Дорн: Коли ти вперше зустрічаєшся з Європою, думаєш: "Вау! Та ти що!" Переїжджаєш і розумієш: менталітет не мій, цінності не мої. Свобода? Та нема тут ні хріна свободи G

– Іване, добрий день.

– Добрий день.

– Здоровенькі були.

– Здоровенькі були.

– Був дует Тарапунька та Штепсель колись. Один говорив "добрий вечір", а другий – "здоровенькі були"... Я не знаю, хто чого досяг, але сьогодні ми з вами на одній сцені, між іншим. Поки що не співаю, але все-таки.

– Так.

– Загалом програму можна перейменувати сміливо на "Гордорн".

– Так.

– Це ваш жарт. Я не претендую на авторство. Розкажіть, будь ласка, де ми зараз перебуваємо. Це все має назву "майстерня".

– Так.

– Чудовий простір... Я поблукав, поки ви їхали, подивився. Мені дуже подобається. Душевно, атмосферно. Що це таке?

–  Зазвичай ви запитуєте спочатку, якою мовою ми будемо робити інтерв’ю. То я хотів сказати, що сьогодні хочу, щоб моя країна чула мене українською. Тому почну із цього. По-друге, "мастерская" – це будинок культури. І ми з моєю спадщиною, зі спадщиною мого досвіду і того, що я весь час вкладав у музику, у культуру – усе це тут є, вона цим насичена. Тут працює найкраща команда, яка робить із цього місця культурний рух.

Якось я відпочивав у Тбілісі, і повз мене проходила дівчина, вона запитала, чи я Іван Дорн. Я сказав: "Так". – "Окей. Ми можемо влаштувати з вами якийсь воркшоп?" – "Окей. Можемо". І через годину вона влаштувала мені воркшоп у місті, у кімнаті, де сиділо 20–30 людей зі спрагою в очах. Дуже класно, стильово виглядали. І навколо було багато еквіпменту, обладнання музичного. І всі вони слухали, як я розповідаю про музику, як я надихаюся, що мене надихає, як я її роблю, якою консоллю я користуюся… Усі сучасні питання, які цікаві тим, хто хоче бути саунд-продюсером чи композитором. І я почав заздрити тому, що є такий музичний анклав, а в Києві я не знав такого.

Після того я збагнув, що повинен зробити те саме в Києві, повинен привезти в Україну такий самий проєкт. Авжеж, я його трошечки змінив. Бо тут простір більший, тут більше можливостей. Тут є і продакшн-руми, де можеш пройти повний цикл від "а" до "я" в написанні пісні, створити пісню, до зведення і мастерингу. Можна обмінюватися досвідом, зустріти людей, культурних діячів, які не байдужі до культурного зростання країни. Тут є офіс видавництва, зосередженого на тому, щоб збирати неординарну, цікаву, альтернативну свіжу українську музику. Автори приходять до нас, і ми цю музику видаємо. Ми шукаємо музику, де є сенс, де є чесність, де є відвертість. І таким чином створюємо рух. Плюс у нас тут є освітня діяльність – лекції. Ми запрошуємо видатних воркшоперів, які розказують про свій досвід, про те, як пишеться, як зводиться музика, на що треба звертати увагу. І такі, власне, теми, які не дістати в музичній школі або десь ще. Ти можеш іти в YouTube, дивитися там, але досвід і ось ця конкретна… Як сказати?

– Особисте спілкування.

– Спілкування, так. Це важливіше. Ось чим займається.

– Іване, у мене і мільйонів людей, які зараз нас дивляться, немає жодних сумнівів, що ви вільно і красиво спілкуєтеся українською мовою. Але, оскільки нас будуть дивитися не лише в Україні, а й в усіх пострадянських країнах, я попросив би вас, щоб ми зараз спілкувалися російською мовою. Чи це можливо?

– Це можливо. Але ж є субтитри. Сьогодні просто хочеться так порозумітися зі своєю країною. І я взагалі не так багато даю інтерв'ю. І коли ми з вами домовлялися, я подумав, що це є класна можливість дещо пояснити: пояснити свою позицію, свої думки. І мені здається, що краще буде, якщо я буду це робити українською мовою.

– Будь ласка. Якщо ми будемо робити мікс… Я поясню чому…

– Якщо ми будемо робити мікс – окей. Але ви підкажете мені…

– Я поясню чому.

– Окей.

– Я хочу сказати, що… Я давно вже говорю про те, що російська мова для мене та для мільйонів людей – це не мова Путіна. Це велика мова, одна з найкращих світових мов, якою спілкується, напевне, понад 300 млн осіб. І ознакою патріотизму говорити українською мовою зовсім не є.

– Згоден.

– Ознакою патріотизму є любов до своєї батьківщини та розуміння того, що таке твоя країна. Тому коли будуть моменти, де ви захочете спілкуватися українською, – будь ласка. Просто за всієї моєї любові до української мови я ще поважаю багатомільйонну аудиторію, до якої входять і грузини, і таджики, і казахи. Тобто мені хочеться, щоб усі вас почули сьогодні. Я не випадково прийшов до вас. Тому що ви шалено талановита людина, і я це чудово розумію. Я чудово розумію, що у вас був дуже яскравий початок, але у вас попереду не менш яскраве продовження. Тож ви мені цікаві. І я сьогодні спробую вас відкрити та розкрити для мільйонів людей, які вас люблять, і тих, хто вас полюбить після сьогоднішньої програми.

– Дякую. Окей.

– Ви народилися в Челябінську. Прожили там до двох років. Але звідти нічого не пам'ятаєте, зрозуміло.

– Ну, так.

– Потім сім'я у 90-му році переїхала до Славутича.

– Так.

– Я пішов в армію 1986 року. І пам'ятаю Чорнобильську аварію. Жахливий, звісно, час був. Згодом почали будувати містечко для постраждалих під час Чорнобильської аварії, для переселенців. Його будували практично всі радянські республіки. Там цілі вулиці були, які вірмени зводили, таджики.

– Ми це називали квартали.

– Чи працював ваш батько на Чорнобильській станції?

– Так.

– Ким він працював?

– Ми спочатку приїхали до Славутича тому, що батька запросили як фізика-ядерника працювати на Чорнобильській АЕС. І він привіз усю родину.

– Батько – фізик-ядерник?

– Він навчався в інституті фізиків-ядерників, якщо не помиляюся. У Челябінську. І з цієї причини, власне, він приїхав до Славутича. Загалом треба зазначити, що Славутич був на зосередженні всього пострадянського. На той час іще радянського, це був 88-й рік. Точніше, коли він став життєдіяльним, це був уже 90-й рік, коли його запустили і він зміг працювати.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– А ви приїхали 90-го туди?

– Я 90-го приїхав. Тоді ми вже заселялися сім'ями активно, тоді розподіляли роботи. Чорнобильська АЕС нараховувала 9 тис. працівників. Це 9 тис. людей, які щодня електричками виїжджали в зону, що була розташована за 40 км від Славутича, і працювали там до вечора. Загалом місто тоді нараховувало 25–27 тис. людей. Тобто не було жодної родини, яка не пов'язана з Чорнобильською атомною електростанцією.

– Славутич – чистеньке, акуратне місто?

– Так. Це наймолодше місто в Україні.

– Із нуля збудоване.

– Із нуля збудоване.

– У чистому полі.

– У чистій зоні та в чистому полі. Кожен квартал, який будувала та чи інша республіка, називали на честь столиці цієї республіки. Є Таллінський квартал, Вільнюський квартал, Ризький, Московський, Київський, Бакинський, Тбіліський… Ми із сім'єю часто переїжджали в різні квартири. І я надивився на різні культури. Тому що кожен квартал виконали в архітектурі республіки, яка його будувала.

– Національні орнаменти, напевне…

– Так, ці орнаменти, усілякі виписані мережива у Тбіліському чи Бакинському кварталі. Єреванський зроблено з червоного туфу. Загалом це унікальне місто. І зараз багато студентів архітектурних факультетів приїжджають до Славутича, щоб подивитися на те, що ще не зіпсоване. Бо зараз у Славутичі всі починають самостійно утеплювати фасади. Це, звісно, дещо дивний має вигляд, але нічого із цим вдіяти не можна. Проте фасади псують. І там дуже багато монументів, дуже багато творів мистецтва у вигляді скульптур, архітектур та інших рішень.

– Дитинство щасливим у вас було?

– Офігенне. Якщо говорити про 90-ті, вони не відчувалися 90-ми у Славутичі. Цього не було. То було молоде місто, там не було рейдерських захоплень. Напевне, вони були лише на рівні розмов.

– Рекету, мабуть, не було.

– Так, цього не було всього.

– Гопників різних. Нічого не було.

– Зовсім нічого. Приїхали різні культурні люди. Були представники фізико-ядерних інститутів: Обнінськ, Курчатов, Челябінськ, Снєжинськ, Севастополь, Вільнюс.

– Інтелігентне, інтелектуальне середовище.

– Так. Переважно, звісно, більше ніж половина була з російської території нині. Ось так ми, власне, опинилися у Славутичі. Моя вчителька з фортепіано була з Магадана. Я навчався в російськомовній школі. У мене викладали російську мову, російську літературу. Ось така історія.

– Зараз Славутич залишився таким самим? Чи це вже інше місто за духом?

– Я рідко там буваю. Тому я не можу чітко відчути, як він змінився. Звісно, змінився. Із 9 тис. осіб, які працювали на станції, зараз працює двоє. Водночас населення приблизно таке саме. Відповідно, всі якось намагаються жити, якось заробляти. Хтось їздить до Чернігова працювати, хтось займається підприємництвом.

– Чернігів недалеко.

– Так. Як мені відомо, з'явилися вже і гопники, і наркотики, і алкоголь. Усе це стало видніше. Це дещо засмучує. Ще відчувається, що немає цього культурного акценту, який таким сильним був у Славутичі. Хоча ми приїжджали до Славутича і хотіли там робити фестиваль із майстернею перед коронавірусом, і, власне, ми були здивовані, що туди зараз з'їжджаються робити архітектурні фестивалі, художники роблять свої фестивалі… Тобто загалом завдяки фестивалям іще щось відбувається, але той масштаб, який мені був відомий у часи, коли я там жив, коли була "Золота осінь Славутича"... Цей грандіозний фестиваль...

– Так.

– Коли приїжджала Патрісія Каас, Ла Тоя Джексон.

– Я був на цьому концерті.

– Невже?

– Це фантастика. Це 95-й рік, я вам точно скажу.

– Zinteco ставила сцену, яка ще не стояла у Києві. Вона була величезна…

– Патрісія Каас. Ми приїхали з Валерієм Леонтьєвим тоді.

– Так. На нас спускалися на парашутах. Леонтьєв порвав штани.

– Так.

– Таких масштабів, звісно, уже немає. Але я постійно плекаю ідею, що я колись приїду у Славутич і на подяку за те, що в мені є, – за виховання, за природу, моє наповнення – я щось там зроблю. Організую насамперед пов'язане з дітьми… Організую сучасну школу, яку тут хочеться також зробити. Але то вже інша історія.

– Ви до другого класу були Єрьоміним. Потім узяли прізвище Дорн.

– Так. Який ви…

– Чому?

– Отже, Єрьоміним я був до того часу, поки матір не розлучилася з батьком. Після цього вона сказала, що мені потрібно змінити прізвище. Я думаю, що це пов'язано з тим, що вона не хотіла, щоб навіть прізвище їй нагадувало про її минуле, пов'язане з батьком. Я не особливо в цьому випадку розумів. Для мене мати була і є авторитетом. І я не опирався цьому. Загалом був класний аргумент: "На сцені Іван Єрьомін – якось це не звучить. А Іван Дорн – подивися, як звучить гарно". Я такий: "Окей, добре".

– Батько засмутився?

– Я не говорив із ним про це.

– Досі?

– Ні. Я не говорив про зміну прізвища. Я гадаю, що йому це було зрозуміло. Якщо мама змінює прізвище сина після того, як розлучається з батьком, – я думаю, усім зрозуміла причина, через яку це роблять.

– Дорн – це прізвище мами?

– Так. Це прізвище мого дідуся за маминою лінією. І загалом, це німецько-австрійська історія.

– Це ж прізвище непросте, чи не так?

– Узагалі dorn у перекладі "шип від троянди", "колючка". Є інструмент дорн. Гострий такий на кшталт долота. І воно походить з Австрії, потім перекочовує до Німеччини, потім Катерина ІІ, на мою думку, запрошує німців в Україну, щоб вони зрошували землі і паралельно займали території, і паралельно навчали українців, які були там же. У німців дуже добре виходило працювати із землею. Отже, моє прапрадідівське прізвище опинилося на території Житомирщини, село Лисиці чи щось таке, якого нині немає. Ми піднімали архіви у церквах. До речі, до церкви можна звертатися...

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Чи займалися цим?

– Так, займалися. До того ж  займався батько моєї дружини разом із мамою.

– Це гарна історія насправді.

– Так. А коли почали наступати німці, їх переселили до Харкова, потім їх доправили до Казахстану. Там мій дідусь познайомився з бабусею на цілині. І вони перекочували до Башкортостану, де народилася моя мама. У місті Бірську. Тож у мене з Башкортостаном теж…

– Історія величезної країни на прикладі вашої сім'ї.

– Так.

– Скажіть, прізвище Дорн – коротке, рішуче – накладає відбиток ваш характер?

– Ну, якщо я вирішив, то вирішив. Це 100%. Але щоб ухвалити це фінальне рішення, іноді потрібно просто збожеволіти. Я, як маятник, намагаюся визначитися між своєю думкою та думкою чужою, якоюсь іще сторонньою. Мені потрібно зіставити факти, щоб цю середину виміряти. Але якщо вже вирішив, то… Я навчився вже певною мірою звертатися до своєї інтуїції, щоб швидше вирішувати. Але переважно це маятник, пошук: "А що ти думаєш? А ти? А як? А я що думаю?" Ось така історія.

– Я ретельно вивчав вашу біографію. Тому іноді дещо зачитуватиму.

– Добре.

– У дитинстві ви займалися вітрильним спортом, плаванням, легкою атлетикою, тенісом, футболом, шахами та навіть бальними танцями. Нічого не забув?

– Радше "навіть шахами". Тому що бальні танці точно на початку стоять.

– Добре. Навіть шахами. Як це все поєднувалося у дитині?

– Славутич – це маленьке місто, два на два кілометри. Уявіть собі, у нас не було ні таксі, нічого. Усе у пішій доступності.

– Таксі не було?

– Коли з'явилися таксі в місті, ми трохи сміялися: "А хто ж цим користуватиметься?" За 5 грн доїхати... До школи я можу дійти за п'ять хвилин. У тебе закінчується школа о 14.00, о 14.30 розпочинається заняття в дитячій школі мистецтв. І ти йдеш пішки. Ти позаймався там до 16.00, а о 17.00 заняття з бальних танців. Вийшов, ліворуч повернув – опа! – ось і бальні танці. Плюс дуже багато було гуртків, спортивних секцій та різних танцювальних гуртків. Було так багато, що гріх було цим не займатися.

– Слухайте, класно. Базу яку заклали в підсумку, так?

– Дуже серйозну.

– Повертаючись до бальних танців. Ви часто танцюєте?

– Так, часто танцюю.

– Ви добре танцюєте?

– Нормально. Люди кажуть, що я добре танцюю. Я вважаю, що нормально танцюю. Я знаю людей, які танцюють добре, і мені далеко до їхнього рівня. Але в кожного своя вимогливість до танців.

– У "Танці з зірками" вас не запрошували?

– Запрошували багато разів. Я не хочу.

– Чому?

– Спершу мені не хотілося. Я був вимогливим до шоу загалом і до того, як я можу там виявити себе, який я можу мати вигляд. Пізніше я вже був, так би мовити, на етапі складних відносин із каналом, який запрошував мене на танці.

– Ураховуючи таке насичене дитинство, яка у вас освіта зрештою?

– У мене немає освіти.

– Та невже…

– Фінально – немає. Я здобув три роки вищої освіти в [університеті імені] Карпенка-Карого… На експериментальному курсі Володимира Давидовича Оселедчика, який на базі Карпенка-Карого влаштував експериментальний курс для вирощування фахівців телебачення, телепродюсерів, телеведучих та телережисерів.

– Ну, так. Він блискучий телепродюсер, працював на "1+1".

– Найкращий. Я вдячний йому за все, що отримав за ці роки. Насправді це був серйозний інтенсив, який, мені здається, може порівнятися із п'ятьма роками в якомусь іншому інституті.

– І ви не довчилися?

– І майстерня прийшла звідти, бо наш курс називався "мастерская Володимира Давидовича Оселедчика".

– І ви не довчилися?

– Я не довчився. Ми переходимо на наступну тему, яка називається "Пара нормальних".

– Так, зараз поговоримо про це. Скажіть, будь ласка, чому ви стали писати музику і співати? Початковий поштовх ви пам'ятаєте?

– Мати. То була моя мати. Вона змусила мене це робити. Бо розгледіла в мені талант. Іще в дитячому садочку я співав. Будь-яка палиця була гітарою. Я думаю, що багато хто може себе впізнати в цьому. Але коли вона вгледіла це, сказала: "У тебе начебто інтонувати непогано виходить". У мене вся сім'я за маминою лінією загалом співоча. А за татовою – хореографи. Тато ще й танцював. Я і мій брат успадкували це.

– Генетично.

– Так. І мої двоюрідні брати та сестри. Ми генетично успадкували цю історію. І мама просто взялася, вчепилася за це… Мені здається, що вона відчувала як обов'язок. Бо хотіла сама реалізуватися як режисерка. І їй це вдалося у Славутичі, а хотілося чогось масштабнішого.

– Добре. У дитинстві яка музика вам подобалася?

– Ой…

– Кумири у вас були?

– "На-на", Газманов, Укупник... Я не жартую. Усі ці пісні лунали зі спікерів "Ниви" мого дядька. Валерія, Queen – це вже мої батьки слухали. Леонтьєв і Пугачова.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ну, різноманітно.

– Паралельно, звісно, це все міксувалося якимись одноденними піснями та синглами, які лунали на радіо.

– Чи пам'ятаєте ви першу пісню, яку написали?

– Так.

– Що то за пісня була?

– Це був мікс слів Івана Франка, мені здається… Там було… Блін… Я взяв просто вірш відомий Івана Франка і додав туди свій приспів українською. "Якщо б ти знала, як тебе кохаю, люблю тебе всім серцем і душею… Весь день та час про тебе я гадаю. Хочу, щоб ти завжди була моєю". Ось такі слова я написав, коли мені було 10 років. Я готувався до фестивалю "Чорноморські ігри". І це теж окрема частина мого становлення як артиста. На "Чорноморських іграх" треба було співати авторську пісню. І вони зарахували це як авторську пісню. Я маю на увазі, мікс вірша Франка і мого вірша.

– 2007 року ви познайомилися з Анею Добриднєвою та разом створили дует "Пара нормальних".

– Ні.

– Це була не Аня Добриднєва, це не був дует "Пара нормальних"?

– Ну, зараз можна правду сказати. Так, ми познайомилися з нею, але ми познайомилися у штучних умовах. Це був кастинг, на який я звернув увагу, перебуваючи у холі свого інституту. Були оголошення: проводять кастинг, набираємо молодь у попрокгурт для розкручування у всіх країнах СНД". По-моєму, так було написано. Я подумав: "Вау! Це ж я". І відразу ж зателефонував. Але не встиг. За два тижні був повтор. Тільки написали вже не молодь, а саме пацанів набирали. Я приїхав на кастинг і там уже познайомився з Анею Добриднєвою.

– Ну, три роки ви проіснували. Дует був дуже популярним.

– Ну, з якогось моменту – так.

– Чому ви із цього проєкту пішли за три роки?

– Так, я висловився всередині проєкту вже максимально. Усе-таки, коли ти співаєш у дуеті, це однаково обмежує тебе. Обмежує можливостями не лише твоїми, а й твого партнера, продюсера, продюсерського центру, який може дати тобі, погодитися. У всіх свої принципи, свої цінності та погляди. І коли ти починаєш це калібрувати разом із своїм, розумієш, що не все збігається. Ти маєш власні думки, якась свобода виявлення. Отже, настав кінець… Насправді, якщо бути ще чеснішим, я завжди розглядав гурт "Пара нормальних" як проміжний етап перед своїм сольним становленням. І я навіть не думав про те, залишитися мені чи ні, коли закінчився контракт. Я його чесно відпрацював, сказав "щиро дякую"…

– Усім учасникам.

– Усім учасникам. "Побачимося. Я пішов співати".

– Розпочинати сольну кар'єру було не страшно?

– Страшно, звісно. Я не думав про це, якщо чесно.

– Вовка боятися – у ліс не ходити?

– У мене були складні умови, і мені вони подобалися. Що складніше у мене в житті, то краще. Тому що я тоді активніший. Це як мотив для мене. Це чомусь моя стихія, у якій мені комфортно, де я дуже результативний. На той час, пам'ятаю, я несанкціоновано, будучи ведучим на телеканалі М1, з'явився ведучим на телеканалі "Україна". Я був ведучим дитячого заходу у Криму. Це, звісно, помічає М1 – і мене звільняють. Це моя провина. Я чомусь узагалі не замислювався – у мене просто вилетіло з голови. Окрім того, що мене звільнили, мене почали ще й забороняти потенційно. Це був саме період, коли я пішов із "Пари нормальних" і починалася моя сольна кар'єра. Тодішній директор М1 почав, як мені було відомо, телефонувати продюсерам – Дімі Клімашенку, чи Нікітіну, чи комусь іще – та повідомляти…

– "Не беріть".

– Не беріть, так. "Не треба в жодному разі. Це наша з вами домовленість. Добре?" Водночас я зустрічався і з Нікітіним, і з Дімою. І я спілкувався навіть із Потапом.

– А з Настею?

– Ні. Із Настею ми, до речі, бачилися на кастингу на "Фабрику зірок" у Москві, в "Останкіно". Насправді всі перетиналися коридорами на кастингах. Про що я говорив?

– Про Настю.

– Про Настю, так. Власне, коли я з усіма поговорив, зрозумів, що в мене з'явилася фраза, якою я пояснював усім своїм потенційним продюсерам: "Дайте мені можливість довести, що в мене нічого не вийде. І тоді я прийду до вас назад відразу".

– Якось ви казали, що на початку музичної кар'єри ви віддавали до 90% заробітку продюсерам. Ця ситуація типова лише для пострадянських країн? Чи на Заході артист-початківець теж віддає продюсеру 90%?

– На Заході є ще кабальніші умови насправді. На Заході гурт LMFAO невідомий підписав божевільні контракти, які зобов'язують їх виступати ще дуже тривалий час, але водночас вони не розпоряджаються своїми піснями, не є авторами власних пісень – вони просто…

– Раби.

– Раби, так.

– На плантаціях.

– Зараз, як мені відомо, роз'їжджають на досить простих автомобілях. З іншого боку, нічого начебто в цьому особливого немає. Зараз що простіший автомобіль, то ти крутіший. З іншого боку, коли це була актуальна тема, було дуже дивно: маючи такий величезний лейбл, багатий на бекграунд, ти ще сім років… Ти дуже швидко стаєш ніким, швидко падаєш і сам собі не належиш. І ці відсотки не мають нічого спільного із тими відсотками, які в нас тут. Тож у нас тут насправді набагато більше.

– Якого року ви відчули першу популярність сольну?

– 2011-го.

– 2011 року скільки ви отримували приблизно на місяць?

– Тисяч п'ять, мабуть.

– Доларів?

– Так.

– Ну, уже хоч щось.

– Я й раніше, загалом, працюючи на М1 і ведучи корпоративи...

– Тобто 11-й рік – це початок популярності, ви її вже відчули.

– Так.

– Голова пішла обертом?

– Трохи згодом пішла обертом. Якщо ви говорите про зіркову хворобу.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Так.

– Трохи згодом, звісно.

– У чому це виявлялося?

– Виявлялося у планці, яку я завищував у своїх очікуваннях від людей, із якими спілкуюсь. І цю планку часто застосовував навіть до моїх друзів дитинства. Ми разом йдемо по життю, розділяємо біди, радощі та все інше. І коли я почав на них приміряти свій новий рівень, скажімо, вимогливості до людей…”Ось ці мене не збагачують. Мені з ними робити нічого. Ось ці – добре. Шо ви маєте до мене? А ось ці – окей". У мене таке відчуття, що всьому світу потрібно було від мене щось. І взагалі всі вагомі речі сходилися виключно на мені. Я це відчував. І, дякувати богу, були нормальні друзі, дружина (на той час вона ще не була моєю дружиною) і просто близькі люди, які мені казали: "Ти очманів, чи що? Опустися на землю".

– Найбільша аудиторія, перед якою ви виступали?

– Та, мабуть, Палац спорту. Ні? Щось було ще більше?

– Стадіони були?

– Де ми мали більше?

– Дні міст.

– Стадіони були, по-моєму. А, ну так, фестивалі були.

– Добре. Як ви зазвичай пишете?

– Можу на телефоні показати як це відбувається. Бажаєте?

– Так. Зазирнімо до майстерні.

– Так, у майстерню, у мій телефон. Припустімо, усе починається з такої ідеї… Я просто награю. Із такою ідеєю я приходжу, починаю спочатку на басу підбирати… Або ця ідея може стосуватися мого вокального наспівування. Припустімо, він звучатиме…

– Тобто це раптом спадає на думку. Так?

– Так.

– І ви одразу записуєте?

– Так. Здебільшого це все йде з диктофону. Далі я приходжу сюди та починаю розвивати ідею. Або ж я роблю це з-під робочого "треба". Катя телефонує: "Іване, треба сісти. У нас давно нічого не виходило".

– І так також виходить іноді добре?

– Із примусу "треба" теж виходить, тому що в мене багатий світогляд, усередині я насичений різними музичними історіями. І здебільшого я знаю, із чого можу почати. І в мене, якщо чесно, дуже швидко вдається під'єднатися до каналу та почати щось вигадувати.

– Ви вірите в канал?

– Звісно. 100%. Я відчуваю його. На жаль, іноді закриваю.

– І він відчуває вас?

– І він відчуває мене.

– Я вас цитую. "Туалет – це насправді трансова річ. Якщо не брати телефона до рук – ти поринаєш у думки, поки сидиш на унітазі. Коли мозок, по суті, має відпочивати, ні хера не відпочиває. Приходять ідеї, починаєш креативити. Тому унітаз – це абсолютно креативне місце. Я впевнений, що половина артистів на унітазі народжувала купу всього". Що найкреативніше ви створили, сидячи на унітазі?

– "Целовать другого". Одна з найбільших пісень, які в мене є. Я пишаюся всіма складниками: від акордів, музики, мелодії до тексту. І того, що вона робить із людьми досі.

– У вас тут чудова колекція синтезаторів.

– Yes.

– У вас багато музичних інструментів.

– Так.

– Ви всіма володієте потроху?

– Потроху – так. Але зараз, напевно, я найбільше володію бас-гітарою. Барабани – меншою мірою. Хоча й ними теж можна побавитися. Клавіші, гітара – це за спаданням уже. І я ще маю інструмент пімак. Це така індійська сопілка, вирізана з бамбука, у пентатонічному звукоряді, якою я теж бавлюся. Та й електронікою може навчитися користуватися будь-хто.

– Ви синтезатори возите навіть із Китаю, наскільки я знаю.

– Із Японії. Із Китаю ми не маємо жодного. Але якщо китайці зроблять придатний син, то ми із задоволенням його придбаємо.

– Японці роблять класно.

– Японці так, це культова історія. У 80-х вони змінили звук.

– Я плавно зараз перейду до політики. Ми ж без неї ніяк.

– Ага.

– До війни, коли ми сприймали Росію абсолютно нормально, безліч українських виконавців займали нішу на російській естраді. Я якось рахував, що лише киян у Москві... Слухайте, ну тільки почни: Наташа Корольова, Люба Успенська, Таня Овсієнко, "Кролики", Цекало...

– Кабаре-дует "Академія", так.

– Лоліта.

– Доліна.

– Доліна – одеситка, але однаково, так. Я лише киян рахував. Тобто величезна кількість.

– Меладзе зараховуємо?

– Меладзе, Укупник, Крутой, Сєров...

– Ніколаєв.

– Ні, Ніколаєв із Южносахалінська. Загалом дуже багато людей. Як було за радянських часів? Москва забирала найкращих. Але найкращі й самі прагнули поїхати до Москви, бо це був центр всесвіту. Якщо ти Софія Ротару і живеш, скажімо, у Чернівецькій області в Україні, тебе показали по центральному телебаченню – і ти вже повноцінна радянська зірка, умовно кажучи. Тому навіть після того, як Союз розпався, однаково центр шоу-бізнесу був у Москві. Звісно, що найкращі люди з України, Молдови, Білорусі їхали до Москви. Скажіть, будь ласка, коли ви вперше поїхали до Росії – до війни, звісно, – як ви відчули відмінність українського шоу-бізнесу та російського? Принципова різниця в гонорарах, у кількості виступів була?

– У той час, коли ми переходимо на теми, які торкаються політики, я буду переключатися українською мовою для більш конкретного позиціонування.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Будь ласка, із задоволенням.

– Бо у першу чергу я тут сиджу як український артист. І коли я приїжджав до Москви, я відчув у першу чергу масштаб. Зовсім інший масштаб. І у фінансах, і у справі. Це більш системний шоу-бізнес, діловитий. Якось так.

– Великий завод.

– Да. Це реально фабрика, яка працює за своєю класною системою, яка відпрацьована вже. Є конкретні формати. Вони зовсім інші, але вони є. І, до речі, я відчув різність форматів, різність звуку, смаків.

– Продюсерів.

– Продюсерів.

– Телевізійних можливостей.

– Так. Узагалі до масштабу можна звести все. Проте звук, смак, принцип – ось це було різне. І це відчувалося. Кожного разу, коли я давав інтерв’ю у Росії, мене запитували: "Чого в Україні такий якісний поп?" Я казав: "Я не знаю. Можливо, через те, що ми більш вільні у плані форматів".

– Та й не тільки форматів.

– І не тільки форматів.

– Як ви сприйняли початок війни 2014 року? Ось що ви про це думали?

– Я це сприймаю як повний п…здець, якщо чесно. Це єдине, що я можу сказати. У мене досі не вкладається у голові, що ми після усіх подій залишаємося без частини Донеччини, Луганщини, без Криму, те, що на Донбасі йде військовий конфлікт, і те, що за фактом між Україною і Росією відбувається війна. Це повний п…здець. Ось що я відчуваю.

– 2014 рік, Юрмала, "Нова хвиля". Ви виходите у футболці із тризубом і а капела співаєте "Танець пінгвіна" Кузьми Скрябіна. В інтерв'ю Юрієві Дудю ви пояснювали, що вийшли в такому одязі і заспівали українською, щоб ніхто, цитую, "не смердів, що Ваня Дорн поїхав на російський конкурс, коли на його Батьківщину вторглися російські танки". Що це було? Це був протест?

– Це був протест проти… Ні, це не був протест. По-перше, я вийшов на сцену для того, щоб підтримати свою країну. У першу чергу. Це була перша мета, із якою я вийшов.

– Це сміливо було, погодьтеся: із тризубом вийти.

– Авжеж. Ми приховували те, що ми будемо виходити із тризубом і символікою українською, від режисерів "Нової хвилі". Ми сказали їм, що ми вийдемо в чорних костюмах. Якщо б ми сказали, що ми вийдемо у символіці, вони б заборонили нам це робити. Бо це буде транслюватися на телеканалі "Россия". І ми приховали це. І вийшли, і це показали. І таким чином я підтримав свою країну і заявив про свою позицію: що я українець на міжнародному фестивалі.

– Після цього до вас хтось підходив із російських діячів шоу-бізнесу на "Новій хвилі"?

– Ні, ніяких питань стосовно цього не було. Узагалі.

– Далі я цитую: "Через свого друга Сергія Притулу ви виділяли гроші волонтерам для допомоги медикаментами українським військовослужбовцям на Донбасі".

– Так.

– Сам Притула сказав, що "пожертви Дорна, які він робив виключно з гонорарів, отриманих у Росії, ішли на купівлю обмундирування та техніки для українських військових". Ви заявили, що гроші призначалися постраждалим від обстрілу в Маріуполі. Але Притула розпорядився ними самовільно. Що там насправді сталося із Притулою?

– Я не хочу просто ворушити це питання. Ми із Притулою вже давним-давно порозумілися по цьому. У нас немає ніяких претензій один до одного. Усі, кому треба знати правду, знають. І тому я просто хочу…

– Ви спілкуєтеся з ним зараз?

– Так, усе нормально. Іноді навіть зустрічаємося. Ні, давно не зустрічалися. Останній час зустрічалися в Києві на вулиці. Один одному помахали – і роз'їхалися. Усе нормально, посміхаємося один одному.

– Що ви відчули, коли опинилися на російських федеральних телеканалах в епіцентрі скандалу, і ваше ім'я полоскали, неприємно говорили про вас? Чи злякалися ви?

– А в який саме момент? Я просто не розумію…

– Після того, як стало відомо про ваші пожертвування і так далі.

– Скандали – це невід'ємна частина шоу-бізнесу. На жаль чи на щастя для тих, хто обожнює шоу-бізнес у якомусь ступені, у якому його не обожнюю я. І взагалі я себе відношу до музичної індустрії – для мене є різниця між шоу-бізнесом і музичною індустрією. Але, на жаль, я не можу бути повністю в музичній індустрії, бо надто приваблива фігура для того, щоб робити рейтинги. Усі видання працюють на те, щоб заголовки призводили до клікабельності.

– Звичайно.

– І це не завжди відповідає дійсності. А здебільшого взагалі не відповідає. І через це відбуваються такі скандали. Якщо ти не адвокат, то ти завжди можеш сказати щось не те і щось не так. Вони вихоплюють це, висмикують і роблять свою правду, розповсюджують. На жаль, таким чином це розповсюджується і на мене. Бо надто я цікава фігура. І у випадку, коли я не все розумію, не все правильно можу пояснити і розкласти по поличках… "Мы не можем похвастаться мудростью глаз и умелыми жестами рук", – як співав Цой. І в цьому разі хейти, скандали будуть завжди. Але я вірю в те, що правда врешті-решт переможе.

– Але ж ви жива людина. І я сам чув, яку гидоту про вас говорили російські федеральні канали. У вас усередині вигоріло щось у цей момент?

– Я навчився вже закриватися і не звертати увагу на те, що мене насправді не повинно цікавити.

– Ви часто після початку війни виступали в Росії?

– Так.

– Як приймали прості люди, котрі приходили на ваші концерти? Які, може, нічого не розуміли в політиці. Вони приходили послухати улюбленого виконавця – як вони приймали, що ви приїхали з України?

– Дивіться. У першу чергу, коли я виходжу на сцену за кордоном, я виходжу як представник української культури, як український артист, який насичений ДНК, етнікою місцевою, фольклором, мелодикою, гармонією, народною творчістю. Усе це через мене проходить і трансформується в мою музику. Я не можу, живучи тут, повз це пройти. Це наситило мене за всі ці роки. І я у першу чергу через це українець: через ту мелодію, через ті рішення, які в музиці в мене є. Навіть мова все одно впливає на мене. Якщо навіть я не користуюся українською мовою так вільно, як російською, усе одно це мій вплив. І коли я виїжджаю виступати за кордон, я виступаю як український артист і поширюю українську культуру. Вони сприймають це суперкруто. Бо коли я співаю українською "Танець пінгвіна", і усі підспівують мені… Вони обожнюють Україну через це. Я не вважаю, що через мої виступи у Росії якимось чином я викликаю агресію до своєї країни. Я вважаю, що це, навпаки, щеплення від агресії. Бо дуже важливо, щоб вони чули голос України, щоб вони знали нашу культуру. І щоб я і всі інші її поширювали. Бо таким чином ми впливаємо на неагресію.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви знаєте, я для себе дуже чітко розмежовую Кремль, керівництво Росії та російський народ, російських людей.

– Я так само.

– Тобто Кремль – це одна кровожерлива історія, а люди ж ні в чому не винуваті. Вони думають переважно інакше. У Росії ж ви спілкувалися з людьми. Ненависть на побутовому рівні до України та українців відчувається чи ні?

– Ні, немає. Але є один дуже важливий факт. По-перше, у них немає агресії. Вони всі шкодують, що так сталося в нас.

– Вони розуміють.

– Вони розуміють. І в той самий момент не розуміють. Далеко не всі розуміють, що відбувається в нас. Бо є люди, які вважають, що Росія і Україна – це те саме.

– Так. Один народ.

– Да. І їх дуже багато. І що ми повинні бути частиною Росії… І я кажу про те, що це зовсім інша країна, це незалежна країна зі своєю історією, зі своїм майбутнім. У нас зовсім інші цінності, інші принципи, у нас інший смак, у нас інша культура в цілому. І це треба розуміти. Мені здається, що, коли це зрозуміють усі, війна скінчиться.

– Свого часу я брав інтерв'ю в першого заступника голови КДБ СРСР генерала армії Філіпа Денисовича Бобкова. Йому вже було майже 90 років, але він був у здоровому глузді, при повному розумі. Це було його перше та єдине телевізійне інтерв'ю. Він відомий тим, що й у СМЕРШ свого часу був. Але він займався у 5-му управлінні КДБ, зокрема, вербуванням представників інтелігенції.

– Ого.

– І він мені розповідав, що вербували величезну кількість письменників, поетів, режисерів, артистів, співаків тощо. Тобто вони працювали з КДБ, й іншого варіанта виїхати за кордон за радянських часів практично не було. Не часто вдавалося проскочити тим, кого не завербував комітет. Я ж розумію, що методи КДБ перейшли до ФСБ. Ви популярна людина. Із боку ФСБ не було заходів?

– Жодного разу. Узагалі. Якби це сталося, я б припинив виступати на території Росії. Бо я люблю свободу, я хочу вільно висловлювати і транслювати свою музику. І я не хочу залежати від політичних аспектів. Я не буду цього робити в жодній країні. Є моя особиста позиція, моє ставлення до моєї країни, до усіх інших країн, до моєї місії. І якщо хтось почне впливати на це, то я припиняю просто діяльність одразу.

– У січні 2017 року ви виступали у Львові і сказали, що є українським артистом навіть за кордоном. Скажіть, будь ласка…

– Я артист. Для мене музика – життя. І я ділюся нею з усіма, хто побажає. Це головний момент для мене і навіть для тих, хто мене зовсім не сприймає. Я виступаю за музичне майбуття. Не просто мікрофон, не просто сцена, а рупор, який каже: "Вірте у своє "я" і в незалежність кожного окремо". Коли мене не люблять через музику, думки чи голос – окей, сприймаю це нормально. Мені стає образливо тоді, коли звинувачують у нелюбові до країни. Я не кричу зі сцени про свій патріотизм, проте від мене цього деякі сили вимагають. Але я кажу, що я український артист. І саме українцем за кордоном залишаюся. Я хочу через музику збирати тисячі. Не за промови патріота. Саме тому в мене найкращі глядачі, які не сумніваються в патріотизмі Дорна.

– Ну, краще й не відповісти, власне кажучи. Цитую далі пресу. "Наприкінці травня 2017 року запланований на 9 червня концерт Івана Дорна в Одесі було скасовано через погрози з боку радикалів".

– Так.

– Про яких радикалів ідеться? Хто саме вам погрожував? Які то були люди?

– Я прізвищ не пам’ятаю, але я точно пам’ятаю, що було скасовано концерти. Це було і буде. Це невід’ємна частина стосунків артистів і радикалів. Що для мене дивно? Активісти не можуть упоратися з українськими корумпованими політиками, які ненавидять країну і відверто це визнають, то їм якось треба випустити пар. І мені здається, що їм треба відображати бурхливу політичну діяльність. І в цьому сенсі я є найпривабливіша риба, як легка здобич, за рахунок якої можна зробити рейтинги. Ось саме тому це відбувається.

– Ви сказали "активісти". Я дуже не люблю активістів, я вам чесно скажу. Я одразу насамперед запитую: "Де працюєш?" І виявляється дуже часто, що ці люди ніде не працюють, а заробляють лише тим, що вони активісти і проводять то одну, то іншу акцію. То вони йдуть ламати паркани забудовникам за те, що ті не платять їм хабарів, то йдуть зривати концерти, бо хтось платить тощо. Я дуже не люблю таких людей.

– Я теж. Але я особисто з ними не спілкувався ніколи і не мав змоги взагалі з’ясувати, що вони і хто вони, чи працюють вони.

– Коли в Одесі скасували концерт, ви злякалися?

– Ну, було, так, почуття… Не те щоб страху, проте якоїсь незрозумілості, що мені робити. Бо я живу в цій країні, тут народжуються мої діти…

– Скажімо: ви ж живете в Україні?

– Я живу в Україні. І ніколи не виїжджав звідси.

– Ви живете в Києві?

– Біля Києва, у Вишгороді. Ось. І тут народжені мої діти, тут моя сім’я, мої батьки. І коли ти з’ясовуєш, що тебе не сприймають у країні, – це накладає відбиток чогось важкого і незрозумілого. І ти не знаєш, як далі рухатися. Бо нічого поганого для своєї країни ти насправді не робив і завжди був упевнений у тому, що усе, що ти робиш, – це тільки проукраїнське. Проте виявляється, що можна перегорнути все зовсім по-інакшому, просто вихоплюючи різні контексти. Знову ж таки, роблячи заголовки, спрямовані на клікбейти. Ось таким чином ти опиняєшся в ситуації, коли не знаєш, що робити. І в той момент, коли скасовували концерт в Одесі, я реально просто не розумів, що я можу робити і як.

– Під час таких подій, під час цькування… Ми ж називаємо речі своїми іменами…

– Ну, цькування я не відчував, чесно кажучи.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ну ви стали сильнішим за цей час? Навіть не як артист – як людина.

– Із моменту, як сталася "мастерская", у мене тут безліч концертів, проєктів, спрямованих на зростання української культури. І мені ніхто не заважає це робити. І навіть сприяють тому, щоб це відбувалося. Культурні діячі приходять і рахуються зі мною. Нічого поганого за те, що я роблю тут, ніколи не чув. І все, що ми робимо, – тільки люди аплодують. Приїжджають іноземці: "Вау, ніколи такого не було. Ми це вперше бачимо". З Atlas Weekend ми співпрацюємо, виставляємо своїх артистів на сцені. Ніяких активістів немає. Ми приходимо до передових креативних індустрій цієї країни типу "ЮнітСіті", "Банда", "КАМА", робимо разом із ними освітницьку діяльність. Просто про це ніхто не знає, ми нікому про це, можливо, не кажемо. Тільки серед своїх. Але все нормально, усе класно. Ніякого цькування я не відчуваю. Усе супер.

– Ви знаєте, я поставив вам усі питання, які хотів поставити, про політику. Тому закінчуємо із політикою.

– І переходимо на російську мову.

– Переходимо на російську. Скажіть, будь ласка, хто з колег вам подобається?

– Із колег?

– Так.

– Ну з дівчат чи...?

– Із дівчат та з хлопців, які займаються схожим мистецтвом.

– А, усе я зрозумів. Я чогось затупив… Та мені багато хто насправді подобається.

– Наприклад.

– Я в кожному можу знайти те, що мені близьке. Мені подобаються, по-перше, ті, кого випускає Masterskaya. Вони не можуть апріорі мені не подобатися. Це "Тонка". Через свіжість, альтернативність і тексти, і почуття. Те саме з "Джонатан Лівінгстон" та їхньою мелодикою. Народність якась. Плюс мені подобається "Юко". На жаль, "Юко" закінчили свою кар'єру. Дуже сподіваюся, що їхнє поєднання фольклору та етніки, електроніки ще повернеться. Вони як ніколи є актуальними. Плюс гурт "О". Якщо не говорити про артистів із Masterskaya, це "Один в каное", це Vivienne Mort… Та годі, у нас величезна купа артистів.

– Ви ж зустрічалися із Земфірою?

– Так, я зустрічався із Земфірою.

– Яке враження?

– Офігенне, щиро кажучи. Я зрозумів, чому вона Земфіра, чому вона саме така, чому в неї такі тексти. Тому що вона просто, не вітаючись, узяла мене за руку, висмикнула з моєї компанії й завела до своєї компанії. "Ну що, чула, чула я. Була на твоєму концерті. Проїжджала повз і думаю: "Хто такий Дорн? Усі про нього говорять". Приїхала, почула. Там був довгий вступ, одна нота, дисонанс якийсь... Нудно. І я поїхала далі. Але скажу чесно, ти не лажав. І це мені сподобалося. Тому що ті, хто співає лажово, – їм треба в інших місцях, у переходах співати. А ті, хто чисто співає…" Тож така історія.

– Крута Земфіра?

– Офігенна.

– Я зараз попрошу тебе дати короткі характеристики деяким особливо просунутим хлопцям та дівчатам у сьогоднішньому шоу-бізнесі. Почну з Morgenshtern.

– Тобто мені треба дати якісь слова асоціативні?

– Твоя думка про цих людей.

– Morgenshtern… Відображення нового покоління. Щирий, божевільний у цій щирості. Вільний, незалежний, залежний.

– Від певних речей.

– Від певних речей, так. Ну якось так.

– Єгор Крід.

– Гарний, форматний, ніжний, хітовий, розумний, розважливий.

– Монеточка.

– Монеточка.

– Дзвінка.

– Дзвінка.

– Так…

– Мені здається, що швидко злетіла і так само швидко впала.

– Упала Монеточка?

– Мені здається, так. Бо нічого про неї не чув. Тобто кинули, подзвеніла – і...

– Face.

– Той, хто шукає, експериментує, який розумнішає у плані творчості. Досить сміливий, відвертий, щирий.

– Монатік.

– Танцювальний, ритмічний, яскравий, велелюбний, напевно. Ще й дбайливий, відчувається. Відповідальний.

– Хто зі старожилів радянського та пострадянського шоу-бізнесу вам цікавий у музичному плані? Пугачова, Леонтьєв?

– Антонов, Леонтьєв, Пугачова.

– Вайкуле, може, Кіркоров...

– А українські, до речі, весь пострадянський фанк, який було записано, ВІА. "Пісняри". Приголомшлива взагалі музика.

– Це генії, правда?

– Це генії божевільні. І таких ВІА-колективів різних дуже багато.

– Ви першим назвали прізвище Антонова. Крутий Антонов?

– Найкрутіший.

– Приголомшливий.

– Нещодавно чув його пісню. І я всіх відправляю зараз послухати. Пісня має назву "Каникулы". Просто зацініть.

– Це щось нове?

– Ні. Це старе. Просто не супервідоме.

– Я не знаю.

– Я показую людям, які працюють у шоу-бізнесі. Начебто мають знати, а вони не чули цієї пісні. Просто зацініть аранжування, слова і почуття, те, як стильно це зроблено. Блін, таке відчуття, що це спродюсував європейський саунд-продюсер. Божевільність просто. Кайф та сльози. Тому Антонов і продзвенів зараз.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ну, оскільки пішла така п'янка... Я звертаюся до наших глядачів: подивіться моє інтерв'ю з Юрієм Антоновим.

– Ух ти.

– Він узагалі не дає інтерв'ю, але мені дав. Подивіться.

– Вам не можна не дати.

– Можна, можливо. Але...

– Але обережно.

– Але обережно. Ваню, до речі, якщо ви любите Антонова, перегляньте це інтерв'ю.

– Так. Я не знав, що ви зробили з ним інтерв'ю.

– Він крутий. Він приїжджав багато разів на наші свята. Ми з ним у дуже теплих стосунках. Він чудовий, звісно.

– Я перетинався з ним на корпоративі. Досить суворий погляд на собі відчував із його боку.

– Так?

– Так. А чутками він обростає дуже суперечливими. По-перше, що він мізогініст якийсь, що в нього дружин немає – є тільки кішки.

– Жінок немає – є кицьки. Але ж музикант який!

– У мене є прохання до людей, які займаються музикою Антонова та її розповсюдженням. Будь ласка, зробіть так, щоб це з'явилося на Apple, Spotify, на стримінгових платформах. Тому що немає музики Антонова на стримінгових платформах, і це дуже хріново. Доводиться нишпорити в YouTube, у SoundCloud або ще десь. Будь ласка, поясніть Юрієві, що це важливо. Можливо, він сам на принцип пішов і не хоче цього робити.

– Юрій Михайлович, до речі, нещодавно Instagram завів.

– Отже, ми вже близькі до того, щоб почути його музику у стримінгах.

– Ви згадали "Піснярів". Я абсолютно певен: геніальні люди. Мулявін узагалі, Борткевич.

– Є дуже багато західних "дигерів".

– Так.

– Пошуковики, скажімо. Люди, які приїжджають у наші вінілові стори із Заходу і відшукують музику, записану ВІА-колективами.

– Там багато знахідок.

– Де є бивки, де є барабанні рішення, ходи з трубами, трембітами і ще чимось, що для них дивина і дуже екзотично. І вони просто жадібно це шукають. "Пісняри" – це одні з найблагородніших та найродючіших пісень. Потім вони вставляють це у свої машинки, розбивають на частини – і, власне, роблять нову музику.

– Дивовижно, ви людина іншої формації, іншого покоління, а вам цікаві "Пісняри" та Антонов. Це свідчить про те, що ви шукаєте.

– Моя майбутня музика не може бути без минулого. Я, звісно ж, фундамент нишпорю, намагаюся зрозуміти деталі. Тому що все, по суті, уже написано давно. Питання, як це ти можеш інтерпретувати, переформатувати.

– Юрія Михайловича я запитав: "Ви нове пишете?" Він каже: "Навіщо? Усе написано". Ви були зіркою червоної доріжки фестивалю в Каннах. Із якого приводу?

– Так… На українську переходити чи ні?

– Ні. Можна російською.

– У зв'язку з тим, що я знявся у великого режисера Кирила Серебренникова. Мені пощастило попрацювати із цим легендарним режисером.

– Ви сказали "великого".

– Так. Це великий режисер.

– Ви абсолютно впевнені?

– Однозначно. Недаремно його картини потрапляють вдруге чи втретє поспіль на Каннський кінофестиваль. І я бачив, як його зустрічає публіка, як до нього ставиться світовий кінематограф. І я охрінів від цього. Бути частиною такого руху – це, блін, важливий відбиток у моїй історії та в моєму серці…

– Вам подобається взагалі в кіно зніматися?

– Ну от у тому й річ, що не подобалося до того моменту, поки Серебренников не покликав, поки я не зустрів справжнього режисера. Мені соромно взагалі зізнаватися в тому, що я колись знімався в кіно, крім цієї роботи та ще однієї короткометражки… І саме тому він великий. Тому що він може побачити без кастингу, знати, що з тебе дістати, щоб ти зіграв це. Навіть грати не потрібно – ти відчуєш. Ось що він зробив зі мною. Він мені просто нашарував контексти моєї ролі та сказав: це ось так. І, щиро кажучи, я дивився на себе в екран і думав: "Блін, який я красунчик..."

– Ось що означає режисер.

– Так. Тому великий, однозначно.

– Який у побуті Кирило Серебренников?

– Він дуже молодіжний, дуже трендовий. У нього вискакують сленги. Він дуже цікаво мислить. Він користується Telegram та веде свої канали. Де потрібно, смачно матюкається. Міркує про всі сучасні теми насущні…

– У нього ж у Росії проблеми були, його мало не посадили.

– Власне, тому…

– Уся російська інтелігенція стала на його захист.

– Саме тому для мене було важливо поїхати та підтримати його в Каннах. Тому що я був причетним. У той момент, коли він був під домашнім арештом, я вважав за обов'язок поїхати й підтримати.

– У Каннах сподобалося?

– О так. Шалено. Попри те, що я вже був там і просто, і виставці яхт… Тому що я яхтсмен, і ми іноді їздили, щоб подивитися на нові моделі яхт. І тут я опиняюся на кінофестивалі. І мене вражає культура споживання кіно. Коли ти заходиш у зал і стоячи вітають усю трупу. Стоячи вітають й аплодують хвилин сім із того моменту, як ми зайшли і стали вздовж своїх сидінь. Це незабутні відчуття. "Ви ще не бачили кіно – і так довго аплодуєте?" А вони знають, що просто так на Каннський кінофестиваль кіно не потрапляє. Це вже заслуговує на оплески.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Хто ще грав із добрих акторів?

– Юлія Пересільд, Юра Колокольніков, Чулпан Хаматова.

– О, чудово.

– Варя Шмикова.

– І Юлія Пересільд у космос летить, ви знаєте?

– Так, знаю.

– А ви хотіли б злітати в космос?

– У дуже недалекий.

– Я думав, ви відповісте: я вже там.

– Ну, частково. Усередині себе космос можна знайти.

– Добре. Ви записували альбоми в Америці.

– Так.

– Ви добре знаєте англійську?

– Ну, не так, щоб добре. На розмовному рівні – нормально, так.

– Але англомовний альбом випустили.

– Англомовний альбом я випустив, так.

– Складно було?

– Досить складно. Коли не знаєш мови, тобі доводиться її вчити в екстрених… Як це називається?

– В екстремальних умовах.

– Не екстремальних, а в інтенсивних. В інтенсивних умовах. Бо ти маєш три місяці на те, щоб приїхати, розкластися, придумати, написати, записати і поїхати.

– Ви протягом трьох місяців в Америці були?

– Так, із командою. Усіх, власне, перевіз туди.

– То що, звук кращий, студії? А у вас же чудова студія тут.

– Так. Але в чому проблема з Masterskaya для мене особисто?

– У чому прикол загалом Америки для артиста?

– У чому прикол Америки та в чому проблема з Masterskaya? Коли я заходжу до своєї студії, щоб записатися, щоразу у двері хтось стукає і каже: "Іване, на п'ять хвилин". Із запитанням на 25 хвилин. Повертаєшся назад, і тобі треба знову увійти у стан. І знову… "Секундочку. Дайте, будь ласка, попісяти". Неможливо. Тут така плинність... Я вже зрозумів, що Masterskaya – не моя студія. Це студія для всіх. Тому мені потрібно вибиратися.

– А там зайшли – і ніхто не чіпає.

– Тебе ніхто не чіпає. Сонце, пальми, інший стан. Працюєш собі, пишеш.

– Ви знімали кліп в Уганді. Так?

– Так.

– Сподобалося?

– Ну, це була моя перша, скажімо, глибока Африка.

– Цікаво було?

– Офігенно. Мене здивувало, що там круті дороги. Виявляється, китайці їм збудували дороги, натомість вирощують на їхніх землях різні зернові культури.

– О, то китайці туди нормально проникли?

– Нормально. Зробили дороги. Ми чудовою дорогою дісталися міста Массака, перетнули екватор, зустрілися з дітьми, із якими ми знімали.

– Ви знаєте, що там у 70-х роках був президент Іді Амін, який їв людей?

– Серйозно? Ні не знаю. Я знаю, що там поруч Руанда.

– Так. У Руанді страшенна різанина була.

– Страшенна різанина. І загалом якась недовіра до нашої присутності всередині абсолютно іншої культури була. Ми не знали, як там ставляться до нас, що буде. Але загалом ми одразу зрозуміли, що треба діяти, що різниці між нами абсолютно ніякої немає. "Так, ми з України, у нас різні мови, однак ви англійською розмовляєте, ми теж ламаною розмовляємо". Ми знайшли спільну мову в танці. І це, власне, було фундаментом для побудови нашої спільної пригоди з назвою "Африка".

– Ви багато подорожуєте?

– Так, достатньо. У зв'язку із професією, зокрема.

– У якій країні найбільше подобається? Де цікава екзотика?

– А, саме в екзотичній країні?

– Так.

– Тому що природна відповідь – мені найбільше подобається тут.

– Я маю на увазі інші країни.

– Якщо говорити про екзотику, то в будь-якій країні я намагаюся запитати в себе, чи зміг би я тут жити, чи подобається мені тут. І щоразу я знаходжу щось, що мені подобається. Чи то Португалія з найвищими хвилями, низькими цінами, чи то Берлін із прекрасним андеграундним нічним життям. Чи то Париж із їхньою культурою та масштабами історії. Америка з можливостями та із цією – як з'ясували потім поверхневою – любов'ю до всіх. Власне, скрізь мені подобалося. Але сказати, що десь сподобалося більше.

– Кинути якір не хотілося.

– Ні.

– Але ж ви якось хотіли виїхати в Америку. Це так?

– Ні.

– Не хотіли?

– Усі ставлять собі це запитання рано чи пізно. Коли ти їдеш до Британії або ще кудись, уперше зустрічаєшся з Європою, із західним світом, із західним менталітетом, із тим, як усе облаштовано, із певним порядком, режимом. Ти думаєш: "Вау! Та ти шо..." Усе, переїжджаєш. Потім повертаєшся. Поживеш понад тиждень і розумієш: ні-ні-ні, менталітет не мій, цінності не мої, принципи не мої. Свобода? Та немає тут ні хріна свободи.

– "Швидше додому".

– Приїжджаєш додому і думаєш: "Так, добре. Yes!"

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Свого часу ви поголили голову й запустили бороду. Із якого приводу?

– Я хотів підсумувати в такий спосіб новий період свого життя. Я запустив бороду, щоб стимулювати себе не затягувати з альбомом. "Щойно альбом буде написано, я зголю бороду".

– Борода була великою?

– Ну, така. У попи можна було спокійно піти. І там само під час запису ми поголили волосся, щоб підсумувати початок запису. Так я сам мотивував себе. Ось із цим було це пов'язано.

– Фобії якісь у вас є?

– Мені складно в цьому зізнаватися зараз, але в мене є фобія великого скупчення людей. І уваги людей до мене.

– Це кажете ви, артист.

– Я не говорю, мабуть, про концерти. Я говорю про якісь залаштункові історії. Коли я зустрічаюся з великою кількістю уваги в мій бік, якщо я не виконую роль артиста в цей момент, то мені стає ніяково. Я завжди тікаю.

– Некомфортно.

– Так. Хоча мені дуже подобається, бо я пізнаю саму подію. Мені подобається, тому що я вбираю культуру, мені цікаві якісь рішення: чи то світло, звук, щось ще. Але водночас я відчуваю певний тиск від уваги, поглядів, запитань. Занадто багато всього контекстуального і наративного трапилося зі мною в цьому житті, що тепер мені не дає комфортно почуватися. Це моя фобія. Я до смерті вже загалом звик. Я розумію, що вона станеться – і все.

– А ви про це думаєте?

– Ну, раніше багато думав. Для мене це було складно прийняти. Але зараз уже нормально. Плюс є ще одна фобія: власної марності. Мені дуже складно проводити час без користі. Мені страшно з дитинства, бо мама мене щоразу тицяла носом у неправильне проведення дозвілля. "У тебе часу мало. Помремо всі рано чи пізно. Отже, ти маєш бути корисним. Займися чимось корисним".

– Ну, це добре, між іншим, мама робила.

– Ну, з одного боку, так. З іншого боку, що таке відпочинок, я не зовсім розумію. "Блін, ну, як це я лежу на шезлонгу і ні хріна не роблю? Що мама скаже? Що люди подумають?"

– Як ви ставитеся до хейту?

– Та чудово. Це невід'ємна частина соціального руху.

– Тобто ви – філософ.

– Мене це дуже мотивує. Я завдяки цьому рухаюся. Тому хейт – це офігенна історія. І я дуже радий, що він є.

– Ми вже говорили про музичні інструменти, яких у вас у Masterskaya дуже багато.

– Так.

– Ви під час карантину, я знаю, навчилися грати на бас-гітарі.

– Так. Що, на бас-гітарі зіграти? У мене тут, по-моєму, немає бас-гітари…

– Я навіть про це не думав. Гарна історія. Скажіть, будь ласка, концертів зараз вистачає? Чи таки локдаун позначився на концертній діяльності?

– Локдаун, звісно, позначився на концертній діяльності. Але все швидко переходить зі співпраці…

– Тобто зараз є концерти?

– Є й партнерські договори, які приносять фінанси, концерти, які приносять фінанси. Є цифри, які зі стримінгів приходять. Є Masterskaya.

– Але ситуація з локдауном по заробітках ударила?

– Ні. Поясню чому. Тому що ще до локдауну я сказав: "Друзі, я йду у відпустку на рік". І я сказав про це всій своїй команді. І сказав, що ми відпочиваємо. І фінансово, зокрема. Ніхто нічого не робить. Ми не заробляємо. Ми розходимося і просто відпочиваємо. І ця історія трапилася до того, як карантин з'явився у травні 2019-го. Прикро трішки, що коли я вирішив відпочити, у підсумку відпочив весь світ.

– Вам просто китайці наперед усе повідомили.

– Попередили…

– Цитую вас: "Найприбутковіший момент від концерту був, коли почалися вибори політичні. Продюсери віддавали один гурт за одного, інший – за іншого. Я катався за Януковича. Я сказав: "Я не хочу агітувати. Якщо так просто поспівати, грошей заробити – без проблем. Мені неважливо, які прапори висять". Досі неважливо?

– Та ні, звісно, важливо. Нині вже такого не станеться. Просто в той момент, коли я був молодим і несвідомим, гроші були найголовнішим… Ну, просто тому, що це було найважливішою частиною твого становлення як людини…

– Ви сьогодні заможна людина?

– Ну, я вважаю, мені всього достатньо.

– Ви затятий яхтсмен. Часто ходите під вітрилом?

– Не так часто, як хотілося б, у зв'язку із графіком. Але востаннє ходив два тижні тому. Я разом із батьком відпрацьовував повороти на яхті класу "Фінн", на якій він став європейським призером та чемпіоном Радянського Союзу. Він – заслужений майстер спорту, заслужений тренер України.

– Оце так…

– І, власне, наш тренер.

– Ви вболіваєте за стамбульський "Галатасарай". Чому?

– Ну, насправді це вже інертна історія. Я давно не дивився, хто грає в "Галатасараї", які трансфери вони провели та які у них успіхи. Я не був байдужим до турецької ліги, бо мати одного разу привезла мені прапор "Галатасарая" з Туреччини. А також привезла дві касети Таркана. І я просто став закоханим і в їхню культуру, і у футбол. Наступного року "Галатасарай" виграв у "Арсенала" в Кубку УЄФА. Це був ще один мотив вболівати за "Галатасарай". Просто я граю у FIFA на PlayStation і за замовчуванням вибираю "Галатасарай".

– "І, як і раніше, люблю Таркана".

– Люблю Таркана. Є навіть пісня, яку я вивчив турецькою. Щоб ушанувати навіть турецьку аудиторію, коли ми виступали в "Ріксосі" або в якихось клубах.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви одружені з однокласницею Анастасією.

– Так.

– Скільки років ви вже разом?

– Майже 15.

– Кохання не зменшується з роками?

– Воно трансформується, але не зменшується.

– У що?

– Ну, це закон збереження енергії: воно нікуди не дівається. Воно просто трансформується в інше. Так? І в цьому випадку закон збереження кохання трансформує кохання пристрасне, несвідоме, неусвідомлене абсолютно, всеосяжне в конкретні речі, які ти обожнюєш у своїй половині.

– Ну, це дружба насамперед?

– Дружба, підтримка, розуміння. Це прийняття всіх цінностей та принципів, із якими ти не згодний був. Це калібрування. І це нескінченна подяка, повага. І діти згодом. І я хочу ще дітей від тебе, Насте. Ще давай, швидко…

– Дружина – ваш найкращий друг?

– Ну, так.

– Ваш тесть – заступник генерального директора Чорнобильської станції.

– Із технічної безпеки.

– Вам цікаво відвідувати станцію? Ви буваєте там періодично?

– Так, я був там багато разів завдяки тестю.

– Небезпечно там чи ні?

– Ну, я не можу сказати, небезпечно там чи ні. Однозначно дозу опромінення працівники дістають. І саме із цим пов'язане переселення всієї жіночої статі, яка працювала на станції, до Славутича.

– Якщо приїхати туди як турист, разово, то небезпечно?

– На станцію непросто потрапити.

– Радіації вже немає такої?

– Ні, вона є. Поверхнево ні, 100%, але вона є. Коли ти йдеш Прип'яттю, ти однаково йдеш із високими черевиками, заправленими штанинами. Не можна нічого чіпати. Є, звісно, сталкери, які набігають туди і роблять це все.

– Є люди, які там мешкають. Правда?

– Є люди, які там мешкають. І їм загалом пофіг. І це зворотний бік медалі. Небезпечно загалом.

– Ми з вами говорили про дружину. Не секрет, що в шоу-бізнесі висока концентрація людей нестандартної сексуальної орієнтації. Скажіть, будь ласка, за час вашої музичної кар'єри вам надходили якісь непристойні пропозиції, може, від продюсерів, режисерів, дуже багатих людей?

– Ви знаєте, якось я їхав у метро зі своєю мамою на вокзал. І я відчув, як до мого пеніса щось пробирається, тягнеться. А була сильна тиснява всередині вагона… Я ніби смикнувся…

– Скільки вам було років?

– Років 13–14. Я сіпнувся – і побачив, як дорослий чоловік руку – хоп! – і прибрав.

– Пустотливі ручки.

– Так. Це, мабуть, дещо інша історія… маніячного типу…

– Ну, так.

– Історії нетрадиційної орієнтації та різних інших меншин – це є скрізь, не лише в шоу-бізнесі. І це окей. І це шанують.

– В інтерв'ю Юрієві Дудю ви говорили, пояснюючи, як кілька місяців прожили у США без жінок. Цитую: "Ми насправді дихаємо музикою. Тому про них якось і не думалося. Слава богу, є руки. Вони вирішують проблеми". Як часто руки допомагали вам вирішувати такі проблеми?

– А якого типу проблеми? Іще раз.

– Ви пояснювали, як кілька місяців прожили у США без жінок.

– Ах, ось як… Так, я зв'язав тепер це все. Ну, як… Ну, дрочили.

– Утомлювалася права – переходили на ліву.

– Переходили на ліву. Коли втомлювалася ліва, переходили на праву.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Так і жили.

– Так і жили. Так.

– У вас двоє дітей: Василина та Іван. Чим вони займаються, захоплюються?

– У мене була позиція однозначна і принципова, що діти мають опанувати музичну грамоту. Як у Швеції. Це, власне, мають опановувати всі діти країни. У моєму випадку в дітей має бути музична освіта. Тому що музична освіта – це не лише музика, а й математика. Наразі вони опановують музичну грамоту, а я хочу, щоб вони володіли своїм тілом, щоб координація в них була розвинена. Щоб легше було займатися вітрильним спортом, легше займатися чим завгодно… І танець дуже допомагає це робити. Тому Іван займається брейк-дансом. Василина ходить на естрадні танці. До того ж дідусь навчає їх вітрильного спорту за класом "Оптиміст". Але це буває не так часто... Василина робить сарабан – коли на пальцях або на лічилці рахуєш складні тризначні й чотиризначні числа. Іван ходить на шахи. Вони вивчають французьку, англійську та українську мови.

– А якій музиці діти віддають перевагу?

– Я дозволяю їм слухати будь-яку музику. Дружина – теж. І в нас немає певної суворості та упередженості щодо якихось музичних жанрів чи смаків. Але ми підкидаємо те, що нам подобається.

– Ненав'язливо.

– Ненав'язливо, так. Це працює, як у ротації радіостанції. Я ставлю це просто трохи частіше, ніж решту. Тобто я не кажу: "Друзі, ану сіли послухали. Це круто". Я – хоп! – Прокоф'єва закинув, "Петя і вовк". Цілу казку вони послухали. "Тату, тату, перемкни на щось інше". Я такий: "Послухай простішу музику".

– Рахманінова.

– І я дорогою назад знову Прокоф'єва. І вони вже мотиви запам'ятали... Словом, прикольно. І в такий спосіб ми виховуємо смак.

– Ви багато уваги приділяєте дітям?

– Я намагаюся якнайчастіше з ними бачитися. Проводжу з дітьми вечір, коли вони повертаються із занять, вихідні. Але, знову ж таки, по змозі. Якщо я в Києві, у вечірній час я сімейний обов'язково. Намагаюся зранку відвозити дітей до школи. Але це нечасто відбувається, на жаль.

– Діти пишаються тим, що їхній тато – популярний артист?

– Я не знаю. Думаю, так. Але я намагаюся максимально цю гордість трансформувати в гордість за те, що їхній тато – корисна і цікава людина. За те, що робить класну, неординарну музику, яка збагачує. За те, що він є корисним громадянином, якими я хочу бачити своїх дітей. Ми із дружиною виховуємо дітей так, щоб вони згодом виросли корисними людьми для суспільства, для країни і для себе. Я намагаюся цю гординю таки приспустити й трансформувати в інший бік.

– Вам незабаром 33 роки.

– Так.

– Як вам здається, це багато?

– Це ще нормально. Зовсім половина.

– Небіжчик Михайло Михайлович Жванецький – велика людина – колись сказав: "Який сенс уперед дивитися, коли весь досвід ззаду?"

– Так.

– У вас весь досвід позаду?

– Ну, ні. Він десь у центрі. Я його несу, постійно трансформую, збагачую. Десь переставляю, щось неважливе викидаю. Як у каратистів: у них уся енергія зосереджена в череві, у чакрах. Ось у мене те саме. Мені здається, що мій досвід не ззаду, не спереду, а десь у центрі, усередині мене.

– Як вам здається, пік вашої популярності позаду чи попереду?

– Пік моєї популярності? Ну, як де. У музиці я здійснив певну революцію.

– Ви це розумієте?

– Однозначно. Я досить скромним був, щоб це визнавати, але коли я почув про це від різних людей... Ти взагалі розумієш, що ти зробив? Що із твоєю появою все змінилося в музиці. Що ніби форми стали ширшими, формати зникли, з'явилася певна свобода висловлювання?" Книжки про це пишуть. Моя мрія – увійти до паперової історії – відбулася зокрема. Я не кожне десятиліття робитиму революцію. Звісно, хотілося б. Хтозна…

– Революція відбувається раз, мабуть.

– Ну, так. У моєму випадку 100%. Окей, це я відпустив. Я маю ще багато виявів. Тепер я хочу, щоб був якщо не революційним, то досить важливим культурний рух із назвою Masterskaya. І моя акторська кар'єра також може бути для мене цією подією. Моє батьківство. Ось тут вершини в мене ще, мені здається, попереду.

– Скажи, сьогодні ти щаслива людина?

– Абсолютно.

– Не замислюючись. Чудово.

– Дуже щаслива.

– Ми зараз перебуваємо у твоїй чудовій Masterskaya у центрі Києва, де все сприяє творчості. Стільки інструментів... Я запропонував би тобі наостанок щось заспівати.

– Без проблем.

– А якщо ще й зіграти, то взагалі було б чудово.

– Що зіграти?

– Боже, я вже на "ти" перейшов. Жах.

Співає "Сонце пече, річка тече…"

– Це був спогад про тепле літо. А зараз уже холодна осінь… Іване, дуже дякую.

– Щиро дякую.

–  Дякую. Чудово було.

– Дуже дякую.