+5 Київ
– У передостанній день літа у Львові вбили Андрія Парубія. Пані Маріє, ви болісно відреагували у своїх соцмережах на його вбивство.
– Андрій Парубій – це була людина одного зі мною покоління. Я навіть не пам'ятаю точний момент, коли ми познайомилися, бо це було таке одне середовище, де всі одне одного знали. І в мене таке враження, що я Парубія знала завжди. Він справляв враження людини, для якої ідея була важливіша, ніж якісь матеріальні блага або якесь визнання.
Тому в мене завжди до нього було ставлення як до близького друга, хоча насправді якимись дуже близькими друзями ми не були. Але ми разом із людьми нашого покоління пережили етап, коли кожну людину, яку ти знав, яка не зійшла зі свого шляху, ти вважаєш братом чи сестрою. Тому це шок. Ця новина – це був шок із дуже багатьох причин.
По-перше, це те, що Андрія Парубія вже немає. Це настільки яскравий виразник української ідеї й того, як можна йти до цієї ідеї все своє життя, як можна битися за закон про мову. І що найбільше мене боляче вдарило – це те, що так безкарно це може ставатися в центрі міста, та ще й у центрі Львова. Після того, як була вбита Ірина Фаріон, – через рік таке показове, нахабне вбивство Андрія Парубія.
Це нібито той час, коли вбивали українських героїв або саджали їх у тюрми.
– Коли ви востаннє бачилися з Парубієм, які найкращі спогади лишилися про нього?
– Востаннє ми бачилися досить давно насправді. Але я пам'ятаю, може, п'ять років, може, чотири тому був захід, не дуже добре пам'ятаю, який, але він був для військових. Це було після мого дня народження, небагато часу пройшло, і Парубій мені подарував дуже красиву вишиту сорочку. Я її одягаю, і вона така, знаєте, не з тих сучасних, які дуже яскраві, а з тих сучасних, але справжніх, які ще досі роблять майстрині. Абсолютно унікальна, делікатна вишивка, мережка й усе таке. Вона не кричуща, але мені завжди була дуже дорога і дуже дорога, звичайно, тепер.
– Ви завжди тепло відгукуєтеся про свою колегу й подругу Ірину Білик. Розкажіть, як починалася ваша дружба.
– Не можна сказати, що це дуже близька дружба. Тому що близька дружба – це все-таки коли люди бачаться, підтримують одне одного, знаходяться поряд, у яких є спільні думки, спільні інтереси.
Мені здається, що якщо хтось колись захоче написати на нашому прикладі якийсь роман, то це було б цікаво. Тому що ми одного віку, ми разом були на першій "Червоній руті", наші шляхи були різні, різний був репертуар, різний був підхід, різний був шоу-бізнес, різні були позиції.
Але ми все одно люди одного покоління й усе одно дуже тепло обіймаємося під час зустрічі. І [мати Ірини Білик] Анна Яківна якось тепло до мене ставилася, бо наші мами завжди знали, наскільки важко дається кожен крок. Люди можуть оцінювати, давати якісь критичні оцінки, хейтити, а мама завжди бачить, наскільки це було важко тоді, і, на жаль, мама не бачить, наскільки це важко зараз. Й Ірина мама теж. І от колись мама Ірина мені сказала: "Дівчата, тримайтеся разом".
Ну, і так виходить, що так чи інакше, близько чи не близько, але ми все одно з Ірою тримаємося разом. Не те щоб і разом, а все одно тримаємося. І тому коли ще до війни Іра сказала, як на мене, якусь там не дуже розумну річ в одному ефірі, і на неї всі накинулися, я її захистила, а потім накинулися на мене. Напевно, дружбою в такому розумінні, що спина до спини, – то це назвати не можна. Але цей шлях – це дуже серйозна річ.
Я не виключаю, що ми колись якийсь запишемо дует, колаборацію. Це не буде пісня про любов. Нещодавно був концерт пам'яті Миколи Мозгового. Ми бачилися, Іра каже: "А ти не хочеш мені написати якусь пісню?" І я кажу: "Чому б і ні, можливо". Але це такі якісь гіпотетичні моменти і просто на рівні ідей.
– У нещодавній розмові з українським співаком Vlad Darwin ви згадали, що досі поміщаєтеся в сукню, у якій знімалися у кліпі на пісню "Розлюби" 30 років тому. Як вам вдалося зберегти і молодість, і красу, і струнку фігуру?
– Я зараз знаходжуся у своїй кімнаті вдома і думаю, що я її дістану, бо ніхто не вірить. Так, я поміщаюся у свою сукню. Насправді різні моменти були в житті – і було народження доньки, і були різні ситуації, – і в мене ця сукня – вона як мірило. Я деколи поміщаюся, а потім не поміщаюся. Але це постійна йде боротьба: я нібито виграю, а деколи – ні, бо я з тих людей, які заїдають стрес.
Я – та людина, яка з'їсть булочку, коли хочеться. Тому я не можу сказати, що я прям ідеально за цим усім стежу. Я стоїчно купую абонементи у спортзал, але ходжу в них не завжди. Але я дуже люблю ходити купатися у водоймах. І от навіть зараз непогана погода, і я думаю, чи не поїхати мені на озеро й не скупатися. І вже сказала своїм друзям, що впевнено йду в бік "моржа".
Але що стосується постійного спорту, то намагаюся, але не можу сказати, що я стоїчно це роблю. Але дуже дякую вам зараз за комплімент. Мені деколи здається, що відчуття юності й відчуття молодості – це енергія, яка йде зсередини. Я постійно в русі, постійно мені немає часу думати про те, скільки мені років. І коли кажуть: "Пісні "Розлюби" 30 років", – я думаю: "Боже, дійсно". А я ж її співаю на концертах, я ніколи не задумувалася, скільки років моїм пісням.
– У цій самій розмові із Vlad Darwin ви сказали, що у вас немає шансів завершити життя десь у канаві в якомусь алкоголічному угарі, тому що батько виховував вас дуже дисциплінованою. А як ви себе контролюєте – стримуєте чи мотивуєте? Бувають оці моменти, коли хочеться все відпустити, нічого не робити?
– Ви знаєте, я, по-перше, дуже вам дякую, що ви дивилися це інтерв'ю, цей подкаст, і це була ідея Vlad Darwin – перед випуском пісні "Відпусти" записати не просто якийсь фрагмент у TikTok, а записати в такій формі нашу розмову, яка вийшла нібито як моє інтерв'ю, щоб люди розуміли, що, чому і як. І як я бачу світ. Тому дуже мені приємно, що ви подивилися.
А те, що я кажу, що в мене не вийде завершити життя в канаві, – розумієте, ні від нічого не можна зарікатися, усяке може бути, але для мене дуже важливим є момент саме дисципліни. Тому мене батько вчив, що я завжди можу себе контролювати і я завжди можу себе відмовити від чогось. Тобто я не буду йти на поталу спокусам.
У мене ніколи немає ситуації, що я побачу якісь туфлі й у усі свої гроші витрачу на ці туфлі або останні гроші витрачу на сукні, які мені подобаються. Хоча б тільки тому, що для мене матеріальні речі мають значно менше значення. Тобто я завжди із задоволенням і завжди дуже радо допомагаю, якщо людина потребує допомоги. І я завжди це роблю. Не збідніє рука того, хто дає. Це в мене такий принцип.
Але що стосується мене, то я завжди можу стриматися. У мене немає такого, що я щось настільки сильно хочу, що не можу керувати собою, не можу стриматися. Іноді бувають моменти, коли розумію, що я хочу це собі купити, бо хочу порадувати. І я це роблю. Тато мене так виховав, тому що ми жили дуже скромно, у мене батьки були викладачі, дуже чесні й порядні люди. І тато завжди мене вчив, що основне в людині – це порядність, чистота душі, це якісь моменти, щоб не схибити, не обманути. І шлях таких людей – він часто буває, знаєте, ну, скажемо так, небагатий. І тому тато мені завжди казав, що є речі, без яких просто можна обійтися. Дуже без багатьох речей можна в житті обійтися.
– Без речей – так. А чи можна обійтися без справжнього кохання?
– Дуже важливо кохання зустріти як таке. Я як людина, котра пише, зрозуміла, що в мене в душі завжди були якісь бурі. І не завжди мої пісні – це прямо було зовсім-зовсім про мене. А це щось таке, якісь переживання, якісь захоплення, якісь кохання, які не мали навіть відповіді. Щось таке постійно бурлило, я людина дуже емоційна. І людина, яка може закохатися. І ось ця пісня "Розлюби" – вона мені показала, що якщо ці почуття були, то вони все одно відгукуються в душі.
Тобто розлюбити насправді неможливо. Для мене завжди, знаєте, дуже важливо було любити самій. І важливо, але, можливо, менш важливо, щоб любили мене. Може, це неправильно. Бо коли в мене душа горить і я люблю, то я тоді пишу насправді. Мені важливо писати, жити, співати. Коли тебе люблять, це фантастично. Але твоя душа має палати.
– На початку вересня галасу в українському інфопросторі наробило інтерв'ю Пугачової. Що ви про нього думаєте?
– Я ще не дивилася, хоча багато моїх знайомих подивилися. У мене просто не було часу. Але я думаю, що подивлюся. Пугачова – це, безумовно, величина. Тому дуже багато людей обговорюють це інтерв'ю. Я, чесно кажучи, абсолютно зараз не тримаюся інформаційного простору наших сусідів, наших ворогів. Не знаю, хто там у них зараз може претендувати на звання морального авторитету. Це, безумовно, була [російська опозиційна політикиня Валерія] Новодворська свого часу, [російська журналістка Анна] Політковська. Тоді я за цим іще стежила. Зараз я просто не знаю.
Якщо ми хочемо і якщо це важливо, щоб Росія почала якось рухатися, розпадатися зсередини, там повинні бути люди, до яких прислухаються. І подобається це нам чи не подобається, Алла Пугачова – це така людина. Це інтерв'ю було не для нас, щоб ми його обговорювали. Це було інтерв'ю для тих людей, які, можливо, могли б зараз повстати і щось казати. А вони не роблять цього.
І ось, подивившись на Пугачову, вони можуть розуміти, що вони теж можуть казати своє слово. Тому я вважаю, що це інтерв'ю важливе. Я не можу судити, бо я ще не дивилася, я не можу оперувати якимись цитатами. Але я не толерую "хороших русских". Я просто зараз не дивлюся, не знаю, мене підтошнює від багатьох речей у принципі. Величезна країна, яка напала на нас, – вона гниє зсередини. І мені здається, що там рано чи пізно, але повинні початися ці процеси, які дуже важливі. А ці процеси не можуть початися, якщо не буде людей, які вербалізуватимуть, які будуть казати, що король голий.
– Як думаєте, чи наважиться Росія, яка досі не дістала відповіді на свої провокації, вторгнутися в одну із країн НАТО?
– У мене було розуміння, що почнеться велика повномасштабна війна з Україною. Тому що Росія хоче повертати Радянський Союз. Україна і країни Балтії – це, у принципі, головна мета. Зараз розчарування, що Європа не дає відсічі, яка мала б бути. Тому що ми хотіли увійти в НАТО, думали, що це момент захисту. Я розумію, що допомога дається, але нічого особливого не відбувається. І кремлівський диктатор може озвіріти від своєї кровожерливості.
Я заходжу в TikTok і бачу, що польською мовою завірусилася пісня, перекладена з російської. Здається, чи "Матушка-земля", чи щось таке. І поляки співають. Я собі думаю: "Що ви робите, на вас летять російські дрони, а ви переклали російську пропагандистську пісню і співаєте на польський манер?" Мені здається, що зараз польське суспільство має максимально консолідуватися. Що буде далі, я не знаю, боюся щось сказати, боюся зараз якихось слів, щоб вони не матеріалізувалися.
– Зовсім скоро оголосять список артистів, які будуть боротися за право представляти Україну на "Євробаченні 2026". Чи була у вас думка взяти участь у нацвідборі, адже у вас, упевнена, були б усі шанси перемогти?
– Ви знаєте, я не думаю, що я б перемогла, тому що в мене трошки інакша музика. І, як правило, на "Євробаченні" те, що мені подобається найбільше, не перемагає. Тобто в мене є специфічні смаки, я роблю музику все своє життя таку, яка мені подобається. Вона потім через 30 років актуальна, але вона не є, знаєте, прямо у фарватері модних і актуальних тенденцій. Я пишу на роки, на десятиліття. Тому в мене такої думки не було, але свого часу я була головою національного журі "Євробачення" в Україні. Це саме був той рік, коли перемогла Джамала. І я пам'ятаю, як мені навіть погрожували з якихось російських пабліків і номерів. Тобто я дотична до цього була. І була колись головою дитячого журі на "Євробаченні".
Зараз я завжди дивлюся, коментую, стараюся аналізувати, що мені подобається, що ні, але, наприклад, Ziferblat мені подобається дуже. У цьому році мені сподобалося все, як у них було. Але брати участь я поки що не планую, тому що український національний відбір на "Євробачення" – це майданчик для молодих артистів показати себе всій Україні.
Це не про виграти й поїхати, а щоб тебе побачила величезна кількість людей у країні, і це прекрасний спосіб для цього, бо всі, хто бере участь у нацвідборі на "Євробаченні", навіть не перемагають, ми їх потім пам'ятаємо й любимо. Це і Molodi, і Аnka, і Fiїnka. Через це я не хочу забирати ще якесь місце, коли може поїхати якась дуже крута молода людина і збагатити цим українську сцену.
– Героями вашої програми "Вікенд нової музики" на радіо "Промінь" було багато як українських зірок, так і молодих артистів. Хто найбільше вразив за останній рік?
– Ну, давайте почнемо із жінок. Спочатку найкращі три альбоми минулого року: це "Крихітка" – "Мегалюбов", Vivienne Mort – "Фата", і дуже сподобався альбом Кажанни. Дуже подобається Fiїnka – саме, знаєте, відчуття життя в її музиці. Дуже сподобалася Shmiska, дуже сподобалася "Сестра Близнючка".
А із хлопців я із задоволенням слухаю Molodi, подобається, що роблять Tvoschi, SadSvit. Ну, і Арсен Мірзоян подобається. Melovin цікаво завжди це все подає. А, ну і моя любов – це Діма Зезюлін і Latexfauna. Мені просто подобається і музика, і персонаж.
– Усе літо гриміла пісня Drevo "Смарагдове небо". Що скажете про неї?
– Я пам'ятаю, як він пробивався, як намагався співати пісні своїй бабусі, я бачила, як йому хотілося, щоб це люди почули, дізналися. Тому я тримала за нього кулаки насправді. За кожною людиною в мене завжди стоїть історія цієї людини. І тому я щиро радію, коли людина пробивається й усе-таки пробиває цю стіну.
