0 Київ
Демократія – це процес, під час якого люди вільно обирають цапа-відбувайла. Лоуренс Пітер
Вибори президента в Україні – це завжди акт символічний і такий, що мало стосується реальності. Це не вибір головного менеджера, верховного головнокомандувача чи стратега екстра-класу – це вибір людини, "яка відповідає за все". Особливо за те, за що вона не може бути відповідальною у принципі. Наших співгромадян узагалі мало турбують питання підпорядкованості, підвідомчості чи повноважень. Президент – це "цап-відбувайло", точка проектування негативу за все, що відбувається в житті. Конкретну людину ненавидіти і звинувачувати у своїх невдачах набагато простіше, ніж абстрактні "обставини", або, не дай боже, реально оцінити свої зусилля...
Однак напружена і нервова виборча президентська кампанія завершилася, і суспільство готується до вступу в повноваження нового президента (на момент написання матеріалу інавгурація президента України Володимира Зеленського ще не відбулася. – "ГОРДОН"). Утім, завершилася юридично – де-факто ці вибори виявилися значно більшою подією, ніж банальне переобрання керівника держави (щоправда, як правильно дехто зазначає, схожими вони були не так на раціональний вибір між кандидатами, як на битву релігійних груп, які ревно і некритично вірять у своїх кумирів). Ці вибори стали і лінією нових розломів у суспільстві, і нового підходу до дискусії (радше, відсутність такого) про майбутнє країни, наочного вияву нових технологій у політичному процесі й однозначної тенденції вірити в просте і зрозуміле охочіше, ніж розбиратися у складному і нецікавому. Останнє і стало безпосередньою причиною результату, який ми побачили в першому і другому турі.
Чи закінчилися ці вибори передбачувано? Найімовірніше, ні. Чи закінчилися вони логічно (як би це не було парадоксально)? Найімовірніше, так. Перший (чи останній?) президентський строк Петра Порошенка минув. Перший (і останній?) президентський строк Володимира Зеленського починається. Однак у будь-якому разі правильно було б підвести своєрідну проміжну риску під цими подіями – успіхами і невдачами старої влади, викликами перед новою командою і тими стратегічними завданнями, із якими зіткнемося ми всі – незалежно від "кольорових" чи "відсоткових" уподобань.
"Ехо-камера для президента"
Королі дивляться на світ дуже спрощено: для них усі люди – піддані. Антуан де Сент-Екзюпері, "Маленький принц"
Можна було б багато і продуктивно міркувати про стан країни у 2014 році і чого не вдалося справді зробити протягом цього періоду, проте це може стати бездонною темою для розмови. Набагато цікавіше зрозуміти, що ж дійсно вдалося і чому очевидні для Порошенка "перемоги" перетворилися на тотальну "зраду" під час голосування у 2019 році.
Петро Порошенко, як і багато попередніх президентів України, став жертвою власного характеру і власної "управлінської традиції". Безумовно, розумний, енергійний, здатний швидко орієнтуватися у складних ситуаціях – в управлінських питаннях він часто виявляв дуже зрозумілу по-людськи, але неприпустиму з професійного погляду рису – довіряти "своїм" або впадав у мікроменеджмент. Навіть якщо ці "свої" були абсолютно не готовими до відповідальності, яку на них поклали, або могли виявитися не зовсім "лицарями без страху і докору" (утім, я абсолютно впевнений, що всі питання імовірної корупції – річ суто правоохоронних органів, а не дозвільних домислів).
Друзі, колишні колеги, знайомі, підлеглі у Roshen – саме вони стали "кузнею кадрів" нової команди. Це можна було б зрозуміти на етапі 2014-го – початку 2015 року, коли ситуація була особливо складною, коли потрібні були люди, які хоча б не зрадять. Однак, починаючи із 2015 року, ця "негативна кадрова селекція" стала працювати проти Петра Олексійовича – важливі посади обійняли люди, які в повній згоді з "принципом Пітера" не просто досягли на них свого рівня некомпетентності, але в деяких випадках серйозно ступили за нього.
Інший аспект цієї кадрової політики (якому Петро Порошенко не дуже опирався) також очевидний – конформізм цих людей щодо будь-яких побажань першої особи (адже зв'язок між ними був не так професійний, як емоційно-особистісний). І дуже швидко це призвело до формування дуже щільної та стійкої "інформаційної кулі", у якій існував Порошенко (або, як заведено тепер говорити, якийсь варіант особистої "ехо-камери"). Будь-який крок і рішення славословили і майже ніколи не оскаржували. Критику будь-яких дій розглядали з великою підозрою.
Петрові Олексійовичу явно важко дається делегування – він хоче бути в курсі будь-яких "виробничих" дрібниць
Складно сказати, наскільки Петро Порошенко сам посприяв створенню такої ситуації, але вона в будь-якому разі склалася і впливала на процеси, що відбуваються. До всього цього можна додати ще одну важливу проблему – пристрасть до постійного контролю кожного процесу. Петрові Олексійовичу явно важко дається делегування – він хоче бути в курсі будь-яких "виробничих" дрібниць. Можливо, без цього не можна побудувати велику бізнес-імперію майже з нуля, але керувати державою так не вийде – велика кількість таких дрібниць здатна задавити собою будь-кого.
Результат закономірний – явна втрата контакту з очікуваннями ширших мас громадян. Ці бажання і настрої відкидали як незначні або інспіровані (політичними опонентами, ворогами, несвідомими громадянами). У найгіршому разі – просто ігнорували. Замість того, щоб із ними працювати і враховувати їх під час формування стратегій розвитку, було обрано кілька пріоритетів, які (хоча насправді мають важливе стратегічне значення) у підсумку зіграли проти самого Петра Олексійовича.
Безумовне завоювання цих років – безвізовий режим із ЄС. Щоправда, деякі експерти говорять про те, що левову частку юридичних зусиль на цьому шляху було здійснено ще за президентства Віктора Януковича. Абсолютно ймовірно, що це і так. Однак без залізної волі першої особи, без його завзятості і напору ми цілком могли очікувати його приблизно стільки ж, скільки і Туреччина (тобто від початку 80-х років минулого століття) – тож роль Порошенка тут очевидна. І багато українців змогло скористатися цією можливістю.
Хочу також підкреслити – особливо активно цим користуються молоді українці. Усі ці перельоти лоукостами, проживання в готелях, подорожі відносно недорогими автобусами в самому ЄС – це дуже сприяло розширенню географії подорожей українських громадян. І можемо не сумніватися, що із цих поїздок вони приїжджали і порівнювали – "як там" і "тут". Є підозра, що порівняння не йшло на користь "тут"... Якщо доповнити це постійним негативним інформаційним порядком денним про "катастрофічний стан України та її громадян" (нав'язуваним як українським, так і російським телебаченням), то все стане на свої місця.
Схожа історія і з томосом. Знову ж таки, Петро Олексійович не був першим з українських президентів, хто перейнявся питанням одержання незалежної церкви для України. Не був він у цьому навіть другим чи третім. Проте кон'юнктура моменту, поєднана із системною роботою АП у тісній зв'язці з УПЦ КП, дали свої плоди саме тут і зараз. Важливість цієї події, безумовно, ще потрібно осмислити – це якраз ті елементи фундаменту нації, на яких вона стоїть (причому не тільки для людей, які глибоко вірують, – не дарма у процесі одержання томосу частина лідерів думок називала себе "атеїстами УПЦ КП", підкреслюючи ідеологічний, а не релігійний характер підтримки). Однак подальший інформаційний шум навколо цієї події, активне залучення самого Петра Олексійовича в усі ці поїздки Україною з томосом не додали йому популярності, а, радше, навпаки.
Релігія – тема взагалі дуже чутлива, і з нею завжди потрібно бути гранично обережним. Це ще небезпечніше, ніж спроби прикурити сигарету від шашки динаміту, що горить, на бензоколонці. До честі команди Порошенка – їм вдалося не допустити вибуху. Однак і єдності суспільства добитися не вдалося – ті, для кого це було важливо, тріумфували й переконувалися у єдино можливому виборі, противники автокефалії лише зміцнилися у своїй упевненості в неприйнятності для них чинного режиму. А набагато більша кількість байдужих до цих церковних ігор людей просто не помітила того, що відбувалося, або зробила для себе висновок про дивні пріоритети влади.
Порошенко говорив про стратегічний рівень проблем країни, але цей рівень виявився нескінченно далеким від більшості громадян
Мова, армія, опір агресору – усе це не стало домінантним наративом для населення України. І, думається, стогнати щодо цього просто безглуздо – реальність така, яка є.
Переважно проблема Петра Порошенка на цих виборах сформувалася у просте, але критично важливе послання – його гасла не відсилали до майбутнього. Запропонована ним рафінована "українська консервативна ідея" апелює до речей, які для двох третин громадян були несуттєвими або неусвідомлюваними, пройшла повз електоральні уподобання. "Мова, віра, армія" – це не зовсім про світлий образ майбутнього. Це консервування цінностей, але не програма "вибухового розвитку". Із цієї тріади не складалася відповідь на запитання: "Що завтра?". Точніше, не така відповідь, яку хотіла б почути більшість.
Складно не помітити, що до кінця свого строку Петро Порошенко все більше ставав схожим на третього президента Віктора Ющенка – у риториці, у пріоритетах, в акцентах. Результат виявився таким самим. Умовно, Порошенко говорив про стратегічний рівень проблем країни, але цей рівень виявився нескінченно далеким від більшості громадян, які мислять суто оперативно-тактичними характеристиками: сьогодні – купити хліб, завтра – заплатити за комунальні послуги. Для багатьох із них зовнішня політика – це щось безмежно далеке від реальності сьогоднішнього дня. Безпека – це щоб не пограбували сьогодні на вулиці або не забрали родича в АТО. Мова, безвіз – аналогічно.
І, звісно, погана комунікація ухвалених рішень. Власне, її майже не було – незважаючи на постійні запевнення про те, що і президенту, і його команді важливо почути кожного громадянина та його проблеми і що їм важливо все пояснювати, на реальному процесі це майже не позначалося. Можу помилятися, але, можливо, це все та сама проблема "управлінської травми Roshen": Україну сприймали як "колективний Roshen", де президент – директор, а всі інші – працівники різного рівня важливості. Відповідно, і комунікацію було збудовано за принципом "якщо директор уважатиме за потрібне – він вам скаже", а загалом – "менше знають – краще сплять". Знову ж таки, у 2014–2015 роках це могло спрацьовувати. Починаючи приблизно із 2016 року, люди хотіли знати більше про те, що відбувається, але побудована система вже не могла перебудуватися.
Ось цей розрив між важливими особисто для Порошенка цілями і важливими для широких мас потребами, неготовністю президента чути речі, які йому суто по-людськи неприємні, проблеми комунікації – усе це в підсумку і призвело до результату, який ми побачили 21 квітня 2019 року. Тож результат 21 квітня усе-таки логічний, а не абсурдний.
Утім, упевнений, що за кілька років період його президентства навіть його опоненти (як політичні, так і пересічні виборці) згадуватимуть позитивніше і м'якше, ніж це виглядає зараз, а його досягнення у стратегічній перспективі справді виявляться частиною підручників, за якими навчаються діти у школах. Але це буде не завтра. І багато в чому залежатиме від того, якою буде нова команда і як новий президент зможе відповісти на виклики, що стоять перед державою.
Компроміс непоєднуваного
"Поділяй і володарюй" – мудре правило, але "об'єднуй і скеровуй" – ще краще. Йоганн Вольфганг фон Гете
30 квітня ЦВК офіційно оголосила Володимира Зеленського новим президентом України. Однак зрозумілості щодо його строку президентства не стало більше, і для багатьох він усе ще має вигляд "темної конячки". Для когось – "чорного лебедя". Його перемога була все ж несподіванкою – причому не тільки для його опонентів, але й для нього самого. Частину причин, що привели до цього результату, уже описано вище. Однак, загалом, варто сказати, що Зеленський виявився не просто точкою проекції протесту – він виявився об'єктом компромісу непоєднуваного. Його прихильники – це одночасно і небагаті люди, і представники середнього класу, молоді й літні, прихильники НАТО і послідовні супротивники Північноатлантичного альянсу.
Досі не зовсім зрозуміло, як це вдалося поєднувати в межах очікувань від однієї й тієї самої людини, але все таки. До цього додався явний олігархічний консенсус навколо одного кандидата. Їхню мету дуже точно сформулював Арістотель: "Ті, хто купує владу за гроші, звикають одержувати від неї прибуток". Саме цього багато з них чекають. Можливості відновити модель збагачення, що давала їм змогу десятиліттями залишатися на плаву. Усе це я кажу не для того, щоб підтвердити або спростувати ідею "реваншу" старих сил. Зовсім ні. Просто ми маємо дуже добре розуміти, перед якими внутрішніми викликами опиниться новий президент і з чим йому доведеться боротися. Чи не боротися – це теж, насправді, вибір.
Однак не можна і заперечувати, що все це загалом робить політику нового президента менш прогнозованою і зрозумілою для громадськості. Точніше, не зовсім так: ті, хто голосували за нього, пояснень не потребують (поки що), а ті, хто за нього не голосували, усе ще намагаються емоційно впоратися із ситуацією і не зовсім готові до раціонального осмислення. Саме другу групу переважно і турбують такі запитання, як: Чи відбудеться згортання реформ? Яким буде зовнішньополітичний курс? Що буде у відносинах із західними країнами та з Росією? Володимир Зеленський старанно уникав відповідей на ці запитання всю кампанію і багато в чому продовжує цю стратегію й зараз. Підхід не новий, як би це не намагалися сьогодні уявити багато політологів, але зрозумілості від цього не додається. Замість цього перед нами постає "колективний Зеленський" у формі якоїсь "команди".
"Команда Зеленського" стала багато в чому меметичним феноменом, гіпертрофованим опонентами нового президента. Утім, основа в цього є – навіть ті експерти нової команди, яких встигли показати, резонно викликають запитання щодо їхнього професіоналізму і розуміння як поточної ситуації, так і тих складнощів, із якими вони зіткнуться в разі спроби хоча б часткової реалізації даних обіцянок. Їхні пропозиції звучать електорально привабливими, але викликають сумніви щодо здійсненності – багато з них лежить поза межами повноважень президента. Складно зрозуміти – чи їх дали тільки під вибори, чи їх справді хочуть реалізувати. Якщо перше, то ми побачимо досить стандартний для нашої частини суші приклад дешевого популізму не вперше і, найімовірніше, не востаннє. Однак якщо йдеться про спробу це виконати, то їм варто готуватися до тривалої позиційної боротьби з різними центрами ухвалення рішень. Саме тому якість команди, здатність Зеленського вийти за межі тепер уже його особистої "ехо-камери 73%" стане життєво важливими для успіху нової влади.
Хоча складно (і невдячно) судити по людях заочно, але схоже на те, що в Зеленського є щонайменше одна важлива риса гарного керівника – він уміє слухати, навіть якщо йому говорять неприємні речі (ідеться не про публічну площину – це окрема історія). І здатність визнавати свої обмежені знання у питаннях, якими йому доведеться займатися на новій посаді. Будьмо чесними – імовірність того, що він встигне за п'ятирічний строк досконало розібратися в усіх тонкощах політичних процесів, нюансах того, чим той чи інший вид озброєнь відрізняються один від одного, або запам'ятати безліч важливих законів, досить невисока. Люди, які голосували за Петра Олексійовича, завжди будуть незадоволеними рівнем ерудованості Володимира Олександровича. І з цим нічого не поробиш. Але запитаймо себе чесно – чого ми хочемо від цього строку президентства? Думаю, справедлива відповідь – безпеки країни, збереження зовнішньополітичного курсу, розв′язання економічних проблем, зростання довіри до влади. І професіоналізації управління.
Останнє особливо важливе. І це те, на що ми всі справді зобов'язані звертати увагу – який принцип переможе під час формування управлінської команди: "свої" чи "фахівці"? До речі, не варто думати, що принцип "своїх" – це лише про кадрову модель Петра Олексійовича. З огляду на інтерв'ю Володимира Зеленського, він і сам дуже схильний до такого підходу, причому – навіть на глибшому рівні. В одному з інтерв'ю його запитали, як формуватимуть команду. І він відповів, що "з кандидатом у команду мені потрібно пожити – я не знаю, як можна по-іншому людей брати на роботу". Запитання в тому, що він від цього "проживання" хоче дізнатися: ступінь особистої відданості чи професіоналізм? Перефразовуючи нобелівського лауреата Фрідріха фон Гаєка, який сказав: "Не всі гарні люди – неодмінно особисто віддані", справжні професіонали здатні сказати чесно й відкрито, що лідер не правий і потрібно робити по-іншому. Коли це роблять прямо і відверто, складно розраховувати на те, що ці люди будуть приємними у спілкуванні.
Перед Зеленським усі п'ять років його строку бовванітиме привид електорально розділеної країни
Є запитання і до тих, хто вже в новій команді, і до тих, хто претендуватиме на роль нового її члена. Поки невідомо, чи почнуть використовувати всі вони одне з правил [екс-міністра оборони США Дональда] Рамсфельда: "Не обіймайте посади в Білому домі доти, доки не зрозумієте, що здатні казати президенту все, що ви думаєте насправді, "відкрито і без прикрас". Породу цих людей в Україні внаслідок негативної кадрової селекції багатьох владних команд майже зведено до нуля – сьогодні знайти людину, якій вистачає мужності говорити чесно не заради здобуття політичної чи економічної вигоди, а лише тому, що так їй велить її професіоналізм, стає все складніше.
І, до речі, це ще один важливий напрям діяльності для майбутнього президента – сприяти чесним дискусіям у суспільстві, сприяти зростанню справжніх професіоналів в управлінні. Тому особисто я застеріг би нового президента від різких дій щодо кадрів відразу в усіх сферах. Незважаючи ні на що, у державних структурах багато по-справжньому висококласних фахівців, що добре розуміються на своєму предметі, і далеких від політичної боротьби нагорі. Це той гарний бюрократичний доробок, без якого жодна країна не в змозі розвиватися. І це по-справжньому цінний актив, із яким потрібно працювати.
Окрім того, перед Зеленським усі п'ять років його строку бовванітиме привид електорально розділеної країни. І зараз, після більше ніж двох тижнів від закінчення другого туру, частина груп, які стоять із різних боків барикад, продовжує своє протистояння у межах так званих "75" і "25" відсотків. Перші впевнені, що Петра Порошенка могли підтримувати або корупціонери, або люди, які не хочуть розвитку держави. "25%", зі свого боку, уважають, що "75%" – це або проросійський електорат, або недалекі і малоосвічені люди, які не бажають працювати і розраховують на "манну небесну". Традиційно обидві групи сильно помиляються і старанно не помічають колоди у своєму оці.
Однак за цим суперництвом що одні, що інші не помічають головного – цим протистоянням ми мало допомагаємо розвиватися країні, зате сильно спрощуємо життя Кремлю. П'ять років щільних досліджень у сфері гібридних воєн, відточування вміння помічати фейки і маніпуляції, боротьби з дезінформаційними кампаніями, постійне підкреслення, що цілі Кремля не стільки в захопленні територій, скільки в атаці на демократії та поділі суспільства – і після всього цього ми самі сприяємо останньому. Суспільство розділилося, і лідери думок кожної з протиборчих груп роблять усе від них залежне для того, щоб цей розкол став глибшим і ширшим. Ми дійсно хочемо повторення американської ситуації після виборів 2016 року? Слава богу, нам вистачило розуму не оскаржувати процесу і результату виборів – легітимність новообраного президента ні в кого не викликає запитань, і це, безсумнівно, величезний плюс (за що, до речі, величезне дякую і Петрові Олексійовичу).
Проте емоційний розкол куди сильніший і небезпечніший. Можна не сумніватися – саме на його посилення і буде спрямовано сили Москви найближчим часом. Ми хочемо їм допомогти добровільно? Я хотів би звернутися до обох груп – припиніть! От просто тут і зараз! Ненависть, злість, зловтіха мають поступитися місцем конструктивній опозиції для нового президента. Не помінятися місцями з табором "зрадофілів", яких так критикували протягом попередніх п'яти років, а будувати нормальну демократичну систему з ефективними заборонами і противагами. Тим паче, що найближчий час готує нам усім чимало викликів, із якими можна впоратися лише спільно.
Перед обличчям стратегічних викликів
Якщо ми хочемо користуватися миром, доводиться за це боротися. Марк Тулій Цицерон
Із кожним днем з'являється все більше гарних текстів українських експертів щодо як глобального, так і локального контексту, у якому доведеться діяти новому президенту. Глобальні відносини основних геополітичних суб'єктів, продовження зростання (економічного, військового, дипломатичного) Китаю, загострення криз у сфері регіональної безпеки (події на Корейському півострові, індійсько-пакистанські відносини, дестабілізація південноамериканських країн
Окрім того, залишаються наші локальні або регіональні проблеми. Не готовий коментувати питання, у яких не є глибоким фахівцем, але в деяких сферах можу все-таки дозволити собі сформулювати і проблему, і напрям рішень.
Насамперед – Крим і Донбас. Володимир Олександрович протягом усієї виборчої кампанії підкреслював, що мінський процес потребує перезавантаження. Важко із цим не погодитися. Але як людина, яка мала безпосередній стосунок до переговорів у Мінську, можу сказати, що зробити це непросто (власне, поступово від цієї ідеї відмежовується і "команда Зеленського"). Іронія в тому, що [президент РФ Володимир] Путін цілком може спробувати переконати Зеленського в тому, що і він, і ОРДЛО готові в повному обсязі виконати умови "Мінська" в тій послідовності, у якій їх записано. І що це дійсно приведе до зникнення з порядку денного "проблеми Донбасу", а сам Зеленський зможе одержати лаври "миротворця" (не відкидаю, що спокушатимуть навіть Нобелівською премією миру).
До речі, цьому аплодуватимуть і європейські столиці. Можу з усією відповідальністю заявити, що це – деструктивний шлях. Виконання "Мінська" в тому вигляді, у якому його зафіксовано, – загроза національній безпеці та цілісності країни. І дивитися на реакцію наших європейських колег варто з певним скепсисом – вони дуже хочуть скинути із себе цей тягар, і будь-який крок у цій сфері вони всіляко вітатимуть. Навіть якщо він стратегічно б'є проти інтересів України та частини європейських країн.
Усіляко вітаю ідею розгортання широкої інформаційно-агітаційної діяльності на території Донбасу, однак усе-таки перед цим рекомендував би дізнатися, чому це не було зроблено досі і які реальні обмежувачі такої діяльності. Наші можливості доносити свою позицію на ці території дуже обмежені як технологічно, так і контентно. І Росія, не економлячи, вкладає кошти в системи блокування нашого сигналу та демонізацію України.
Зелена карта, це не про "за" – це про "проти"
Без ефективного військово-промислового комплексу (ВПК) та сектору безпеки й оборони Україна просто фізично не виживе. Петро Порошенко запустив частину реформ, ще частину – вважав, що краще "забути". Довести справу до логічного закінчення – явне завдання нового президента. Це і загальний розвиток ЗСУ, і ракетний щит, і подальший розвиток сил спеціального призначення, і створення (нарешті!) нормальної розвідувальної спільноти. І в центр цієї системи потрібно помістити не стільки "результат за будь-яку ціну", скільки життя солдата, сержанта, офіцера. Людини.
Однак не може бути ефективного ВПК без ефективної науки, а із цим часто виникають проблеми – починаючи від адміністративного рівня (і взагалі ставлення політиків та чиновників до неї) і до фінансового (коли науку системно недофінансовують). Водночас саме український науково-технічний комплекс є постачальником нових ідей, здатних радикально посилити ВПК. Окрім того, ми лише дуже поверхово розпочали вивчення та адаптацію до потреб української економіки таких сфер, як штучний інтелект і автоматизація. А між іншим, саме за ними майбутнє.
Усі ці питання (ну, або майже всі) Зеленському доведеться викласти публічно – вимога нового закону "Про національну безпеку" цілком однозначна. Зокрема, у ст. 26 ідеться про те, що протягом перших шести місяців за його дорученням має бути розроблено нову редакцію цього документа.
І ще одне питання, без якого цей перелік не буде повним, – об'єднання нації. Популістські заяви, що "зелена карта" другого туру – це свідчення того, що новий президент "об'єднує країну", гарні для політичної демагогії, але аж ніяк не для реальної роботи. Зелена карта, це не про "за" – це про "проти". На негативі жодне об'єднання не протримається довго. Тому імператив сьогоднішньої політики – пошук справжньої національної єдності. Не тієї, що формується в бінарних позиціях "ми – вони", "свої – вороги", "якщо не ми – то кінець світу", але ґрунтується на чіткому образі майбутнього України, зрозумілих стратегічних цілях, передбачуваній системі управління
Власне, ідеться про ментальну цілісність нації, із чим у нас серйозні проблеми. Розрив між політичними елітами і народом сягнув загрозливих масштабів – зменшення (навряд чи можливо говорити про ліквідацію) цього розриву буде серйозним викликом для нового президента. Водночас нікуди не зникає хронічна проблема як самих еліт, так і народу, що породив їх, – часто дуже містечковий і маргінальний погляд на проблеми як України, так і світу загалом. "Україноцентричність" нашого погляду на світ і на процеси в ньому, яка уже стала легендарною (у поганому сенсі), вимагає рішучого переосмислення.
Національна ідея має бути набагато глобалізованішою і раціональнішою. Її має бути звернено в майбутнє, але не абстрактно-романтичне (яким ми його часто любимо уявляти), а в цинічно-реалістичне (у те саме, де наші вороги самі собою не зникають і не розпадаються, де наші партнери, окрім думки "чим сьогодні я допоміг Україні", мають набагато приземленіші національні інтереси, де технологічний прогрес летить уперед семимильними шляхами, не дуже турбуючись про тих, хто не встигає заскочити на сходинку цього вагона).
Перезмінка – це не тільки про президента. Це про всіх і кожного.
