0 Київ
Під час удару мою сестру відкинуло у стінку, вона вдарилася потилицею дуже – не відповідала, не реагувала. Мама дуже злякалася за сестру, за всіх нас і не змогла підвестися на ноги
– Добрий вечір. Сьогодні я запросила Марію Вдовиченко. Марія – жителька Маріуполя, їй 18 років. Марія, як і величезна кількість українців, 24 лютого 2022 року прокинулася в іншій реальності. Й із цієї миті історія Марії, якій було тоді 17 років... Машо, коли заступниця головного редактора видання "ГОРДОН" Тетяна Райда з вами розмовляла перед інтерв'ю і почула вашу історію, вона не змогла стримати сліз. Вона плакала від того, що почула і як складалася ваша історія. Я хочу, щоб про це почули наші глядачі. До широкомасштабного вторгнення Росії в Україну що ви робили, чим займалися? І про вашу сім'ю розкажіть трошки.
– Моя сім'я жила в Маріуполі дуже давно, починаючи із прабабусь. Я народилася там і моя сестричка, якій 13 років зараз. У нас була дружна, сердечна, чудова сім'я. Дуже атмосферно в нас завжди було вдома. Ми були дуже комунікабельними, дуже активна в нас позиція була. Мама завжди активно брала участь у вихованні мене, моєї сестри. Вона прищеплювала нам цінності, які вважала дуже важливими для кожної людини. Ми навчалися із сестрою у школі. На той період я закінчувала 11-й клас, була президенткою школи, готувалася до іспитів, вступу. У голові було дуже багато планів, дуже багато всього хотіла зробити. І в місті для цього були всі можливості. Місто розвивалося. У нас було чудове місто. Ми – творча сім'я. Мама в мене займалася народним мистецтвом, виготовляла прикраси, народні українські костюми. Це було для неї як хобі. І ми часто шили з нею разом. Я займалася волонтерством при храмі Петра Могили у Маріуполі. Це єдине місце, яке розписано петриківським розписом у такому великому масштабі. Дуже гарне місце, дуже гарний храм. І життя вирувало, планів було дуже багато. І ніхто й гадки не мав, що так усе обірветься.
– Я бачила ваші світлини в Instagram. Гарний образ до 24 лютого... Ви в українських вишиванках, у гарних сукнях... Ви грали на бандурі, вінок український на голові... Ви займалися ще й цим?
– Так. Музика стала частиною мене. Саме у храмі мені подарували можливість займатися на інструменті. Інструмент мені дуже сподобався: дуже незвичайний, гарний за звучанням. Звісно ж, складно у грі, але вчитель дуже добре знаходив до мене підхід і легко й доступно пояснював. Усе це було не просто на рівні нот і пальців, а на рівні душі. І це стало частиною мене. І вінки, костюми, вбрання, сукні – усім цим займалася мама. Вона вважала, що до інструмента торкатися у джинсах не можна, це як святиня, яку треба поважати. І ми разом із нею розробляли дизайн. Для нас це було спільне проведення часу. У цьому брали участь усі: і сестра радила, і тато допомагав. Тому що не все можна зробити жіночими руками. Це було навіть більше сімейне хобі.
– І ми підходимо до 24 лютого 2022 року. Як воно почалося для вас? І що було далі?
– Моя мама стежила за новинами. Вона відчувала, що щось буде. Просто відчувала. Вона дуже переживала, дуже нервувалася. Вона намагалася готуватися, будувати плани, списки, думати, куди тікати. Ми, звісно ж, їй не вірили. Ніхто у місті не міг повірити, що місто зможуть узяти, що почнуть такі масштабні дії. Ми її заспокоювали. Щонайбільше купили коту переноску, щоб була. Мама на неї дивилася – і заспокоїлася. А у ніч із 23-го на 24-те мама не могла заснути. Вона готувала на кухні. І перші вибухи, які були ще на околиці міста, вона почула. І вони пройшли легкою вібрацією по склу на кухні. Вона дуже злякалася – влетіла до спальні і закричала: "Війна!" Прокидаємося, збираємося... І ми почали обдзвонювати всіх знайомих, питати, хто чим займається. Уже по місту було безладдя, ніхто не спав тієї ночі. У Маріуполі вже був перший охоплений вогнем будинок о 4.00 і перший загиблий. Ця новина дуже швидко розлетілася. Ми були у паніці. Зрозуміло, що в перші хвилини виїхати з міста було складно, практично неможливо. У перший день на якийсь період його закрили. Тато намагався заправляти машину, а в нас заправка була на околиці, виїзд на Мангуш. І там уже були українські військові. Вони закривали місто, бо було небезпечно їхати цими напрямками. І батьки вирішили залишитися. Тато намагався зробити якісь закупівлі. По місту вже був хаос: усе розкуповували, зв'язок обривався, електрика була не завжди в перші дні, а на день четвертий-п'ятий зникла повністю. На той день уже не було світла, зв'язку, води. За кілька днів від'єднали газ. І тоді було зрозуміло, що це все серйозно. Звісно ж, батьки намагалися тримати більш-менш спокій і жити як завжди.
Фото: vdovichenko_marusa / Instagram
– Ви в багатоповерхівці жили? Чи у вас приватний будинок?
– У багатоповерхівці на третьому поверсі. У нас була двокімнатна квартира. Намагалися заспокоїтися і перечекати. Ми думали, що мине два-три тижні – і все. Але єдиним інформаційним джерелом ближче до початку березня було радіо. Тому що інтернету не було, зв'язку не було. І ми не знали, що діється у світі. Ми думали, що відбуваються якісь дії, Маріуполь відбивають і все йде добре. За невеликий проміжок часу перемога. Ми щиро у це вірили. Різні чутки ширилися. Але бої відбувалися вже ближче, було більше ударів по місту. Уже були авіаудари, усе було чути. Стояв величезний гамір. Ми розуміли, що щось іде, але ми не вірили у це. Уже ширилися чутки про перших загиблих. Люди намагалися облаштовувати коридори, підвали... Ми теж забили вікна, щоб скло не летіло у квартиру. І це всі приготування, які ми зробили. Воду ми набирали вже з вулиці. У нас були такі ситуації, коли сусіди сварилися: хто перший поставить відро під стік води з даху. Тому що ми всі дуже боялися і не знали, чого чекати. І це лякало ще дужче. На початку березня, це було друге число, о 6.00 ми всією сім'єю намагалися спати. У залі в нас було велике вікно, яке ми забили, але воно тремтіло. І ми вдавали, що спимо, намагалися ігнорувати. Нам це вже все набридло. Ми вже були втомлені… Ми спали на підлозі, і відчуваємо, що підлога підстрибує. На третьому поверсі стрибає підлога і ходить шафа. Різко зірвавшись, ми у ванну побігли. Це був удар – снаряд влучив у п'ятий поверх, і вибухова хвиля пройшла по всьому будинку вниз.
– Бомба влучила у п'ятий поверх?
– Так, влучила у п'ятий поверх. А ми були на третьому поверсі у ванній кімнаті. У нас у ванній і по всій квартирі повиривало люстри, шматки стелі, попадали меблі, у всьому будинку потріскалося скло. Нам пощастило, що вони не влучили у квартиру і не засипали все. Тієї миті я дуже сильно кричала. І не те щоб кричала, а просто волала… Було дуже страшно. Мою сестру відкинуло у стінку, вона вдарилася потилицею дуже. У всіх паніка. І мама не могла звестися на ноги. Вона дуже злякалася, що з Нелею щось трапилося: вона вдарилася і не відповідала, не реагувала. Мама дуже злякалася за сестру, за всіх нас і не змогла звестися на ноги. Її трусило сильно. Тато холодно на все це відреагував. Він швидко подав нам верхній одяг, схопив кота, бо потім моя сестра прийшла до тями й у неї була паніка: "Де кіт?" Вона не могла його кинути, це також частина сім'ї. Тато сказав, що не можна було перебувати там. Це було дуже небезпечно. Ми не знали, чи буде ще приліт. Коли ти в будівлі, і влучає в будівлю – здається, що все навколо падає, і ти провалюєшся разом із будинком. Неля пішла з котом, а я і тато взяли маму під руки... Не те щоб їй якось допомагали йти, а просто волочили. Вона не могла йти, а в нас не було часу. Ми навіть не встигли нормально одягнутися, взутися і щось узяти. Ми просто побігли вниз, у підвал. А щоб добігти до підвалу, треба було оббігти весь будинок. Тому що у нас на подвір'ї були будівельні роботи, і там пройти було складно, усе загороджено. На вулиці горіли машини, кричали люди, шифер падав, скло скрізь було. На вулиці був мінус – і лід, посипаний склом. А я йшла у слизьких капцях і дуже боялася впасти. А воно гуде, летить, і просто... Тато нас усіх за барки – і мовчки у підвал. Було невимовно страшно. І не розумієш, що діється. До підвалу ми теж зайшли силою, можна сказати. Тато силоміць відчинив двері, бо нас не хотіли пускати сусіди. Там уже було багато людей. І це місце не було бомбосховищем. Це просто був колишній магазинчик, у когось були ключі, і туди сховалися люди. І це було єдине місце, куди можна було спуститися вниз. У будівлі було небезпечно. І зрозуміло, на цьому тлі були конфлікти. Були конфлікти через нашого кота... Зрозуміло, людям не подобалося, що ми взяли тварину. Багато людей залишили тварин у квартирах – квартири потім згоріли. І було дуже боляче і прикро в цьому моменті.
Було дуже страшно усвідомлювати, що ми вмираємо помалу, і місто гине. Хоча в перші дні ми намагалися [сподіватися]... У той період Маріуполю дали звання "місто-герой", і була радість, що буде деокупація, зараз усе відійде, усе буде добре
– А скільки людей було у підвалі? І скільки часу ви там пробули? Я так розумію, у вас у підвалі була і пара з немовлям п'ятимісячним. Як стосунки вибудовували? І що взагалі відбувалося?
– У підвалі нас було приблизно 25 людей. Були малі діти. Ми коли забігали в підвал, за нами забігла сім'я з маленькою дитиною, немовлям зовсім. Вони були зі Східного. Вони зі Східного втекли у Приморський район, щоб сховатися, а тут теж таке спіткало. І вони забігли просто за нами: якби ми не встигли, там би зразу дві сім'ї могли загинути. І також були люди більш старшого віку. Була вже жінка похилого віку, яку мучив діабет, вона не ходила. І теж були трохи молодші за мене дівчата. Звичайні сім'ї, які намагалися ховатися. І побут у нас був дуже скромний. Тому що підвал не був ніяк облаштований, підлоги голі, були вікна, які закладали мішками. Це не повноцінне сховище. На одну сім'ю – одна ковдра. Уявіть: ковдру розстелити на підлозі та скласти вдвічі – це місце на одну сім'ю. Більше там фізично не виходило зайняти, хай як старався. І в такому становищі спати, сидіти, займатися якимись речами і ніяк інакше. Темно… Ми палили олію соняшникову і свічки. Але свічки ми намагалися заощаджувати, вони закінчилися швидко. А від цієї олії ґноти... Бинт ставлять в олію, і підпалюють його. Кіптява йшла дуже сильно, було багато пилу. І дуже часто йшла носом кров чорна. І сильний головний біль від цього – не було повітря. І це стало однією з причин, чому у мами зупинялося в підвалі серце. Їй було дуже важко все витримати. У неї був важкий емоційний і фізичний стан. До війни в неї була полінейропатія, вона у неї хронічна. І на тлі цього всього вона до неї повернулася і дуже сильно вдарила. Вона не могла терпіти. Вона нам не показувала, що їй зле. Ми намагалися їй якось допомогти, полегшити ситуацію, але медикаментів у нас не було. По місту знайти їх було неможливо на той момент. Із квартири ми не встигли забрати всі речі.
Ми з татом лише один раз піднімалися у квартиру. Це сталося під час обстрілу. У той момент нам знову треба було виходити й обходити. Ми чекали, щоб усе затихло, щоб узяти хоча б теплий одяг, їжу, залишки запасів. І знову почався обстріл, і летіли уламки. Батько швидко, різко падає на землю – і мене із собою долонькою ось так. Я, зрозуміло, вдарилася. Він мені нічого не пояснив. У мене паніка, я намагаюся підніматися, не можу зрозуміти, що діється, що він робить тощо. І підводячись, я бачу, як біжить жінка, яку я знала, із якою ми спілкувалися, і в неї влітає шмат гарячого металу... Було дуже страшно усвідомлювати те, що ми, тобто наші сім'ї, рідні, близькі... І від неї залишилося тіло – і все. Після цього тато мене за барки – і в під'їзд. Ми безладно у простирадла закидали речі, які тільки траплялися під руку. Ми забрали не всю аптечку. Думки розлетілися, хоча ми всю ніч думали, що ми візьмемо, у якій кількості, що нам треба, як запакуємо... Просто все загубилося в той момент. І земля тремтіла. Ми бігаємо квартирою, намагаємося заспокоїтися, – а земля тремтить. І дуже страшно було усвідомлювати, що воно поряд. Усе дуже поряд. І що встигли взяти, то ми й спустили до підвалу. Потім ми залишилися без квартири, як і наші сусіди. Тому що був другий приліт у будинок – і нічого не залишилося. Навколо нашого будинку були такі ями... Величезного діаметру – два метри вниз. Перед входом у цей підвал. Було незрозуміло, як витримали металеві двері цей удар. Коли ти в підвалі і поряд б'є – усе, що в підвалі, відкидається з боку на бік. І там сидиш, як у коробочці, не знаючи, чого чекати. Уже в ті дні були перші поховання у нашому дворі, були й ті, яких залишали у квартирах мертвих людей. Тому що було холодно і тіло так довше лежало. Було дуже страшно усвідомлювати, що ми вмираємо помалу, і місто гине. Хоча в перші дні ми намагалися... Між іншими підвалами люди якось намагалися спілкуватися. А в той період Маріуполю дали звання "місто-герой", і була радість, що буде деокупація, зараз усе відійде, усе буде добре. Навіть у той момент хотілося в це вірити. Дуже сильно хотілося вірити. Ми із сусідами намагалися знаходити контакти, готувати разом. Але коли посилювалися обстріли, вийти у двір було складно. І було таке, що нам прилетіло просто в каструлю. І більше ніхто не наважувався довго біля багаття проводити час.
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube
Перебуваючи у підвалі, усвідомлюючи, що за кілька метрів, за стінкою, уже лежать трупи... Я, у принципі, такий самий труп. Я це чудово розуміла. Життя закінчилося і більше нічого не буде. І я бажала своїм близьким швидкої смерті в молитвах. Зазвичай до Господа звертаються трошки по інше, але на той момент зникла вся надія вижити
– Ви сказали, що у мами серце зупинялося. Як ви її врятували?
– Я чітко пам'ятаю: ніч, лежить сестра, я, поруч зі мною лежить мама, і з краю лежав тато. Я чую якийсь шурхіт, метушня, розплющую очі і бачу величезні очі тата, сповнені страхом, розпачем. Він проводив реанімацію: він робив їй масаж серця і штучне дихання. Він перевіряв їй пульс, дихає, не дихає... І я спочатку не зрозуміла, що він робить, що коїться. А коли вже відчула, що у мами рука холодна, я зрозуміла, що він робить. У той момент було невимовно... порожньо. Було дуже страшно усвідомлювати, що я втрачаю маму. І вона була такою холодною... Просто тіло. Тато щось робив, а вона ніяк не реагувала. Я сиджу і розумію, що її уже немає. Підскакує поряд сестра, дивиться на все це – і світ повністю для мене в ту мить час зник. Тато проводив реанімацію дуже довго, наполегливо. Доти, доки вона не прийшла до тями. І ніхто збоку не запитав, що відбувається, допомогти якось... Складно описувати, що ти в цю мить відчуваєш... А я нічим не могла допомогти. І це добивало ще сильніше. Це один із найстрашніших моментів: коли ти дивишся на близьку людину і нічим не можеш їй допомогти. Але тато реанімував її до останнього. Він не міг її відпустити. І він її не відпустив. Потім був повторний напад. Це було вже 15-го числа. Тато вже думав, як нам виїжджати звідти. Бо їжі в нас узагалі не було. У нас був сухий хліб, який ми ділили по шматочках.
– Виходить, понад два тижні ви пробули у цьому маленькому підвалі: 25 людей, люди похилого віку, діти, хворі... Холодно, гола земля, зима. Чи була якась їжа? Туалет?
– Щодо цього було дуже складно. Спочатку щодо їжі ми намагалися із сусідами якось ділитися. Була крупа. Щось варили на багаттях. Але ситуація з обстрілами погіршувалася, вони були дедалі сильнішими. І надворі довгий час перебувати було небезпечно. І вже в хід пішли консерви у кого які залишалися. Але це вже у кого було в особистому користуванні. Ми намагалися заощаджувати хліб, усе заощаджувати. А раз на день ми намагалися перекусити. Але не можна назвати це повноцінною їжею. Одна глибока тарілочка, там розведена водою консерва, хліб намішаний – це на сім'ю. Більше ми дозволити собі не могли. І поступово ці порції ми зменшували, доки в нас не залишився сухарець хліба. Крайній. Я не можу назвати його останнім, бо зараз у мене є шматочок хліба. Мені страшно назвати хліб останнім. Але в той момент я була впевнена, що він справді останній. Це був маленький сухий шматочок, який я залишила у своїй кишені і пронесла його аж до Запоріжжя. Я боялася його їсти, бо боялася, що він буде останнім. І не через відчуття голоду, а я дивлюся і розумію, що тато хоче їсти, мама голодна теж, кіт... Ну не поясниш тварині, що зараз таке. Навіть кіт у нас їв хлібні крихти. Боляче дивитися, як мучиться твоя рідна людина, і ти не можеш нічим їй допомогти… А довкола ще агресія. Був момент, коли сусіди хотіли прибити нашого кота – він їм заважав. Був момент, коли агресували на сім'ю з дитиною: чому дитина кричить уночі під час обстрілу. Було таке, коли всі люди просто втрачали витримку і намагалися перекричати обстріли. Сидиш у підвалі, усе грюкає, штукатурка сиплеться, щури бігають, а люди в розпачі. Були моменти суїцидів. Дорослі чоловіки не витримували цього.
Туалет... У приміщенні не було санвузла. І лише на вулицю або в пакет. Такі моменти були дуже складними. Особисту гігієну підтримувати було неможливо: не було води, не те, щоб обличчя вмити, а пити. Руки були чорні, обличчя чорне від сажі. Страшно згадувати про це. І вночі, пам'ятаю, намагаєшся спати, а не можеш, бо ніс забитий від кіптяви й пилу. Ми намагалися зробити хоч якесь освітлення. Постійно у темряві – це божеволіти. Було дуже важко постійно сидіти у темряві. Звісно, були моменти, коли ми намагалися згуртуватися: співали українських пісень, читали молитви вголос. Хто пам'ятав Святе Писання... Була жінка, у якої була Біблія. Вона її читала. І її ніхто не переривав. Ми намагалися знайти хоч якусь надію. Але надія згасала. І в якусь мить я навіть побажала своїй сім'ї швидкої смерті. Був обстріл дуже сильний. Уже на той момент почали з кораблів обстрілювати Маріуполь, авіаудари, тобто всім, чим могли, вони обстрілювали. Знищували місто як могли. І перебуваючи у підвалі, усвідомлюючи, що за кілька метрів, за стінкою, уже лежать трупи... Я, у принципі, такий самий труп. Я це чудово розуміла. Усе, життя закінчилося і більше нічого не буде. І я бажала своїм близьким смерті у своїх молитвах. Зазвичай до Господа звертаються трошки по інше, але на той момент зникла вся надія вижити.
– Ви кажете, що деякі сусіди, які були в цьому підвалі, хотіли накласти на себе руки, але їх зупинили, я так розумію?
– Не кожного зупинили, на жаль. Ні.
– Тобто сусіди просто при вас?..
– Так. І це все дуже страшно. Дуже страшно. І прикро. Прикро за те, що ти це бачиш і нічого не можеш зробити.
– І після того, як хтось із членів сім'ї наклав на себе руки, вони й далі в підвалі були?
– Усі залишалися у цьому підвалі до 17 березня.
Фото: vdovichenko_marusa / Instagram
Були моменти, коли лежали трупи просто перед входом у підвал, накриті чимось, щоб тварини не тягали. Бо страшно було дивитися, коли тварина тягне чиюсь маленьку ручку
– Тобто трупи лежали разом із вами, із немовлятами? Усе так було?
– Не в самому підвалі, а вже поховання поряд. Вийти кудись поховати, від'їхати не було можливості. У дворах, поряд із будинками. У нас був вхід у підвал, клумби, дитячі гірки, пісочниці... Тобто це все перетворилося на кладовища. І живеш поряд із трупами. А щоб поховати, потрібен час. Не завжди був час. Були моменти, коли лежали ці трупи просто перед входом, накриті чимось, щоб тварини не тягали. Бо страшно було дивитися, коли тварина тягне чиюсь маленьку ручку… У такі моменти здається, що це не тут. Воно якось увижається, вигадується, сниться, але не може бути. Дивишся на це – і не віриш. Страшні моменти. Але ще страшніше розповідати про це. На той період це була наша реальність. Перебуваючи там, ми знали, що гинемо і що на цьому місці може опинитися кожен. І страшно було слухати, коли мама з нами прощалася. Вона не вірила, що виживе.
– Що вона казала?
– Вона казала, що нас любить. Вона казала, що ми мусимо врятуватися. Вона татові казала: "Вивези моїх дівчат". Вона завжди називала нас "своїми дівчатами". І вона нам говорила про щасливе майбутнє, вона нам говорила про те, що все буде гаразд. Без мами, але все буде гаразд. Як? Сидіти там, рідні ховають своїх рідних, ти розумієш, що ніхто від цього не застрахований... Тут воно падає поряд, трошки сюди, і... І тут твоя рідна людина тобі каже: "Залишай мене – і рятуйся"... Ми не могли її відпустити. Ми не відпустили навіть нашого кота, бо ми сім'я. Як мій тато каже, "завжди разом". У будь-яких складних ситуаціях – разом. Далі було не легше, ніж у Маріуполі. І ми завжди були разом.
– Як ви вибиралися?
– 17-го числа зранку тато вирішив, що ми маємо виїхати. Він заводив машину – машина завелася. Він мовчки, без зайвих слів, усі пожитки, що залишилися у підвалі: ці брудні ковдри, які були на підлозі, якісь речі дрібні, забрав – і поїхали. Ми хотіли зупинитися в Мангуші. Це невелике селище біля Маріуполя. І там пересидіти. Але нас туди не впустили, бо Маріуполь був уже в оточенні, і скрізь стояли "ДНРівські" блокпости. Перепитавши, яка прописка і звідки їдете, нас скерували: "Їдеш туди". Просто так показавши рукою, "ДНРівець" сказав моєму татові: "Їдеш туди". Тато розумів, що щось недобре, намагався його вмовити: нам треба в Мелекіне, ніби там родичі чи ще щось. А він так: "Ні. Їдеш туди або машину розстріляємо".
– Скільки років вашому татові й мамі?
– Моїй мамі 40 років. Татові 48 років… Назавжди залишилося.
– Молоді люди... І ви поїхали туди, куди показав цей сепаратист чи росіянин, який був на цьому блокпості?
– Так. І далі теж були блокпости. І так ми залишилися у Новій Ялті. А в Мангуші та Новій Ялті тоді повністю перевіряли всіх і все. Вони ставили свою комендатуру, облаштовували фільтраційні табори і проводили дуже жорстку перевірку. Ми намагалися виїхати звідти, але нас розвертали назад у Нову Ялту. Їх не цікавило, який у нас буде побут, чи є у нас щось для виживання. У нас нічого не було. Які ми вийшли з підвалу й виїхали – із цим усім ми й залишилися. Тато зміг дивом знайти жінку, у якої був занедбаний пансіонат. І вона у цих порожніх кімнатах, у яких не було навіть підлоги, приймала біженців. У нас не було ні грошей – нічого цінного, щоб обміняти, заплатити за якесь житло. І було неможливо щось навіть орендувати. Люди в Ялті також постраждали від війни й окупації. Ми плівкою заклеїли вікна. Тобто гола будівля… без нічого, жодних комунікацій. Просто маленька кімнатка з голими стінами. Там також було дуже складно. Але подарунком долі для нас була вода у колодязі. Ми могли розвести багаття і її кип'ятити. Для нас це було великим подарунком. Можна було хоч умитися вперше за цей проміжок часу.
Марія Вдовиченко з відомою волонтеркою, парамедикинею Юлією Паєвською (позивний Тайра), жовтень 2021 року. Фото: vdovichenko_marusa / Instagram
І, звісно ж, у нас не було їжі. У тата було лише 200 грн готівки, випадково завалялися в куртці. Двісті українських гривень. І на них там, в окупації, можна було купити лише два буханці хліба. Тому що продукція, яку вони туди возили, була за дуже високими цінами, і величезні черги були. Ні в кого не було нормальних запасів. Був величезний дефіцит продовольства. Окупанти обіцяли, що буде якась гуманітарна допомога. Казали: "Приходьте до церкви," – це був орієнтир значний у Новій Ялті, – "з паспортами, записуйтеся". І люди записувалися. А нічого згодом так і не дали. Вони просто переписали все населення, яке в'їхало. А потім його перевіряли ще жорсткіше. Єдиним виходом звідти був фільтраційний табір. Й інакше звідти виїхати ніяк не можна було. Перевіряли всіх і кожного, вишукували певних людей. Були люди, які викликали підозру, – їх відводили незрозуміло куди. І ось це все дуже загострювало ситуацію, люди боялися. Люди боялися не те що сказати українське слово, показати знак, не дай боже, а дивитися на цих солдатів. Їх усі дуже боялися. Тому що вони могли не лише оглядати на вулицях просто так. Людей відводили незрозуміло куди і не пояснювали. Постійно було чутно звуки автомата, криків, і ніхто нікуди не втручався. Якщо щось у когось забирали, люди просто мовчки віддавали. Намагалися якнайменше на себе звертати увагу. На фільтраційний табір ми простояли в черзі з машин, оскільки ми були зі своїм транспортом, два повні дні. І чергу нашу серйозно контролювали: дивилися, чим ми займаємося у машині. Вийти з машини вважали за провокацію. Тобто навіть у туалет не можна було вийти на вулицю або просто походити. Це було дуже складно витримати: два дні просто просидіти у машині.
– Мама в такому стані ще...
– Мама дуже змерзла. І це, на жаль, погіршило її стан. Вона непритомніла. Тато її намагався якось приводити до тями: то холодною водою, іноді доводилося давати невеликого ляпаса... Тато намагався її тримати. Він дуже сильно старався. А ми із сестрою мовчки це все терпіли. Ми розуміли, що іншого виходу немає і треба це все перетерпіти. До війни в мене було кілька років досвіду волонтерства при храмі і бачила різних людей, у яких були різні недуги, різне горе в житті. І священники на проповідях завжди казали, що Господь дає випробування, із яким можеш упоратися. Просто ти мусиш проявити себе, знайти в собі сили. І цими проповідями, відтворюючи їх у себе в голові, я намагалася відволікатися від того, що відбувалося. І я на той момент перебувала в невеликому забутті: уже збилася з рахунку, які були дні. Було дуже тяжко витримати все це морально. І дуже принизливо було, коли ти сидиш у такому становищі в машині, чекаєш незрозуміло на що... Бо ти йдеш просто до окупанта в руки, просто йому здаєшся – і саме він вирішує твою долю й виписує тобі вердикт. А вони ще приганяли свої ЗМІ, які знімали нас без нашого дозволу: що ми робимо в машині, наше становище, наші обличчя... Були люди, яких змушували розмовляти на камеру. І вони ходили... не просто оператор і журналіст, а з військовими, і застосовували водночас силу. Їм треба було зробити картинку. Було дуже принизливо ставати для них картинкою.
На допиті у фільтраційному таборі тата дуже сильно побили. Йому завдали серйозних ударів, унаслідок яких у нього потім почав зникати зір і погіршуватися стан здоров'я. Його били через те, що в нього був порожній телефон
– Як поводилися окупанти? Який вони мали вигляд?
– Вони поводилися дуже розкуто щодо нас, дуже свавільно. Усе, що вважали за потрібне, вони робили. Усе, що вважали за потрібне, вони говорили. Вони могли спокійно під час черги відчинити машину та подивитися, що там, подивитися кожного. До нас, може, жартома, може, ще якось, причепилися через тонувальну плівку на склі і змусили її здирати, не виходячи з машини. І спостерігали за цим. Тобто вони могли займатися тим, чим хотіли. А у фільтраційному таборі було повне їхнє самовладдя. Для них ми не були людьми – просто шматком живого м'яса, із яким ти можеш робити все, що завгодно. На допиті у самому фільтраційному таборі мого тата дуже сильно побили. Йому завдали серйозних ударів, унаслідок яких у нього потім почав зникати зір і погіршуватися стан здоров'я. Його били через те, що у нього був порожній телефон. Так, ми почистили телефони. У нас була причина. Бо там були контакти наших знайомих, які мали проукраїнську позицію, у нас були фотографії з національних свят, мої фотографії зі школи, із лінійок, де висять українські прапори. І це там не можна було показувати. За таке вбивали. За українське слово мучили. У таких місцях треба все це приховати, щоб вижити. У нас була мета вижити. І звісно ж, ми все таке поприбирали. Тато не хотів псувати свій акумулятор, щоб зарядити свій телефон і створити собі якусь фейкову пошту, фейковий акаунт. І він залишив його порожнім. Це викликало підозри. І йому почали вбивати те, у чому він має зізнатися: що він агент, щось намагається сховати, щось приховує. І щоразу його били сильніше й сильніше. Він падав. Людині коли боляче, вона може закричати. І за це його били ще дужче. Йому просто в кінцівці тицяли зброю, погрожуючи прострелити йому ногу. Йому хотіли відрізати вуха. Було все у приниженні та завдаванні каліцтв моєму татові…
– Били по голові?
– Так. Фінальний удар по голові, трохи вище потилиці, – і він знепритомнів. Він отямився, коли його вже... Було два входи у фільтраційний кабінет. І там його кинули. Просто виволокли надвір, під плитою. І там уже було багато військових, які навколо нього ходили, штовхали його ногами і погрожували розправою над сім'єю, щоб вибити з нього. Але він не погоджувався. Він на всі запитання давав відповіді нейтральні, він не принижував ні себе, ні своєї країни. Він тримався. Тому що, чесно, йому нічого було приховувати і він нічого не приховував. Він просто до цього жив нормальним життям, як і кожна людина, яка живе у своїй країні, має свою культуру, свята і свої погляди. Просто жив. А там це треба було приховувати і показати було не можна. І, на жаль...
Скріншот: Алеся Бацман / YouTube
– Ви чули, коли з нього знущалися російські тварюки?
– На той момент моя процедура закінчилася. У мене вона відбулася досить швидко. У мене також брали документи, продивлялися телефон. У мене на телефоні були фотографії кота. Я фотографувала своє обличчя. Ну, такі моменти, незначні, але телефон не був порожнім. Мені треба було роздягнутися, щоб подивилися татуювання: раптом щось є, щось приховую. Усе супроводжували для мене незрозумілим приниженням на тлі моєї статі, моєї зовнішності. І так ситуація не найкраща, і огляд проводила не жінка. І це ще більше принижувало. І ще більше намагалися тиснути. У той момент я здебільшого мовчала. Через це мене могли образити: сказати у грубій формі, що я дурна, ще якась. Я намагалася не йти на контакт. І коли мені вже видали довідку, повернули мої особисті речі, я не встигла нормально одягнутися – і мене за барки виштовхнули. Цей солдат, який це зробив, просто мене за барки... Ось він іде – і мене за собою за барки. А я на зріст метр п'ятдесят, тобто я опиратися не можу. І я розумію, що він не туди йде. Він водночас і далі мене принижував, як і під час процедури. І він мене так волочив доти, доки мене просто не відкинуло вбік, я не втрималася на ногах. І він почав сміятися. Йому було дуже смішно. Це була ніч. Мені було страшно. Я розбила коліно. І я загубилася. Я забула, де я і що я. Я просто побігла. Я не думала про те, що він може мене наздогнати, стріляти чи ще щось робити, і я погіршую ситуацію, – я просто побігла. І забігла в машину. А мама фільтрації не проходила, бо вона взагалі не могла рухатися. Вона ніби атрофувалася. Вона все це бачила, це бачила моя сестра, і я без тата. Я нічого не могла їй сказати на той момент. Ми сиділи так приблизно годину. І тата теж вивели силоміць. Він мовчки сів у машину й поїхав. І вже до Бердянська коли ми доїхали, він розповів дуже змазано, що з ним сталося. Ми бачили його стан, зовнішній вигляд. Йому було дуже зле, його нудило, у нього текла кров носом, сильно паморочилося в голові. Йому було дуже зле. Він сказав: "Ми зобов'язані хоч доповзти, але вибратися на підконтрольну Україні територію".
– Які тварюки... Коли ви приїхали, як це було? Куди ви потрапили?
– Із Бердянська ми мали конкретну мету приїхати в Запоріжжя. Просто за будь-яку ціну приїхати в Запоріжжя. Ми проїхали 27 російських блокпостів, на яких коїлося абсолютне свавілля. Там могли забирати якісь речі, людей залишати на блокпостах. Узагалі казна-що могло коїтися. Тобто розлучали сім'ї. Нашого тата намагалися кілька разів мобілізувати у свої війська. Але тато показував, що йому зле, дружину, яка хворіє, і треба шукати шпиталь. Він скрізь давав нейтральні відповіді і не давав точних координат, куди ми їдемо. Просто від села до села тощо. Це був шлях дуже складний, просто гонитва на виживання. Дороги були заміновані. Нас спеціально скеровували замінованими дорогами. Ми не могли проїхати повз поле бою. Ось відбувається бій, відбувається обстріл, а ми там їдемо, бо іншої дороги немає. І не ми обирали шлях, а саме окупанти: куди вважали за потрібне, туди й спрямовували колону. І були моменти, коли нас розвертали багато разів. І тато манівцями старався... Він зміг за день подолати весь цей шлях, щоб ми потрапили в Запорізьку область. І коли ми побачили вдалині український прапор, тата почало дуже трусити: він думав, що це якась провокація. Він не вірив, що зміг вивезти. Він просто не міг прийняти це. Він сказав, щоб ми мовчали: раптом це провокація – у нас стрілятимуть. Він був просто в цьому впевнений. Він не міг повірити. Але коли ми приїхали... А у нас подивилися документи. І тато не йшов на контакт із військовими. Він намагався мовчати, не розмовляти. Але коли він зрозумів, що це наші люди... Тому що ставлення було інакшим, навіть під час обшуку. Тобто наші речей не жбурляли, нас не обзивали, не принижували. І атмосфера була іншою, там повітря було навіть іншим. Нам допомогли на блокпості трошки полагодити машину, бо в нас уже були колеса спущені, побите скло. І звідти нас уже забрали поліція з волонтерами, які формували колону в Запоріжжя. І в Запоріжжі в нас уперше за весь час була можливість поїсти, вмитися, відчути себе людиною, знову дізнатися, що таке людське ставлення. І там уже надали першу медичну допомогу мамі, але татові не змогли допомогти. Тому що дуже багато було поранених, і госпіталь був заповнений. І нас із волонтерами скерували в місто Дніпро.
Колись у Маріуполі мені було незручно взяти тата за руку: мені 17 років, а я з татом ходжу за ручку... А зараз я про це шкодую... У тата просто не витримало серце. Для мене це було сильним ударом. Начебто порвало на шматки зсередини
– Ви потрапили у Дніпро, і там тато вже зміг розпочати лікування?
– У Дніпрі тато ще раз пройшов комісію. Підтвердили, що він втрачає зір унаслідок контузії, якої йому завдали під час допиту. І у Дніпрі були величезні черги. І порадили нам їхати в західні області, там будуть менші черги, більше можливостей, спокійніше… І ми намагалися десь прилаштуватися. І так ми їхали від міста до міста.
– Що сталося далі?
– Далі стан батька, на жаль, став погіршуватися. Ми намагалися знаходити у різних місцях і медикаменти, і лікарів. Ми дуже вдячні людям, які тоді нас прийняли, допомагали. Вийшло так, що під час виїзду, коли ми потрапили на підконтрольну Україні територію, я дала коментар про те, що бачила. Це був невеликий коментар, який потім дуже розлетівся, популяризувався. І у відповідь мені стали надходити дуже дивні смс. Не лише мені, а і членам моєї сім'ї. Дивного змісту, російською мовою, із дивною символікою, із погрозами. І потім з'ясували, що цей коментар украла російська сторона зі своїми ЗМІ. Вони перекрутили всю історію, переписали і виставили мене та мою сім'ю незрозуміло чим.
– Що це ви всіх катували, вбивали, бомбами закидали...
– Було те, що я не поважаю російських солдатів, я паплюжу їхню честь, що ніколи нібито така людина... Вони найсвятіші, а я прийшла, всіх стала зневажати тощо, і поширюю фейки. Тому що не буває фільтрації, не буває окупації, не вмирають люди... Це все фейки. І за це так сильно накинулися. Намагалися зламувати соціальні мережі, банківські рахунки, шукати фізично. І на той момент я не соромилася, де я перебувала фізично, відкрито спілкувалася з людьми. І було дуже страшно, що люди можуть через нас мати неприємності. У нас у сім'ї і так усе не дуже добре, і ще збоку такий наплив. І була пропозиція виїхати за кордон на невеликий проміжок часу, а далі – як вийде. Щоб заспокоїтися, для лікування батьків. Але за кордоном ми змогли пробути недовго, бо і складно, і дорого. У мами стан, на жаль, погіршувався. Вона взагалі не ходила. Вона не могла себе обслуговувати. І тато на той час залишався сліпим і не допомагав. І я самостійно намагалася вирішувати питання. Це було дуже складно робити в чужій державі без підтримки, навіть звернутися немає до кого. І тому ми повернулися в Україну. Але для нашої сім'ї сильним ударом стала смерть батька. Для мене це дуже болюча тема. Тому що він казав, що йому добре. Він обіцяв, що він завжди поруч. Він просто запевняв: "Я завжди поряд, я завжди підтримаю". Я його просила не покидати мене. Мені було важко йому, можливо, сказати, що я його люблю... Колись у Маріуполі мені було незручно взяти його за руку: ніби мені 17 років, а я з татом ходжу дорогою за ручку... А зараз я про це шкодую. Дуже сильно шкодую. У тата просто не витримало серце. Для мене це було сильним ударом. Просто ніби порвало на шматки зсередини. Того дня мені здалося, що все... Мені це важко описувати. Для моєї сім'ї це великий біль – і я не можу це прийняти. Тиждень тому був момент, коли мені було складно, були різні запитання. І я подумала: "Зателефоную я тату". І я зателефонувала, а телефон дзвонить у мене в тумбочці. Телефонувати немає кому… Усвідомлення всього цього – наче мене облили окропом. І хочеться волати, а волати вже нічим. І волати вже немає куди. І за все це я ненавиджу пів того світу, який убив мій світ. Важко описувати.
– Що б ви хотіли сказати і побажати Путіну, всім росіянам, які беруть участь і підтримують цю війну?
– Бажати їм немає чого. Зрозуміло, що у нормальному суспільстві, у якому діє право... Їх не можна назвати людьми. Їм немає місця у цьому світі. Але так легко вони звідси не підуть. Має бути суд, має бути вирок, і його мають виконати. І не лише для них. У них є родичі. Чому я і багато маріупольців, і багато людей втратили родичів, а у них вони живуть, у них усе гаразд? Може, щось таке бажати комусь і гріховно, але в цьому разі – ні. Навіть у Біблії пишуть: "Кожному віддасть за його вчинками". Ось хай віддасть. Їм не має бути життя. Вони забрали стільки життів... Нехай поплатяться своїм. У найстрашніший спосіб, який тільки можна буде вигадати. Щиро.
– Маріє, як ви зараз живете? Як мама зараз почувається? Що із сестрою? Де ви перебуваєте, якщо можна говорити?
– Зараз ми живемо в Україні. Не говоритиму конкретного місця, але це Україна. Побут у нас такий самий, як і в усіх українців. Ця ніч була важкою, чесно скажу. Були страшні тривоги. Страшно усвідомлювати, що кудись воно влучає. Ще страшніше усвідомлювати, що воно влучає не кудись, а в людей і забирає життя. Це єдине, що лякає під час цих тривог. Живемо ми в орендованому житлі. Щодо цього я не скаржуся. Але стан моєї матері на тлі всіх цих подій дуже погіршився. Якщо описувати те, що вона відчуває, – вона зазнає страшного неврологічного болю, страшних нападів, неконтрольованих панічних атак, складний психічний стан. І не так легко їй допомогти. Вона не відчуває ніг, вона не може ходити, вона не може себе обслуговувати. І вона боїться інколи про це сказати. Щодня вона розмовляє зі мною і Нелею ніби востаннє. У неї мета на цей день – побачити мене і мою сестричку, все. І вона щодня ніби прощається. Я їй забороняю так робити. Я вірю, що все буде добре. Але вона почувається ніби овочем. Вона молода жінка, а не може встати з ліжка і самостійно взяти ложку в руки, щоб поїсти. У всіх цих моментах їй допомагаємо я і моя сестричка.
Фото: vdovichenko_marusa / Instagram
– На що ви живете?
– Ми оформилися як внутрішньо переміщені особи. І також я намагаюся працювати. Ми живемо у селі, тому робота тут, звісно ж, пов'язана з городами, пов'язана з домашніми тваринами, прибиранням. Я закінчила лише 11-й клас. І без вищої освіти знайти якусь роботу досить складно в Україні. Враховуючи складну ситуацію в сім'ї, я намагаюся і щось заробити, і не втратити сім'ю. Тому що я маю бути і там, і там. І це дуже складно. Тому ми, звісно ж, по допомогу звертаємося до людей. Тому що самостійно впоратися неможливо.
– Машо, ми залишимо під цим відео реквізити вашої картки... Ви мріяли вступити в університет. Ким ви хотіли бути?
– У Маріуполі я хотіла вступити в Університет внутрішніх справ. Я бачила себе у цій сфері. Я тоді готувалася до фізичних, спортивних нормативів. Я вчила теоретичну частину. Тому що, крім ЗНО, треба було ще проходити творчий конкурс. А спортивні нормативи були дуже складними. Але я горіла цим і хотіла вступити на бюджет, сама. Школа в мене із золотою медаллю, і звісно ж, хотілося всього добитися, розвиватися, далі йти по життю, і в музиці теж розвиватися. Я на той період мріяла про особистий інструмент, будувала подальші плани... І волонтерство у храмі мені не хотілося кидати. І випускний... Звісно ж, як і будь-який 11-класник, я мріяла про випускний. Планів було дуже багато. Багато всього хотілося зробити.
– Зараз ви хочете, коли даватимуть змогу обставини, можливо, вже після нашої перемоги, вступати на ту саму професію? Чи ви б зараз обрали щось інше?
– Наразі, після активних воєнних дій, я переконалася в тому, що я у сфері міжнародного права чи інформаційних технологій можу бути кориснішою. Зараз суть моєї реалізації полягає в тому, щоб бути корисною суспільству. Я дуже вдячна українцям, які допомагають, підтримують. І хочеться допомогти чимось цим людям, допомогти моїй державі, тому що держава намагається допомогти мені. І звісно ж, я цього року теж пробуватиму поступати. Можливо, вийде. Готуюся до іспитів. Звісно, трошки інший формат, але буду старатися. І я не зупинюся ні в розвитку, ні в самореалізації, ні в досягненні особистих цілей. Я не можу подарувати ворогу те, що він хотів у мене забрати. Він цього не вартий. Тому все буде Україна. Я намагаюся вірити у краще.
Мені часто сниться, як Маріуполь руйнується. Я намагаюся його втримати, а він однаково сиплеться
– Які сни вам сняться, Машо?
– Про сни мені говорити, може, навіть незручно. Можливо, хтось подумає, що я дивна, але ночами я кричу. Досі. Здавалося б, скільки минуло часу. Може хтось подумати, що не все настільки серйозно, що я там побачила. Може, буває і страшніше. Але я бачу Маріуполь і кричу. Мені прикро, мені боляче. І щоразу я переживаю цей біль. Мені сниться Маріуполь, живий, нормальна весна, у якому все як має бути, у якому ще жива моя бабуся. Моя бабуся загинула від руки саме російського солдата. Це було страшно. Це не можна списати на випадковість... Вона мені дуже часто сниться.
– Як це сталося?
– Вона була дуже запальною сама по собі. Вона говорила все життя суржиком. І її вбили за українське слово. Вона засуджувала те, що відбувається. Не з політичного погляду, а з погляду людського. Їй було боляче, і вона кричала. А розмовляла вона суржиком... І навіть могили в неї нормальної немає. Ми не могли знайти її під час бойових дій. І коли ми її й далі шукали, вийшли на зв'язок з іншими людьми, вони засвідчили її загибель. Це велика для нас втрата, несподівана. І я її дуже часто бачу у своїх снах. Маріуполь руйнується, а я не можу його відпускати у своїх снах. Я намагаюся його втримати, а він однаково сиплеться. І я прокидаюся посеред ночі. Але найстрашніше, коли кричить моя сестра. У неї складніша ситуація. У неї трапляються напади епілепсії, які ми намагаємося контролювати, намагаємося працювати з психологами, але для неї це нестерпно. Ми розуміємо, що без фахівців у цьому випадку не впораємося. І вона кричить. Буває, її трусить. Вона непритомна, але вона кричить і їй страшно. А я не знаю, що вона бачить і що вона відчуває. Вона закрилася після всього. Єдине, через що я можу знати про її почуття, – це малювання. До війни вона малювала всюди, де можна було малювати. У нас удома завжди були розмальовані стіни, столи. І колись її за це сварили, а зараз нехай малює, що хоче і де хоче. Тому що через це видно, що вона відчуває. Вона малює дуже багато крові. Вона малює дуже багато картин, які вона бачила. І її роботи чіпляють людей. Зараз вона присвячує свої роботи подіям, які наразі відбуваються. Вона присвячувала роботи драмтеатру, центру Маріуполя, пологовому будинку Маріуполя, який теж розбомбили авіаударом.
– Маріє, після перемоги нашої якою буде Україна? Якою ви її бачите?
– Говорячи про Україну після перемоги, звісно ж, у мене величезне відчуття гордості за мою країну та кожного співвітчизника. Зараз кожен бореться за перемогу як може і чим може. І люди віддаються цілковито. І я бачу сильну націю. Насамперед я бачу не будівлі, а саме сильну, успішну націю. Націю, яка знає, чого вона хоче. Люди вже все зрозуміли. Люди цікавляться своєю культурою, люди розвиваються. І я бачу країну з величезним стрибком розвитку на різних фронтах. Звісно ж, відбудова будівель – це само собою. Але найголовніше – що буде в серцях і голові у людей. Щоб якимось ситуаціям запобігти й у якихось ситуаціях ми посіли перші позиції. Я впевнена, щодо цього переживати не треба. І звісно ж, я теж намагатимуся зробити свій внесок у розвиток нашої країни. Як я казала, це може бути і міжнародне право, і розвиток інформаційних технологій. Це дуже актуально, це активно розвивається. І за допомогою всього цього можна буде розповідати про те, що було, нести це в маси. Ми не маємо про це забувати. Ми маємо пам'ятати кожного: як загиблого, так і військового, який віддає своє життя за нас, щоб ми могли планувати своє майбутнє. І, звісно, знаходити виходи для країни й розвиватися далі. Тільки вперед.
– Маріє, важко говорити… Вам зараз лише 18 років. Рік тому, коли все це з вами відбувалося, ви були дитиною. По суті, і зараз іще дитина. Про вашу сестру взагалі не кажу. І все, що ви вже пережили, – цього комусь вистачить на 100, 1000 життів. Але ви дуже сильна, смілива. Я абсолютно впевнена, що у вас усе буде добре, що такі, як ви, – це і є майбутнє України, світле, чесне, чисте, правильне майбутнє, за яке ми боремося сьогодні. І обов'язково переможемо. Я бажаю, щоб у вас, у вашої сім'ї, наскільки це можливо, усе було добре. Мамі насамперед здоров'я. І я ще раз хочу сказати нашим глядачам: думаю, вас теж зачепила ця історія. Їхній сім'ї потрібна допомога. Мама і Неля потребують лікування. Під нашим відео ми залишимо реквізити для допомоги. Будь ласка, долучайтеся.
Дякую за те, що розповіли, за те, що довірилися. Тому що це важко, але це треба знати всім не лише в Україні… Ми це знаємо, ми із цим живемо, боремося, але це потрібно знати всьому світу: наскільки страшне обличчя у російського фашизму, у цієї гадини, яка прийшла на українську землю. Така сім'я, як ваша – прекрасна, сповнена любові сім'я, мама, тато молоді, діти талановиті... І в один момент обвалити таку кількість горя і страждань... Але це все зробило вас дуже сильною. Дуже сильною. Машо, дякую вам щиро.
– Дуже дякую, що ви відгукнулися і так підтримали. Дякую. Для нас це дуже важливо. Я дуже вам вдячна за це.
– Щиро дякую. Слава Україні.
– Героям слава.
