ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Бардаш: Із дитбудинку мене брали прийомні батьки, а потім віддавали назад

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Бардаш: Я витратив 10 років саме на травку. Це найжорсткіший полон, у якому я був
Бардаш: Я витратив 10 років саме на травку. Це найжорсткіший полон, у якому я був
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту

Про життя в дитбудинку, усиновлення та своїх прийомних батьків, про захоплення танцями та брейк-дансом, про те, як виник проєкт "Гриби" і чому він розпався, про наркотичну та алкогольну залежність, а також про підтримку Революції гідності в інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону розповів український музикант та продюсер Юрій Бардаш. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Мені й на думку ніколи не спадало, де мої біологічні батьки

– Юрію, добрий день. Ви народилися в Комунарці Ворошиловградської області, тепер це Алчевськ Луганської області. До чотирьох років були в дитбудинку. Чому ви потрапили до дитбудинку?

– Це один Бог знає і, мабуть, мої кровні батьки.

– Ви знаєте своїх кровних батьків?

– Ні.

 Ви намагалися їх коли-небудь знайти?

– Ні.

– Вам не хочеться дізнатися, хто ваші батьки?

– Напевно, більше ні, ніж так. Можливо, якби це трапилося в якійсь передачі – але-оп! – і з'явилися – тоді окей. А витрачати на це час, долучатися до пошуків – не дуже.

 Ви ніколи не уявляли собі зустрічі з мамою, наприклад? Справжньою мамою.

– Ні. Для мене батьки – люди, які виховали мене. Ці думки: "Де мої [біологічні] батьки?" – ніколи не з'являлися.

– Прізвище ваше – це те, яке дали після народження?

– Прізвище Бардаш – це прізвище, яке дали мені батьки, які мене всиновили.

– Ім'я вам дали після народження?

 Так, це ім'я дали після народження.

 Вам хочеться дізнатися справжнє прізвище?

– Та ні, звісно. Мені подобається прізвище Бардаш. Потужне прізвище, сильне.

– До чотирьох років ви були в дитбудинку. Ви пам'ятаєте щось із дитбудинку?

 Ну, звісно, епізодами багато чого пам'ятаю. Ну як, багато?.. Як то кажуть, уривками. Але пам'ятаю, як мене забрали батьки. Це просто сцена з фільму. Ми гуляли, і нам кажуть: "Зараз прийдуть тітонька й дядечко". Усі стали в коло. Нас було осіб 15, мабуть. "Зараз тітонька й дядечко зайдуть у коло. Ви усміхайтеся, будь ласка. Усі мають усміхатися". Я тоді не розумів, що прийдуть вибирати.

– Вони вибирали?

– Так це відбувається. І ми всі ходили... Прийшли тітонька й дядечко: кучеряві зачіски 80-х, окуляри... Ми усміхаємося... Вони потім пішли. До мене потім приходить вихователь і каже: "Збирайся. По тебе батьки приїхали". – "Супер!"

– Ви зраділи?

– Звісно. Діти насправді все розуміють із наймолодшого віку. Тобто у два-три роки усе чітко розуміють. І дорослим це треба теж усвідомити: діти все розуміють. І коли мені сказали: "Мама і тато приїхали". – "Ура, супер!" Коли відчинилися двері, мама мені кричить: "Синку!" – А я кричу: "Мамо!.." Ось так приблизно.

– Я не знаю, як зараз, але відомо, що за радянських часів у дитбудинках із дітей просто знущалися. І самі діти, і вихователі. Як у вас було?

– Ну, мені здається, погані люди є скрізь. Вихователі психовані, нервові. Були різні випадки, найімовірніше. Змушували з головою накриватися ковдрою, щоб засинали. Були різні негарні випадки.

 Тобто?

– Ну, наприклад, я пам'ятаю, як мене надвір виставляли з подушкою. Я плакав уночі – виставляли надвір.

– Хоч тепло було?

– Конкретно прохолодно. Відверто, можна зараз насипати історій сльозливих, але, щиро кажучи, роль дитбудинку для дитини, яку покинули, найбільша. Відповідно, погані вихователі бувають, але цінність... Я ціную все, що там було.

Пам'ятаю, що брали і знову віддавали. Так, тобто було якесь відчуття...

– Яка травма для дитини, так?

– Ну, я не знаю, травма це чи не травма. Найімовірніше, це якось позначилося на моїй психіці. Цілком можливо. Але це цікавий досвід щонайменше…

– Тобто вас перед цими батьками вже брали?

– Так. Це те, що пам'ятаю.

– Нові батьки якими були? Чим вони займалися?

– Заводчани. Мама й тато працювали у Прип'яті на Чорнобильській атомній станції... Мама працювала на четвертому реакторі. Коли сталася аварія, їх відправили до Алчевська. Тато був до цього майстром спорту з біатлону. У часи "совка" це було серйозно. Тренером був. Дві вищі освіти у нього. Мама школи не закінчила. Коли їх відправили на Донбас, до Алчевська, вони працювали на заводі... Я до 19 років прожив в Алчевську – вони постійно працювали на заводі.

– Вони вас не кривдили, не били? Усе було добре?

– Ніхто мене пальцем не чіпав жодного разу.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ви сьогодні підтримуєте з ними стосунки?

– Так.

– Ви допомагаєте їм, коли маєте можливість?

– Звісно. Вони мене виховали. І хай які були конфлікти, як у всіх, я їм вдячний максимально за все, що сталося. Тому що я постійно згадую батьківську зарплатню. У наш час це $100. Понад $100 ніколи батько не отримував. Мати, напевно, доларів 70 отримувала завжди у гривневому еквіваленті. Плюс затримки три – п'ять місяців. Це стандарт. Це ж іще перехід був: "совок" розпався, світло вимикають по сім годин...

– Алчевськ замерзав. Ми ж пам'ятаємо цю історію.

– Так, ну, Алчевськ уже замерзав років 10 тому... Загалом усе це було. Щойно розпався "совок" – одразу всі ліфти, мотори у шахтах забрали. І ми – на сьомий поверх...

– Пішки.

– Звісно. Так.

– Похмуре місто Алчевськ. Я його добре пам'ятаю – я там бував у 90-х. Похмуре, сіре...

– Так. Там директора заводу розстріляли. Там метал ллється. І за цей метал, звісно, усі бандити...

– Вашим батькам ваша творчість подобається?

– Яка саме? У мене багато творчих напрямів.

– Я знаю. Проте хоч якийсь подобається?

– Я думаю, що вони безперечно пишаються тим, чим я займаюся. Батько завжди казав: "Займайся танцями". Тобто філософія яка була? "В армію заберуть, усі копатимуть траншеї, а ти будеш в ансамблі". Якось так.

Загалом у нас до трудового класу, як до худоби, ставляться. І завжди ставилися

– Де батьки зараз живуть?

– У Сумській області, де вони й народилися. Мама – у Штепівці.

– Це район який?

– Здається... Я не пам'ятаю. Чи Краснопілля, чи Білопілля... Щось таке. А батько – під Сінним.

– Я хочу, користуючись нагодою, звернутися зараз по той бік екрану. Раптом знайдуться справжні батьки Юрія. Ну, на мою думку, Юрієві було б цікаво з ними зустрітися.

– Цілком можливо.

– Ви займалися брейк-дансом.

– Так.

– Ну, для Алчевська, я вам скажу, сміливо. Чому брейк-данс?

– Тому що я побачив по телевізору, як крутяться на голові... Раніше я займався танцями, танець мене захоплював...

– Це народні танці були?

– Народні, так. В Алчевську був Будинок культури, тоді там був серйозний колектив металургів. І просто супершкола. Усі танці народні ми танцювали.

– На вас не дивилися діти з підозрою? Усі діти як діти, а ви – танці.

– Для мене батько завжди був авторитетом. Якщо він мені респектував, то все інше мені було байдуже. Тим паче, що чоловіки, які займалися танцями, були старшими… Тобто просто із заводу прийшов чолов'яга, лосини натягнув, чоботи натягнув – і погнав навприсядки... Хтось іде після заводу пити пиво, а хтось іде й танцює народні танці. Ось така культура. І я серед цих чоловіків виріс. І жінок.

ВІДЕО
2018 року Бардаш випустив кліп на пісню Praktika, зйомки відбувалися на заводі. Роботу він присвятив своєму батькові Федору Пилиповичу. Відео: YOURA / YouTube

– Ви закінчили ПТУ за спеціальністю "токар".

– Так.

– Токарем працювали трішки чи ні?

– Ні, не працював токарем. Практику проходив на заводі. Прийшов на завод: "О-хо-хо! Я тут ніколи не з'явлюся".

– Не сподобалося?

– Ну, звісно, не сподобалося. Там нічого не може сподобатися творчій душі, як у мене. Тобто я танцював без зупинки, я приносив майстру, тобто мастачці шоколадку – вона мене відпускала в лаборантську...

– Мастачка?

 Так, мастачка. Пам'ятаєте таке слово? І крутився на голові. Усі знали, що я займаюся культурою. І коли були конкурси художньої самодіяльності, ми посідали перші місця. Три курси.

– Руки пам'ятають, що таке токарна справа?

– Що дала мені токарна справа? Машину я відчуваю добре. Я керую машиною, відчуваю усі прилади як працюють, як працює двигун. Цього навчила мене токарна справа. Тому що якщо верстат несправний, то може просто прилетіти деталь у голову і роздовбати.

– Чи були випадки?

– Звісно. Це дуже небезпечна історія.

– Роздовбати голову?

– Звісно. Там серйозні оберти. І хоча це холодний стаж, а не гарячий, проте травми там серйозні.

– А платили добре на заводі?

– Я ж кажу, як платили на заводі. Ось у мене батько працював... Він був бригадиром. Він отримував, здається, на 40 грн більше за решту. Він був електриком, ремонтником. Тобто, можливо, якісь зварювальники заробляли трохи більше. Шахтарі ще…

Узагалі до трудового класу, як до худоби, ставляться і завжди ставилися. Не пам'ятаю я нічого доброго… І звісно ж, це пилюка. Ось я знімав кліп із проєктом Youra на заводі. Де у нас завод великий поряд із морем?


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Маріуполь.

– Маріуполь. Ось ми приїхали на завод Ілліча, і мені одразу стало зле. На заводі мені складно. Ми заходимо на завод – пилюка така стоїть, що нічого не видно. І ми в цих респіраторах... А мужики назустріч ідуть, і в них ці респіратори десь... І вони йдуть і сміються. Тобто я вивчаю природу трудового класу, роботяг. Тому що це якісь суперлюди.

– Алчевськ вашого дитинства та юності – що це за місто? Що це за атмосфера?

– Це кінець 80-х... Це чудовий [час]: фонтани, люди вітаються одне з одним, морозиво по 15 копійок. Я це все застав.

– Завершення радянської епохи.

– Так, напевно. Культура. Звісно, магазини, прилавки порожні чи неповні… Морська водорость оця...

– Так, морська капуста.

– Так. Або згущеному молоку всі радіють. Це один аспект. А інший аспект – культура суспільства. Усі люди щасливі. Це все було.

– Жерти нічого, але люди щасливі.

– Ну, завжди було що їсти. А ось коли стався цей розпад... Я пам'ятаю черги – хліба не стало.

– Хліба навіть?

– Він був якийсь... Можеш – гам! – увесь буханець з'їсти і нічого не відчути. Це я пам'ятаю. Пам'ятаю маргарин замість масла… Моя старша сестра поїхала на Кіпр.

– Сестра – рідна донька ваших батьків?

– Так-так. Вона на п'ять років за мене старша. "Це просто морок. Я їду". І вона у 21 рік виїхала на Кіпр. Нещодавно вона приїжджала до Києва, ми до Good Wine із нею пішли...

– Із села кіпрського.

– І вона така: "Це все тут є?! Хіба ось так в Україні зараз?" Мене це трішки вразило.

– Ви сказали, цитую: "В Алчевську ти не маєш права усміхатися". Що це означає?

– Це вже підліткова історія. Дискотеки – і там усі суворі. Грубість дуже серйозна. Була. Я не знаю, як зараз. Зараз усі в інтернетику сидять, коментарями одне одного криють. А як було? На дискотеку, якщо ходиш, ти відважний хлопець. Бо на дискотеці...

– Чекають на пригоди.

– Ну, "пригоди" – це зам'яке слово. Чарівне просто. Припустімо, пригоди. І цих пригод там по п'ять штук за ніч. Усі билися безбожно. Із летальними наслідками…

– Ви теж?

– Ніколи. Дуже рідко я бився. Я бився, тільки коли треба було або товаришів рознімати, або за свою честь постояти.

– Масові бійки також були? Стінка на стінку.

– Були. Коли метал проти репу, репери проти металістів. Із Луганська приїжджали загони ОМОН автобусами, бо була просто дикість. Із ланцюгами...

– Арматура.

– Ну, усе це було. Я за цим спостерігав трохи збоку. Тому що я не був тим, хто бажає крові. Мене вигнали з футболу – і я пішов на танці.

– Ви займалися футболом?

– Я мріяв бути футболістом. Я все дитинство в алчевській "Зорі"...

– Ні, "Зоря" у Ворошиловграді, Луганську.

– А в Алчевську – "Сталь". Там також серйозні футболісти були. Тож я все дитинство програв у футбол. Дивитися його не люблю… Але ми серйозно шпилили у футбич. Райони на райони. Усе це було. І мене не взяли. Я не вмів бити підйомом. Але хулігани такі були у футболі... Дуже багато хто погано закінчив.

У Києві я мешкав у двокімнатній квартирі. В одній – пастор осередку, у другій – семеро осіб. Скінхед, якийсь наркоман, щипач... Тобто уся потолоч. Угадайте, куди ми ходили. До Сандея Аделаджі

– А плакали ви часто у дитинстві?

– Плакав, звісно.

– Чому плакали?

– Ну як і всі діти: шкода, прикро...

– Зараз плачете?

– Звісно. Щойно починаю відчувати – сльози одразу. Це важливо. Для мене це дуже важливо. Усі кажуть, чоловіки не плачуть, але це якась дикість.

– Від чого востаннє плакали?

– Сюжети коли вигадую.

– Плачете?

– Звісно. Обов'язково. Це індикатор того, відчуваю чи не відчуваю. Бо я маю таке... Я розумію, що я відчуваю народ, відчуваю людей. І сльози, коли хочеться... Ну, так, це індикатор для мене: чи можу я зачепити струни душі людей.

– 2002 року – вам було 19 років – ви переїхали до Києва.

– Так.

– Чому?

– Ну, загалом, яка ситуація? Я мріяв вступити до циркового в Києві. Нічого про це не знав. Знав тільки, що треба навчитися жонглювати чотирма…

– Булавами?

– Ну, кульками. І на шпагаті сидіти. І ось я такий...

– Але на шпагаті ви сиділи?

– Так. Я сів на поперечний, поздовжній. І поїхав вступати. І не вступив. Не вступив, і мені не дали гуртожитку. Але я побачив Київ.

– І ви не захотіли повертатися додому.

– Ні, я повернувся, бо нікуди було. Мене проводжало все місто. Тобто я вже був у місті відомою людиною: у мене колектив був, брейк-команда, ми вже Луганськ зробили… Це стеля – треба далі йти. Я розраховував, що вступлю до циркового… Циркачі, акробати – це казка. Я колись потрапив у залу батутну, де й олімпійських чемпіонів готують, дивлюся і думаю: "Та що ж таке?.." У du Soleil я дуже хотів. Це мрія була.

– А багато хто з київського циркового туди потрапляє в підсумку.

– Так-так. Звісно. Це була моя мрія. У нас в Алчевську була людина... Я не пам'ятаю, як її звуть. Здається, Максим. Це була така легенда: що він навчився крутитися на голові і поїхав до Німеччини, зробив свій цирк... Коли мені тато каже: "Ти підеш токарем працювати", у мене в голові: "Тату, ось же є мрія в мене".

І мене не взяли. Я повернувся. І три дні я ходив Алчевськом: "Ну що, ти вступив?" – "Ні". І реакція людей мене добила… Я просто сів у потяг (я мав гроші на квиток) і поїхав.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Грошей не було більше?

– Абсолютно.

– Чим ви заробляли в Києві?

– Це дуже важлива річ. Я заробляв гроші з першого дня, як приїхав до Києва. Тобто я вийшов у Києві... У мене закінчилися гроші. Я купив простирадло, чай – усе.

– Зняли кімнату, еге ж?

– Ні-ні. Яку кімнату?

– А де жили?

– Я вийшов на вокзалі – і привітики. У мене був жетон. Я із цим жетоном доїхав до Хрещатика. Вийшов. І я побачив брейкерів, котрі танцювали – і шапка, гроші. Я дуже добре танцював брейк. Тоді я був у суперформі. І, здається, один із небагатьох, хто в Україні тоді робив складні брейкерські елементи, яких ніхто не робив. І я осторонь почав розминатися і почав видавати трюки. "Ти хто такий? Хутко йди до нас". І вже ввечері я рахував кеш. Усе поділили – і я заробив добові – 50 грн. Це величезні гроші були. І я зрозумів, що зробив усе правильно.

– Де ви жили?

– На вулиці, у кентів...

– На вулиці просто?

– Ну, знаходиш ріг будинку, де немає вітру. Крамниця... Це літо було. Спокійно перекимарив. Молодий, 19 років, столиця, центр. Щодня брейкуєш, заробляєш гроші. Буває, подруга якась каже: "Гей, пішли до мене". Я фанатів від брейк-дансу. Тому дівчатам я казав: "Я піду, але спатиму". У мене було по два тренування на день. Мене скрізь брали... У Києві тоді був розвиток брейку, були колективи. Мене скрізь запрошували тренуватися. Це найголовніше. Якщо в мене не було два тренування на день, кожне по три-чотири години, то день нанівець. Коли настала осінь, до мене підійшли люди і сказали: "Є на "Золотих воротах" квартира. І там збирають, грубо кажучи, безхатьків". – "А що потрібно робити?" – "Ну, треба тричі на тиждень ходити до церкви". – "Якої церкви?" – "Там усе розкажуть". Я кажу: "Окей". Ну, треба було десь жити. Я приходжу. Там двокімнатна квартира. В одній пастор осередку жив... У другій нас було семеро людей. Скінхед, якийсь наркоман, щипач... Тобто вся потолоч.

– Ну, гарно.

– Дуже гарно.

– Для пізнання життя.

– Це саме топ. І куди ми ходили? Відгадайте.

– У церкву?

– До Сандея Аделаджі.

– О!

– Так. Тобто це був чудовий час. Я провів вісім місяців у цій квартирі.

– Усе зрозуміло.

– Я прав після всіх шкарпетки, мив посуд. Там були якісь бременські музиканти залітні... Тобто це був суперчас.

– Круто. Чому ні?

– Так. Круто те, що ми ходили до церкви: проповіді по чотири години, прославлення...

– Вам це подобалося?

– Усі мої кенти спали. Тобто це конкретно так: 5 тис. людей, Палац спорту... Напевно, ви знайомі із цим?

– Так, бачив це, звісно.

– King's Capital тощо. А я слухав ці лекції.

– Смішний Аделаджа.

– Ну, смішний, а кидок стався великий.

– А грошей заробив, так.

– Великий. Але я звідти дізнався дуже багато біблійних мудростей. Дуже багато. Наприклад, я мріяв з'їхати із цієї хати. Це просто дикість.

– Набридло прати шкарпетки.

 Ну, щось на кшталт того. Там була така ідея: місце, де ти перебуваєш, приведи до ладу, почни його поважати – і тобі дадуть більше… Я першим звідти з'їхав. Потім уже ми жили у трикімнатній квартирі вдвох із хлопцем. Ну, це царство вже! І там висіла мапа Києва. Я кажу: "Де ми?" Він каже: "Тицьни ручкою в центр карти – і це буде будинок, у якому ми живемо". На "Золотих", просто на Володимирській. Ось так я потрапив з Алчевська у центр [Києва].

В Америці мені надали статусу біженця від режиму Януковича

– Скажіть, будь ласка, ви були гарним танцюристом?

– Гарним танцюристам нічого не заважає. Найімовірніше, я був індивідуальним танцюристом. Якщо для балету, я був жахливим. Я ніколи не міг вивчити синхрони, які мені хтось ставив. Але якщо я ставив комусь, то міг поставити. Я і танцюрист, і хореограф. Мені не було цікаво вчити чуже. Тому є танцюристи-солдати...

– А є солісти.

– Так. Ось я належав до таких. Тож, коли балет у мене з'явився, я вийшов.

– А чому, займаючись професійно танцями, ви почали співати?

– Божечки... Я співати не став. Я почав кричати, гавкати, волати – що завгодно, але не співати. Я думаю піти на вокал і розвинути здатність співати. Тому що я поціновувач шансону, саме того, про який ми говорили сьогодні. Але поки що ні. А чому я почав це робити? Тому що це самовираження. Я вважаю, що так розвинулася музична культура і творча, що кожен має співати. І ви, Дмитре, маєте записати пісню. І я вам її спродюсую. А, у вас уже було, мабуть?

– Пісень 100 записав, чесно кажучи.

– Господи, перепрошую. Так точно. У картатому піджаку...

– Так, і це також. Ви знаєте, як сказав Андрій Данилко? "У кого є рот, той співає". Ось це про мене.

– Це, мабуть, про всіх. Тобто всі хочуть співати... Це клас. Якщо раніше співали тільки ті, хто мав якийсь голос, то зараз технології...

– То тепер – у кого є рот.

– Так. Той, хто сміливий.

– 2010 року – вам було 27 років – ви поїхали до США.

– Так.

– Чому?

– Тут мені стало нецікаво. У мене все зрозуміло, усе класно. У мене молода дружина на третьому-четвертому місяці вагітності була. Я кажу: "Поїхали в Америку на ПМП". От ми сіли й поїхали.

– У яке місто?

– У Лос-Анджелес.

– Так нормально одразу поїхали.

– Ну, звісно. А куди? Ми поїхали в LA. І прожили, здається, майже два роки.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Чим ви там займалися?

– Знайомство з культурою американською. Це перше. По-друге, народився син Жора. Оформлення всіх цих документів.

– Він має громадянство країни.

– Так. Треба було з офіцером зустрічатися, юристи. Розповідати, як набули статусу біженців [від режиму] Януковича…

– А вам надали?

– Ну, як і всім, хто туди їде. Там же за якимись системами... Тобі там юристи розповідають, як і що треба сказати.

– Утекли від злочинного режиму Януковича.

– Так. "Це скажи, щоб вони повірили". Я обов'язково це покажу в кіно: коли тебе заводять на інтерв'ю, сидить троє офіцерів американських, на телефоні росіянин. Вони дивляться на тебе, щоб ти їх не обдурив. І тобі треба розповісти історію, щоб вони повірили й дали тобі громадянство. Тебе до цього готують три місяці.

– "Я був у дитбудинку. Я мучився, поневірявся... І тут іще злочинний режим Януковича мене добив".

– Ой-ой-ой, він мене добив, так.

– Ви англійську знали?

– Я не знав англійської. Я перші пів року розмовляв лише російською мовою. Цей поріг я потім переступив – узяв собі двох учителів і вивчив мову за три місяці.

– Вивчили?

– Так-так. Ну, тобто я став її розуміти. Я по 100 слів на день вивчав. На день. Тобто я ходив із малим у слінгу – і в мене тут папір, як у вас, і я вчив слова...

– Я теж вивчаю слова. Бачите?

– Так. Це дуже цікава історія. Я пам'ятаю, як у школі вчив англійську мову. Ти не в середовищі, якісь слова незрозумілі. Про що взагалі йдеться? Щойно потрапив у середовище і погодився з тим, що я таки мушу її вивчити, я її вивчив. Це дуже цікаво. Це суперлегка мова.

– Чим ви заробляли у Штатах?

– Я у Штатах не заробляв. Я й далі заробляв гроші тут. Гурт у мене був. Я був на Skype, на телефонах. Тобто весь бізнес був тут.

– Ну, жити на що було.

– Звісно. А там інакше не буває. В Америці, якщо в тебе немає кешу...

– Ну, допомогу ж давали, напевно.

– Яка допомога?

– Як біженцю. Ні?

– Та ні. Ми ж лише вирішували це питання. Щойно нам усе це зробили – я сказав: "Ноги моєї тут більше не буде".

– Засумували.

– Ну, не те, щоб засумував… Система американська… що там із дітьми, як вони їх навчають… Коли ти до школи заходиш – магазинчик: Pepsi-Cola, Fanta, Sprite. Води немає у школі. І зрозуміло, що, мабуть, для вищого суспільства там усе є, але загалом не надто... Система медична...

– Не сподобалося?

– Ну, як ставиться в нас лікар? Батько рідний чи мати рідна. Ти приходиш зі своєю дитиною, ви разом... А там лікар не має права зайвого слова тобі сказати. Тому що ти його засудиш. Тобто це так працює. Вони бояться всього. І від цього все дистанційне, на паперах, контрактах, цифрах. Чеки надходять щодня. Щодня біли, біли. Ти платиш за рахунками. Я їхав туди – не рахував грошей, не дивився на цінники ніколи...

– І нічого не надходило.

– Так. Нічого не надходило. А тут машину не там поставив – $70 штраф. "Добре, завтра заплачу". Забув заплатити завтра – іще прилітає. Газу не сплатив – пеня шалена летить. Бах! – уже $300. Яка там система поліцейських... Вони стріляють без попередження.

– Не наша тема.

– Ну от так. Коли в людей стріляють без попередження, це не дуже круто.

– Але як дисциплінує, зауважте.

– Але із цією дисципліною душа трішечки зникає.

– У п'ятки йде.

– Ну, дисциплінований зомбі-робот. Окей, усе клас. Не відчув я, одне слово, і повернувся назад. Саме коли тут почався кипіш.

– Ви засновник і продюсер кількох проєктів, зокрема Quest Pistols і, звісно, "Грибы".

– Звісно ж.

– Чому "Грибы"?

– Чому "Грибы" що?

– Назва.

– Ну ніби "Грибы"...

ВІДЕО
Головний хіт групи "Грибы" – пісня "Тает лед" – вийшов 2017 року. Відео: KinoMost / YouTube

– Не "Ягоди". "Грибы".

– Ви пробували колись псилоцибінові гриби?

– Лише лисички, білі, маслюки.

– Зрозуміло. Тоді відповім вам на ваше запитання. Я вже казав...

– "Спробуйте – зрозумієте"?

– У жодному разі не радитиму вам жодних галюциногенів. Я думаю, у вас і так із цим усе гаразд. Як ви взагалі?

– Розкішно.

– Розкішно... Ви коли усміхаєтеся, мені іноді здається, що ви все-таки куштували гриби.

Мій найдорожчий кліп коштував $67 тис.

– Ні. Це така усмішка.

– Словом, один з учасників придумав: "Ми на кшталт грибів". І все, воно полетіло.

– Пісня "Тает лед" – це, звісно, воно.

– Дякую.

– Скільки переглядів у YouTube? Понад 300 млн?

– Так. Але це не така велика цифра для сучасних [кліпів]… Але ця пісня навіть не про перегляди, а про відгук людей на цю пісню. Тобто це найважливіше для мене. Тому що зробили на неї пародії всі. Просто всі прошарки.

– Ну які найяскравіші?

– Ой, я не знаю. Учителі, медики, зеки, заводчани, інженери – усі робили пародії. Ті, хто ніколи в житті цього не робив, – якісь духові оркестри, усі зірки...

– Хто автор цієї пісні?

– Що для вас у цій пісні найголовніше?


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Ви знаєте, загальний настрій, я гадаю, емоція.

 Ну так. Це все-таки сукупність трьох персонажів. А там кожну частину написав окремо кожен. "Между нами тает лед..." – це написала одна людина. Словом, усі троє взяли участь.

– Чому "Грибы", на вашу думку продюсера, стали популярними? Секрет успіху.

– Так склалося просто. Усе склалося. Велика кількість людей над цим попрацювала.

– Пісня.

– Пісня – це ви одразу узагальнили. Щоб відбулася пісня, було аранжування, були думки трьох людей. І римували хлопці, які раніше займалися репом, купу часу сиділи вдома і відточували свої скіли реперів. І ось воно все склалося. Потім кліп прилетів. Ніхто не знає, що є ще один кліп "Тает лед". Він був першим, і він не вийшов.

– Не сподобався?

– Не сподобався, так.

– Тобто витратили гроші...

– Ми витратили десь тисячі три на перший кліп.

– Усього?

– Він не сподобався. І потім ми перезняли. Якусь суму таку саму витратили. Я не пам'ятаю, скільки ми витратили. Але дуже мало, порівняно з тим, скільки витрачають на кліпи інші гурти.

– Чому "Грибы" розпалися?

– Божечки, ну я вже це казав. Найімовірніше, "Грибы" розпалися через те, що "Грибы" не витримали тієї популярності...

– Усе банально.

– Усе банально. Як це називають? Щит, мідь.

– Так. Вода і мідні труби.

– От чогось із цього не відбулося.

– Мідні труби не витримали.

– Так, мідні труби не витримали. Я не захотів цього витримати. Тому що в мене на той момент був максимально поганий характер. Це факт.

– Зараз він покращився?

 Звісно. Я взагалі сиджу перед вами як кульбабка.

 А що, ви були тираном, деспотом?

– Різні речі траплялися. Було багато "я". Це все досвід…

 Ви були трохи німцем: "Я-я".

– Я-я. Обожнюю. Ну типу того. І хлопці були молоді. Їх це підтискало. Їхня недосвідченість визначала їхню поведінку... Загалом – бах, бах, бах!  тидищ!

– Найдорожчий кліп скільки коштував?

 У "Грибов" чи взагалі у моїй практиці?

 Ні, взагалі.

– Ну, я не знаю, треба згадати... 26 років мені було, і я знімав кліп, за який заплатив 67 тис. Це було кіно.

 У.о.?

– Так. Це був гурт "Нервы" і пісня "Вороны".

 Так-так.

 Я дуже сильно хотів кіношечку. І ось три знімальні дні, експедиція – всі справи.

 67 тис?

– Так.

 Хто це вас так зробив? Який режисер?

– Я режисирував.

– Самі?

 Звісно. Я усі свої кліпи режисирую сам практично. Це ж моя пристрасть. Тобто кліпи Quest Pistols усі я режисирував. "Грибы", звісно, ні. Там уже я познайомився з крутою людиною  Владиком Фішезом. І ми вже на двох працювали. Він мені дуже багато розкрив у відео. А до того я весь час сам робив.

– Скільки коштує сьогодні ваш корпоратив?

– Я на корпоративи не їжджу. У мене є проєкт Youra.

 Так...

– Ви побували на концертах. Це рейви, це масові концерти. Там по 2–5 тис. людей. У мене електронний звук...

– Скільки ви заробляєте з одного концерту?

– Ніскільки. Мало. 510 тис. Ось такі цифри. Просто в мене їх мало. Це для душі. Тобто це не той формат, де я, наприклад, готівку рахую щомісяця. Це не поп... Це моя віддушина, можна сказати.

– Розумію. Ви багата людина?

– Це як подивитися. Наприклад, у вас, я чув, 14 квартир.

– Ой, більше.

– Більше. У мене жодної квартири, я не маю жодної машини. Але я маю команду моїх людей, які зі мною давно, за яких я стою, за їхні зарплати стою, щоб вони у них завжди були...

– Тобто ви витрачаєте гроші на творчість?

 Усе, всі гроші, які я заробляю, відразу...

– Пуляєте.

 Пуляю, так. Тобто в мене величезний досвід. І я маю певний народний авторитет, як я вважаю.

– У вас немає квартири.

– Так.

 Де ви живете? На орендованій?

 Ну звісно.

 Скільки кімнат?

– Ну, зараз я живу в будинку. І там 300 метрів, здається.

 Тобто ви винаймаєте будинок?

– Так.

 Так... І машини теж немає?

 У водія машина.

Якщо у тебе правильний мотив по життю, кеш прийде. Не сьогодні – то завтра. Я вірю в це, і так завжди зі мною було

– Що у нього за машина, на якій ви їздите?

 Китаєць. Tiggo... Вам смішно стало?


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


 Звісно.

– Ну, слухайте, багато в мене було всяких тачок. І я багато тачок дарував. Mersedes, BMW усякі. Ще раз повторюся: моя улюблена тачка – це Toyota Sequoia. Обов'язково ще раз куплю її.

 Гарна машина.

– Узагалі. Такий люкс усередині... Я ще купив її в якогось багатого чоловіка, і там він обшив її якоюсь шикарною тканиною.

 Шпалерами.

 Тканиною. Кращої поки що я тачки не бачив. Але зараз у мене немає.

– Вам вистачає грошей на життя. На те життя, яким ви хочете жити.

 Мені вистачає всього. Божечка мене не покидає.

 Отже, ви багата людина, якщо вистачає. Правильно?

– Так. Бога ти... І дасть. Так і є. Мені вистачає, щоб допомагати незаможним. Ось як кажуть: багатий не той, у кого купа бабок, а який може допомогти комусь. Моя роль – поїхати кудись у село, знайти творчу людину, яка там сидить...

– І витягти.

 Витягти її, так. Навколо неї створити команду, знайти гроші, влити їх у продакшн, щоб відбулося – бах!  усім добре, усім подобається. І я спокійний, задоволений.

– І карма гарна.

– Ну карма. І плюс у будь-якому разі, якщо в тебе правильний мотив у житті, кеш прийде. Не сьогодні – то завтра.

– Стопудово.

 Я вірю в це, і так завжди було зі мною.

– Ви знімалися у кліпі Скрябіна.

 Так, Кузьма.

ВІДЕО
2010 року Бардаш знявся у кліпі групи "Скрябін" на пісню "Квінти". В описі до ролика йдеться, що це перше українське відео, зняте у техніці stop motion. Відео: Кузьма Скрябін / YouTube

– Якою він був людиною?

 Шикарною. Обожнюю просто. Ну якою він був людиною? Ми з ним на "Шансі" познайомилися.

 А ви брали участь у "Шансі"?

 Так, звісно. Ігор Кондратюк – великий продюсер цієї передачі. І я колись потрапив на "Шанс", він узяв мене туди хореографом. Каже: "Є Могилевська і Кузьма. До кого ти підеш?" І мені вже нашепотіли на той час. Я нікого не знав. Я взагалі не знав шоу-бізнесу. Мені нашіптували: "До Могили не ходи".

– Характер?

 Ну так. А Кузьма каже: "Мені пох...й, шо ти будеш робить". Я такий: "Годиться". І ось ми з Кузьмою вийшли надвір, ідемо, він каже: "Підожди". Трохи він був напідпитку. Розвертається і тут же при мені, за два метри відливає стоїть. Оце панк... Здається, ми з ним три роки пропрацювали. Це завжди було цікаво.

– Вільна людина була?

– Це було завжди чудово. Він ніколи не напружував. Він завжди казав: "Роби". Він дуже любив Quest. Він дружив із Микитою, з Антоном. Тобто вони панки. Він завжди з повагою ставився. Його вся країна любила. У ньому понтів було нуль.

– І талант величезний.

– Я себе трошки картаю за це. Він почав тоді співати свої пісні, які зараз усі слухають із великим задоволенням. Я не розумів цього тоді. Зараз я розумію. І пишаюся тим, що тоді прийшов до нього. "Юро, прийди і знімися у мене у кліпі", – він каже. Загалом я не міг йому відмовити. Прийшов, знявся. І зараз я цим пишаюся.

– Хто ваші улюблені репери?

– Господи...

 "Та ніхто".

 Дякую за підказку.

 Я сам запитання ставлю –  і сам же на них відповідаю.

– Найімовірніше, це Міша Крупін. Я чув його, коли мені було 16 років. Він уже був тоді на обкладинці журналу EXTREME. Пам'ятаєте?

– Ні.

– "ХЗМ". Є такий Согомонов, продюсер Хливнюка ("Бумбокс"). Він був засновником і журналу EXTREME. Чи кимось у цій структурі, найімовірніше. І вже у 16 років Міша Крупін був на обкладинці цього журналу. А я в Алчевську сидів і слухав пісню "Дорога моя далекая".

– Людина з обкладинки.

– Ось це мій улюблений репер. Телефонував мені вчора: "Я вчуся грати на кларнеті". –  "Амінь, Мішо, амінь".

– Що за конфлікт у вас стався із Бастою?

– Ну, бувають конфлікти. Почати зараз розмішувати цю історію... Щось було... Чесно сказати, я коли йшов до вас на інтерв'ю, зрозумів одну річ: я настільки змінився, що коли раніше мене конфлікти гойдали... Просто ух!

 То тепер ви гойдаєте конфлікти.

 Ні-ні-ні. Вони мене гойдали у плані: "Давайте. Конфлікт сюди! Де ці конфлікти?" Нині мені це нецікаво абсолютно. Дай Боже цій людині здоров'я, усього найкращого. Ну, щось було. Узагалі абсолютно неважливо. Гадаю, він це вже давно забув. І мені не дуже цікаво.

 Кілька років тому, на піку популярності гурту "Грибы", репер Серьога присвятив вам кліп на пісню "Антифриз", у якому вас розкритикував.

– Так.

ВІДЕО
2017 року Серьога випустив кліп на пісню "Антифриз", у якій згадав групу "Грибы". Відео: SERYOGA / YouTube

– Зокрема, були такі слова-звернення до вас: "Что тебе надо? Звонкие пенни или статья о тебе в "Википедии"?"

– Так. Мені треба і те, й інше.

Після інтерв'ю з Дудем, зрозуміло, шквал негативу посипався на мене. Я поставив собі запитання: "Невже я не розумію свого народу? Невже я не розумію своєї країни?" І я заморочився українством у собі

 Чудово. Чому це він написав?

– Ну тому, що йому це теж треба. Як відбувається у нас зазвичай? Десь хтось злітає – у решти починає бомбити.

– І зривати.

 Це має назву "шоу-бізнес".

 Тобто в нього пробомбило?

 Ну, забомбило трошки, так. Ну, нормально. Це людська історія – у всіх це відбувається. У вас таке було?

– Ніколи.

 Та ну. У вас є якісь конкуренти. А, сорян. У вас їх немає. Ну тоді звісно.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Тому не бомбить і не штирить.

 От і добре. Напевно, так.

– Це правда, що ви брали участь у Євромайдані?

– Що таке Євромайдан? Це те, що відбувалося на Майдані?

– Так.

 Так, я ж приїхав якраз з Америки у самий пік...

– Тобто не ви його почали.

 Я його не почав, і я його не продовжив. Але я приїхав на вулицю Прорізну, оселився там: дві хвилини спускаєшся – і тут усі стріляють, люди по три доби не сплять. Типу "у нас така енергія..."  "А що сталося?" – "Ну чайочок нам роздають якийсь. Ух, отак нас усіх!" Морози які були люті, так?

– Жах.

– Так. Усе це було. Тому я ж не міг повз пройти. І моє серце теж колихнулося. Я кеш скидав.

– Так?

 Звісно. А хто туди не носив грошей? Хто туди не носив усього, що можна було принести, допомогти людям?

– Тобто ви хотіли, щоб Януковича не було?

– Найімовірніше, я так це не розглядав. Чесно. Я інакше це розглядав.

– Просто вам треба було скинути кеш.

 У жодному разі. Я туди заходжу, а там... Є потреба, тут люди у наметах сидять, тут багаття, казани, вариться їжа... І ти захоплюєшся цим духом, ти разом із ними вже відчуваєш силу...

 Тобто якби ви не були на Прорізній, не жили на той час...

 Я б сходив туди кілька разів у будь-якому разі, так. Але загалом я вам скажу так… Я ж пов'язаний із шоу-бізнесом: концерти – все. Я не ходжу на концерти. Там, де багато людей, я не перебуваю. Я на сцені можу стояти, а в натовпі – не дуже.

– Дискомфорт?

– Я не дуже хочу дивитися на когось на сцені. Ну тобто вдома я слухатиму. А в юрбі... Мені не дуже подобається юрба.

– Першопричина бід України, на вашу думку, це Майдан чи напад Путіна?

– Першопричини бід України? Ось цих, які зараз?

– От у нас уже понад сім років біда.

 Так, біда.

– Першопричина має бути у біди?

 Ви знаєте, я так скажу. Не експерт я в цьому питанні. Не експерт – і все. Глибше все. Набагато глибше. І щоб у цьому розбиратися, потрібно мати інсайд. Якщо емоційно повернутися в той час, то я, як і всі, думав: "Цей поганий, а цей гарний". Зараз уже певний час минув, і ти розумієш, що є гравці на шахівниці. Їх багато.

– І є дошка.

 Є дошка, так. А біди України – це те, що ми перебуваємо між двома цивілізаціями, безперечно. Західна, східна ми посередині. І нас, звісно, рвуть на частини. Тобто так, був Дід Мороз. Тепер Діда Мороза немає, є Санта-Клаус. Я ні за те, ні за інше. Я за наше. За нашу чортівню, українську. Тому, найімовірніше, геополітичне розташування нашої країни, де ми...

 Визначає біди.

 Визначає і той конфліктний стан, у якому ми живемо вже який рік.

 Я вам запитання "чий Крим?" не поставлю.

– Чому?

– Я вас запитаю: ви для себе зрозуміли, чий Крим?

 Звісно ж. Дякую за запитання. Тому що у слові "зрозуміли" є певний період, який має бути для усвідомлення. Це 100%. Для мене Крим, звісно, український. І завжди ним був і мав залишатися. Це факт. Як може бути інакше? Прийшли люди, забрали... Ну, тобто типу? Які запитання? Як можна на це запитання відповідати інакше? Я не знаю.

– Ви сказали про людей, які пішли воювати на Донбасі проти України: "Це все пропаганда. Тут відбувається один кач – там відбувається інший кач. Погодься". Це ви Юрі Дудю говорили. "Це все відбувається. Погодься: є ще прозахідні інтереси, є Сорос, є певна кількість гравців. Український істеблішмент – це прозахідні ставленики, американські. Дві цивілізації зіткнулися. І ми на перетині. Свята українська земля". Ви це зараз підтверджуєте? Чи інакше думаєте? Ось ці слова.

– Про дві цивілізації я вже казав.

– Так.

– Загалом, я підтверджую, що там говорив. Єдине що, називати прізвища... Сорос... Що сталося за цей час? Ти дивишся журналістів: перших, других, третіх... Вони кажуть одне, потім інше. Ти намагаєшся все це порівняти. Потім ти дивишся національні новини, канали – там ще щось кажуть. І зрештою, як у футболі, ти просто дивишся...

– Каша.

– Ось таку історію: фіть-фіть! І що починає відбуватися? Апатія починає відбуватися. Що я для себе зробив? Я перестав дивитися новини.

– Перестали взагалі?

 Звісно. Я дивлюся всередину себе. Що сталося зі мною? Після інтерв'ю з Дудем, звісно, шквал негативу посипався на мене. Люди, які мене не зрозуміли чи не захотіли зрозуміти, чи, можливо, я був емоційним. Я запитав: "Невже я не розумію свого народу? Невже я не розумію своєї країни?" І я заморочився українством у собі. Я почав шукати українство у собі.

– Знайшли?

 Звісно ж. Це Wellboy. Це той артист...


Сейчас Бардаш продюсирует украиноязычного артиста Антона Вельбоя (Wellboy). Фото: a.wellboy / Instagram
Зараз Бардаш продюсує українськомовного артиста Антона Вельбоя (Wellboy). Фото: a.wellboy / Instagram


– Ми поговоримо ще про нього.

– Так. Для мене розмовляти на цю тему, надівати вишиванку – це не...

– Не означає бути патріотом.

– Не означає бути українцем. Для мене бути українцем – це означає розуміти культуру, розуміти людей. І я почав шукати в собі українство. І я зрозумів одне: надзавдання – це в Україні стати українцем...

– Добре сказали, до речі.

– Як є. Дякую. Але так і є. Розумієте, яка ситуація? Я не розмовляю українською мовою, але це не заважає мені розуміти культуру України. Я у цій країні виріс. Сподіваюся, я у цій країні й помру. Я знаю цих людей: бабусь із сіл, які розмовляють українською мовою, російською мовою... Це все українці. Тому – так, треба стати українцем. Моя перша реакція – заперечення. Конкретне заперечення. Чому? Тому що під час будь-яких змін є перший етап: фанатизм. Фарбуємо жовтий прапор – це перший. Хтось це сприймає. У когось починається заперечення. Тому що якщо тебе щось змушують конкретно, то ти даєш "обратку". Але минув час. І я не захотів їхати ні до Росії, ні до якоїсь іншої країни. Чому? Бо я на цій землі, вона моя. І я прославлятиму цю землю, цей народ, розвиватиму культуру цієї країни завжди.

Якби я розібрався, де сторона, за яку треба стати під рушницю, я б воював. Як наші діди воювали

Відповідно, я почав думати, що не так у мені, що це за внутрішній конфлікт. І я зрозумів: добре, я 15 років займаюся шоу-бізнесом і цього року створив українськомовного артиста. Я поставив собі запитання, чи розумію я культуру, що я презентую це народу – і народу це сподобається. Ну, результати наявні. Скільки за тиждень? Мільйон переглядів. Є такий чарт Apple 20. Єдина українськомовна пісня. Усілякі Моргенштерни, Кріди російськомовні воюють з українською піснею про гусей.

 "Гуси".

– "Гуси".


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Я вас процитую ще з інтерв'ю Юрієві Дудю.

– Давайте.

"Що я спостерігаю в Україні останні п'ять років? Я спостерігаю беззаконня у цій країні. Це дуже тяжка тема. Я дуже часто чую вислів "типове донбаське бидло". Але що я знаю про "типове донбаське бидло"? Це люди, які працюють. Вони завжди працювали. Їхнє життя – робота, завод. Це жорстко. Так, вони суворі. Так, вони люті. Так, вони не такі культурні, як у столиці. Вони не знають таких слів, як "лол" і такої іншої х...єти. Але вони працюють. І для них молитва – це робота. Ось хто ці люди для мене". Запитання: чому, на вашу думку, ці суворі, працьовиті люди-трударі дозволили 2014 року статися тому, що сталося?

– Ви думаєте, народ дозволяє чомусь траплятися?

– Я зараз продовжу. Чому вони не вигнали цю жменьку бандитів зі зброєю в руках і стільки років мовчки терплять, коли на подвір'ях облаштовують установки й фігачать по українській армії? Чому вони такі терпили?

– Дивіться. Це дуже таке запитання... Ви ж знаєте, що шахи хтось переставляє... ось ці невидимі руки. Розумієте це?

 Звісно.

– Розумієте, що люди, працюючи на заводі, коли в них забирають можливість...

 Ініціативу...

– Ініціативу. У який спосіб? Та просто зарплат не дають, нікому їсти нема чого. І що їм ще? Розуміти якісь глобальні процеси, що відбуваються. Звісно, ні. Тобто не можна від народу нічого вимагати. Хіба у цьому винен народ? Те, що відбувається, – у цьому винен народ? Це в мене до вас запитання.

– Ну, для мене народ – це я.

– Тобто "народ – це ви"? То чого ви не на Донбасі зараз?

– Ну тому що я народився у Києві – це моє місто.

– Так, а Україна – це ваша країна.

– Звісно.

– Запитань можна мільйон ставити. Коли у нас почалася війна, ми й надалі веселилися, співали пісень. Так?

– Авжеж.

– Це так чи ні?

– Звісно.

– Якби всі встали під рушницю... Хоча б одну людину було вбито у Криму? Скажіть мені будь ласка.

– Ні.

– У нас забрали Крим, просто свавільно забрали острів. Це люте свавілля...

– Але де опір армії?

– Де опір? Тому моя відповідь така: якби я розібрався, де сторона, за яку треба стати під рушницю, я б воював. Як наші діди воювали.

– Воювали б?

– Якби я розібрався, я взяв би рушницю і пішов воювати. Ми всі веселилися, кружляли максимально. Тривало це все, коли там було пекло. Тому я не беруся називати винних. Я не експерт. Я звичайна людина, яка щодня працює, працює по-своєму. Я працюю для своєї країни. Тобто хтось там заварив кашу... Путін заварив кашу... Однієї сторони не буває у конфлікті. Згодні зі мною?

– Ну, у цьому випадку – коли люди прийшли та забрали наше – не дуже.

– 100%. Але однаково там же хтось це влаштовує. Ну, тобто типу...

 Ну, якщо я до вас прийду і зараз заберу у вас сорочку, винен я. Погодьтеся.

– Так. Але я дам вам по морді. І не вдасться її забрати. Тому що я буду за свою сорочку рвати.

 О, згоден. Але винен із самого початку однаково буду я.

– Так-так.

 Ви ж мене не кликали.

– Так, не кликали, 100%. Наскільки мені відомо, у Криму... Шо там було хоч? Ну, пройшов там маршем хтось із прапором.

 Так, нічого не було. Спротиву не було.

– Ви як цю історію самі визначаєте?

– Зрада, здавання національних інтересів. "За сорочку,  ви кажете,  я рватиму".

– За своє. Тому коли простий народ "кошмарять" запитаннями "чий Крим?" Та людям їсти нічого просто. Розумієте? Вони працюють на заводах, і потім до них приходять і починають "кошмарити": "А що це ти тут? Де твоя гідність?" – "А можна мені поїсти просто?" Тобто мені здається, що із цієї піраміди – Маслоу чи як? – спершу людей треба нагодувати. Правильно?

– А потім запитання ставити.

– Освічити. Звісно, на серці емоційно все це, так. Емоційно, певна річ, винен Путін, 100%. Але однаково є гравці, є... У цьому треба розбиратися. Це має робити наше керівництво. Так чи ні?

У нас молода країна, яка перебуває у фазі внутрішнього конфлікту. Його треба вирішувати й починати ставати українцями. У нас молодий президент. І ставлення в мене до нього лояльне

– Так, безперечно.

– Правителі наші великі.

 Що в Алчевську за так званої "ЛНР" зараз відбувається? Як живуть люди?

– Не в курсі. Луганська область?

– Так. Ну Алчевськ як живе? Рідний Алчевськ.

– Я вам можу сказати. Там завод закрили начебто. А що таке закриття заводу? Це все. І ось, як мені відомо... Я там дуже давно не був.

 Але ж є якісь друзі, знайомі?

– Є товариші, у яких там батьки. Вони туди їздять.

 Що вони кажуть?

– Одні – одне, а інші – інше.

– А які настрої? Хочуть люди назад повернутися чи ні?

– Я не знаю, не запитував про це. Але повторюся: одні кажуть, що погано, інші кажуть: "Ну, живемо як живемо – і живемо".

– Ваше ставлення до Зеленського.

– Як і до моєї країни. Ось таке в мене ставлення до Зеленського. У нас є молода країна, яка перебуває у фазі, коли внутрішній конфлікт країни. Його треба вирішувати й починати ставати українцями. У нас молодий президент, такий самий, як і молода наша країна. І ставлення в мене до нього лояльне.

– Що ви думаєте про Путіна?

– Про Путіна я думаю, що опонента чи противника необхідно поважати. Коли ти поважаєш свого опонента, то з'являється можливість його зрозуміти. Якщо ти розумієш, у тебе з'являється можливість передбачити дії. Якщо ти можеш передбачити дії, ти можеш спрацювати на випередження. Ось приблизно так.

– Усі ці роки, поки триває війна між Росією та Україною, ви до Росії їздили?

– Так, їздив.

– Як у Росії ставляться до того, що відбувається між нашими країнами?

– "А шо у вас там? А як ви там?" Там життя вирує.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Вони взагалі не розуміють.

– Вони не розуміють. Там просто вболівають за український бокс, за український футбол.

 Уболівають?

– Уболівають. Я особисто був у барі, де грали українці... Я в Росію 15 років, коротше, форсую. Я не був там уже дуже давно… А, ні, був… До цього не був два роки практично. А ось нещодавно їздив. Нічого не змінилося. Тобто зрозуміло, що, мабуть, ватники – там є ця історія. Так само, як і в Україні.

– Але ж вони переважають? Чи переважають нормальні люди?

– Я не знаю, як, але для мене це нормальні люди. У тих колах, де я обертаюся. Я обертаюся у творчих колах. Там переважають нормальні люди. І там у них свої з Путіним розбірки. Вони його теж ніби...

– Не дуже люблять.

– Так. Називають його "дідом".

– За що вас занесли в базу "Миротворця"?

– Це український сайт?

– Так.

– Це ви мені дайте відповідь. Ви ж людина досвідчена. 


Профайл Бардаша на сайте "Миротворец". Скриншот: myrotvorets.center
Профайл Бардаша на сайті "Миротворець". Скріншот: myrotvorets.center


 Я знаю, що після інтерв'ю Дудю.

– Звісно.

 Так...

– Ось і дайте відповідь: за що мене занесли у базу?

 Напевно, вважають ватником.

– Мабуть, так, вважають ватником, сепаром та малоросом. Тому й занесли.

 А вас по-людськи зачепило, що вас туди занесли?

– Звісно, зачепило. Ну як ви думаєте? Це ж мій народ. І найімовірніше, я був у якомусь стані жорсткому, сам усередині... Це мій конфлікт був. І я думаю, що він не тільки у мене був. Ось. Мені небагато, але писали: "Хто тебе утискає?" Я відчував образу людей. Звісно, мене це зачепило. І я ставив собі мовне запитання. Це дуже тонка тема. Чому? Тому що мова держави старша за саму державу. Ви розумієте?

 Звісно.

– Що таке мова? Мова – це вираження людини. І коли кажуть тобі: "Чому не державною?" – то ніби тобі кажуть: "Замовкни". Ну, не всі можуть перейти та спокійно лити українську. Зараз, наприклад, коли я вже майже рік заспокоїв свій внутрішній світ і спрямував усього себе...

– "Заспокоїв свій внутрішній світ". Гарно сказано.

– Так. Спрямував себе у бік вивчення українства у собі. Мені дуже стало цікаво це все. Wellboy, наприклад, розмовляє українською мовою. Суржик, не суржик – просто на нього дивишся і слухаєш… І це мені подобається. Це обдурити не можна. Я зараз хочу, коротше, книжок підчитати. Мені це подобається. Я знаю українську мову, але якщо я зараз почну з вами нею говорити, то вийде "азіровка".

– Україна, припустімо, до 1991 року – це країна здебільшого російськомовна. Я завжди кажу те, що думаю. І зараз я кажу те, що думаю. Тобто Київ мого дитинства – на 80–90% російськомовне місто. Я з великою любов'ю і ніжністю ставлюся до української мови, я добре її знаю і розмовляю нею, коли хочу, а не коли мені говорять.

– Так.

– Вважаю, що у нас має бути єдина державна мова – українська. Бо держава має назву Україна. Водночас я абсолютно впевнений, що мають бути і російські школи, і люди мають говорити тією мовою у побуті, якою вони хочуть говорити. І ніхто не має права їм це вказувати.

– Дякую.

– Скажіть, будь ласка, яка ваша думка щодо мовного питання?

– Гарне запитання. Отже, у нас тут є нацменшини: поляки, румуни, татари...

– Болгари.

– Окей. Нехай буде у кожної з нацменшин можливість навчатися своєю мовою. Державна мова має бути українська. Друга – англійська. Обов'язково. Я був у школі трієчником, а з англійської – просто двієчником. Але я пожив у Лондоні... Тобто це все Європа, це все дуже потужно. Ми маємо знати англійську мову. Нехай вона буде другою. І можна спокійно російську зробити третьою. Тому що, мені здається, половина людей розмовляє російською мовою. Не плутати це ніяк із росіянами.

– Ну, Путін не приватизував російської мови. Він не має до неї жодного стосунку.

– Як щодо того, що від Київської Русі пішла російська мова?

 Так, звісно.

– Київська Русь – це ми. Чому я звідси не їду? Тому що ця земля свята. Тобто можна було б спокійно до Москви поїхати. Не цікаво. Тут чари линуть. І самі москвичі, хто у шоу-бізнесі, кажуть: "У вас там таке..." Так, у нас тут таке. Ми реально дуже круті. Зараз трохи розслабимося – і полетимо. Ось що станеться в Україні найближчим часом.

– Повертаючись до вашого українськомовного проєкту Wellboy... Пісня "Гуси" дуже популярна зараз.

– Так-так.

ВІДЕО
Кліп на пісню "Гуси", який вийшов у червні, вже подивилися майже 12 млн разів. Відео: Anton WELLBOY / YouTube

– Дивіться. Деякі слухачі пишуть, що пісню Wellboy "Гуси" повністю злизано у Шнура й Агутіна (спільна пісня "Какая-то фигня"). Злизано чи не злизано?

– Дивіться... Я послухав, коли почалися всі ці історії. Так, справді схоже. Так, справді є елемент схожості. Але це досить класичний стандарт: латино й таке інше. Тому не можу вам сказати, злизано чи ні. По-перше, не я робив цю музику. Але музичний продюсер Євген Триплов готовий набити пику кожному, хто з ним почне сперечатися.

 Шнуру, Агутіну?

– І їм також.

– Є інформація, що у березні цього року ви перехворіли на COVID-19.

– Так.

 Тяжко хворіли?

– Ні. Але огидно. Я ніколи не думав, що я захворію на цю хворобу. Але тупо три тижні немає сил.

Травичка – я вважаю, найважчий наркотик. Багато хто зі мною не погодиться, але це те саме, що й пиво. Начебто щось легеньке, буль-буль-буль – і ти вже алкоголік. Так само діє травка. Ніби покурив, ніби розслабився – амбіцій більше немає

– Наслідки відчуваєте якісь зараз?

– Ні. Усе гаразд.

– Ви вакцинувалися?

– Ні.

– Будете?

– Я думаю про це. Закликати до чогось людей – це не те, що треба робити. Як людина почувається? Якщо вона на психофізиці відчуває у собі сили, що вона здорова – вона здолає будь-яку хворобу. Якщо вона не відчуває і думає, що треба застерегтися, треба швидко йти і вакцинуватися. Отак я вважаю.

– Багато музикантів не з чуток знають, що таке алкоголь. У вас були проблеми з алкоголем?

– Ні.

– Ніколи?

– Ніколи. Я ніколи не пив.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Немає потреби?

– Абсолютно. Несмачне якесь п'єш, кривишся...

 Ну, замолоду ви напивалися?

– Ну звісно. Тобто треба подругу типу замолодити, таке слово з минулого... Пам'ятаю історію з дискотеки. Гарна дівчинка, я за нею йду, заходжу за нею у її подвір'я. А там дорослі пацани. Ну й вони красиво зі мною вчинили. Дістають пляшку горілки, дістають склянку. Кажуть: "Ну що, тебе бити?" Я кажу: "Не треба". Наливають мені склянку горілки. Випиваю. І за секунду перетворююся на м'ясо. Кажуть: "Іди звідси".

– Ви зізнавалися, що вживали наркотики.

– Так, звісно.

– Які?

– Ну, всякі, окрім тяжких.

 Ну поїхали. Рахуємо.

– Які? Ну, травичку. Травичка – я вважаю, це найважчий наркотик. Чесно. Багато хто зі мною не погодиться, але це так само, як пиво я вважаю найжорсткішим алкоголем. Чому? Бо ніби щось легеньке, буль-буль-буль – і ти вже алкоголік.

– Із великим животом.

– Із великим животом. Так само працює трава. Начебто покурив, начебто розслабився – амбіцій більше немає. Тобто ти перемагати вже не хочеш нічого й нікого. Усі проблеми йдуть, контроль увесь іде. Ти просто стаєш ватою. Не в тому сенсі... Коротше кажучи, тіло ватяне, ти кайфуєш.

 Так ось хто такі ватники!

– Коротше кажучи, кайф... Як я сприймаю кайф? Це жіноча природа – кайфувати. "А-а-а..." Поніжитися – це все. Для чоловіка кайф, напевно, таки...

– Коли жінка кайфує.

– Так-так. Дякую. Гарно. Начебто так.

– Травичка – раз. Що ще?

– У 27 років я познайомився... Захлеснула Україну історія з MDMA, колесами, різними хімічними препаратами.

– Ви з ними познайомилися?

– Познайомився.

– А вони – з вами?

– Так, вони відчинили мені ворота у ці принади. Ну і, грубо кажучи, три роки поспіль я у цих принадах пробув.

– О!

– Так.

– Тобто й у Штатах теж ви й далі це робити?

– Здається, після Штатів це все почалося. Чому? Поясню. Коли війна тут почалася жорстка... Що відбувається з молоддю, із дітьми, коли батьки сваряться? Вони починають замикатися у собі й убивати себе. Це суто психологічний підхід.

– І ви підсіли на це?

– Ну як... На це не підсідаєш. Ти просто чекаєш на вихідні: на вечірку піти, туди-сюди... Ну так, це тривало певний час. Можна сказати, що це досвід тощо. Але, наприклад, я вважаю, що у моїй молодості не було цієї демократії усієї, яка зараз відбувається, але й спокус не було тих, які зараз на кожному кроці.

 Зокрема й в інтернеті.

– На кожному кроці для покоління, що підростає, для незміцнілої свідомості. Я спробував цю гидоту у 27. У мене вже було усвідомлене... Свідомість уже у мене сформувалася більш-менш. Що відбувається з дівчатами, яким по 13–14 років, і вони жеруть цю всю хімію?

 А який у вас стан був під наркотиками, ви пам'ятаєте?

– Це зараз як реклама буде?

– Ні.

– Ну окей. Станів кілька. Спочатку тебе плющить, ейфорія, тобі класно, тебе маже... "А-а, кльовенько, добре". А потім – відхід. Це найгірший стан, який може бути: з тебе виходить уся хімія. Тобі огидно, ти злий. Серотонін спочатку ж довбає, приплив радості відбувається, дофамін... А потім – яма... Тобто ти штучно себе гойднув... Це тупо яма жорстка. Ти гойднув себе вгору, хапнув собі радостей якихось, а потім, звісно, відбувається...

– А у творчості був приплив у цьому стані?

– Я можу одне сказати: найкраща творчість – це тверезість. Подарунки тверезості. Ось вони до мене зараз приходять.

 Подарунки тверезості...

– Так. Вони починають приходити не одразу. Є в мене приятель Діма Естрін. У Пітері живе. І він робив вечірку "Лошадка-пати". Були коли-небудь на "Лошадка-пати"?

– Ні.

– Мені здається, я вас там бачив.

 Це був не я.

– Добре. Так ось він мені сказав, що за якийсь період, коли ти перестаєш вживати, до тебе починають приходити подарунки тверезості. І кращого нічого не буває. Нині я із цим можу погодитися.

Бійки з першою дружиною Христиною – це справжня слабкість. Коли починається рукоприкладство – це слабкість, істерика. Я і її бив, і себе бив

– У вас була наркотична залежність?

– Ні. У мене дуже сильний дух мій. Чому? Тому що мене батько виховував так, що я дуже сильна людина. І, грубо кажучи, я під контролем себе тримав, навіть коли я був максимально розвалений.

 Тобто вам і позбуватися її не доводилося.

– Проте я витратив 10 років саме на траву. Тобто ця вся хімія зайняла такий період...

– Ну, чимало.

– Дуже чимало. Це найжорстокіший полон, у якому я був.

– Але зіскочили.

– Так.

– Як? Сила характеру?

– Ні. Я поїхав до Почаєва. Є в нас Лавра така. Я поїхав до Почаєва, посидів, коротше, послухав. Я молився... Ну, послушник. Знаєте, що це таке?

 Звісно.

– Це коли ти молишся, робиш усіляку чорну роботу... Згадав, що таке праця.

– І відпустило?

– Не те, щоб відпустило… Звісно, відпустило. Тобто одразу читанням займаєшся...

– А ви вірянин?

– Я вірю Богові. Я вірю не в Бога, а Богові.

 Добре як.

– Так, є такий момент. Звісно. Лише з ним і живу.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Зараз бажання знову згадати немає?

– Та ні, нічого цього немає. Коли ти усвідомлено все приймаєш...

– Якщо діти, коли підростуть, запитають вас, варто раз у житті спробувати наркотики чи ні, що ви їм відповісте?

– Я розмовляв буквально позавчора зі своїм сином про це.

 Він запитав?

– Ні, не спитав, але він бачив запах травички. Усе це було. Немає сенсу приховувати. Навіщо це приховувати? Ми живемо в часи, коли потрібно свідчити про весь досвід... І я йому сказав: "Сину, якщо ти хочеш контролювати свою долю, контролювати своє життя, то ти не робитимеш цього. Спробувати, не спробувати – не питання. Я сам буду поруч із тобою, коли ти захочеш це спробувати… Це не проблема… Але треба мати величезну силу волі, щоб у цю вирву тебе не засмоктало… І я всім своїм прикладом тобі покажу, що таке тверезість і ким можна стати, коли ти тверезий, скільки справ можна робити".

Коли ти куриш травичку, ти не можеш ні з ким поговорити про справи. Просто сидиш, такий вайло... Творчі люди мені скажуть: "Ти не маєш рації. Тільки під травою і творимо". Можливо. Он Снуп Догг усе життя пропагує косяки. Netflix зараз рекламує травичку на повну. Напевне, деяким людям, у яких напруження постійні, голова болить, курнув – розслабився. Але якщо ти хочеш полетіти в космос, якщо ти хочеш побудувати країну, допомогти своїй країні...

 Стань Річардом Бренсоном.

– Так. Стань собою, стань тверезим... Що робить наше суспільство? Воно працює п'ять днів, а потім іде у шинки й усі мізки спускає через сечу. Бухає, бухає – просто заливається. У нас, загалом, народ і споюють, і наркотики, і все це. "Давайте, хлопці, більше, більше"... Щоб відволікти всіх від процесів, які насправді є важливими.

 Пишуть у "Вікіпедії", що на лівому плечі у вас татуювання у вигляді квітів липи, що означає стійкість, упевненість та справедливість.

– Ось цього я не знав. Ми з батьком завжди у селі збирали липу просто.

– Пахне добре?

– Шикарно. І мій батько – він саме авторитет. І я собі набив цвітіння липи на плече.

 Уявляєте: "Батько  авторитет".

– Так, мабуть, має бути.

– У вас ще є татуювання?

– Так.

– Які?

– На спині у мене написано Quest великими...

– А на грудях – Pistols.

– Ні. Був балет Quest, ще до Quest Pistols. Ще був гурт Quest. Увага: в Алчевську 2000 року заснували гурт Quest. Так от, коли мені кажуть про ватників... Ми, в Алчевську перебуваючи, мали назву "гурт". Ніхто не говорив українською мовою, але всі тоді слухали "Танок на майдані Конго", вийшов альбом "Неформат"... "Якби мені жупан чорний-чорний". Ми все це слухали, і нам це подобалося. І потім я приїхав до Києва, ми вже балетом назвалися. І в мене кінь ще (моя сестра у рік Коня народилася).

 Ваша перша дружина Христина виступала під псевдонімом Луна. Чому Луна, а не Сонце?

– Сонце – це я. Ю-Ра – це "ти Бог".



 Ну так.

– "Ти сонце". А Луна... Ну, є місячний культ, є сонячний культ. Ось ми з нею за ці культи й...

 "Із першою дружиною,  я вас цитую,  було сім років пекла". Чому?

– Ну тому, що було тяжко. Це час, коли були наркотики. Це той час, коли не було жодного розуміння одне одного. Багато кайфували... Напевно, ми з нею зустрілися з нашими психологічними ранами.

– Рана на рану.

– Так. Коса на камінь, я так сказав би. Вона – коса, а я – камінь тоді.

– Христина звинуватила вас у домашньому насильстві. Ви що, її били?

– Ну, "били" – це... Ну я вже про це говорив тисячу разів.

– Мені – жодного разу.

– Так? Я, здається, телефонував, ми спілкувалися. Ні?

 Це був не я. Це знову був не я.

– Ну, загалом, так, я говорив на цю тему. Ми одне одного били.

 Билися?

– Так, саме так. І це були насамперед психологічні бійки. Коли просто до дна.

– Руками били її?

– Так. І ляпаси, звісно ж.

 Слухайте, бити жінку  це ж караул.

– Звісно, звісно. Багато караулів. Це не найголовніший караул у житті. І ще різні речі інші. І дітей бити, і жінок...

– Ви й дітей били?

– І їв їх іще.

– Після того як били.

– Різне траплялося. Дітей ніколи не бив. Ніколи. Розумієте? І мене ніколи не били...

– Але ж жінок били?

– Ні. Жодну.

– Тільки дружину.

– Ось у мене дружина зараз. У нас із нею мир та любов.

– Але ж першу дружину били?

– Так. Доходило до рукоприкладства.

 Ви каєтеся?

– Звичайно. Звісно ж. Це була слабкість справжнісінька. Коли починається рукоприкладство – це слабкість, істерика. Я і її бив, і себе бив.

 Тобто?

– Можна головою об стінку битися. Чули таке?


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


 Билися об стіну головою?

– Звісно. А що тут такого? Я не розумію. Якщо кожен чоловік загляне всередину себе, там такі внутрішні істерики сидять...

 Голові ж боляче, слухайте.

– Голові боляче, а серцю, знаєте, як боляче? Набагато болючіше, ніж голові. Синець минув – і все.

– Цитата із вашого інтерв'ю 2007 року. Вас запитали про чутки, ніби між вами та Світланою Лободою роман. Ви відповіли: "Не дай боже, щоб у мене зі Світланою Лободою було щось. У нас дуже натягнуті стосунки. І я мрію, щоб їх узагалі не було. І цього прагнутиму. Так вийшло, що через роботу ми десь перетинаємося. Але це мегажесть".

– Ви Дудя інтерв'ю дивилися? Ви просто йдете за запитаннями, які ставив Дудь.

 Я не дивився інтерв'ю Дудя. Знаєте, чому?

– Ні.

– Щоб не бути в полоні його запитань та ваших відповідей.

– Так, але вони однакові. Добре, отже, Світлана Лобода...

– У вас роман був із Лободою?

– Ні-ні, ніколи.

– А що за чорна кішка пробігла? У неї характер поганий?

– Та ні. У всіх нас по-своєму поганий характер і по-своєму добрий. Тому що мені зараз розповідати? Зрозумійте, що я змінився відтоді. Дуже сильно. Я взагалі про людей поганого не хочу говорити. У принципі, хотілося б говорити лише добре. А якщо й казати погане, то в очі цій людині.

– Прийнято. Вас захоплює мегауспішна кар'єра Світлани Лободи в Росії?

– Мене у принципі не захоплюють... Мені байдуже. От чесно.



– Та годі.

– У прямому значенні слова. Мене захоплює мегауспіх, який відбувся з Wellboy протягом тижня. Оце мене захоплює. Бо коли ти приїжджаєш у село й кажеш бабусі, мамі: "У вас талант", – а сам думаєш, як їх не підвести… Бо мати дивиться у вічі – і ти бачиш увесь біль, усю любов цієї людини. І ти думаєш: "Насипав їм тут... Вони думають, що ти продюсер великий... А як ти із цим розбиратимешся, незрозуміло". Приїжджаєш до Києва, ідеш із ним по всіх менеджментах… Менеджмент Полякової, менеджмент Монатіка, менеджмент Потапа...

– І...

– І нічого. От зовсім. І потім знаходиш у собі сили...

– І продюсуєш його сам.

– Знаєте, як у мене було? У мене був момент узимку – я торкнувся фінансового дна максимально. Тобто немає концертів. Я вклався в усіх артистів: усім треба допомогти, усіх треба підтримати. І виявилося так, що ще трохи, і я сам, коротко, світом піду. Дружина каже: "Ти що, узагалі дурень? Ти про сім'ю подумай хоч трохи". І я помолився: "Будь ласка, Боже, що мені робити? Я не розумію, як бути. Що мені робити? Дай мені знак". Наступного дня до мене приходить людина, їй 30 років, вона каже: "У мене п'ятеро дітей. І я хочу, щоб вони росли і слухали якісну музику". Я кажу: "Дякую. Я готовий служити своїй країні та своєму народові". Я запускаю Wellboy, і він вибухає просто. Люди пишуть: "Дякую". Знаєте, які там коментарі? "Ніколи не писав українською, а сьогодні захотів написати українською мовою".

– "Гуси".

– Що? Летять.

– Летять. Пісня підірвала.

– Підірвала всіх. І всі ці артисти потім виклали, слава Богу.

– Пораділи за вас артисти, до речі? У яких ви були перед цим.

– Я не ставив собі цього запитання. Артисти не надто радіють успіхам інших артистів. Але коли цей юнак, щирий у всіх сенсах... Я з ним спілкуюся і надихаюся завжди. Мені не страшно, якщо він піде на якесь інтерв'ю. Його одразу Кондратюк запросив до себе. Спілкувалися з ним коли-небудь?

У мене були стосунки з наркотиками. Я був слабкою, вразливою людиною. Просто ганчірка

– Ні.

– Діяч український.

– Та я чув про такого. Бачив навіть по телевізору. Це ж не привід спілкуватися, погодьтеся.

– Ну, він... Загалом, діяч.

– Боявся просто, що мене Кондратюк уразить.

– Вони сіли, побалакали. Антон так гарно говорить... У мене не було артистів, у яких так ллється українська мова та культура... Із нього вона просто пре. Це мене захоплює. Вибачте, що я так...

– Повертаючись до вашої першої дружини Христини...

– Може, годі вже до неї повертатися?

– Ну, трохи.

– Ну добре.

– У 2018 році ви публічно заявили, що Христина вас зрадила. Улітку ви написали у Facebook пост, у якому розповіли про цю зраду та погрожували саунд-продюсеру Волощуку, до якого вона пішла. Зараз я цей пост процитую...

– Божечки. Увесь?

– Ні, частково.

– Там я хайпу такого нагнав, а ви зараз хочете це все...

– "Що з баби візьмеш. Нагуляється, настрибається – повернеться до сім'ї. Там на неї чекають чоловік і син. А про тебе, Сашко Волощук, поговоримо ближче. Ми разом із тобою працювали над музикою в моїй компанії. Не один трек зробили й не один альбом. Спілкувалися досить тепло і близько. І теми для розмови були різні. Ти ж добрий хлопець був, як мені здавалося. І переставши спілкуватися, ми залишилися людьми з повагою один до одного. Ніхто нікому болю не завдавав, поганого не зробив. Я твоїх баб не торкався. І після всього цього ти починаєш за моєю спиною ї…ати мою жінку, мою дружину, матір мого сина. І робиш це, як миша". Мені сподобалося слово "миша". "Не сказавши мені жодного слова". Не шкодуєте зараз, що вивалили ці розбірки на публіку?

– Я ні про що не шкодую. Але це не потрібно було робити абсолютно. Це насамперед вдарило й кинуло тінь на Христину, на матір моєї дитини. Звісно, цього всього абсолютно не потрібно було робити. Треба було просто набити йому пику – і все. Але ми живемо в суспільстві, де вже нікому пики не наб'єш. Так? Тому що можна одразу дістати заяву...


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Не Алчевськ.

– Ну ніби...

– Там усе простіше.

– Пики били не лише в Алчевську.

– Але там простіші стосунки.

– Завжди, якщо щось не так, усі розуміли, що можна дістати в табло.

– Так.

– Зараз трохи інший світ. Але загалом, звісно ж, це дикість.

– Вам було боляче?

– Хотілося б цього не згадувати. А ви хайпожер.

– Жерохайп.

– Добре.

– Є речі, повз які...

– Ви відпрацьовуєте? Як це взагалі відбувається? Фізкультурою з ранку починаєте?

– Ні. Канал відкривається – і все.

– Гаразд, добре.

– Ви мені відкрили канал.

– Добре.

– Є речі, повз які пройти не можна. Якщо я пройду повз ці речі, то я поганий журналіст.

– Окей, усе нормально.

– А я ж добрий журналіст.

– Ви чудовий журналіст.

– Це ви сказали. Вам боляче було тоді чи ні?

– Ну, а як ви думаєте?

– Не знаю, які у вас стосунки були на той час із дружиною.

– У мене були стосунки з наркотиками. Я був слабкою, вразливою людиною. Просто ганчірка. Начебто в цьому є якась ексцентричність: "Вау, написав..." Зараз я всю цю писанину вважаю негідною.

– Ви змінилися добряче.

– Звісно. Тому що, коли ти стаєш тверезою людиною, тобі канали відкриваються і ти бачиш усе трохи в інакшому світлі.

– Цитую відповідь у коментарях під вашим постом Волощука: "Якщо бити свою дружину, плювати, опускати і трахати все підряд, це нормально. Ти в цьому чемпіон. А щодо музики – дякую, що навчив мене її складати і на інструментах грати. Ну й останнє: ти маєш репутацію, яку ти собі нажив. І ти її зараз відчуваєш повною мірою". Що він, на вашу думку, мав на увазі, говорячи про вашу репутацію?

– Та мені взагалі, якщо чесно, нецікаво, що він мав на увазі. Я вважаю найбільшим гріхом людства боягузтво. І я на цьому завжди стою. Тому це все обговорювати... Це мій косяк... 


Александр Волощук и бывшая жена Бардаша Кристина Герасимова поженились в августе 2021 года. Фото: kri_luna / Instgram
Олександр Волощук і колишня дружина Бардаша Христина Герасимова одружилися в серпні 2021 року. Фото: kri_luna / Instgram


– И вы его забили.

– І ви його забили.

– І я його забив. Мені треба було вже тоді усвідомити та припинити. Я на цьому прикладі можу сказати: якщо чоловік хоче контролювати простір навколо себе, він має бути завжди тверезим. Завжди. Бо щойно чоловік втрачає пильність, починається...

– Простір звужується.

– Звужується максимально, і починається дикість усіляка. Якісь люди з'являються на горизонтах, які ніколи в житті не з'явилися і близько б.

– Я вам останнє запитання поставлю на цю тему. Ви зараз шкодуєте, що не вдалося зберегти першу сім'ю? Чи були спроби відновити?

– У жодному разі. Дякувати Богу, ми налагодили стосунки з Христиною.

– Налагодили?

– Звісно. У нас син спільний, ми його любимо. Ну як я можу про це шкодувати, коли в мене Христина – за фактом перша дружина, а по суті, у мене дружина зараз перша – Ліза, моя Єлизавета? Я із цією жінкою полюбив усіх жінок на планеті. Ось що сталося в мене. Я зараз живу на два міста: Одеса та Київ. У Києві в мене шоу-бізнес, в Одесі в мене сім'я, будинок, дочка Сара. Я почав жити. Я зрозумів, що таке сім'я.

– Вона ж модель, так? Ліза Коцюба.

– Ні.

– Пишуть, модель.

– Ну, пишуть усяке.

– Так. Чим вона займалася? І як ви познайомилися?

– Так, зйомки в неї були, фотографії. Зовнішність модельна, так.

– Гарна?

– Звісно. Яка в мене може бути дружина?



– Логічно. Як ви познайомилися?

– Це цікава історія...

– Дудь про це не запитував?

– Ні, я не знаю... Не запитував.

Літературку підчитую всіляку. Якщо ти дивишся відео, твоє уявлення ніяк не працює. Але коли ти читаєш, то розвиваєш своє уявлення, народжуєш образи

– Слава богу...

– Ми познайомилися, коли я був дуже сильно розбитий психологічно. Дуже. Але я вже пішов на спорт, я почав фрешики пити, сироїсти... Тобто почав збирати себе. І я побачив в Instagram, як вродлива дівчинка танцює танго. Ну й типу написав їй: "Чуєш, а давай, коротше, потанцюємо танго". Ми з нею пішли на танго. І ми три місяці ходили на танці. Тільки там зустрічалися. Це як у казці було насправді. Бо вже ніхто так не знайомиться.

– Гарно.

– Усі на другий день уже лижуться, а на третій відбувається злягання. А в нас усе було трохи по-іншому. Ми три місяці займалися танцями. Тобто танго. Це просто шикарно було. І за три місяці я зрозумів... Просто я мовчу, а вона ставить запитання про те, про що я думаю. Я ще такого не зустрічав. Загалом щастя любить тишу. У мене з нею чудові стосунки. Я вдячний долі, Богові за все, що сталося.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Вона одеситка, так?

– Ні.

– Просто живе в Одесі.

– Мені всі кажуть, що вона одеситка. Вона не одеситка. І живе в Києві. Ми з'їхали з Києва до Одеси пожити. І зараз повертатимемося знову до Києва.

– У вас син Георгій від першого шлюбу, який у Лос-Анджелесі народився. І дочка Сара – від другого.

– Так.

– Георгій виявляє цікавість до Сари?

– Та вони зараз в Одесі разом. Він її за щічки чіпає... Георгій дуже любить дітей. Тому що його виховували в жіночому середовищі. Тобто у Христини мама, яка дуже любить Жору. Сестра в неї. Там теж дитина – Михайло... І Жора в цьому середовищі зростав. Він дуже ніжний, чуйний, творчий хлопець.

– Ви дружите з ним?

– Я його люблю. Я все-таки батько. Я не друг, яким треба бути. Я батько, який може...

– Ну, суворий батько?

– Як я можу бути суворим, коли я його бачу раз на тиждень у кращому разі? І коли я його бачу, я не можу пресувати його нічим. Я можу тільки сказати: "Сину, іди сюди. Ми будемо з тобою боротися". Коротше, у нас любов.



– У Києві вам подобається? Це ваше місто?

– Так, це моє місто. Я нещодавно ще думав, що я з'їхав до Одеси, і такий: "О Боже, свіжачок..."

– Ну, Одеса гарна?

– Гарна. Але однаково Київ – моє місто.

– Найкраще місто Землі для вас яке?

– Київ.

– Усе-таки.

– Так.

– Поживши в Лос-Анджелесі, поїздивши...

– Поїздивши скрізь, поживши в різних [містах]… У Москві...

– Ви багато їздили, до речі?

– Так. Я багато концертував у балеті з різними артистами. Дуже багато проїхав. Усе класно. Київ – топ.

– Що ви читаєте й що дивитеся?

– Ось коли вживав травку, то просто залипав перед YouTube, перед серіалами. Перестав, коли усвідомив, що це... Особливо те, що зараз ллється...

– Не життя.

– Серіали забирають тебе повністю. Забирають, щоби ти не своє кіно створював, а спостерігав за кимось. Літературку підчитую всіляку, яка розвиває мене: соціологію читаю, історію читаю, ЖВЛ усякі...

– Так?

– Звичайно. Звісно, треба читати, освічуватися.

Бажано щодня. Тому що читання – це праця насправді. А якщо ти дивишся відео, твоя уява ніяк не працює. Але коли читаєш, то розвиваєш свою уяву, народжуєш образи... Це розвиває творчість. Тому читати всім рекомендую для розвитку творчого потенціалу.

– Я хочу навести вашу цитату про якогось Дмитра Гордона.

– Та дідько ж!

– З одного з нещодавніх інтерв'ю, де вас попросили озвучити свої музичні асоціації з тією чи іншою відомою людиною.

– А ну-бо.

– Отже, ви сказали: "Звісно, знаю Гордона, бл...дь. Ці пірамідки... Журналіст цей... Знаю, бачу, чую, просто кричу постійно, без зупинки. Кого він мені нагадує? Він мені нагадує хитру лисицю абсолютно з його усмішкою максимальною. Музично як це? Пам'ятаєш цей образ? "Гроші, гроші, роби гроші!" Пам'ятаєш, лисиця була така й одна – менша? Так ось він мені цю лисицю нагадує. Ось це він".

– Красава. Браво.

– Що ви до цього гівнюка прийшли на інтерв'ю? Це ж була ваша ініціатива.

– Там "гівнюк" є слово?

– Ні, це я кажу.

– Образилися трішки?

– Ні. Навпаки, вдячний. Я люблю, коли мене згадують. З огляду на те, що ви сказали, ну гівнюк суто. Чого ви з власної ініціативи прийшли на інтерв'ю?

– Ну, ви ж рупор певний. Чому я прийшов на інтерв'ю? Поясню. По-перше...

– До лисиці, яка бабки любить.

– Так-так… Ви розумієте, коли змінюється внутрішній мій світ, усе стає грою. Такою самою, як і ваша усмішка.

– Ікрою. Ні, моя усмішка справжня.

– Ну вона справжня, але таке собі, я вам скажу... Ви ніби зараз заберете всі мої гроші... Усі мої квартири.

– Ні. Кадик вирвати можу. Гроші забрати – ні.

– Так от я прийшов до вас поговорити з народом зі своїм, із яким я живу. І порозумітися. Я сподіваюся, у мене це вийшло. Ви людина, яку багато хто дивиться в Україні, ви український журналіст, мабуть, найбільший український журналіст. Так? Чи є ще хтось?

Зараз у мене внутрішнього конфлікту немає. Я відкритий і готовий

– Я думаю, я взагалі найбільший.

– Усе. Тим паче...

– Велика лисиця з усмішкою.

– Так, так, так. Ну, лисиця жіночого роду. Мабуть, щось я вигадаю. Я вам есемесочку потім скину.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Добре. Скажіть, що має статися, щоб ви самі собі сказали: "Так, я не дарма прожив на землі це життя"?

– Ну, поживемо – побачимо. Потрібно послужити своєму народу, своїй країні. Зробити такі справи, від яких усім буде тепло. Розвинути культуру, розвинути себе, стати людиною. Так, ось це.

– Ще не стали людиною?

– Усе в розвитку. Щоб багато дітей було.

– Хочете багато дітей?

– Звісно. Тобто багато – таке слово… Кількість – не якість. А втім, беру Сарочку на руки – і взагалі...

– А чому Сарою назвали?

– Я дивлюся на свою дружину Єлизавету, і от Сара вона мені – і все. Ну, начебто єврейської крові немає ні в кого з нас. Одеса, воно все довкола цього – і от Сарочка.



– Усі люди – євреї. Просто не всі про це здогадуються.

– Цілком можливо. Мені навіть Міша Крупін каже: "Та годі. Ти не розповідай. Ти сам єврей".

– От знайдуться батьки, тоді й подивимося.

– Так-так. А поки що я українець. А там же, кажуть, українець та єврей... Із двох українців один єврей. Або з двох євреїв один українець.

– Історія взагалі дуже близька.

– Так.

– Ви знаєте, я вам вдячний за інтерв'ю. Мені було дуже цікаво.

– Чесно?

– Так. Я не брешу ніколи. Немає сенсу.

– Добре. Тоді скажіть, із яким почуттям ви йшли на це інтерв'ю?

– Із відчуттям цікавості. Мене завжди веде до інтерв'ю цікавість. Якщо мені людина нецікава, інтерв'ю не буде.

– Так, я зрозумів. Але ви сказали мені: "Ви таки змінилися". Тобто у вас була якась своя думка про мене.

– Думка певна, так. Коли я готувався до інтерв'ю та читав ваші висловлювання...

– А ви до цього не читали? Не траплялося вам?

– Ні.

– Прозріли, напевно, з писанини.

– Ви були поза сферою моїх інтересів. Але тепер я прозрів, так. Ну що, напружено було чи ні?

– Ні. Насправді нічого напруженого. Я не маю внутрішнього каменю. Навіть у того самого Дудя я був... Тобто в мене був конфлікт. Зараз у мене цього конфлікту немає. Я відкритий і готовий.

– Ви знаєте, я був би не я, якби наприкінці програми не запропонував вам щось акапельно заспівати.

– Та Боже мій... А мікрофон є у вас?

– Уявіть, що він у вас у руках.

(Співає.) Летять утки...

– Крапка?

– Я думав, ви підспіваєте.

– Я погано співаю.

– Я ще гірше.

– От і зустрілися дві самоти.

– Так-так. Я взагалі тривалий час ходив лисим. І я коли уявляв наше з вами інтерв'ю, уявляв, що буду лисим і ми щось пожартуємо на цю тему.

– Ви знаєте, я тривалий час ходив із волоссям. У нас взаємна компенсація.

– Ми змінилися тепер, так? Добре.

– Дякую вам. Творчості та успіхів.

– Дякую.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації