Блогер Некоглай: У Молдові я працюватиму з проросійським населенням і пояснюватиму, що вони довбой...би. Я влаштовуватиму паради на честь України і кричатиму, що Росія – терористи G

Друг накурився цигарок і почав мене гукати різними іменами: Миколаю, Миколо, Некончаю, Неглотаю, Некоглаю. Я вирішив, що зроблю це своїм псевдонімом

– Миколаю, вітаю вас у центрі Києва.

– Здрастуйте, Дмитре.

– Який настрій у вас?

– Я хочу пісяти й пити.

– А чого ви хочете насамперед?

– Попісяти, потім попити.

– Попісяти, потім попити. Я вам обіцяю, що ми зараз дорогою десь знайдемо місце, де попісяти. А потім – місце, де попити. Нормально?

– Так.

– Ну, ідемо.

– Ходімо.

– З вами нічого не станеться дорогою?

– Не знаю. Швидкі ноги в мене начебто.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– (Сміється). Ну от, власне кажучи, приїхали ви до Києва. Невдягнений абсолютно. От зараз купили куртку, купили кепку. А чого ви так – без одягу?

– Я взагалі похапцем. У мене немає взагалі нічого. Я їхав машиною – вона зламалася. Мене в Одесі прихистили в готелі. Я там пожив. От зараз приїхав до Києва. У мене були ніби одні домовленості з людьми. Ці домовленості зруйнувалися, там трішки не зійшлося. І я зараз без автомобіля – без нічого. Але я все знайду. Є гроші, є бажання жити, бажання спати не на вулиці.

– Приємно зустріти людину, в якої є гроші, а найголовніше – є бажання жити.

– Так.

– Ви – Миколай у житті, а знають вас під ім'ям Некоглай.

– Так.

– А чому Некоглай?

– Ми сиділи з моїм другом удома, у квартирі, грали в ігри, і щось він дуже накурився: ну, звичайні цигарки покурили – він дуже накурився і почав мене гукати різними іменами: Миколаю, Миколо, Некончаю, Неглотаю... Почав різними-різними іменами перекручувати моє ім'я. І одного разу крутнув як Некоглай. І я подумав: "О, це прикольно звучить. Зроблю своїм псевдонімом тепер". І все, зробив своїм псевдонімом.

– У вас дуже багато підписників у TikTok. Наскільки я пам'ятаю, 10,3 млн.

– Так, 10,39 млн.

– Уже 390? Бачите, що робиться... А є ж й інші соцмережі. У вас теж багато підписників там?

– Так. Є на "Твічі" 2,5 млн. Instagram видалив нещодавно. Його заблоковано в Україні. І я його видалив. Створю новий згодом. В Instagram мільйон, у Telegram 600 тис.... Ну, загалом, якщо все порахувати разом, то мільйонів 15 підписників є.

– І вам 22 роки.

– Так.

– А скажіть, будь ласка: як можна у 22 роки, завдяки чому стати людиною, яка цікава 15 млн інших людей?

– Я не знаю. Я просто живу, знімаю, що відбувається довкола мене. Іноді трапляється щось цікаве. І люди підписуються. Тобто просто знімаю своє життя. От.

– Я – бачите? – дивлюся, де ж можна вам попісяти. Зараз ми знайдемо це чудове місце. Воно обов'язково має бути.

– Так, так. Але поки не підтискає. Знаєте, як почне підтискати, я дам сигнал: я почну тупотіти ногами.

– Ага. Мені важливо, щоб ви позначили відразу, який сигнал ви дасте. Добре. Що ви знімаєте такого? Розкажіть зараз нашим глядачам, завдяки чому вас так дивляться?

– Ви знаєте, напевно, основне джерело моєї впізнаваності й підписників – це гумористичне шоу, яке було на майданчику "Твіч". Гумористичне шоу з таким персонажем, як Іван Золо. Ми створювали гумор разом. Такий у нас був... Він специфічний, він досить цікавий. Людям це зайшло, сподобалося. І це шоу дуже сильно поширювали по пабліках, новинах. І воно набрало дуже-дуже великих обертів. Аж до того, що ми побили світовий рекорд. Ну гаразд, не світовий. Це я так прикрашаю. Побили рекорд СНД. От у СНД ніхто не мав стільки глядачів. У нас одночасно на прямій трансляції дивилося 578 тис. людей.

– Чимало.

– Тобто це рекорд СНД. Ніхто стільки глядачів досі не зібрав і не збирає й близько.

– І не збере.

– І не збере.

– Ніколи.

– Ніколи. Тому що наступний я поб'ю цей самий рекорд.

Я був дитиною і думав, що в мами просто застуда. У неї був рак шлунка четвертого ступеня

– Ви народилися в Кишиневі?

– Так.

– І дуже рано залишилися без батьків.

– Так.

– Скільки вам було років, коли не стало мами й тата?

– Коли мами не стало, мені було дев'ять років. Коли тата не стало, мені було 10 років.

– Що сталося з батьками?

– Ну, хвороба, скажімо так. Хвороби. Із татом там історія неприємна. Тож нехай офіційна історія з татом буде, що хвороба забрала людину.

– А з мамою?

– Теж хвороба: рак шлунка четвертого ступеня.

– Скільки мамі років було?

– 42 роки.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Ви пам'ятаєте свій стан, коли мама йшла, і похорон?

– Так. Вона лежала в лікарні. Я тоді був дев'ятирічною дитиною. Я ходив до школи. І іноді я її відвідував, але відвідував рідко. Брат дуже не хотів, щоб я її відвідував. Тому що, коли вона перебувала в лікарні на лікуванні, в неї був не найкращий стан для вигляду. Ну, ви самі розумієте: це крапельниці, це такий, лежачий, стан. І брат мій не дуже хотів, щоб я це бачив. І я сам... Як би не дуже мені подобалося на таке дивитися, але я приблизно... Я тоді був ще маленькою дитиною, у якої світ, знаєте, такий барвистий, що типу "та годі, це фігня, це мине, як застуда". Я думав, що в мами просто застуда. Вона одужає, повернеться. Я не розумів, що відбувається, абсолютно. І коли вже сталася смерть, констатували смерть – тоді я зрозумів, що, виявляється, це була не застуда, і мама більше не повернеться. Ось тоді я усвідомив, у принципі, що це було дуже серйозно.

– Бракує батьків вам зараз?

– Ну, якось із дев'яти років живу без них. І вже якось так спосіб життя побудувався, що я не можу навіть уявити, що було б, якби вони в мене були: як би склалося моє життя, що б я зараз робив. Загалом, так склалося, так побудувався спосіб життя, що я не можу уявити собі життя з батьками зараз. Як, що це таке – я не знаю. Я не пам'ятаю.

Поліція у РФ зупиняє тебе не для безпеки, а щоб до...батися й узяти грошей

– Кишинів вашого дитинства – що це за місто?

– Кишинів – це столиця Молдови.

– Це зрозуміло. (Сміється).

– Кишинів... Там я народився, там я прожив 21 рік, не виїжджав узагалі за кордон цієї країни, за межу цього міста. У мене був комп'ютер. Я сидів, грав у комп'ютер просто – й усе. 21 рік. І в один момент я полетів до Москви.

– Про що ви мріяли в Кишиневі, коли були дитиною, коли були підлітком, юнаком?

– Мріяв стати кіберспортсменом.

– Отак навіть?

– Так. Хотів у Dota 2 грати професійно.

– (Сміється).

– Ось. Кіберспорт.

– Чому ви полетіли до Москви?

– Робив контент гумористичний з Іваном Золо. І основна маса аудиторії була саме Росія, Москва. Найголовніша маса моєї аудиторії. Мені звідти надійшло безліч пропозицій: рекламних, інтерв'юшних пропозицій. Я подумав: "Ну полетіли робити справи, працювати, розвиватися, прогресувати". І полетів туди.

– Ви прилетіли до Москви. Що вам сподобалося і що не сподобалося в Москві?

– Сподобалася мені в Москві кількість грошей, яка там крутиться. Як правило, як рекламні компанії, так і люди навколо – сини якихось багатих людей або самі по собі багаті люди. І завжди навколо відбувається якийсь дуже такий рух. Такий, просто грошовий, рух. Загалом, сподобалося просто, як там бісяться, як розважаються. Я ж перебував саме в такій тусовці: тінейджерів, блогерів, 20-річних підлітків, які люблять саме порозважатися. Коли я прилетів із Молдови, з Кишинева, я ж узагалі не знав, що це таке. Я ж по клубах не ходив – нічого такого. Вони мене занурили у це життя, показали, як це відбувається там. І я здивувався. Це було цікаво.

Мене 12 годин тримали в коридорі відділу поліції в Москві й вимагали 1 млн руб. Я заплатив і не став далі розвивати ситуацію

– А що не сподобалося?

– Не сподобалося те, як насправді все супермегабрудно влаштовано щодо грошей тих самих. Що, якщо в тебе немає грошей, на тебе не дивляться, тебе за людину не мають. Я бачив це у компаніях. Поліція на дорозі зупиняє тебе не для того, щоб якось зберегти безпеку своєї країни, перевірити тебе, а вона зупиняє тебе до...батися. Чітко до...батися. Вони навіть цього не приховують. Там ніхто цього не приховує. І взяти з тебе грошей – і піти далі. Тобто щоб ти від'...бався. Коротше це гоп-стоп.

– "Мы подошли из-за угла".

– (Сміється). Це чіткі гоп-стопи постійні там відбуваються. І ось це неприємно. Я сам натрапив на один гоп-стоп серйозний у Москві. У мене є відео в телефоні, у мене є підтвердження. Загалом, до мене один раз приходять до будинку в "Москва-Сіті", час – 9.00. Поліція. Я тоді був у Москві – чесно, не пам'ятаю. По-моєму, один-півтора місяця. Поліція приходить і каже: "Миколаю, ви їдете з нами. Вас підозрюють..." У якійсь серйозній статті: там, тероризм. Тероризм, кажуть. Який тероризм?

– А ви громадянин Молдови?

– Так, так. А мені кажуть: тероризм узагалі.

– Молдовський терорист.

– (Сміється). Так. У мене реально є відео – я покажу потім. Я не розумію, що відбувається, але до мене увірвалися не в масках, не зламали двері, не заламали. А так – просто постукали – і "йдете з нами". Я вже тоді розумів, що гаразд, все ж таки не так серйозно, як вони описують. Тому що, якби реальні були підозри в тероризмі, мене б усе ж таки паконули трошки по-іншому. Мене привозять у відділ. Знаєте який? Пресненський, московський відділ поліції. Найкорумпованіший. Це знають там усі. Це найбільш мусорський бісівський відділ, де мене, до речі, катували. До цього ми перейдемо згодом.

– Про це поговоримо обов'язково.

– Так. У цьому ж відділі просто у мене забирають телефон – і заводять у кабінку. І старший лейтенант В'ячеслав починає мені говорити про те, що "ось дивися: лист надійшов на пошту "Москва-Сіті". І там лист нібито від мого імені, від мого імейла, що "я, Некоглай, зараз підірву "Москва-Сіті", Аллаху акбар", там... "Винесіть мені  $2 млн і гелікоптер або я все тут підірву..."

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Може, ви накурилися і написали таке? Ні? (Сміється).

– Звичайно ж, я не міг таке написати.

– Накуритися могли. Написати – ні?

– Накуритися міг, а написати – ні. Так.

– (Сміється). Так...

– Я побачив цього листа – і, звичайно, я кажу відразу: "В'ячеславе, це не від мого імені написано повідомлення. Я його не писав". В'ячеслав на що відповідає: "Я знаю, що це зробив ти". І сталося 12-годинне тримання мене в коридорі. Мене не посадили до клітки, у ІТТ. Мене посадили просто в коридор, який закривали, і тримали мене в коридорі 12 годин. Без їжі й води. Я просив: "Я голодний. Не їв зранку". – "Почекаєш. Не знаю". І, словом, щось хотіли. Вони не говорили прямо, але зрозуміло, що вони хотіли грошей. Із ними зв'язалася моя людина, з якою я тоді працював. Домовилася. І вони попросили мільйон рублів, щоб мене відпустити із такої ситуації.

– Мільйон рублів – це скільки в доларах?

– 12 тисяч, мабуть, доларів, 13.

– Так? Ось так просто?

– Так, просто. "Щоб ти пішов далі", – кажуть.

– Який гарний спосіб заробітку взагалі грошей... (Сміється).

– Просто з нічого взагалі. Листа написала якась людина – і мене закрили у коридорі, тримають 12 годин. Мене навіть не оформляли – затримання – не оформляли жодних протоколів. Просто привезли і посадили у коридор, і тримають.

І я заплатив гроші, пішов далі і не став розвивати цієї ситуації. Мені порадили: "Не треба. Це дуже серйозний відділ. Ти нічого не зробиш. Якщо ти відкриєш зараз рота, тебе закриють". І я мовчав, і далі жив після такого навіть.

У Кишиневі мріяв заробляти $10 тис. на місяць. У Москві за два місяці я заробив понад $1,5 млн

– Яка межа мрій для вас була у Кишиневі щодо грошей? От скільки ви хотіли мати грошей, коли жили у Кишиневі?

– Я завжди думав, що там $10 тис. на місяць – це...

– На місяць?

– Так.

– О! Так ви у Кишиневі нормально мріяли. (Сміється).

– Ну, $10 тис. – це насправді не можна сказати, що особливо нормально. Тому що ти навіть не купиш собі будинок, припустимо, на землі, заробляючи такі гроші, в короткий строк. Ти не купиш собі будинок на землі якісний. Так? Машина також, автомобіль. Скільки коштує автомобіль і його утримання? Тобто насправді це абсолютно...

– Тобто ви мріяли у Кишиневі заробляти $10 тис.?

– Так, завжди мріяв.

– Так. А про які гроші ви стали мріяти вже в Москві?

– Уже про мільйон доларів.

– На місяць?

– Так.

– (Сміється). Ну молодець.

– Це мрії були.

– Скільки вам вдавалося заробляти у Кишиневі за місяць максимум?

– 200 тис. руб. Це скільки у доларах? По-моєму, $2,5 тис. 

– Ну, вже нічого. Для Кишинева – нормальні гроші.

– Для Кишинева дуже великі.

– Звичайно. А скільки вам вдавалося найбільше заробляти у Москві на місяць?

– Щойно я приїхав, на мене одразу ж налетіли з контрактами казино – усі, хто завгодно, налетіли на мене з величезними сумами. Ось найперші місяці, як я приїхав. Тому я, до речі, на ці $12 тис. – мільйон рублів – особливо не відреагував, то були не гроші. Але тоді за січень і лютий разом я зробив більше... Я не рахував. Було неможливо порахувати: гроші проходили не через мене, а все через крипту тощо. Але десь більше ніж $1,5 млн.

– $1,5 млн за два місяці?

– Так, за січень і лютий.

– Якби на моїй голові був капелюх, я б його зняв. (Сміється). Ну, слухайте... $1,5 млн за два місяці?

– Так. Я тоді не розумів. Я зараз розумію, що це за гроші. Тоді я абсолютно не розумів.

– Вам було 20 років?

– Так. 21. Тоді день проживання мій у середньому обходився більше ніж $10–15 тис.

– Де ви жили?

– "Москва-Сіті". Плюс піти поїсти, одягнутися... Той самий одяг. Ось я купив це у Києві. Наприклад, ці штани Off-White, – ця футболка Vetements, ось ця кофта Valentino і ці кросівки – мені все це вийшло у $5 тис. Просто ось одягнутися. А там ще дорожче, там ще серйозніше. І все це коштувало дуже дорого.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Зараз я вас заведу попісяти. Після ваших оповідань не відкидаю, що мені також треба буде піти. (Сміється). Ви мене вразили просто. І потім я вас запитуватиму вже, на що ви витратили такі величезні гроші.

– Без проблем.

– Ходімо.

– Дякую.

– Ну що, попісяли?

– Так. Полегшало.

– Треба було ще покакати. Полегшало б подвійно.

– Згоден. Я про це подумав. Але подумав, що це некультурно.

– (Сміється). Отже, $1,5 млн ви заробили за два місяці перебування у Москві.

– Так.

– На що ви їх витратили?

– Я, по-перше, жив ніколи не сам. Завжди довкола мене була компанія людей. І якось так виходило, що якщо ці люди були не блогери, які так само, як і я, заробляють, а звичайні люди, я їх утримував. Я привіз також із Молдови своїх старих друзів, щоб вони жили зі мною крутим життям.

– Молодих друзів не думали привезти?

– Так молоді друзі. Їм по 20 років.

– Ви ж кажете "старих". Не плутайтеся у свідченнях. (Сміється).

– (Сміється). Ну Дмитре... Я мав на увазі... Спасибі. Слава Україні.

– Героям слава.

– Дивіться, яка ситуація. Загалом привів молодих друзів своїх. Їм по 20 років. І теж утримував їх. І ми жили у найрозкішніших апартаментах "Москва-Сіті". Постійно міняли вежі. А там день проживання коштує...

– А вежі зносило, які міняли?

– Ну, типу. (Сміється).

– (Сміється). Залік.

– Ось. І щодня просто життя коштувало дуже дорого. Тобто там у середньому від 50 тис. на день коштували ті номери, які я брав. І виходить, просто добре жив, купував машини досить часто.

Я купив Porsche, проїздив на ньому три дні. У бік влетів автомобіль на швидкості 140 км/год, троє людей померло на місці, моя машина згоріла

– Які у вас машини були?

– Перша моя машина – BMW: "шістка" біла. Я її купив, чогось на ній поїздив, подрейфував. Вона дуже добре дрейфувала, була задньопривідною. І зрештою я цю машину просто так, скажімо, віддав.

– Так.

– От. Потім наступну машину купив Porsche Panamera. Вона коштувала приблизно 10 млн руб. Такий прикольний турбо-"поршик". Влетіли, виходить, у мене. Я їхав – у мене 140 у бік влетіло четверо людей. Троє померло на місці.

– Та ви що!

– Так. Троє померло на місці, і один – інвалід на все життя. Ось. І Porsche у брухт. Я поїздив на ньому три дні.

– А як ви вижили?

– Усі вижили. Нас було у Porsche четверо людей. Усі вижили. Переломи, струси. У нас влетіла Kia Rio, а у нас був металевий Porsche. Kia Rio просто вкотило, втиснуло, а металевий Porsche витримав удар. Є відео удару – є все. Така ДТП сталася неприємна, з трьома трупами... У мене був струс, в інших пасажирів – перелом ребер, перелом ключиць... Але всі живі. Пощастило. А, і Porsche просто згорів. Я ж купив його, три дні поїздив. Ні страховки – нічого не було оформлено. Його просто на звалище викинули разом із моїми грошима.

– На звалище історії.

– Так. Просто звалище. Його спалили. Ось у мене так багато спалених грошей. У середньому міг зайти до закладу у "Москва-Сіті", поїсти на 200–250 тис. Це було чимось нормальним. Просто у закладі поїсти на ці гроші. І ось так от гроші...

Чи витрачався я в Москві на дівчат? Ні. У блогерській тусівці на дівчат ніхто не витрачається. Вони самі хочуть перебувати там

– На дівчат витрачалися?

– Ні, ні. Дівчата витрачалися.

– Та ви що! Чому?

– Не знаю. Їм більше потрібно було в таку компанію влитися, аніж нам. Як правило, у блогерській тусівці на дівчат ніхто не витрачається. Вони самі хочуть бути там.

– Добре. Скільки всього грошей ви заробили під час перебування у Москві?

– Це неможливо порахувати.

– Це мільйони доларів?

– Так, думаю, мільйони. Але я думаю, є стеля. Після січня – лютого все почало падати відразу. Тому що закінчилося шоу це гумористичне, яке я створював: те, на чому трималися, виходить, рекламні проєкти, доходи, гроші. Все розвалилося. І пішов сильний спад по грошах. А жити вже звик на такі гроші. І в підсумку за два місяці все, що було зароблено... Я до ладу не заробляв нічого, але й далі жив так само, як жив, коли заробляв багато. І гроші нижчі, нижчі, нижчі, менше, менше, менше грошей... І в підсумку дійшов до того, що одного разу заходжу, дивлюся – і розумію, що в мене лишилося $30 тис. А я живу в "Москва-Сіті", апарти, у мене день тут проживання $1,5–2 тис. коштує. Ну, 50 тис. Я не пам'ятаю, скільки це у доларах.

– А квартиру винаймати не пробували?

– Так потім, коли я усвідомив, як мало в мене залишилося коштів, – я одразу ж з'їхав на квартиру. Коли усвідомив, що мені треба зменшувати планку.

– У Москві, я знаю, ви жили одного часу з [блогером] Данею Мілохіним. Так?

– Не жили ми разом. Ми просто щодня тусувалися. Щодня.

– Я маю на увазі винаймали квартиру разом. Ні? Те, що не жили, – я про це навіть не запитую. (Сміється). Чи не винаймали квартири з ним?

– Ні. Окремі у нас завжди були.

– Що він за людина взагалі? Такий розкручений був одного часу – так? – у Росії персонаж.

– Так.

– Що за людина? На чому він став таким знаменитим? На чому він піднявся?

– Яскравий хлопець, який сподобався дітям. Співав прикольні пісні типу свої, у нього було гарне продюсування, у нього була дуже дитяча манера. Загалом, дуже хороший дитячий блогер, який має такі самі інтереси, як і в дітей. І він їх просуває.

– Де він зараз?

– В Дубаї.

– Виїхав із Росії. А чому?

– Закрито вхід йому в Росію: він іноагент.

– Іноагент він, зрозуміло. (Сміється).

– Він заспівав гімн України на стримі – і йому одразу ж закрили всі дороги назад.

– Ну молодець. Правильні пісні співає.

– Так.

– Живучи в Москві, ви про політику думали? Чи вас це абсолютно не цікавило?

– Взагалі не цікавило. Тому що я живу своїм життям, я заробляю гроші, я займаюся блогами, знімаю відео... Мені потрібно думати про те, яке б цікаве відео мені зробити, який би цікавий контент мені зробити. Мені треба думати про щось таке, а не про політику. Для чого мені політика? Хто там? Що я вирішую там? І, звичайно ж, мене абсолютно це не цікавило.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Коли розпочалася повномасштабна війна Росії проти України, як ви про це дізналися? І які у вас були почуття?

– Про це дізнався, як і всі, з новинних джерел, які всі почали гриміти, що відбувається напад, ракетний обстріл тощо. І мені це дуже не сподобалося. Дуже сильно.

– Чому?

– Тут багато причин. Не приховуватиму: однією з перших причин на той момент було те, що я мав якийсь контент-план у блогерському розвитку в тій країні. І ось я бачу, що ця країна розв'язує війну. А у мене тут блогерський план розвитку. І я розумію, що "блін, тепер усе буде дуже погано". Я того самого дня розумію, що закривається дорога, закривається українська аудиторія для мене, бо я перебуваю в Росії, люди починають ділитися на два табори... Загалом, я одразу зрозумів, що тепер усе йтиме на спад, усе стане гірше, все стане важче, я втрачу. Я розумію, що я зараз через цю х...йню почну втрачати. Лише втрачати. Так, мені стало неприємно.

– Чи стало вам шкода українців, які стали жертвою цієї свавільної агресії?

– На той момент, як усе почалося, – так, 100% так. Хоч я й не розумів повних масштабів, як зараз, того, що відбувається. Я не розумів повної картини. Коли – нещодавно буквально – я подивився фільм, знятий ВВС про Бучу, де супутникові кадри, де всі докази... У Росії говорять чітко і прямо: "Ні, Буча – це все брехня, це все вигадано".

– "Фейк", так.

– Я подивився це відео з кадрами із супутника та інше і зрозумів, що це не "звільнення території", це не за правду... У цьому немає нічого доброго: коли їде танк з озброєними людьми, а людина на велосипеді з продуктами їде з магазину додому, а в неї стріляють із танка і вбивають її. Що це взагалі? Як це можна виправдати? І є усі кадри, докази. Ось я проводив із росіянами стрими. Тикаєш у ніс, в обличчя: "Ось є докази". – "А це все фейки. Це Захід зробив цей фейк. Це ж неправда".

– Як налаштоване взагалі російське суспільство? Ви все-таки спілкувалися з багатьма. Там хоч хтось розуміє, що діється насправді? Чи зазомбовані тотально?

– Скажу так: блогери Росії здебільшого розуміють, що відбувається. Їм це не подобається. Але у них, по-перше, російський паспорт.

– Страшно.

– Уже такі-сякі кайдани на них є у цю мить. Вони живуть у Росії все життя, у них там сім'я, у них там куплене майно: машини, квартири. І навіть якщо, припустимо, ти російський блогер і ти проти зараз цієї війни, спробуй відкрий рота – подивишся, що буде з твоєю сім'єю, машиною, будинком, із твоєю роботою і з твоїм життям загалом. Це розуміє там кожен. І є ті, хто не підтримує, але вони ніколи про це не скажуть. Тому що у них скінчиться життя на цьому моменті.

– А щиро переконані у правоті Путіна, у правоті офіційної путінської Росії люди у якому співвідношенні до тих, хто все розуміє, перебувають?

– Їх менше. Їх набагато менше. Тобто показово для картинки: коли питають тих, кого треба. Але коли ти сидиш у близькому колі, всі як один кажуть: "А чого мені підтримувати? Що відбувається? Я тільки втрачаю. У мене тільки збитки, у нашої країни тільки збитки". Ніхто із цього не виграє абсолютно нічого.

Я зняв пародію на російського солдата з диявольськими рогами на голові. Зараз я можу сказати, що російський солдат – чорт, але тоді це був просто мій образ

– Чому ви поїхали з Росії, де все так добре у вас було і така була перспектива?

– Я не поїхав звідти – мене депортували.

– Розкажіть, будь ласка, як це сталося. І чому ви опинилися у руках поліцейських?

– Я сидів удома, гортав TikTok. І почав тоді дуже цікавитися війною.

– Це який місяць був уже?

– Ой, не пам'ятаю, чесно.

– Ну минулий рік. Так?

– Так, минулий рік. Я почав дуже цікавитися війною, заходити у новинні Telegram-канали. І знайшов ролик один про російського солдата, який, я думаю, ти теж знаєш, – який відкидає від себе гранати, які падають із дрона. Я побачив, що цей ролик постять собі BBC, The New York Times, на Захід пішло, в Україні... Я побачив, що цей ролик дуже розлетівся. І на той момент, перебуваючи в Росії, голодний до переглядів блогер, бачу, що розлетівся ролик, – і розумію, що це непогана тема начебто для того, щоб десь хайпонути: зняти пародію на цей ролик... Щось таке. Просто хотів цифр, обговорення довкола цієї ситуації, побачивши, що вона так розлетілася. Зняв пародійний ролик, який...

– Пародія на російського солдата.

– Так, пародія на російського солдата. І я зняв цей ролик у рогах диявола. Просто на відео, де я знімаю пародію на російського солдата, у мене на голові роги диявольські. Я тоді не розумів насправді, наскільки це серйозно. Це був мій образ просто: роги диявола. Я надів не тому, що я мав на увазі, що, там, солдат – чорт. Хоча зараз я можу сказати, що російський солдат – чорт, але тоді це був просто мій образ. І так сталося, що ті, хто сидять у Кремлі, – вони ж не знають, що я Некоглай, що у мене образ. І вони сприйняли прямо – я називаю солдата чортом, у мене роги диявольські, я ображаю його "чортом"...

– "Дискредитація і поширення фейків про російську армію".

– Так, так. Буквально за два дні просто стукає у двері поліцейський. Говорить мені, що мені треба спуститися з ним униз буквально на секундочку. Я подумав, ідеться про хабар.

– Черговий мільйон.

– "Черговий мільйончик", – думаю.

– "Якого в мене вже немає".

– Ні, тоді пощастило: був.

– Ще був?

– Так. Я подумав: "Ну ось він: черговий хабар". Спускаюся, а тут не та ситуація, як здалося. Мене чекало одразу троє великих таких типів у масках. Мене вантажать в автозак. Ну, не автозак, а машину просто: "Спринтер" – звичайна, тонована, спецпризначенців. Підлітає тип із камерою: оператор. У нього перед рукою ось телефон...

– Оператор прямо?

– Оператор каналу новин: тип із телефоном – підлітає і відразу: "Ти маєш попросити вибачення. Ось текст". "Я – тварина. Вибачте мені всі, будь ласка". Я сиджу в машині, і мені кажуть, що я маю прочитати цей текст. Я його читаю і кажу: "Ви що, й...бнулися? Я не читатиму цього тексту. Якщо хтось когось зачепив, я готовий попросити вибачення. Але перепрошувати за текстом: "Я – тварина. Я зробив таку велику помилку... "Я відразу кажу: я не буду просити вибачення за таким текстом". І сталася словесна суперечка, яка тривала більше ніж чотири години.

– Ого.

– Так. Вона тривала не в цій машині. Мене відвезли у відділок, на мене всі тиснули й застосовували різні способи. "Якщо ти зараз скажеш текст, ми тобі купимо цигарки і воду". Спочатку від такого до "якщо ти зараз не скажеш цей текст, то ми з тобою почнемо розмовляти по-іншому". До ось такого. І от коли вони почали погрожувати, вони звернули увагу на те, що мене не лякали погрози абсолютно. Тобто вони погрожують, а я ніби говорю: "Я готовий попросити вибачення, але не за цим текстом". І коли вони побачили, що мене не лякають погрози, вони перейшли до справи. І виходить... Я зняв велике відео про це: повністю у подробицях про те, що сталося.

Мене завели в туалет, розділи догола і сказали: "Сідай на пляшку"

– Ну, розкажіть, що це було.

– Я сиджу у камері. Заходять чеченці. Не знаю взагалі, до чого тут чеченці, але саме чеченці зайшли. Одягають на мене одноланкові кайданки: саме з однією ланкою, коли руки ось так от. І затискають їх так, що у мене, можливо, навіть можна знайти шрам. Ось він. Шрам можна навіть знайти на руці від того, як було затиснуто кайданки. На лівій руці. Це шрам на все життя. Затискають ось так наскільки сильно мої кайданки, ведуть на четвертий поверх. Я стою... Мене заводять у туалет, і я чую за дверима туалету обговорення: "Блін, ну якщо ціпком, я можу його зламати..." Ось такі обговорення. І я просто стою як наївна людина і сподіваюся: "Та це не про мене йдеться, це не про мене. Все нормально. Мене просто залякуватимуть. Я ж популярний блогер. Та як вони можуть мене пальцем торкнутися? Це ж усі дізнаються. Це ж безглуздо, це нераціонально". Знаєш, думаю про себе, як би вчинили розумні люди. Забувши про те, що я перебуваю в компанії не найрозумніших людей. Органи Російської Федерації – це не найрозумніші люди. Забувши про цей факт, я наївно вважаю, що мені нічого не буде.

Приходить троє людей у чорному повністю, у масках. Практично ті самі, що мене пакували, тільки із зірваними шевронами, прапорами Росії. Все це зірвано – усього цього нема. Мене заводять у кімнату і просто починають бити у цих одноланкових кайданках. Вони спочатку мене б'ють, щоб – не знаю що...

– Б'ють сильно чи так?

– Били середньо. Не били в обличчя.

– Куди били? По нирках?

– Потилиця, нирки, спина, ноги, стегна, ікри... Усе, окрім обличчя, словом. У голову били, але в потилицю.

І ось в одну мить один із них дістає телефон і каже: "Роздягайся догола". Я кажу: "Що? Навіщо?" З мене беруть зривають футболку, просто рвуть на мені одяг. Я розумію добре. Сам знімаю штани. Він каже: "І труси. Догола роздягайся". Роздягаюся догола. Людина дістає пляшку і каже: "Сідай на пляшку". "Кока-кола" літрова.

– Пластикова?

– Так, пластикова. Я дивлюся на це і кажу: "Ні, не сяду".

– А вони знімають усе?

– Так, він знімає на телефон. Каже: "Сідай". – "Не сяду". Ну й починається насильно. Тобто мене беруть, щось починають кидати, підлогою волочити і намагатися зробити це насильно. Насильно у них не виходить. Я дуже сильно пручаюся, соваюся, стрибаю, як черв'як. Не виходить насильно. І починаються розмови. У людини був табельний пістолет. Уже починає заряджати пістолет... Про пістолет я чудово розумів: якби вони збиралися вбивати або стріляти, уже зробили б давно. Це просто залякування.

Коротше, почали говорити про те, що або я зараз сам це зроблю, або все зараз буде набагато гірше. Ну я ніби, сказати чесно, злякався. І ніби спробував їх на...бати. Як? Узяв і вдав, що засовую її собі у дупу. Стояв, знаєш, обличчям до них, до стінки, щось типу що я суну собі цю пляшку... Вони дивляться, щось іржуть. І за кілька хвилин вони розуміють, що я їх най...бую, що я не засовую собі пляшку в дупу, а просто вдаю. Вони це розуміють – і знову намагаються насильно це зробити. Тобто знову починають мене бити й намагатися насильно засунути. У них знову не виходить. Але вони, мабуть, уже за...балися. Тому що цей процес відбувається хвилин 20. І вони вже за...балися із цією пляшкою, мабуть, самі. І почали, там, ставити на коліна, говорити: "Проси вибачення на колінах з оператором, голий повністю. Проси вибачення на колінах перед усіма". Я вже на той момент багато-багато разів проблювався від стресу, від усього.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Так?

– Так. Я ж постійно... Мене б'ють по нирках – я блюю. Беруть голову – моєю головою блювоту витирають. Тобто це було серйозне катування. І ось іще такий шрам. Це Winston XS загасили об руку.

– Недопалки?

– Так, курила людина – і об руку мені сигарету загасила. Ось шрам теж.

– Просто садисти якісь.

– Так. Теж на все життя шрам. Мене катували дуже серйозно. Мене катували настільки серйозно, що я по-справжньому почав вірити, що вони мене вб'ють. Тому що як можна так катувати людину – і потім її відпустити? Це ж очевидно буде, що цим людям буде дуже погано, якщо я відпущуся. Але вони, мабуть, розраховували на те, що я зламаюся, я злякаюся, я сховаюся. Вони розраховували одразу, я розумів, зламати мене. Хотіли мене зламати цими тортурами. Ось. Але в підсумку, там, із мене вибили ці вибачення, ще трохи мене побили – і відправили мене, знявши в коридорі з безхатька куртку... У мене ж не було речей: вони все на мені порвали, окрім штанів, трусів та кросівок. Зняли з безхатька. Просто безхатько спав у них у коридорі. Наділи на мене цю чорну куртку, зняту з безхатька, на голе тіло – і ось так мене відправили. Усе.

– Тобто – а на пляшку посадили все-таки чи ні?

– Ні.

– Ти імітував це все. Так?

– Так. Тобто вона не зайшла взагалі в анальний отвір, хай як це смішно. Насправді для мене це не смішна тема.

– Це сумно.

– Це сумно – що намагалися.

Вони в Росії вважають, що якщо засунути пляшку в дупу силою, то ти більше не існуєш

– Зараз ми повернемося далі: перейдемо до розповіді твоєї далі. Вашої, твоєї... Ми можемо на "ти"?

– Так, можемо на "ти".

– Скажи, будь ласка: що в Росії, у росіян за якась сакральна історія, пов'язана із зґвалтуваннями у в'язницях, із тим, що людей от садять на пляшку? Що це в них за мізки такі? Що це таке?

– Вони зі мною розмовляли – і я приблизно зрозумів суть їхньої думки.

– Психологія їхня яка?

– Дивись. Коли зі мною відбувався цей процес, мене залишали... Вони виходили і залишали мене наодинці із цими людьми. І вони зі мною починали заводити діалоги: "Ти ж розумієш, що тепер ти не зможеш мати дітей, що ти не зможеш захистити свою дружину? Подивися на себе: хто ти, що з тобою зробили. У тебе більше немає честі. Ти розумієш, що ти більше не людина? Ти тепер опущений із цього моменту". Ось таку х...йню.

– Тобто "ми покажемо це відео". Так? Чи що?

– Яке відео? А, так. "Ми це відео викладемо. Усі побачать, що ти опущений. Із тобою ніхто не спілкуватиметься. У тебе не буде друзів, у тебе не буде дітей, у тебе не буде дружини. Твоє життя зламано. Ти розумієш?" Усе, типу "ти довий...бувався". Ось їхнє посилання. Вони думають, що, застосувавши дії насильницького характеру, спрямовані на осквернення честі, там, анальний прохід та інше таке, вони ламають типу життя до кінця. Це щось на кшталт страти в них. Ось вони вважають, що це настільки в житті ніби важлива річ, що якщо засунути пляшку в дупу силою, то ти більше не існуєш.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Я просто переглянув низку відео, які опублікував проєкт Gulagu.net, що коять з ув'язненими в російських в'язницях: ґвалтують палицями, саджають на пляшки... І я зрозумів, що ось вона – російська національна ідея. Це капець  якийсь. Тобто уявити собі в нормальній країні нормальним людям, що таке взагалі, в принципі, можливо, – ну це нонсенс.

– Це навіть не перевищення посадових повноважень. Це така величезна низка порушень конституції, Кримінального кодексу країни, в якій ти живеш, що це страшно.

– Я зараз сформулював для себе нарешті вже російську національну ідею: це посадити інакодумця на пляшку.

– Наймовірніше.

– Усе. Ось це важливо. І далі вони повели в камеру у цьому одязі від безхатька?

– Так. Вони відвели в камеру, посадили в зак – і в Сахарово повезли.

– Що це?

– Це для іноземних громадян – центр тимчасового утримання іноземних громадян у Сахаровому. Привозять – і я там був найпопулярніший персонаж.

– Так...

– Із ходу просто до мене підлітають начальники: типу "я про тебе знаю". А, ну я, до речі, не розповів ще момент: що після тих тортур мене не просто відпустили – мене ж іще поголили. Ну, виривали волосся. У мене ж було довге волосся: ось таке.

– Виривали?

– Спочатку руками рвали волосся, потім принесли...

– На живу?

– Так, так. Просто бере за волосся, як воно є, – довге – і ось так тягне, доки не відірве жмут. Ось так от рвали жмути з голови. Принесли ножиці, машинку для гоління, лезо. І практично без пінки: вони використовували мило з водою – без пінки для гоління, просто мило, воду мені ллють на голову, отак розтирають милом – і ось так от мене голити наголо. Лезом, ножицями, бритвою.

– Ти кричав, плакав?

– На той момент – ні, у мене сів голос повністю. І я вже нічого не розумів. Мене вдарили багато разів сильно по потилиці. І в мене вже все пливло перед очима. Я сидів тоді на колінах у своїй же крові: у мене вже розкровилася нога – рани відкриті. Сиджу у своїй крові і своєму блювотинні й чекав, що типу мене вб'ють або будь що буде. "Зараз це закінчиться". Тобто я був готовий уже, що для мене це кінець, коли мене голили. Тож я не кричав.

Коли мене катували, я пропонував хабар. Але вони не могли його взяти, оскільки наказ надійшов від дочки Мізуліної. Їй, мабуть, не сподобалося, що я назвав її старою

– Ти хабаря не пропонував?

– Пропонував. Кожному.

– Скільки?

– Коли почали катувати, я пропонував кожному по мільйону, кожному – по два мільйони. Ні, цей наказ надійшов дуже високо. Вони не могли взяти хабар із мене. Це був дуже високий наказ. І цей наказ був від самої доньки сенатора.

– Якого?

– Катерини Мізуліної.

– Серйозно?

– Так,  так.

– Від доньки [Олени] Мізуліної?

– Катерина, дочка сенаторки.

– А що трапилося в тебе з Мізуліною та її донькою?

– Їй, мабуть, не сподобалося, що я назвав її старою. Вона ж мене образила "виродком", коли я зняв цей проєкт.

– Ану розкажи з початку. Що це було?

– Катерина Мізуліна – це перша, хто...

– Одіозна баба така, так.

– Так. Хто зробив реакцію на мій пародійний ролик. І вона сказала, що я виродок і що мене треба покарати. І що вона надсилає всі запити до Генпрокуратури й до всіх інших інстанцій. І от усе, із цього й почалося. Тому до мене приїхала поліція, тому сталося обговорення, тому все це й почалося. Тому що Катерина Мізуліна дала цьому старт: що це несерйозно, що за це потрібно карати. От.

– Рвали волосся тобі, поголили. І в камері ти був найпопулярнішою людиною. Ми на цьому зупинилися. Ми зараз на Майдані, між іншим.

– Мені, до речі, таксист розповів, коли ми їхали.

– Це знаменитий Майдан. Ось тут стояла трибуна двічі: 2004 року і 2013–2014-го.

– Коли скинули російську владу? (З України у 2014 році втік експрезидент Віктор Янукович. – "ГОРДОН").

– Так. Коли вийшли сотні тисяч киян і просто українців, які приїхали з різних міст України. Ось тут був Будинок профспілок. Це вже відбудований, це інший. Раніше була інша будівля. Вона горіла: повністю горіла ця будівля. Ось це місце має назву Майдан.

– Знатиму про Майдан. Говоритиму "я був на Майдані". Так говоритиму.

– Так, Миколаю... І ти найпопулярніший "сиделец"...

– Так. Дивіться: я приїжджаю – і мені з ходу починають говорити співробітники, що я маю негайно попросити вибачення у власника цієї в'язниці. Його дуже сильно образило моє відео. Мене садять спочатку у спільну кімнату, до всіх. Там, щоб ти зрозумів, 10 – щонайбільше 15 – спальних місць, а людей там перебуває 40. Жодного матраца – нічого. Люди просто один на одному, на бетонній підлозі. Я заходжу, бачу це, розумію – і лягаю спати так само: на бетонну підлогу, – знявши із себе цю куртку з безхатька, яка в мене була. Кладу на цю саму бетонну підлогу – і на неї лягаю спати, як і всі інші.

Уранці прокидаюся від того, що мені починають кричати: "Гей, півень, іди сюди!" То були не співкамерники. То були працівники установи. "Іди сюди!" Мене виводять. "Ось начальник". Підводять до начальника. То був заступник начальника: прізвище Полежаєв. Підводять і кажуть: "Давай проси вибачення". Я кажу: "Вибачте мені, будь ласка, що я сякий-такий". Він каже: "Слухай, мені твої вибачення не потрібні. Я можу передати в Москву, що ти готовий попросити вибачення". Я говорю: "Ну так". І все, він передає в Москву репортерам, що я готовий попросити вибачення. Мені видають тарілки, миски тюремні, металеві, ложку, чашку металеву – і відводять мене в найдальший, найбільш кутовий блок. Мене відводять у жіночий блок і садять мене до інваліда-монгола. Тимур його звали. Інвалід без ноги: у нього просто практично повністю не було ноги. Я не знаю, що він робив у жіночому блоці теж. Але там, певно, когось не такого поміщали. І от мене садять до цього інваліда-монгола. Мене тоді він пригостив сигаретою. Мені вперше принесли тоді поїсти за всі ці дні. І почалося життя якесь із цим монголом-інвалідом.

– Скільки ти був там?

– Із ним?

– Так.

– Один день.

– А що потім було?

– Приїхали репортери з Москви. Це були просто співробітники МВС. Було видно, що це просто співробітники. До речі, видання, яке мене катувало і яке образилося, – воно має назву "Петрівка, 38". У чому суть?

Я, до речі, приблизно зрозумів, чому мене катували, і донині це розумію: мене б не катували і так жорстко б зі мною не обходилися, якби я просто мовчав і просив вибачення одразу, як вони мені сказали: "Проси вибачення за свої вчинки". Якби я одразу почав просити вибачення, мене б не катували. Я зрозумів, що їх образило. Коли вони вже дві години мене зай...бували із цими вибаченнями, із цим текстом, я кажу: "Гаразд, я готовий попросити вибачення. Що у вас за видання?" Він каже: "Петрівка, 38". Я кажу: "Що це за ноунейм узагалі видання? Я вперше про цю х...йню чую. Приведіть нормальне видання – і я попрошу вибачення для нормального видання". І я так зрозумів, це був найфатальніший момент. Ось це їх образило п...здець. Тому що в підсумку мною весь час займалася саме "Петрівка, 38". Їх називають там "Главка". От саме вони мною всю дорогу і займалися. Ось ці слова їх, мабуть, зачепили аж за душу. "Моє видання "Петрівка, 38" образив блогер. Ах ти сука!" І почалося.

– Так, вони приїхали – і що?

– Я, до речі, "Петрівку, 38" у рот ...бав. Кожного співробітника звідти. Кожного співробітника "Петрівки, 38" я ...бав у рот. І все поки що.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– І все інше чи все? (Сміється).

– Поки що все. Дуже сподіваюся, що колись вони все-таки відвідають мене в Молдові. Я на них завжди чекаю з розкритими обіймами. Чекаю і сподіваюся, що їм вистачить яєць нарешті до мене прийти. Усе ж таки я не в Україні, а там, у Молдові, СБУ не такі серйозні хлопці, як тут. І я все-таки сподіваюся, що ви насмілитесь один раз до мене прийти.

От вони запалили... Ось якщо ти зараз помітив, то це такий емоційний порив: послання до них, спілкування з ними. Тому що в той момент у мені запалили такий вогонь, який просто вже не загасити. Тому що це вогонь, коли я зневірився, коли я побачив, настільки велике зло у цьому житті, у цьому світі, коли я із цим зіткнувся... Я ж змирився там зі смертю. Я записав там передсмертне відео.

– Та ти що!

– Щойно в мене з'явилася можливість: до мене потрапив співкамерник із телефоном. Це сталося теж не просто так. Там усе корумповано. Але цього я не говоритиму. Я підведу тих, хто мені допоміг.

– Так.

– Коли до мене потрапив співкамерник із телефоном, я записав передсмертне відео. Тому що тортури не припиняли ні на мить. Передачки всі мої забирали, щодня приходили люди, які мені прямим текстом говорили: "Розповідай усе. Свої адреси, де ти жив. Наркотики: скільки в тебе наркотиків. Де, у чому ти замішаний, вулиці, де ти гуляв. Усе нам розповідай". Тобто копали кримінальну справу. І я їм кажу: "Так я ж маю право при адвокаті говорити. Я маю право на адвоката". А вони мені прямим текстом кажуть: "Ну ще раз скажи про адвоката. Подивишся, що зараз буде з тобою". Я це почув – і зрозумів, що ні, я вже...

До мене підсаджували в'язня, мого земляка молдована, пропонували йому три пачки сигарет, щоб він мене жорстко осаджував і п...здив

– Що за передсмертне відео ти записав?

– Коротше, коли всі ці тортури не припинялися, не припинялися, я втратив надію і зрозумів, що ці люди мене закриють... Усе ж таки вони щодня приходять і копають кримінальну справу. "Вони закриють мене тут довічно. Я нічого із цим не зроблю". І мені сказали приблизно, як вони можуть зробити. Вони можуть принести мені папір а-ля на те, що я хочу брати участь у "СВО" (у Росії війну проти України називають "спеціальною воєнною операцією". – "ГОРДОН"), те, що я доброволець на "СВО". І насильно також можуть змусити підписати такий папір. Один зі шляхів – відправити мене на фронт воювати з Україною. Просто із в'язниці до ПВК "Вагнер".

– (Сміється).

– Не знаю, куди там. Інший шлях – просто закрити на довічно за якоюсь, там, торгівлею наркотою, як вони люблять: що всі у них торгують наркотою. І третій шлях, якого я теж не відкидав: просто вбити банально. Не своїми руками, а руками ув'язненого. Що вони, до речі, вже робили. Не в тому сенсі, що вбивали мене руками ув'язненого. Вони підсаджували до мене в'язня, мого земляка молдована, пропонували йому три пачки сигарет, щоб він мене, коротше, жорстко осаджував і п...здив.

– Це він тобі сказав?

– Так, він мені про це сказав у туалеті. І ми для них... Він просто побачив, що я нормальна людина. Він не хотів цього щиро робити. Але він не може відмовитися від цієї пропозиції: він такий самий заручник ситуації, як і я. І ось коли ми в туалеті поговорили і він мені все розповів, ми почали грати сцену, п'єсу. Коли ми виходили, коротше, під камеру, коли ми були в їхньому огляді, починалася просто відразу ж циркова вистава, де він, там, мене змушував мити підлогу, підходив і типу з розмаху мене бив, але в останній момент він зупиняв удар, і були слабкі завжди удари. Але на камеру було схоже, як він б'є мене з розмаху.

– Жах. Жах.

– Так. Тобто ми почали розігрувати таку виставу: що він мене б'є жорстко. І в одну мить... Ми так просиділи години чотири, і його виводять із кімнати. Відкривають і кличуть його. А я сиджу. Його покликали. Він із ними пробув дві хвилини, повертається, сидимо, сидимо, і я бачу по його обличчю, він мені дає зрозуміти, що зараз буде жорстко, зараз буде по-справжньому. Його попросили побити мене сильно. Типу я це розумію.

– А він здоровий?

– Ні. Він такої самої статури, як і я. І він іще й переламаний весь, такий, трошки інвалід. Його там щодня б'ють. У нього зламані ребра, зламана лопатка, він увесь переламаний. От. Він мене кличе: там, "ти насмітив на столі". І мені просто ляпаса в обличчя – бам! Сильного такого. Я не хочу з ним битися і давати відсіч. І тим більше, я розумію, що його це просять робити і змушують. Я не бачу сенсу з ним зараз починати битися. Лише якщо він почне мене вже реально сильно бити, що я почну вимикатися, я почну битися. Ударив у голову, з ноги вдарив...

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– У голову?

– Так, так. Ну починає мене, коротше, так, а-ля сильно-середньо бити. Я бачив, що він бив не на повну силу. Він уповільнював в останню мить удар. Але його все-таки попросили добре опрацювати. І ці герої залітають – його скручують: "Ти шо робиш, бл...дь?!" Переді мною вистава типу. "Колю, усе, ми його виводимо від тебе. Ти сидітимеш сам. Бачиш, що відбувається?" Така вистава саме для мене. Тобто я їм виставу показую циркову, а вони – мені. Такий там саме цирк відбувається. Вічний кругообіг цирку в Росії.

Ну і, коротше, типу його виводять: "Ти нормально? Давай тебе до медиків. Давай тебе вилікуємо. Ай-яй-яй, більше не будемо до тебе нікого садити, щоб тебе ніхто не бив". А-ля, коротше, дбають про мене. Зрозумів? Безпека. А насправді суть була в іншому: вони просто хотіли аргументувати мені, чому я сиджу в одиночці. Я ж сидів сам. Коли там не було місць, я сидів сам у восьми- або 10-місній камері. Вічно сам. Чотири дні без передачок, без сигарет, без книжок – без нічого. Я просто сидів і дивився у стіну отак чотири дні підряд. Дивився у стіну 24 години на день. От.

Узагалі там дуже багато серйозних історій, яких звідти не розказано, бо я збирався навіть щось на кшталт серіалу на цю тему знімати. Оскільки, ну дійсно, двотижневі тортури пережити – це залишає великий стрес, велику травму психологічну. Вона в мене, звісно, є. Я її не демонструю. Але найголовніше, що в мені подобається, що я знайшов... Я їх боюся. У мене є страх усе-таки, що вони мене дістануть, вони мене вб'ють, вони мене знімуть. У мене є такий страх. Я боюся їх. Але ненависть до них настільки сильніша за страх, що начхати мені. Типу робіть, спробуйте, робіть. Я вас ненавиджу однаково більше, ніж будь-кого на цьому світі. Спробуйте, давайте, я готовий. Зрозумів? Тобто ненависть переборює страх у цьому моменті.

І тому я борюся, тому я зараз тут – у Києві, в Україні. Тому я вже передав – виклав відео – п'ять дронів для 63-го окремого стрілецького батальйону. Тому я буду допомагати тепер і не прой...буватиму гроші на бухло і клуби, а якщо є зайва копієчка – х...як! – купив дрон – надіслав. Тепер я боротимуся всіма способами, якими можу. А ще я настільки боротимуся із цими п...дарасами... У мене в Молдові вони влаштовують переворот.

Я почну працювати із проросійськи налаштованим населенням Молдови і пояснювати їм, що вони довбой...би

– Так.

– Вони проплачують величезні мітинги. Кожному із села вони платять якісь гроші, щоб той їхав із села до міста. А він же сільський дурень, у нього нічого немає, він нічого не розуміє. "Мені дали гроші – я роблю". Ось таке от. Це я припинятиму. Я буду влаштовувати паради. На честь України буду влаштовувати паради, з українським прапором Moldova stands with Ukraine, поставлю стенд, кричатиму голосно про те, що Росія – сука, це терористи. Якщо ви їх підтримуєте заради дешевого газу, то гріш вам ціна. Газ – це ваша ціна, отже, якщо ви за й...баний газ виходите за мітинги й кажете нашій президентці, що вона якась не така. "Мая Санду – жос". Жос – ти, довбой...б.

От я повернуся... Я тут ще тиждень чи 10 днів пробуду, доки машину ремонтують, щоб ще й машину віддати. І я одразу почну працювати із проросійськи налаштованим населенням і пояснювати їм, що вони довбой...би.

– Скільки загалом ти провів часу в катівнях російських?

– Два тижні.

– Ти не сподівався вже, що вийдеш?

– Ні. Я був упевнений, що вони мене посадять або вб'ють.

– Чому випустили?

– Дуже великий хабар.

– А, усе-таки був хабар.

– Один із найбільших у моєму житті.

– Ти можеш назвати цифру?

– Ні. Людина, яка мені допомогла... Ми зараз не спілкуємося. Тому що у нас із ним був договір, що він мене витягне, але я не воюватиму з Росією. І ненависть моя переборола силу цього договору, і я все-таки розпочав війну з Росією. І він одразу ж обірвав зі мною всі контакти. Але факт залишився, що він мені тоді допоміг: він мене витягнув. Я в жодному разі ніколи...

– Тобто це величезні гроші?

– Так. Я не скажу ніколи, хто це, що це. Нехай вони самі, там, шукають, усе перевертають. Однаково х...й що вони знайдуть.

– Ні, не треба. Людина допомогла. Не треба її палити, звісно.

– Так.

– Тобто це величезний хабар?

– Так.

– Як ти виходив, розкажи. Ось ти сидиш, ти розумієш, що все. І раптом...

– Надходить дзвінок моєму співкамернику. У нього був телефон. І йому говорять про те, що я за дві години вже маю бути готовим до відїзду. І мене просто вночі, свавільно...

– Уночі?

– Так. Забирають, садять у машину, везуть в аеропорт. До того ж співробітники, які мене забирали, – це були ті самі... Як їх називають? Які вивозять тих, кого депортують. Я забув, як їх називають. Якось, бл...дь...

– Так їх і називають.

– П...дараси, загалом. Забирають мене і просто мені в машині кажуть: "Я працюю вже сім років у цій структурі. І мені вперше в житті телефонують за дві години до того, як я мушу забрати людину. Типу мене зобов'язані попереджати за тиждень. За всю мою кар'єру в мене вперше у житті таке". І я розумію, що людина зробила свою справу.

– Куди тебе везуть? Ти виходиш – і який тобі одяг дають узагалі? Одяг був якийсь?

– Насамкінець, коли мене почав відвідувати член ради НК Олексій Мельников – мені відкрили передачки – мені відкрили все. Він побачив і зафіксував порушення. А він ніби проросійський, він працює під президентом, але він по-справжньому говорить правду, він не бреше: Олексій Мельников. Одяг був, передачки відкрили.

– Куди везуть?

– В аеропорт "Внуково".

– У VIP-зал? (Сміється).

– (Сміється). Ні, до зали для депортованих.

– Так. І що? Повідомляють, що все, – так?

– Так, що вільний. "Їдь, лети собі додому".

– І ти летиш до Кишинева?

– Так.

– Ти пам'ятаєш свої відчуття, коли ти перебуваєш у літаку "Москва – Кишинів" і розумієш, що ти вирвався із цього пекла?

– Я пам'ятаю. Я в той момент був зневіреною, зламаною людиною. Я сиджу в літаку, і мої думки не "ура, свобода, я такий радий!" А мої думки: "Та зараз щось станеться. Зараз повернуться по мене і назад повернуть. Зараз літак ...банеться. Мене не відпустять так просто. Мене затримають зараз в аеропорту у Вірменії. Зараз щось трапиться". Я сиджу і чекаю, що щось станеться. І ось відбувається зліт, ми летимо. Я думаю: "О, лечу. Приємно, що хоч там мене не повернули. Ну, отже, із Вірменії зараз мене розвернуть".

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– А чому? Ти на Вірменію полетів?

– Так. Із пересадкою: Вірменія – Кишинів.

– Не було прямого рейсу?

– Ні. Я сиджу і думаю: "Зараз мене розвернуть із Вірменії, зараз те, се". Я не вірю. Ось зі мною відбувається, а я не вірю, що це відбувається, тому що я вже повністю змирився. І коли я у Вірменії сідаю вже у молдовський, кишинівський, літак, уже починаю щось відчувати...

– Що вирвався.

– Так. "Ну зараз безглуздо мене пакувати. Типу якби були такі плани, то вже всі можливості нормальні про...бані для цього". І починає дихатися.

– Ейфорія.

– Починаю дихати. "О, кисень, ніх...я собі... Ніх...я собі!" Починаю саме – зрозумів? – дихати. Починаю розуміти: "Почекайте. То я що, зараз усім помщуся? Я що, зараз покараю всіх своїх кривдників? Вони не підуть від мене тепер? Тепер їм п...здець нах...й? Я вільний? Вони не доробили свою роботу до кінця?"

І ось прилітаю я до Кишинева. Одразу зустрічі з усіма, кого не бачив. Сльози. У мене величезне коло сім'ї, друзів. Усі думали, що мене втратили, але ні. Провів там так один-два дні. І одразу сів знімати ролик, щоб розповісти про все, що я зараз переказав, у YouTube. "Викриття МВС" я назвав ролик. "Історія свавілля Російської Федерації". От.

– Зараз ти живеш постійно в Кишиневі?

– Так, живу постійно в Кишиневі.

– У тебе є квартира?

– Ні. Знімаю будинок.

– Яке в тебе зараз фінансове становище?

– Небагато грошей. Зараз небагато. От зараз у мене, напевно, загалом $25 тис. є. Ось усі мої гроші. Просто чомусь я особливо не трясуся, не запарююся, враховуючи, що я зараз іще, ось за цей тиждень, що проживу в Україні, – щонайменше $15 тис. залишу, 10: все-таки я житиму в готелі, мені треба їсти, мені треба орендувати машину, мені треба те, се? Тому що я знаю, що якщо потрібні будуть гроші, я просто напишу рекламодавцю і скажу: "Блін, дайте грошей. Я зроблю вам рекламу. Я популярний". І рекламодавець такий: "Ну тримай гроші". Типу вони легко дістаються. От.

– Вирвавшись із Росії, пройшовши там дев'ять кіл пекла, ти розумієш тепер – у свої 22 роки, – що це за країна, що вона побудована на приниженні та образі звичайної, маленької, рядової людини, що це країна не для людей, а для начальства, що ця країна агресивна за суттю своєю, що й виявляється зараз у цій війні страшній з Україною?

– Я, звісно ж, це зрозумів чи не в першу чергу. Особливо, коли мене відпустили. Я моніторив на той момент "Z"-пабліки (літера Z є одним із символів, які використовують російські окупаційні війська. – "ГОРДОН"). І всі "Z"-пабліки як один кричали про те, що Мізуліна – кінчена тупиця просто, що типу вона мала або згноїти мене у в'язниці... Так і писали: "Мала або посадити його на довічно, або перекупити на наш бік: запропонувати гроші й домовитися з ним. А ти його відпустила. І тепер він же мститиме за свої страждання". Писали, писали... Мізуліна як не реагувала, так і досі не реагує.

І от у підсумку я мщу за свої страждання. Я от привіз 10 дронів, машину і по можливості допомагатиму. Я зупинятиму перевороти, які вони роблять у Молдові. Благо, у мене там велика медійність і є зв'язки: і з мерами міст, і з усіма. Є можливості робити так, щоб напоумлювати людей. Я знаю, про що з ними говорити. Я знаю, як... Загалом, я буду перешкоджати, я буду ставити палиці в колеса, як тільки це можливо. Це тепер стало моєю життєвою місією. Це суть. Я знайшов суть, заради чого я живу. Я живу заради того, щоб ці п...дараси там усі пошкодували про те, що вони зі мною зробили, пошкодували про те, що вони такі тупі, пошкодували про те, що вони такі злі, і нарешті карма наздогнала їх за їхню злість. Тому що злість, ця агресія – вона завжди має каратися і каратися серйозно. Тобто це має повертатися бумерангом. Ти несеш у світ злобу, тортури, страти – не знаю, що ти несеш у світ, – ти те саме отримуєш собі у відповідь. Так має бути влаштовано у світі. І ось я буду боротися до того моменту, поки в них не вийде мене вбити.

– Надіслати привіт Мізуліній не хочеш?

– Я з нею не розмовляю: я образився.

– (Сміється).

– Хоча нещодавно стрим із нею провів спільний.

– Як це?

– Там зробили діпфейк в інтернеті. І від її імені провели стрим.

– Що таке для тебе свобода? От зараз ми йдемо Києвом – столицею країни, яка воює. А дихаєш на повні груди і відчуваєш свободу. Правда?

– Так, є таке трохи.

– А що для тебе свобода?

– Напевно, коли я можу сказати свою думку в інтернеті, що я думаю по-справжньому. Коли я можу це сказати, і мене за це не відп...здять, не вб'ють, не посадять: за мою думку, за мій погляд, за мою позицію. Напевно, насамперед це свобода – коли ти можеш говорити те, що ти думаєш, праворуч, ліворуч, в інтернеті – де завгодно. Оце свобода. Коли ти живеш так, як ти знаєш, як ти хочеш.

Усі жителі РФ – раби Кремля

– Блогери, які популярні в Росії сьогодні... Я не знаю: є блогери, які популярніші за тебе, чи ні?

– В Росії?

– Так.

– Ну, на території Росії – так, безумовно.

– Є, так?

– Безумовно.

– Вони як почуваються? Вони всі підтримують Путіна? Чи є й опозиційні блогери?

– Опозиційні вже у в'язниці майже всі. Ось як недавній випадок із Іллею Яшиним: 8,5 років за те, що розповів про Бучу. Про яку і так усі знають і бачили кадри. За те, що розповів, 8,5 років. За слова. Олексій Навальний так само, до речі... Але це взагалі не під камеру. Я вам потім розповім: із Навальним у мене теж є історія. Узагалі не під камери. Ну це Олексій Навальний та інші. Усі опозиційні блогери зараз там перебувають у в'язниці. Опозиції там як такої бути не може. Кремль її б'є, садить і катує одразу ж. Ось. І на основі цього можна чітко сказати: усі жителі Російської Федерації – раби Кремля.

– І заручники.

– Заручники й раби. А Путіну... Просто логічно: йому ж залишилося жити – ну скільки? Ну 70 років людині.

– І 20, і 25, і 30 років. Чому ні? Із такими бабками, з таким розвитком медицини – та найкращих лікарів він собі дозволити може світових, які перевірятимуть і вимірюватимуть йому тиск щодня по два рази, а то й по три.

– Так, але тут ще момент: а голова-то однаково трошки їде із часом. І як він собі уявляє ще далі, ще далі строки, коли він уже конституцію для своїх строків переписав? Як він собі бачить? Навіть буде якось не дуже логічно з його боку.

– Як він тобі? Ось ти дивишся на нього і бачиш, що він робить, – що ти думаєш про Путіна?

– Я думаю про Путіна так: що це дитина, яка у своєму дитинстві дуже сильно образилася на всіх навколо і поставила собі за мету всім довести, що вона краща за всіх, що вона найсильніша, що вона найрозумніша, що вона найбагатша, що в неї найбільший х...й... Він поставив собі в ранньому дитинстві такі цілі, і ось...

– А дитинство було важке, зважаючи на все.

– Зважаючи на все, так. І ось у міру досягнення, що він уже президент країни, він уже один із найбагатших людей світу, він сякий-такий...

– І лише х...й не виріс.

– (Сміється). Лише х...й не виріс.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– І тому він образився. (Сміється).

– Один зі сценаріїв, так. Але я бачу, що він просто хоче довести собі й комусь іще, ось влаштовуючи цю непотрібну війну за територію, яка нах...й не потрібна Росії. Захопи ти Італію. Навіщо мені Бердянськ? (Сміється). Як говорила одна людина: "Захопи ти Іспанію. Захопи будь-що. Море якесь. Навіщо мені Бердянськ нах...й?" Тобто це абсолютно безглузда війна, яка не має взагалі жодної суті для Російської Федерації. Вона від самого початку, як це почалося, програла вже по всіх фронтах, хай як вони, там, крутять, вертять, пропагандують, хай як вони, там, героїчно перегруповуються з Херсона (сміється)… У них усе дуже погано. І це розуміють усі. Зокрема жителі цієї країни.

Мені здається, що Путіна кинуть через х...й його ж люди

– Ти можеш уявити собі розвал Росії?

– Так. Я знаю, як це буде.

– Як?

– Можливо, там, у Кремлі... У Кремлі готується...

– У Кремлі, у Кремлі. (Сміється).

– (Сміється). Можливо, у Кремлі готується змова серйозних людей проти цієї людини: Володимира Путіна. Готується змова, орієнтована на те, що "хлопці, ви бачите, що дід уже збожеволів. Ну що він робить? Ми ж не гірші за нього. Ми ж теж у Кремлі з вами, ми теж серйозні люди".

– "Жити хочемо красиво".

– Так. "Давайте забирати в нього все. Ми ж можемо. Давайте його кинемо, підставимо, на...бемо, давайте провернемо якийсь рух". Ось мені здається, що провернуть такий рух, його кинуть через х...й його ж люди...

– Його ж люди через його ж х...й, зауважимо.

– (Сміється). Який не виріс. От.

– Молодець. (Сміється). Так.

– Його кинуть – і все, Росія одразу розпадеться. Як я чув, Росія не зможе існувати так, як вона існує. Типу Чечня стане Ічкерією, одразу відокремиться, Дагестан відокремиться, відокремляться всі ці захоплені, окуповані й визнані Росією території, де насправді взагалі інші етнічні раси, де інші люди живуть. Там з'явиться власний уряд. Це стане іншими державами. І ось розпад держави. Відбудеться те, що і має бути. Якого х...я чеченців вважають росіянами або дагестанців? У якому місці вони росіяни? У них своя культура, у них свій окремий Бог, у них своя віра, у них свій окремий шлях.

– Мало того, вони не хочуть бути з Росією. Скільки Росія знищила чеченців та інгушів за довгі роки... Це ж не вкладається в голові.

– Але вони, до речі, мстять дуже добре. Чеченці п...здець як добре мстять. Я кажу не про кадировців. Я кажу про те, що, якщо ти бачив, у Москві чеченці ходять просто як у себе по хаті.

– Так, звісно.

– Вони можуть... Нещодавно випадок був: просто російську жінку по дупі шльопанули. Підлетів чоловік цієї жінки розбиратися. Йому дали таких п...здюлів чеченці... Вони виявилися кадировцями, з армії [глави Чечні Рамзана] Кадирова. Поширили всі "Z"-пабліки цю ситуацію: "Ви подивіться, що кадировці роблять із росіянами на російській землі, на російській території". Ніх...я не було. Нічого.

– А росіяни на це заслуговують.

– Їх просто утискають чеченці на їхній же території, і це знають усі! Цього навіть не приховують ні краплі: що кадировці ходять Москвою й утискають росіян. Це стало нормою абсолютною. Із цим ніхто нічого не робить. І я тому й кажу, що чеченці за ту війну, яку вони програли, бо вони не могли не програти... Там 300 тис. армія, а у вас армія 6 тис. Ви не можете виграти цю війну ніяк. Вони мстяться зараз за повною програмою, а росіяни ще ось так сидять, ось із таким обличчям задоволеним: "За...бісь: захопили. Почуваємося офігенно".

– Молдова. Ти громадянин Молдови, ти народився у Кишиневі. І, звісно, тобі небайдуже, що із цією прекрасною країною буде. Ось цей анклав – Придністров'я, – де стоїть російська 14-та армія багато-багато років... Її ще генерал Лебідь заводив на моїй пам'яті. Я ось увесь час кажу про те, що якби Мая Санду звернулася до президента [України Володимира] Зеленського із проханням допомогти позбутися 14-ї армії, то був би чудовий вихід. Тому що на кордоні України з Молдовою стоять наші хлопці. На кордоні із дружньою державою. Тому що там це Придністров'я довбане.

– Якщо напасти вдвох і одночасно, це Придністров'я візьмуть так швидко...

– Звісно.

– За три дні. (Сміється).

– Менше, я думаю. (Сміється).

– Зараз ми будемо схожі з тобою на тих кремлівських пропагандистів.

– Так, так.

– Зрештою бій за Придністров'я триватиме чотири дні. І російські пропагандисти: "Дивіться: вони казали "три", а ми протрималися чотири".

– Як тобі здається, можливо таке, що Україна допоможе Молдові та – я думаю, і Румунія допоможе Молдові звільнити Придністров'я від росіян?

– Я це теж розбирав. По-перше, що я зрозумів: Молдова не нападатиме разом з Україною на Придністров'я. Нападе лише Україна, лише своїми силами. Чому Молдова не нападатиме?

– Боїться.

– Дуже багато проросійськи налаштованих громадян, які "ми з Росією один народ". Їх дуже багато.

– Так?

– Більшість, навіть так скажу. І в разі такого нападу в Росії ще й з'явиться привід і можливості бити ракетами не лише в Україну, а й у Молдову, адже відбувся напад на Російську Федерацію з боку Молдови. Типу "Молдова сама оголосила щойно війну". Зрозумів?

– А що, Придністров'я – це вже Російська Федерація?

– Вони так вважають і скрізь про це пишуть. Тобто як вони вважають – це ніби їхня справа. Але вони ж однаково діють зі свого міркування, зі своїх поглядів. Відповідно, Молдова ніколи не нападе на Придністров'я. Лише з мовчазного дозволу нападе Україна. Ось що буде.

– Так...

– Мені здається, що буде дуже круто, якщо це здійсниться – якщо Україна забере Придністров'я. Просто я вважаю, що це неправильно абсолютно. Чому це неправильно? Це ж територія Молдови. Я вважаю, що... Добре, якщо ви, Мая Санду і проросійськи налаштований народ не бачите сенсу нападати на Росію, але це і дійсно так. Немає сенсу Молдові зараз забирати Придністров'я, коли в нас газ найдорожчий у Європі, коли люди бідують, коли громадяни проросійськи налаштовані. Напасти на Придністров'я – це сказати: "Я йду з посади президента. Усім до побачення". Просто заявити про це відкрито. У цьому немає сенсу.

Я вважаю, якщо Україна нападе на Придністров'я, то вона може забрати його собі. Чесно забрала собі свою територію. (Україна офіційно ніколи не претендувала на територію Придністров'я. – "ГОРДОН").

Я буду прем'єр-міністром Молдови

– Ти добре розумієшся на політиці. Ти збираєшся туди піти? Скажи.

– Так, я буду прем'єр-міністром Молдови.

– О, бачиш, на що ми вийшли.

– Це, до речі, той міст, куди прилетіла ракета, а він вистояв?

– Так, це "міст Кличка". Так називають у нас його. Тому що його збудовано під час каденції Віталія Кличка на посаді мера Києва. От сюди ракета прилетіла.

– От сюди, ліворуч?

– Ось тут, так.

– І там кратер просто буде?

– Ну, уже все зробили.

– Ні, кратера там немає. Але я чув історію й бачив відео: що прилетіла ракета, а міст як стояв, так і стоїть. Нічого не сталося.

– Так. Володимирська гірка. Тут загалом святі місця. Ми зараз підійдемо.

– Мені дуже подобається краєвид.

– Так, приголомшливий.

– Насправді гарний.

– Як можна було замахнутися на таке? Правда ж? Не страшно на такому склі стояти?

– Ні.

– Тут брати Клички удвох на ньому стрибали. Уявляєш?

– (Сміється). Історичне скло.

Фото: Сергій Крилатов /  Gordonua.com

– Історичне. Після їхнього стрибка – істеричне.

– (Сміється). Дуже... Це на Київ краєвид?

– Так. Ось Київ, і ось Київ, і ось Київ... Куди не глянеш на чотири боки – скрізь Київ.

– Навіть ось тут.

– Так. Унікальний цим міст Кличка: куди не глянеш – скрізь Київ. Краса. Чи не так?

– Так. Мене взагалі дивує, як ви можете виходити в такі людні місця і спокійно давати інтерв'ю. І типу люди розуміють, вони просто знімають, вони ніби не підлітають, не заважають.

– Звісно. Це Україна.

– Я просто знімав у Росії щось схоже. Тільки помічають перший загін людей, які не досягли 16-річного віку, – зйомку припинено. Зйомку просто цієї миті припинено.

– У нас культурні люди. Ось усі знімають, дивися, і спокійно стоять осторонь.

– Ну, це серйозно. Це прикольно.

– Я кажу про те, що в нас культурні люди. Спокійно стоять знімають і не підходять. (Сміється). Знімайте, знімайте, усе добре... Підійдімо сюди. Тобто ти хочеш стати прем'єр-міністром Молдови. Чому не президентом?

– Не вийде. Потрібно прожити для президентства 40 років на території Молдови, потрібно знати лімбодістат. Я не розмовляю молдовською мовою добре. Та й, у принципі, народ Молдови мені душевно не такий близький, як той самий навіть народ України. Я чомусь відчуваю, що в мене з українцями більше спільного, ніж із народом Молдови, який – вибачте, я вкотре скажу, що дорогий газ, – виходить на мітинги і кричить про те, що жос нашого президента, нумо дружити з Росією, щоб у нас був дешевий газ і були гроші. Я іноді не розумію їх дуже сильно.

– Ти за національністю молдованин?

– За паспортом – так. А по крові... Батько – росіянин. Практично чистокровний росіянин.

– Мама?

– Ось мама – якщо чесно, я погано пам'ятаю. Мама – там намішано. І мені треба буде підняти документи, щоб точно знати, що там намішано. Але мати – не росіянка. Вона саме намішана. Зрозумів? Там щось, я пам'ятаю, татарське є, щось, можливо, навіть українське є. Це мені треба буде підняти документи. Я цього особливо не з'ясовував.

Hyundai Santa Fe для ЗСУ коштувала мені $12 тис., коли їй ціна край $5 тис. Мене на...бали в Молдові мої земляки, які знали, для чого я її везу

– Ти оголосив про те, що допомагатимеш українській армії, збиратимеш $100 тис. – так? – по-моєму, на допомогу українській армії.

– Так.

– Що вже вдалося зробити?

– На тому стримі із запланованих мною $100 тис. я зібрав лише €10 тис. І зупинив збір. Тому що подумав: "Навіщо? Ось я зібрав €10 тис. Я вкладу ще зверху свої €90 тис. – і ось вона – моя допомога". У підсумку зібрав лише десятку. Та й то – я її навіть не використав у закупівлі цих дронів і у придбанні цієї машини. Тому що я зібрав на monobank. Я не зміг вивести собі в monobank. І я лише зараз, проживаючи в Україні, зможу забрати ці гроші, які я зібрав. Я вже купив дрони. Просто виведу їх собі на життя.

– Ти сьогодні привіз до Києва дрони. Так?

– Так.

– Багато дронів?

– Вісім штук.

– Це DJI Mavic?

– DJI Mavic 3.

– 3 Fly More Combo?

– Ні. Просто "3".

– Просто "3". Так. Вісім дронів привіз і машину якусь. Так?

– І машину Hyundai Santa Fe. А машина коштувала мені, до речі, майже $12 тис., коли їй ціна край $5 тис. Мене на...бали в Молдові, знову ж таки, мої земляки, які знали, для чого я везу машину. Вони знали, що цю машину передадуть армії. Там, словом, вона була вбита, але їй зробили косметичний ремонт, сховали, замазали, пофарбували, мастило залили... Усе, нібито зробили косметичний ремонт, покатали мене: "От. Вона їздить. Яка крута машина..." Продали мені її за $8400, цей Hyundai Santa Fe. Коли його ціна в тому стані, я повторюся, – шістка щонайбільше. Людина мені на місці 30 хвилин не скидала  $400. Це я просто кажу до того, що я помічаю, наскільки п...дараси. Такий момент.

Ми проїжджаємо 50 км, їдемо в бік України. Дим із-під капота. Машина не їде, двигун зламався. Довелося на евакуаторі везти її до Одеси. Засунув її в СТО. Мені відразу: "Ну все, двигуну п...зда. Новий двигун – $3 тис. Робота – $1 тис., те, се..." Почали мене накачувати. Я зрештою зрозумів, що машина коштує мені $12,5 тис. Коли її ціна – шонайбільше $5 тис. Я переплачую у 2,5 раза за те, що мій земляк мене на...бав, який знав, для чого я везу цю машину, і тому що я довбой...б, якого на...бали.

– Ти передав дрони сьогодні...

– Так, п'ять штук.

– Бригаді...

– 63-му ОСБ: окремому стрілецькому батальйону.

– І далі продовжуватимеш у цьому самому дусі?

– Так. І я ще решту чотири передам по інших якихось батальйонах. І ще 63-му я передам цю саму машину, коли її зроблю. Чому саме їм? Тому що вони зі мною зв'язалися і сказали, що насправді в них немає дронів. Їм чомусь не дають особливо дронів. І сказали, що вони їх справді потребують. І я передав їм. Вони просто перші, кому вдалося зі мною зв'язатися і сказати про те, що вони потребують дронів.

– Як добре... Скажи. Ось просто добре. Кайф який... Приємно, коли так зустрічають?

– Так, так. Я думав, що мене поголять.

– (Сміється). І вирвуть жмут волосся. Ні, це не Росія. Тут такого не роблять.

– Я вже зрозумів.

– Ми говорили багато сьогодні про життя, про політику. Як тобі здається... Ось закінчиться війна, Україна "победит" – що потім буде? Яким буде світ?

– Україна не "победит". Україна переможе.

– Чудово. Що буде після перемоги України? Яким буде світ? Як усе зміниться, на твій погляд?

– Мені здається, що світ стане приблизно таким. Я дивився одне аніме, і я скажу звідти цитату важливу. Цитата звучить так: "Гарні часи породжують слабких людей. Тому що все добре – і народжується слабка людина. Тяжкі часи породжують сильних людей. Сильні люди породжують гарні часи, гарні часи – породжують слабких людей, слабкі люди породжують погані часи..."

– Кругообіг води у природі.

– Так. І ось зараз такий момент, що в Росії слабкі люди породили погані часи. Слабкі не своєю силою. Так, там є танки, літаки – там усе це є. Вони слабкі своїм мозком, своєю тупістю. Вони зробили настільки жахливу помилку, що все тепер там погано. А в Україні цим самим вони породили важкі часи: важкі воєнні часи, коли летять ракети в місто, коли тривоги, коли окупанти рухаються, рухаються, рухаються, хочуть забрати ділянку... І ось цей важкий час, який вони породили в Україні, народив сильних людей, сильне суспільство. Суспільство згуртувалося так, як воно не було згуртоване ніколи. Усі пункти, за якими розпочали "спецоперацію": "денацифікація" України, "демілітаризація" України... Усі пункти пішли рівно у протилежний бік. Усе за їхнім планом спрацювало точно дзеркально навпаки.

– Як п...зда по вибоях і навіть гірше.

– Можливо, саме це і сталося. Так ось через те, що так усе сталося, таке довго тривати не може. Хай як хоче пропаганда, вони не приховають того, як усе погано. Це неможливо приховати.

– Мені дуже хотілося б, щоб ти вдягнувся. Тому що вітер.

– Він поки що не дме. А ось я б дунув.

– Дунув би? (Сміється).

– Я маю на увазі отак: вітер.

– Пихнув би чи дунув?

– Ні, ні. Просто би подув.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– Тобто ми думаємо про те... Ось так сонце світить... Боже, весна в Києві. Яка краса, як добре... Ми думаємо про те, що після того, як усе закінчиться: а закінчиться так, як ми цього хочемо – перемогою України, – світ буде іншим, життя буде іншим.

– Він стане кращим.

– Другий президент України Леонід Кучма, який був президентом протягом 10 років: довше, ніж решта наших президентів, – видав мемуари після того, як перестав бути президентом, які назвав "Україна – не Росія". Тоді проти нього багато хто заповзявся: "Як це?" Особливо в Росії, звісно. Ти знаєш, мови схожі, а люди абсолютно різні, менталітет абсолютно різний. Це два різні народи. Ось у Путіна найглобальніша помилка полягає в тому, що він, напевно, щиро вважає, що росіяни, українці й білоруси – один народ. Це три зовсім різні народи. А молдовани – четвертий народ. Вони схожі, звісно, але вони різні. І ти знаєш, яке бажання в нас зараз у більшості українців? Не бачити й не чути цю бісову країну, цих бісових людей, які прийшли до нас із війною, які нас убивають. Одні. А інші – які сидять у себе там, не протестують проти цього вбивства ні в чому не винних українців, підтримують це або просто мовчать. Ось поки на нас летять ракети, поки наших людей убивають, вони або кричать: "Браво! Нумо ще вбивати українців", або просто тупо мовчать. Ми їх не любимо за це дуже сильно.

– Ну й це правильно. Те, що ти сказав "не бачити й не чути" – це найменше. Як правило, хочеться не просто не бачити й не чути, а ще й в'...бати у відповідь якомога сильніше.

– Так.

– Так улаштовано в кожної людини. Я сам на собі це відчуваю. Я лише говорю історично глобально. Факт залишається фактом: людям вигідно одне з одним дружити. Коли люди одне з одним воюють, це не вигідно ні для тієї, ні для іншої сторони. Війна ніколи й нікому не вигідна. А дружба – це завжди торговельно-ринкові відносини, якесь постачання якихось товарів... Дружба завжди краща. "Нумо жити дружно" – такий ось добрий текст. Але дружити з Росією...

– І я ще скажу, у чому різниця між Росією та Україною глобальна. Росія агресивна і злостива – Україна добра сама собою. Ось люди інші. Я багато їздив Росією, особливо наприкінці 80-х, на початку й у середині 90-х. Ми займалися великим шоу-бізнесом, возили найкрутіших виконавців Радянським Союзом, потім країнами СНД. Росія вже тоді дуже сильно відрізнялася від України, від тієї самої Молдови. У Молдові добрі люди. Молдовани добрі, боже... Скільки ми в Кишиневі часу провели... Як там було чудово, як там було тепло...

– Усе дуже по-доброму, усе дуже просто в Молдові, так.

– Скільки вина ми там випили... Домашнього, чудового.

– Молдова славиться вином. Гроно винограду...

– Так. У Кишиневі була чудова співачка – символ Молдови – Марія Бієшу.

– Знаю.

– Так. І ось ми в неї вдома пили вино, після якого розуміли все, а встати не могли. (Сміється).

– Із ліжка?

– Ні, не з ліжка. (Сміється). Молодець, наша людина. Ні, зі стільця.

– Добре, що не з "коли".

Будь-яка реклама казино, яку ви в мене бачите, – це на...балово, і в це грати неправильно й тупо

– Так. (Сміється). Логічно. Тож у цьому й уся різниця. Миколаю, яким ти бачиш своє майбутнє? Зрозуміло, ти станеш прем'єр-міністром Молдови. Це ми зрозуміли й оцінили цю перспективу. А ось майбутнє людини, яка у 21 рік уже мала за два місяці $1,5 млн, яка багато чого бачила, яка багато чого зрозуміла, багато чого пізнала, багато побачила спокус і деякі подолала, а деякі – ні... Ось коли в людини так рано все відбулося, а що буде з нею далі?

– Ну, по-перше, я більше ніколи в житті, думаю, не зароблю таких грошей. Тому що що я хочу сказати про ці гроші: $1,5 млн за два місяці? Цього ніколи не роблять чесно, цього ніколи не роблять чисто. Це завжди...

– Ну, ти ж заробив чесно?

– Так. Я заробив чесно, виконавши рекламу. Але от якість реклами, її сутність, її посил – не той, який я хотів би давати. Онлайн-казино, ігрові автомати, файлообмінники... Це все дуже брудна реклама, якою я займався від тупості своєї. Просто від тупості своєї. Яку мені дуже не подобається робити. Тому що сидиш, тобі 20 років, і тобі надходить пропозиція: $350 тис. Ти маєш зробити те й те, сказати таку-то фразу. Забере часу твого хвилину. $350 тис. за хвилину у 20 років. Бл...дь, ну як я можу сказати "ні"? Хоча я розумію, що це дуже погана реклама, це погано. Але я так хочу ці гроші. Я ж куплю машину, поїсти, я куплю одяг... І витрачу всього хвилину свого часу. І така війна постійно відбувається.

І внаслідок свого тривалого становлення, цього тривалого розвитку я зрозумів, що ці гроші насправді ніколи цього не варті. Ти програєш більше, ніж ти отримаєш. І я максимум залишу рекламу онлайн-казино, тому що це стабільний постійний спонсор. І я постійно кажу, і тут на інтерв'ю скажу, що ви в казино ніколи в житті не виграєте гроші. Усе, що ви туди залили, – забудьте. Тобто це ви просто подарували людині. І казино – це лише для того, щоб дозвілля своє зайняти, але ніколи не підняти грошей. Ніколи. Завжди про це говорю й говоритиму. Сподіваюся, це допоможе якимось моїм глядачам, які бачитимуть у мене казино, не грати у нього. Тому що я зараз кажу: будь-яка реклама казино, яку ви в мене бачите, – це на...балово, і в це грати неправильно, тупо.

Я народився на вулиці Зелінського. Коли в Москві запитували: "Яка вулиця прописки в Молдові". – "Зелінський". Вони такі: "Що, бл...дь?"

– Ну, ти уявляєш себе в 40, 50 і більше років? Ось яким ти будеш? Ти потім дивитимешся це відео і сміятимешся з того, що ти зараз скажеш. (Сміється).

– Так. Я постійно, щороку розумнішаю. Дивлюся на себе рік тому, б'ю себе в лоб і кажу: "Дебіл!" Отак постійно. І я думаю, за рік буде не виняток. Я впевнений, що я зараз тупий. Я в цьому на 100% упевнений.

– Яким будеш? Розкажи.

– У 40 років?

– Так. 40–50... Ну, 40 – почнімо так.

– У 40–50 років я матиму такий вигляд, як зараз, я йтиму з таким пихатим обличчям... Тоді Кишинів уже матиме назву Некоглаєв...

– (Сміється).

– Я буду йти Некоглаєвом ось так ось.

– Я боюся запитати, яку назву матиме Москва. (Сміється).

– (Сміється). А, до речі, вулиця, де я народився, має назву вулиця Зелінського. Тоді Зеленського навіть не було, коли цю вулицю назвали. Це не на честь його, але...

– Щоб ти знав, Зеленський народився на вулиці Некоглая. Так? У Кривому Розі.

– Це я знатиму.

– Жарт. (Сміється).

– Я це зрозумів, звісно ж. Немає такої вулиці поки що. То ось я народився на вулиці Зелінського. Коли в Москві запитували: "Яка вулиця? Прописка в Молдові". – "Зелінський". Вони такі: "Що, бл...дь?"

– (Сміється).

– "Усе з тобою зрозуміло". Уже тоді я зрозумів.

– Тобто вигляд матимеш ось такий...

– Ні, у мене шкіра буде зморшкувата. Сподіваюся, така сама ідеальна, як у тебе: ідеально зморшкувата.

– (Сміється). Так... Скільки дітей у тебе буде до того часу?

– Ось моя думка: одна дитина – саме те. Чому саме те? Населення Землі зростає і зростає. І тим самим зростає й безробіття. І неможливо утримувати 10 млрд людей. Утримувати буде складно. Нас уже 8 млрд. Коли рік тому нас було 7 млрд. Одна дитина чому саме те? Одну дитину ти можеш обдарувати всією своєю любов'ю, а коли в тебе двоє дітей, хочеш, не хочеш – буде в сім'ї розбрат: одна дитина думатиме, що ти любиш іншу дитину більше, ніж її. І в сім'ї завжди буде розбрат, діти завжди воюватимуть за твою любов і за твою увагу. І ось коли в сім'ї постійна війна – це не дуже нібито.

– Навіть так, еге ж?

– Так. Тому я топлю за одну дитину. Але якщо народиться двійня, то буде двійня.

– Я аж замислився над твоєю філософською сентенцією про одну дитину... Ну, я не згоден. Але нехай. Я поважаю твою думку. Добре. А як тобі здається, ти до Москви ще приїдеш?

– Так. Щойно [опозиціонер Олексій] Навальний стане президентом. Лише за цієї умови.

– Ти віриш, що Навальний може стати президентом?

– Ну, я приїду до Москви лише за цієї умови.

– Тож не приїдеш до Москви ніколи? Так?

– Я думав, до речі, що він стане. Адже впаде цей режим – людина стане мучеником режиму, він же має рацію в усіх аспектах! Він настільки має рацію, що його намагалися отруїти хімічною зброєю. Його навіть не могли, як Бориса Нємцова, застрелити біля Кремля: настільки він серйозний і настільки популярний. Його навіть не могли так застрелити свавільно. І я вважаю, що якщо суспільство грамотне візьме владу в Росії, то воно пустить Навального – нехай не у президенти, але зробить серйозною особою міністерства, щонайменше антикорупційного. Навального пропустять, я думаю. І це буде, до речі, хороша Росія. Де править Навальний – я вважаю, це хороша Росія. Тому що Навальний для мене і, я думаю, для багатьох українців – це хороший росіянин. Хіба ні?

– Він мене дуже бентежив спочатку, коли він почав розповідати, що Крим – "це Росія". Але зараз він змінив свої погляди, про що кажуть його соратники. Він уже все зрозумів щодо Криму. Звісно, він герой. Тому що коли людину отруїли, коли вона мало не померла і коли їй у Німеччині врятували життя, вона вже перебуває в Німеччині і їй кажуть: "Залишайтеся", а вона їде до Росії, сідає у в'язницю і так страшно сидить – звісно, він героїчний хлопець.

– Він теж під тортурами там перебуває.

– Ну, звісно. Однозначно героїчний хлопець. Ось треба лише стосовно Криму і стосовно України йому ще визначитися добре, щоб українцям це сподобалося. Яке в тебе захоплення? Що ти любиш? Що ти любиш робити у вільний від творчості час?

– Граю. Граю в Dota.

– Навіть так. І хто кого? Ти Dota чи Dota тебе?

– Найчастіше Dota мене.

– Тепер поясни мені, ідіоту, що таке Dota, щоб я розумів.

– Гра комп'ютерна. Просто там бігають різні персонажі чарівні й кидають одне в одного магією. Хто краще кидає свою магію, той і переміг, якщо стисло.

– Ти знаєш, що я тобі зараз запропоную? Я тобі зараз запропоную покататися на фунікулері.

– Гаразд. Якщо там не холодно.

– Ні. Там спекотно.

– Супер.

– Ти катався колись на фунікулері?

– Це штучка, яка на тросі спускається?

– Так.

– Не катався ніколи в житті.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– У Києві перший у Російській імперії на той час фунікулер відкрили. Мені так здається.

– Я не знаю про це.

– Але те, що трамвай перший запустили, – це точно. Про фунікулер треба дізнатися. Він тут ходив: із Хрещатика на Поділ. Ну і, відповідно, з Подолу на Хрещатик. Гарно...

– Так, дуже гарний парк. Якби я був жителем України й жив би тут, я б тут частенько гуляв: зі своїми друзями, дівчиною, сім'єю. Дуже гарно. Не те, що... Якщо, наприклад, говорити про парки в Москві... Ось приходиш у парк, дивишся – праворуч від тебе все в будинках, в асфальті, усе забудовано. І ти ходиш і розумієш: "Бл...ть, я ніби як у парку, а ніби як ніх...я не в парку". А тут ось.

– У зоопарку.

– Ось вони – дерева, річка, море... Парк такий, яким він має бути. А не коли ти дивишся – усе в асфальті, там трамвай, там летить літак... Бл...ть, це що за парк?

– У Кишиневі не нудно тобі?

– Нудно. І це дуже добре. Коли не нудно, тоді кояться різні справи неприємні. Коли не нудно. А коли нудно, ти більше займаєшся потрібними справами. Тому те, що в Кишиневі нудно, – це перша причина, чому я там житиму.

– Ти говорив про дітей. А якою ти уявляєш дівчину, із якою б ти одружився і з якою б ви народили дитину?

– Дівчину, яка, по-перше, дуже розумна. Так? Я хотів би, щоб я з нею розмовляв на якісь цікаві теми, і вона десь говорила щось розумне, щоб я аж замислювався. Тобто мізки для мене дуже важливі. Дівчина, яка займається тією самою діяльністю, як і я, бажано.

– Тіктокерка?

– Блогерка. Просто коли у вас однаковий вид діяльності і вона ще чогось у цій сфері досягла – це означає, що вона розуміє те, що розумієш ти, мислить у тому самому напрямі, що й ти, і у вас дуже багато спільного, і ви можете разом із силами збиратися, колаборувати й робити бруд.

– (Сміється). Так...

– Ось. Ну приблизно таку, що просто на мене схожа. Така сама, як і я, яка мене розуміє.

– Яким буде твій розвиток як блогера? Ти думав про стратегію: що ти робитимеш і що тобі має вдатися?

– Так. Я буду людиною, яка закінчить цю свою допомогу Україні, повернеться до Молдови й у всі  можливі способи перешкоджатиме "русскому миру", який туди заліз, проросійськи налаштованим громадянам. Це дуже велика і складна робота. Я рятуватиму свою країну від тупих рішень усіма можливими силами. Я рятуватиму свою країну. Оце моє зараз завдання: першорядна мета.

"Русский мир" – це світ, де всі в кайданах і підкоряються Путіну. Це світ, де люди не вільні, де вони всі раби

– Ти, до речі, сформулював для себе, що таке "русский мир"?

– Так.

– Що це?

– Це світ, де всі в кайданах і підкоряються Путіну. Це світ, де люди не вільні, де всі вони раби.

– Ходімо покатаємося на фунікулері.

– Ходімо.

– Я тут не катався років 45. Тому мені цікаво.

– Ну ходімо.

– Я з бабусею маленьким тут гуляв завжди, на Володимирській гірці. І іноді ми їздили фунікулером. Минуло відтоді страшенно багато років.

– Їх замінили, фунікулери?

– Так, так, так. Ну, ось тут станемо.

– Я ніколи не катався. Не знаю, як це відбувається.

– Поділ просто у нас низько розташований, а Володимирська гірка – нагорі. І тому зробили такий фунікулер іще. Два вагончики: вони їдуть назустріч одне одному. Є момент, коли вони зустрічаються, – і знову на одних рейках.

– Це круто.

– Не те слово. Ось ми зараз спустимося на фунікулері – і це буде фініш.

– Я зрозумів.

– Буде красиво.

– Це щось на кшталт громадського транспорту?

– Так, це громадський транспорт.

– Я думав, це якась приватна річ.

– Ні, ні, це громадський транспорт.

– Люди взагалі в ах...ї зараз.

– Так. (Сміється).

– У них світ перевернувся... Чуєш? Уже все: переворот. Уже двері зараз знесуть.

– (Сміється). Ну, щоб було добре видно, сідайте.

– А можна буде, коли я вийшов із магазину ось із цим капелюхом, із цією курткою, вставити пісню: "Я, как Томас Шелби, с грустью так и шел бы"?

– (Сміється).

– Таку пісню вставити.

– Ми попросимо нашого режисера. Андрію, поставте, будь ласка, цю пісню на прохання Миколая. Якщо не прилетить нам за авторські права.

Чоловік: Дмитре Іллічу!

Дмитро Гордон: Так.

Чоловік: Чи можна у вас запитати?

Дмитро Гордон: Запитуйте.

Чоловік: Я людина з Донбасу. У мене два запитання.

Дмитро Гордон: Давайте.

Чоловік: Коли закінчиться війна? І коли я поїду додому?

Дмитро Гордон: Ви доїдете додому, коли закінчиться війна, – відповідь на друге запитання. А коли вона закінчиться – відповіді це питання не знає ніхто.

Чоловік: Тоді запитання на перше запитання. Як мені далі жити?

Дмитро Гордон: Вам жити з надією, як усі ми живемо.

Некоглай: Я живу з Вікою.

Дмитро Гордон: Із Вікою? Я теж з Олесею живу. Але нам усім треба жити з надією, що війна невдовзі закінчиться нашою перемогою. І всі зможуть повернутися.

Чоловік: За моєю спеціальністю роботи у принципі немає.

Дмитро Гордон: Що вам сказати?.. Це війна.

Чоловік: Ну я, як можу, живу. Я безхатьком жити не хочу.

Некоглай: Та й не доведеться.

Дмитро Гордон: Треба чекати. Треба чекати.

Некоглай: Дуже гарно.

Дмитро Гордон: Прикольно їдемо?

– Узагалі так. Але я так зрозумів, спуск буде швидким.

– Так. (Сміється).

– Мені сподобалася ця хвилина.

– Тут улітку добре. Усе зелене. Київ вважають одним із найзеленіших міст світу.

– Треба приїхати сюди влітку.

– Так, улітку тут неймовірно. Найкраще – знаєте коли? Перші числа травня – найкращий час у Києві. Коли каштани цвітуть. І дуже добре в липні, коли цвітуть липи.

– Я зрозумів... Приїхали. Хоч посидів кілька секунд, відпочив.

– Ви ж хотіли посидіти. Дивіться: у вас справджуються мрії: хотіли попісяти – попісяли, хотіли посидіти – посиділи.

– А от ви якщо захочете посивіти, не посивієте. (Сміється).

– (Сміється).

– Ні, гарно тут дуже. Дуже гарно. Добре, що дуже... Бл...дь, я не знаю, як це назвати: таланом це назвати, силою це назвати: що Україна не пустила сюди "русский мир" і все це не дозволила розікрасти, пустити на палаци в геленджиках...

– Ви знаєте, як би це я назвав? Це і талан, і сила, і допомога західна. Але я б це назвав одним словом: це диво. Те, що з нами сталося... Я завжди кажу. Те, що ми живі, і те, що Україна жива, – це велике диво. А Київ – це взагалі місце сили. Це ж столиця Київської Русі. Путін не випадково так хоче сюди: він розуміє, що Русь не Московська, а Русь Київська. У нього нав'язливі ідеї в його бошці дурній сюди прийти. Але ми проти.

– Його вже не пустять – усе. Він уже нічого не зробить із цим.

– Ні, усе. Я з великим задоволенням із вами погуляв.

– Мені теж сподобалося.

– Ми й покаталися навіть. Бачите?

– На фунікулері.

– Так. Я хочу вам побажати усього найкращого. Ви гідна людина.

– Правда?

– Правда абсолютна. Я не брешу.

– Дуже дякую, Дмитре. Приємні ваші слова.

– Дякую вам. Вітання Молдові.

– Велике?

– Велике вітання великій Молдові. І побажання якнайшвидше вигнати російську заразу й російську нечисть із Молдови.

– Я вижену.

– Щоб це була європейська, чудова, успішна країна, без російського газу. Нахер він потрібен – російський газ? Ми от справляємося – і Молдова впорається.

– Згоден. Тоді я зніму з вами TikTok.

– Так, чудово.

– Під пісню якусь гарну.

– Яку поставите.

– Знаєте, зараз виберемо з обраних звук. Ви знімали колись TikTok, Дмитре?

– Особисто – ні.

– Ну, знімалися. Приблизно розумієте, що грає пісня, а ви маєте підспівувати.

Фото: Сергій Крилатов / Gordonua.com

– (Сміється). Ну, якщо я тільки знатиму цю пісню.

– За ідеєю, маєте знати. Зараз ми виберемо якусь гарну. Ні... Ні... Ні... О, ну ця гарна.

– "Батько наш – Бандера". Так?

– Оце гарна.

– Ну, поїхали.

– Поїхали. Нумо. Я зараз знімаю.

– Нумо: починайте.

– То вже знімав 30 секунд!

– Та ви шо!

– Ще раз. Звук коли грає.

– Гучніше робіть звук.

– Роблю...

– Нормально? (Сміється).

– Я зняв іще весь клуб підтримки. Сподіваюся, що ви гарно вийшли. Я виставляю... Мені видало попередження від України, що якщо я виставляю щось таке – громадське, – то це можуть карати законом. Але ж я не порушив зараз закон?

– Ні, вас не покарають.

– Дякую, Дмитре.

– Дякую вам. Дякую.

Відео: В гостях у Гордона / YouTube