+5 Київ
Зірку Героя України зараз невчасно носити, бо війна триває і все найскладніше ще попереду. Дай боже, надіну її на парад перемоги
– Олександре, добрий день.
– Доброго дня, Дмитре.
– Радий вас бачити в Києві.
– Навзаєм.
– Погуляємо Києвом?
– Із задоволенням.
– Слухайте, починаємо з Будинку кіно. Це київський Будинок кіно. Але мені чомусь здається, що ваше життя захопливіше, ніж будь-який фільм. Правда? Вам самому так не здається?
– Так, я думаю, так здається більшості українців сьогодні, що наше життя трошки схоже на сюр, бо ніхто не міг собі уявити, що з нами таке станеться. А воно сталося насправді – ми в цьому тепер змушені жити, у цьому живуть наші близькі, у цьому живуть люди похилого віку, діти. Ну, це справді з нами сталося.
– Ви знаєте, у нас багато героїчних хлопців на фронті, але мало кому поталанило стати Героєм України. Ви один із них. Справжній Герой України. За що ви здобули це звання?
– Ну, я не вважаю це персонально моєю нагородою. Річ у тім, що в нас колектив: підрозділ, який працює як одна родина. У нас, я вважаю, визначні заслуги, у нас величезна кількість знищеної ворожої техніки й величезна кількість знищеного особового складу противника. Просто я так розумію, командування вирішило відзначити саме роботу всього колективу в такий спосіб. І, ну, ми взагалі воюємо хоробро. Я гадаю, що це результат саме цього.
– Зірку Героя президент вам вручив?
– Так.
– Особисто?
– Так.
– Як це відбувалося?
– Дуже емоційно. Я переживав сильно, бо зі мною на нагородження прийшло приблизно 10 сімей загиблих хлопців. І оскільки в мене в самого четверо дітей і переді мною ці дітки з дружинами, мами... Я дуже сильно особисто пережив цю емоцію. Так, було емоційно. Це все-таки справді найвища нагорода, яка тільки може бути.
– Ви знаєте, мені хотілося, звісно, щоб ви наділи зірку, а ви не наділи, так?
– Я не надів. Ви попросили її взяти.
– Так.
– Я вас не обдурив: я її взяв і приніс із собою. Але я вважаю, надівати зірку зараз трошки невчасно, тому що війна триває і все найскладніше в нас ще попереду. Тому, я думаю, на парад перемоги, дай боже, я її надіну.
– А так у житті ви не носите?
– Ні.
– Хоч покажете?
– Покажу, так.
– На парад надінете?
– На парад надіну. Я думаю, на парад усі хлопці наші надінуть усі нагороди. У нас достатньо, ну, багато хлопців, яких відзначило командування. У нас і "За мужність" є у хлопців багато нагород.
– Але ж у вас ще і Богдана Хмельницького…
– Так.
– У вас позивний Флінт. Чому Флінт?
– Так вийшло ще, напевно, з якогось минулого життя. У мене була сильно зламана нога, у мене немає шматка кістки. І я довго шкутильгав, два роки я був в апараті Єлізарова – тому так понеслося з тих часів.
– А як зламали ногу?
– Та через дурість. Мене підсікли, мабуть.
– Ви все життя – фактично все життя – живете в Харкові, але народилися взагалі в Каїрі, у Єгипті. Яким вітром вас туди занесло?
– Мій батько був інженером, і за часів Радянського Союзу він будував там металургійний комбінат. Ну, і оскільки каїрські ночі довгі, я так розумію, що все сприяло тому, щоб я народився там.
– А потім одразу Харків?
– Так, потім одразу Харків.
– З батьками ви жили в Харкові? Чи батьки й далі їздили світом?
– Я жив із батьками до 13 років. Потім вони поїхали до Індії – я жив із сестрою. Тож і рано став самостійним. Вони коли повернулися, я вже був зовсім дорослою, самостійною людиною.
– Ви закінчили Харківський інженерно-будівельний інститут, факультет промислового цивільного будівництва. Ну, просто мій колега. Я київський закінчив також. Чому ви туди пішли? Вам подобалося стати інженером? Чи просто пішли тому, що всі йшли кудись?
– Ну, найімовірніше, так, такий час був. Батько в мене був будівельником, і ніби як усі батьки хочуть, щоб їхні діти трошки чи чимало були схожими на них, тому рекомендовано наполягли, щоб я пішов.
– Або наполегливо рекомендували.
– Або наполегливо рекомендували.
– Але ви ще Каразіна закінчили пізніше, так?
– Так, потім закінчив Каразіна. Це вже був мій свідомий вибір у зрілому віці. Так сталося, що я захопився геологією, і тому пішов і здобув освіту.
– Із 1990-х ви в бізнесі. 1990-ті були дуже лихі. Вас це торкнулося: стрілки, розбірки?
– Мабуть, якось… Треба про це говорити, так?
– Якщо є що розповісти – звісно.
– Та не особливо. Як усі. Абсолютно стандартна доля молоді 1990-х. Я тільки-но закінчив інститут, і все це відбувалося дуже динамічно. Як блискавка все це пролетіло. Я іноді навіть не розумію, було це зі мною точно чи ні.
– Але ж щось яскраве було?
– Ну, кілька яскравих моментів було, так.
– Ну яких? Хоч один такий, яскравий-яскравий.
– Ну, багато було цікавих моментів. Я був начальником служби безпеки страхової компанії у 23 роки. Це досить серйозна ніби була така посада, так? І робота відповідальна.
– У 23 роки. Звісно.
– Так. Тоді були всі ці моменти, пов'язані зі страхуванням кредитів і решти. Тож багато було роботи. Ну так вийшло. Але все в межах закону.
– Яким бізнесом ви займалися всі ці роки?
– Ви знаєте, я, з одного боку, вам вдячний, що ви мене витягуєте на ці запитання, а з іншого боку, настільки я зараз не готовий на цю тему розмовляти… Чесно – повністю. Війна – така жінка примхлива – вона займає 24/7 мого часу – я повністю вимкнувся від бізнесу, у принципі. Усі це знають. У мене й на сім'ю п'ять хвилин на день часу – так, поспілкуватися… Просто є… ну, маю повне залучення. Я з хлопцями… Ми працюємо цілодобово, тому…
– Я, знаєте, чому ставлю ці запитання?
– Ні.
– Мені дуже цікавий ваш портрет: людини, яка була успішною в бізнесі, яка вже прожила цікаве, яскраве життя, яка має чотирьох дітей і яка пішла на фронт і стала Героєм України. Це приголомшлива насправді біографія – нетипова взагалі. Хоча, напевно, таких хлопців багато.
– Дуже багато.
– Так-так. Ну, і ми з вами знаємо одного такого. Спільний друг наш. Але дуже цікаво показати людину з усіх боків: ким вона була до війни, ким вона стала під час війни… А знаєте, ще особливо цікаво буде зустрітися після війни.
– Так, із задоволенням.
– Це буде третє життя, правда?
– Так.
– Але ж ви були головою правління Харківського канатного заводу?
– Так, був.
– Це потужне підприємство?
– Ну, коли воно потрапило до мене, воно вже не було потужним підприємством – воно було радше досить уже у стані стагнації, у стані банкрутства. Ми спробували його якось підняти, купили навіть кілька підприємств: лляний завод, конопляний завод, – узяли землю, почали сіяти…
– Конопляний – це добре… (Сміється)…
– Так. Але це промислові коноплі, тому… Але не вийшло нічого. Китайці своїм хімічним волокном забрали весь ринок... А, як показала практика, реанімувати... Екопродукти в нашій країні поки непопулярні через досить невеликий фінансовий добробут громадян середньої верстви. А конкурувати з Китаєм немає можливості через дуже низьку собівартість китайської продукції.
– Що от мені цікаво: на момент початку війни ви були багатою людиною?
– Ну, поняття "багата людина" досить аморфне. Я не розумію, що це таке. Мені досить, так. Я й зараз не почуваюся бідним. Усе гаразд.
– Ви були чемпіоном України з мотоперегонів.
– Так, був. Але це була сама зоря, початок. Тоді брало участь у змаганнях, образно кажучи, там п'ять – десять осіб. Тому не було великої заслуги тут стати… Гарний мотоцикл… Як би все було для того, щоб ним стати.
– Ну, і захоплювалися альпінізмом.
– Альпінізмом захоплювався, так. І зараз захоплююся. Ну, уже тільки в думках. Але я сподіваюся ще повернутися до цього.
– Які вершини підкорювали?
– Саме вершини-вершини?
– Вершини-вершини.
– Ну, Шишабангма, Ама-Даблам. Це зі складного.
– Скільки метрів і де?
– Шишабангма – це Тибет. Це 8027. І Ама-Даблам – це Непал, це одна з найкрасивіших… Я вважаю, це найкрасивіша гора, на мою думку. Вона дуже складна, мені здалося. Там досить прямовисний маршрут такий. Вона приблизно 7 тис.
– Сашо, ну що? Розминку закінчено – переходимо до головного.
– Я не був готовим до розминки, чесно скажу.
– Ви вірили в початок великої війни?
– Я її відчував. Особливо сильно я її відчув в останні місяці. Так вийшло, що я почав багато в YouTube дивитися, що радять, якщо місто окуповане, що радять, якщо місто оточене, як поводитися, як вчиняти.
– Ось ви от так уже навіть дивилися, так?
– Ну так. У мене велика сім’я – я не міг про це не думати. Я вважаю, завдання будь-якого чоловіка – це думати про безпеку, про майбутнє своєї сім'ї, як це все зробити максимально ефективно, щоб сім'ю зберегти. І мені пощастило: я натрапив на хлопця… Я не пам'ятаю, на жаль, як його ім'я, але я йому вдячний. Він розповідав, як треба виходити з оточеного міста – чи напівоточеного. Про те, що треба взяти сім'ю, зібрати із собою найнеобхідніше, не їхати машиною, оскільки дороги будуть перекриті і проїхати буде неможливо. А оскільки в мене старший син – інвалід першої групи, я зрозумів, що це неможливо в моїй ситуації. Тому напередодні самої війни, 23-го числа, я приїхав додому після роботи ввечері, о сьомій годині, і кажу дружині: "Давай, напевно, збирай речі".
– 23-го.
– 23-го.
– Так.
– Я кажу: "Давай, напевно, збирай речі, поїдемо, з'їздимо до Києва". Вона каже: "Увечері... Ти, ну..." Я кажу: "Ну, поїдьмо". Я думаю: від'їдемо принаймні від кордону подалі, я їх відвезу, і далі подивимося, що буде.
Але під'їхавши до Києва, я зрозумів… Це була вже десь приблизно друга година ночі. І я зрозумів, що все-таки треба заїхати за Київ. І заїхав до Вінниці, винайняв там готель. І тільки ми зайшли в номер – почався ракетний обстріл. Я кажу: "Поїхали далі, ближче, щоб я вас виштовхнув за територію". І дорогою діти захворіли. Вони підхопили, видно, якусь або кишкову інфекцію, або перехвилювалися. Вони ж теж… Дитина – вона все приймає. Вона приймає все на себе – емоційний стан батьків… І в них піднялася висока температура, і розлад. І ми змушені були зупинитися. Зупинилися на кілька днів на Західній Україні. Отак у мене почалася війна.
– Тобто ви підсвідомо розуміли чи свідомо розуміли, що це почнеться? Ну, усе-таки було багато попереджень, усе-таки казали, що ось-ось буде. Ви ставилися серйозно до цього?
– Я не знаю, як я ставився до цього. Я просто вважав, що краще це зробити, ніж цього не зробити. Краще я вивезу сім'ю і нічого не станеться, ніж потім я із хворими дітьми пробиратимусь, і якось це все… Для них, по-перше, це стрес божевільний. Потім ми побули днів зо три на західній, уже були затори на кордонах, тому я підвіз їх до словацького кордону пішохідного. За руку... У мене дружина, дітки хворі, собачка маленький. Там їх, на тому боці… у нас донька доросла. Вона саме була за кордоном. Вона там їх зустріла. Ну, я їх так випроводив, провів, вони пішли, а я повернувся...
– Що ви відчували в ці хвилини – коли ви їх проводжали?
– Коли вони йшли?
– Коли ви їх проводжали.
– Ну, у мене було таке змішане почуття… По-перше, мені було дуже боляче дивитися, як дружина з хворими дітьми кудись іде в невідомість. А по-друге, у мене було якесь полегшення, що вони вже поза небезпекою – і я тепер вільний діяти.
І він, до речі, цей хлопець, котрий розповідав… Я не дорозказав. Як виходити з міста... Він каже: "Але найправильніше рішення – це прибрати сім'ю взагалі, вивезти їх. Ви тоді зможете діяти".
– І гир на ногах немає.
– Абсолютно правильно.
– Я багатьом ставлю це запитання – і ставитиму ще багато років: у перший день війни відчуття, емоції? От коли ви почули вибухи, ви зрозуміли одразу, що почалося – правильно? Ось ваші відчуття внутрішні в цей момент.
– Ну, у мене не було ні стресу, ні шоку. Я був готовим до цього. Я це сприйняв дуже емоційно, дуже особисто. Я зрозумів, що це сталося і що із цим уже нічого не вдієш. І ось такі відчуття. Не було в мене ані стресу, ані шоку. Радше була якась мобілізованість, зібраність. Радше таке.
– Ви пішли у ЗСУ добровольцем. Коли це відбулося?
– А ось я провів сім'ю, приїхав машиною у Трускавець, зрозумів, що машиною до Харкова я вже не дістануся. І я її покинув, бо житомирську трасу росіяни вже перекривали фактично...
– Ви це все знали.
– Авжеж.
– Ви знали, що вони наступають на Харків.
– Так, я бачив уже відео, як вони вже на Олексіївку заїхали вантажівками. І навіть уже моделював собі, як би я їх з вікна… у мене є гарна гвинтівка, як би я вже там… Він стирчав із КамАЗ – так пів тіла його… Як би зручно було його звідти зняти.
– А от скажіть: коли ви побачили, як на Олексіївці ворог, ось знову-таки, які відчуття? Ну це ж жах, правду кажучи.
– Я не пам'ятаю конкретно свою емоцію. Я на ній не акцентував. Я пам'ятаю одне: що мене дуже тягнуло додому в Харків. І в мене друг поїхав до Еміратів відпочивати якраз у цей період – він повернувся в Польщу, перейшов там кордон, автобусом доїхав, і ми взяли квиток на потяг і поїхали в Харків.
– Ви любите Харків?
– Ну, це моє найулюбленіше місто. Звісно, це рідне місто. Я виріс там, усі друзі мої, усі… Там моїх батьків поховано, там діти мої живуть, там мій дім, який я разом із батьком збудував. Ну, звісно.
– Ви знаєте, я також дуже люблю Харків. У мене і дружина із Харкова, і багато друзів із Харкова. І так вийшло, що ми великою компанією поїхали в січні до Харкова просто на кілька днів – відпочити, погуляти містом… І я розговорився з одним водієм таксі. Я йому говорю: "Скажіть, а от якщо росіяни підуть на Харків", – от уже ж розмови точилися, – "що ви про це думаєте?" Він мені каже: "Ні, ну я до росіян нормально ставлюся, у принципі". Він каже: "Я і телебачення російське дивлюся весь час. Я до них ставлюся нормально, але якщо вони підуть на Харків, ну, напевно, захищатиму своє місто", – сказав він. Але ж ми знаємо з вами, що в Харкові настрої – я не знаю, як зараз, але були дуже різними, причому я б сказав, "ватних" персонажів, напевно, було 50 на 50. Так чи ні? Скажіть.
– Я намагаюся про це не думати. Це деструктивні думки, які забирають у мене мотивацію.
– Але ж ми за правду.
– Та я ж про правду і говорю. Я намагаюся про це не думати. Я взагалі намагаюся нікого не судити. У кожного ніби… кожній сестриці по сережці. Кожен зрештою заплатить за всі свої дії.
– Ви в карму вірите, так?
– Та я вірю в карму найбільше.
– Я теж.
– Але я думаю, якщо добре копнути, "вати" скрізь багато.
– Так, у Києві теж вистачає.
– І взагалі, як засвідчує практика, я вам скажу, що не вся "вата" та, яка на поверхні. Є настільки замаскована "вата".
– Латентна "вата".
– Так, така, що сховалася. Зазвичай, що далі від передової, то більший патріотизм. У нас є таке прислів'я. Ось ми, наприклад, якщо ми торкнулися цього питання… давайте мовного питання торкнемося, так?
– Давайте.
– От у нас у підрозділі ми взагалі не акцентуємо, якою мовою ми розмовляємо. У письменника Пауло Коельйо є книжка "Як течія річки". Це одна з моїх улюблених книжок: я її називаю... такий концентрат. Там дуже стислі думки, дуже глибокі. Маленькі оповідання: по дві сторінки буквально. І її легко читати. І там є одна розповідь про те, як він приїхав до Чехії восени й дивився, як художник пише картину. І було вже холодно, а він це робив без рукавиць. І він підходить до нього й каже: "Як ти пишеш без рукавиць? У тебе ж руки мерзнуть". А він каже: "Я в рукавицях не відчуваю пензля і не передаю мою емоцію в картинах". І він із ним проговорив пів години – і тільки потім зрозумів, що він не знає чеської, а художник не знає іспанської. Це називають… "Світова мова", так він називав. От у нас у підрозділі світова мова. У нас було багато штурмів з іноземним легіоном. Там португальці – корінні українці під час бою говорили англійською, потім переходили на українську. Тобто половина в мене українською розмовляє, половина – російською.
– Тобто на фронті не до мовних питань.
– У мене такого немає. Ну, у нас у підрозділі такого немає. Ми акцентуємо трошки на інших моментах. Хоча я зі своїми дітьми вже українською розмовляю. І я поступово-поступово… От у мене є друзі, там, із "Правого сектору" – я з ними говорю: "Ви мене навчаєте розмовляти українською мовою". І вони всі із задоволенням зі мною спілкуються. Я в них запитую: "Для вас має значення, якою мовою я розмовляю?" Він каже: "Друже, узагалі байдуже, якою мовою ти спілкуєшся, бо ми бачили, що ти робиш". Тобто в нас просто трохи інші критерії оцінки всього цього. Коли в людей нема до чого прив'язатися: до якихось реперних точок, – вони знаходять собі інші категорії і ними починають вимірювати.
До мене у двір прилетіли три ракети "Града", розбили мені пів будинку
– Сашо, ви поїхали до Харкова. І от ви туди приїхали. Яким ви побачили своє улюблене місто?
– Ну, шокованим і переляканим. Пораненим. Я приїхав із другом поїздом. Ми їхали удвох – і провідник.
– Туди.
– Ну звісно.
– Усі – звідти.
– Усі – звідти. Повний вокзал жінок, дітей, стареньких, іноземців, які покидають… Покинуті машини на вокзалі. Тобто, ну, як би картина була трошки така: гнітюча. Я приїхав додому, до мене прилетіло три ракети "Града" у двір.
– У двір просто?
– Так, і розбили мені пів будинку. Ну, я до матеріального ставлюся дуже просто: це така справа… А ось те, що я зайшов, – було вже темно й холодно, такий вітер був сильний, і фотографії дітей попадали на підлогу, скло розбилося. Я ходжу – воно все хрумтить. Ось це мене сильно тригернуло. І я зрозумів, що взагалі не жарти і прийшли забрати в мене все. Забрати в мене все, у моїх дітей. Тобто все, чим я жив, усе, що мені дороге, – ось я можу раптово це все втратити. Тому це мене вмикнуло дуже сильно, саме цей момент.
– І що ви зрозуміли, що ви подумали?
– Я зрозумів точно, що я… Та й сім’я моя одразу зрозуміла. Коли я їх проводжав на кордоні й мені жінка-митник казала: "Ви можете теж їхати", – і дружина каже: "Поїхали", – я кажу: "Ну, ти ж хочеш…"
– Повернутися.
– Я, наприклад, хочу, щоб мене не лише любили, а ще й поважали. І себе самого хочу поважати. Тому ніби я зрозумів точно, що я піду служити. Я єдине одразу… Тоді, ви пам'ятаєте, був дуже великий потік людей у військкомати. У якісь добровольчі підрозділи я йти не хотів – я хотів піти саме у Збройні сили й саме у 92-гу бригаду. І я дуже радий, що зробив цей вибір, цей крок.
– Імені кошового Івана Сірка.
– Так. Так. І я пішов у рідну харківську бригаду: пішов не сам – нас пішла група. Ми зібралися, там, 10 хлопців, і ми чекали, доки звільниться місце. Нас узяли, причому, кого куди: кого – у роти, мене взяли взагалі в мінометку спочатку. Потім після першого штурму командування вже побачило, як ми діємо, як ми себе виявили, і вони нам віддали розвідку. Ну як? Дали нам керувати розвідкою. Я став командиром розвідвзводу, і хлопці всі перейшли в розвідку.
– Перший штурм, ви кажете. Що це було?
– Перший штурм був – це населений пункт Гракове під Харковом. То була підготовка до харківської операції. До цього така була статична ситуація.
– Тобто росіяни пішли в атаку?
– Ні, ми пішли. Ми пішли штурмувати Гракове. Але то був перший наш штурм. Ми готувалися до нього досить добре, ми тренувалися в міських забудовах, у промках тренувалися багато. Єдине – що ми в посадках не тренувалися, а основна, як виявилося потім… основні всі бойові дії в нас були саме в посадках. Але плюс-мінус ми були готові. Удень почався наступ.
– Ну добре. Ви розуміли, що йдете зараз на штурм. Ви розуміли, що ви можете загинути?
– Ну звісно. А як?.. Після першої черги БТР-82 росіян, коли в мене "дуби" почали падати наді мною, бронебійні тридцятки, я... ми всі зрозуміли, що ми...
– Жарти скінчилися – так?
– Та ні, жартів не було від початку. Звісно.
– Страх був?
- Ні, був фільм. Страху не було. Був якийсь такий уповільнений... Був якийсь бойовий транс. Був настрій на бій.
– Ох як сказали: бойовий транс…
– Так. Був настрій на бій. До того ж ми добре відштурмували, ми забрали міст. Він був досить укріплений, бетонний, вони його тримали. Ми в цьому бою знищили два танки. Щоправда, у нас загинув друг наш Сашко Чабан.
– На ваших очах?
– Ну, уже на відході. Ми, коли відходили… Його ім'ям, до речі, ось зараз назвали вулицю в Харкові. Позивний Пастор. Це найрозумніша людина, найінтелігентніша, він був командиром протитанкового взводу. Але він на відході, коли ми вже завдання виконали й надійшла команда нам відходити… Ми позиції тримали понад добу. І на відході, так, він загинув. У нас було кілька поранених, я зламав ногу в цьому бою. І з поламаною ногою ніби довоював. Ну, доволі складно було, так. Я потім, коли повернувся, глянув на себе в дзеркало – і я не впізнав себе. Очі… ну, ніби чужа людина була.
– Ви ж ніколи не хотіли стати військовим?
– Та в думках не було.
– А як от цивільній людині – я вже не кажу про те: успішному бізнесменові – от як звикнути до воєнного життя? Як узагалі стати військовим? Це стрес був для вас чи ні?
– Запитання складне. Усе сталося абсолютно органічно. Людська природа така…
– До всього звикає.
– Ми до всього звикаємо. Так. Я настільки сильно змінився... Я про це багато разів думав: як так могло статися, що з мене вийшов військовий? Напевно, просто ситуація диктує, обставини тобою керують, ти маєш діяти відповідно до ситуації, у якій перебуваєш. І тут не можна ловити ґав. Тут або ти переналаштовуєшся, або ти йдеш просто кудись за межі історії.
Раніше ми могли до противника 400 метрів підходити чотири години. Зараз таке неможливо: тебе знищить миттєво або FPV-дрон, або скид
– Я бачу, ви дуже скромна людина, але я поставлю запитання – хотів би почути відповідь. Ви гордість за себе відчуваєте? От ви пишаєтеся собою? Тільки чесно.
– Немає в мене такого. Нема в мене такого почуття. Я дуже пишаюся колективом нашим, підрозділом, бригадою дуже пишаюся. Дуже вдячний долі за те, що я потрапив саме в цю бригаду. У нас узагалі батальйон і бригада працюють, як оркестр. У нас чудово працює мінометка, чудова арта... Це цілий механізм, який працює в унісон. Немає такого... Ось трошки виконують соло, там, безпілотники, але водночас усе це не переростає в шум, який усе переважає. Тобто спільність така й колективна робота.
– Де після Харкова ви воювали? На яких напрямках?
– Після Харкова ми… Ну, по-перше, була харківська операція. Після її закінчення ми перейшли Оскіл, і "Кракен" зачищав Куп'янськ-Вузловий, а ми пішли через Подоли на Курилівку і на Піщане, зайшли в Луганську область. У Луганській області досить довго ми були. Там були теж тяжкі бої, було багато штурмів, було багато втрат. Потім ми переїхали на Бахмут, Хромове. Траса життя так звана, дорога життя. Приїхали туди вночі, просто з коліс були змушені заходити на позиції й вибивати вже звідти вагнерів. Вони вже були у траншеях, тому були важкі окопні бої такі, кістка в кістку.
– Окопні бої прямі, контактні.
– Окопні бої. Просто з обміном поранених у процесі бою. Тобто якесь… Ну, як ви кажете? Фільм. Але це життя таке.
– Окопні бої – це рукопашна?
– Ні, окопні бої – це стрілецькі зазвичай. Хто раніше…
– І скільки метрів до ворога?
– Ну, за поворотом. Там, п'ять метрів – міг бути ворог.
– Ви їх бачили?
– Я взагалі противника… чи бачив я отак?
– Так. Так.
– Ну, звісно, бачив. Ми всю харківську операцію пройшли як розвідка: ніжками. Попереду піхоти. Тобто після харківської операції все – Курилівку, Піщане, праворуч від Кругляків – усе це зачищали…
– Вручну.
– Це все робили… БТР-4 є позаду, ліворуч – танк на підтримці. Тоді не було такого домінування.
– Безпілотників, так, авжеж.
– Безпілотників. Ми могли до противника 400 метрів підходити чотири години. Зараз таке неможливо. Зараз тебе знищить миттєво або FPV-дрон, або скид якийсь.
– Інша війна.
– Так. Уже війна змінила своє обличчя.
– Найважчий бій свій ви пам'ятаєте?
– Я пам'ятаю практично всі бої, і вони всі були нелегкі, усі бої важкі. Я вважаю, найважчі бої – це там, де ми зазнавали втрат людських. Незалежно від результату. У нас є чудові штурми, коли ми забирали "опорники" стратегічні противника, але водночас ми зазнавали втрат друзів своїх. Тому стану свята не було. Але були важкі бої, так.
– Коли ви виходили з важких боїв, що допомагало, ну, знову якось зібратися, знову мотивованим бути?
– Я виходив якось із бою з одного, і це вже захід сонця був такий, сонце сідає, і авіація відпрацювала, попереду посадка – і два такі величезні вибухи, "гриби", ФАБ. Тоді ще авіація літала абсолютно вільно над нами, ну, періодично їх збивали зенітники… І повертаюся назад – а звідти "Гради" виходять. І думаю: оце вечір!
Що мотивувало? Та нічого. Ну, як би не було такого питання, що мотивує тебе, що не мотивує. Є завдання – його треба виконувати. І я розумію: якщо ми не зберемося на це завдання, то наші близькі підуть. Тобто тут у нас щодо цього в підрозділі була дисципліна такої ротації: тобто сьогодні йдуть одні, завтра йдуть інші. Штурмів було багато. У нас був день... "День" говорю. У нас був місяць: за 30 днів у нас було 20 штурмів. 20 штурмів – це багато.
– Ви – людина, яка прийшла з абсолютно цивільного життя. Ви в армії служили взагалі до того?
– Ні, я закінчував інститут, у мене була військова кафедра.
– Військова кафедра. Зрозуміло.
– Так. Тоді був такий час. Тоді армія була не модною.
– Тобто ви прийшли з абсолютно цивільного життя…
– Так, мені надали там офіцерське звання, в інституті. І коли я прийшов у військкомат призиватися, я навіть не знав, що я – старший лейтенант. Я чесно вам скажу. Я прийшов і говорю: "Тут має лежати моя картка". Мені кажуть: "Зараз ми подивимося. А хто?.." Я говорю: "Я, мабуть, лейтенант". Мені кажуть: "Ви – старший лейтенант". Я кажу: "Ну все".
– Ну, ось ви побачили виворіт війни: багато крові, багато трупів. От яке ставлення у вас було до трупів, наприклад, коли ви їх бачили?
– Колись у минулому житті в мене був пієтет узагалі до смерті. Тобто як і в усіх людей. Усі думали: ну, ось покійник, там, – це якесь особливе таке відчуття, стан…
– Ви боялися похорону…
– Не боявся, але я до них ставився з обережністю. А після того, як почалася війна... Тобто колись Амосов говорив: "Я бачив тисячі смертей, і ніхто із цього життя не йшов із киком. Усі йшли повільно й тихо". Ну, ніби не кричали: "Ми не хочемо помирати". І все таке інше.
– Найцікавіше, що він це сказав мені в інтерв'ю, так.
– Так?
– Угу.
– Найцікавіше – я ніколи не думав, що теж побачу тисячі смертей. І настільки це все стало повсякденним… Так, ми це бачимо… Я думаю, ви знаєте, узагалі нас якось до цього всього готувала якась… Ситуація трішки глобальніша, ніж нам здається. Пандемія продемонструвала нам тисячі смертей.
– Так. І безпорадність.
– І безпорадність. І продемонструвала, як сильні й міцні чоловіки відштовхують часом жінок, забирають у них маски. І ось такі от моменти війна теж продемонструвала. І зараз ви бачите: інтернет сповнений відео смертей, і ми до цього абсолютно…
– Повсякденність. Тобто спочатку шок був, а потім почалося звикання.
– Дмитре, та не було і спочатку шоку жодного. Шок був від якихось інших моментів.
– Наприклад?
– Від своїх втрат був шок.
– Багато хлопців загинуло, які з вами були?
– Ну, у нас понад 50% колективу загинуло, так. Найстрашніше в цьому – що загиблі… У нас, там, приблизно семеро-восьмеро... я не пам'ятаю, здається, восьмеро людей загинуло хлопців, у яких узагалі не було дітей. Тобто в них, там, мама, бабуся, може, кохана дівчина, наречена, але дітей не було. І загинули хлопці, у яких по троє дітей. Ну, там, три місяці доньці... У нас Прес загинув. Загинули хлопці, яким уже за 50 років було.
– Наскільки правильним є твердження, що загинули найкращі?
– Так, загинули найкращі. Так і є.
– Ваші емоції, коли ви бачили мертвих товаришів, коли вони гинули на ваших очах? Ви плакали взагалі?
– Ні, сліз не було – була пригніченість, було неймовірне бажання помститися. У нас був бій, у якому загинув тактик. Йому влучили в каску. Я так розумію, снайпер. І в нього зламалася шия. І ми його витягли. Витягли, відкотилися, "ешка" попрацювала, підбила танк "Стугною", ПТКР у цьому бою. Ми відтяглися. І я розумію, що нам треба повернутися на це перехрестя й усе-таки зробити, доробити. Ми вже зазнали втрат, уже нам треба із цим щось робити. І я надав запит командуванню, кажу: "Якщо ви хочете… ну, якщо нам треба все-таки взяти цю точку, нам потрібен танк". Нам дали танк, ми його вигнали, прямим наведенням відпрацювали, противника знищили, ми зайшли й забрали цю позицію.
– Вам доводилося колись повідомляти сім'ї хлопців про те, що хлопців більше немає?
– Ну так. Зазвичай я це й роблю.
– Ай!..
– Я взагалі з усіма, крім однієї дружини одного нашого побратима, який загинув, – я з усіма в контакті й з усіма за день, за тиждень… вони мені телефонують, я їм телефоную. То ми підтримуємо стосунки. Вони ж у нас бачать якийсь відгомін, відгук якийсь.
– Як ви взагалі повідомляєте мамі або дружині, що хлопця більше нема? От як, якими словами? Які слова ви знаходите?
– Так, це дуже складно.
– Ви телефонуєте? Чи як це відбувається?
– Так, ми телефонуємо, тому що не завжди є можливість навіть… Дивіться: адже в нас у всіх є мобільні телефони.
– Так.
– Вони самі все одразу розуміють. Щойно ти не виходиш на зв'язок добу-півтори… Ну, ми ж усі дорослі люди – усі одразу розуміють.
– Але надія... Може, поранений. Може, на завданні. Ну, ось ви телефонуєте – що ви кажете? "Здрастуйте". Далі?
– Зазвичай, коли я телефоную, вони вже все розуміють. Намагаємося зробити це якомога м'якше, якомога делікатніше. Тому що це… ну, ви розумієте, який це стрес для родичів, для близьких.
– Та жах. Реакції страшні бувають?
– Так.
– Кричать?
– Кричать так, що чують у сусідніх будинках.
– Ховати хлопців ви їздите?
– Так, якщо сприяє ситуація. Бувають такі моменти, що ми просто фізично не можемо поїхати. Оскільки підрозділ у нас невеликий, і ми фізично не можемо всі поїхати. Або хтось їде, або, якщо це не одна людина, їдемо якось… ну зазвичай їдемо, ну, напевно… але не всі. У нас не виходить так, щоб усім колективом знятися й поїхати, бо в нас є позиції, є завдання, які треба виконувати.
– Ви створили перший в Україні, у Збройних силах України, ударний взвод безпілотників.
– Ну, я не можу сказати, що я його створив, бо це результати праці всього колективу насамперед.
– Ну, ви очолили.
– Я його не зовсім очолив. Я ним опікуюся. Там є досить грамотні хлопці, які це все роблять, виносять. Просто так вийшло, що він створився сам собою.
– Ви розуміли, ви дійшли вже до того, що безпілотники – це зовсім інша вже історія війни…
– Тут спрацювала статистика. Я ставився до цього вкрай скептично.
– До безпілотників?
– Так.
– Серйозно?
– Так, я ставився до них украй скептично. Коли Мікі, він теж загинув уже, царство йому небесне, – прийшов і каже: "Ось у нас скиди – ми можемо скидами попрацювати, побомбити".
– Що таке скиди?
– Скиди – це з Mavic кидати ВОГ, там, бомбочки.
– Зрозуміло. Зрозуміло.
– Я кажу: "Мікі, це шлях у нікуди, ми так не переможемо. Нам потрібні танки, нам потрібні гармати, нам потрібні БТР, штурми, ось". Він прийшов за 10 днів і каже: "У мене… 20 "200" я зробив". Я йому говорю: "Як 20 "200"?" Він каже: "Ну, ось так". І показує мені відео.
– Лише завдяки скидам.
– І показує мені відео, так. І я замислився. Думаю: нічого собі! І поставили ще один екіпаж, розрахунок. І так-так от у нас пішло-пішло. Потім до нас приїхала дружня група наша з важкими безпілотниками. Ви знаєте, про кого я говорю. От.
– Серйозна група.
– Дуже серйозна. Найсильніша.
– Найсерйозніша у ЗСУ, так.
– Так, вони показали нам справжній клас, як це можна робити. Ми знищили якусь страшну кількість техніки. Ну, вони знищили – ми допомагали лише. І ми почали замислюватися над тим, як свою компоненту таку…
– Але вони наковбасили вже техніки на $6,5 млрд, наскільки я знаю.
– Та вже на $7 млрд, здається.
– На $7 млрд. Час минає.
– Ми почали думати, як нам зробити таке саме. Тому що набагато простіше розбомбити з безпілотника позицію, ніж штурмувати її людьми. І з'явилися в нас друзі, які надіслали нам безпілотники великі, і ми почали на них працювати. Ми зараз працюємо лише на них.
– Тобто досвідним шляхом ви дійшли того, що робота з безпілотниками просто змінює картину війни?
– Та я думаю, це інстинкт самозбереження. Елементарний аналіз дає розуміння, що якщо є в тебе можливість… Річ у тім, що пластика ми можемо наробити скільки завгодно. А людей нам узяти ніде більше. Тому, коли є завдання, припустімо… Ми спочатку ж літали на 500–600 м. Ми літали 500–600 м, бомбили передній край, знищували противника й були цьому раді. Потім почали залітати далі, потім – ще далі. І самі борти еволюціонували, генерації нові й нові. Зараз вони творять дива.
– Скільки російських солдатів і офіцерів ви знищили за цей час? Ви рахували?
– Статистику ми ведемо. Підрозділ – так?
– Так. Ваш підрозділ.
– Ну, понад 3 тис.
– Фантастика.
– Це всі разом, Mavic, важкі... Ось у комплексі. Понад 3 тис.
Незважаючи на те, що в росіян є можливість зберегти наших хлопців, вони їх розстрілюють. І конкретно в нашій бригаді такі випадки були
– Скажіть, може, це я такий цинічний? Але ось я коли бачу, як дрони розривають росіян і вбивають їх – і багато вбивають, – я радію, у мене щастя. Які у вас відчуття, коли ви бачите, що ваші дрони вбивають живу силу противника?
– Ну, на війні, мабуть, не думаєш так, як ти когось убиваєш. Ти просто знищуєш, ліквідовуєш противника. І все. Я не розглядаю їх як якусь живу істоту, котра думає, любить, живе. Я розглядаю це як загрозу, що прийшла до мене. І не якась, там, вигадана, а конкретна загроза, котра прийшла з автоматом убивати наших хлопців і дівчат. Усе.
– Або він мене, або я його. Правильно?
– Так.
– Жалості немає до них?
– Жодної. Буває поблажливість. Це коли в нас був випадок, коли ми дроном узяли в полон росіянина. Ви бачили, напевно, це відео.
– Так-так. Коли він ішов і дрон над ним, так?
– Так. Ну, коли він упав на коліна, почав… Тобто тут уже ніби, мабуть, ми переходимо в такі межі, коли це вже…
– Ну, ми вже думаємо: "Може, випадково там опинився, може, насильно погнали? Людина хоче здатися – нехай здається". Так? Чи ні?
– Ну, їх практично всіх там женуть.
– Та багато хто сам іде.
– Так, але вони й самі йдуть.
– За гроші, за іпотеку – за все.
– Тобто вони ж якось туди потрапили, так.
– Звісно. Ну тобто там поблажливість якась була, так?
– Ну, розумієте, у нас просто… мабуть, ми люди інші.
– 100%.
– Ось вони – дивіться: вони – незважаючи на те, що в них є можливість зберегти наших хлопців, вони ж їх розстрілюють. І конкретно в нашій бригаді такі випадки... Це ж не новина.
– У вашій бригаді були?
– Так. Ну, ось вони сімох людей розстріляли. На камері є це все. Я думаю, що тут треба копатися, знаєте, перенестися кудись у минуле: у дитинство, в Алтайський край, до хлопчика, який давить у собі сльози, коли п'яний дідусь його покарав, і йде мучити козу в сарай. Ось я думаю, звідти все це виходить.
– І я б навіть сказав, треба йти до його прапрадіда, у якого те саме було. Генетика страшна.
– Так, кров – не вода, тому…
– Скільки техніки ви знищили російської?
– За весь період?
– Так.
– Приблизно 400 одиниць.
– Це танки, БТР, БМП...
– Так. Понад 400, так.
– Суму рахували?
– Ні.
– На яку суму? А цікаво було б, так?
– Цьогоріч рахував.
– Ну і скільки цьогоріч уже?
– На 30 млн уже знищили.
– Шикарно.
– Так.
– Дрони – це майбутнє війни? Чи перебіг війни ще щось продемонструє?
– Ну, я думаю, ніхто цього зараз не може сказати точно. Бо хто міг сказати два роки тому, що дрони займуть таку нішу велику, що вони відіграватимуть таку роль? Технології радше. Технології – так. Ми бачимо, що дрони зараз на полі бою роблять конкретну мікрозону. Тобто просто тотальну. Нічого живого там… якщо добрий підрозділ, добре працює – на відстані, там, 2–3 км підійти неможливо.
– А от окреслімо, як це відбувається.
– Це система роботи. Це розвідка, це радіорозвідка, це аналіз цього всього, це…
– Ну, от висять розвідувальні дрони над лінією фронту. Правильно?
– Так, вони виявляють противника. Це все… Я взагалі вважаю, що ці два елементи нам дали можливість не програти перші дні. Це дрони Mavic 3 і Starlink. Ми не втратили зв'язку. Ми не втратили управління. Я пам'ятаю, коли була харківська операція, я їздив полями й не розумів, куди мені, у який бік, їхати. І саме Starlink вирішили це питання.
– Тобто Маску спасибі.
– Так. Я не хочу коментувати його пости: що він там пише про Крим, про все інше. Але як би хай пише, що хоче, головне – що в нас є Starlink. Я так думаю. І вони дають нам можливість. І хто хоче перевірити, наскільки це важливо, велкам – і перевіримо. Щодо дронів ми – так? – розмовляли.
– Так.
– Як це відбувається?
– Розвідувальні висять.
– Так, це розвідка висить: вона повідомляє або на FPV-розрахунок, або на розрахунок скидів. Це бачить артилерія у прямому ефірі, це всі бачать, це… Ну, я ж кажу: це оркестр. Долучається арта, долучаються скиди, і це все працює на знищення противника.
– Тобто правду кажуть хлопці, що ні ми, ні противник через дрони не можемо голови підняти? Тобто щоб вийти в атаку, як раніше, у піхотну – про це навіть не йдеться.
– Якщо у вас добре працює підрозділ, то так, дуже складно це зробити. Це можливо зробити, але тут потрібні особливі умови.
– Злагодженість потрібна, так?
– Потрібні особливі умови. Тут змінилася сама філософія штурму. Тобто те, як раніше все це відбувалося, – воно вже не працює. Те, як раніше вночі, там, проводили зміни, – я зараз, образно кажучи, уночі… ми бачимо противника з 1,5–2 км: бачимо, що він іде. Тому дуже складно.
– У нас і в них ось дрони працюють. У кого кращі?
– Ну, я думаю, у нас трохи кращі. Узагалі дрони – це така тема... вона дуже цікава. Це в мене є така думка – хлопці її повністю підтримують: те, що літало вчора, сьогодні не літає, те, що літало сьогодні, завтра літати не буде. Тому ми маємо завжди йти на крок попереду. Тому коли вони зробили величезні підприємства, заводи, налаштували це все, сертифікували й почали випуск величезної кількості певного типу дронів – я можу сказати, що за місяць воно може не літати. Бо знайдуть збитий дрон, вивчать його начинку, поставлять якусь РЕБ – і все. Ось ця модель літати не буде.
– А наші на колінці в гаражах роблять.
– Абсолютно правильно. У нас наша перевага в нашій маневровості, мобільності такій. У нас дрони – це така народна творчість.
– Так.
– До того ж ця народна творчість – я її із задоволенням приймаю. От у нас є спілкування з дуже багатьма підрозділами. І в якомусь із підрозділів вигадують якусь нову штучку, яка дає змогу літати краще. І я із задоволенням… слухаємо всіх, беремо це все на озброєння, і тому в нас, виходить, найбільш передове, те, що придумали всі, – у нас воно є. Як робить Маск, у принципі. Він же теж збирач ідей.
– І полюбляє пости.
– І полюбляє пости.
– Так. Ви знаєте, я вам зараз поставлю неочікуване запитання. Ось мені кажуть наші поліцейські серйозні, що після закінчення війни злочинність зміниться так, що вбивати опонентів з автоматів чи зі снайперських гвинтівок буде вже не модно. Просто у кватирки залітатимуть до них дрони. Тим паче що умільців багато. І на цьому буде вирішено всі питання. Ви згодні із цим?
– Ну, треба буде обережно розмовляти з людьми на вулиці, безумовно. І діяти. Таке можливо, так. Саме так, щоб про це думати, – я не думав, бо не зовсім як би наш профіль.
– Ну так.
– У нас є чим займатися. Але, мабуть, таке можливо.
– Що ви думаєте? Ось найближче майбутнє – які нові можуть бути дрони, що здатні переламати перебіг війни?
– Я дотримуюся такої думки, що лише дрони не можуть перемогти в цій війні. Має бути повністю вся палітра.
– Комплекс, так?
– Це комплекс. У бригаді, у підрозділі має працювати все: від арти, піхоти, зв'язку, логістики… Ну, всі компоненти коли працюють добре, тоді в тебе є результат. Коли в тебе одна якась позиція домінує, інші зазвичай починають стагнувати і втрачають кваліфікацію. Тому саме ось гармонійний розвиток – це найправильніший шлях. Мені так здається.
– Які психологічні трансформації у зміні особистості серед хлопців, які на фронті, ви бачите? Як змінюється все? Навіть дивлячись на себе.
– У нас?
– Так. Люди стають черствішими чи, навпаки, сентиментальнішими? Ось як змінюються вони?
– Ну, мені здається, от у нас змінюються на краще. Ми багато приділяємо цьому уваги. Ми багато розмовляємо. Ми багато розповідаємо, який перед нами є вибір, що він у наших руках, цей вибір. Вибір, яким прийти з війни: пригніченим, поламаним або прийти з гордо піднятою головою.
– Людиною.
– Це твій вибір, це твоє ніби… Звісно, дуже багато залежить від ситуації, від командування, від колективу. Тут дуже багато складників. Але, мабуть... я ще раз повторю: мабуть, мені просто так пощастило. У нас, дивіться, у 92-й бригаді гарне командування. У нас виросло…
– Ось це важливо: стосунки з командуванням.
– Абсолютно правильно. По-перше, атмосфера в колективі. Я вважаю, що на людей кричати не можна, бо хлопцю йти в бій – він… Як він піде в бій, якщо ти його задавив? Він ще годину відходитиме після цього. Він має воїном почуватися. Він має виявляти рішучість і проростати. У нас дуже багато талановитих хлопців. Якщо їм дати свободу в нормальному форматі, вони демонструють себе з такого боку, що ми в житті до такого не додумалися б.
– Тобто психологія важлива.
– Психологія – це найголовніше. Подивіться, як вибудовано у 3-й штурмовій бригаді. Ну, багато в нас бригад, які добре воюють. 92-га, 93-тя… Це я не перераховуватиму всіх, бо ось зараз прикордонники поряд із нами стояли: це "Фенікс", прикордонний загін. Тобто це чудові воїни. Усе залежить від командування, від командира.
– А в росіян – бачили як? Раптом що – відразу б'ють, на яму.
– Ну, у них такі методи.
– Застрелити можуть. І стріляють.
– Ну, стріляють регулярно, так.
– У своїх, так.
– І вони самі стріляються. Ви помітили – так? У них скільки зараз самогубств…
– Багато, так?
– Дуже багато. Дуже багато.
– Що відрізняє наших воїнів від росіян?
– Та ну, це однаково що порівнювати свиню й коня.
– (Сміється)…
– Я не можу навіть вам відповісти. Ну все.
– Хто свиня – зрозуміло.
– Так. Ну все. Але передусім ми в себе вдома, ми в себе на землі, на своїй. Тому в нас навіть стіни нам допомагають. І наше діло, як то кажуть, "правое".
– Ви з російськими полоненими спілкувалися?
– Регулярно спілкуюся.
– Ну й що вони кажуть? Ось які враження від спілкування з ними?
– Я довго не міг зрозуміти, як…
– Я вам скажу, вибачте: я з ними наспілкувався в таборі для полонених – я потім хворий ходив. Ну чисте бидло. Навіть очей нормальних не побачив.
– Я довго не міг зрозуміти для себе, як відбувається ось це… ось той момент, коли вони перебувають, там, за 50 м від нашої позиції, і воно залазить у цю лисячу нору, вкривається спальним мішком і спить. Розуміючи, що за 50 м ми стоїмо, образно кажучи. І потім, коли ми взяли в полон вагнерів – ми їх допитали, і вони нам розповіли, як це взагалі все відбувається. Це дуже цікаво. Ну, це тоді було, коли ми під Бахмутом і Хромовим стояли. Тобто вони сидять у в'язниці. Блатні починають їх агітувати. У кожного є якісь свої боки. Вони їх починають підтискати, піджимати разом з адміністрацією. Він підписує контракт, дає частку адміністрації, дає частку блатним.
– Ще й частку дає?
– Звичайно. Блатні їх етапують у Ростов, у Ростові їх, знову ж, не відпускають, тримають усіх. Заборонено спілкуватися з місцевим населенням, з іншими. Тобто їх переміщають, переміщають увесь час. По суті, він не розуміє, що він уже на волі. Але ще не на волі, він усе ще й далі сидить. І коли їх заводять на позицію й виштовхують… Ну, це, звісно, саме "зетники", ось.
– "Шторм Z".
– Так. Вони перебувають під контролем практично цілодобовим якихось своїх "наглядачів", які все це контролюють, не дають їм вийти. І все: його долю вирішено.
– Тобто вийти із цієї м'ясорубки шансів майже немає, так?
– Мінімальні. Мінімальні шанси. Водночас вони мають успіхи. Зовсім знівелювати їхню здатність воювати – це неправильно. Вони воюють, і воюють м'ясом: багато м'яса. І просто закінчується БК. От стоїть позиція, після 10-го штурму в тебе фізично... БК у хлопців закінчується. І, ну, ти ж камінням не будеш у них кидати...
– Яка мотивація в наших хлопців? Ось є ж величезна втома, чорт забирай…
– Ну, дивіться: от ми вже просто включилися, ми вже вплуталися емоційно в цю ситуацію. І, ну от як сказати, яка мотивація, якщо в нас хлопець, котрий зараз найкращий пілот… 23-го його призвали, відправили до Чугуєва, 92-га там змістилася, і він пішки там 40 км ішов до своєї бригади, щоб узяти в руки зброю й битися. Тобто мотивація сильніша. Ну, я думаю, що тут природа працює. Це якийсь зв'язок із землею, із пращурами, мабуть. Ну от як сказати, що мене виштовхнуло, що мене туди скерувало, на війну? Ось саме ці почуття.
– Утома сильна у хлопців?
– Ну так, є втома.
– Як ви знімаєте стрес? От як відновитися?
– Спимо. Спимо. Висипаємося. Треба висипатися.
– А де на позиції можна виспатися?
– Ну дивіться: наше життя дуже змінилося. Те, що я розповідав вам про перший такий великий етап війни: коли ми здебільшого… у штурмових усе це відбувалося – однаково тебе змінює твій же підрозділ. Зараз ми більше працюємо ночами. Ми здебільшого працюємо вночі. Тому сну мало. Ну, теж хлопці змінюються: ніч попрацював – поспав. Ну, тобто це як у горах: ти йдеш на вершину, ти начебто втомився, але ти дивишся: тобі до табору ще далеко, униз уже спускатися – не варіант. Ти зупинився, передихнув, стабілізував пульс і пішов далі.
– Як ви з позиції свого перебування вже кілька років на фронті ставитеся до цивільних, які не пішли воювати?
– Дивіться, я взагалі б поділив цивільних, які не пішли воювати, на цілу палітру.
– Давайте поділимо.
– Є цивільні, які дуже залучені до війни. Вони роблять багато чого. І без них було б складно. Це ті хлопці й дівчата, котрі роблять дрони, це ті хлопці й дівчата, котрі багато донатять, це ті хлопці й дівчата, котрі гуманітарку постійно… котрі живуть війною. І є люди, які кинули все й поїхали. Є люди, які залишилися, але які нічого не роблять.
– "Це не наша війна". Так кажуть.
– Так. Я втретє в Києві за всю війну, і я радий іти містом. Люди ходять навколо, усе, машини їздять – чудово.
– Ну, ми з вами проходили ось кафе, ресторани: сидять хлопці молоді…
– Ну й чудово.
– Ви нормально реагуєте на це?
– Так, нормально. Нормально. Усьому свій час. Усі ще свого дочекаються призову, я так думаю. Я більше хочу сказати не те, що вони сидять, а те, про що… От у мене був нещодавно випадок: я прийшов у кафе, і за сусіднім столиком сиділо троє молодиків, і один дуже жваво розповідав, як він пішов на стадіон бігати і жінка якась неправильно поставила машину. Він відламав їй дзеркало, а жінка з дитиною – розпочався скандал – він викликав поліцію. І я думаю: те, що в нього є у природі – він бореться за територію… Це непогано. Тільки чому це поширюється лише на жінку з дітьми на стадіоні? Чому це не відбувається в масштабах усієї країни? І ось це мене трошки... Хочеться запитати: "Ви серйозно це робите?"
– А от ми з вами зараз ідемо Києвом – навколо мирне життя. Слухайте, початок травня: у Києві це найкращий час. Каштани, життя... Розумієте?
– Так.
– І от приїхали звідти. От ваше відчуття яке?
– Ну, чудове. Я шикарно почуваюся. Мені дуже подобається. У мене ні на кого немає злості абсолютно. Я взагалі навіть щодо тих, хто виїхав за кордон, – тут я їх не засуджую. Треба розібратися з кожною ситуацією окремо: які в нього були для цього приводи, які… Ви розумієте, ухвалити це рішення – це ж таке життєво важливе рішення… Він же себе викреслив фактично із життя України взагалі. Я думаю, вони вже не повернуться. Мені так здається. Більшість уже не повернеться.
– Це ж залежатиме від фіналу.
– Залежатиме від фіналу. Фінал ще, я так розумію, не скоро, ще не знаю, яким він буде, бо воювати… Ну, ніби виходити на бій зі слабким противником і говорити, що ти переможеш, – це трошки самовпевнено. А виходити із сильним, знаючи це наперед…
– Краса яка, так?
– Так.
– Що ви думаєте про мобілізацію? Ну, от вам бракує зараз солдатів?
– Людей завжди бракує. До того ж, ви знаєте, я дивлюся: у нас у молоді така думка, що якщо ти переступив межу Донецької області, то ти одразу автоматично помер. Або тобі вручили повістку – і ти загинув. Ви вдумайтеся: людина вночі… Ви бачили Тису? Річку...
– Так, звісно. Швидка.
– Уночі він стрибає в неї і пливе. Це в нього позаду ведмідь за ним женеться чи як? Ви уявляєте, який він наляканий? Я б не стрибнув у Тису вночі.
– Я б і вдень не стрибнув, я вам скажу більше.
– І вдень також. Так, і вдень не стрибнув би. Тобто люди настільки дезінформовані, настільки… Ось це, мені здається, велика кількість військових коментує на камеру, в інтернет, у Telegram-канали, яке погане командування, як їх кидають "на м'ясо", як їх те, як їх се…
– Ну, це росіяни багато роблять теж таких речей.
– Так. Але мені здається, що ось, ну, це саме впливає на те, що в нас такий стрес у молоді перед… Водночас, так, у нас є втрати, але є в нас і результат просто дуже великий.
– А втрати зменшилися, до речі, зараз порівняно з першими місяцями війни?
– Ну звичайно. Втрати зменшилися… У нашому конкретно підрозділі?
– Так.
– Ну, значно.
– А в росіян втрати на повну силу?
– Зросли, так. У росіян дуже великі втрати. Я не знаю, вони кров'ю стікають дуже сильно.
– Уся біда в тому, що їх багато, так? І ніхто їх не шкодує.
– Так, але це теж… Тут такий процес… Це інерція, одразу такої кількості не перемелеш, але очі бояться, а руки роблять.
– За ці два з лишком роки сім'ю ви бачили?
– Ну так, я ж бачив. Вони повернулися одразу.
– Повернулися, так?
– Вони щойно дізналися, що я пішов служити, – вони миттєво в мене повернулися й живуть у Харкові. І звідти їх не виженеш. Вони там полагодили будинок, вікна зробили…
– Відновили рамочки, шибки, так?
– Усе відновили, так. Тільки кімнату сина – трохи там не доробили ремонт, а так усе зробили.
– Коли ви стільки надивилися, ваше ставлення до сім'ї своєї змінилося? Ось з'явилося якесь більш трепетне, більш сентиментальне ставлення?
– Та в мене завжди до них було сентиментальне ставлення і трепетне. Але, я думаю, не змінилося. Я їх дуже люблю, вони мене дуже сильно люблять. У нас ніби порядок – усе гаразд. Дуже багато війни насправді…
– Але ось в інших хлопців же не так у багатьох, правда?
– Ну, війна насправді завдала дуже великої шкоди інституту сім'ї. Саме ось ця розлука – не всі готові жити в розлуці, по-перше. По-друге, коли люди живуть у розлуці, вони звикають, у них уже вибудовується якась система внутрішньосімейного управління, і, коли ти повертаєшся, у тебе теж своє бачення, то й починаються ніби ось такі конфлікти, які призводять іноді до трагічного кінця. Але я думаю, що це лише початок. Ще попереду на нас чекає дуже багато…
– Зруйнованих сімей, так?
– Я думаю, так. Бо… бо – так.
– А в багатьох хлопців розпалися сім'ї? Уже ось у ваших товаришів.
– Так, є, є таке. Є таке. Я перепрошую, що я про це говорю, але…
– Ви заговорили про Харків. Зараз дуже багато розмов, що росіяни попруть – не підуть, а попруть – на Харків, ледь чи не спробують його забрати. Яка насправді ситуація?
– Я не маю повного обсягу ситуації, щоб її коментувати…
– Ну, за відчуттями?
– За відчуттями? Те, що росіяни атакуватимуть, – у мене є такі відчуття.
– Саме місто, так?
– Я не знаю, саме місто чи… Те, що вони зараз будуть активізуватися, – я думаю, так. Але в мене просто немає… Я ж кажу: у мене немає… Я дуже скептично ставлюся до прогнозів чи, там, до коментарів якихось людей, які не мають великого обсягу інформації, щоб робити такі заяви. Я вважаю, що в мене не досить інформації, щоб зробити таку заяву. На своєму рівні, на людському, я відчуваю, що так, зараз буде якась активізація. Де вона буде, на якій ділянці – я не знаю.
– Харків ми можемо втратити?
– Думаю, ні. Думаю, ні. У нас досить досвіду, у нас сильні бригади, ми готові, по-перше, морально.
– Щодо зброї: усе є?
– У мене є все для роботи.
– Щаслива людина.
– Я прийшов служити – мені дали АКСУ й чотири ріжки.
– Так.
– Чому я й кажу, ось мені дуже пощастило, що я пішов у 92-гу? Бо це все-таки забезпечення через Міністерство оборони. Ти отримуєш... У мене є і Hummer броньовані, і озброєння, і все, і БТР. Ну, все є в нас для роботи.
– Тобто ви не скаржитеся, усе є?
– Я взагалі намагаюся ніколи не скаржитися. У мене гарне командування, у нас чудова бригада, прекрасний колектив.
Для мене перемога де-факто вже є, бо я чітко розумію, які плани були в Путіна – це відсутність такої країни, як Україна
– Я думаю, що в кожній сім'ї українській лунає в різний час слово "перемога": "Ось це буде після нашої перемоги", "Ось коли ми переможемо", "Ось наша перемога" тощо. Сформулюймо: що таке для вас перемога України? За пунктами.
– Ну, вже така, досить заїжджена тема трохи. Але...
– А для кожного перемога своя.
– Та я скажу про себе. Для мене перемога – вона де-факто вже є. Бо я чітко розумію, які плани були в Путіна. Це відсутність такої країни, як Україна...
– Припинення існування держави, так.
– Цілковито. Цілковито, так. Про те, що ми будемо суверенною державою… Це факт.
– Так. Будемо. Це факт.
– Ми точно не втратимо суверенності, 100%. За яку ціну вона дасться нам – це друге запитання. Про те, що плани його вже зламалися і змінилися, про те, що вся світова спільнота плюс-мінус консолідувалася й допомагає, – це теж ніби факт. Якби цієї роботи не було, уже б усе закінчилося.
– Ви знаєте, я якраз, вибачте, переб'ю вас. Ви не могли, напевно, собі не ставити запитання: а от якби Україна не вистояла тоді? Що було б із вами? Що б ви робили?
– Я не хочу, щоб це пафосно звучало, але я не бачу себе без України. Я жив певний час за кордоном – мені не сподобалося.
– Сашо, але ж була така ймовірність, що ми не вистоїмо? Вона ж була.
– Була. Була.
– Правда? Ми ж щиро говоримо. Ось уявіть собі, не дай боже, це сталося б тоді – що б ви робили?
– Ну, воювали б.
– Ну, а коли нічим було б уже?
– Дмитре, я не ставив собі таких запитань, чесно. І я на них і відповісти не можу.
– Повертаймося…
– З росіянами жити не… не було б.
– Ось і відповідь на запитання.
– Найімовірніше… Я не бачу собі… Ні мої діти, ні… Ну, категорично ні. 100-відсотково ні.
Ми прийдемо з війни, хтось повернеться з-за кордону. Мені дуже цікаво, якою буде ця зустріч
– Ну, ось ви й усе відповіли. Повертаймося до того, що таке перемога України особисто для вас. Тобто відстояли суверенітет – так. Далі?
– Ну, далі – європейські цінності. Як це сказати? Ну, шлях же в нас у всіх зрозумілий, усі цього хочуть.
– Так.
– Усі хочуть жити в нормальній, цивілізованій країні, без хабарів, без корупції…
– Із чесними судами.
– Абсолютно правильно. У правовій державі. І ми за це й боремося. І коли війна закінчиться – а рано чи пізно вона закінчиться – ми зіткнемося… По-перше, ми прийдемо з війни, по-друге, хтось повернеться з-за кордону. Мені дуже цікаво, як буде ця зустріч.
– Як ви дивитиметеся одне одному в очі, так?
– Так точно. Як це все відбудеться.
– Небезпечний момент, до речі.
– Так. Але по факту ми вже розділені. Знаєте, я це із чим можу порівняти? У нас загорілася комунальна квартира. Я пішов гасити, мій сусід пішов гасити, а троє сусідів виїхали. Сусід загинув...
– А ви загасили їхні квартири також.
– Так. Сусід загинув, я обпік руки. А вони повертаються – і кажуть: "Ну що там із нашими квартирами? Робімо ж ремонт". Тобто тут трохи не складається картинка.
– Так.
– Це раз. Друге. Політичні партії вже розпочинають політичні ігрища на всьому цьому. Але, по-перше, ще нічого не закінчено.
– Звісно.
– А по-друге, усі політтехнологи можуть замислитися над тим, що всі їхні технології не будуть актуальними в момент, коли ми закінчимо це все. Тому що ми дістанемо зовсім інше суспільство.
– Звісно.
– Ми дістанемо зовсім інший електорат, як вони це кажуть.
– Звісно.
– У них не буде санкції розмовляти з нами нашою мовою.
– Звісно.
– Тобто вони почнуть тягнути найкращих…
– Розтягувати.
– Розтягувати, так. Але ніби найгірше, я думаю, почнеться після війни в цьому сенсі.
– Розкажіть, що?
– Ну, ось ці всі такі, побутові непорозуміння, політичні, брудні піар-моменти, які можуть нас дуже послабити.
– Але ви розумієте, що політична боротьба може бути дуже специфічною, що просто можуть люди з фронту приходити з пістолетами чи автоматами до політиків і просто їх убивати?
– Я сподіваюся, що ми настріляємося на той момент – нам уже буде не до цього. Ну, я – чесно. Я ось ні на полювання – нічого не хочу.
– Наполювалися, так?
– Так, наполювалися, так. Тому я сподіваюся, що цього не станеться. Я все-таки думаю, що ми дістанемо добрий розвиток. Думаю, грошей у світі багато.
– Так.
– У нас чудова країна, багато ресурсів. У нас розбита вся енергетика. Чудове поле, щоб будувати нову енергетику, поновну, малі ядерні реактори ставити на місці розбитих ТЕЦ брудних. Це чиста енергія. Ми дістанемо дешевий ресурс, у нас розбиті металургійні комбінати вибудовуватимуть у нові комбінати. Бо однаково руда в нас...
– Нові технології. Так.
– Абсолютно правильно. Військово-промисловий комплекс нікуди не подінеться. Україна вдягла піксель на найближчі 30 років. У будь-якому разі. Ми йтимемо в цьому напрямі, ми думатимемо про свою безпеку, про безпеку… Ми вже – знаєте, як той хлопець… Пожартую. У мене є сусід. Я якось до нього прийшов, а він мені показує: "Дивися, яке я опалення собі зробив". А я думав, що я купив собі найдорожчий котел у той час. Він, там, коштував €6 тис. А він каже: "Дивися: у мене до кожної батареї проходить окрема трубка. Тобто в мене кожна батарея гріється окремо". А я кажу: "Ти що, у дитинстві перемерз?" Ми настільки цією ситуацією шоковані, що, я думаю, ми безпеці й армії будемо приділяти велику увагу. Я сподіваюся на це. Щоб такого більше не повторилося, щоб наші діти не зіштовхнулися із тими ситуаціями, у які ми потрапили.
– Добре. Ось усе-таки про перемогу я продовжу. Отже, бачимо, що росіяни мають великий наступальний потенціал сьогодні. Ми бачимо, що вони хочуть наступати і їм є чим і на що. Як ви вважаєте, вони можуть відвоювати ще території?
– Ми робитимемо все, щоб цього не сталося. Але тут питання стоятиме інакше. Такі речі зараз скажу, не зовсім… А яку ціну ми готові платити за це? Ми зможемо підготуватися західним озброєнням, F-16, дронами, безпілотниками, щоб зробити це ефективно, із мінімальними людськими втратами? Або ми не встигнемо це зробити і ми будемо змушені…
– Відходити.
– …якісь ділянки… Просто кістками стояти? Ось тут це питання.
– Ну, це чесна відповідь.
– Ну, я так думаю просто. Тут треба розуміти, що, якщо в тебе немає достатньої кількості озброєння високотехнологічного, яке дасть тобі перевагу над противником, ти змушений будеш закривати ці прогалини людьми. І все.
– Ну, ще рік тому ми говорили – і я казав, – що наша перемога – це відвоювання всіх територій, включно з Донбасом і Кримом. І Херсонською областю, частиною, там, Запорізької області… Вихід на кордони 1991 року. А зараз я над цим дуже сильно думаю. А як ми це зробимо? У вас якісь думки?
– Я не думаю, що це реально на цей момент. По-перше, Донбас дуже розбитий. Якщо ми про Донбас, про Луганськ говоримо, Луганську область – росіяни розбили…
– Ну чого? Донецьк – нормально там.
– Донецьк – нормально. Але все, що довкола…
– Луганськ – нормально.
– Люди, які жили 10 років із паспортами Росії, – їм дуже складно буде… Ну, знову ж таки, це моя думка, я не знаю…
– Вони поїдуть. А Друга світова війна? Ну, я розмірковую вголос. Друга світова війна. Жили кілька років під окупацією, навіть в Україні, так? Коли німці відступали, вони поїхали з німцями. Хтось їм допомагав, хтось із ними працював.
– Дмитре, я не знаю, як це…
– А з Вовчанська як поїхали? А з Куп'янська?
– Швидко. Але вони огризалися дуже.
– Але поїхали з росіянами.
– Поїхали, так.
– Ну, хотіли "русский мир" – ну, вперед за "русским миром". Без територій тільки. Правильно?
– Правильно. Дивіться: я щиро за те, щоб ми забрали все своє й залишилися в межах тих територій, які в нас були до 1991 року.
– Але це важко.
– Ви мене запитали, як я вважаю особисто: можливо це чи ні. Я не знаю, яке озброєння ми отримаємо, я не знаю, як світова спільнота в політичному сенсі долучиться до цієї програми. Тому що це теж важливо. Мені здається, що, ну, знову ж таки ми зробимо все для того, щоб це зробити, виконати, щоб забрати все своє назад. Просто вийде чи ні – я не знаю. Хотілося б, але...
– Будь-які війни рано чи пізно закінчуються переговорами й миром, ми це розуміємо. Зараз говорити про переговори України з Росією безпосередньо неможливо, бо в нас позиція програшна в цих переговорах. Правильно?
– Так, вона не домінантна, так.
– Не домінантна. Отже, програшна. А якими ви уявляєте переговори? Це спільні поступки з двох сторін? Чи ну як? Ну ось як?
– Я ось – чесно, я про це не думаю. Я служу в батальйоні, у нас є чітке завдання, я ним зайнятий 24 години на добу.
– Особливо вночі.
– Так, я намагаюся концентруватися на своїй ділянці, від якої залежить саме результат мого підрозділу. І якщо мені це вдається робити – отже, я справляюся зі своєю роботою. Якщо в мене не виходить – я думаю, чому не виходить, я аналізую якісь помилки, намагаюся це виправити. А думати, як провести переговори – точно ніби не мого…
Коли закінчиться війна? За моїми відчуттями, цьогоріч
– Як ви вважаєте, коли закінчиться війна?
– За відчуттями?
– Так.
– Цьогоріч.
– Ух ти! Збіглося.
– Так. Але мені так здається.
– А чому? Розшифруйте.
– Не можу вам сказати.
– Це відчуття, це просто інтуїція?
– Я думаю, що росіяни зараз полізуть у бійку, пристойно вихоплять, стечуть кров'ю сильно...
– І?
– І зупиняться.
– І відповзуть.
– І відповзуть. Як далі буде – я не знаю, але мені здається, що це буде їхній останній ривок, який вони зможуть зробити. Тому що потім треба проводити мобілізацію або набирати ще людей… Ну, ніби в них теж… Ви розумієте, я вірю… Якщо говорити про великі блоки, то я вірю в те, що Росія рано чи пізно сама схлопнеться.
– Зажене себе, так?
– Так. Тому що вони йдуть похилом, вони роблять якнайгірше. Ось якщо весь світ цивілізований хоче зробити якнайкраще, то вони хочуть показати, як ось вони гірше роблять. Вони максимально погані, вони максимально погано ставляться до своїх людей, максимально погано з ними поводяться.
– Людям це подобається – ось у чому біда.
– Дивіться: вони настільки перекачали ненавистю і злістю народ, що... Ну, це як у кого був дуже злий собака, аномально злий – він мене зрозуміє. Бо рано чи пізно настає момент, коли цей собака розвертається й однаково кинеться на тебе.
– На господаря. Так.
– Я все-таки сподіваюся, що цей момент станеться. Що щойно росіяни... Щось увесь час ми "росіяни", "росіяни"... Щойно в них заберуть цю можливість виплескувати цю емоцію назовні, закриють кришку – каструлю розірве, однозначно. Бо половина, яка повернеться, – ви розумієте, що станеться там у них у селищах у цих?
– Так, звичайно.
– Ну, буде суцільне пекло.
– Уже починається.
– Але я не думаю, що це так відбувається саме в таких товарних кількостях, як нам хотілося б, але нічого доброго з того, що зек, який дістав 25 років за розчленування, вийшов на волю, – нічого доброго із цього не вийде точно. Це ж не професор якийсь вийшов, так?
– Звісно.
– Ну, рано чи пізно в нього… Системи ж працюють.
– А ви в карму вірите?
– Вірю.
– Наздожене вона їх?
– Ну, я взагалі вірю в те, що… Наздожене. Так. Ну, я так вважаю.
– Багато ще росіян доведеться вбити, перш ніж вони зрозуміють, що треба відповзати? Як вам здається?
– Тут, я думаю, це питання не корелюється з відповіддю, воно не вимірюється в кількості загиблих. Путіну однаково, скільки їх помре. Тут питання більше стосується його особисто. Поки він не дасть наказу це все зупинити, це нічого не зупиниться. А це точно не пов'язано з кількістю, скільки помре росіян на цій війні.
– На жаль.
– Це якісь інші матерії. Він має відчути, що може втратити все – чи хоча б великий блок. А процеси – знаєте, це як річка. Ось замерзла річка – зовні здається, вона спокійна – так? Лежить лід, на ньому сніг. А внизу відбувається течія, там бурхлива діяльність. Там десь підмиває, там десь іще…
– Цікаво.
– Я думаю, що в них, у Росії, попри тотальний контроль силовиків, однаково відбуваються якісь заколоти, розмови, уже триває якийсь переділ. Вони ж теж стресонули. Вони мільярдери всі. У них у всіх була забезпечена старість чудова.
– Звичайно.
– Вони всі себе бачили в шезлонгу з коктейлем із парасолькою десь.
– На Заході.
– Так. А в них усе це забрали. Їх знову занурили в їхнє буржуазно-корупційне бароко. Ну, вони хочуть іншого.
– Ай, добре сказали, так.
– Вони хочуть трохи іншого. Тому я думаю, що вони киплять усередині, просто поки що це кипіння ще не переходить в іншу площину. Але рано чи пізно… У всякому разі я сподіваюся на це. Усі тоталітарні режими руйнувалися миттєво.
– Так. Так. Так.
– Різко й швидко. І ніхто на це не чекав. Як це сталося із Радянським Союзом. Раз – і все. Тут те саме. Ми бачили, коли був путч…
– ДКНС, так?
– Так. Ми бачили, коли Пригожин "марш справедливості" свій почав, як його у Ростові зустрічали? Ми ж бачили це все.
– Так, так, так.
– Ну, ми ж розуміємо, що це бачила вся Росія теж.
– Та й у Москві добре б зустріли, я думаю, так.
– То я й кажу: ми ж розуміємо, що це бачили всі. І наближені Путіна також.
– Ось ми розуміємо, що навіть коли війна закінчиться, коли на папері щось підпишуть, однаково вона триватиме. Однаково нам треба буде думати над тим, щоб захищати свою країну, однаково працюватиме ВПК на повну. Правильно? Й однаково люди носитимуть форму й розумітимуть, що рано чи пізно напад із того боку може статися.
– Я в цьому впевнений. І тому… Знаєте, кожен мріє про те, ким будуть його діти.
– Так.
– Ну, я, наприклад, думаю, ким будуть мої діти. Але якщо я вже розглядаю, що вони будуть військовими, що їм треба мати якісь навички, щоб для них це не було таким стресом, як для інших, коли він із мирного став військовим. Тобто це вже непрямі ознаки того, що я це розумію десь у глибині.
– Ось і магазини, дивіться, які вже – бачите? – у Києві. Раніше такого не було.
– Піксельні.
– Так. Так. Бачите? Так. На війні люди бачать страшні картини, і це не може не впливати на психіку. Не може не бути якогось розлюднення. От як уберегти хлопців і дівчат від розлюднення, як підготувати їх до мирного життя, до того, що воно інакше?
– Ну дивіться, я не думаю, що… Якщо це не вводять у розряд культу… А от у мене у підрозділі, у нас у підрозділі це у розряд культу не вводять – так? Ось убивства там тощо. По-перше, лікує сам колектив. Коли ти приходиш – і все інакше. По-друге, я вважаю, що мирне життя швидко реанімує. Пам'ятаєте цей анекдот, коли каже: "Я лише дві години як єврей, а вже як я росіян, вас, ненавиджу..." Пам'ятаєте, так?
– Так, так, так.
- Так, те саме й тут. Я лише пів дня в Києві – і я вже почуваюся…
– Мирна людина.
– Так. Я зараз одягну спортивний костюм і піду – ви мене не зможете відріізнити від ухилянтів.
– А погляд? А очі?
– Ну, я не думаю, що я сильно… Я сподіваюся, що я не сильно змінився. Безумовно, якась трансформація відбулася, але радше це пов'язано з болем утрат. Мені справді дуже шкода хлопців і дівчат, які загинули, які пішли. Мені дуже шкода їхні сім'ї, їхніх дітей, які залишилися, яких вони так любили, які їх так любили. Оце мене дуже сильно ніби… Мені сподобалася дуже фраза, коли сказав – я не пам'ятаю, хто її сказав… Що найстрашніше – це потім, після перемоги, коли ми зрозуміємо, якою ціною це нам усе далося. Це дійсно так.
– До війни ось як би ви відповіли на запитання, що таке щастя?
– Ви хочете запитати, чи змінилися критерії мого щастя?
– Так. Так.
– Звісно, змінилися. От ви мене сьогодні запитували про бізнес, а я спіймав себе на думці, що це мене абсолютно не цікавить. Просто взагалі не цікавить. Я не бачу себе в матеріальному плані зараз зовсім. Я хочу єдиного: щоб мої діти жили в безпеці й у своїй країні. І я – чесно, я не хочу, щоб вони – з усією повагою до європейських наших партнерів, які дали притулок нашим біженцям…
– Так, дякую.
– Я не хочу, щоб вони стояли в черзі по благодійну допомогу. Я не хочу, щоб вони відчували, переживали це. Тож – що таке щастя?.. Ну, як воно змінилося, так? Та більше приземлився я, мабуть, і відчув, що байдуже, де ти перебуваєш, а головне – як ти думаєш.
По-перше, я вважаю, що для будь-якого чоловіка велика честь – захищати свою Батьківщину, свою сім'ю. Це правда. Це, ну, бути на війні, бути ефективним, справлятися із завданнями. Це велика відповідальність і велика честь – усе це робити. Тому я щасливий зараз, у моменті. Я перестав думати, як це буде в майбутньому, як це буде там… Я перестав мріяти, напевно.
– Не будуєте планів, так?
– Ні, не будую. Перестав мріяти, напевно. Перестав дуже далеко закидати вудку. Думаю: ось добре мені – і... І більше мені хлопці допомагають це робити. Ми їдемо з ними – я говорю: "Як справи?" Він каже: "Супер узагалі. Класно, усе нормально". Та, я думаю, більшість зараз так. У нас скоротилися строки. Війна дуже динамічна, дуже стиснуто все. Людина розкривається на війні миттєво, виявляє себе. У нас суспільство виявило себе миттєво.
– Так.
– Ми, образно кажучи, за три ночі зрозуміли, хто є хто. Ті люди, на яких ти розраховував, сподівався, думав, що це – бетонний блок, це виявився буй на воді, на який навіть залізти неможливо, бо він слизький, і…
– І навпаки, так?
– І навпаки, абсолютно правильно. Пацани, які, там, у 22 роки… На нього подивишся – і думаєш, він… А він бере "Муху" й іде зганяти танки. У нас стояло два танки – не могли пройти в Піщане з Курилівки. Стояли два танки російські й не пропускали нас. І нам кажуть: треба прибрати ці танки. Ну, хлопці взяли "Муху", Самбо взяв кулемет – і пішли. Дійшли 20 м до цього танка – він каже: "Я чув…"
– Розмови, так?
– Розмову танкістів. І він із "Мухи" вистрілив йому в дупу – танк завівся й поїхав. Тобто я кажу: цей вчинок може зрозуміти тільки людина, яка знає, що це таке – підійти до танка, який працює, точно працює, бо він потім завівся, і вистрілити з "Мухи", котра йому нічого не зробить. Тобто це сам собою вже подвиг. Ось вам мотивація, ось вам і настрій – ось вам усе в одному пакеті.
– Клас.
– І це хлопці… Льоха, який до нас, там… Двіж, який прийшов до нас буквально нещодавно в розвідку. Загалом у нас дуже багато талановитих хлопців і дівчат. Дуже багато. Їх просто треба правильно ідентифікувати, знайти правильне русло. Я раніше думав, що на війні всі мають саме воювати. Чесно, я думав, якщо ти прийшов на війну, ти обов'язково маєш з автоматом десь вибивати посадку – і ось таке от. Лише така роль у тебе була. А потім зрозумів, що треба БК готувати, треба машини ремонтувати, треба це все возити, треба це все… Це таке…
– Так, так.
– Щоб підрозділ діяв ефективно, ти повинен мати збалансований організм, який працює як годинник. Розписані всі ролі, кожен знає… У нас Дід Андрій – він настільки добре це все прописує, детально… Я от не можу. Коли він, там, буває, десь чимось зайнятий, от якщо мені треба щось прописати, я – все, я здаюся.
– Дід Андрій.
– Ну, він молодий хлопець – просто таке прізвисько йому дали. Так.
– Ви знаєте, хотів на завершення нашої розмови запитати, про що ви мрієте, а ви зараз усе сказали. Які мрії? Прожити ще день, так? Підбити ще кілька танків.
– Ну, це радше не мрії, а це мої завдання. Це мої завдання. Мрії – так, ось я щойно розповів. Ну, ми живемо – і добре. Щоб не було тут "русского мира". Ось це моя мрія. Щоб тут, у Києві, по… Яку ця вулиця зараз має назву?
– Велика Васильківська.
– Велика Васильківська.
– Була Червоноармійська.
– Щоб вона не була більшою Червоноармійською ніколи. Ось це мої мрії. Хоча назва вулиць не має великого значення, але…
– Та ні, має.
– Має, згоден. Сказав…
– Ходити Червоноармійською – якось не фонтан.
– Ось зараз сказав, а потім відчуваю, що щось не те.
– Так, має.
– Має, так. Має. Має значення все. Дрібні пікселі допрацьовуватимемо потім, після війни. І мову підтягнемо, і все підтягнемо. Просто не треба сильно тиснути, пушити. Люди й так утомилися, вони й так… Багато навантаження на них великого лягло різного.
– Ви знаєте, я хочу сказати вам дякую. Я поясню за що. Успішний бізнесмен, батько чотирьох дітей, у якого все в житті чудово, який міг першого ж, другого дня цілком законно виїхати за кордон і жити там, узяв до рук зброю, став Героєм України. Ну, це приголомшлива біографія найдостойнішої людини. І я впевнений, що, якби я був кінорежисером, наприклад, я про такого, як ви, зняв би обов'язково фільм.
– Дякую за теплі слова.
– Дякую вам.
– Але я не вважаю, що це заслуга, чесно. Я вважаю, що це обов'язок. Ну, це ми маємо так. Ну як це?.. Ми особисто маємо сприйняти цю ситуацію. Я думаю, більшість просто ще особисто на себе не приміряла цього каптанчика. Жінки, які підбивають чоловіків виїжджати… Я хочу сказати: просто це ж, знаєте, набутий інстинкт. Є вроджений, є набутий. Коли чоловік починає на небезпеку реагувати втечею – будь готова, люба, що коли тебе притиснуть десь у темному кутку.
– Кине тебе. Ну звісно.
– …він обов'язково звалить. Це вже система. А я не кажу вже про дітей, які все це спостерігають. Тому це шлях так собі, насамперед для них. Тому я не вважаю, що це заслуга. Ну, це моя думка. Але в будь-якому разі дякую, мені було дуже приємно з вами поспілкуватися, пройтися містом. І я дістав теж масу задоволення.
– Ви знаєте, хотілося б сказати ще, звичайно, теплі слова на адресу хлопців і дівчат, які разом із вами воюють, і теплі слова на адресу тих, кого немає. Вони нас уже не почують, але в них є сім'ї. І, ви знаєте, я насамкінець у вас запитаю: от коли ваші діти виростуть і запитають: "Тату, як ти жив? Ось що для тебе головна цінність?" – що ви їм відповісте?
– Для мене особисто?
– Так.
– Ну, для мене особисто найбільша цінність – це залишатися собою. І можливість говорити те, що ти думаєш, і правду. Дивитися іншій людині просто у вічі. Я вам скажу чесно: я просто не заздрю тим людям, які ось приїдуть чи… Ну, ви розумієте, про що я говорю.
– Так, так, звичайно.
– Як ось у вічі дивитимуться? Коли ти ще залучений, ти, там, береш участь у якомусь… А якщо ні? Ну, світ, на жаль, теж так сильно змінився... Вони собі знаходять... Людина не може жити в конфлікті із собою. Вона завжди знайде собі виправдання. Але це виправдання просто до певного часу, мені так здається. Однаково настане момент, коли ти вночі почнеш себе запитувати, так, як це сталося і чому так сталося.
– Для цього треба бути людиною.
– Ті хлопці, які… Ви знаєте, у мене… Щось ми не можемо закінчити розмови.
– Гарна розмова.
– Так. У мене було багато хлопців, які приходили до нас цілеспрямовано і яких я просив, попереджав, я говорю: "Ну, це війна, це не жарти". І вони свідомо на це йшли. І вони загинули. І я казав, що в нас бої тяжкі – ми можемо загинути. І вони на це свідомо пішли. Вони віддали своє життя свідомо за свою країну, за сім'ї. І сім'ї зараз мене почують, вони знають, про кого я говорю. І я хочу передати також усім великий привіт, щиро подякувати за те, що в нас були такі побратими, за те, що вони з нами воювали. Для нас це велика честь і велика гордість. Ми завжди їх пам'ятаємо й пам'ятатимемо. І пам'ятаємо, що вони зробили.
– Дякую.
– Так, вам дякую.
– Нескінченна розмова закінчилася. Дякую вам.
– Дуже дякую.
