдарив плечем. У нього передні зуби вилетіли. І я не досидів цього строку, бо я мав виходити якраз 31 грудня, на Новий рік, а 27-го мене обміняли. Та й то, на карцері... Коли я вперше заїхав, зрозуміло, що... Там зеки, там КК, у контрольній вони сидять. І довічне ув'язнення. Вони там сидять. Спершу нас там закривали.
– А ви з ними не спілкувалися?
– Спілкувався, звичайно. Удруге заїхав уже по-іншому, а після третього в мене навіть двері незачинені були. У них там телевізори, а в мене в карцері нічого немає. І поки ти сидиш на карцері, тобі заборонені передачі й усе інше. Але це робиться легко: передається на іншу людину – і тобі заносять. Просто в камері не зберігають. Зберігають біля коридорного. Ти його покликав, він тобі пакет приніс, ти взяв, що тобі треба, він відніс назад.
– А вам хтось із друзів, які в Макіївці залишилися, передавав передачі, якось підтримував?
– З друзів, які в Макіївці, – ні. Для них це було...
– Западло?
– Для них, я думаю, це було б небезпечніше. Проте, за їхнім же "законодавством", мені було дозволено побачення з родичами, передачі від родичів. Тож мені родичі передавали.
– Отже, день обміну. Ви не знали, що обмінюватимуть?
– Я знав. Десь 25-го я сидів у камері ККшників, пили чай, дивилися телевізор. І мені один – не називатиму його… Він уже вийшов, здається, кілька років тому. Він мені каже: "Обмін буде". Я кажу: "Знаєш, скільки я чув історій про обміни?" Він каже: "Ні, серйозно. Казали, що вас під Новий рік міняти будуть". Я пам'ятаю достеменно: 25 грудня це було. Уночі 25-го до мене приходять, забирають на оперчастину. А там наших купу вишикували. Дають підписати папірець – прохання про помилування. І одразу підписане помилування. Підписав папірець – усе, відвели назад на карцер. Потім дивляться, а в мене щось схоже на розсічення... Це коли я йому зуби вибив випадково. "Що це в тебе таке?" – "Голився необережно – порізав". – "Пиши пояснювальну". Я йому написав пояснювальну, що в мене розсічення через те, що я голив голову й порізався. І рано-вранці... Це, здається, 27-ме... Підіймають. Здав із карцеру все, що в мене було. Повели в загін забрати свої речі. Потім – на оперчастину. Нас було осіб 40. Оглянули, щоб ми нічого зайвого не взяли. У мене забрали вирок, розірвали. Хоча сенсу в цьому жодного не було, бо я, щойно цей вирок дістав, через одного адвоката передав на підконтрольну територію. З нього зняли копії, і мені копію повернули назад.
– І повели кудись далі?
– Так. Оглянули речі і в автозаки посадили. Потім приїхали інші хлопці з інших зон. З 97-ї й іще з інших пацанів обмінювали. І поїхали ми... Здається, обмін десь під Горлівкою був. Словом, довго ми чекали, години чотири. І потім, власне, відбувся обмін.
– Відчуття, коли ви опинилися на волі, пам'ятаєте?
– Звичайно, пам'ятаю.
– Ейфорія, щастя?
– Ну, так. Ейфорія, щастя. Насправді там ще хотілося просто поспати, бо нас маринували дуже довго. Годин шість в автозаках тримали. Потім не пам'ятаю, куди нас... Чи в Констаху, чи в... Везли з Горлівки автобусами, а звідти на вертушках ми перелетіли в Харків. Потім у Харкові на літак і на Київ. У Харкові вже розпочинався цирк. Пам'ятаєте обмін? Ціле шоу було. Порошенко й усі ясні чини. Просто вже хотілося поспати. Потім усіх розподіляли по лікарнях. Там великі черги. Я просто тихенько злиняв звідти. Мене там пацани зустрічали. І я вже наступного чи через день приїхав у лікарню.
– Отже, скільки ви відсиділи тоді? Три роки десь?
– Трохи менше. Два роки й 10 місяців – приблизно так. У принципі, більше, ніж дехто прослужив.
– Так. Відсиділи, вийшли. І чому ви хотіли присвятити себе тоді? Що далі?
– Я вийшов, пролікувався. Поки лікувався, з'їздив у Маріуполь на співбесіду. Поговорив із Редісом. Тоді він уже був командиром полку. Повернувся, долікувався, повернувся до свого 2-го батальйону.
– Тобто повернулися в Маріуполь?
– Так. На той момент ми вже в Урзуфі базувалися. Повернувся у свій підрозділ. Там усі мої знайомі.
– Ви розуміли, що велика війна рано чи пізно розпочнеться?
– Та я, мабуть, розумів це ще з 2014-го. Навіть коли це 2014-го не розпочалося... Ще був відносно мирний час, я колись сказав друзям: у нас буде рано чи пізно війна з Росією. Мене вважали божевільним.
По паперах Маріуполь, мабуть, і був неприступною фортецею. Але неприступною фортецею він був тому, що там були вмотивовані підрозділи. У нас, бувало, п'ятеро людей тримали оборону проти кількох танків, причому успішно. А на ТрО кинули такі завдання, які вони, в принципі, не мали робити. Поки воює армія, ТрО має займатися фортифікацією міста, а вони виконували загальновійськові завдання
– Коли наприкінці вересня з'явилися перші сигнали від американців і від британців про те, що Путін нападе в лютому, ви вірили в це?
– Щодо конкретної дати – лютий чи буде інша дата – ні, я до цього не прив'язувався. Звісно, Путін і взагалі такі люди, як він, дуже люблять прив'язуватися до дат. Вони дуже люблять красиві числа, такі, щоб запам'ятовувалися. Типу 8.08.2008 [дата російського вторгнення до Грузії]. Тому я, якщо чесно, думав, що воно трохи раніше буде, але сталося таки 24-го. Буквально за півтора місяця були провокації: то морський, то повітряний простір вони порушували. Тому, в принципі, ми неодноразово відпрацьовували це на навчаннях протидесантної оборони. Нічого дивного для нас не було. Коли надійшов сигнал, ми швидко зібралися й готові були висуватися виконувати завдання.
– "Азов" був готовим до початку війни?
– "Азов" був готовим. Не готова до початку війни була наша держава. Я це цілком обґрунтовано кажу. "Азову" не давали нормального озброєння, скажімо, яке в інших бригадах уже було. Уже було іноземне озброєння, якого нам не давали, бо, бачите, ми були на той момент "екстремістами", "нацистами" в очах декого. Це вже після Маріуполя все з'ясувалося. Треба було трохи раніше думати й дати в правильні руки правильне озброєння.
– Тобто держава не була готовою до війни, ви вважаєте?
– Вважаю, була не готова повністю. На прикладі Маріуполя візьму. У Маріуполі гарну плитку було покладено, скрізь гарний асфальт... Як я вже казав: треба було окопи заливати бетоном, а не плитку класти. Та й ось зараз я проїжджав Хрещатиком, коли їхав до вас на зустріч: там дуже багато людей стояло з плакатами "Бруківкою ворога не зупиниш".
– Я вам скажу свою думку. Адже нам казали, що Донецька область – найукріпленіша. Маріуполь – найбільш укріплене місто в Донецькій області. Там ворогу точно робити нема чого! Херсонський напрямок укріплено. До Маріуполя ніхто не дійде. Адже так говорили?
– Укріплена лінія з якого боку? Зі сходу, правильно?
– Так.
– А де вони зайшли? Із заходу. Зрозуміло, що там вона не була настільки укріпленою.
– Це зрада? Як ви вважаєте?
– Я думаю, ні. Це більше дурість і самовпевненість. Якщо дивитися, скажімо, по паперах – можливо, там і була така неприступна фортеця. Неприступною фортецею він був через те, що там були мотивовані підрозділи. Коли в нас, бувало, п'ятеро людей тримали оборону проти кількох танків, причому так успішно, що один танк не поїхав, а інший, підбитий, відкотився... Вирішує мотивація. Стосовно, скажімо, ТрО. На ТрО кинули такі завдання, які вони, в принципі, не мали виконувати. Поки воює армія, ТрО має займатися фортифікацією міста, по-хорошому.
– І блокпостами.
– І блокпостами. За тією концепцією, за якою її створювали. А ТРО виконувала іноді загальновійськові завдання. Вони не навчені повною мірою виконувати такі завдання… Ми вирішували це питання трохи в інший спосіб. Припустимо, підрозділ складається на 90% із ТрРО – звісно, його треба розбавити своїми людьми: сержантами чи навіть адекватними бійцями, які у критичної ситуації можуть узяти на себе контроль над підрозділом. Це дуже рятувало. Вони роблять, якщо ти скажеш їм, що робити. Те саме стосується деяких підрозділів Нацгвардії. Так, вони воюють. Так, вони робитимуть. Ти йому скажеш: "Ось так, іди". Але їм потрібно розповісти, що кожному робити. "Ти – тримай цей сектор, ти – роби це, ти – веди вогонь туди, ти – носи снаряди". І вони роблять.
– У Маріуполі багато жителів росіян чекали?
– Це важке запитання… Мені такі не траплялися, бо в людей усе-таки інстинкт самозбереження працює.
– Звірмо відчуття. Я вважаю, що 2014 року населення Донецька було проукраїнськішим, ніж населення Маріуполя. Так чи ні?
– Мабуть, усе-таки так. Але важко сказати, проукраїнське чи не проукраїнське. Донбас – це промисловий регіон. Як він формувався в Радянському Союзі? Звозили на будівництво пролетаріат із різних регіонів СРСР.
– На шахти, на будівництва.
– Тому тут повний інтернаціонал. Звичайно, що всі говорили російською мовою. Узяти навіть моє місто, Макіївку. Це понад 500 тис. населення. У нас, здається, тільки дві чи три україномовні школи були. Причому одна з них – це школа, яка навчає лише до дев'ятого класу. І її закривали.
– 24 лютого 2022 року розпочалася війна. Ваші відчуття?
– Та ну які відчуття? Прийшла тривога. Мої машини вже були запаковані. Ми туди все завантажили.
– Тобто ви чекали?
– Звичайно. Ми заздалегідь чекали. Медики наших підрозділів ще, здається, 18-го чи 17 лютого зустрічалися в Маріуполі в "Порт-Сіті". Начмеди наших підрозділів, різних батальйонів. Обговорили завдання, що ситуація незрозуміла, що може вистрілити. "Давайте про всяк випадок підготуємося". Тому ми запакували всі машини, привели їх у повну бойову готовність. Частина тренувальної матбази – я всі вузлові турнікети, усі пристрої позабирав, які можна використовувати в бойовій ситуації. Усі БК ми зібрали. Ми були готові. Єдине, ми не встигли доопрацювати по банку крові, як ми хотіли, бо часу просто забракло б.
– І куди ви 24 лютого? Ваші дії.
– З Урзуфа – у Маріуполь… У мене був у підпорядкуванні один екіпаж батальйонний. Але на гарнізоні в мене було п'ять екіпажів медичної евакуації. Вони всі мені були підпорядковані. Ми висунулися, не скажу куди. У район зосередження. Звідти вже роз'їхалися виконувати заздалегідь опрацьований план.
– У вас було все прописано заздалегідь?
– Звичайно.
– Бомбили сильно Маріуполь у перший день?
– У перший день авіація, ракети відпрацювали по основних точках: по блокпостах, по радару.
– По Урзуфу?
– Ні, не відпрацювали. Я, до речі, будучи в полоні, питав у ефесбешників: "Чому ви не відпрацювали по наших казармах: тому ж Урзуфу, по Юріївці?" Він каже: "Ми думали, що вас там немає".
– Правильно думали!
– Не зовсім. А в нас не один гарнізон був, а кілька. І на деяких гарнізонах були люди.
– Ви ж здобули медичну освіту?
– Ні, у мене немає медичної освіти. У мене курси combat medic. І все.
– Але ви розумієтеся на військовій медицині добре?
– На рівні CMC.
– Що було далі? Почалася облога "Азовсталі".
– Ні, облога "Азовсталі"... Це з таких тригерів... Ви питали, чи не тригерять мене люди, які відпочивають? Ні, це не тригерить. Мене тригерить "захисники "Азовсталі". Ми захищали не "Азовсталь", ми захищали Маріуполь. "Азовсталь" – це основна стадія, коли вже, у принципі, зрозуміло було, чим закінчиться. Насправді були дуже тривалі бої за різні райони міста. Я був на правому березі, мої колеги були на лівому березі, через що комунікацію й було порушено, коли мости було зруйновано.
– Ви розуміли, що справи кепські?
– Так, розумів це ще із самого початку, коли надійшов наказ просуватися в Маріуполь. Проте кожен мав можливість, так би мовити, втекти, але ніхто не втік. Хоча всі чудово розуміли, що протримаємося... Нам узагалі, ми думали, треба було протриматися тиждень. А змогли протриматися понад два місяці.
– Коли вже на території "Азовсталі" бракувало води, їжі, ліків, величезна кількість поранених і цивільних багато було – що ви думали в ці дні?
– Там більше проблема була саме з водою, бо таки їжа ще була…
– Уже ділили останні консерви.
– Не зовсім так. У принципі, ще на якийсь час вистачило б. Просто більшість їжі, що залишилася, потребувала термічного оброблення, у воді. Проблема була у воді.
– Мало було?
– Вона була спочатку. Далі ці ємності, у яких зберігали воду... Причому ця вода дуже умовно є питною. Настільки умовно, що в деяких після обміну знайшли солі важких металів. Проте й ці запаси було майже знищено. І кожен похід по воду, де можна було розкопати бутильовану воду, – це або поранені, або вбиті. І це лише коли умовні режими тиші на кілька годин оголошували. Тільки тоді можна було б поповнити запаси води. Але з огляду на те, що в моєму бункері, який називався "Залізяка", було приблизно 350 поранених... Уявляєте? Це потрібно на добу хоча б 500 літрів води. А її не було. Це просто попити. А ще потрібна вода для приготування їжі. Тому їжу готували взагалі на іншому об'єкті й пацани з Нацгвардії під обстрілами тягли її в армійських терморюкзаках. Тікали під обстрілами, щоб нагодувати поранених.
– І тяжкопоранені були?
– Звичайно. Тяжкопоранені, з ампутаціями, з порожнинними пораненнями.
– Як вам було дивитися на цих хлопців, на ці страждання?
– Як? Просто доводилося вимикати емпатію, бо вона заважає працювати.
– Виходило?
– Так.
– Ви були готові до смерті?
– Звичайно. Загалом я на 90% був упевнений, що так воно й закінчиться.
– Які у вас були варіанти?
– Найбільший шанс був, що мене завалить у бункері. Або згорю в бункері. Тому що в моєму бункері було п'ять пробивань.
– Авіабомби?
– Авіабомби. І після кожного пробивання когось засипало. Бункер у нас кілька разів горів. Це знову ж таки нацгвардійці з іншого бункера бігали й нас зверху гасили.
– А росіяни не шкодували авіабомб?
– Узагалі не шкодували. І, на мою думку, вони чудово знали, що саме там розташований госпіталь. Дві найбільш переорані території на території заводу, де щодня рельєф дуже сильно змінювався, – це госпіталь і командний пункт.
– Що ви думали, як ще може все закінчитися?
– У принципі, так би воно й закінчилося. Реально думав, що вони таки застосують або хімічну зброю ("Зарін", "Зоман"), або малий тактичний заряд. Ядерний. Не атомну бомбу, яка пів області знесе, а малий заряд на кількасот кілотонн. У принципі було б логічно для них. Цим можна було б закінчити із самого початку.
Міф про деблокаду Маріуполя? Ми з нього сміялися. Дехто ще співав пісеньку з мультика: "По полям, по полям синий трактор едет к нам"
– Чи була якась надія, що наші зможуть вас відбити?
– Про міф про деблокаду?
– Так.
– Звісно. Але з неї всі...
– "Звісно, була" чи "звісно, не було"?
– З неї всі сміялися. Дехто ще співав пісеньку з мультика: "По полям, по полям синий трактор едет к нам". У мене навіть є анорак: розбомблена "Азовсталь" і синій трактор із візком їде.
– Тобто у вас ілюзій не було?
– Не було.
– Або смерть, або полон, правильно?
– Так. Людей найбільше вбивала невідомість, невизначеність. А певною мірою ця невизначеність була. Наприклад, якщо взяти мене, мені було не так важко. Я маю наказ, я його виконую. Важко було нашому командуванню, якому...
– Ухвалювати рішення?
– Авжеж.
– Ви знали, що з росіянами тривали переговори про вихід?
– Так.
– Для вас це був би вже другий полон. І ви, настраждавшись у першому, розуміли, що в другому буде ще гірше?
– Були такі думки.
– Ви розуміли, що всі здадуться в полон, але з першого разу. Малювали похмурі картини?
– Звісно, малював. У мене зараз половина жартів на кшталт того: "Бог любить трійцю".
– Тіпун вам на язик, я сказав би.
– У мене було завдання, яке потрібно було виконувати і яке мене від таких думок трохи відводило. Мені треба було евакуювати поранених. Коли в тебе їх на одному бункері приблизно чотири сотні, різного ступеня тяжкості…
– Помирало багато?
– Помирали. Помирали, гнили через те, що бракувало ліків... У цьому підвалі висока вологість: гниє один – поруч починає гнити інший. І їх треба розсортувати за пріоритетами: хто важчий, хто легший, кого насамперед евакуювати, когось у другу чергу. Для евакуації лежачого треба плюс чотири особи, які його виноситимуть. Це насправді ціла логістична процедура, причому непроста. А вихід із нашого бункера був лише один. Інші виходи було завалено через бомбардування... Одна з ракет упала під кутом бункера і пробила дірку, через яку ми вилазили потім.
– Ви багатьом людям особисто заплющували очі?
– Доводилося. Я не скажу, багатьом чи не багатьом. Більше, ніж доводиться середньостатистичній людині.
– Емоції були чи не дозволяли собі?
– Насправді емоцій не було. Погано, але ти починаєш сприймати чужу смерть як буденність. Якщо, звісно, це не людина з твого підрозділу, твого взводу. На війні теж багато людей живуть своїм маленьким мирком, наприклад, на рівні взводу. Читаєш, припустимо: "Є поранений чи загиблий". Ти одразу думаєш, з твого чи…
– "Мій чи ні".
– "Мій чи ні". А якщо ти сприйматимеш так абсолютно всіх, ти не витримаєш емоційно.
– Що хлопці перед смертю казали? Було таке?
- Зазвичай ні. Зазвичай перед смертю вони були непритомними. У нас деякі бункери горіли – багато людей загинуло. Більшість тих, хто там був. Спілкувався також із пацанами. Буквально одного, можна сказати, пригвоздило – просив добити. Таке часто траплялося.
– А добивали когось?
– Ні. Не за тих умов. Коли палає все.
– Страшно взагалі, коли авіабомби летять тобі на голову?
– Так. Звук літака… Зараз вони скидають керовані авіабомби. Ми були на досить обмеженому просторі, велика концентрація людей – і вони просто заходили на атаку, скидали зверху авіабомбу. У нас пробивання були наскрізні в бункері, і нам, звісно, чути було, як літак заходить на удар. Звуки реактивних двигунів.
– Зіщулювалися, стискалися перед цим?
– Ну ти чуєш – іде на удар. Усі притихли, сидять. Пролетів – усі розслабилися, далі своїми справами займаються. Потім на другу атаку заходить – знову всі затихли. Промахнувся. Далі.
– Увесь час рулетка?
– Воно і зараз буває: якась техніка видає звук або літака, або бомби, що летить, – і ти завмираєш.
– Вам сниться війна?
– Ні, сама війна не сниться. Загиблі сняться досить часто. У ситуаціях цілком звичайних, побутових. Так, пов'язані з війною, але не під час бою. Коротко кажучи, війна сниться, але не як кошмари.
– А коли ви там були в цих страшних умовах без води, без їжі, гумор був?
– Авжеж. Природна захисна реакція психіки – це гумор.
– Коли командир сказав, що ви виходитимете, що ви подумали?
– У мене одні нецензурні слова були.
– Не хотілося виходити?
– З одного боку, ні. Але, з іншого боку, хоч якась визначеність була. Бо найгірше – це невизначеність. І мені певні завдання поставили. Потім не було часу думати, треба було виконувати.
– Ви пам'ятаєте вихід? Як відбувалося все?
– Останній день чи перший? Тому що ми виходили із 16-го до 20 травня. 16-го – перших важких "300-х".
– Ви кілька разів поверталися?
– Я тільки супроводжував, не виходив із заводу. Я вийшов останнього дня, 20 травня.
– Як ви вийшли?
– Спершу евакуював усіх поранених. В останній день залишився я і зв'язківка із 555-го госпіталю. І залишилася ще одна людина з "Ангелів Тайри". Їх уже поміняли. Ми залишилися, тому зв'язківці я сказав знищити всі засоби зв'язку. Вона знищила всі антени тощо. А ми вже із товаришем знищили сам бункер.
– Знищили?
– Певна річ. Ми коли виходили, весь завод горів, причому різними кольорами. Дивишся – там чорний дим іде, ніби папа помер. Там білий дим, ніби обрали нового папу.
– У кіно такого не побачиш, правда?
– У кіно точно не побачиш.
– Ви вийшли. Хто вас зустрів? Як це відбувалося? Сама процедура.
- Вихід з "Азовсталі"?
– Так.
– Уже я коли виходив, тобто ми все знищили, – там представники нашого ГУР були. Там же стояв якийсь ГАЗ, куди треба було зброю здати. У мене пістолет був, який я на заводі знайшов. Я його здав. А ні, два пістолети. Далі йшли дорогою в бік лівого берега. На мосту зверху залізничне полотно проходить із заводу. Коротше, під мостом. Там стояли автобуси. Нас зустрічали геерушники, по-моєму, російські. Ти на камеру називаєш себе, позивний, підрозділ.
– Поводилися вони нормально?
– Ті – так. Там перший огляд. Вони заборонені речі... Ну, як "заборонені"... Ті, які їм сподобалися, – ті й заборонені. Типу "що в кишенях?" – "Гроші в кишенях". – "Ні, приберіть свої гроші". Поклав їх назад. Потім завантажили в автобуси. Там же були представники Червоного Хреста. Я їх бачив уперше і востаннє.
– Вони взагалі – лівий номер?
– Червоний Хрест, ОБСЄ – це одні з найнепотрібніших організацій у світі. Ну гаразд, ОБСЄ трохи корисніша, бо мені хоча б у спадок у Маріуполі їхній склад із медициною дістався. Хоч якийсь зиск від них був. Цивільні жили в їхньому представництві, вони відкрили самі… Потім повезли в Оленівку. Ми там майже добу стояли, поки нас прийняли в табір. Потім ще один огляд. Виходиш з автобуса, викладаєш речі. Там зустрів своїх знайомих. Вони на шмони повисмикували з усіх місцевих СІЗО, з таборів персонал. Коли доглядали, один підходить… Коротко кажучи, це той, який мене в мій перший полон охороняв. Я не впізнав його – це він мене впізнав і підійшов. Позивний його пам'ятаю: Бурий.
– Мені азовці, які пройшли полон, говорили, що найлютішими були жителі Донецька, Луганська. Вони найгірше ставилися до наших полонених. Це так?
– Ага. Я скажу так: найадекватніші росіяни – це ті, які не росіяни.
– Дагестанці?
– Дагестанці, чеченці.
– Вони поважали, мабуть, героїзм?
– У них є якісь...
– Кодекс честі якийсь?
– Поняття якісь.
У колонії в Таганрозі дуже жорстке приймання. Десь добу били. Дехто з пацанів по пів року ходити не міг після приймання. Об мене теж палицю зламали... Зрозуміло, електричний струм – це само собою. І все інше. Після обміну мені робили КТ грудної клітки і зафіксували шість переломів і три тріщини в ребрах.
– Мені розповідали, що навіть під час виходу дагестанці стояли й автоматами висловлювали своє захоплення.
– Може, коли перші...
– Так.
– Я коли виходив, такого не пам'ятаю, бо я останнього дня виходив.
– Скільки часу ви в другому полоні провели?
– Без двох тижнів рік.
– Чотири роки майже загалом.
– Якщо загалом, то так, десь так і виходить.
– А де ви провели цей час?
– Ну, спочатку – в Оленівці, потім – у Таганрозі. Таганрог – це особливе місце.
– Чим особливе?
– Вважають, одна з найбільш "червоних" зон у Росії.
– Усе за статутом.
– Не те слово. І там голови не піднімеш, відповідати можеш тільки "так точно, громадянин начальник".
– Знущання були в другому полоні?
– Авжеж. Як же без них? З першим навіть не зрівняється.
– Менше? Більше?
– Більше, звісно.
– Усе, що можна розповісти, розкажіть.
– Там дуже жорстке приймання. Приймання – гаразд, це само собою зрозуміло.
– Побили під час приймання?
– Десь добу.
– Добу били?
– Дехто з пацанів по пів року ходити не міг після приймання. Об мене теж палицю зламали. Ну то таке...
– Палицю зламали?
– Ну так, палицю. Зрозуміло, що електричний струм. Це само собою. І все інше.
– У кайданках підвішували?
– Так. Але це на допитах.
– І ребра зламали?
– Так, дев'ять ребер зламані. Але це вже, коли поміняли, робили КТ грудної клітки й зафіксували дев'ять переломів. Точніше, шість переломів і три тріщини.
– Били, знущалися, щоб отримати якісь відомості? Чи просто зганяли злість?
– Річ у тім, що сенсу не було. Ти їм кажеш правду – вони не вірять. Починаєш маячню нести – вони вірять. Змінюються люди – і давай усе заново. Чому саме медиків? Одна людина, перебуваючи в умовній безпеці, сидячи на дупі в Києві, коли ми були на "Азовсталі", зробила героїчну, як він, мабуть, вважає заяву... Він казав, що завжди був великим гуманістом. Завжди йому поранений ворог – це був насамперед пацієнт. Але тепер він дає жорстку вказівку всім своїм лікарям усіх полонених чоловіків каструвати. І це не просто людина, а людина, яка досить часто з'являлася в ефірі. Це...
– На букву "Д" прізвище?
– Це засновник одного з добровольчих госпіталів. Так, на букву "Д" прізвище. Ви зрозуміли, про кого я.
– Угу.
– Це дуже негативно позначилося на медиках. Найбільше я діставав і ще один начмед. Кроха. Начебто ми ці накази давали. А так узагалі будь-яка людина, пов'язана з медициною, дуже постраждала від цієї заяви. Моїх пацанів там ще багато. Я маю на увазі саме з мого підрозділу медиків. Вони не медики за освітою, а бойові медики, парамедики.
– Ті, хто вас катував, діставали задоволення від цього?
– Ну звісно ж. Вертухаї – це така каста, і,по-моєму, неважливо, де вони перебувають, на території якої країни.
– Звідки ви мали сили витримати це?
– А в мене вибір був? У мене вибору не було.
– А чи пропонували на росіян працювати?
– Ні, мені не пропонували. Можливо, іншим і пропонували… Я думаю, ніхто б не став пропонувати, бо...
– Розуміли, що переконаний?
– Вдруге хто б мені запропонував?
– Вас допитували і феесбешникишники, і геерушники?
– Феесбешники.
– Як вони поводилися? Вони ж начебто...
– Феесбешники, які мені попалися, до категорії адекватних належать... Нам же після цього Друзенка висували, що ми російським полоненим типу відрізали яйця. Феесбешники скрупульозні, вони вирішили розібратися. Каже: "Ти потрапив на територію заводу "Азовсталь" 15-го числа". Це коли ми робили прорив. "А річ у тім, що на 15-те число жодного полоненого росіянина на території "Азовсталі" не було". Вони там усе це зіставили й порівняли. Каже: "Цього ж не було?" – "Ну так, не було". – "А навіщо ти сказав?" – "Слухай, дядьку, коли тобі тапик до яєць прив'язують і починають струмом бити..."
– А прив'язували?
– Кожному другому. Це там цілком природна процедура.
– Феесбешники всю ситуацію розуміють?
– Розуміють. Принаймні ті, з якими я спілкувався.
– Тобто вони розуміють, хто розпочав цю війну...
– Я з ним теж говорив... Видно було, що йому теж неприємно. Він каже: "Навіщо це потрібно було? Стільки, блін, пацанів знайомих загинуло". Каже: "Найхріновіше, що далі тільки гірше". Коли висадили в повітря дружину Дугіна чи кого?
– Доньку.
– Доньку. Він каже: "Ці танцюють типу Буданов молодець, а ті у відповідь ударили ракетами. Радіють: нехай Київ без світла сидить. Хоча вони не розуміють, що сидіти без світла будуть лікарні, де люди допомоги потребують, сидіти без світла будуть дитбудинки, але не військові, тому що у військових є генератори".
– Тобто вони з головою?
– З головою, але знову ж таки, це зараз вони так кажуть. Бо якби війна, як за їхніми розрахунками, тривала три дні, вони б зовсім інакше думали. А оскільки це затягнулося на такий час...
– Уже й думки з'являються.
– Так, авжеж. Ті, з якими я спілкувався, не розуміють, навіщо це було взагалі.
– Ви сподівалися вийти?
– Так, сподівався. Я просто не знав, що це станеться так швидко. Я вже подумки розрахував, що щонайменше трьошку мені знову доведеться посидіти.
– Як ви дізналися про те, що йдете на обмін?
– Викликали мене на черговий допит, дали підписати папірець, який не дали прочитати. Я запитав: "А що там?" Він каже: "Тобі пояснити? Зараз спецпризначенців покличу". Я говорю: "Ні, не треба". Підписав. Вивели у "стакан". Це така кімната, де збирають ув'язнених перед допитами або після допитів. І нас виводили…
– Це Таганрог?
– Це Таганрог. І один зі спецназерів запитав одного з наших пацанів: "Ну що, ти радий?" Він каже: "Та ось, громадянине начальник, коли станеться, буду радий". Я думаю: "Про що це вони?" І все, відбій. Ніч. Я чую, відчиняють сусідні камери. Називають прізвище. Потім іншу камеру відчиняють, називають прізвище. Я про всяк випадок роздягся... Нам не можна було одягнутими спати, а там холодно жахливо. Я про всяк випадок зняв форму. І відчиняється камера, називають моє прізвище: "На вихід. Із речами"...
– Знайома процедура, так?
– Так. Оскільки це вночі було (напевно, друга-третя година ночі), я розумів, що це етап на іншу зону або обмін. Бо якби це було переведення всередині СІЗО, то це було б удень. А якщо вночі, то це можуть на Алтай забрати, блін. Ну і коли в коридорі вишикувалися, один із наших сказав: "Так, це воно". Мені слідак узагалі небалакучий попався. А ти ж інформацію можеш дізнатися тільки ту, яку тобі захочуть розповісти. Я просто сидів, він щось друкував, а йому просто слідак сказав: "Вас завтра поміняють".
– Куди вас везли?
– Нас посадили в машини й відвезли на територію, наскільки я зрозумів, таганрозького аеродрому. Звідти ми зробили переліт кудись у Воронезьку область, а звідти – на кордон із Полтавською областю.
Перемога України – це коли всі наші території буде звільнено від ворога. Для більшості людей, можливо, це буде свято, але для мене, найімовірніше, це буде день скорботи
– Дорогою не били?
– Ні. Ми здали форму, видали кому що дісталося… Хто у формі, хто в чому… Мені взагалі якісь спортивні штани й куртка дуже тонка дісталася, а дуже було вітряно того дня, я замерз. Хтось у бушлаті був.
– Банальне запитання. Друге звільнення – знову щастя й ейфорія?
– Ні, насправді я досить напружено почувався, поки не опинився на нашій території, поки своїх не побачив. Бо траплялися такі випадки... Навіть коли нас з Оленівки перевозили до Таганрога, дехто радів, думав, що нас на обмін везуть. Я кажу: "Пацани, рано радієте". Один дивиться через щілину і коментує: "Проїжджаємо блокпост". Прапори Росії. Каже типу: "Ростовська область". Попередній обмін теж був із Ростовської області… Ціле таке коло з Таганрога, потім літак на Москву, по-моєму, потім – до Білорусі. У нас Таганрог – це кінцева точка, бо декого міняли з інших областей Росії...
– І з Москви.
– Так. Таганрог – кінцева точка, де всіх зібрали й повезли.
– Але коли вже на своїй території, відчуття?
– Видихнув. Звісно, класно від того, що ти йдеш, куди хочеш, а не туди, куди тобі каже громадянин начальник. Від того, що ти не чекаєш, коли, як то кажуть, прийдуть по тебе. Хоча перший місяць... Я, до речі, не помічав, мені інші казали: "Ти хоча б нормально почав реагувати на дотик". Тому що я не любив, коли мене торкаються. Смикався.
– Я вам поставлю запитання, яке мене дуже хвилює і цікавить. Чотири роки в полоні. Історія в Маріуполі, на "Азовсталі", стільки горя, стільки смерті, знущань... Сиділи б уже вдома й відпочивали. Ви заслужили на це, ви герой. Чому ви знову на фронті?
– Як то кажуть, справа в тому, що в мене немає дому. По-друге, у нас у країні триває війна, у нас у країні воєнний стан. Я чинний військовослужбовець української армії. Не мені вдома сидіти.
– Ви пишаєтеся собою?
– Ні.
– Але ж ви розумієте, що ви героїчний хлопець?
– Ні. Це не так. Я нічого героїчного не зробив, просто робив свою роботу. І абсолютно справедливо говорю: її можна було робити краще. Зараз доводиться робити – просто бракує людей. Є потреба у фахівцях. Хоча ми, звісно, намагаємося працювати... І ще з 2015 року ми працювали тільки за сучасними протоколами. Наприклад, зараз багато галасу було, що нарешті, блін, бойовим медикам дозволили переливати кров. Так ми кров із 2020 року лили. Ну і власне, ми – один із підрозділів, який це робив ще до того, як це стало мейнстримом. І це врятувало життя не одній людині в тому самому Маріуполі.
– Я не сумніваюся, що ви часто ставите собі запитання, коли закінчиться війна, коли Україна переможе і що таке перемога України? Три запитання в одному. Давайте по черзі.
– Перемога України – це коли всі наші території буде звільнено від ворога. Для більшості людей, можливо, це буде свято, але для мене, найімовірніше, це буде день скорботи. З огляду на те, скільки хлопців загинуло, скільки горя принесло це... Жодного свята для мене не буде. Просто в нас часто грають на емоційних гойдалках "зрада – перемога"... Я думаю, багато хто підофігіє після нашої перемоги, коли дізнається інформацію, якої зараз не знає.
– Про зраду...
– Не тільки.
– Про що?
– Річ навіть не в зраді. Здебільшого – це не зрада.
– Тупість?
– Так. Як я говорю, найбільший ворог – це непрофесіоналізм. Коли людина стоїть не на своєму місці. Коли, вибач, ти тупа п...зда, але тобі подобається світитися в телевізорі, ти збираєш людей на семінар із безпілотників, публікуєш адресу, де це відбуватиметься, і туди прилітає... І потім ти ще якісь заяви робиш? Ви зрозуміли, про кого я.
– Так...
– Чомусь є люди розумніші. Я нещодавно був на семінарі, який проводив фонд Притули. Там інакше було організовано. Адресу надсилали особисто кожному на пошту, саме за списком, хто точно буде. І ніде не публікували, де це відбуватиметься, коли... Зрозуміло, що це було вже після цих подій. Проте було вжито всіх заходів безпеки. А деякі люди готові жертвувати іншими просто заради хайпу.
– Тобто перемога України – це вихід на кордони 1991 року?
– Це, звісно, ідеальний варіант.
– А якщо через якісь причини, зокрема, я дивлюся на поведінку наших партнерів, і дедалі частіше кажуть, що наші партнери садитимуть нас за стіл переговорів із росіянами... Для вас прийнятно, якщо такі переговори справді відбудуться? Де межа компромісу?
– У цьому випадку немає компромісів. Якщо ми сядемо за стіл переговорів, для нас це буде надалі повною поразкою. Тому що російський ВПК і так є дуже потужним... Хай там як, говоримо правду.
– Так. І він працює.
– За час, поки будуть ці умовні переговори про перемир'я, вони просто наростять виробництво і вже вдарять так, що ми вже не зможемо відбити атаку. Тому не можна сідати за стіл переговорів і не можна заморожувати конфлікт. Так, це важко, але якщо ми це зробимо, ми програємо. Нам треба боротися до кінця. Зараз це не війна двох країн. Це війна двох світів. З абсолютно різним світоглядом і різним підходом. А коли зіштовхуються два світи, то виживає лише один.
– Коли вона може настати, на вашу думку? Тобто коли може закінчитися війна?
– Коли зберуться всі добрі люди й уб'ють усіх поганих людей. Це цитата, звісно.
– Строків немає, правда? Ось ви розумієте? Ви, перебуваючи на фронті, розумієте – і з вашим досвідом величезним, – коли це може статися?
– Я точних строків не можу сказати. Я знаю, що вона буде, але більшість людей просто не уявляє, сидячи в Києві, попиваючи лате, обурено кажучи, що український контрнаступ іде повільно... Вони просто не уявляють, як важко...
– Кожен метр.
– ...взяття кожної посадки. А якщо їх поміняти хоча б на один день, у них зовсім інші погляди.
– Що ви думаєте про Росію?
– Це дуже дивне запитання. Я навіть не знаю, як на нього відповісти. Уточніть.
– Що ви думаєте про державу Росія і що ви думаєте про росіян?
– Досить стандартна тоталітарна держава. Нічого дивного. Автократія, безумець при владі – доводиться нам жити з такими сусідами.
– А росіяни які? Ви ж багато поспілкувалися з ними.
– Я спілкувався з певними кастами росіян. Коротко кажучи, я не вірю в російських лібералів. Навіть найліберальніші ліберали залишаються проімперцями. Це перевірений факт.
– Так.
– Імперських замашок і амбіцій нікуди не подінеш. Хоча якщо взяти Росію, як і будь-яку іншу пострадянську державу, крім країн Балтії, то хто це? Після революції 1917 року всю інтелігенцію або вирізали, або вона втекла за кордон. Решту або вбили, або посадили. І виходить...
– Негативна селекція.
– Негативна селекція. Це просто спадкоємці зеків і вертухаїв.
– Бидло.
– На жаль, про нас те саме можна сказати здебільшого.
– Ми західніші. Ми все одно не такі.
– Так. Але на наших територіях, скажімо, "совки" не так сильно закріпилися, особливо на заході, у центрі України. На сході – так, було.
– Що ви про Путіна думаєте?
– Я думаю, що люди смертні. А він уже в досить солідному віці. Йому б уже подбати про своє здоров'я.
– Ви б йому допомогли померти?
– Та ні, йому життя допоможе померти.
– А якби це від вас залежало особисто, допомогли б?
– Я тепер думаю, там структуру вибудовано так, що від життя чи смерті Путіна не надто щось залежатиме. Там саму ієрархію влади так побудовано, це сама система. Нічого, на мою думку, не зміниться, якщо на місце Путіна стане Навальний, умовно.
– Скажіть, будь ласка, українська національна ідея – для вас це що?
– Я знову перейду на українську. Для мене українська національна ідея буде полягати в тому, щоб мої нащадки взагалі забули про існування такої держави, як Росія, а почали спілкуватися українською мовою. Щоб у їхньому житті не було таких "цікавих" подій, які сталися в моєму житті. У цьому буде полягати моя ідея.
– Ви після нашої розмови знову поїдете на фронт. Що ви думаєте, коли залишаєте Київ і знову опиняєтеся серед пострілів, серед ризику, на краю загибелі?
– Ми з вами зараз розмовляємо, а буквально декілька годин тому прилетіло по Харкову. П’ять влучань.
– Да.
– Тому ризик і тут є. А насправді що я думаю? Я думаю, що в мене там багато роботи, я телефон поставив на беззвучний режим, але він протягом нашої бесіди не замовкає, вібрує в кишені. І я думаю, скільки там повідомлень прийшло. У мене там дуже багато справ, бо підрозділ, яким я почав керувати, набагато більший, ніж був до цього. І звісно, там набагато краще, ніж у цілому по Збройних силах. Із точки зору моєї роботи, тактичної медицини й узагалі медицини. Але завжди треба прагнути більшого. У мене дуже сучасне обладнання зараз, дуже сучасні спеціалісти. Але треба ще дуже багато попрацювати над тим, щоб ми були дійсно кращими. Людей треба. І людей треба навчити, людей треба залучити до складу свого підрозділу. Коли ви в умовно мирному житті – це трошки легше робити, аніж коли в тебе іде бій. Там у тебе поранені, там у тебе вбиті... Треба питання з транспортом вирішувати, тут же – з навчанням. Важко.
– Женю, я хочу вам подякувати за те, що ви й такі хлопці, як ви, відстояли Київ, відстояли Україну. Україна ніколи не буде під Путіним, це вже зрозуміло. Я хочу побажати вам вижити, я хочу попросити вас більше не потрапляти до полону. Я хочу зустрітися з вами після перемоги тут, у центрі нашої столиці, щоб ми подивилися один одному в очі і сказали: "Усе, їх більше немає, ми на своїй землі і ми нікуди з неї не підемо". Я вам дякую.
– Дякую. А я хочу, щоб якомога швидше наші хлопці повернулися з полону, відновилися, повернулися до своїх родин, а хто захоче і буде в змозі – повернулися до виконання службових завдань. І разом ми будували нашу перемогу.
– Дякую, Женю.
– Дякую.
– Слава Україні!
– Героям слава!
