$40.69 €43.88
menu closed
menu open
weather +19 Київ

Івар Калниньш: Я всю Україну об'їздив. Тому мені дуже складно чути, що маріупольський театр підірвали, що бомбардують Чернігів, Херсон G

Івар Калниньш: Я всю Україну об'їздив. Тому мені дуже складно чути, що маріупольський театр підірвали, що бомбардують Чернігів, Херсон Івар Калниньш: Сподіваємось, що війна скінчиться, весь світ скинеться – і Україна стане прекрасною новою країною
Фото: УНІАН

Які настрої переважають у Латвії через повномасштабну агресію Росії проти України, чи був розпад Радянського Союзу "геополітичною катастрофою", чому російські діячі культури підтримують війну. Про це, а також про наративи російської пропаганди, "нацистів" у країнах Балтії в інтерв'ю засновнику видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону розповів відомий латвійський актор Івар Калниньш. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Коли розвалився Радянський Союз, ми раділи, а виявляється, багато хто не радів: на їхню думку, геополітична катастрофа сталася. А нам здавалося, що катастрофа – сам Радянський Союз

Іваре, добрий вечір.

– Добрий вечір.

Я дуже радий вас бачити. Але набагато більше раді вас бачити мільйони жінок, які дивляться на свого кумира і згадують чудові хвилини зустрічі біля екранів телевізорів і в залах кінотеатрів.

– Ну, дякую за такі добрі слова (сміється)… Давно це було.

Іваре, хочу подякувати у вашій особі Латвії, братській, дружній нам країні, яка від перших днів повномасштабної агресії Росії простягла руку допомоги Україні. Дякую всім жителям Латвії. Ми в неоплатному боргу перед ними й ніколи не забудемо цього пориву громадян Латвійської Республіки.

– Дуже дякую. Я теж дуже радий за моїх співвітчизників і за всіх, хто не лише надає духовну допомогу, а й матеріальне щось робить. Ми дуже хвилюємося.

24 лютого  яким був для вас цей день? Чи пам'ятаєте ви свої відчуття, коли дізналися, що Росія розгорнула таку агресію проти України?

– Ви маєте на увазі рік тому?

Так.

– Я не вірив, що це можливо. Ну, я відчував, що і до нас, і взагалі до колишніх республік Росія має якесь дивне ставлення... Ну, скажімо, робить якийсь мій портрет на телебаченні й каже: "У Юрмалі взимку пройдіться пляжем". Я в якомусь пальті йду... Я потім дивлюся цю передачу. Закадровий текст: "Нікого на пляжі немає. Він там сам. Ходить..." Я до цього ставився якось із гумором: "Ну, напевно, якийсь редактор... Щось недоказав якось". А це, виявляється, насправді люди так і думають.

Коли ви дізналися, що війна почалася, що на серці було у вас?

– Цієї миті не можна було оцінити, що це буде так масштабно, що будуть такі жертви й так довго, і що брехня заполонить увесь світ, весь ефір. Люди спочатку були шоковані: "Не може бути такого". Але це минуло за якийсь час. Не одразу, так.

Ви були зіркою. Не просто зіркою  секс-символом радянського кіно. Ви знімалися з найкращими радянськими артистами з різних республік, ви знімалися в різних режисерів, у видатних режисерів. Скажіть, наприкінці радянського часу можна було уявити, що Росія таке вироблятиме? Чи були якісь передумови до того, що вона може на це наважитися?

– Ну, я не помічав нічого такого. Я не був у цій єдиній партії, тож інформації в мене, як і у будь-якого пересічного жителя... Нам здавалося це неможливим. І навіть 91-го, коли розвалився Радянський Союз, ми раділи, а виявляється, багато хто не радів: на їхню думку, геополітична катастрофа сталася. Але нам здавалося, що катастрофа – сам Радянський Союз. Мені особисто здалося, що все це мислення пішло кудись, і всі стосунки людянішими стають. Але ваш конфлікт, український, довів, що навпаки все.

Коли Латвія вийшла з Радянського Союзу, їй довелося важче, ніж Естонії й Литві. В Естонії все-таки однорідніше населення було, переважно естонці, у Литві  литовці. У Латвії все-таки було багато росіян, і залишається багато росіян. Це проблема для Латвії? Російськомовне населення, наскільки я знаю, у Латвії займало більш проросійську позицію і заважало проведенню європейських реформ у Латвії. Чи є ця проблема зараз?

– Я думаю, частково є. Просто молодь не знає, що таке депортації. Вони не знають історії, бо не вчили, що відбувалося в 1940–1941 роках. Учора, наприклад, у нас був День пам'яті жертв комуністичного геноциду 1949 року.

Депортації.

– Депортації. Операція мала назву "Прибій". Вивозили з Балтії 90 тис. людей. І майже половина – з Латвії, 42 тис., по-моєму. До того ж сім'ями вивозили. Переважно в Омськ, Томськ, Красноярський край.

Сибір.

– Так, Сибір. Я вчора ще подивився у своєму рідному театрі прем'єру грузинського режисера "Кавказьке крейдяне коло". І там дитяча проблема... Учора я глянув, як повертають в Україну дітей. Я був шокований, що це діти не померлих, а живих батьків. Як їх вивозили? Украли дітей – і вивезли, а батьки лишилися. Ну, ці факти шокують.

Скріншот: У гостях у Гордона/YouTube Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

Як вам здається, чому Росія наважилася  на розгортання повномасштабної агресії проти України? Що стало причиною?

– Невідомо. На мою думку, абсурд, абсурдна ситуація. Не знаю. Невже якусь імперію утворюють у такий спосіб?

Дивує інше: більшість населення Росії підтримує це. І, загалом, підтримує Путіна, каже: "Давай, души Україну, души Польщу, і країни Балтії души". Звідки це, як вам здається?

– Це якась чортівня. Спадає на думку "Собаче серце" Михайла Булгакова. Просто професор Преображенський не встиг дати правильну пігулку, і Шариков і Швондер почали відловлювати котів раптом.

(Сміється).

– Інстинкти якісь страшні спрацювали.

Жахливо ще, що інтелігенція, яка, здавалося б, має бути за добро, за життя, за справедливість, яка має розуміти, що таке збереження життя, у своїй масі... До того ж артисти, яких ми колись любили, режисери, естрадні виконавці почали підтримувати агресію, підтримувати Путіна. Що з ними сталося? Їх купили? Чи вони завжди були такими?

– Серед них є мої знайомі. Я вже не називатиму їх друзями.

Наприклад, хто?

– Їх багато. Я з усіма на якихось фестивалях... Пам'ятаю застілля різні. Дивно, дивно. Чи то демагогія й пропаганда така сильна і немає іншої, чи не хочеться іншу слухати... Або так глибоко сидить цей "великий брат", скажімо м'яко, який не хоче допомагати, а просто підкорити. Іноді здається, що коли злодій обікрав чужий город і вкрав картоплю, зжер – і раптом подумав: "Город мій. Я ж картоплю з'їв"... Ну, не варто йому вдруге приходити.

Що кажуть у Латвії ваші знайомі, друзі? Я не маю сумніву, що це головна тема, коли люди зустрічаються і щось обговорюють. Що кажуть у Латвії?

– Дуже співпереживають, звісно. І мої близькі, і мої друзі, і менш знайомі люди. Це є великою проблемою і для нас. Тому що немає точної відповіді, чому це відбувається, чому треба вбивати, щоб довести "який я сильний". Немає ні такого бога, ні такої релігії, ні такої ідеї – національної, державної, імперської, – заради якої варто було б убивати людей. Сьогодні ХХІ століття. Я в одному інтерв'ю згадав свої студентські часи. Я пам'ятаю одного лектора... Це було понад 40 років тому, у першій половині 70-х. І він дивився кудись відсторонено через вікно... І сказав: "XXI століття – це буде століття духовності, великих відкриттів людства, людство увійде в якийсь особливий час... Або не буде взагалі". Так він закликав нас думати про добре, про прекрасне. Тоді була страшна інформація. XX століття... Уже 100 років, по-моєму, не було дня, щоб на планеті не було воєнного конфлікту. XX століття – узагалі страшнувате століття.

Скажіть, Іваре, у Латвії розуміють, що якщо Україна не зможе, не дай боже, здолати російський фашизм, то Латвія наступна на черзі?

– Ну, звісно. Або Казахстан, або Польща... "Споконвічно російські землі", як я в інтернеті слухав одного. Це означає і Фінляндія, і Польща – царські землі. Але ці – ніякі не Романови, розумієте?

(Сміється). Так.

– Це звідкись інші люди.

А ви з нинішнім російським "царем" Путіним зустрічалися колись?

– Ні.

Як вам здається, яка він людина?

– Я думаю, що не треба бути особливим психологом, щоб намалювати його портрет. Росія – країна із проблемами. Їм треба вирішити внутрішні проблеми. Я думаю, ця людина не створена для творення. Він прибирає всю опозицію, бо не здатен сперечатися і боїться програти в суперечці. Тому йому все це треба прибирати. Він розуміє лише наказ і його виконання. Наказ, якого не обговорюють.

Як ви вважаєте, чим закінчиться повномасштабна війна?

– Добром.

Довго ще чекати, поки добро переможе?

– Ось цього я не знаю. Я можу сказати тільки, що хочеться, щоб одразу закінчувалося це все. Як учора, по-моєму, закликав закінчувати цю війну турецький президент.

Я всю Україну об'їздив. Немає таких міст, де я не був. Тому мені дуже складно слухати звістки, що маріупольський театр підірвали чи Чернігів обстріляли

Ви зробили мужній крок, я вважаю. Вас так любить російська аудиторія... Ви герой-коханець, секс-символ радянського, російського кіно. Я можу лише уявити, скільки у вас було щорічно виступів у Росії. Любов глядачів непідробна. І після початку повномасштабної агресії ви оголосили, що відмовляєтеся працювати в Росії, відмовляєтеся брати участь у російських фільмах. Окрім громадянського вчинку, ви ще свідомо відмовилися від грошей. Це величезний ринок. Як ви наважилися на цей крок?

– Ну як інакше? Нещодавно дзвонить телефон, і чоловічий голос каже: "Здрастуйте". – "Здрастуйте. Ви хто?" – "Ми з Ізраїлю". Але не відрекомендовується. "Я слухаю вас". І він ставить якогось політичного змісту запитання. Але я поступово розумію, що це якась провокація. І коли він поставив мені запитання, чи не боюся я, що мене занесуть до якогось чорного списку і в дивну номінацію "іноземний агент", я йому сказав, що мені чхати на нього і на його запитання, і на всі ці номінації. Я, щоправда, там сказав трохи інше слово, відвертіше, нецензурніше. Образилася людинка. Але треба було все-таки когось послати. Бо одразу вибухнуло кілька таких гнійних утворень, і цей гній в інтернеті на мене напав. Там і мої колеги якісь висловлюються.

Невже?

– Так. Який я мерзотник. Тому що з'явилася на екрані людина віку мого онука й розмірковує, що я їй винен, що за радянський період свого життя...

Ви винні?

– Так, я їй щось винен. Ви розумієте, про що людина говорить? Я сказав, що мав на увазі технічний рівень радянського кіно з моєю участю: я не збираюся дітям показувати, бо технічно застаріло все і за звуком, і за картинкою. Тому що мої діти користуються такими технологіями, які нам і не снилися тоді. Сказав, що я запакую це все й викину. І це їх зачепило. І я, отже, теж у якомусь списку. Ці гнійні утворення продемонстрували, хто це і звідки. Тож корисно іноді.

Ви вразлива людина взагалі? Коли вас почали цькувати в соцмережах, ви реагували чи абстрагувалися?

– Я сам не виставляю нічого в соцмережах: ні своїх фотографій, ні сімейних історій. Це не моє трішки. Я не страждаю через брак уваги. Я займаюся своєю професією з інших причин: не тому, що якась популярність мені потрібна.

Але були якісь образливі для вас виступи людей, від яких ви не очікували на таку реакцію?

– Я з гумором до цього ставлюся. Я думаю, що багато хто просто це робить за гроші. Шкода, що це так.

Припинивши їздити до Росії, припинивши там зніматися, ви стали біднішим?

– Ні. Є й інший світ. Я чекаю, коли відкриють Україну.

А Україну відкриють.

– Так. Бо стільки друзів у мене... Я протягом 20 років співпрацюю з полтавською продюсерською групою. Це на якийсь час закрили, але й решта світу є. Європа, Америка.

Ви сьогодні граєте в театрі?

– Я на пенсії. І тому теж пофіг це все (сміється). Якийсь список...

Я дивлюся на вас і думаю: "Усі б пенсіонери мали такий вигляд" (сміється).

– Дякую. Я старався. Помився й поголився перед ефіром (сміються).

Ви знаєте, як вас любили жінки? Ну, знаєте, звісно. Ви були як прибулець  не радянська людина, чорт забирай. Навіть у "Зимовій вишні"  людина-інопланетянин. Таких у нас не було.

– (Сміється). Невже? Ну, "Зимова вишня"... Я там епізод зіграв. По-моєму, три-чотири рази з'являюся на екрані. Ну, так, треба було вдавати принца на білому "Мерседесі". Так, гарна, правильна драматургія була.

Так.

– Я зустрівся із чудовими артистами. Я потім із Сафоновою і Соломіним продовжував в інших проєктах.

Я найбільше люблю вашу роль у фільмі "Театр". І взагалі фільм "Театр" за Сомерсетом Моемом люблю.

– Ну, так.

Чудова робота.

– Так. Там режисер влучив у десятку. Багато чого: добір артистів, музика приголомшлива…

Скріншот: У гостях у Гордона/YouTube Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

Атмосфера.

– І створено було атмосферу. Це не так часто буває. Я бачив за цим самим романом і голлівудський варіант, який зняв Іштван Сабо. Ну, так, там інші гроші. Наприклад, можна було відтворити Лондон 30-х. Те, чого ми не мали...

Але Рига була не гірша за Лондон. Усе було нормально.

– Театралізм, театральні якісь штучки треба було вигадувати, щоб вийти із ситуації. Дуже бідна картина була, загалом. Костюми навіть не дошиті до кінця іноді, особливо жіночі. Якісь шпильки тощо. Художниця дуже сміливо підходила до цих питань – і все вирішила. З одного боку, можна було знімати, з іншого – не можна було. Такі костюмчики теж були. На мені смокінг чи фрак був, костюмчики, які я намагався гарно нести.

Сьогодні ви знімаєтеся в якомусь кіно?

– Ні. Торік знімався в серіальчику. Ну, така детективна історія про гангстерів, наркотики... У таких історіях можна зніматися, а можна й не зніматися.

Не Сомерсет Моем.

– Ні.

Свої старі фільми ви переглядаєте інколи?

– Ну, те, чого я не викинув. Якісь я залишив. Можливо, дітям покажу. Під час пандемії я намагався подивитися, що я наробив за своє життя. Ну, не все можна дивитися. Нам же не дарували копій наших фільмів, тому я сам купував десь у лівий спосіб. Але більшість – можна забути про це.

Що вам найбільше подобається? Яке кіно за вашою участю?

– Є й мордобійники непогані. Є й кілька серіалів більш-менш пристойних. Якихось 20 картин, проєктів, які дітям показати, бабусям.

Ви часто Україною їздили з гастролями. Які міста вам найбільше подобаються в Україні?

– Я всю Україну об'їздив. Немає таких міст, де я не був. Тому мені дуже складно слухати звістки, що маріупольський театр підірвали, Чернігів тощо. Мені друзі надіслали: "Ось готель, де ти жив". Він наполовину...

У Чернігові. "Україна".

– Підірвали. Херсон… Усі ті міста, які в зоні боїв. Усе це боляче слухати. Але сподіваємося, що це скінчиться, весь світ скинеться – і Україна стане чудовою новою країною.

Другий президент України Леонід Кучма назвав свої спогади "Україна  не Росія". Ви об'їздили всю Україну і, напевно, об'їздили всю Росію. Скажіть, чим Україна відрізняється від Росії?

– Передусім людьми. Вони розмовляють своєю мовою. Піснями і просто географією. Мені пісні дуже подобаються, український фольклор. Ця мелодійність... Я в Карпатах катався на лижах. Тож я знаю і ті краї: Львів, Мукачеве, Славське.

Я запитаю у вас як у людини, яка пережила шалену популярність. Скажіть, у чому для вас щастя полягає?

– Для мене щастя – коли ти відчуваєш, що гарну справу зробив, що це людям подобається, що ти приніс якісь позитивні емоції... Якщо це акторська справа: вистава чи фільм якийсь. А так – це любов, звісно, діти, сім'я, твій рідний дім... Там має бути порядок речей, який приносить щастя. Це дуже містке поняття. І друзі також. Гарний настрій – теж щастя.

У нас зараз люди кажуть: "Щастя  це коли не бомбардують, коли не вбивають, коли немає війни". Хто міг подумати, що у XXI столітті таке взагалі можливо? Жах.

– Жах, жах. Авжеж, це також щастя.

Ви багато поїздили світом. У якій країні вам було легше, краще, тепліше? Окрім Латвії, зрозуміло.

– Мабуть, Україна. Я нещодавно був в Америці... Я там був багато разів, мушу вам сказати. Але раптом мені здалося, що забагато бетону. Навіщо людина забетонувала стільки простору, щоб трава не росла? Скажімо, їдеш дорогою – від трьох до 10 смуг в один бік. Заїжджаєш у Чикаго, наприклад. Там річечку всю забетоновано. Ти бетоном приїхав – і там також забетоновано. З обох боків від цієї річечки бетонні хмарочоси з дуже складною інфраструктурою всередині. І дерево росте. Але воно у спеціальному ящику бетонному. Дерев кілька, а трави ніде немає. Здається, не може бути такого. Треба виїжджати з міста кудись, у котеджне селище якесь. Ось у мене такі роздуми були.

Протягом усього радянського періоду мою маленьку Батьківщину гудили. І навіть після 1991-го досі гудять. Налаштовують російську публіку проти нас, що в нас марширують фашисти постійно...

А ви людина природи?

– Ну, я люблю природу, звісно. Мені бракує свіжого повітря, коли довго перебуваю в такому просторі, де все штучне. У лісі ти почуваєшся інакше.

Латвійці  люди дуже гідні, стримані, скупі на емоції, їх складно роздратувати, складно змусити виявити емоцію. Що може змусити вас заплакати?

– Я не знаю... Я плакав востаннє, по-моєму, коли мама померла. Але це було давно. На сцені іноді, буває, відкриваєш емоцію. Але зараз у мене немає проєктів, де такі емоції потрібні.

Театральна постановка, фільм здатні були колись змусити вас заплакати?

– Так. Якщо я дивлюся виставу, фільм, і якщо мене це зачепило, якщо я згадаю цей твір... Або на виставці картину побачив... Я нещодавно був у Лондоні й подивився в Національній галереї кілька картин. Минув якийсь час – я відчуваю, що хочу подивитися ці картини. Отже, вони гарні, вони торкнулися моєї душі. Так і з виставою, фільмом. Я чекаю, коли мене зачепить мій колега. Можливо, актор, музикант, співак...

Ви змусили мене усміхнутися, коли сказали, що ви пенсіонер. Сьогодні багато пенсіонерів у Росії й інших пострадянських країнах кажуть: "У Радянському Союзі було краще". Ви були суперпопулярною людиною в Радянському Союзі. І ви так само, як ви сказали, пенсіонер. Вас у Радянський Союз не тягне?

– Ні, в жодному разі.

Чому?

– Бо це було жорстоко. Протягом усього радянського періоду мою маленьку Батьківщину гудили. І навіть після 91-го досі гудять. Налаштовують російську публіку проти нас, що в нас марширують фашисти постійно... Ніхто тут не марширує. Навіть наші національні свята, коли раз на чотири роки виходять люди в національному одязі і співають народні пісні, танцюють народні танці, подають як вияв фашизму. Те, що ти розмовляєш своєю рідною мовою, – це якийсь нацизм. Це з нацизмом не пов'язано. Ця дивна цензура, яка прибирала і джазову музику, і фольклор. І навіть якщо були якісь народні пісні, то змушували писати слово "трактор" чи "колгосп", начебто природно сталося, що ці слова з'явилися в народних піснях. Тому я абсолютно за цим часом не сумую.

Мені пощастило дружити з видатним актором Вахтангом Кікабідзе. 2008 року, після того як Росія відхопила частину території Грузії, Вахтанг Костянтинович сказав: "Більше ноги моєї в Росії не буде". І слова свого дотримав. Справжній чоловік. Він відмовився від грошей, він відмовився від російських орденів. Тоді російська преса, соцмережі, колеги Кікабідзе в Росії казали: "Ми його зробили, ми йому дали славу, популярність. Завдяки нам він знявся у фільмах. А тепер він виявився зрадником". Те саме зараз, упевнений, кажуть на вашу адресу. І після цього інтерв'ю теж казатимуть: "Зрадник. Ми його зробили. Ким би він був у Латвії? Тільки завдяки Росії..." Ви почуваєтеся зрадником стосовно Росії?

– Кікабідзе теж не повернув нічого зі своїх радянських років тим людям. Ну, жарт не вдався. Бо сумна історія. Я вже все це читав.

Скріншот: У гостях у Гордона/YouTube Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

Я бачив кілька разів, як ви співали в Києві на сцені Палацу "Україна". У вас чудовий голос розмовний, але коли ви співаєте  це щось чарівне. І я, як рояль у кущах, хочу наприкінці нашої програми попросити вас експромтом хоч куплетик чогось заспівати, щоб потішити жінок, які дивляться цю програму з особливою радістю.

– Ну, я не вважаю себе співаком. Я просто бавлюся іноді, особливо останнім часом. Тому що я іншим не міг вигадати займатися. Я збираю старі мелодії, фіксую… Я можу постаратися одну… Чи згадаю? (Співає) "Ніч яка місячна, зоряна, ясная..."

Браво. Іваре, дуже вам дякую. Слава Латвії, слава Україні.

– Слава Україні.

І дай боже, щоб ми швидше перемогли. Це буде перемога всього цивілізованого світу, перемога добра над злом. Дякую вам.

– Дякую вам за дзвінок. Хай щастить.

Дякую.

Відео: В гостях у Гордона / YouTube