-2 Київ
3 березня 1943 р., середа
Уранці знову районна управа. Виконавці, які нічого не хочуть виконувати. Відкриття обіцяної нам квартири відкладається. Кербуд щось крутить. За домовленістю зі Степаном повинна йти дивитися ще квартири. Погода жахлива. Ліпить мокрий сніг. Холодно, сиро, безнадійно сумно. Дзвонила у поліцію, не хотілося іти далеко. Відповів грубий німецький голос:
– Сьогодні дзвонити не можна.
Дивно якось. Чому в поліції німці? Пішла до поліції. Там черговий сказав:
– Сьогодні прийому немає, – і викликати Степана відмовився.
Знову здалося дивним. Але Степан казав – чекали приїзду шефа.
Як ніколи вдалий торт вийшов у Нюсі. Через нього затрималися. О пів на п'яту вийшли з дому. Настрій був гарний
Додому близько, можна зігрітися. Дома Льоля та Шурка. Тетяна з Анею пішли на базар. У кімнаті Тетяни тепло. Нікуди б не виходити і не вибиратися. А Шурка підійшла, взяла за руку і, як іноді, говорила лагідно:
– Ірочко, ти моя гарненька. Я тебе так люблю!
Не знала, що це буде моє останнє побачення з нею. Пальто просохло. Близько першої години пішла з дому. Тетяни не було. Льоля сердилася, як завжди, що застрягла на дорозі. А я забула жакет у кімнаті Тетяни. Проте згадала, коли була далеко від дому. Холодно було.
Нюся хотіла спекти малясний торт Тетяні з нагоди річниці весілля. Домовилися йти до них разом. Нюся пішла пекти. Я – на Ново-Левашівську та Новий провулок іще дивитися квартири. Там знову все зруйноване. Лише кербуд виявився симпатичним. Сказав прийти пізніше, будуть квартири.
Як ніколи вдалий торт вийшов у Нюсі. Через нього затрималися. О пів на п'яту вийшли з дому. Настрій був гарний. Після втоми, безнадії пошуків відійшло все на певний час. Приємно було, що згадала Нюся про Тетянину річницю.
Нічого не передчувалося.
А біля Десятинної церкви назустріч Ксенія Іванівна та Ната Тершовська. Плачуть. Зупинили мене. Спеціально чекають. Кажуть:
– Таню із Шурочкою та Ольгу Олександрівну забрали гестапівці. Не ідіть додому.
От і все.
У моїй кімнаті хтось електричним ліхтариком стіл освітлював. Потім штори опустили й світло запалили. Потім те ж у Тетяниних кімнатах
Повели вони мене на Житомирську. А потім ми вирішили йти на Андріївський, тільки до Любов Василівни. Прийшли. Вони зраділи, що мене побачили. Марія Іванівна та Любові Василівна стояли на підвіконні, у вікно дивилися. У моїй кімнаті хтось електричним ліхтариком стіл освітлював. Потім штори опустили й світло запалили. Потім те ж у Тетяниних кімнатах, в одній, іншій. Півгодини минуло. Світло згасло. Як оглушені всі. Навіть говорити всі бояться.
Через півгодини ще Шляпникові прийшли. Теж із тортом йшли. Перелякались до смерті. Торт у дворі кинули, коли побачили розгромлену квартиру. По черзі виходити вирішили. Вони раніше пішли. Ми потім вийшли. На Житомирську. Пішла Нюся. До Антоніни Федорівни чужі люди все приходили про ремонт водопроводу розмовляти. А я – як божевільна. Слухаю, не розумію. Антоніна Федорівна гадати сіла. Мені якісь неприємні розмови ворожить, успіх у справах мені. А їм? І так ніби замість мене дерево якесь. Нічого зрозуміти не можу.
Казали тільки, що після того, як повели наших, прибігала дружина якогось слідчого. Говорила, її чоловіка теж заарештували. Зрозумілим став дивний неприйомний день у поліції. Тетяну через парадний вивели. Несла Шурку на руках. Плакала. А потім Льоля через кухню ішла. Валізку несла. У хустках обидві пішли. Куди? Повели їх німці. Шурка плакала.
Не можу писати. Розривається серце. І чому тільки не була хоча б Шурка у цей день у Дунечки? Залишилася вона.
Страшна нескінченна ніч. У такі ночі не плачеться. Тільки не зрозуміти нічого. І божевілля підбирається. В ящику столу ключ від сараю залишився. А у книгах – останній зошит щоденника. Весь щоденник у сараї, а ключ на столі. Що, якщо знайдуть? Та ніч – без кінця. З жахливою повільністю рухається.
На Андріївському просила Льолині шафи зламати. Поки в її кімнаті не були, винести речі.
Попередній запис у щоденнику від 1 березня.
Про особу автора мемуарів про окупацію Києва – Ірину Хорошунову – і те, як склалося її життя після війни, а також про долю самого щоденника читайте у розслідуваннях видання "ГОРДОН". Повний текст мемуарів публікується у спецпроекті "Щоденник киянки".
Редакція дякує Інституту юдаїки за надані матеріали.
За ідею редакція дякує історику та журналісту, співробітнику Українського інституту національної пам'яті Олександру Зінченку.
