+2 Київ
Коли пандемія була, ми думали, це дуже складно, а тут таке випробування війною. Але ми даємо собі раду
– Україна вже другий рік живе в активній фазі війни, як школа виживає за таких складних умов?
– Рада, що в наших закладах є укриття й нам дозволили працювати з дітьми. Ми пройшли всі перевірки, підписано всі акти в усіх службах. Тому намагаємося жити й радіти, виховувати патріотизм у дітях, але головне – і далі навчати їх і розвивати. Під час тривоги ведемо всіх дітей в укриття. Маленьким кажемо, що йдемо спати в намет, вигадуємо різні ігри, обігруємо реальність, вносимо ігровий елемент, щоб вони не лякалися. Вихованців садка відразу кладемо спати в укритті, щоб у разі тривоги не будити їх і не розхитувати нервову систему. У нас, на щастя, є така можливість. У нас обладнане й адаптоване до потреб дітей укриття, там гарна вентиляція, прохолодно, немає зайвих звуків, ставимо казку або музику – і діти можуть спокійно спати вдень.
Складно з дорослими, а не з дітьми. Стало важче вчасно привезти продукти, організувати ремонт чогось, бо через тривоги обмежують переміщення транспорту. Коли пандемія була, ми думали, це дуже складно, а тут таке випробування війною. Але ми даємо собі раду. Коли все це закінчиться, ми точно будемо найсильнішою нацією у світі, інакше ніяк. Лише українці можуть таке пройти.
– Якою ви бачите динаміку, дітей стає більше?
– Торік заповнюваність груп була на рівні 30%. Цього року дітей удвічі більше. Не можу сказати, що повернулися ті сім'ї, чиї діти в нас раніше навчалися. Але є й ті, хто повернувся з-за кордону. Багато нових сімей, які переїхали до Києва з Херсона й Харківської області.
– А ті люди, що повернулися, як оцінюють якість української освіти?
– Знаєте, стільки позитивних відгуків я ще не чула. Раніше нам постійно як приклад наводили європейські стандарти. А тепер батьки з дітьми спробували на смак ці стандарти, і виявилося, що "Розумка" – найкращий заклад для них. І багато хто настільки категорично налаштований жити тут, сказали: "Краще під тривогами, але в Україні".
Усе пізнається в порівнянні. Раніше з України здавалося, що десь там усе чудово, а в нас тут не дуже. Але коли люди поїхали й пожили за кордоном, то зрозуміли, наскільки в нас добре: і чистота у приміщеннях, і якісне харчування, і можливість всебічного розвитку дітей, і як це зручно, коли навчання і творчість поєднуються. У нас при "Розумці" ледве не будинок творчості – 13 студій працюють. Дітей не треба нікуди возити. Усе, що хочеш, є просто тут – спорт, творчість, музика. І батьки це цінують. Окрім того, наші діти продемонстрували високий рівень підготовки, після тестів у Європі виявилося, що в них англійська на високому рівні. Тобто ця ситуація перевірила нас і наш підхід. Тож тест на якість освіти ми склали.
Закрити дитину вдома – неправильно й дещо егоїстично. Краще все-таки для дитини ходити у школу
– У якому психологічному стані діти?
– Найбільше вплив війни помітний у дітей трьох-чотирьох років. Батьки приводять – і видно, що дитина у стресі. Їй важко знайомитися з персоналом та іншими дітьми. Ми докладаємо більше зусиль, щоб вона могла адаптуватися. До війни й до пандемії діти звикали до садка лічені дні. А зараз щонайменше два тижні забирає цей процес і може тривати до двох місяців. Тому що дитина перестає довіряти світу довкола й людям. Не знаю, чим це спричинено. Просто говорю про явище, яке фіксуємо. Діти не такі довірливі. Потім, уже коли вони тебе повністю відсканують, перевірять, заспокоюються і приходять у норму. Тобто відмінність лише в цьому. Не можу сказати, що діти змінилися й тепер якісь інші. Ні. Вони, як і раніше, приязні, вони так само пустують, з'ясовують стосунки.
Школярі стали слухнянішими. Вони краще чують старших. Якщо раніше треба було повторити кілька разів, то тепер вони серйозніші й організованіші.
– А діти з окупованих районів або із зони бойових дій?
– Є нервозність у таких дітей. Дитина, як і дорослий, після переїзду втратила все. От хлопчик постійно ходив з улюбленою іграшкою, єдиною, яка в нього залишилася. Ми з розумінням поставилися до цього, не розпитували, не наполягали ні на чому. Це тривало місяців чотири. Потім він відтанув, залишив іграшку і почав більше спілкуватися з іншими вихованцями. Усе-таки діти, потрапляючи в колектив, зцілюються. Напевно, спогади й надалі турбуватимуть – таке складно забути, але поступово вони долучаються, починають взаємодіяти, дружити. І зараз уже не помітно, що хтось пережив тяжку втрату.
– Що змінилося в поведінці батьків?
– Найскладніший складник моєї роботи – спілкування з батьками. Зрозуміло, що перша проблема – тривожність. Приходять батьки: "Покажіть укриття". Пояснюємо, що під час тривоги в нас є чіткий алгоритм дій. Учителі насамперед відводять дітей в укриття й повідомляють про це батьків через чат. Ми відпрацювали цей процес: п'ять хвилин – і всі діти й співробітники вже в укритті. Причому в укритті в нас є парти, монітори, і старші діти й далі навчаються в укритті, а з молодшими проводять ігри. Після закінчення тривоги інформуємо батьків: "Усе гаразд, ми у класі".
Є тривожні батьки. Це зрозуміло в нашій ситуації. Але я вдячна їм, адже, незважаючи на всі труднощі, вони прагнуть, щоб їхня дитина проживала життя, яке їй потрібне. Закрити дитину вдома – неправильно й дещо егоїстично. У школі все зроблено для дітей та їхньої безпеки. Дітям тут комфортніше набагато. Найкраще все-таки для дитини ходити у школу. Спілкування рятує дітей, зменшує силу переживань. У колективі вони жартують, граються, співають, навчаються, триває живе навчання і спілкування.
– Торік була велика міграція й багато компаній зазнавало браку кадрів. Як ви розв'язали питання з учителями?
– У нас більшість учителів (85%) залишилася й далі працює, усі кухарі й няні зі мною. Але довелося знайти й нових співробітників. Деякі вчителі приїхали з Донецької області. Вони втратили все, ми підтримуємо їх, щоб вони швидко адаптувалися і стали частиною нашого колективу.
– Яким буде навчальний процес цього навчального року?
– Принципових новацій цього року не вводили. Ми намагаємося відчувати, що потрібно дітям, і давати їм це. Велику увагу приділяємо вивченню англійської. У нас тепер викладає носійка мови. Ця молода жінка приїхала в Україну з Великобританії. У неї є українське коріння. Її настільки схвилювала ця несправедлива війна, що вона приїхала навчати дітей і працює в нашій школі. Я горда і вдячна цій чудовій жінці, яка ось так підтримує Україну.
Не можу сказати, що складніше стало керувати центром, радше в чомусь навіть легше, оскільки ми проводимо менше заходів. Звичайно, я переживаю, і, зізнаюся, у мене завмирає серце щоразу, коли оголошують повітряну тривогу. Ночами я спілкуюся телефоном з охороною. Переживання й недосипання після нічних тривог – найскладніше. Зазвичай на канікулах ми вигадували додаткові заняття, а зараз – я відпускаю вчителів відсипатися. Не вимагаю нічого. Канікули – отже, усі відпочиваємо.
Ми намагаємося жити просто сьогодні. І в розмовах із батьками я наполягаю, що жити треба зараз, нічого не можна відкладати. У нас забрали радість, але ми намагаємося знаходити її всюди. От 1 вересня прийшли мої перші випускники, їм зараз по 16 років, чудові хлопці й дівчата. Це таке щастя розуміти, що все зроблене було недаремним, якщо вони згадують "Розумку" як найкращі шкільні роки.
Школа – частина мого життя. І робота – особливо зараз – мій порятунок. Перше, що відбувається вранці в мене, – я маю отримати заповітний плюсик від сина, який на фронті зараз. А потім приходжу до дітей і забуваю про все. Тут свій світ і свої емоції. Я вдячна всім дітям, не уявляю, як би я без них виживала.
