Філімонов: Труханов – мачо, спортсмен. Під час зустрічі можемо з ним обійнятися G

– Олеже, добрий день. Усю юність провів із вами як глядач. Ви мало змінюєтеся. Чому?

– Ви благородна людина, Дмитре. Я дуже люблю, коли мені кажуть, що я мало змінююся. Якось так природа, вочевидь, розпорядилася. Незважаючи на те, що мені багато років... Але я донедавна купався в морі взимку, грав у теніс...

– До холери в Одесі чи після?

– Уже після холери, звісно. Холера у 1972–1973-му була... Тобто я вів досить здоровий спосіб життя і тому так добре зберігся.

– Вам ніколи не казали, що ви схожі на Расторгуєва?

– Мені сам Расторгуєв казав, що я на нього схожий. Ми якось були на "Кінотаврі" в Сочі, і я розповідав людям, що насправді ми брати... Знаєте, як в індійському кіно: батько – прокурор, ми – брати, загубилися, він спився, а я пішов у прокурори. Приблизно така була версія. Загалом ми з Колею дійсно схожі зовні.

– У житті ви джентльмен?

– Гадаю, так. Хоча, звісно, університетська освіта в мене одеська все-таки, а не оксфордська. Але Одеський університет – це те місце, де навчали потроху багато чому.

– "Мы все учились понемногу…"

– "Чему-нибудь и как-нибудь". Тому, звісно, джентльмен.

– Ви народилися в Миколаєві. Батьки ваші теж із Миколаєва?

– Ні. Тато родом із Мордовії, мама родом із Миколаєва. Це була педагогічна родина. Мама – учителька молодших класів і філологиня. Тато – історик.

– Мама єврейка, тато росіянин.

– Так.

– Інтернаціональна сім'я.

– Абсолютно.

– Ви більше росіянин чи єврей?

– Мене виховувала єврейська бабуся. Тому, вочевидь, більше єврей. Хоча я не вивчив ідишу. А намагався. У мене з дитинства була пристрасть до мов. Я дуже любив мови і хотів вивчити. Але бабуся з дідусем переходили на ідиш тільки тоді, коли хотіли, щоб тато чогось не зрозумів. Тому я не вивчив.

– У 16 років ви виїхали з Миколаєва до Одеси, вступили на факультет романо-германської філології Одеського державного університету. Чому саме туди?

– Із дитинства мріяв. I have a dream, як казав Мартін Лютер Кінг. У мене була мрія, причому конкретна: вступити на факультет іноземних мов. Я із п'яти років вивчав англійську. Мені це дуже подобалося. Не знаю чому, чесно кажучи. Тому що ні мама, ні тато англійської мови не знали, проте мені це дійсно подобалося. Я співав пісеньки англійською мовою. Потім, десь із восьмого класу, я дуже захопився Beatles, читав Агату Крісті в оригіналі. Коли я вступив, я був щасливим... Відразу потрапив у шекспірівський театр, навіть грав старого Дулітла в опереті "Моя чарівна леді".

– Ви в дитинстві навчалися в музичній школі.

– Так.

– Ви музична дитина?

– Так. Коли в мене запитують: "Ти музикант?" – я кажу: "Так, я музикант". "Ти вчений?" – "Так, я вчений". "Ти бізнесмен?" – "Так, я бізнесмен". "Ти естрадний артист?" – "Так, я естрадний артист". "Можливо, ти телеведучий?" – "Так, власне, і телеведучий". "Ти драматичний артист?" – "Так, я драматичний артист". Але передусім я одесит, Дмитре. Це головне, що з усього цього ряду потрібно виокремити.

– Але музична школа дарма не минула. Ви ж грали в ресторані на саксофоні, клавішних та гітарі.

– Так.

– Приголомшливо. Який ресторан?

– Ресторан був на Адміральській у Миколаєві. І називався він "Маяк".

– Тобто ще до Одеси?

– До Одеси. Мені було років 15–17.

– Який репертуар?

– Я виконував усе. Мене взяли в ресторан, але я не дуже сильним музикантом був із погляду техніки, тому що самоучка. Єдине, на чому я більш-менш професійно граю, – це акордеон. Як казав мій покійний дідусь: "на аркадіоні". "Візьми аркадіон. Зіграй".

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ще й акордеон до всього.

– Звісно. Я закінчував школу за класом акордеона. Але в ресторані я грав або на клавішних, або на гітарі. І періодично, коли мені давали саксофон... У мене свого не було. Коли мені вдавалося взяти в когось саксофон, я грав на ньому. А взяли мене тому, що я правильні слова співав. Розумієте?

– Тобто?

– Якщо англійською – я співав правильні англійські слова. Якщо французькою – правильні французькі слова... Тому що співали набірняком – щось схоже. У мене був знайомий Фіма, який грав на басу. Він блискуче співав Челентано. Ну просто копія. Розумієте? Але ці слова... Я пам'ятаю, якось у "Лондонской" ми грали, і в залі була якась італійська делегація. Я дивився на цих людей, а вони були абсолютно приголомшені: людина блискуче співає італійською, але нічого не зрозуміло.

– Ресторан "Маяк" – великий?

– Не дуже. Це була кав'ярня, яка ввечері працювала, скажімо так, у ранзі ресторану.

– Скільки тоді платили за пісню?

– По-різному. Іноді рубчик, іноді три. І зовсім скажені платили п'ять. Це в Одесі платили 10. В Одесі я грав на старому морвокзалі, і там у районі дев'ятої була перезмінка в таксистів. Щойно вони починали підніматися сходами, хай що б ми в цей момент грали, я починав: "А дорога серою лентою вьется..." І всі вони підходили – і по 10 рублів здавали. Було розкішно. Якось грав вісім разів поспіль футбольний марш.

– Були футболісти?

– Ні. Чувак якийсь випив і йому дуже подобалося. А він же короткий – там нічого грати. Ось вісім разів він його замовляв.

– Пам'ятайте, чия музика?

– Ні.

– Блантера.

– Блантера! Клас.

– В Одесі ви теж грали в ресторанах?

– Так.

– У яких?

– У кількох. Я грав на старому морвокзалі.

– Це було модне місце?

– Це було наймодніше місце в Одесі. Там збиралася така фенсі-публіка, дуже смішна публіка. Одеські дівчата, дуже гарні... Багатенько.

– Який це рік був?

– Це середина 70-х.

– Одеса ще не роз'їхалася.

– Ні, майже всі були на місці. Було просто чудово. Якось до мене підійшов хлопець, дуже добре вдягнений, замовити пісню. Дав 10 рублів і сказав: "Хлопці, зіграйте щось на ваш розсуд, тільки зробіть оголошення". Я кажу: "Якщо без матюків, то будь ласка". – "Друзі вітають Віталія та Ларису з поверненням чоловіка Ігоря". Ось таке оголошення. Зал помер!

– Ви були багатою людиною тоді?

– Ні. Я був небагатою людиною. Але гроші в мене водилися, скажімо так.

– Рублів 300 було на місяць?

– Ні. Коли я закінчив університет, почав працювати викладачем і попутно писав дисертацію, а в суботу та неділю я або грав, або давав уроки тим, хто від'їжджав на постійне місце проживання – самі знаєте куди.

– І самі знаєте кому.

– Так. Це дуже смішна і весела епоха мого життя. Загалом тоді вдавалося заробити приблизно такі гроші.

– Середина 70-х років, Одеса. Абсолютно приголомшливе місто. Воно, у принципі, гарне завжди, але тоді, на мій погляд, у ньому ще був той колорит, який відомий у всьому світі. Якою була атмосфера в Одесі за часів вашої юності?

– Для мене Одеса була схожою на місто-свято. Свято не тільки у вихідні, як зараз, коли навалом приїздить людей із Києва, із Харкова, ще звідкись... Мене це страшенно пригнічує. Тому що ця Одеса вихідного дня мені категорично не до вподоби.

А тоді був дух старої Одеси, люди, які все знають про все. Можна було в будь-якого запитати про політику – він розповідав. Про "Чорноморець" – будь ласка. Про ціни, звісно ж, про те, що коїться в Америці, розгул Піночета в Чилі... Усе це люди знали в подробицях. Причому розповідали, ніби вони це бачили. Це було таке злегка припорошене пилом місто. Постійно. Хоча його мили, між іншим. Пам'ятаю один унікальний випадок. Приїхала якась страшна комісія із ЦК чи звідкись на завод коньячних вин в Одесі ("Шустов" він потім мав назву) – а там зайва продукція виявилася. І вони заповнили дві цистерни коньяком і полили місто.

Ще тоді всі пляжі були доступними для людей. Можна було прийти на будь-який і лягти. Якщо в тебе було 15 копійок, ти міг лягти на тапчан. А якщо не було 15 копійок, можна було лежати просто на пісочку, засмагати, купатися. Були схили. І на цих схилах одеські господині глиною прали килими. Уявляєте? Намазували глиною килим, а потім морською водою змивали цю глину.

– Цікаво. Місто-свято. Працював театр оперети з Водяним, Дьоміною і з Сатосовою.

– Так-так.

– Оперний театр приголомшливий.

– Звісно.

– І всі ще були живі, і був неповторний колорит.

– Так.

– Сьогодні цей колорит залишився?

– Це болюче запитання, Дмитре. Звісно ж, цей колорит у якихось місцях Одеси є. Мені б хотілося, щоб цей колорит повернувся. Не локально, у якісь точки Одеси... Звісно, можна сьогодні пройти вулицею Лазарєва, Молдаванкою, на Косвену зайти, де я жив колись, і зустріти людей, які казали: "Кудою ти пішов? Іди сюдою". Але не в цьому річ. Річ не в цій якійсь містечковості, у гарному сенсі цього слова. Розумієте? Річ не у спотвореній мові, яка є конгломератом великої кількості мов...

Мені хотілося б повернути дух в Одесу, повернути легенду Одеси, повернути якісь речі, які безповоротно втрачено. Тому що Одеса завжди стояла на трьох "м": це моряки, тобто море, медицина і музиканти. Але насправді Одеса була значно багатшою. Звісно ж, море. Звісно ж, одеські музиканти всесвітньо відомі. Ми не кажемо навіть про Ойстраха або...

– Школа Столярського.

– Ми говоримо про школу Столярського, яка ще донедавна давала світу Сашу Вінницького або Дору Шварцберг, Захарія Зоріна. Світові імена. Це світові зірки. Але їх немає в Одесі. Розумієте? Хотілося б усіх стягнути якось, зробити музичний кластер... Відому Одеську консерваторію Нежданова, де були Белла Руденко, Мірошниченко, Огренич, де були баси відомі... Балетну школу одеську... Усе це якось розсмоктується, кудись іде, зникає з Одеси. Потрібно все назад повернути.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Коли зараз приїздиш в Одесу і заходиш у старі двори, мені здається, що час зупинився. Може, навіть добре, що їх не реставрують?

– Гадаю, погано, що їх не реставрують. Ви розумієте, загалом ця історія з домопадом...

– Жах.

– Жахлива історія. Я спробував проаналізувати, чому таке відбувається... Усе просто, як колумбове яйце. У людини тече труба водостічна з іншого боку будинку – якесь колінце там підгнило. А Одесу вибудували з ракушняка: усе моментально всмоктується... Людина приходить у ЖЕК і каже: "Хлопці, замініть шматок труби". Коштує це 200 грн: із роботою, із трубою, із драбиною... Ще 10 грн – пофарбувати. Але цього не відбувається. Труба продовжує текти, стіна продовжує мокнути, а за рік, окрім цвілі, з'являється реальна небезпека того, що це все розвалиться. Якщо впаде тільки шматок стіни, то, припустімо, за 20 тис. грн її можна відремонтувати. Але якщо труба тектиме далі, у підвал, то завалиться будинок. Тоді і двома мільйонами не обійдешся. А всього скільки там того діла, як кажуть в Одесі, було на 200 грн. Загалом треба це в якесь нормальне русло приводити, лад навести.

– Ви легендарні одеські двори ще застали?

– Ну звісно! Про що ви кажете?! Звісно, я застав легендарні одеські двори. Я жив на вулиці Косвеній, це серце Молдаванки, поруч зі "Старокінкою". Там були галереї, розташовані навколо двору. Із галереї були входи у квартири. Біля кожних дверей стояв ослінчик, на ослінчику стояв керогаз або примус. У тих, хто багатший, – керогаз. Керогази і примуси працювали від самого раннього ранку – усі смажили.

Пам'ятаю, я зовсім молодий ще студент, щойно вступив... Я кілька днів усього прожив у цьому дворі... Повертався додому і раптом із третього поверху мені товста-товста тітка Фріда кричить: "Студенте! Ану йди нагору". Я з портфельчиком прийшов нагору, і вона каже: "Шо? Мамки ж немає тут поруч. Їсти хочеш". Насправді я, звісно ж, хотів їсти. Вона каже: "Щас". У неї стояла сковорода чавунна – із неї можна було вугілля видобувати, така чорна й засалена... І на цій сковороді лежало три котлети. Котлети були неймовірного розміру: більші, ніж моя долоня. Вона сказала: "Щас". Засунула руку в моторошну антисанітарію, кудись під ослінчик, дістала буханець сірого одеського хліба, відрізала мені горбушечку, отже, і виделкою цю котлету... Вона звисала – уявляєте? – з цього хліба. Потім дістала помідор, об себе його витерла. "Треба ж чисте їсти". І я, обпікаючись, захлинаючись цим помідором...

– Смачно було.

– Це було щось просто неймовірне. Це дух одеського двору. На будь-яке свято збиралися, одразу виносили столи, виносили перекособочені лавки, ставили козли, на них укладали дошки, простирадлом перекривали. Хтось виносив холодець, євреї – фаршировану рибу, хтось виносив мамалигу, вино бессарабське, хтось – зернята. І починалося гуляння, яке тривало до глибокої ночі. У розпал гуляння вони мені казали: "Студенте, неси аркадіон". Я виносив акордеон і починав Маю Кристалінську, Утьосова, звісно, співав із Кобзона щось...

– "А у нас во дворе".

– "А у нас во дворе есть девчонка одна". І весь двір затягував... Це було унікальним. Це було єднання. Це дух одеського двору, який зник. Його треба повертати.

– Неповторно.

– Діти зараз граються незрозуміло як... По-перше, ніхто не знає одне одного. Діти ще більш-менш: вони знайомляться в пісочниці. А дорослі не знають, хто живе навпроти. Це насправді біда.

– А ви в комуналці пожили?

– Звісно. А як же?!

– Багато сусідів було?

– Окрім нас, іще троє. Я коли оселився в цю комуналку, ми з Лорочкою зовсім молодими були. Це була її квартира. Я у прийми прийшов. Коли я вперше зайшов у туалет, мене вразило оголошення, яке висіло в туалеті. Воно мало такий вигляд: "Із понеділка – Поля, із понеділка – Валя, із понеділка – Надя, із понеділка – Лора". Що це?

– Хто прибирає.

– Так. Це якраз був графік прибирання.

– Графік чергування.

– І мій кореш, який п'яненький заходив у туалет, починав співати: "Із понеділка Поля, із понеділка Валя..." Ось така от історія.

– І кількість... Як воно називається?.. Сидінь на унітаз.

– Так. У всіх свої кільця, звісно. Я приколювався, що це олімпіада. Скоро розпочнеться.

– У парк, де збиралися футбольні вболівальники, ви ходили?

– Обов'язково.

– Парком Радянської армії його називали?

– Це на "Соборці", на Соборній площі. Там колись стояв собор і зараз знову стоїть. Іще там пам'ятник абсолютно геніальній людині стоїть – Воронцову. Це єдиний момент, де я з Пушкіним не дійшов згоди. Тому що він про нього дуже безсторонньо сказав. А я насправді і під час написання дисертації, і під час навчання частенько ходив у бібліотеку університету, у Воронцовський фонд. І я побачив, наскільки Воронцов був освіченою, глибокою і людиною, і патріотом краю.

– То що там у парку?

– Там збиралися футбольні вболівальники. Ну, по-перше, вони знали про все. Вони знали, хто сьогодні хворий, чому не вийде грати, які перспективи у "Чорноморця", що Заболотний усе... Загалом це унікальні абсолютно люди. Причому в них суперечки доходили практично до бійок.

– Але не билися.

– Але не билися. Вони могли закінчити суперечку: "Знаєш що? Іди ти..." І говорили точну адресу, куди йти. На що той казав: "А ти йди..." І називав йому інше місце, куди потрібно йти. Та, однак, коли був футбол, то вся Одеса йшла в парк Шевченка, на стадіон – і всі вболівали. І для мене, знаєте, таке западло, що "Чорноморець" грає не у вищій лізі. Якось це не по-людськи. Зовсім не по-людськи. Треба повернути "Чорноморець" у вищу лігу.

– Ваш улюблений куточок Одеси?

– Їх декілька. Один із найулюбленіших – це район вулиць Відрадна, Затишна. Це стара Одеса, Одеса Паустовського, Одеса Віри Інбер, Олеші, Одеса Катаєва.

– Багрицького.

– Багрицького, абсолютно правильно. Вони всі були приблизно в цьому шматочку Одеси. І я дуже люблю це місце. Коли там не було зовсім нових будинків, там було просто приголомшливо.

– Одеса вже майже вся виїхала. Ми це розуміємо. Хоча якась частина її повертається. Кажуть, що люди з Ізраїлю і Америки приїздять жити в Одесу. Є таке?

– Так, є. Приїздять жити. Це природний процес. Це повернення до свого коріння, повернення до своєї молодості, спогад про те, що було, як було добре в той час. Люди повертаються, і багато хто з них міг би Одесі дуже навіть допомогти. Я знаю принаймні з десяток людей, які із задоволенням би інвестували в Одесу, із задоволенням би витратили свої гроші саме в Одесі, саме для Одеси, саме для одеситів. Необхідні правила гри нормальні, щоб ніхто не міг забрати, щоб ніхто не міг забрати рейдерськи нічого. І тоді ці люди приїдуть до Одеси й із задоволенням робитимуть бізнес.

– З Одеси поїхали десятки, а може, й сотні тисяч. Вам виїхати ніколи не хотілося?

– Якщо правду казати, то десь після закінчення університету в мене якась така думка промайнула.

– Мову знаєте...

– Так. Але вона була не сформована. Це була якась "ковбасна еміграція" із країни тотального дефіциту... Я тоді вже заробляв якихось грошей. Небагато, та все ж. І я хотів за свої гроші піти й купити в магазині курку. Але це ж безперспективно було. Мене Левінзон познайомив із директоркою інвалідного магазину. Тоді були магазини для інвалідів війни, й у цих магазинах продавали дефіцит. І я познайомився з цією директоркою, а отже, туди періодично ходив і купував синю курку.

– Із клеймом.

– Так-так. На ній було фіолетове клеймо. І ще пів кіло сиру, масло, каву розчинну.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви навіть були членом КПРС?

– Так, був.

– Що вас туди привело?

– Я захистив дисертацію. І, коли наближався захист, мене викликали в партком і кажуть: "Філімонов, ти молодий чоловік. Хтось же має бути завідувачем кафедри..." А в мене жіночий колектив. Із 27 осіб, по-моєму, 25 були жінки. Я кажу: "А чого я? Чим я завинив?" – "Безпартійного ми ж не можемо поставити завідувати. Ти чоловік, ти кандидат наук, ти маєш бути партійним". Ну і мене тоді прийняли в партію.

Коли ми грали у КВК, у команді партійними були я і Левінзон. Славко Пелішенко, капітан нашої команди, дізнався про це і сказав: "Мабуть, у цій партії і я можу бути". Це було прикольно.

– Ви написали кандидатську дисертацію, потім докторську...

– Я докторську, на жаль чи на щастя, не закінчив. Я закінчив цільову стаціонарну докторантуру і писав докторську дисертацію. Але до цього моменту вже все почало валитися... Плюс іще я займався досить великим бізнесом і розумів, що [наукова робота], вочевидь, уже не має попиту. Якщо я, коли був доцентом і кандидатом наук, отримував чималу зарплату і були перспективи, то потім, коли все розвалилося, розвалився Радянський Союз, усі перейшли на купони... Ви пам'ятаєте?

– Звісно.

– Це все стало абсолютно...

– Не смішно...

– Це було абсолютно не смішно. Це було сумно. Тому що я до цього йшов досить довго, із задоволенням цим займався. Хоча не стільки наукою, скільки викладацькою діяльністю. Мені найбільше подобалося працювати в аудиторії зі студентами.

– А теми своїх кандидатської та докторської дисертацій ви пам'ятаєте?

– Звісно.

– Виголосіть, будь ласка, весь список.

– Кандидатська в мене була: "Ритмічна організація англомовної художньої прози". А тема докторської мала таку назву: "Текстові категорії в оригіналі і способи їх збереження в перекладі". На матеріалі англомовної художньої прози, різножанрової і різнофункціональної. Тобто це досить довга байда в назві, але насправді робота була цікавою. Тому що вона виявляла закони компенсації: що є в оригіналі і чим це компенсують у перекладі.

– Слухайте, ви були серйозною людиною. Ви викладали на кафедрі романо-германської філології Одеського університету імені Мечникова.

– Так.

– І завідували кафедрою?

– Ні.

– Та все ж ви займалися серйозною справою, були шанованою людиною. Ви сьогодні шкодуєте, що пішли? Чи дякувати богу, що так вийшло?

– Я, звісно ж, не шкодую. Єдине, за чим я сумую, – за роботою в аудиторії.

– Слухайте, там же були одні жінки, дівчата, студентки. Я розумію, за чим ви сумуєте.

– Це так. За цим я теж сумую. Але я дуже багато викладав на юридичному факультеті, у мене були студенти-юристи. Багато хто з них став зараз суддями, прокурорами та депутатами Верховної Ради. Тож я навчив.

– Але жіночий контингент серед студентів в Одесі, кажуть, був найкращим саме у вас.

– Так, звісно. Найгарніші дівчата завжди вчилися на іноземних мовах. Це, так би мовити, і дурню зрозуміло.

– Як народилася команда КВК "Одеські джентльмени"?

– Команда народилася дуже просто. Зателефонували з центрального телебачення в Одесі, запитали, чи є кому грати. Це була 15-річна перерва між останнім КВК, який виграла Одеса... Потім КВК закрили.

– Це рік 86-й, напевно?

– 86-го зателефонували. А до цього, 15 років тому, заборонили КВК. І зателефонували Валерієві Ісааковичу Хаїту, який був легендарним одеським капітаном. Він сказав мені: "В Одесі є команда, яка грає". А в університеті постійно продовжували грати. Філологи грали з юристами, математики – із фізиками, геологи – із кимось іще. Були факультетські команди. І зібрали досить потужну команду переважно з фізиків і математиків. Із філологів був я й Ігор Шевченко.

– Хто вас запросив?

– Мене насправді запросив Валерій Ісаакович Хаїт. Запросив як тапера, щоб я грав на піаніно. І тієї самої миті мене викликали в партком. І парторг університету, покійний Леон Хачикович Галустян, дуже гарний дядько, мені сказав: "Слухай, Філімонов. Треба піти, подивитися, щоб дурниці не сказали. Ти молодий, гарний, ти комуніст. Ти маєш наглядати. Піди". Я сказав: "Добре, Леоне Хачиковичу, я піду"... Я поїхав, і мені страшенно ця справа сподобалася. Особливо після першої гри, де мені дали слова. Я вийшов на сцену як Горбатий у відомій мініатюрі "Ремонтна бригада "Чорно-біла кішка" і прокинувся знаменитим наступного дня.

– Ви самі собі писали чи були автори?

– Ні, ми писали собі самі. Усі, хто каже, що [писав] Жванецький... Ні, нічого такого не було. Єдине, що було: Гарик Голубенко зі старої команди КВК написав монолог із дзеркалом для Яші Левінзона. Решта було наше.

– Ви сьогодні спостерігаєте за масляковським КВК?

– Ні.

– Нудно?

– Так. Зникло найголовніше: гра інтелекту й розуму, змагання. Із клубу веселих та кмітливих він перетворився на клуб веселих. Без кмітливих.

– Та й то веселощі сумнівні.

– Це відрепетирувано, написано й поставлено професіоналами...

– "Це не можна, те теж".

– Цензура, усе таке. Тобто я це практично не дивлюся.

– Але із КВК вийшло багато талановитих хлопців, які знайшли себе і в кіно, і в театрі. Ви стежите за творчістю Галустяна, Свєтлакова, Мартиросяна?

– Ну, є люди, які мені подобаються.

– Цікаві хлопці.

– Свєтлаков – блискучий абсолютно. Я його особисто знаю. Дуже гарний хлопець, на мій погляд. Блискуче пише.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви зіграли на телебаченні 600 ролей.

– Приблизно.

– Жах.

– Ну чого? Багато.

– Що вам найбільше самому сподобалося із зіграного?

– Ну...

– За гамбурзьким рахунком.

– За гамбурзьким рахунком, мені сподобалися мої жіночі ролі в анекдотах. Це, мабуть, хіт.

– Олег Школьник вас не випадково назвав генієм дамського перевтілення.

– Це точно.

– А жінок грати складно?

– Ні, не складно. Я жив в одеській комунальній квартирі і на жінок надивився, особливо на одеських. Я з них писав свої образи.

– Після зіграних вами жіночих ролей пропозицій непристойних від чоловіків не було?

– Ні, одного разу я в поспіху в жіночому гримі пішов до туалету. І, природно, ломанувся в чоловічий. І такий галас здійняли: "Шо ти, курво..." Загалом я не продовжуватиму, тому що це непристойно... Я сказав: "Я свій, хлопці. Ось він я".

– Ми говорили про те, що у вас був осередок гарних дівчат-студенток. Вам як викладачеві, як чоловікові доводилося непросто?

– Напевно, якийсь час доводилося непросто. Але треба тримати себе в руках.

– Давали собі раду?

– Так, давав.

– Траплялися моменти, коли ви відчували, що закохуєтеся у студенток?

– Мабуть, ні. Симпатизував – так. Ну ясна річ, дівчатка гарні й молоді, багато хто з них розумні. Це було дуже добре.

– У вас, кажуть, дивовижна дружина. Скільки ви разом уже?

– Ми разом понад 40 років.

– Не набридло?

– Ні. Якщо є в житті талан, то, мабуть, це він... Це друга спроба в мене була. Мені дуже пощастило із дружиною – це втілення одеської жінки. Вона розумна, гарна, спортивна, з дуже гострим язиком, вона моя головна критикиня і опонентка. Хай що б я робив, хай які б тексти я писав – завжди перевіряю на ній. Якщо їй смішно, якщо вона говорить "клас", я розумію, що це 100-відсотковий успіх. Якщо вона каже "напевно, ні", то я дуже довго думатиму, перш ніж це вставити. Вона майстерка спорту з настільного тенісу, чемпіонка України. Вона вчителька від Бога. Вона викладала в молодших класах в українській національній школі всі предмети українською мовою. Ну, вона класна. Її діти обожнюють. Досі нас запрошують на весілля, хрестини, іменини. Приходять і запитують, куди дитину віддати.

– Чому перед тим, як одружитися, ви довго милися в лазні?

– Це оригінальне запитання. Я працював зі студентами в колгоспі на збиранні врожаю.

– Що збирали?

– Так, звісно, пам'ятаю. Виноград. Я сказав начальству, що одружуюся, що мені треба обов'язково хоча б на три дні поїхати. І мене відпустили. Але відпустили мене не до початку робочого дня, а після. І поки я доїхав до Одеси... Ви ж знаєте, в Одесі була з водою страшенна проблема.

– Завжди була.

– Навіть в одеських гравців КВК був такий жарт: "Уже майже опівніч, а Германа все немає. Купайтеся, Лізо, самі. Тому що після 12-ї в Одесі не йде ні Герман, ні вода". І ось я приїжджаю додому. І що? Немає води. Я в тазику якось частинами помився, а наступного зранку пішов у лазню. Відома одеська лазня на Провіантській. Я розпарився там добряче, і коли прийшов додому і треба було вже їхати у РАЦС, я був такого кольору, як ваша хустинка приблизно. Добре, що фотографії були не кольоровими, а чорно-білими.

– Гості помітили щось?

– Ну, гості... "А, гуляй!"

– Весілля веселим було?

– Дуже.

– Де святкували?

– Удома.

– У маленькій комуналці?

– Не в маленькій, а в комуналці, дещо більшій, у Лориних батьків на Ришельєвській.

– Скільки людей зібралося?

– Напевно, людей під 30. Як вони помістилися туди, я не знаю.

– На дошках сиділи?

– Звісно.

– Ваша дружина такою спортивною була свого часу. Зараз вона продовжує займатися?

– Так. Вона продовжує займатися. Вона 70 разів відтискається від підлоги. Їй 65 років. Я їй кажу: "Мамо, ти можеш іти в сержанти американської армії, раптом що".

– У вас дві доньки: Вікторія і Карина. Вікторія від першого шлюбу, Карина – від другого. Обидві живуть у США.

– Ні. Каринонька живе в Одесі. Вона була в Америці, але повернулася, протягом багатьох років уже живе в Одесі. У мене в Одесі двоє онуків.

– Чим доньки займаються?

– Віка допомагає чоловікові. У нього велика рієлторська компанія. Молодша – професійна телевізійниця. Вона закінчувала нью-йоркський університет, факультет ТВ-продюсерства і менеджменту.

– Оце так!

– Так. Але пішла у психологію. Зараз практикує психологію.

– Скільки онуків у вас загалом?

– Четверо. У мене дві онучки, Марсела і Вів'єн-Лі, вони живуть у Нью-Йорку.

– Приголомшливо.

– ...онук Евон, який теж народився там. І онучка Мія, якій скоро буде один рік. Евон цього року вступив у морський коледж. Тож у нас у родині нарешті буде свій моряк.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Хтось із онуків на вас схожий? За відчуттями.

– Я думаю, так. Особливо старші, американські.

– Життя мільйонів людей в Україні, можна сказати, поділилося на період до російської агресії та після. Це було настільки несподівано, настільки зрадницьки, що багато хто не відійшов від цього досі. Як ви сприйняли те, що Росія забрала Крим і пішла на Донбас?

– Ви знаєте, Дмитре, це болюче питання для мене і болючий момент... Я ніколи не припускав, що людина, яка живе поруч із тобою, раптом зайде до тебе у квартиру і скаже: "Слухай, давай я у тебе тут поживу. Ось це твоє, а туалет, коридор – мій... "Ти кажеш: "Як? Як це може бути? Це ж моє..."

Я сприйняв це як удар обухом по голові. У мене в Росії було багато знайомих, друзів, людей, із якими я спілкувався.

– Звичайно.

– Я там працював багато, виступав, вів якісь заходи. І я твердо вирішив для себе: хоч як би мене туди запрошували, я відмовився туди їздити.

– І відтоді не їздите?

– І відтоді не їздив жодного разу. Це моя принципова позиція. Якщо колись, дасть бог, щось зміниться, щось виправиться, то, можливо, вдасться відновити зв'язки. Зараз із тих людей, які живуть там постійно, я спілкуюся тільки з Михайлом Михайловичем Жванецьким, із хлопцями з "Квартету" ...

– Рідні люди.

– Так. І практично всі.

– Ви відомий патріот не тільки Одеси, а й України. Я знаю, що після того, як почалася ця біда, ви почали вивчати українську мову і говорити українською.

– Діма, я намагаюся розмовляти українською мовою. Мені бракує практики, але ж я за фахом філолог. І я намагаюся розмовляти добре, правильно. Але я ще перекладаю з російської мови. У мене немає навику. Ну, мабуть, колись я зумію розмовляти добре.

– Ви знаєте, це здорово насправді. З іншого боку, трошки дивно. Я вам поясню чому. Колись наприкінці 70-х років я приїхав із татом до Одеси. Він там будував цілу низку об'єктів. І ми завжди ходили в театр. І ми пішли тоді не в оперету, не в Російський театр імені Іванова, а в український театр імені Шевченка.

– Так. [Тоді – імені] Василька.

– Василька, так. Вистави тоді починалися о 19.30. І в театрі – нікого, крім нас. Двоє людей на весь театр. І білетери кажуть: "Вибачте, вистава не відбудеться". Я маленький був, запитав: "А у вас таке буває?" Кажуть: "Так, буває досить часто". Тобто в Одесі тоді не ходили в український театр.

– Ситуація змінилася. В український театр ходять. Причому досить багато людей. Там дуже є гарні вистави, приголомшливі режисери працюють. Я вважаю, що є спектаклі, які взагалі просто на ура. Вони зараз "Тіні забутих предків" зробили.

– Ви ходите в одеські театри?

– Ходжу.

– Одеські театри зараз гарні? Ви ж можете порівнювати.

– Ну є щось, що мені дуже подобається. І є щось, що мені не подобається взагалі...

– Ну оперний – на рівні?

– Оперний – на рівні.

– Оперета?

– Оперета на рівні. Оперний і оперета на рівні. У Російському театрі є [гарне] і є щось не моє. Я недавно був на виставі – і, знаєте, двояке відчуття.

– Не зайшло.

– Ну не заходить.

– Але зал красиво зробили.

– Із цим там усе гаразд. Там і блискуча трупа є. Принаймні Олег Школьник, Іра Токарчук, із якими я працював у "Джентльмен-шоу".

– Бессель грає ще?

– Бессель грає. Є люди в опереті, в українському театрі, але не все рівно.

– Багато одеситів, із якими я спілкуюся, кажуть мені, що Одеса сьогодні дуже "ватне" місто, що більшість одеситів хотіла б жити в Росії. Наскільки це правдиво?

– Дімо, мені складно це коментувати через те, що більшість людей, яких я знаю добре, з якими спілкуюся, бачуся, проводжу час, – це патріоти України. Це люди, які завжди допомагали незалежності, збирали гроші, допомагали госпіталям, передавали посилки в АТО, займалися лікуванням людей, які прибували із зони воєнних дій тощо. Це мої близькі друзі, це люди, яких я особисто знаю, знаю, що вони робили. Так само, як я ходив у госпіталі, давав концерти або збирав на лікування хлопців після опіків тощо. Звичайно, напевно, "вата" є. Ну, власне, як і всюди. Сказати, що в Одесі її більшість, – навряд чи. Я б так не говорив. В Одесі все-таки багато розумних людей. Це наша земля, це наша країна.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Ви ухвалили непросте для себе рішення балотуватися в мери Одеси. Хто це вам першим запропонував?

– Розповім правду. Узагалі політики... Я ніколи не був у політиці...

– Тому кажу правду...

– Тому кажу правду! Мені запропонував президент Володимир Олександрович [Зеленський]. І, чесно кажучи, я довго думав. Скажу як на сповіді. Довго ухвалював рішення. Звичайно, разом зі своєю дружиною, із сім'єю, близькими друзями. Із хлопцями, з якими я працював разом і працюю до сьогодні.

– Дружина сказала: "Ні".

– Спочатку. Причому вона сказала "ні", тому що вона мене добре знає. Але я довго дозріваю. Але якщо я вже дозрів, то потім шаблю в руки – і я починаю рухатися вперед. Вона боялася за моє здоров'я... Але, ви знаєте, я подумав, що порядні люди чомусь не йдуть у політику... Їх дійсно в політиці дуже мало. Чому вони не йдуть у політику? Якісь жлоби, незрозуміло хто – ідуть, а порядні – ні. Хотілося б розірвати це порочне коло. Розумієте? Щоб порядні люди почали приходити в політику. Тому що виходить, як у тому анекдоті про прищі й інтимне життя. Знаєте?

– Ні.

– Коли жінка приходить до дерматолога і каже: "Лікарю, у мене прищі". Він каже: "Так... А як у вас з інтимним життям?" – "Ну, лікарю, ніяк". – "Ага, отже, у вас прищі, тому що немає інтимного життя. А немає інтимного життя, тому що у вас прищі... Якесь зачароване коло виходить".

Порядні люди не йдуть у політику, тому в політиці немає порядних людей.

– Але президент розірвав це коло своїм прикладом.

– До речі, я в нього запитував: "Володимире Олександровичу, як ви зважилися на це?" Він каже: "Ти знаєш, ось зважився. Прийшов – і почав працювати". Звичайно, це важко. Але, ви розумієте, бути улюбленцем народу... Я в цій ситуації і про себе кажу теж.

– Так-так.

– І раптом опинитися в ситуації, коли тебе з різних боків починають [критикувати]... Але необхідно зробити крок. Якщо чесно, мені набридло. Мені набридло, що місто, яке я обожнюю, у якому я живу все своє свідоме життя, яке мені дало практично все... Іноді запитують: "Навіщо ти йдеш у політику? Що тобі треба?"

– Повертати борги...

– Абсолютно точно. Іти треба, не щоб щось отримати, а щоб віддати. Щоб віддати те, що тобі притаманно... Є дуже гарне українське слово. Тому що я Одесі зобов'язаний усім, що у мене на сьогодні є. Я зобов'язаний цьому місту. Без цього міста, мабуть, не було б ні КВК, ні телебачення, ні моєї наукової роботи, ні звання народного артиста України, ні драматичних ролей – нічого. Я хочу щось цьому місту повернути, щось віддати. Звичайно, я не "міцний господарник", але зараз мер і не має бути "міцним господарником".

– Він має команду зібрати.

– "Міцні господарники" – це коли господарства вже немає, а він міцно тримається за своє місце. "Міцними господарниками" мають бути заступники, має бути команда. А команду формуємо, її вже сформовано практично. У ній є абсолютно блискучі люди. Вадим Мороховський, наприклад. Заслужений економіст України, голова правління банку "Восток". Я його називаю Вадічок. Я його знаю з 1992 року... Дійсно геніальна людина, меценат... Ось такі люди мають іти. Є хлопець у команді на прізвище Арутюнян. Він директор медичного будинку "Одрекс". Є Наташа Жукова, чемпіонка світу із шахів.

Я нікого не хочу образити, але я дивлюся на сьогоднішні засідання міської ради періодично... Я почав їх дивитися після того, як мені запропонували піти [на вибори] ...

– То краще б ви й не починали.

– Ось це так. Тому що за державу прикро. А мені прикро за місто, яке все життя стояло на китах... Усе життя в цьому місті була легенда...

– Так.

– А на чому цю легенду побудовано? Це дуже цікаво. Можна, я буквально кілька слів скажу?

– Так.

– На економічній свободі.

– Порто-франко.

– Абсолютно точно. З'явилася ідея порто-франко. І щойно дали економічну свободу, у цю зону почали стікатися купці, художники, архітектори...

– Контрабандисти.

– Контрабандисти, знову-таки, люди, які робили ґешефт...

– Вільне місто.

– Абсолютно правильно. Вільне місто з певним міським статутом, із певними правилами гри. Тому що коли є правила гри, коли їх прописано у статуті міста, коли це все сформовано так, що тобі не потрібно йти до чиновника і вирішувати питання... Роби, як написано. Якщо не знаєш як, роби поза законом. Це ж загальноприйнята річ.

– Те, що вам 68 років, не перешкода активній діяльності мера? Маєте дуже гарний вигляд.

– Дмитре, ви добра людина. Гарна, добра людина.

– Головне – правдива.

– Так. Є гарний вислів із книжки Кена Кізі "Пролітаючи над гніздом зозулі": "Я хоча б спробував". Я думаю, що треба відштовхуватися від цієї тези. Тому що я бачу всю ситуацію загалом. Я якийсь візіонер. Існують "міцні господарники", а існують візіонери. Я не порівнюю себе, звичайно, але, припустімо, Ілон Маск – візіонер.

– Звичайно.

– Він побачив автомобіль Tesla – і зробив його. Він побачив [Crew] Dragon – і зробив. І цей корабель літає в космос – і повертається на Землю. Розумієте? Стів Джобс побачив Apple – і зробив. Хоча сам не крутив гайок і не паяв мікросхем. Необхідно бачити: місто занепадає, Одеса перетворюється на місто вихідного дня. Приїжджають люди, тому що є море, є де жити... Вони приїжджають на кілька днів залишити якісь грошики. Але так місто не може розвиватися. Це неправильно. Море зупиняється в жовтні...

– І все.

– І до кінця квітня місто померти має?

– Скільки Труханов уже мер Одеси?

– По-моєму, трохи менше ніж два строки.

– Ну, чимало.

– Звичайно, чимало.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– І здається, що він уже пустив коріння, укорінився, що він надовго. "Назавжди" не хочеться говорити. Скажіть, перемогти Труханова можна?

– Я думаю, що так. Якби я не думав, що можна перемогти, я б, напевно, не втручався в цю історію. Тут для себе необхідно просто сформувати порядок пріоритетів. Знову-таки, я не суддя, не прокурор і нікого не хочу ганьбити... Тим паче, що, у принципі, Труханов – одеська людина... Він мачо, спортсмен...

– А ви з ним знайомі?

– Так, звичайно.

– У вас нормальні стосунки?

– Нормальні.

– Були до сьогодні.

– Ні. У мене були з ним нормальні до мого виступу на "Шустері". Але, у принципі, ми з ним вітаємося, під час зустрічі можемо обнятися. До коронавірусу принаймні...

– Тепер він вас не обійме.

– Думаю, що ні. Але є таке поняття: "корупція". Насправді я до цього слова ставлюся не так, як усі, а як фахівець у галузі лінгвістики. Що таке корупція насправді? Це гниття, розпад, це все, що дуже неприємно пахне. А в мозку людини є спеціальна зона, яка відповідає за огиду. І тому коли людина щось бере, а воно смердить, вона цього не з'їсть, щоб організм свій не отруїти. Якщо замість слова "корупціонер" говорити "гнилий", то це зовсім іншої конотації набуває... В англійській мові це образливе слово, а у нас якесь нейтральне, що позначає якесь явище...

Насправді те, що діється сьогодні з погляду корупції в місті, жахливо. Я не кажу про Труханова як про одиницю. Я взагалі кажу про період часу з моменту початку незалежності. Тому що все, що робили в Одесі... Щось дійсно зроблено, щось дійсно непогано, але воно осередкове: тут є, а тут уже немає, тут воно з'являється, а тут зникає. А так не має бути. Бюджет міста, як говорила моя бабуся, нівроку 10 млрд. Це належить усім одеситам. Не жменьці чиновників, а всім. І цю суму треба витрачати так, щоб усі розуміли, куди ці гроші йдуть, на що їх витрачають...

– Давайте я вас запитаю просто: ви будете, як лев, боротися за те, щоб перемогти на виборах мера Одеси?

– Так.

– Ви станете мером Одеси?

– Хочу.

– Дякую. Що ви думаєте про президента Зеленського?

– Людина звалила на себе величезну ношу. Вийти із зони комфорту завжди дуже складно. А він був у абсолютній зоні комфорту... Улюбленець країни...

– І не однієї.

– І не однієї. Популярний актор, блискучий. Дуже розумна, дуже підприємлива людина, яка створила медіаімперію й успішно нею керувала, заробила багато грошей. Причому заробила саме кривавим потом. Звичайно, така людина не може не викликати поваги. Він не може не викликати захоплення. Я їхав голосувати за Зеленського з Карлових Вар до Праги і простояв 2,5 години в черзі в посольство. Саме тому, що я хотів віддати голос. Ми з Лорочкою стали в цю чергу і стояли. І не вся черга була, чесно кажучи, за Зеленського.

– Але до кінця ви переконали всіх.

– Частину я переорієнтував, між іншим. Мені б хотілося йому побажати не зупинятися. Я розумію, що повільно... Я навіть коли з ним розмовляв, сказав: "Володимире Олександровичу, мене все влаштовує, крім темпу"... На що він відповів: "Неможливо всю цю заіржавілу машину, яка з великими труднощами повертається, [швидко] зрушити. Протидія жахлива". Мені теж буде жахлива протидія. Я це розумію.

– Я вам зараз поставлю дуже складне, непросте запитання.

– Ой-ой-ой.

– Хто дотепніший, ви чи Зеленський?

– Ну тут змагатися... Я не знаю. Це треба нас поставити двох і ставити запитання. Як у розминці КВК.

– А ви жартуєте один з одним, коли спілкуєтеся?

– Так.

– Анекдоти один одному розповідаєте?

– Ну, я розповів.

– Який?

– Отже, двоє одеситів зустрілися, і один іншому каже: "Слухай, ну перевелися в Одесі порядні люди. Немає порядних людей в Одесі". – "Як це, немає порядних? Про що ти говориш? В Одесі тисячі порядних людей". – "Добре. Ну назви мені 10". – "Шо 10?! Я тобі 5 тис. порядних назву". – "Не треба 5 тис. Назви трьох". – "Ну добре. Померанценбойм порядний?" – "Так. Цей порядний, красень. Давай другого". – "Так... Померанценбойма я вже називав?"

– Багато людей, які професійно займаються сатирою і гумором, у житті дуже замкнуті, важкі, накопичують усередині себе гумор. Ви похмурий у житті чи веселий?

– Дімо, я інтроверт. Я більше люблю слухати, ніж говорити. І людей це іноді бентежить. Ну звичайно, коли компанія своя, коли знайомі, коли щось випиваємо, розмовляємо, сміємося, я щось починаю розповідати... Я дуже люблю життєві історії розповідати, тому що нічого смішнішого за життя не буває. Але більше люблю слухати.

– Хто з ваших колег найдотепніший?

– Я дуже люблю Михайла Михайловича Жванецького. Я вважаю, що він. Але це вже інший трошки рівень. Він вийшов за межі гумориста, за межі сатирика. Він філософ. Це людина...

– ... формує смисли.

– Абсолютно правильно. Це інша категорія. А дотепних хлопців досить багато. Я особисто багатьох знаю.

– З Михайлом Михайловичем ви досі спілкуєтеся?

– Так.

– Що найцікавіше у вашому спілкуванні?

– Він дуже любить, коли я розбираю стилістично його твори. Я йому кажу: "Михаличу, ось дивись. Ти написав верлібр". Він каже: "Що це?" – "Це білий вірш. Це віршована форма". – "Як же? Там рим немає". Я кажу: "Так у цьому ж сенс верлібру: рим немає, а насправді це вірш". – "Нівроку..." Або, припустімо, я його переконую писати великі форми, а не гумористичні оповідання. Він абсолютно геніально розповідає про свої зустрічі з Баришниковим, із Висоцьким, із Любою Поліщук...

– Він вам розповідав про Mercedes Висоцького, який заїхав по Любу Поліщук?

– Звичайно. Після пиятики в Гарагулі в готелі "Россия".

– На теплоході.

– Ні, це було в готелі "Россия". У Москві вони випивали. А Гарагуля робив цей банкет. Це легендарний одеський капітан, до речі. Яких теж немає.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Так. Пароплавства немає.

– Пароплавства немає. Відтворити вже не можна. Одеське морське пароплавство. Було б непогано. Але... Коли я про це починаю говорити, у мене трішечки тремтять руки...

– Михайло Михайлович великий.

– Так.

– Однозначно.

– Так.

– Ви йому в очі говорили, що він великий?

– Ну, періодично кажу. Він любить.

– Так. Тому що сам іноді сумнівається.

– Ну, він сумнівається весь час. У нього дивовижна історія. Людина, яка виходить на сцену в його позиції, у його віці, у його стані загальної любові, – усе одно хвилюється. Каже: "Філімон, стій тут. Киває мені головою з-за лаштунків періодично". Але останнім часом я вже сиджу в залі. І киваю із залу.

– Ви свою першу машину пам'ятаєте?

– Звичайно. Горбатий "Запорожець". 1974 рік. Купив у нашого інваліда дяді Вані. І мене вперше на ній зупинив міліціонер. За перевищення швидкості.

– На "Запорожці".

– На "Запорожці". Це був Гена Гергієнко, згодом начальник ДАІ Одеси або Одеської області... Коли у мене було 50-річчя, мої друзі викотили цю машину на сцену (знімав "Інтер", знімало НТВ). І вийшов Гена: "Я зупинив Філімонова на цьому автомобілі двічі". Дістав 3 рублі. "Хочу тобі повернути". Це було дуже прикольно.

– Які машини у вас після горбатого "Запорожця" були?

– Багато різних. У мене були "Жигулі": "сімка", "трійка". Потім у мене був Ford, Toyota Corolla, Land Cruiser, Lexus, Mercedes. А зараз я пересів на Audi. Я адепт Audi.

– Електромобіль згодом освоїте?

– Дуже хочу.

– Ви досі співвласник кінотеатру Уточкіна в центрі Одеси?

– Уже ні. Я співвласник мультиплексу "Золотий Дюк" на Таїрові.

– Ваш бізнес в Одесі – це мережа кінотеатрів, я так розумію?

– Так.

– Це гарний бізнес щодо прибутку чи складний?

– Це був гарний бізнес донедавна. Зараз, у зв'язку з пандемією, це взагалі не бізнес. Ми з дому гроші туди носимо... Охорону звідти не можна прибрати, прибиральниці мають бути, бухгалтерія і далі працює, тому що комусь треба в податкову [подавати звітність]... Насправді це жахливо. Я просто не розумію, що буде далі. Те саме відбувається в театрах.

– Так.

– І це біда. Але донедавна це був абсолютно нормальний, чесний, гарний бізнес.

– До цього бізнесом ви займалися?

– Так.

– Великий був?

– Був.

– Із чим пов'язаний?

– З торгівлею прокатом металів.

– О, так ви серйозна людина.

– Так.

– Вам подобається займатися бізнесом? Ви відчуваєте, що це ваше?

– Напевно, стратегічно – так. Мені подобається вигадувати теми. Колись цей металевий бізнес я придумав. Від першого до останнього кроку абсолютно. І все це реалізував один. Сам заповнював митні декларації, сам ходив на залізницю, домовлявся, щоб привезли, щоб...

– Із таким обличчям, звичайно, можна самому ходити і домовлятися.

– Загалом, так.

– Ви багата людина?

– Ні. Я заможна людина. Тобто розумієте, Дімо, у мене є все, що потрібно для життя. У мене є невеликий будинок. Він реально невеликий. Він у дуже гарному місці, неподалік від берега моря, на Фонтані. Зрозуміло, що в мене є гарна машина, у дружини є гарна машина. Діти мої забезпечені житлом. У них теж, загалом, усе нормально. Я міг собі дозволити і можу, напевно, досі собі дозволити двічі на рік кудись поїхати. Один раз я зазвичай у Карлові Вари їжджу і п'ю там воду.

– І стою в черзі дві години у Празі.

– Ну це було разове явище. І один раз узимку кудись у теплі країни я їжджу. Тобто все, що необхідно людині для життя, у мене є. А все, що понад це необхідного, – це від лукавого. Не тому що я якийсь безсрібник. Але двох піджаків одночасно не одягнеш, на двох машинах одночасно не поїдеш, у трьох будинках не житимеш... Китайці ж говорили: "На савані кишень немає". Що ти туди понесеш? Роби для людей. Якщо у тебе є така можливість – роби. Спершу для близьких, напевно, а якщо у тебе є можливість – зроби для всіх. Власне, я заради цього і хотів би йти в мери.

– Ви гурман?

– Так.

– Що ви любите поїсти?

– Смачно. Я люблю поїсти смачно. Я сам готую. Добре готую. По-справжньому добре. Моя єврейська бабуся, яка мене виростила, готувала на всю сім'ю...

– Як усі єврейські бабусі.

– Звичайно. І вона мене навчила, припустімо, робити ікру із синіх. Вона говорила: "Олеженько, у жодному разі залізякою не рубай, не рубай ножем залізним. Тільки дерев'яною сікачкою". І коли я роблю ікру із синіх, я ріжу за заповітами моєї бабусі. Або варю ризото, або роблю суп харчо.

– Яка ваша фірмова страва?

– Не знаю. Я багато чого можу. Але ризото – одна з. У мене є приятелька у Флоренції, власниця дуже гарного ресторану. Готує геніально. Чоловік її – шеф-кухар в іншому ресторані. Я робив їм ризото, і вони сказали, що це перфекто.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Як із такою любов'ю до смачної їжі зберегти фігуру?

– Дімо, ви знову хочете мені щось гарне сказати.

– Ні. Я хочу запитати: ви боретеся із зайвою вагою?

– Звісно. Точніше, моя дружина бореться з моєю зайвою вагою. Але не завжди ця боротьба закінчується її перемогами. Щоправда, я намагаюся, намагаюся: ходжу в клуб, ходжу на доріжці, плаваю багато. Мені заборонили грати в теніс – суглоби, усі ці справи... Кажуть, що вже треба з великого...

– У настільний переходити.

– У настільний, так...

– Тобто ви ходите у клуб, займаєтеся, а потім харчо, ризото – і все знову?

– Прикро, але так.

– Як ви пережили коронавірус?

– Ми його ще не пережили, на жаль...

– Карантин, я маю на увазі.

– Карантину дотримувалися. Дуже хотілося кудись вийти погуляти, а живемо ми над морем. Але цією доріжкою над морем така кількість людей в Одесі ходила... Причому чомусь без масок... Я туди просто не наважився йти. Я гуляв у санаторії імені Горького. Нікого немає, тихесенько. Тільки собаки дикі бігають. Брали Мію в коляску – і там ходили.

– Михайло Саакашвілі розповідав, що ви разом з Олегом Сенцовим були у нього на новосіллі в Одесі.

– Так.

– Як погуляли?

– Класно погуляли. Міша взагалі дуже гостинна людина. Дуже. І дуже харизматична. Ось енергетична хвиля, яка йде від Михайла Ніколозовича, збиває людей із ніг. До речі, я радився з ним щодо [висунення в мери] ...

– Що він сказав?

– Він сказав: "Ти правильно робиш". Це чудово.

– У морі ви досі плаваєте?

– Так. Узимку припинив плавати.

– А плавали взимку спокійно?

– Так. Більше ніж 30 років щодня. Іноді не щодня. Головне – не робити великих перерв. Понад тиждень перерва – організм може забути. У мене такі випадки на морі відбувалися...

– Наприклад.

– Отже, я якось приїхав (узимку там дозволяють їздити), спускаюся до води. Якщо сильно холодно, двигуна не глушу, щоб тепленько в машині було. Спортивний костюм і вовняна білизна – я це все знімаю в машині. Плавки, капці беру. І по снігу йду до моря. Заходжу в море. Якщо сильно холодно, пірнаю, розтираюсь, промокаю – і йду в машину. Якщо не сильно холодно, можу проплисти до хвилеріза і назад. Якось приходжу на море... Холодно реально. Піна летить із води. Там дві тітки купаються: одній років 15, інший 13 до 100 не вистачає. І вони мені кажуть: "Філімонов, ти не так купаєшся. Треба спершу розминатися, потім бігати, мочити ноги у воді, щоб ноги звикали, потім занурюватися, потім розтиратися..." Я все роблю не так. Я зайшов, проплив, вийшов, теплу білизну натягнув на себе – і в машину. За три хвилини я вдома.

Отже, приходжу, а вони купаються, "усе не так". І я бачу: на пірс, який у море віддаляється, зайшов мій сусід із першого ряду будинків... У мене другий ряд будинків, а у нього перший над морем. І купає алабая. Це собака Баскервілів. 50–80 кг. Отже, він цього алабая скидає у воду, алабай вискакує з води знову на пірс, обтрушується, віяло бризок... Не знаю, він його від бліх рятував чи загартовував...

Загалом, один раз, другий, третій – і раптом на пірсі з'являються двоє одеських наркоманів. І вони по цигарці курять. Запах дуремару поширюється. Один каже: "Чуєш, Пеца. Шо це ти з твариною робиш". І підходить до мого сусіда. А я в цей час уже вийшов і біля пірса плавки знімаю мокрі. Він сказав перше слово – і я так із плавками й залишився. Він йому каже: "Чуєш, ти, Герасиме!" Я абсолютно отетерів. Думаю: "Матінко моя, які наркомани в Одесі освічені... Тургенєва читали". "Ти ж свою Муму так хрін утопиш. Треба важке щось на шию прив'язати". Я помер... Це така історія життєва.

– З хлопцями, з якими ви пройшли славний шлях "Одеських джентльменів", сьогодні спілкуєтеся?

– Я з ними, звичайно, спілкуюся. Ми з ними і дружимо, і працюємо разом. Тому що ці хлопці, а саме Олександр Тарасуль, Віктор Явник і Євген Хаїт, написали вже сім п'єс. Це все спектаклі про Одесу. І в шести з цих вистав я граю головні ролі. Може, не можна хвалити своїх друзів, але я вважаю, що літературно, драматургічно це абсолютно блискуче написані речі. І мені як актору було дуже цікаво в цьому грати, тому що це справжнє.

Ти береш літературний матеріал і у тебе перед очима образ людини, який ти маєш донести. Ти щось додаєш від себе, якось його через себе пропускаєш, трансформуєш – і йдеш на сцену. І коли повна зала і тиша, люди бояться навіть поворухнутися, ти розумієш, що мети досягнуто. Як казав Шекспір, якщо люди в залі плачуть або сміються, мети досягнуто.

– З Левінзоном ви теж спілкуєтеся?

– Так. Ми навіть граємо дві вистави разом. "Клітка" і "Зроблено в Одесі".

– Я не можу експромтом не попросити вас, знаючи, що ви в дитинстві любили співати і знали всі арії італійською мовою...

– Ой...

– Ми з вами не домовлялися.

– Ні, не домовлялися.

– Я не можу не попросити вас щось заспівати італійською. Трішки.

– Арію чи можна попсу?

– Що завгодно. А було б цікаво і арію, і попсу.

– Ну, припустімо, можна заспівати з "Ріголетто".

– Приголомшливо.

– (Співає італійською.) Пісня про тяжке життя італійського чоловіка, який не міг розібратися із жінками. Така ось пісня. Узагалі люблю італійців, люблю італійську мову.

– Олеже, я вам дуже вдячний за інтерв'ю. Сподіваюся, що ви станете мером Одеси, і абсолютно вірю, що, якщо це станеться, Одеса перетвориться.

– Дмитре, я б хотів буквально ще два слова сказати на завершення. Я недавно прочитав висловлювання однієї дуже розумної жінки. До речі, киянки. Вона сказала: "Якщо ви хочете побудувати країну, з якої ніхто б не захотів їхати, а їхали б тільки на канікули або у відпустку, необхідно зробити дві прості речі. Перша: прирівняти корупцію до зради батьківщині, а корупціонерів – до зрадників батьківщини. Причому до сьомого коліна. Друге: зробити три професії найвисокооплачуванішими, найпрестижнішими у країні: учителі, лікарі й військові. І працювати, працювати, працювати до сьомого поту, тому що, крім вас, вас ніхто не нагодує. Крім вас, вас ніхто не захистить. І крім вас самих, ви нікому більше не потрібні". Ось це треба втілювати в життя.

– Я наостанок попрошу розповісти вас анекдот, щоб ми закінчили з гумором.

– Ну я не знаю... Щось пристойне треба... Левінзон не так давно мені розповів анекдот – розповім його...

В Ізраїлі триває прийом в армію. Заходить дуже дивного вигляду чоловік: два метри зросту, окуляри мінус сім (а йому треба мінус 12), 42 кг ваги. І йому кажуть: "Льово, у які війська ви хочете?" Він каже: "Я б хотів у авіацію". Один генерал каже: "У яку авіацію? Ви дуже високий, у кабіну літака не поміститеся. І потім: ви легкий. Вистрибне з парашутом – вас на ворожі території знесе. Вибирайте якийсь інший вид військ". Він каже: "Добре. Тоді хочу в зенітники". – "Чому саме в зенітники?" – "Я не буду літати – ніхто не буде літати".