Ігор Луценко: Весільний дрон Mavic 3 – основна робоча конячка війни. Які часи, таке й весілля G

– Пане Ігорю, я вас вітаю.

– Вітання.

– З нами – військовослужбовець ЗСУ, аеророзвідник, колишній журналіст… Але хіба ж бувають журналісти у минулому? Це завжди залишається з нами. Колишній народний депутат України. Волонтер, який захищав дуже яскраво історичний Київ і пам’ятки. Пане Ігорю, почну з того питання, яке дуже часто ставлю гостям сьогодні: як для вас почалося 24 лютого минулого року? Що ви робили? Що ви думали?

– Я зранку виїхав на позиції під село Лютіж… Між Лютежем і Демидовим ще зранку був міст. Я туди висунувся, маючи два дрони, які встиг зібрати для війни. І тоді ми вперше побачили росіян – колона приїздила. Бойові дії відбувалися… Поганий був насправді ранок. Настрій був у всіх похмурий. Ми ж не знали: ми виграємо чи програємо. Особливо було неприємно, що посеред ночі було декілька прильотів не так далеко. То, звісно, вже особливо й не спалося після того. І я був приємно вражений 72-ю бригадою, з якою мене звели мої спільні знайомі. Наскільки ці люди спокійно, по-робочому, поставилися до повномасштабної російської агресії, як солдати спокійно копали окопи, планували оборону.

– Коли для вас фронт почався? Я не кажу про 2014 рік, кажу саме про фазу широкомасштабного вторгнення.

– Власне, 24 лютого я познайомився із керівництвом 72-ї бригади. Мені там виділили завдання. Ну і після того вже фактично в режимі нон-стоп працюю у Збройних силах України по сьогодні. Пощастило з бригадою: вона завжди, мені здається, грає ключові ролі. Київ обороняла, причому з правого і з лівого берега. Ключова битва за Мощун – саме під керівництвом і проводом 72-ї бригади. Далі ми наступали на Харків. До речі, це така розкіш, що поки на цій війні ми не часто можемо собі дозволити наступати. Мені пощастило наступати, пізнати смак наступу на Харківщині. А потім нас перекинули на Донбас. І почалося... Можливо, якось війна вже 3.0. Тому що це була абсолютно інша війна: з жахливою кількістю артилерії, із жахливою кількістю втрат. І це був суцільний відступ. По суті, 72-га бригада, відступаючи, завдає дуже сильних втрат ворогу. Це такий задум, це така доля, це такий жереб, який випадає, мабуть, найсильнішим. Ми обороняли Лисичанськ і Сєвєродонецьк, обороняли Бахмут. До сих пір 72-га бригада після того, як я звідти перевівся, продовжує обороняти Вугледар. І навіть там контрнаступ, наскільки я чув, невеличкий стався. Найцікавіші сюжети війни, я вважаю, я побачив.

– А де було найзапекліше, найгарячіше?

– По-перше, найдраматичніше було у Мощуні під Києвом. Коли, власне, доля столиці вирішувалася: чи зможуть вони налагодити свою переправу через Мощун, зломити наш опір і далі піти на Київ. Їм не вдалося. І друге – це, звісно, усе, що відбувалося на Донбасі. Це як порівняти східний фронт Другої світової з іншими фронтами, десь на півдні Італії. Там колосальна кількість військової техніки на повну силу була задіяна. І це щось просто неймовірне було, коли ти знаходишся всередині вогняного валу протягом тижня, як бачиш, як все просто навколо тане, люди гинуть, населені пункти тануть, знищуються. Але, на щастя, у них потім закінчилися снаряди і їх не так стало вже багато. Але не дай боже, якщо б у них було багато стволів і стільки снарядів. Я не уявляю, як би нам далі було із цим усім справлятися.

– А зараз зменшується у них кількість? Зараз уже не так вони їх використовують?

– Безумовно. Це абсолютно різні речі. Тобто, мабуть, у рази. Мабуть, на ключових ділянках щось подібне можна спостерігати, але не настільки. Це те, що я точно не хотів би ще раз побачити. Навіть при всіх реаліях цієї дуже жорстокої війни.

– Я у вас хочу як у аеророзвідника спитати. Скажіть, наскільки у сучасній війні важливі дрони? І які саме найважливіші?

– Стався такий ефект, подібний на те, що сталося свого часу, коли ми вже не можемо без мобільних телефонів і смартфонів… Якось раніше люди воювали без дронів, а я навіть не можу зараз уявити це. Зараз я знаю, що навіть ті мої командири, які раніше воювали без цього, тепер не можуть залишитися навіть на 20 хвилин, щоб дрон був у повітрі, і без того, щоб цей дрон надавав необхідну інформацію. Ця війна зав’язана на велику кількість дронів. Не просто на дрони, а на велику кількість різного роду дронів. І ця тенденція лише наростає. Раніше була одна філософія: дрон вважався чимось дорогим, малодоступним, складним, а зараз навпаки: це спрощується і стає більш доступним. І чим далі, тим дрони будуть простіші, доступніші, їх стане більше. Як автомат Калашникова: у кожного може бути один або й більше дронів.

Скріншот: Алеся Бацман / YouTube

– Я у вас запитаю як у спеціаліста щодо дронів. Ми з Дмитром Гордоном організували з нашим Генштабом збір на розвідувальні дрони DJI Mavic 3. Це удосконалена модель "мавіків". І хлопці з Генштабу сказали, що саме ці дрони вони б хотіли. Вони дають нам бригади конкретні, частини, куди вони відправляються. Ми вже закупили 29 таких дронів. Це і наші гроші власні, це і те, що нам люди збирають. І ось людям коли розказуєш про те, що ж таке дрони, то я кажу, як мені кажуть хлопці й дівчата з фронту: "Це наші очі. Завдяки цим дронам бачимо, що відбувається. Де у ворога скупчення техніки, живої сили". Це береже життя наших захисників. Але я не спеціаліст, не професіонал. Коли я це пояснюю, я просто транслюю те, що вони мені кажуть. Реально ці дрони, які, здавалося б, розхідний матеріал, важливі?

– Вони колосально важливі. Ми не зможемо воювати без тих моделей, які ви назвали і на які ви збираєте кошти. Українська армія базується на декількох речах. Одна з них – це Mavic 3. Це основна робоча конячка війни. До речі, з того боку також цей китайський, як свого часу казали, "весільний" дрон Mavic 3. Але у нас таке весілля... Які часи, таке й весілля. Тому, дійсно, без таких речей ми не можемо. На жаль, наскільки я знаю, Міністерство оборони ще не почало купляти ці дрони. Це дуже погано. І добре, що люди, зокрема ви, збирають для фронту на ці дрони і купують, доставляють їх у частини. Інакше нам би перемоги не бачити.

– Пане Ігорю, чи є у нас можливості, чи будуть у нас можливості, щоб воювати власними розробками? Можливо, інші країни стануть у нас робити великі закупки наших розробок і дронів? Не питаю у вас про те, чи долетить наш дрон до Москви, але якщо можете щось сказати, то скажіть.

– У нас є розробки. Я думаю, має пройти час, щоб вони стали товаром. На сьогодні ми маємо дуже багато можливостей, щоб випробовувати, але, на жаль, надто мало можливостей, щоб виробляти масово. Тут два аспекти. По-перше, є багато технічних геніїв. Але в чому був, наприклад, геній Генрі Форда? У тому, що він зробив масове виробництво геніальнійшим чином.

– Так, так.

– І от саме такого роду геніальності нам не вистачає. Підприємницької геніальності нам об’єктивно не вистачає. Через те, що об’єктивно складні економічні умови, а з іншого боку, не надто держава любила таких людей. І ми бачимо, що їх у нас дефіцит. У нас достатньо талановитих інженерів, але трошки менше, ніж хотілося б, талановитих підприємців. Зараз те, що є, треба масштабувати. І ми зрозуміли, що є об’єктивна загроза російських ракетних ударів, енергетична інфраструктура страждає… Складно щось виробляти. Але нам все одно треба виробляти масово. І я думаю, що через деякий час, навіть, можливо, під час війни ми зможемо заробляти на тому, що будемо експортувати певні види дронів. Можливо, ми будемо відправляти частину на фронт, частину – на експорт. Щоб мати можливість, так би мовити, тримати штани і чим харчуватися, тримати наш економічний фронт.

– Пане Ігорю, за час широкомасштабного вторгнення Росії в Україну як ви змінилися? Просто по-людськи.

– Не знаю. Схуд, мабуть (сміється). Насправді такі речі видимі потім. Я повернувся в Київ десь після року відсутності. І я відчуваю, що став цинічнішим і, можливо, у чомусь спокійнішим. Неможливо, мабуть, вижити на війні, не будучи частково хоча б цинічним. У мене, наприклад, багато друзів загинуло, і якось треба думати про це прагматично, скажімо так. Хоча це важко. І з іншого боку, я особисто відчуваю страшенну цінність усього, що тут є, у столиці. Особисто я не звертаю уваги на жодні ракетні атаки, "шахеди". Тут колосально прекрасне життя. І раджу всім цінувати кожну його хвилину.

– Процитую інтерв’ю з Єгором Фірсовим, який зараз під Бахмутом: "Ті, хто були на передовій і хто каже, що з ними все окей, – у всіх є посттравматичний синдром. І це те, із чим наша держава у повний зріст стикнеться після перемоги і з чим треба буде працювати". За вашими спостереженнями, що відчувають хлопці і дівчата? І наскільки це може бути проблемою?

– Це частково може бути проблемою для частини людей. Через те, що весь час боятися за своє життя інколи дуже виснажує. Але я б не зводив проблему до чистої психології. Бо саме те, що може бути після перемоги або може бути зараз, – це те, що люди дійсно можуть не розуміти, жертовності, подвигу і взагалі усього, що там відбувалося на війні. І це буде просто соціальний бар’єр між тими, хто воював, і тими, хто не воював. Уявіть собі: приїжджає людина після війни, у неї немає бізнесу, вона вже забула про свою професію частково за ці роки, а у цей час його колеги, котрі не воювали, виросли, зміцніли. Оце буде великою проблемою, яка як мінімум не тільки у психології гніздиться. Це проблема соціально-економічної адаптації ветеранів. До речі, зараз для тих, хто повернувся з пораненнями з війни, котрі вже не здатні воювати, потрібно, мабуть, щось дуже серйозне їм запропонувати, щоб адаптувати їх у тилу. Зараз я спостерігаю: якщо ти реально приїжджаєш на воєнній хвилі, то ти відчуваєш страшенну одинокість і нерозуміння твого настрою. І це нормально. Тому що люди, можливо, просто не бачили і не розуміють, з чим це порівняти. Тому, дійсно, є така проблема, вона буде наростати: одні жертвували, а інші не жертвували. Одні робили все для перемоги, а інші просто проїхалися пасажирами без квитка на поїзді до перемоги.

– Чого ви навчилися з 24 лютого?

– Чисто для себе я засвоїв професію Ілона Маска: менеджмент у галузі інновацій. Яким чином народжується щось нове: від ідеї, до прототипу і далі до серії. Я став більше розуміти Маска. Він інколи жорсткий буває у Twitter, любить ругатися – інколи я його розумію. Насправді людина йде своїм шляхом, у нього своя війна. Він робить дуже великі речі. І так само я зрозумів у маленьких речах, як народжується щось нове у масштабі цивілізації. Потрібно, щоб воно було дуже необхідне, – і тоді воно з’являється. Коли у тебе немає вибору: або ти винайдеш, або помреш. У моїй ситуації десь так і відбувалося. І вдалося винайти ті речі, котрі зараз рятують життя. Наприклад, ви назвали Mavic 3 Kombo – для нього ми розробили більш-менш придатну для фронту виносну антену. Щоб ти сидів десь на хованці, а сам виносив антену і літав дроном, щоб у тебе не могли влучити з гармати. Це дуже корисно на фронті. Такі прості речі рятують життя. 

– Ви сказали, що засвоїли професію Ілона Маска, а його статок ви теж засвоїли?

– Ну, все навпаки. Війна – це, на жаль, втрати. У тому числі у мене в особистому плані. Але з іншого боку, знаєте, у чому кайф? У тому, що насправді у тебе немає матеріальних потреб. Матеріальні потреби у тебе прив’язані до потреб підрозділу, до потреб тебе як бойової одиниці, а не як людини. І навіть якщо б у мене зараз було більше грошей, я б, чесно кажучи, не знав би, як на себе їх витратити. Мені нічого не треба зараз, крім зброї, обладнання, удачі. Більше нічого не треба.

– Ви нагороджені орденом "За мужність" III ступеня.

– Спочатку я взагалі не звертав на це уваги, а потім зрозумів: а як я доведу, що я взагалі воював? І я тепер зрозумів, що орден мені згодиться (сміється). 

– Це за якусь операцію чи за сумою факторів?

– Це за успішний захист Києва. Наша бригада отримала дуже велику кількість цих нагород. У цих списках була ледь не суцільна 72-га бригада. І дійсно, заслужено мої побратими отримали ці нагороди. Я просто бачив весь цей жах: у яких страшних моментах вони жили, захищали і, на жаль, не всі дожили. Але ті, хто дожили, – я вважаю, заслуговують на винагороду. Був конкретний результат: ми захистили столицю, ми захистили насправді всю державу тоді.

– Ціною життів, ціною героїчних вчинків. Розкажіть про те, що можна розказати: які б ви виділили героїчні історії? Про яких людей можна розказати?

– Ну, я писав багато про свого загиблого побратима, з яким ми з першого дня війни практично пройшли усі етапи боротьби 72-ї бригади: київську кампанію, харківську, бахмутську, сєвєродонецьку і вугледарську. І я вважаю, що ця людина, власне, у певний момент врятувала столицю. Коли штурмували одну дуже стратегічно важливу точку, він не розгубився. Було вбито командира нашого підрозділу, і мій покійний побратим Олег взяв командування на себе, дав команду відкрити вогонь. І це врятувало Київ, тому що тоді могли перейти річку Ірпінь саме в цьому місці. Ірпінь був лінією нашої оборони. Зокрема, вони намагалися Мощун форсувати. А це могло статися ще гірше, ніж Ірпінь. Уявіть собі: там по суходолу можна було пройти, якщо б вони захопили наші позиції. Тому, власне, я вважаю, що я своїми очима бачив момент героїзму, коли людина одночасно сплавляє в один злиток сміливість, професіоналізм. І, можливо, певна доля божественної удачі.

– Пане Ігорю, як би ви охарактеризували армію окупанта? Хто вони? Як вони воюють? Що у них у голові?

– Ну, я би охарактеризував як нову армію. Сьогодні це зовсім не ті люди, котрі їхали на Київ, на Харків і так далі. З одного боку, ще залишилися люди, котрі готові помирати просто так. Я був дуже здивований здатністю росіян помирати абсолютно без жодної користі. Очевидно, що просто дурний наказ іде – і вони його виконують. Заїжджають, наприклад, на якісь траншеї – ми там їх знищуємо, і наступна партія так само заїжджає. Це не "вагнери", які, мабуть, узагалі не розуміють, що відбувається, а професійні військові 155-ї бригади морської піхоти. Траплялося, що ми з ними воювали і в Мощуні, і під Вугледаром. А зараз, мені здається, інше покоління росіян прийшло. Можливо, вони більше хочуть жити. А з іншого боку, вони менше розуміють, що відбувається, де небезпека, де ворог, де друг. Усе-таки значний відсоток людей із цивільного життя. А із цивільного життя – все-таки більше волі до життя як такого. Зараз, мені здається, противник став більш по-мирному хитріший. І єдність між російським народом і армією, мені здається, зросла у чомусь. Тобто тил у росіян став більше допомагати фронту. І цим вони відрізняються від першої хвилі, яка покотилася на Україну в минулому році. У чомусь вони стали, можливо, навіть ближчими до нас. Тому що більшість тих, хто зараз воює, – це люди із цивільного життя. І в цьому небезпека, тому що з’явилася певна гнучкість. З іншого боку, ресурсів, мені здається, у росіян на велику війну ще вистачає. Принаймні так, як вони їх тратять, – у них усього ще набагато більше, ніж у нас. Тому якщо хтось очікує, що це скоро закінчиться, – скоріше навпаки. Якщо нічого не робити, то воно буде безкінечно тривати. У росіян для цього і азарту, і людей, і ресурсів, на жаль, вистачає.

Фото: Ihor Lutsenko / Facebook

– Коли, за вашими відчуттями, чекати перемоги України? І що для вас українська перемога?

– Для мене українська перемога – це зламати хребет російському імперіалізму. Зробити так, щоб росіяни нас найближчі 100 років навіть не думали турбувати. І це можна зробити декількома способами. Хтось мріє про розпад Росії, хтось мріє про інсталяцію якоїсь демократичної влади. Я вважаю, що перемогою була б спільна зі світовим співтовариством грунтовна демілітаризація Росії.

– Демілітаризація, яка має включати обов’язково денуклеаризацію.

– Правда. Мінімальною основою нашої безпеки буде те, що у росіян не буде ядерної зброї, далекобійних та й будь-яких узагалі ракет, танків і так далі. На Росію насправді ніхто не збирається нападати. Їй ця армія взагалі не потрібна. І умовою миру і процвітання Росії чи того, що там буде на цій території, мусить бути те, що там не буде зброї. Ця зброя завжди мулятиме, їм завжди хочеться цю зброю кудись направити. А є купа країн, котрі не мають таких армій і живуть прекрасно, значно краще, ніж росіяни, значно щасливіше. Це необхідна умова, безумовно. І це мінімальна умова, за якої ми можемо не хвилюватися за своїх дітей і онуків. Далі видно буде. Тому що це все-таки люди проблемні. А тому ця війна триватиме до тих пір, поки у росіян залишиться хоч якась зброя. Дай росіянину зброю – він піде опромислювати українців обов’язково, тому що це ж його "найрідніші брати".

– Коли ми переможемо?

– Мій попередній особистий досвід спостереження за такими великомасштабними процесами каже, що може бути два сценарії. Перший – те, що написано у військових підручниках. Наша країна може потрапити у довгострокову війну з Російською Федерацією. Це написано у підручниках із геополітики, що є свої інтереси в усіх. Але, з іншого боку, у нас настільки розмаїта і хаотична ситуація, стільки різних факторів, що "чорні лебеді" мусять бути. Щось мусить статися, що докорінно поміняє ситуацію. Я не готовий точно казати що. Але під час Майдану було багато разів так, що Майдан нібито переходить у позиційне протистояння, зараз розійдуться всі, стане нецікаво, але знову потім щось стається і знову все продовжується, знову енергія, люди, полум’я. Так само зараз, я думаю, щось таке може бути. Росія – дуже хитка конструкція. Міжнародна політика – дуже хитка конструкція. Тому я очікую, що, можливо, будуть якісь фактори. І знову, в черговий раз, аналітики, які прогнозували щось одне, виявляться присоромлені. Я відмовляюся глибоко і точно щось прогнозувати у нинішніх чудових часах. Вони були б чудові, звісно, якби люди не гинули.

– Пане Ігорю, яке майбутнє, який фінал очікує на Путіна і на його бандитів, котрі... Хочеться сказати: опиняться на лаві підсудних у Гаазі. А може, ще щось краще?

– Я думаю, що Путіна так чи інакше очікує смерть. І ми робимо все, щоб цю смерть прискорити. Така наша робота. Ми не сподіваємося, що він помре від серцевого нападу чи, як здається, про рак говорили. У ці байки я зовсім не вірю. Найголовніша хвороба Путіна – це Збройні сили України і Україна. І ми мусимо робити свою роботу в даному випадку. Що стосується його бандитів, мені вбачається такий сценарій: деякий час, можливо, у них буде повний карт-бланш робити все, що вони хочуть, про що вони мріяли. Оці хлопці з кувалдами, Пригожин, Гіркін і так далі – цілком можливо, на певний і недовгий період вони матимуть повноту влади, але ж із їхніми підходами дуже скоро це все у них завалиться. Тому що Путін тримається за рахунок мінімальної обережності кагебістської, а у цих взагалі береги попутані. Вони повністю неадекватні. Тому багато хто вважає, що нехай оці радикальні патріоти так звані, які казали: "Путін слабкий, він не хоче воювати. А ми будемо воювати на повну"... Я думаю, що вони повоюють на повну, і на цьому ми з Росією закінчимо.

– Останнє питання. Ваша мрія на одразу після перемоги. Що ви зробите перше?

– Я хотів би в кінці кінців реалізувати свої амбіції як конституціоналіста. Мені подобається порівнювати конституції різних країн, дивитися, де краще і де гірше. І врешті-решт я би поміняв державний наш устрій: із феодального на буржуазний. Усе-таки не так погано, коли буржуазний устрій, порівняно із феодальним. Коли в нас невиборний монарх, котрий каже судам, що робити, кого судити, як судити, котрий усіма командує… Щоб був справжній президент, парламент був. Це так класно... Уявіть собі: у Британії і Сполучених Штатах є парламент, а не те, що у нас називається парламентом чи у Росії. Ці всі речі наповнити сенсом… Оця чудова... Хтось каже "гнила", а насправді досить живуча демократія, як показує історія, – це наша історична традиція насправді. Головне – щоб дожили ми усі, дай боже.

– Я вам дякую за інтерв’ю. Бажаю, щоб ваша мрія одразу після перемоги почала здійснюватися, а перемога наша настала якомога швидше. Бережіть себе, бережіть Україну. Дякую вам за це інтерв’ю. І слава Україні!

– Дякую вам. Героям слава!