Бадоєв: Мені соромно сказати сьогодні, що я справді жив у країні рожевих поні, був за мир у всьому світі G

Тричі батькові забороняли з мамою одружуватися. Він їхав-приїжджав, поки батько йому не сказав: "Ти чахнеш, сину. Усе, їдь уже до неї".

– Алане, доброго дня!

– Доброго дня!

– Я вас вітаю!

– Я теж. Дуже хотів із вами поспілкуватися.

– Це я дуже хотів із вами поспілкуватися. І ви знаєте, я знаю, що з початком великої повномасштабної війни ви свідомо перейшли на українську мову, хоча завжди розмовляли російською. Я це дуже вітаю. Але оскільки в нас багато глядачів, підписників нашого YouTube-каналу з інших країн – від Сполучених Штатів Америки до Нової Зеландії, – які поки що, на жаль, не розуміють української мови, я б просив вас, щоб ми сьогодні спілкувалися російською, щоб нас усі зрозуміли.

– Ну, це абсолютно не проблема для мене насправді. Можемо й англійською трішки поспілкуватися.

– Ось тут я вам не партнер.

– Єдине що, мені здається, я настільки старанно переходив на українську мову, що деякі слова тепер у мене плутатимуться і так, і так. Але спробуймо.

– Я чув і бачив ваш виступ на презентації вашого чудового фільму. Ми про нього ще поговоримо. І я звернув увагу, як ви добре розмовляли українською. Просто чудово. Я навіть не сподівався, що ви так можете говорити.

– Насправді з цим ще є поки що питаннячка. Тому що хочеться і писати, і мислити, і викладати все ж таки ту гаму відтінків, яку ти можеш висловлювати за допомогою російської мови, – говорити за допомогою української мови. Це неодмінно буде. Скажу, що багато речей мені набагато милозвучніше звучать саме українською мовою. Тому зараз я навіть говорю російською і розумію, що, якщо б я казав українською, у мене б і тембр інакший, і відчуття інакше, і навіть чомусь я посміхаюся зразу. Але окей, давайте говорити російською.

– Я вас слухаю і думаю: боже мій, якби так, як ви вивчили українську, я б вивчив англійську! Але в мене щось не доходять руки до цього. Ваш приклад мене надихатиме тепер.

– Дякую.

– Алане, ви народилися в Беслані, в Осетії. Місто, яке стало відомим усьому світу після страшного нападу терористів на школу і страшного звільнення захоплених дітей та їхніх викладачів російськими спецслужбами.

– Так, це було.

– Ви пам'ятаєте Беслан? Чи зовсім ні?

– Звісно. Коли в тебе батько осетин, ти не можеш не знати свого краю, ти не можеш не любити його. З Бесланом у мене пов'язано дуже багато теплого, бо там мої тітки, там брати, там друзі як брати. І все моє дитинство – воно було поділено дуже порівну між Сумською областю – Конотопом: там, де бабуся Галя жила, мамина мама, – і Бесланом: там, де перебуває родина батька. Безумовно, це і походи в гори, це і Терек, це і величезна кількість традицій, які залишаються з тобою і тебе формують. Я дуже за це шалено вдячний батькам: за те, що вони там поєднали дві культури.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– В Україні багато осетинів, чудових людей. Я можу назвати покійного, на жаль, уже Зураба Майрановича Хромаєва й нині живого, слава богу, приголомшливого актора Анатолія Хостікоєва. Ви себе осетином відчуваєте? Що це означає, коли в тебе батько осетин?

– Не відчувати себе осетином неможливо, бо, по-перше, це був би плювок в обличчя моєму батькові. А такого я не можу собі дозволити ніколи. Безумовно, дуже близькі мені люди – вони завжди кажуть, що спочатку заходить осетин, а потім – Алан. Я не до кінця розумію, чому вони так думають. Тому що, мені здається, я дуже асимільована людина й, у принципі, поєдную в собі відчуття. Але так чи інакше, безумовно, я люблю навіть, щоб взуття по-осетинськи стояло, тобто акуратно й чітко складене. І щоб усьому було місце. Це безумовно. Можливо, від якихось речей, які спричиняє осетинське коріння, я іноді навіть трохи страждаю. Бо якісь моральні речі й виховання певне, як виховують чоловіка, – вони, звісно, є абсолютним атавізмом в Україні й не завжди зрозумілі моєму колу друзів. Я вже іноді підлаштовуюся й розумію, що їх же тато осетинський не ростив. Але як було й у дитинстві: коли я приїжджав в Осетію, у мене запитували діти: "Ти хто? Ти росіянин чи?.." Тоді взагалі про Україну не говорили. Росіянин чи осетин? Я говорив: "Росіянин". Коли в мене запитували в Україні: "Хто ти?" – Я говорив: "Осетин". У мене завжди була така штука: кого менше, я на тому боці. Очевидно, це працює і зараз зі мною. Тому що коли багато закидів і в соцмережах, і скрізь я дістаю від осетинів, бо називаю себе українцем – але я вважаю, що сьогодні це важливо. Так, я відчуваю себе українцем. Це не забирає в мене осетинського коріння. Тому що зараз я важливіший Україні. І мені хочеться бути всіляко, цілком на її боці. От і все.

– Мама українка була, так?

– Звісно.

– Мами не стало?

– Мами не стало в перший рік війни. І, можливо, дуже добре. Тому що не думаю, що вона могла б це витримати.

– Мама хворіла, так?

– Мама дуже хворіла. У неї був рак. У неї були рецидиви ще за три роки до цього, але батько її буквально врятував. Я вважаю, що це його особисте диво. Там, де всі лікарі говорили: "Стоп", тато казав: "Якщо стоп, то тільки вдома й на моїх руках". І ось так три роки. Це його подвиг. Але настав час – і ми відпустили маму, а мама відпустила нас. І тепер стежить за нами з неба.

– Мами сильно бракує в такому віці навіть?

– Я завжди живу й жив у світі чоловіків. Це і батько, це і брати, це і, скажімо, співробітники тата в Горлівці, це й охорона тощо. Жіночу частину на себе брали мама й моя сестра прекрасна. Вони якось мене обігрівали теплом. Звісно, коли немає мами, ти розумієш, що немає кому покласти руки на обличчя. Такі найніжніші руки. Це складно. Але я все відпускаю у своєму житті досить – якщо не легко, то остаточно.

– Ви виросли в Горлівці?

– Так. Горлівка – це, як кажуть, my native housetown.

– Горлівка вашого дитинства і юності – що це за місто? Непроста ситуація – правда?

– Поки ти маленький, ти не до кінця розумієш, що це таке. Тому що ти однаково в колі своєї сім'ї, а сім'я в мене була як фортеця. Це завжди було дуже багато тепла, це завжди дуже багато родичів. Ти ночуєш там, сям – тобто це величезна родина українсько-осетинська. Коли ти виростаєш десь у 12–14-річного підлітка, то ти вже дуже чітко бачиш нюанси. Ти розумієш, що в місті досить багато бандитизму було, безумовно.

– Це 90-ті?

– Так, це 90-ті. У місті чимало жорстокості було. У місті було обмаль краси, як для мене.

– Сіре таке місто?

– Тривалий час я собі казав: "Зате в нас є "співочі" фонтани, зате в нас є старі будинки такі гарні". Але коли...

– І завод "Стирол".

– Ну, я так на нього не дивився. Але коли раптом труби ось ці, де вода протікає, – як це правильно називають?.. Коли їх підняли нагору у скловаті, я повністю здався і сказав: "Ні, місто негарне. Я нічого не можу із цим зробити". Мріяв звідти втекти із 15 років. Я просто чекав, коли закінчиться школа.

– А як сім'я опинилася в Горлівці? Чим батьки займалися?

– Ось ця таємниця – вона вкрита просто такою кількістю всіляких міфів… Тому що в мами своя історія, у тата своя історія. Тато і м'ясником працював, і в шахті працював. Потім – м'ясником. Згодом почав розуміти, що м'ясником – ринок. Отже, треба робити бізнес. Отже, перші кооперативи. Мама допрацювалася до завідувачки універмагу. Тобто вона така жінка була: по-радянському розкішна, із кришталем, як то кажуть. Багато кришталю було вдома. А тато був такий м'ясничок, як мама завжди казала: у підстрелених джинсах і білій майці, але накачаний і вусатий. Сексі, мабуть, тато був. Але ось так вони зійшлися. Це не було одразу. Бо я знаю, що тата мого... Тричі йому забороняли з мамою одружуватися. Він дуже слухняний син: в Осетії інакше неможливо. Він повертався, потім знову приїжджав. Виїжджав-приїжджав, поки батько йому в якийсь момент не сказав... Тато щось на городі робив, допомагав йому. "Ти чахнеш, сину. Усе: їдь уже до неї".

– Цікаво як!

– "Їдь уже до неї". І ось так усе сталося. Але всі потім сім'ї були щасливі. Маму всі любили. Мама приїхала одного разу в Осетію в розкішному сарафані – її переодягли негайно. Але всі шалено любили. Мама – дуже непокірлива, прекрасна українська жінка.

– У 15 років ви вирвалися з Горлівки – і одразу до Києва?

– Так, я одразу для себе... Якось одного разу тато взяв мене, щодо бізнесу йому треба було до Києва. І ми прилетіли з ним. Із Донецька вилетіли – прилетіли за годину в Київ. І коли я пройшовся буквально Хрещатиком трохи, мене здивувало, що всі люди усміхаються. Тобто вони йдуть і усміхаються. І я не зрозумів: тобто мені теж можна не супити? Можна тут розпрямити? Я кажу: "Тату, а чого вони всі либляться?" – сказав я по-горлівськи. Він каже: "Так добре їм. Усе нормально – ти теж усміхайся". І надвечір, поки ми вже сідали назад, я сказав: "Я буду тут навчатися. І я хочу тут жити. Тому що тут усі усміхаються, і мені це годиться".

– Ви закінчили Київський університет культури і мистецтв Михайла Поплавського. Ви знали, що ви туди підете, чи просто з натхнення?

– Я побачив рекламу. А хто її тоді не бачив? Так. І мені здалося, що це дуже воно. Тому що я боявся кудись вступати, де буде математика. Тому що математика мене знищила за весь час навчання у школі. Я не зрозумію, хто кого навчав: я чи мене. Моя керівниця з математики, учителька прекрасна, говорила: "Алане, ти така хороша людина. Чому ти так погано?.. У тебе взагалі не йде ні геометрія, ні алгебра". Я говорю: "А хімія виходить. Знаєте чому? Там на образах розповідають. Щось переливаєш кудись – і я все розумію". Ось так.

– Роки навчання запам'яталися вам? Це яскраво було?

– В універі? Звісно, звісно. Це приголомшливо. Я зайшов уперше в університет культури в головний корпус – і зрозумів, що... чорт забирай, скільки людей! А там усі отак ходили, ходили, ходили. Я думав: "Я сіра миша. Просто маленький, непоказний і дуже сіренький". Думав: "Я даю собі місяць-два – і тут усі мають знати моє ім'я". Такою була моя установка. За два місяці я вже сидів у ректора і створював студентський парламент.

– Але ви розуміли, чим ви хочете займатися після закінчення?

– Поки ми навчалися, це було справжнє кипіння. Це були постійні якісь конфлікти. Узагалі без цього як може бути студентське життя? Ти щодня борешся. Щодня. Мені щодня здавалося, що я роблю недостатньо, що так ми далеко не поїдемо. Було дуже весело, класно. Але чи знав я, ким я хочу бути, до кінця? Це розуміння прийшло на третьому курсі, коли навколо мене вималювалися люди, з якими я вже асоціював своє життя далі. Тобто я зрозумів: ось це моя подруга на все життя, ось це моя подруга на все життя, ось це мій друг – уже можемо щось робити. І я кажу: "Друзі, ми всі з інших міст. І, коли закінчиться університет, нам треба буде або роз'їхатися, або залишитися тут конкретно. Тому давайте починати вже зараз. Треба пробивати ринок і зрозуміти, чого на ньому немає". Усе. І так ми вп'ятьох... Власне, усі ті самі люди, з якими я й зараз маю бізнес, маю творчість, маю дружбу. Усі ці люди сіли – я кажу: "Треба зрозуміти, чого немає на ринку". Виявилося, що немає системи на ринку. Ми створили систему.

Я зняв приблизно 600 кліпів

– Ніхто, крім вас, краще не знає, скільки кліпів ви зняли. Пише – хто 250, хто 500.

– Це давно. Ні, приблизно 600 кліпів. Багато. Але ми й працювали 15 чи вже 17 років, по-моєму?

– Чому ви вирішили знімати кліпи?

– Тому що на той момент це була єдина навколорежисерська професія, яка б давала змогу не йти на ТБ. Я дуже не любив телебачення: я не вбачав його сексуально привабливим із погляду моменту, що там ти себе розкриєш. І кліпи – це було щось слабко ще організоване, але яке вже давало… Я на це дивився й розумів: тут непочатий край роботи, тут кіноплівка, тут класні оператори. Хоча їх було зовсім трохи на той момент ще. І ми вбурилися в цю всю тему. І виявилося, що я її добре відчуваю.

– Як людина, яка зняла сім чи вісім кліпів, – я вже не пам'ятаю скільки – я розумію приблизно процес. Звісно, зняти кліп – це потрібна система: від обладнання, від техніки й усього іншого. Але первинна однаково ідея.

– Звісно.

– 600 кліпів. А де ви брали стільки ідей? Звідки ви брали ідеї?

– Я завжди говорю, що так чи інакше є два способи зробити гарне відео. А гарне відео – це те, яке збільшить концерти, збільшить упізнання пісні. Ось це гарне відео. Це єдиний функціонал у м'юзик-відео. Усе інше – це класно, але потім. Так ось: гарне відео можна зробити або якщо ти виходиш від пісні, або якщо ти виходиш від персони – кому ти знімаєш.

– Особи.

– Так. І так, як пісні... У мене взагалі особливий свій смак. Я більше люблю Тома Йорка – і мені цього досить, джаз – і мені цього досить. То догодити мені за піснями було складно. Тому так уже вийшло, що дуже часто пісні я практично й не слухав. Я завжди дивився в очі людей, яких я зніматиму, і робив портрет: як я бачу цю людину. А що я міг слухати? "Пісі-пісі", "сісі-пісі" чи ще щось у якихось піснях? Або коли ти знімаєш... Я знімав Лепса – узагалі не розумів, про що він співає. Це все далеко від мого життя й дійсності.

– А якщо ви в очах нічого не бачили? Таке ж теж бувало?

– Коли ти дивишся й розумієш, що навпроти тебе досить надута лялька, то ти просто робиш дуже гарну упаковку, розкішну. І як я завжди казав: якщо тобі не подобається, але дуже багато платять – отже, знайди, наприклад, те, чого ти ще не пробував. Наприклад, якусь найкласнішу камеру, найкласнішу поїздку кудись. Тобто я завжди знаходив собі, що конкретно в особистісному зростанні для себе і своєї команди я можу зробити для того, щоб усе ж таки зняти Стаса Михайлова, наприклад, – як себе вмовити.

– Цікаво.

– Коли ти відмовляєш двічі, наприклад, клієнту кажеш: "Ми, напевно, не відчуємо", але людина тобі підвищує і підвищує прайс, підвищує і підвищує, думаєш: "Уже від цього не відмовляються". Треба зробити собі корисне й людині приємне.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Перший кліп ви зняли на пісню Ірини Білик "Снег".

– Це був перший супернашумілий. А до нього було два маленькі. Там був балет Guys from Heaven. На чомусь ж я вчився, правда? Але кліп "Снег" – так.

– І Юра Нікітін вас помітив завдяки цим двом кліпам першим?

– Ми зробили один у стилі одного режисера, який на той момент працював: це був Паперник, – а другий – у стилі Горова. Ми принесли й показали: "Ми можемо так само, тільки дешевше". А він каже: "Тоді в мене для вас є класна пропозиція". І все. Уже Білик я знімав у своєму стилі, щоб показати щось нове ринку.

– У вас були переживання, коли ви бралися за кліп для дуже популярної виконавиці?

– Звісно, звісно. По-перше, я шалено любив Іру Білик саме як артистку. Тому що завдяки її музиці я ще з Горлівки зрозумів, що може існувати українська популярна музика, яка чіпляє. І тому вона стала для мене певним кумиром на той момент.

– Легко було з нею знімати?

– Дуже. Дуже. Мені легко з усіма, навіть із дуже впертими, з будь-яким характером людьми – якщо це виправдано. Тобто якщо я бачу, що це не бзик, тому що хтось хоче так поводитися, а таке відчуття внутрішнє. Так людина бачить світло. Тоді я просто кайфую, тому що я все ж документаліст усередині. І це для мене підвид роботи з документальним матеріалом: вивчати людину, яку я зніматиму.

– Ми обов'язково пройдемося по виконавцях, яких ви знімали протягом цих багатьох років роботи. А зараз просто перейдемо до війни. Ви ж часто бували в Росії?

– Я, особливо на початку своєї кар'єри, дуже часто був у Росії. Бо плівочку там проявляють.

– А ви не у Празі проявляли?

– Ой, це дуже дорого було для студента, який тільки-но починав. Це раз. До речі, не так уже й часто я там був. Знаєте чому? А все ж таки їхали до нас у Київ знімати.

– Тут було дешевше.

– Фішка в тому... У якийсь момент тут перестало бути дешевше. Тобто наш продакшн – у нього однаково ціни були навіть трохи більшими, ніж у Москві. Тобто вже з певним статусом, так. Але якщо мені казали: "Приїдь зняти в Москву", це було набагато дорожче. Тому що готелі, райдер, тра-та-та. І скрізь, де я їду, – я їду щонайменше на п'ять днів: щоб відпочити, щоб не бути перевантаженим. Відповідно, для артиста це плюс $100 тис. Звісно, їм легше було приїхати в Київ. А для мене це важливо, бо вся моя величезна команда на 100 осіб на майданчику – вони отримували гроші.

– 100 осіб?

– 100 – це найменший майданчик. 100, 200, 350 – зважаючи, які ти створюєш...

– І ви це самі організовували: увесь процес?

– Звісно, звісно.

– Ви людина системи?

– Я системна людина. Я не системний, але навколо мене системні люди, які роблять так, щоб я був системним.

Мені соромно сказати сьогодні, що я справді жив у країні рожевих поні, був за мир у всьому світі

– 2014 року, коли, по суті, почалася війна, – ви розуміли, у що це може вилитися?

– Ні. Жахливо, але ні. Ні. Тому що все ж почалося з Майдану. Я жив просто на Майдані. Майдан мене дуже вразив. Майдан мене дуже зарядив. Я виходив до своїх друзів – у мене дуже багато друзів було просто на Майдані. У якийсь момент я почав до них підтягуватися. Потім убили одного із хлопців, який... Один із якраз молодих хлопців, які охороняли – їх було двоє – перед Пасажем. І я їм увесь час виносив чайок, одного разу – горілочки. І тут одного прекрасного дня одного з них немає. Мене це дуже тоді просто... Мене вражають такі речі. Та й усі були вражені. І я не помітив секунди, як ось це торжество перемоги Майдану перетворилося на те, що в нас втрачаються території. Я був сконцентрований конкретно на Майдані, бо він був близько: він був тут. Для мене – для людини, у якої років сім немає телевізора вдома, – я не дивлюся телебачення загалом – десь копатися, шукати політичні новини – це теж...

Знаєте, мені соромно сказати сьогодні, що я справді жив у країні рожевих поні. У сенсі того, що був за мир у всьому світі. Але я вкладав туди свої речі. Мені просто було зрозуміло, що ні чорта не зрозуміло, чому раптом усі люди, які в Москві або мої родичі російські, – чому вони всі раптом мають бути мені неприємні. Тому що від них нічого я поганого не діставав начебто. Озираючись сьогодні, я розумію, що для дорослої людини – а я вже був дорослою людиною – це нерозсудливо, це безтурботно. Як мій тато каже, чоловіки не мають права бути безтурботними. Але я добувся. Для того щоб прийти в таку точку, як сьогодні.

– У вас був шлях?

– Був шлях, звісно. Був шлях.

– Коли Горлівка, у якій ви прожили стільки років, стала вже частиною так званої "ДНР", які у вас відчуття виникли?

– Вони дуже двоїсті. Вони дуже двоїсті.

– Ви не відчували Горлівку своєю – правда?

– Складніше. Тому що я знаю енну кількість друзів і навіть родичів, які не чекають там України. І з багатьма з них я не спілкуюся відтоді. Деякі посміли навіть сказати в певний момент, що "ось тепер ви зрозумієте, що це таке". Тобто коли почалося повномасштабне вторгнення. Мені дуже складно, бо, з одного боку, я розумію тих людей, які все своє життя заробляли гроші в обхід України. Тобто ніхто не їхав працювати до Києва – працювати їхали до Москви. Там вони щось торгували і щось привозили, якусь копійчину для сім'ї. Їм дуже складно ментально зрозуміти, що якось це все буде розірвано. Але, з іншого боку, це українська земля. За всіма законами, за всіма конкретними речами. Але так сталося... "Так сталося" – уже хочеться сказати. Так сталося, що на ній встигли вирости більш українізовані, більш проукраїнські хлопці, дівчата, які вже говорили українською мовою, які асоціювали себе з Україною. І виходить, що тепер вони змушені були звідти тікати. Загалом, погано виходить що так, що так.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Що говорили ваші знайомі тоді в Москві, у Росії? Як вони розцінювали цю ситуацію? Ви ж спілкувалися, ви ж, напевно, ще якось їздили до Росії після 2014-го?

– Звісно!

– Що вони казали?

– Нічого. Ніколи про це ніхто не говорив. А, була одна людина. Ось він це сказав – і більше перестав бути вхожим у моє поле зору. Він сказав: "Та ти чого? Ось дивися: Путін. Оце президент. Дивися: раз! Поки ви там вошкаєтеся, уже це ось це... тоді... Ви довошкаєтеся – пів країни не буде". Ось тоді... Тобто дивно – правда? Тобто я сам про це не думав, а от коли мені так сказали, то зачепило. І одразу людина – тюк! – і пішла з поля зору. Зачинилися двері.

Напевно, із 2014 року до повномасштабного вторгнення я просто закривав ті вікна, які мені незручні. Я не думав, що це тому, що країна така. Я думав, що це кретини. Навіщо мені кретини у своєму?.. Я дружив тільки з тими людьми, які казали: "Блін, клас! Учора були в Києві – так офігенно, слухай! Блін, звісно, приїдеш у Київ – це просто відпочинок після Москви". От із такими людьми я здебільшого спілкувався. І мені на думку не могло спасти, що коли почнеться повномасштабка, вони мені скажуть: "Їдь у Москву – ми все тобі тут зробимо".

– Перший день повномасштабного вторгнення Росії де вас застав?

– Удома.

– У Києві?

– Удома, у Києві.

– Ви пам'ятаєте це все?

– Так, я все чудово пам'ятаю.

– Як це було?

– Я пропустив ось ці перші удари, бо я просто наглухо спав. Я спав після зйомки. Була перед цим зйомка Макса. Ми попрацювали, по-моєму, до третьої. Я щойно прийшов, відкоркував собі пляшечку шампанського, випив половину, по-моєму, – і заснув спокійним сном. Прокинувся я від того, що мені вже тарабанили у двері. Я відчинив – і з'явився Макс із валізою і каже: "Війна почалася". Я сказав: "Можна, я не буду зараз? Можна на мене не тиснути?" Щось я таке дурне сказав. Вдягнув халат і кажу: "Шампанське будеш? Випиймо, тому що я нічого не розумію, я ще не прокинувся". Дві години я не міг прийти до тями. Поки я не вийшов на балкон і не почув цей звук машин, які сигналили. І вікна навпроти мене в будинку просто вмикалися й вимикалися, вмикалися й вимикалися. Люди вибігали із сумками. І ось тоді в мене почав завантажуватися файл. Але мені здається, я не розумів, що відбувається, ще добу десь. Макс швидко все зрозумів, а я – ні.

– Жах вас охопив? Відчуття таке було?

– Спочатку було повне відчуття, що зараз це марення закінчиться. Зараз я запишу відео, звернуся до всіх своїх друзів, скажу: "Ви що, із глузду з'їхали? Подивіться, що відбувається!" Спочатку така була тема. Жах мене охопив усе ж, коли я їхав у заторах. Ми одразу ж поїхали: треба було... Сестра в мене, у Макса мама. Їх треба було... Ми намагалися щось зрозуміти: що треба робити в таких ситуаціях. Ніщо мене в цьому житті не готувало до війни, чесно. Я виявився на три дні абсолютно паралізованою, непотрібною людиною. У сенсі, дитиною. Я просто знав, що треба випити води. Лише на третій день до мене повернулося розуміння, що все: це є наша дійсність – і що треба згадати, що я дорослий, і почати щось робити.

Я про Росію взагалі не думаю. Я не думаю ні про кого, хто в Росії. Не залишилося авторитетів, не залишилося зав'язок, не залишилося взагалі жодних емоцій. Навіть злості немає

– Що зараз, після двох років такої кровопролитної, страшної, руйнівної для України війни, ви думаєте про Росію?

– Я про неї взагалі не думаю – ось у чому суть. Я ніколи не думав, що це може так швидко статися. Я не думаю ні про кого, хто в Росії. Ні про кого. Не залишилося авторитетів, не залишилося зав'язок, не залишилося взагалі жодних емоцій. Навіть немає злості. Якось мій мозок уміє прибирати все те, що більше не функціонує, і перемикатися там, де потрібно бути. От і все. До цього було багато болю. Був біль, що я не можу... Мені здавалося: "Що ж, ти абсолютно безсилий? Ти ж можеш підняти людей, ти можеш надихнути людей, ти ж можеш пояснити людям!" Але ні чорта не зміг узагалі. Не працює. Коли я це розумію, більше не стукаю в ці двері – стукаю в інші.

– Першого ж дня великої війни хтось із численних родичів, друзів, знайомих із Росії вам зателефонував? Запитав, ви живі, здорові, що з вами?

– Треба сказати, що першого дня родичі не телефонували. Тому що в нас так не заведено. Я в якийсь момент дуже сильно відключився від своєї сім'ї. Це правда. Тобто я не бачив дуже давно родичів.

– Татові хоч зателефонували?

– Татові, напевно, телефонували. Але якось от це все не про мене. До мене телефонували деякі друзі-артисти.

– Не називатимемо їх, щоб не нашкодити.

– Навіть… Усі топ: перший список увесь телефонував.

– Зателефонував?

– Увесь одразу, це правда.

– І запитали, як ви?

– Запитали "як ви?" і чому я ще в Україні. Треба терміново їхати до Москви.

– До Москви?

– Ага. "Аланчику, тобі ж усе зроблять. Тут усе твоє". Ну й усе. І потім уже більше не телефонували, бо відповіді були конкретні мої.

– Ви для себе розглядали можливість кудись до Європи поїхати на якийсь час?

– У кожного чоловіка є лише певна кількість часу, коли він конкретно функціонує і навіть може вести людей за собою. Це певна кількість часу. Його не так багато, як хочеться. Починати десь наново я не хотів. Тому що є величезний шлях, який пройдено. Його пройдено маленькими кроками, дуже чітко. Це величезні зусилля. Усе, що було до моїх 42 років, – це кожен рік титанічної найпотужнішої роботи, коли, у принципі, у тебе нічого немає, окрім цієї роботи. Ти мало спиш і дуже мало відпочиваєш. Ти впиваєшся роботою і тим, що ти робиш. І коли на третій день війни ти сидиш і кажеш: "Що я робитиму?" – бо тобі бридко подумати й дуже прикро подумати, що все, що ти побудував, усе, що могло на тебе працювати все твоє життя, – воно вже зруйноване. Настільки, що ти й підійти не можеш до уламків, бо воно ще й оббльоване. Ось такий образ.

І ти сидиш і думаєш: "Ти хто? Утриманець своєї країни? Ти що робитимеш із цим? Їхати кудись працювати, у Європу тощо?" Ну окей, відкрив би я щось. Коротко кажучи, я розумів, що в мене є 20 років суперактивної роботи. Тобто мій інститут ще 20 років може продукувати нове і брати певні вершини. Я хочу це зробити співзвучним із тим, що відбуватиметься в мене вдома: там, на тій землі, де мені завжди було добре. Там, де я почуваюся ідеально. До того, що я жив пів року де завгодно, пів року – в Україні. Така робота. Але я завжди знав, що я хочу повернутися, що я хочу жити тут. Тобто я не залишився в Лос-Анджелесі, бо мало близьке американське. Я надто багато бачу дірок у тій культурі й у побуті, у спілкуванні людей, у тому, як побудовано роботу. Я бачу лицемірство на лицемірстві. Це все я бачу про Америку. Є там неймовірні речі – неймовірні! І цього треба вчитися. Але все інше, усе, що пов'язане з побутом, – це не моє.

– Не ваше?

– Я люблю взяти сигарету, якщо я хочу взяти її, і курити де і як я хочу. Я люблю, якщо мені не подобається людина, сказати їй чесно про це й не гаяти часу, а не бути polite. Тобто мені легше бути... Я не хочу міняти своє життя – я хочу розвивати його. І я хочу, щоб воно розвивалося разом із цією країною. Я вірю в цю країну: я вірю в Україну дуже сильно. Тому я хочу бути тут.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– 600 кліпів ви створили з усією найвищою лігою взагалі виконавців і України, і Росії, й інших країн. І я чітко знаю, що багато років найпопулярніші, найяскравіші артисти мріяли, щоб саме ви зняли для них кліп, і говорили про те, що краще за вас цього не робить ніхто. А ось я хотів би поговорити з вами про зірок, із якими вам випало працювати. І почати хотів би з Алли Борисівни Пугачової. Ви зробили одну роботу, по-моєму, з нею.

– Одну. Це її фінальний кліп, як вона сказала. Тобто після цього вона кліпів не випускала.

– Як із нею працювалося?

– З Аллою Борисівною працювалося приголомшливо насправді. Мене всі до цього готували. Говорили, що "ой, вона може бути такою-сякою, ось такою – будь готовий". Я завжди переконуюся, що якщо ти фаховій людині показуєш, що ти теж фахівець, то ви творите. І в нас так це і сталося. Перша ж моя зустріч з Аллою Борисівною була в Одесі. По-моєму, вона була якраз в "Опера". Одеська "Опера" – це готель. Ми за таким невеликим столом...

– "Моцарт", мабуть.

– "Моцарт", так. За невеликим столом були. Я сів на килим – і вона присіла на килим. Я собі казав: "Я не фанат, я не фанат, я не фанат". Але, звісно, я фанат був. І, звісно, я сказав все, що я думаю, хороше. Але щойно мені Алла Борисівна поставила завдання, від якого я мало не офігів, то я зрозумів, що все: тепер вмикай професіонала. Вона сказала: "Мені потрібен кліп про моє життя і про стосунки із Крістіною". Я кажу: "Тобто я маю зняти?" Вона каже: "Це останній буде кліп, який я буду знімати".

– Що за пісня?

– "Приглашение на закат" Крутого Ігоря. Я кажу: "Гарне завдання".

– "Я приглашаю встретить со мной закат" – так?

– Так. "Я не успела встретить с тобой рассвет – приглашаю на закат". Це справді була знакова для мене робота. Вона потребувала серйозного вивчення життя Алли Борисівни, що згодом допомогло. Бо коли потім вона прийшла у гримерку й побачила всю стіну, обклеєну... Що все, що ми для неї приготували, було взято з фотографій. Вона каже: "Люблю, коли люди готуються".

– Професіонал. Сьогоднішня її позиція викликає почуття радості й гордості за неї?

– Говорячи навіть поза відносності конкретно Алли Борисівни, є кілька зірок, артистів, на яких я ріс, за позицію яких я трохи переживав завжди. Коли щось таке відбувається, ти думаєш... І тут не важливо, що вони говорять чи роблять, – важливо, як швидко це відбувається і як переконливо. Тому що я втратив одного артиста, якого обожнював. Це Земфіра. Я не оцінюю нічого. Я втратив. Я просто на її піснях зростав. Тобто з кожною її піснею пов'язаний етап мого життя.

– Символ покоління.

– І я завжди вважав її бунтаркою. Так її подавали й усе інше. Але в її діях... Вона зробила потім щось.

– Але ви чекали, що вона різко збунтується?

– Я думав, що... Від таких людей, як вона, як Цой, ти очікуєш, що це буде одразу. А коли ти бачиш, що попа шукає м'яке місце спочатку, де приземлитися, потім... То от ці всі голки – їх уже як понти я сприймаю.

– І добре, що Цой не дожив, іноді думаєш – правда?

– Так. Узагалі про багатьох кумирів я говорю...

– І Висоцький – добре, що не дожив.

– Я в батька запитував: "Тату, як думаєш: Висоцький на якому боці був би?" Він каже: "Боюся, що незрозуміло".

– Мудрий тато.

– Так, мудрий дуже. І єдиний.

Ротару не перейшла в нову епоху – і вже не перейде

– Софія Михайлівна Ротару – ви ж із нею кілька пісень зробили, кілька відео – так?

– Так.

– Як працювалося з нею?

– Теж найпрекрасніші – у сенсі, легкі – завдання. Завжди були сильні. Що важче завдання, то більше душа твоя радіє. Але людина чітка, конкретна, без зайвих слів. Із чіткою довірою, розумінням, що тебе запросили, бо ти шариш і треба влити свіжу кров. Тобто все нормально теж.

– Дуже відповідальна, прискіплива у дрібницях.

– Дуже. І наприкінці: коли все закінчилося – я від цього був шокований, я до такого не звик. Поки ми закінчували останній кадр, тут я кажу: "Стоп, знято!" – і Софія Михайлівна каже: "Усіх прошу за стіл!" Я обертаюся – там зібрано вже стіл. І всі: світлячки, постановники, прибиральники, режисери – усі були за столом. Вона підняла чарочку, подякувала, випила – і пішла. Власне, ось так далі в нас було.

– Я зараз поставлю вам запитання, яке я ставлю собі. У мене відповіді на нього немає – у вас, може, буде. Софія Михайлівна Ротару – гордість України, легенда України, Герой України. Людина, на чиїх піснях, починаючи від "Червоної рути" й "Водограю", виросло кілька поколінь. "Одна калина" – буквально скільки? Років 10 тому з'явилася пісня. Чому першого ж дня вторгнення цієї орди Софія Михайлівна, яка для багатьох дорівнює Україна, не зробила жодних заяв? І жодних різких заяв від неї ми не бачимо й досі.

– Та й не буде їх, мабуть. Це ж те, що я й сказав раніше: що деякі кумири перестають для тебе бути кумирами. Не тому, що ти засуджуєш. Хто я і чому я буду раптом мати право засудити Софію Михайлівну Ротару? Ніколи в житті собі цього не дозволю. Але орієнтуватися на її вчинки я теж собі не дозволю. І навіть більше, чи буду я із захопленням чути цю музику? Трохи магія й сила в ній втратилися. Тому що будь-який час, у якому ми живемо, – він відтіняє все, що в цей час відбувається. Отже, Софія Михайлівна залишилася в тій епосі. Вона не перейшла в нову епоху – і вже не перейде.

І так багато людей, які вирішили, що... За силою свого життя, за таким... Усе ж вона звідти – розумієте? І таких дуже багато людей: які великі й чудові люди, але в них 50% самої суті – це Росія, по-любому. Тому ти або з корінням це вириваєш і кажеш: "Я тут є – спирайтеся на мене! Я робитиму все в цій війні для своєї країни", або ти думаєш по-іншому: "Я багато чого зробив, мені вже досить багато років. І я не зможу зараз поділити свій мозок ось так. Я хочу жити так, як я хочу жити". Чи можемо ми це засуджувати? Ні, тому що це вчинок людини, яку можна почути, можна відчути. Чи можна це прийняти? Мені це... Це ті двері, які... Є такі артисти, люди, про яких я не згадую більше в побуті: вони пішли з мого побуту. Тому що мій побут зараз повністю – це щоденна боротьба України за своє виживання. Ось це я розумію. Усе, що входить сюди, – воно зі мною. Усе, що не входить, – воно залишилося дуже далеко. Мені теж шкода, можливо, могло б бути, цього імені, цієї системи побудованої, роботи, яка була.

– Магії.

– Магії. Мені було смішно, але я думаю: "Подивімося, що там у шоурілі в мене може бути". Нічого. Усі найкрутіші кліпи зроблено, перепрошую, з Поліною Гагаріною. Хіба я зможу колись поставити у свій шоуріл кліп із цією жінкою з маленькою душонкою? Ні. Не зможу. Тому й кліпи мені мої не потрібні.

– Андрій Данилко – геніальна, на мою думку, абсолютно людина. Я його навіть артистом не назву – це більше, ніж артист. Як із ним працювалося?

– Андрій – це абсолютно унікальна людина. Унікальна ще й тому, що ніхто, якщо його не знає, не уявляє, із чим доведеться, як то кажуть, зіткнутися. Тому що Андрій – це і режисер, Андрій – це і співак, Андрій – це і хореограф, Андрій – це... Він, як кажуть, повний комплекс сервісу "сам у собі". І загалом йому потрібна людина в будь-яких її... Мені здається, він усе так робить, – який би...

– Виконає те, що він задумав.

– В ідеалі. По-перше, це 100%. Але від якого можна відштовхувати свої ідеї. Тобто ось це. Тому він завжди оточує себе найдорожчими людьми, найпрофесійнішими. Тому що це й мій теж закон: ти не можеш, не спарингуючись щодня з розумними, чіткими, конкретними людьми, – ти не можеш цього не робити.

– Зростати.

– Ти ж не виростеш, звісно. Тільки люди, які хоча б на пів голови за тебе вищі або хоча б такі самі, як ти.

– Ви попрацювали навіть із Дімашем Кудайбергеном. Приголомшливий узагалі голос, неймовірний.

– Цікавий.

– І образ такий цікавий… Я знаю, що він такий популярний у Китаї – там божеволіють від нього! Я вже не кажу...

– У нього досить унікальна, безперечно, популярність. І досить... Узагалі для мене це феномен, бо він настільки скромна людина, настільки вихована, настільки батько в нього такий чіткий, точний… Мені взагалі легко з такими людьми працювати. Тому що я одразу потрапляю ніби в таку свою сім'ю, і мені зрозуміло, як спокійно треба робити справу. Він приголомшливий, так.

– Наталія Могилевська – багато кліпів у вас було.

– Звісно. Наташа – це душа. У якийсь момент ми були з нею просто неймовірно близькі. Я пам'ятаю, що після першого кліпу вона подарувала мені такі крила янгола. Узагалі Наташа мене часто підтримувала.

– Що за кліп перший був?

– "Полюби меня такой". Той самий, що підірвав усе. Пісня – я цього не розумію. То була така штука. Із Наташею в нас дружба.

– Оля Полякова.

– Оля Полякова – це приголомшлива людина, із ким у мене зараз точно дружба. Вона офігенна людина, офігенна. Оля точно знає, що я не споживач її образу, її музики. Це тому що, я ж кажу, я люблю іншу музику. Але я точно її друг. Точно. Тому що вона моя подруга, вона підтримує завжди. Це дуже важливо. Я ціную лише це в людях. Хто з людей підніме о 3.00 слухавку, коли я зателефоную? Цього, може, й не станеться. Може, це буде один раз за все життя. Але тільки ті люди, які, я точно знаю, піднімуть слухавку, – це і є мої друзі.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Із 2009 року ви продюсуєте Макса Барських, дуже талановиту людину. Чому ви взялися продюсувати саме його? Що ви побачили в ньому такого яскравого й незвичайного?

– Та не було спочатку бажання продюсувати. Тут у мені конкретно осетинське коріння спрацювало, тому що, по-перше, я побачив, що він талановитий. Що для режисера талант? Це коли перед тобою є неймовірний шматок пластиліну, який може все. Ти кажеш: "Зроби це", – людина робить. Ти кажеш: "Ти можеш звідти спуститися?" – вона це все робить. "А ти можеш таку пісню вигадати?" – на, будь ласка. Це все на фані, на лайті. Але водночас він був абсолютно типовим антигероєм для телешоу. Що теж добре для телешоу. Бо він не системна людина. Він – Риби, він – "сьогодні хочу, завтра не хочу". "Ах, ви командуєте? Ні!"

– Але риба краще, ніж ні риба, ні м'ясо.

– Це точно. Коли його почали звідти прибирати й узагалі зливати, то перша моя внутрішня була реакція – захистити й допомогти. Ось воно так і пішло. А потім це переросло в те, що я почав розуміти: о, я нормальний продюсер! У мене це вийшло, це. Потім я почав підтягувати людей-професіоналів довкола і збирати команду. Я дуже добре вмію збирати команду. Це, мабуть, головна моя... Це те, що мені, по-перше, цікаво.

– Ви зараз заговорили про талант. Я вас точно запитаю: що головне для артиста, для виконавця?

– Для артиста найголовнішим є світіння внутрішнє. Це неможливо передати, це неможливо виростити. Якщо людина може заповнювати собою, тримати. Це буває, хтось... Емі Вайнгаус це робила по-своєму, хтось робить по-своєму. Хтось заповнює, хтось, навпаки, сідає в таку точну точку – й однаково всі на нього дивляться. Це сяйво.

– Або є, або ні.

– Так. Якщо є сяйво, то воно є. Якщо ні, то ні.

– Хто світиться з артистів?

– Усі класні артисти – вони точно світяться. Бо якщо артист не світиться... Є артисти – ви можете спостерігати за ними. Знову ж таки, без прізвищ – просто для людей. Поспостерігайте, будь ласка. На сцені бувають артисти років по 10, навіть сім – п'ять. І ніби вони десь є, але їх ніби й немає. Тобто вони є. І пісні начебто їхні співають – їх немає. А є ті, які на фото – добре, а так – якась негативна емоція лізе. Тобто сяйво – це найдорожче. Решту можна зробити. Може бути сяйво й уміння писати музику. Може бути сяйво й невміння писати музику. І, може, навіть голосу немає, а сяйво є.

– Але спочатку – сяйво?

– Сяйво.

– Макс Барських – його дуже любили в Росії. Що зараз?

– Зараз?

– Його не люблять у Росії?

– Його в Росії не люблять, але й люблять також. Тому що за... Я завжди кажу, що ось цей вчинок, усе, що сталося з Максом, – це, звичайно, супернесподіваний ляпас режиму й усьому шоу-бізнесу російському. Тому що ніхто не думав, що Максим ось так поведеться. Щиро кажучи, навіть я не думав. Тому що він записав перше звернення, коли я спав. Я вийшов, а вже мільйон переглядів – і все, що він сказав.

– Молодець, молодець.

– Це була його внутрішня штука: людина, яка, у принципі, не веде соцмереж. Тобто йому захотілося так зробити. За ці два роки вийшла купа крадених пісень. Тобто що вони роблять? Вони беруть його пісню, переробляють слова – і співають. Або переробляють музику й співають. І таке інше. Але це все взагалі нас не цікавить.

– Яка різниця, що красти: пральні машини чи пісні.

– Так. Нас це зовсім не цікавить із Максом. Так, як і в усіх, паніка була спочатку. Максим узагалі казав: "А чи буду я ще співати?" Він казав. Не в мене запитував – запитував у себе. Чи треба, навіщо. Тому що Максим якраз та людина, яка – якщо її не люблять, вона не нав'язуватиме, щоб її любили. Тобто якби українські слухачі, українські люди якось сказали: "Іди нахер", – наприклад, він би пішов чимось іншим займатися. Я повністю гарантую це. Він не любить доводити. Це я люблю доводити, а він не любить доводити.

Але так сталося, що – що зробила війна? Війна скинула всі маски з людей повністю. Зараз їх надівають наново, але перший рік війни, перші пів року війни буквально прибрали все наносне. Одразу стало видно, хто людина. Хто теж людина, але інша людина. Хтось готовий іти за своїм словом, хтось не готовий. Усе стало легко й просто. Якось так. Зараз: на другому році – знову починаються піар-стратегії. Усе це зрозуміло – і це також потрібно. Кожна людина, кожен артист... Я хочу, щоб усі жили щасливо. Але те, що сталося з Максом, – так, була повна можливість від'єднання, як то кажуть, і від тих людей, і від тих людей. Але війна дає лише одну спробу. Коли в людей усе палає й горить, ти не маєш права брехати. Тебе одразу відчують. Ти маєш говорити те, що ти відчуваєш. І тільки ці слова, якщо вони чесні, приймуть люди. А якщо це не чесно, не приймуть.

– Макс Барських має внутрішнє світло?

– Так, у нього завжди світло. І виявився ще характер зі сталевими яйцями. Тому що це він узагалі... Не було б Макса – я не знаю, де я зараз був би. Тобто в якомусь... Куди б мене занесло. Тому що Максим виявив себе просто як Джейсон Стетхем. Сіли в машину, поїхали по маму. Ця – сюди, ця – сюди. Три доби поспіль за кермом. Тобто я ніколи в житті не думав, що цей субтильний двометровий хлопець може ось так жорстко і конкретно поводитися. І мені приємно, що я не помилився в другові.

– Від тих, хто себе виявив, переходимо до тих, хто теж себе виявив, але з іншого боку. Таїсія Повалій, із якою ви зробили дуже багато робіт.

– Ну і що? Ну, не виявила. Виявила себе по-іншому.

– Чому?

– У неї вже давно все в Росії було зав'язано. Я не знаю чому. Це все відмазки: що в мене бізнес у Росії, те в Росії. Це все відмазки. Ти або бачиш це в собі, або не бачиш. Якщо об твою землю, де ти виріс, топчуть ноги – я не можу знайти виправдання. У мене його немає.

– Вона ж справжньою була українкою, вона співала українські пісні чудово, вона була символом України.

– Вона була символом... Ось тут також. Сучасний символ України – це взагалі інше, ніж символ України до 2014 року.

– Звичайно.

– Тому що символ України тоді – це дозволеної самоайдентики. Дозволеної совком. Типу "Хуторянка" – це добре, "Скатерть" – це добре. Іноді – один раз на рік – вишиванка – це чудово. Віночок – звісно! Оце ж є Україна! І шаровари. Оце можна.

– І гопак.

– Так. А Катя Чилі – ідіть у дупу ви зі своєю українською. Не треба нам показувати, що ви надто модні. Це вже не можна. Усе, що робила "Червона рута", – це вже не можна. Це вже не можна. Її й закривали, і забороняли. Тобто, по суті, треба розділяти. І Софія Михайлівна Ротару, і Таїсія Повалій, і Алан Бадоєв того часу, і багато-багато дозволених українських митців – вони були дозволені, тому що вони демонстрували...

– Стереотип?

– Дозволений стереотип. Це була шароварщина, 100%, але це був дозволений стереотип. А сьогодні символ України – це зовсім інше. Це сила, це мужність, це сміливість, альтернативність. Це більше європеїзованість звуку – і все інше до цього підтягується. Ось що сьогодні – і слава богу! – що таке Україна й українізованість.

У РФ в Ані Лорак пішла лавина грошей і статус "діви", а в Україні її підтискали конкурентки

– Ані Лорак. Із нею також багато кліпів у вас було. До того ж яскравих, цікавих.

– Ми навіть дружили.

– А що із цією дівчинкою сталося?

– Це можна або дуже довго обговорювати...

– Давайте, із задоволенням.

– Дивіться, що сталося. По-перше, Ані Лорак усе своє життя бачила собі кар'єру де? По всьому СНД.

– Москов.

– Москов форева і по всьому СНД. Це можна зрозуміти, тому що починала вона рости, жити, творити тощо, звичайно, озираючись туди. Тому що все було доцентрове. Усі, хто доросліший, вони все це знають. І от вона дісталася туди. А разом із цим пішли й гроші. Лавина грошей, багато грошей, багато статусу. Статус діви. А тут ще тоді її вже підтискали інші наші співачки. І ось вона думає: "Котіться до біса! У мене в тій Москві..." Я можу собі уявити, що спочатку десь там... І ось відбувається ця штука. Вона знає, що тут на неї особливо ніхто не чекає. Ми ж бачимо по інших співачках, які начебто зробили правильний вибір, але їх тут усе одно ніхто не чекає.

– А хто зробив правильний вибір?

– Дивіться: так чи інакше, Світлана зробила вибір. Безперечно, на початку. Вона заявила щось.

– Щось. Це були такі коливання.

– Дивіться. Не оцінюю. Не оцінюю, не даю захист нікому – нічого. Просто міркую. Щось вона зробила, на відміну від тих, хто зовсім нічого не зробив.

– Щось зробила. Щось зробила.

– Вибачте, але в мене спілкування зі Світланою особисте. Тому що людей, із якими я пив "Амарето", заїдаючи капустою квашеною у студентські роки, я забути теж не можу.

– Звичайно.

– Якщо вони не зробили чогось неблагородного й поганого.

– "Амарето" з квашеною капустою – це чудово!

– Ну, як це можна забути? І коли це відбувалося, я знав, що її внутрішній посил... Вона мені телефонувала: "Що робити? Це просто..." Не маю права говорити.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Лобода?

– Так. Світлана була дуже щиро налаштованою. Вона, можливо, щось зробила не так, як треба зробити. Але це означає, що недовідчувала, недопрацювала. Можливо, трохи не настільки... Словом, щось не так пішло. Люди не повірили.

– Головне: не повірили.

– Люди не повірили. Це факт. Світлана зараз у дуже дивному становищі. І я думаю, що показовим є ось це дивне становище: воно відлякало величезну кількість людей, які могли б підтримати Україну. Навіть пізніше, ніж раніше. Інша річ – що нам не потрібна їхня підтримка, я скажу чесно. Не потрібна. І я просто навіть із гидливістю відчуваю, якби, не дай боже, Ані Лорак зараз щось сказала. Не треба. Не треба! Усе вже зрозуміло. Уже надто багато людей померло. Усе, що ми говоримо, – це такий мізер, порівняно з тим, що...

– Що народилося.

– Що народилося й хто помер. Тому знаєте, що я хочу сказати? Не гідні всі ці люди, щоб ми все-таки їх обговорювали. Тому що є про що поговорити. Є дуже багато людей, які віддали своє життя за те, щоб ми сиділи тут.

– Алане, ось усе-таки я, чесно кажучи, напевно, здогадуюся. Я не розумію – я здогадуюся. Скажіть: ці співачки... Тая Повалій – вона народилася під Києвом, вона ввібрала в себе українську культуру, співала в українському хорі, вона говорила українською. Ані Лорак – вона народилася під Чернівцями. Змалку це українська мова, українська культура. До того ж Чернівці – узагалі унікальний край щодо української культури.

– Звичайно, звичайно.

– Звідти вийшли всі, якщо так казати.

– Так і є.

Ні Повалій, ні Ані Лорак, ні Кіркоров більше ніде не потрібні, окрім Росії... Їхній голос нікому не потрібен. Він неліквідний у світі

– Як вони можуть жити далі? Ви їх добре знаєте. Як вони можуть жити, знаючи, що Росія, де вони співають, де заробляють гроші, убиває українців у багатодесятитисячній кількості й руйнує українські міста? Як вони вранці прокидаються, як вони снідають, як чистять зуби? У них усе добре?

– Дуже хотілося б вірити, що в них не все добре і що воно десь бодай якось щипає. Але з іншого боку, російська пропаганда і все, що вони роблять, – вона навіть до Києва доходить. Тобто ручки доходять і сюди. А уявляєте, який це чудовий щит від душевного сум'яття – російська пропаганда? Коли ти живеш там і тобі кажуть: "Та це якісь укри, це все Зеленський зробив".

– "Кінчені нацики".

– Так, "нацики". І вона думає: "Так, справді". Я не знаю як. Я справді про них не думаю. Бо коли я починаю думати... У мене зараз піна з рота піде. Я коли починаю думати, думаю: "Це неможливо!" Неможливо це! А якщо можливо, то все одно неможливо. Я не розумію. Я не розумію, як можна настільки в себе не вірити. Знаєте, чого це? Я вам скажу чітко. Дивіться: ні Повалій, ні Кароліна, ні ще енна кількість, хай кого ми назвемо... Кіркоров також.

– Він не українець.

– Вони настільки знають точно, що вони більше ніде не потрібні, окрім Росії... Їхній голос нікому не потрібен. Він неліквідний у світі. В Україні він також неліквідний. Вони можуть дозаробляти шматочки свого масла й хліба тільки там. І це виявляється загалом важливішим, ніж усе інше.

– Ось зараз ви сказали найголовніше.

– Так, це правда ж. До мене дійшло. Що насправді вони не вірять у себе. Якби хтось із них повірив...

– Як Дімаш Кудайберген, наприклад.

– Так. Повірив, що я цікавий ще десь, окрім цього засрання російського. Тоді б вони пішли й були б вільнішими, я думаю. А вони не вірять. Ну, кому вони потрібні? От. Нехай це буде їм найнеприємнішим сказаним моїм словом. Нікому не потрібні.

Анна Асті мені винна "тридцятник" зелені

– Анна Асті: ще одна запроданка – правда, що вона кинула вас?

– Анна Асті – це просто бомба. Я їй через усі інтерв'ю передаю: ти мені винна "тридцятник". Пам'ятаєш, Анно? "Тридцятник" зелені.

– Кинула?

– Вона подумала, що в нас війна – навіщо там розплачуватися? Усе нормально. Анна Асті сиділа перші три дні в Одесі. Я не знаю, до речі, як вона покинула. Чоловік її – росіянин. Як вони перетнули кордон, незрозуміло. Але те, що я вклав свої гроші: у костюми туди-сюди, бо завтра зйомка... Ви розумієте, я ж не думав, що війна буде. Не думав ось так. Анна Асті – це взагалі серйозна... Теж де вона конкретно потрібна, окрім Росії?

– Так вона набула наче російського громадянства. А потім там її почали щемити: після...

– Усі мають зрозуміти – і я думаю, вони вже зараз розуміють, що нікого зі старої патріархії не залишиться. Бо потрібні вже інші артисти. І для них також, їм там потрібні інші артисти. Такі повністю безкорінні, скажімо, як Shamаn. Це те, що потрібно, щоб забезпечити цей путінський режим.

– Shamаn талановитий, із погляду артиста?

– Коли я дивлюся на Shamаn – і це зараз не образа – це факт... Я на запах сприймаю людей: у мене поганий зір. Коли я дивлюся на Shamаn, то так, як він одягнений і як він поводиться, – мені весь час здається, що в нього смердять ноги. Ну от що в нього завжди потіють ніжки в шкіряних штанах, які, як сосиску, його обтягують, і що немає часу змінити шкарпетки. Я не знаю, чому така асоціація. Талановитий, не талановитий – чому я маю думати, чи талановита людина, яка не може поміняти собі шкарпетки? І пісні його такі самі: пахнуть недобре.

– Приголомшливе визначення: образне.

– Так, я погано бачу, тому я по-різному запам'ятовую людей.

– Валерій Меладзе. Людина, народжена у Грузії, яка прожила багато років в Україні, має прекрасний голос. Що з ним відбувається, на вашу думку, зараз?

– А ви мені скажіть, що з ним відбувається. Бо я ж насправді... Я ж говорю, що я давно за ними не стежу. Я не знаю, що з Валерою відбувається. Я навіть не знаю, чи він випускає щось. Узагалі, в інше русло зараз мій погляд спрямований. Я думаю, що – що вони? Вони ж у Росії живуть, не живуть – я не знаю. У мене немає такої інформації. Я думаю, нічого не виходить. Думаю, що в них шок. Думаю, що в них десь приблизно ті самі проблеми, що і в інших російських великих артистів цього часу. Думаю, що пісні Валери Меладзе настільки гарні, що ще довго його прогодують. Для цього не треба заїжджати в Москву. Здається мені так. Це все, що я можу сказати, засноване просто на відчуттях і здогадках.

– Зверніть увагу: питаю вас не просто про абстрактних якихось виконавців, а про тих, для кого ви робили кліпи. До того ж чудові кліпи.

– Звичайно. Я Валеру особисто ніколи не знав. Тобто ми якраз із ним ніколи не зближалися. З Костею – так. А з Валерою – ні. Я просто знімав Валеру.

– Костя – геній. Правда?

– Абсолютно. Абсолютно, без перебільшення. Я знімав і "ВІА Гру", і Валеру.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– І Віру Брежнєву.

– І Віру Брежнєву. Усе через енергію Костянтина Меладзе. Він був тією людиною, чий портрет я малював у кожному з кліпів для цих груп. Бо харизма там його мене насичувала. Вірина харизма й краса, безумовно. Валерин голос, звісно. Але Костянтин для мене завжди був тією людиною, для якої я знімаю кліп.

– Віра, як пишуть, пішла від нього.

– Гадки не маю. Пішла?

– Так.

– А це правда?

– Пишуть, що так. Не знаю.

– Не знаю. Не займаюся цим.

– Зважаючи на все, поїхала з Росії.

– Віра точно в Україні.

– В Україні?

– Так. Віра в Україні. І вона з'являлася... Я бачив її на якихось заходах. Вона видає українську музику. Я не знаю, знову ж таки, успішно це, неуспішно. Займався не шоу-бізнесом два роки, тож важко зрозуміти.

Кіркоров не обрав для себе гідної старості. А міг би

– Ви знімали для Філіпа Кіркорова. Що ви про нього зараз думаєте? Яке жалюгідне видовище взагалі – правда?

– Напевно, це найгірше, що можна собі уявити: те, куди він себе завіз.

– Загнав.

– І він же ніколи не був поганою людиною. Ніколи раніше він не був поганою людиною, у принципі. Мені Філіп був відомий як людина слова. Наприклад, якщо він каже: "Я підтримаю тебе і приїду на якусь вечірку", – то він просто після концерту це робив. Тобто як людину слова я його знав. Як талановиту людину своєї епохи, покоління, знав. Колись Ада Миколаївна Роговцева сказала: "Жінка в певному віці має обрати, яку старість вона бачить для себе: гідну чи красиву". Ось він не обрав для себе гідної старості. А міг би.

– Відповідно, і красивої не обрав.

– Так. Тому що обманка в цих словах. Тому що є лише одна-єдина для тебе старість, для нормальної людини, – це гідна. Я шокований. Я не розумію, чому він так. Чому так. Він міг би чудово заробляти гроші десь там, де всі емігранти збираються.

– Де Максим Галкін сьогодні чудово заробляє.

– Де Максим Галкін, так. Щось, я не можу зрозуміти що. Дітей вчасно міг вивезти. Я підозрюю, що зараз у нього можуть ніби забрати дітей, якщо щось не те. Напевно, цим можуть...

– На яких підставах?

– Ну як це "на яких"? У них же пропаганда... Гаразд, не будемо це питання.

– Ну так, зрозуміло.

– Я думаю, що не лише йому це заважає. Є й інші артисти теж із дітьми, такого ж моменту.

– Жах.

– Думаю, що це має свій найсильніший вплив на багато рішень. А все тому, що треба було швидко діяти й одразу. Я впевнений, що Алла Борисівна не могла не говорити про це. Ну як?

– Григорій Лепс. Теж ви з ним працювали. Перетворився просто на опудало якесь.

– А він ніколи хорошим не був. Він колись на майданчику в мене, де декорації, де... Усе: декорації... Він соковито затягнув слину, харкнув – і плюнув ось так собі під ноги, у декорації. У цей момент у мене затряслися руки – і я подумав: "Як же я не хочу тебе знімати..." Тому що це ж комусь треба прибрати. Тому я ніколи не бачив у ньому нічого адекватного. Це щось дуже властиве російській душі. Таланту... Це не мій талант і не моє.

– Хоча російського в ньому нуль.

– Авжеж, авжеж.

– Валерія.

– А що, вона ще щось співає?

– А що, вона ще жива?

– Я взагалі не пам'ятаю. Нічого. Абсолютно нічого не можу сказати про цю чарівну пару. Тому що – куди ж Валерія без Йосипа Пригожина?

– Ще про одну пару у вас запитаю: Наташа Корольова й Тарзан, яких ви разом знімали.

– Тарзана мало знаю. Корольову знаю як симпатичну, чудову, душевну жінку, душа якої загубилася, напевно.

– А вона була – душа?

– Я не знаю. Але вона була якоюсь гарною дівчинкою із "Желтыми тюльпанами". Не знаю. Цих не знаю.

– Висохли фонтани.

– Висохли. Фонтани точно висохли. Залишмо їх там.

– Лолітою закінчимо.

– Лоліта? За Лоліту неприємно. Неприємно. Бо мені чомусь, дурню... Я не знаю, чому я такий, виявляється, тупуватий щодо відчуття від людей. Усе-таки, напевно, тому що війна – це 360° ніби треба... Тобто мені завжди здавалася Лоліта дуже душевною, дуже доброю. Вона такою загалом завжди була. Я ніколи не бачив у ній зірковості, узагалі ніколи. Людина, яка тебе обов'язково нагодує просто всім, що сама приготувала. І так вона впала. Але це вже системна штука. Вона свій вибір зробила давно.

– Так зіпсувати некролог – так?

– Так, зіпсувати сильно. Але вона теж із тих артистів, які нікуди... Вона нікому не потрібна, крім Росії. Нікому.

– Вона й Росії не потрібна, як з'ясували.

– І Росії не потрібна. Це жах.

Навіщо ця російська культура, якщо вона така? Вона виростила неспроможних людей

– Колись Ленін у листі до Горького написав: "Інтелігенція – це не мозок нації, а лайно нації". Те, як повелася російська інтелігенція: не лише артисти, а й письменники, поети, режисери, актори театру й кіно, – дивлячись на весь цей паноптикум, що ви думаєте?

– Я ще раз хочу сказати, що мені вдалося себе вимкнути від російського потоку – ось у чому суть. Тож я про них не думаю. Але нещодавно в мене запитали стосовно Навального. Як я це відчуваю: шкода мені чи не шкода? Я сказав: мені шкода будь-якої людини, яку позбавляють життя, безумовно. Але чи шкода мені від того, що загинув Навальний або його вбили? Я про це не думаю. Бо я знаю, що саме в цей момент, поки ми з вами говоримо, десь убили нашого хлопця або дівчину. Я думаю про них – не про культуру Росії. Дивіться: на сьогодні культура Росії неспроможна. Із простої причини: мені не потрібна російська культура. Я не вірю більше російській культурі, я не надихаюся російською культурою, тому що вчинки культурних діячів цієї країни, цієї російської культури – вони вошиві, дрібні.

– Огидні.

– Огидні, кволі й боягузливі. Отже, усе, що вони продукують, усе, що вони вбирають, фундаментом чого є, – це булшит. Тобто це брехня. Навіщо ця російська культура, якщо вона така? Вона виростила неспроможних людей.

– Абсолютно. Вона не олюднила їх.

– Не олюднила, на жаль. Не дала вона душонки хоча б. Ось такої... Коли ти не можеш. Ти хочеш зробити лайно, а ти не можеш, бо культура, мабуть, виховала. А вони можуть. І дуже жорстко. Тому.

– Прекрасне осетинське прізвище Бадоєв стало відомим у Росії не тільки завдяки вам, а й завдяки вашій колишній дружині Жанні Бадоєвій.

– Звісно.

– Як ви із Жанною познайомилися?

– Ми познайомилися із Жанною в університеті. Вона була найрозкішнішою жінкою на потоці. Я зайшов на потік на першому курсі, йшов – де б мені присісти? І побачив приголомшливо красиву кучеряву, з величезною копицею волосся, дуже худеньку дівчину в чорному оксамитовому кардигані із червоною підкладкою. І я одразу...

– Як ви гарно розповідаєте!

– Бо я запам'ятовую якимись такими штуками. Я сів. Вона мені одразу сказала, що вона заміжня. Але ми почали дружити в якийсь час.

– І додружилися.

– Я знав усе одно, що вона буде моєю дружиною. Я одразу зрозумів, що це та сама жінка, яка мені потрібна. У неї був шалений гумор, вона була супер по-єврейськи сексуальна.

– Вона єврейка?

– Звісно. І це весь комплект, який мені був потрібен. Я просто не відходив від неї.

– Ви добре жили?

– Чудово. Чудово. Можливо, особливо чудово на початку. А потім робота, певна річ, – вона забрала мене серйозно і в Жанни, і в дітей. По дві доби мене не було вдома. Я був на майданчиках.

– Але ж ви працювали разом. "Орел і решку", я пам'ятаю, вели.

– Це вже було наприкінці стосунків. "Орел і решка" – це радше було моє таке відчуття: віддячити Жанні за те, що вона зробила мене як чоловіка, по-своєму.

– Зробила просто?

– Ну як? Якщо поряд... Якщо ти живеш 11 років із жінкою, хіба можна тебе назвати класним чоловіком, якщо поряд із тобою не класна жінка, яка щохвилини впливає на тебе? Тобто коли тебе жінка вранці масажує й каже: "Давай, давай, мій леве! Давай, швидше!" – ти ж ідеш, як лев. А якщо в тебе стоїть і каже: "Зробила тобі деруни. На, їж, не вдавися".

– І не помасажувала.

– Це зовсім усе інакше. Тобто – не знаю – я завжди був дуже вдячний. "Орел і решка" – це був такий наш останній заплив, скажімо так, одне в одного й бажання навчитися співіснувати, бути друзями необразливо. Ось так.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– А чому розійшлися?

– Кохання, власне кажучи, минуло. Так буває.

– Але розставалися – плакали?

– Бо ми ще до того ж були найкращими друзями одне для одного. По суті, у моменті, коли я зрозумів, що я вже не можу бути таким щирим, у це все підмішується... Те, що приходить після кохання: неприємні якісь емоції. Я просто ніколи не міг і не хотів дурити свою жінку. І не хотів ображати її. Я хотів зберегти друга.

– Ви зраджували одне одного?

– Облишмо це за дужками. Не знаю. Не пам'ятаю вже. Я ніколи не зраджував Жанни точно в серці. А так... Чоловік – це взагалі в цілому...

– У печінці, у легенях – бувало?

– Не знаю.

– Ви зараз спілкуєтеся? Загалом усі ці роки ви підтримували стосунки?

– Так. Та ми дружимо і з її чоловіком. Звісно. Я на кожний Новий рік раніше приїжджав, ми були разом. А як мої діти житимуть із чоловіком, якого я не знаю?

– Які високі стосунки!

– Усе для дітей. Якщо ти народив дитину, ти зобов'язаний за цю дитину відповідати. Мене вчив усе-таки осетинський батько. У тебе якщо є дитина, то вона є передусім. Решта – після.

– Тобто ви зараз як друзі? Найкращі друзі, так?

– Ми давно не спілкувалися.

– Через війну?

– Так, як друзі. Але ми перемовляємося, бо... Так, Жанна – це мій друг. 100-відсотково, на все життя, назавжди. Тому що це мати моєї дитини. Двох. Тому безумовно.

– Перша дитина – від її попереднього шлюбу.

– Але я її ростив із пелюшок. Це мій син. Він, на мою думку, схожий на мене насправді. Борі я значно більше себе дав, ніж Лолі. Тому що Борю я і до школи водив, і зі школи іноді забирав, і зуби вчив чистити, і голитися вчив.

– Осетинське виховання.

– Так. Він казав: "Який ти!" Йому було складно, але в нас дуже тісні з ним стосунки. А Лолка – коли їй уже було 12–13, уже мене в сім'ї не було ніби. Ми зараз із нею дуже близькі.

– Чим донька займається?

– Донька в мене займається режисурою. Але вона... Ви знаєте, у нас діти – ми дуже й дуже ніжно ставимося до дітей. Немає тиску на них. Боря, наприклад, – коли він закінчив школу, йому довелося ще два роки довчитися в Італії, за їхніми законами. Він у 21 уже... Йому було 21. Він просто зібрав сумочку і сказав Жанні: "Я поїду, поживу в Європі, автостопом, відчую себе. І потім вирішу, чим я займатимуся. Вступати нікуди не хочу".

– Цікаво.

– Зараз у нього свій продакшн. Він знімає рекламу, знімає документальні фільми. Ось його був документальний перший фільм про мистецтво Італії, про творців, які відмирають уже в самій навіть Італії. Його показували в Мілані, його кінокритики дивилися. Зараз він готується: викладатиме у виші італійському. Тобто людина, яка взяла валізку, – ось так вибудував він своє життя. Класно! Я з великою гордістю за цим спостерігаю. Це класний шлях.

Лола – вона взагалі нігілістка. У неї супермій характер і супер Жанни. Я не розумію, де в цій дитині середина. Не розумію. Тому що вона коли злиться – це точно я. Коли чогось хоче – це точно я. Коли вона має гарний настрій – це Жанна. Лола – так. Вона каже: "Таки я буду режисеркою". Каже: "А чого?" Вона з неймовірно талановитим смаком. Має дуже серйозний смак. Це я бачу за всіма ознаками, нюансами. Я бачу, у якому деталізованому житті вона живе.

– Жанна разом із дітьми живе в Італії давно?

– Дуже давно.

– І з чоловіком, так?

– Звісно. Жанна – це людина, яка... Там, де її чоловік, – там і вона. Вона така жінка. Якщо чоловік в Італії, то вона стає італійкою. Це така собі жінка. І дуже водночас єврейська жінка.

– Тому й живе там, де чоловік.

– Авжеж.

– Чому... Вона розумна, здавалося б, вона просунута, освічена. Чому вона досі виходить на російському телебаченні? Чому вона не обірвала зв'язків із цією фашистською країною?

– Дивіться. Дозволю собі цього взагалі не обговорювати ніяк з однієї простої причини: із Жанною ми теж іще не поговорили про це. Не було змоги ще поговорити. Можливо, у мене бракує поки сил.

– Вона ж киянка, правда?

– Вона не тут народилася.

– Ні?

– У Латвії.

– Серйозно?

– Звісно. У неї половина родичів – це Ізраїль, половина – латиші. Вона тут проживала, бо чоловік тут був. У цьому суть.

– Цікаво.

– Так. Не можу нічого прокоментувати, оскільки із Жанною в мене не було ще розмови. Але в будь-якому разі для мене Жанна – завжди свята жінка з погляду того, що це мати моєї дитини.

– Це більше говорить про вас.

– Щодо її вибору життєвого... Якщо вона в мене запитає, якщо їй захочеться поговорити про це, я завжди з нею поговорю. Але я гадаю, що не захоче. Бо це ж уже її життя. Без стуку я туди не заходжу.

Якщо я захочу напитися як чіп, я це зроблю. Якщо мені захочеться спробувати наркотики, і це я зроблю. Якщо мені захочеться спробувати груповий секс із конем посередині, можливо, і це я спробую

– Ви один із найяскравіших представників творчої інтелігенції, богеми. У всякому разі, знімаючи найяскравіших артистів стільки років, ви були частиною ось цього простору, де поширені наркотики, алкоголь. Ці люди живуть зовсім іншим життям, ніж більшість інших людей. Ви пройшли повз наркотики й алкоголь чи вас це торкнулося?

– Загалом не бачу нічого в цьому дивовижного. І ніколи не приховую, що я схильний до всіх спокус або не спокус цього життя. Тобто маю на увазі, що все своє життя до 43 років я завжди живу так: у мене є життя, у мене є досвід – і я хочу, щоб у цьому досвіді було все. Це не означає, що, роблячи щось, я це потім повторю. Але спробувати – я точно спробую. У межах, звісно, чогось такого, що ще воно має одружитися з осетинським вихованням. Тобто це все... Я дуже складний внутрішньо. Як і кожна людина, це суперскладний організм. На мене багато чого подіяло. Але я не вмію себе зупиняти, якщо я хочу гуляти.

– Тобто в цьому досвіді було все?

– Усе. Але я...

– А що ще?

– А що ще?

– Що ще було в досвіді богемного життя?

– Усе. Я вважаю, що це твоє життя. Коли ти будеш старим помирати в ліжку...

– Ти маєш про щось згадати?

– Тебе мають любити люди. Хоча б одна людина має бути, яка щиро тебе любить. Хоча б одна людина має бути, яка тебе поважає. І щоб, коли несли твою труну, нікому не хотілося плюнути. Якщо так людина вже може прожити, оце чесно. Усе інше – ніхто... Немає людини, крім батька й дітей моїх, перед якою я маю тримати обличчя. Я можу бути абсолютно різним. Якщо я захочу напитися як чіп, я це зроблю. Якщо мені захочеться спробувати наркотики, і це я зроблю. Якщо мені захочеться спробувати груповий секс із конем посередині...

– Пржевальського.

– Можливо, і це я спробую. Це моє життя. Головне – не робити це привабливим для інших. Головне – не ображати нікого своєю поведінкою. Оце важливо. А те, що ти робиш за зачиненими дверима, – це лише твоя справа.

– Я вас хочу привітати: ви вільна людина.

– Я завжди це знав. Ба більше, тому я ніколи б не зміг жити в Росії.

– Не зміг жити в Росії. Так, авжеж.

– Це мій вибір.

– І ви чесна людина водночас. Із чим теж можу вас привітати.

– Я намагаюся говорити чесно. Дякую.

– Це здорово. Скажіть, будь ласка: хто сьогодні найкрутіші, на вашу думку, найкласніші українські виконавці? Ви ж бачили всіх, і всі пройшли саме вас.

– Я дуже сильно… Дивіться: щоб розписувати поіменно, буде… цьому тоді програму треба присвятити… Я скажу так: найприємніше – що мені приємно? – що нове покоління артистів уже не там, а вже тут. Ти на них можеш подивитися. Я дуже люблю Ziferblat. Я дуже щасливий, що саме гурт Ziferblat – я вважаю, що все це "Євробачення" треба було зробити для того (у нас відбір), щоб зірка Ziferblat зійшла. Вони взяли друге місце, але вони – я такий радий, що ці хлопці… Адже вони не випадкові. І вони не вчорашні. Вони довго йшли до цього, довго збирали свій колектив. Двоє братів-гітаристів. І вони є. І я їх почув і побачив раніше. І я такий радий, що це вилазить назовні! Ось. Тобто в їхньому обличчі я вітаю всіх нових артистів. І завжди всім, чим я можу, я допомагатиму.

– А ви кайфуєте від таланту чужого, правда?

– Я винятково від цього ніби й кайфую. Та в цьому вся сіль.

– А навіщо тоді?

– Так. Класно, коли ти відчуваєш, що ти сидиш за столом, а тут, за цим столом, просто скатертина-самобранка й ріг достатку. Я завжди кажу: усім вистачить місця. Ось це ненавиджу: коли отака якась тупа… Ну, конкуренція – це класно. Така горда, гарна конкуренція.

– Гідна.

– Конкуренція гідна. Так. Це звісно. Це двигун узагалі, ось. Усе, що за цими поняттями, – це вже… Воно ніяк не працює у плюс. Так от усім новим артистам кажу: "Здрастуйте, це класно". Ось. І в нас є приголомшливі артисти, які вже відбулися. І вони теж молодці. Особливо ті, які зрозуміли, що бути артистом – це означає відповідати за людську любов до тебе. Це означає відповідати високим стандартам. Лише вчинків. Винятково, лише вчинків. Тато навчив вірити лише вчинкам. Нехай людина матюкається зі сцени, якщо це її жанр, але якщо вона чітко, "чьотенько" вчиняє – отже, це класно.

– І якщо вона органічна…

– Органічна, так. Вчинки, ось. У нас є артисти, які і вчинками, і словами, і своєю новою творчістю говорять про те, що вони зробили вибір, вони люблять свою країну, і вони знають, що на них велика відповідальність. Вони зараз мають і лікувати народ, і об'єднувати народ, і показувати якусь нову мрію людям. Це дуже важливо.

– 600 кліпів ви зробили. А найулюбленіші які?

– Найскладніші – завжди найулюбленіші. Тобто там, де ти напахався дуже сильно й де ти міг… Де був за крок до втрати рівноваги і якогось епікфейлу – це завжди важливо. Так вийшло просто, що такі кліпи здебільшого я знімаю Максу, тому що вони коштують дуже дорого, а на собі я взагалі економити не можу, і на Максі теж. Тому дуже часто це кліпи Макса. Але й гурт "ВІА Гра".

– Так.

– Є кілька кліпів.

– Шедевральні кліпи просто.

– Так. І "Снег" – і для Білик, і, на жаль, для Кіркорова – це потужні кліпи. До того ж абсолютно два різні кліпи.

– Так.

– Це чоловічий і жіночий портрети. Та багато було… Для Тіни Кароль, як на мене, усі кліпи такі, що працюють. Для Свєти Лободи всі кліпи такі, що працюють. Тобто, ну, все… Мені складно оцінювати свою роботу.

– Ви довгі роки були не лише найуспішнішим, не лише наймоднішим, а й найдорожчим режисером кліпів.

– Угу.

– Ви змогли стати заможною людиною?

– Якщо ми говоримо про те, що там у мене відкладено, то не так, щоб сильно. Але якщо…

– Таки да.

– (Сміється)… Так. Але якщо ми говоримо про те, чи вистачає мені для того, щоб я жив так, як я хочу жити, і щоб люди, яких я люблю, жили теж добре, – у мене вистачає.

– Ну, то ви багата людина.

– Я вважаю, що я нормально…

– Якщо у вас вистачає.

– Ну, то я багато працював. Дуже сильно.

– Ну звісно. Звісно.

– І далі працюю дуже багато. Дуже багато.

– Кліпи. Ось я не знаю: початок 2000-х, грубо кажучи, кінець 1990-х – початок 2000-х – ну, це ж ротації, це ж клас. Це ж їх є де показувати. Я пам'ятаю, кліп "Зима" коли ми зняли з покійним Максимом Паперником, так, із Наталією Могилевською, – я його прокрутив 2 тис. разів. І було де. А потім дедалі менше й менше були можливості крутити. А потім у підсумку люди почали знімати кліпи – і їх ніде стало показувати.

– Так.

– На телебаченні.

– Так.

– Але з'явився YouTube.

– Так.

– Сьогодні цікаво артистам знімати кліпи? Чи це вже застаріла історія?

– Я взагалі загалом більше не знімаю кліпів. Уже як два роки.

– Чому?

– Щоб знімати кліп, ти маєш бути заточений на красу, ти маєш бачити красу. Я ці два роки перебуваю зовсім в іншому усвідомленні. Цілковито. Я навіть десь не довіряю красі.

– Ух!

– Так. Ну, тому що я рівно два роки робив фільм. І це зовсім інші речі. Це раз. А друге – це те, що зараз кермує TikTok, зараз кермують Reels, зараз перегляд довгого відео а-ля три хвилини навіть – це важко для людей. Зараз краще витратити $2 тис. і назнімати 30 різних TikTok і Reels.

– Телефоном.

– Телефоном, креативно все, це можна… Усе однаково має бути. Але краще й точніше з менеджменту – з усього – для артиста, ніж знімати кліп. Кліп – це зараз радше… По-перше, гарних кліпів таких: важких, пробудованих кліпів – зараз особливо не знімають. А по-друге, кліп зараз – це радше про мистецтво й радше про – як це правильно сказати?.. Це іміджевий складник. Кліп тобі не дасть так багато на сьогодні, як, там, купа Reels і купа TikTоk, правильно зроблених. Кліп – це… Я вважаю, що жоден вагомий артист не може обходитися без кліпів, бо це просто нечесно до публіки. Ми маємо публіку балувати – я завжди це говорив. Ось. Але переважно зараз такі лірики-шмірики тощо. Ось.

– Але для вас кліпи вже в минулому? Чи ви не зарікаєтеся – ви можете незабаром знову почати?

– Для мене кліп завжди був окремим жанром режисури, який мені подобається. І це короткий виклад думки, це метафора, це музичне… Ну, це цікава штука. Мізки цікаво працюють.

– Ви любите це, я зараз бачу навіть.

– Я дуже люблю. Звісно, дуже люблю. Але зараз мені 43. І як я говорив спочатку, у тебе є певний час. І мені здається, що зараз я корисніший трошки в іншому зовсім напрямі. Це фільми, це кіноіндустрія, бо її практично все-таки немає в нашій країні – тут є чим займатися. І хто знає Алана Бадоєва і його компанію – якщо ми кудись заходимо, то ми туди заходимо.

– Це ґрунтовно і професійно.

– Так. Так. Я… Вважайте, що фільм "Довга доба" – крім його місії, крім його завдання, крім історичної капсули, яку ми залишили, так, це ще й зондування було ґрунту: а що ж собою становить кінобізнес України? Закони, люди, які це обслуговують, – які вони як люди, їхні чинники, мінуси, плюси, тра-та-та… Я працював над тим, щоб дізнатися, хто гравці, і які у гравців плюси, і які в них мінуси.

І наступний уже проєкт, який незабаром піде, – це буде моя відповідь кіноіндустрії в тому вигляді, у якому я її побачив, і спроба підтягування її до міжнародних стандартів. І створення ринку. Це те, чим займатиметься Алан Бадоєв найближчими роками, доки в мене будуть сили. Тому що перше зондування продемонструвало, що є над чим працювати. Так було й із кліпами. Коли я заходив у ринок кліпів, я одразу зрозумів, що немає нічого. Є талановиті люди, але немає сервісу, немає конкретності, усе несучасне, усе не працює. Тут те саме.

– Ми зараз поговоримо обов'язково про кіно. Я пам'ятаю ваш перший повнометражний фільм OrAngeLove. Це 2006-й, якщо не помиляюся, рік. Так?

– Напевне, так.

– Слухайте, ну ви гарне кіно зробили. Його навіть у Каннах показували. Поза конкурсом, але показували в Каннах.

– Звісно. Звісно.

– І були дуже добрі відгуки – так?

– Показували в Каннах. Ми потрапили на обкладинку Vanity Fair із нашою актрисою. І фільм…

– Там Чадов грав, здається, – так?

– Там Чадов грав. А зіркою стала актриса. Тому що корейці та японці закохалися в неї. У нас був гарний прокат і в Кореї, і в Японії. Узагалі всі оці от азійські країни полюбили цей фільм. У ньому є… Це було дуже молоде висловлювання про кохання.

– Так. Світле таке. Світлий фільм.

– Світле. Ну, це драма, але вона була світлою. Там багато чого могло бути точнішим, але не в тому віці. Мені було лише 22 роки. Я, по-моєму, якщо я не помиляюся… Це було дуже максималістське.

– Не кожен Фелліні зняв своє перше кіно повнометражне у 22 роки.

– Не знаю. Так, напевно.

Поки ми не закінчили монтажу фільму "Довга доба", я не виходив із першого дня війни

– Я подивився ваш документальний фільм "Довга доба". Приголомшлива робота, я вам чесно скажу. Для мене мистецтво має викликати емоцію насамперед. Чи сміх, чи сльози, чи глибокі переживання. Ну, сльози, ну, переживання, ну, ти сидиш і в тебе прискорено б'ється серце… Ви змусили глядачів, ось мене зокрема, співпереживати, і ні на хвилину, ні на мить не слабшала увага. Це дуже динамічно, дуже точно. Чудова робота. Я вас вітаю.

– Дякую.

– Це чудова робота. І їй судилося прожити довгі роки, тому що ви зафіксували історію.

– Угу.

– Ви хворіли душевно, роблячи цю роботу? Ви плакали? Ви поверталися подумки в цей день, у ці дні?

– Я скажу чесно, що поки ми не закінчили монтажу цього фільму, я не виходив із першого дня війни. Я і Яна, моя режисерка монтажу, і наша редакторка Анечка – ми втрьох не виходили із цього стану. І це було найважче, тому що ти реально протягом року добираєш ці файли, ти вивчаєш кожен кадр, і ти весь час у цьому варишся. І добре, цей фільм не мав робитися просто. Я точно знаю. Коли я запропонував Яні й Ані створювати цей фільм, я сказав, що буде дуже важко. Бо коли я це пропонував, у мене було якесь таке собі відчуття, як воно має вийти, я знав, що я хочу…

– Такі ідеї первинні – правда?

– Так, звісно. Але я не знав, як ми цього досягнемо, ну, що нам треба буде зробити, скільки треба обробити буде матеріалу, щоб досягти цілісного оповідання, з конкретними хуками, твістами й рештою. Те, що називають драматургією. І так, я вважаю, що я заслужено пройшов весь цей біль багато-багато-багаторазово. Бо… а як тоді ти зробиш гарне кіно на таку тему? Ти зобов'язаний це відчути 20 разів. Стільки разів, скільки ти переглянув. Ти зобов'язаний. Так, ми плакали, так, ми могли чотири дні не повертатися до монтажу. Так, іноді мені говорила Яна: "Я не можу більше, я тебе ненавиджу". Просто тому, що в неї опухало обличчя… Ну, тобто іноді я їй казав: "Усе, пішли в дупу, у мене нічого не вийшло". Таке теж було. Я кричав, що нічого не вийшло, лайно виходить, не вірю.

– Чия історія вас найбільше вразила?

– Я казав, що по-справжньому фільм склався, я зрозумів, яку драматургію ми робимо, яким… Адже був шлях просто новели: це простіше…

– Просто, так.

– Або те, що я називаю "Інтерстеллар". Це я сам для себе...

– Наскрізне таке.

– …ніби застосовую прийом, коли ось так, з ось таких пазлів…

– Переплетення.

– …переплетень і складається історія. І, звісно, внутрішньо мені хотілося "Інтерстеллар", тому що я… Ну, мені так подобається.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Ви режисер.

– Ось. Так. А виходило, воно ще не… І ось щойно з'явилася сім'я Жуків – Роми та Олени Жук – картина набула драматургії, зрозумілої для мене структури. Тому що я одразу зрозумів, що ця сім'я – її треба зробити рамкою фільму. І в такий спосіб усе почало складатися. Чому? Тому що я офігів, побачивши цю сім'ю. Я зрозумів, що я неосвічений стосовно своєї країни, що я справді не розумів, що вже є покоління приголомшливих людей, які ставилися до цієї землі не "брати", а "давати". Ось це я побачив у цій чудовій сім’ї. Тому що я побачив, що люди чистять, збирають інтелігентних людей з усієї України, щоб чистити сміття в закарпатському морі. Я побачив, що батько двох чудових синів... і пішов на фронт. Знаючи, що він іде в першій пачці, він точно не повернеться. Олена завжди так каже, що "я знала, що він не йде туди ховатися".

І коли ти дивишся всю цю історію, розумієш, що в тебе менше права на цій землі жити, ніж у цієї сім'ї загалом. Тому що люди… Їхній бізнес – це варениці робити класні, це садити ялинки, це… Ну, ви розумієте, це стільки для землі зроблено такими молодими, українськомовними, приголомшливими людьми! І про це фільм. Мені хотілося, щоб це була рамка фільму. Це ніби про Україну, у яку я вірю. Я вірю, що Україна, пройшовши ось цей найскладніший шлях, жахливий шлях, шлях, який вирізає буквально людей – частину людей із нашої країни, – забирає у нас… Війна забирає найкращих людей, які знають, чому… І вони готові захищати, і вони йдуть. Усе це може бути виправдано винятково лише фіналом. Я сподіваюся, що у фіналі ми прийдемо до такого самоусвідомлення на цій землі, як сім'я Жуків. Я мрію про це. І як людина доросла я все робитиму для того, щоб саме це відбувалося.

Дивно: колись мені здавалося, що я ще надто молодий, щоб ухвалювати за країну рішення. Ну, тобто завжди був хтось важливішим, там, комусь 40, хтось зараз біля керма у країні, там-то, там-то… А зараз сталася така штука, що я зрозумів: а мені вже 43, тепер я ухвалюю рішення, тепер мої вчинки – вони конкретно або рухають нашу країну вперед, або не рухають. Тобто вже нема кому мені сказати: "А як там ви думаєте?" Це в мене запитають тепер: "А чого ж ти не зробив нічого?" Ось те покоління – воно матиме право сказати: "А що ти зробив?" Тож треба робити. Зараз – це час мій і таких, як я.

– На прем'єрі в залі глядацькій я бачив вашого батька. Що він вам сказав після перегляду?

– Тато сказав, особливо після виступу в НАТО, де показували фільм…

– Так.

– Тато… Тато – це ж тато. І тато – він дуже простий. Тато сказав: "Синку, ти тепер маєш ховатися". Він каже: "Тобі ніхто не пробачить за те, що ти, по-перше..." Як він? Ну, він сказав – я перекладу це: "Говориш надто голосно. А по-друге, цей фільм уже тобі не пробачать. Ти усвідомлюєш, що тобі потрібно буде ховатися раптом що?" Я кажу: "Тату, у мене немає "раптом що" – ти просто цього не зрозумів". Ще із 24-го числа. "Раптом що" більше немає. Ні в мене, ні в Максима. Немає жодного "раптом" – є лише те, що ми зараз живемо.

– Цей фільм показали ж не лише в НАТО, що саме собою вже дуже круто. Показ іде в Європі.

– Так, зараз якраз починається міжнародний…

– Міжнародний такий показ, так.

– Міжнародний. Просто з НАТО – воно так вийшло. Ми нічого не робили, щоб туди потрапити. Просто на першому показі в нас були представники НАТО. Жінка-американка пішла вся в сльозах і за два дні написала: "Ми хотіли б цей фільм показати ось тоді й тоді". Ми кажемо: "Гаразд". І забули про них. І потім вони за три дні: "У вас промова готова? Буде ввімкнення". Так, знаєте, дивно, але коли тобі треба говорити за свою країну, – це дуже відповідально. Це дуже відповідально. Я, по-моєму, посивів просто тому, що мені здавалося, що оскільки тобі дають можливість говорити, це ж тобі не дають, бо ти такий гарний або тому що ти Алан Бадоєв, а тобі дають, бо так сталося, що ти можеш у цей момент сказати за свою країну. І я дуже готувався. Я дуже готувався, мені хотілося використати цей час, бо я знав, що потім вони підуть усередину фільму… І я завжди знаю, що цей фільм робить із людьми. Бо він чесний. І так і вийшло. У НАТО обіймалися люди після перегляду. Обіймалися. Це нам просто кажуть: "Ви не розумієте, що ви зробили. Люди тут усі цинічні, вони займаються війною". А вони всі обіймалися й запитували, що з героями. Сподіваюся, це хоч якось допоможе.

– Два роки війни позаду. І скільки ще вона триватиме, не знає ніхто. І що буде далі, що буде далі з країною, з нами, теж ніхто не знає. Ви знаєте, я, напевно, останнє запитання в цьому інтерв'ю вам поставлю і запитаю: що далі буде з вами, що далі буде з Україною? А поки ви будете думати, я припущу, що буде дуже кумедно роки потому – а YouTube усе пам'ятає – подивитися, а що ви сказали, як ви відповіли на це запитання.

– Я не чекаю подарунків. Я не чекаю на легкість. Це точно. Ми можемо це подивитися по всіх інших війнах, які Росія провела, веде або… Це п'явка, яка всмоктується так міцно, що вона сама здихає, але смокче з тебе останні сили. Це правда. Я не чекаю подарунків, але я думаю, що якщо я, ви й інші люди нашої країни не зрадимо її і робитимемо все, що ми можемо, щоб бути чесними: чесними – це дуже важливо, – щоб відповідати за свої вчинки й щоб якось спільно розуміти, що в нас є тільки один вектор... Не вигуками, ось із такими, із цими, із цими... Ні. Ми маємо один вектор, і він складний. Але він один. Тоді ми витримаємо. І потім будемо пишатися, що прийшло покоління приголомшливих людей, приголомшливих українців. Я в це вірю, точно. Так буде. Але ми теж маємо не схибити, не зрадити себе. Це важливо.