Коломойський: Для Росії, для Путіна Порошенко – найкращий варіант G

Як суддя прописав, так і живу: на 20 тисяч фунтів на тиждень. Це величезні гроші

– Ви жили в Женеві, Швейцарії...

– Живу. Чому жив?

– У вас був налагоджений побут, комфорт – здавалося, усе добре. І раптом ви переїхали... Мабуть, на якийсь час, так?

– Я повернувся сюди буквально два тижні тому.

– Зі Швейцарії?

– Так. Я був і в Швейцарії, і у Франції – в Парижі...

– Усе гаразд?

– Цілком. Я їздив туди не для того, щоб ставити експерименти.

– За чутками, у вас якісь проблеми виникли у Сполучених Штатах, і ви втекли в Ізраїль, щоб не потрапляти на очі американцям. Усе брехня? Розвійте домисли...

– Це чутки. Вони до нас теж доходять – було б грішно це заперечувати. Але жодних підтверджень їм немає.

– Активи ваші теж зараз не заарештовано?

– Чому? Вони ще під freezing order (анг. наказ про заморожування. – "ГОРДОН"), під заморожуванням до того, як справа "ПриватБанку" пройде апеляцію або ж не пройде.

– Як ви живете?

– Як належить. Як суддя прописав, так і живу: на 20 тисяч фунтів на тиждень. Це величезні гроші.

– Так? Напевно, у вас і великі витрати.

– Але ви ж бачите, що це не заважає.

– На фрукти вистачає, на воду...

– Ну так! Тільки це не фрукти (зі сміхом показує на вазу на столі) – це натюрморт.

– Зараз ми перебуваємо в Ізраїлі. Мені колись Леонід Михайлович Черновецький, який теж опинився тут, сказав, що в Ізраїлі ніде і гроші витратити, навіть ресторану доброго немає. Ми з ним пішли в порт – іншого пристойного ресторану в Тель-Авіві не виявилося.

– Може, це давно було?

– Два-три роки тому...

– Ні, тут уже 10 років, як усе добре.

– Є де витратити?

– Скільки хочете! Тель-Авів – це, я вважаю, місто, яке не засинає. Тут величезна кількість.

– Вам Ізраїль подобається?

– Дуже.

– Ви відчуваєте себе його частиною?

– Відчуваю себе як удома. Я тут із 95-го року.

– Тобто, 23 роки тому ви набули тут громадянства?

– Ну чому громадянства? Я живу тут. До речі, коли набували громадянства, здається, щонайменше рік треба було перебувати в Ізраїлі, щоб отримати після тимчасового паспорта основний. Але ми довше пробули. У мене тут діти народилися: син, племінники. Тож я тут як риба у воді. Почуваюся наче вдома.

Я не вірив, що Янукович не підпише асоціації з ЄС, бо не уявляв, як таке можливо 

– Перейдемо до політики. Напередодні поїздки до Вільнюса для підписання або непідписання Угоди про асоціацію з ЄС Віктор Федорович Янукович подарував на день народження одному українському олігарху – не будемо називати його прізвища...

– Та ми вже 100 разів про це говорили...

– ...де були і ви...

– Так.

– Він виголосив промову на годину, напевно, як кажуть очевидці, де обґрунтував, чому не підпише Угоди.

– Та не було такого! Годину він не говорив...

– Як було?

– Тривала застільна розмова. Запитували, що буде – не буде. Там усе товариство було схвильоване.

– Були присутні 11 гостей, я так розумію...

– Ну можемо порахувати. Приблизно. Плюс-мінус.

– Він пояснив, чому не підпише асоціації?

– Та не було такого! Янукович же президентом був. У нього ніхто так не запитував, щоб він комусь щось пояснював. Просто була застільна бесіда, і він висловив свою думку. Висловив її, я так розумію, не зовсім щиро, бо він же не буде розповідати про свої переговори, домовленості, таємні зустрічі, зальоти з Китаю в Росію, кудись у Сочі. А ми були [не надто допитливими]... Ніхто ж не розумів, що він не збирається підписувати.

– Не розуміли?

– Тоді, це було 27 листопада, – ні. Ось я, наприклад, не вірив у те, що він не підпише, бо не уявляв, як таке можливо: уся країна йде в одному напрямі, а тут бах! – і за тиждень на 180 градусів розворот дали.

– Коли він не підписав, ви зрозуміли, що це початок кінця?

– Ні. Це ще не було початком кінця. І навіть коли побили студентів, це теж не було початком кінця. В усьому винна неадекватна реакція на події.

– А Янукович був неадекватним?

– Та не був він начебто неадекватним. Річ у тому, що є велика інерція влади. І після того, як ти віддаєш команду, до того, як її виконують, проходить дуже багато ланок. Тому команду можуть спотворити – зіпсований телефон.

– І Кравчук, і Ющенко, і Кучма говорили мені, що вони йому сказали: звільни [міністра внутрішніх справ] Захарченка. Максимум [прем'єра] Азарова – і все, вимоги протестувальників буде виконано, Майдан розійдеться. Він на це не пішов. Як ви вважаєте, чи треба було? Даремно він не послухався?

– Важко зараз оцінювати: треба – не треба. Мені здається, тоді, із їхньої позиції, просто не треба було Майдан чіпати. Там же періодично, раз на місяць, хтось намагався його розігнати. Тобто, коли залишалося все менше і менше людей на Майдані, раптом траплялася якась провокація.

– Яка дивина, так?

– А їх весь час мали намір розганяти. До речі кажучи, ми не розуміємо, хто це робив. Ніхто досі не знає. Це давало новий імпульс, люди знову збиралися, далі все тривало.

– А хто з олігархів, близьких до Януковича, фінансував Майдан, ви знаєте?

– Ні. Я не впевнений у тому, що розповіді про Фірташа, ще про щось, достовірні. Немає у мене такої впевненості.

Якби Ахметов став губернатором Донецької області, відстояв би її. Усе було б гаразд. Упевнений у цьому на 200%

– Коли Росія здійснила анексію Криму і вже почала вдиратися на Донбас, вас призначили губернатором Дніпропетровської області. Чому?

– Ну не на Донбас, там по всій Україні...

– Так, спалахнуло...

– ...відбувалися події, схожі на ті, що були у Криму.

– Я знаю, що кільком олігархам запропонували очолити області: Ахметову і Пінчуку, і Таруті, і комусь іще, напевно...

– Новинському...

– Так. Але погодилися тільки ви і Тарута. Чому ви вирішили відстоювати Україну?

– Це була не зовсім така історія. Запропонував я насправді.

– Це ваша ідея була?

– Загалом так. Це була моя ідея, яку ми обговорювали з Луценком і Третьяковим. Потім вони донесли її до Тимошенко, яка була тоді в урядовому штабі. Вони обговорили це з Турчиновим і Яценюком. Комусь сподобалося, комусь – не дуже, але як ідея вона пройшла. Потім мені перетелефонували, запитали: чи правда це? Спочатку Тимошенко запитала, потім Турчинов. Ну, каже, все, приїжджай, забирай посвідчення. А була безвихідна ситуація.

– Ось чому ви, людина, у якої все було добре...

– Я розраховував, що у мене все буде гаразд.

– ...чому ви раптом ухвалили таке рішення? Адже це жертва з вашого боку була. Чому ви вирішили на неї піти?

– Невелика, невелика жертва.

– Ви вважаєте, що мала?

– Ну так, якоюсь мірою. У мене був розмірений спосіб життя, якось облаштовано все, і раптом несподівані зміни. З іншого боку, є якісь почуття. Не будемо говорити пафосно: патріотизм, любов до малої батьківщини... Не хотілося, щоб було так, як у Криму. Завжди було відчуття, що Україна, яка стільки років прагнула незалежності, не може так банально її втратити.

– Ви розумієте реально, що могли відійти не тільки Дніпропетровська область, а й Харків, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв?

– Історія не знає умовного способу. Все могло бути, але не сталося, слава Богу.

– Ви розуміли, що вас могли вбити?

– Якось про це не думалося. Могли – не могли... Не вбили ж, і слава Богу.

– Ви людина ризикова, так?

– Є ж розумний ризик і розумне розуміння небезпеки... Ну і що б змінилося, якби вбили? Тобто запитання: для кого і хто вбив би, навіщо, чому, із якою метою, які мотиви?

– Добре. Сергій Тарута мені казав, що йому двічі доводилося збиратися буквально за секунди і тікати, бо за ним уже їхали. У вас не було такого?

– У Дніпропетровську – ні. У нас усе було добре. Ми могли по когось заїхати, а не по нас (сміється).

– Чому інші олігархи відкинули пропозиції стати губернаторами областей? Ахметов чому відмовився, на ваш погляд?

– Ну, не знаю. Може, це суперечить його філософії, життєвій позиції. Найімовірніше, так і є.

– Якби він став губернатором Донецької області, відстояв би її?

– Звичайно. Усе було б гаразд.

– Ви впевнені в цьому?

– На 200%.

– Як ви думаєте, він зараз шкодує, що відмовився?

– Напевно, в глибині душі – так... Що не може "Шахтар" на своєму стадіоні Лігу чемпіонів приймати. Тільки з цієї причини він шкодує, я думаю (сміється). Найімовірніше, він щиро розраховував, що все розсмокчеться...

– ...саме собою...

– Як 2005-го розсмокталося.

– Ви з ним говорили на цю тему?

– Ми не дуже глибоко говорили. Тобто я не ставив йому запитання, чому він не погодився. Може, у нього своя філософія, своє розуміння життя, свій комплекс цінностей. Думаю, там треба шукати причини.

Те, що в Харкові не проголошено "ХНР", – це здебільшого заслуга Авакова на 90% і невтручання Кернеса

– Якщо відкинути помилкову скромність, українська Одеса – теж ваша заслуга?

– Не тільки наша, але ми доклали свого часу чимало зусиль і, найголовніше, зробили це у потрібний момент. Після того, як сталося 2 травня...

– Ви розуміли, що Одеса під боєм?

– Після 2 травня, після того, що сталося там, – так! Була важка ситуація.

– Ви для себе знаєте, хто підпалив людей у Будинку профспілок в Одесі?

– Ні. Я не бачив жодних матеріалів слідства, а говорять різне. Хтось уважає, що це нещасний випадок. Звинувачують то одних, то інших.

– Замкнуло дроти. Ні?

– Ні. Видно було по телевізору, що [кидали] коктейлі Молотова. Хтось уважає, що всередині будівлі було щось, просто залишили там. Банальні були версії – аж до звичайного... Чим утеплюють вікна?

– Поролоном...

– ...поролону, так. Просто його склали там (показує, що змотують у рулон) Щось із цим пов'язано. Коли граються з вогнем, рано чи пізно це все спалахне, на жаль. Але я не можу сказати, були це дії з одного боку чи з іншого, одні винні чи другі. Важко судити. Там же слідство тривало, і, я думаю, якісь відповіді вже є.

– Те, що в Харкові не проголошено "Харківської народної республіки", – це результат вашого тиску на Геннадія Кернеса?

– У якійсь початковій фазі. А то здебільшого заслуга Авакова на 90% і невтручання Кернеса. Я маю на увазі, що Кернес не перебіг на інший бік.

– А міг?

– Не знаю. Невідомо, які у нього були зобов'язання. З'їзд же збиралися проводити в Харкові.

– А що означає: тиск Кернеса? Як це відбувалося?

– Це не тиск, а просто, скажімо так, обмін думками.

– Ви його запросили кудись?

– Ні. Коли там була досить важка ситуація, тобто перед з'їздом, відбулася телефонна розмова. Потім, коли він виїхав із Харкова, – вони вирушили до Москви! – прилетів до Женеви, ми поспілкувалися.

– Поговорили в Женеві?

– Ну так. Причому не так, як учитель розмовляє з учнем. Це була рівна розмова двох нормальних людей...

– Які аргументи ви знайшли для Кернеса?

– Насамперед його треба було заспокоїти, пояснити йому, що нічого не станеться. Ти обраний народом мер, живи собі. Ти складав присягу як держчиновник? Дотримуйся присяги, служи Україні, і, я думаю, усе буде гаразд.

– Наступне запитання прозвучить, можливо, пафосно, але мене це справді цікавить. Ви відчуваєте свою історичну заслугу перед Україною?

– Історична – занадто голосно сказано.

– Це мій погляд...

– Ну, на певному етапі.

– Продовжу запитання. Ви усвідомлюєте свою історичну заслугу перед Україною в тому, що не допустили її розвалу у найскладніший момент?

– Можу сказати так: я пишаюся, що доклав руку до того, щоб цього не сталося. І, якби постало питання вдруге, я зробив би те саме.

– Знову умовний спосіб, проте... Як ви думаєте, якби не ви в той момент, Україна збереглася б у своїх нинішніх кордонах?

– Ну, звичайно, збереглася б. Не з моєю допомогою, то і з чиєюсь іще. У нас 42 мільйони осіб на той момент без Криму було. Хтось знайшовся б інший. Яка різниця? Незамінних людей немає.

– Ви – людина бізнесу, в якому почуваєтеся як риба у воді. І раптом ви стаєте державним чиновником – губернатором області...

– Це було незвичайне відчуття. Новий досвід.

– Що ви відчували?

– Ну що? Незручність якусь. Перший час, тижнів два, мені було не дуже комфортно, але потім освоївся. Там швидко освоюєшся. Головне – налагодити роботу, щоб усе організовувалося. Слава богу, у мене були такі помічники, як [Геннадій] Корбан, [Святослав] Олійник і [Борис] Філатов...

– Допомагали?

– Дуже. Вони фактично витягли всю рутину. Це ж найстрашніше.

– Тобто губернатором можна бути?

– Легко. Тим більше, якщо він – політична фігура. Узагалі, жодних проблем. Треба мати гарну команду. Мені в цьому сенсі пощастило. Може, у Тарути не вийшло, тому що йому з командою не пощастило.

Донбас повернемо найближчим часом, а Крим – пізніше,трохи треба потерпіти. Але все одно повернемо

– В інтерв'ю Соні Кошкіній ви сказали, цитую: "На Донбасі ми воюємо самі із собою". Що це означає?

– З одного боку – громадяни України, з іншого боку – громадяни України.

– А росіяни де там?

– А вони підігрівають із того боку.

– Тобто їх зараз на Донбасі немає?

– Ну, напевно, там є всілякі радники, військові [інструктори]...

– Але не регулярні частини?

– Може, й регулярні частини є, перефарбовані у щось. Це ж не має значення. В Іспанії [наприкінці 30-х] теж були радянські війська, добровольці, інтернаціональні бригади. І що з того? Це ж була громадянська війна.

– Ви вважаєте, що на Донбасі зараз громадянська війна йде?

– Я не можу сказати: громадянська війна. Скажу: громадянський конфлікт, який не виходить, до речі, за межі Донецької і Луганської областей. Ви помітили це?

– Так, не виходить...

– На відміну від Іспанії. Коли там була війна, палало по всій країні. Тому я не можу назвати те, що у нас відбувається, війною. Це локальний, громадянський конфлікт, підкреслю ще раз, спровокований, підігрітий, підтримуваний Росією. Але в основі його – велика кількість жителів саме Донбасу.

– Як ви вважаєте, Крим і Донбас Україна поверне?

– Так.

– Ви впевнені в цьому?

– Звичайно. Причому Донбас найближчим часом, а Крим – пізніше, трохи треба потерпіти. Але все одно повернемо.

– Що ви маєте на увазі під "найближчим часом"?

– Це щонайбільше п'ять років.

– У Криму у вас були активи?

– Були... Основне слово – були!

– Ви багато втратили?

– Усе!

– У грошах це можна виміряти?

– Та ну, який сенс зараз рахувати?

– Не плакали, коли втрачали?

– Ні, щось навіть [не дуже засмутився]. Це ж не з кишені дістають: було (усміхається).

– Пішло і пішло...

– Я, може, деяких активів на очі не бачив. Тобто дивився списки тільки потім, коли втратили. Виявляється, у нас стільки всього було.

– І не шкода сьогодні?

– Ні. Нічого не можна шкодувати. Ба більше – матеріального...

– "Не жалею, не зову, не плачу". Так?

– Краще: "Не верь, не бойся, не проси".

Чому Путін назвав мене унікальним пройдисвітом? Мабуть, Абрамович почав скаржитися

– Як ви вважаєте, які у Путіна були плани на Україну 2014 року?

– Я думаю, його дії були спонтанними. Тобто не було якоїсь продуманої стратегії. Хоча, напевно, є якийсь генеральний план, який передбачає, що Україна має бути частиною Росії в тому чи іншому вигляді. Або як губернаторство, або як незалежний член федеративного союзу, і аж до якихось більш-менш дружніх відносин. Що там? Митний, тайговий союз? Типу того. Як Білорусь, припустімо.

– Тобто він діяв спонтанно. Натиснув і пройшло – добре, не пройшло – відійшли, так?

– Та ми самі дали йому можливість: оголилися, показали слабкі місця. Не знаю, правду кажуть чи ні щодо [листів із проханням ввести російські війська в Україну] – те, за що судять Януковича! – але ми самі на рівні глави держави попросили (показує, що пише): Путіне, прийди...

– ...лад наведи!

– Не знаю, наскільки це легітимно. Але папір цей є, його обговорюють, Чуркін, постійний представник Російської Федерації в ООН, показував його нам.

– Україна могла захищати Крим, на ваш погляд?

– Ні.

– Сил не було?

– Де-факто не було можливості. Ну скільки становило українське угруповання в Криму, скільки там було військ?

– 13 тисяч, напевно...

– Та більше було, мені здається. Але вони ж не пручалися. Чому? Ніхто не міг повірити, що це війна, що хтось напав і треба захищатися. Ніхто не сприймав Росію як ворога, в якого треба стріляти. Є психологічний бар'єр. Загалом позначився великий комплекс психологічних, військово-політичних та матеріально-технічних проблем, тому що до воєнних дій треба готуватися, це все не так просто.

Можливо, якби те, що сталося в Криму, почало відбуватися одночасно скрізь, це призвело б до кримського сценарію паралельно в багатьох місцях. Те, що спочатку відбулися події в Криму, що його відразу анексували, я вважаю, це було з того боку великою помилкою. Якби РФ не зробила цього, могло спалахнути несподівано скрізь. Принаймні на Лівобережжі.

– Ви з Путіним особисто колись зустрічалися?

– Особисто, тет-а-тет? Ніколи!

– І не бачили його?

– Бачив. 2004-го року у Криму.

– Це якась зустріч відбувалася?

– Там Путін був, Кучма, Янукович як кандидат у президенти і великий бізнес із російського та українського боку.

– Ну і як він?

– Та ніяк. Путін і Путін (сміється). Як по телевізору показують, такий і в житті. Тоді він, щоправда, молодший був, 14 років тому. Але так упевнено тримався, був у нормі.

– Так.

– Навіщо вам Петя Порошенко в кабінеті, якщо ви до нього так погано ставитеся? Ви відчуваєте задоволення, дивлячись на нього?

– Ну, це ж спочатку був не Петя Порошенко, а борець сумо (сміється). А потім уже ми його модернізували, перетворили на Петю Порошенка.

– Ви дивитеся на нього, і що?

– Фігурки робимо, а потім голки у них встромляємо (сміється).

– Ага, тобто ви подумки встромляєте...

– Ну, так, іноді.

– А звідки у вас ця скульптура?

– Подарував хтось на день народження. Це, до речі, твір сучасного художника, швейцарського чи якогось там. Я просто не пам'ятаю його імені. Це реальна фігура, коштує навіть якихось грошей.

– До націоналізації "ПриватБанку" всі – і банкіри, і політики – в один голос говорили, що Коломойського жодна влада не чіпатиме, тому що він створив такого монстра, як "Приват". Мовляв, якщо захоче, одним махом паралізує всю банківську систему України.

– Тобто з героя стане ворогом? Гарна перспектива.

– Зачепили. Скажіть, це ви не всесильні чи ті, хто зазіхнув, виявилися сильнішими?

– Просто ті, хто говорив, перебільшували (усміхається).

– Але ви самі хіба не розуміли, що це справді монстр, на якого важко піти війною?

– Мені здається, "ПриватБанк" узагалі не монстр. Тобто умови існування банківської системи такі, що це виключено. Тому що є регулятор. Якщо регулятор ухвалив рішення, наступного дня він заводить тимчасову адміністрацію, вона починає керувати банком – і жодного монстра немає. Це міф. Тобто все впирається в питання контролю, управління.

У чому монстр? Ну, можна натиснути червоні кнопки, вимкнути весь банк. Ну то завтра його ввімкнуть. Але треба усвідомлювати: а чим ти займаєшся? А хто від цього постраждає? 20 мільйонів вкладників? Тобто взяти їх у заручники? Це вже крутіше за Усаму бен Ладена буде.

– Коли ця історія з "Приватом" трапилася, що ви відчували?

– Річ у тім, що ця історія не трапилася в один день, а якось тяглася, тяглася, тяглася. До речі, вона додала, скажімо так, кілька ложок дьогтю у стосунки з Порошенком, це одна з причин. Але я вважав, що "ПриватБанк" – системна структура, яка у 2014-му році так само стала на захист України, тобто багато чого корисного робила. Так, через те, що курс долара йшов угору і люди почали знімати гроші, вона потребувала підтримки. Зважаючи на те, що вона найбільша, системна, їй потрібна була якась допомога. Але коли прийшла Гонтарева, то із відома Порошенка вона надавала цю допомогу неохоче. У них тоді вже був план забрати "ПриватБанк".

– Ви розуміли, до чого йде...

– Ну, звісно. Від самого початку, із 2014-го року.

МВФ – це не панацея від усіх бід, а служба реаніматології. Тобто вона тобі не дасть померти, але й не дасть одужати

– Ви вважаєте, що Україні потрібні не кредити МВФ, а дефолт. Чому?

– Дивіться, я вважаю, що Україні насамперед потрібно виробити концепцію і стратегію. Концепцію поведінки із зовнішнім світом у плані економічного розвитку, економічної моделі та взаємовідносин із зовнішніми кредиторами. МВФ – це не панацея від усіх бід, а служба реаніматології. Тобто вона тобі не дасть померти, але й не дасть одужати.

– І кредити розкрадають, так?

– Тобто з реанімації або з палати інтенсивної терапії все одно спочатку переводять на терапію, потім призначають курс лікування. Тобто МВФ не займається лікуванням хвороби, він може розв′язувати тільки вузькі поточні завдання. На око, вони ж за стандартними рецептами. Припустімо, вони бачать ціну газу для населення: "А! Що у вас так дешево? Ану підніміть!" Тобто, як вони кажуть: "Я кредитор, так? Ви хочете в мене отримати гроші? Добре. Куди ви їх витратите? Що ви з ними зробите?"

– "Ось наші умови..."

– Й у принципі ці запитання логічно звучать. "Чому ви продаєте газ населенню за $100, якщо він коштує $300? А чого ви електрику продаєте за низькими цінами? А чого це, а чого то?" Але це ж політичні запитання.

– Звісно.

– Тому політик має вирішити для себе, що він буде робити. Ми ж, у принципі, можемо не підвищувати ціни газу для населення. Це не неминуче. Це наші зобов'язання перед МВФ. Але хто їх узяв, нехай і виконує. Повторюю: МВФ потрібен на певних вузьких місцях. Тимошенко спілкувалася і працювала з ним, коли криза була наприкінці 2008-го й у 2009-му. Ну, попрацювала і закінчила. Нормально пройшла кризу.

– А дефолт потрібен Україні?

– Ще раз. Дефолт – це ж наслідок тієї моделі, яку ти обираєш. От Греції потрібен дефолт? За ідеєю якщо запитати звичайного пересічного грека: "Потрібен вам дефолт чи ні?" – що він відповість? Звісно, ні. А якщо йому скажуть: "Колишні уряди набрали кредитів на 500 мільярдів, їх треба повертати. Ти згоден особисто в цьому брати участь?" Він схопиться за голову: "Ні-ні-ні! Давайте краще дефолт. Краще ми тоді не будемо повертати борги". Це, до речі, до питання про повернення боргу. Пам'ятаєте, колись Видрін приписував мені вислів...

– "Борги віддають слабкі"...

– Так, слабкі (сміється). От я вважаю, що ми маємо бути сильними. Узяти гроші... Я ж не пропоную їх не віддавати. Дефолт – це не є анулювання боргів. Ми ж не радянський уряд у 17-му році, який сказав: "Ми царських боргів віддавати не будемо".

– Кому я винен, усіх прощаю...

– Так. Технічний дефолт – це неможливість у цей момент повернути гроші. Розберемо, що було в 2014-му році. Скарбниця була порожньою?

– Так.

– Нам було чим платити?

– Ні.

– Чому ми не оголосили дефолту? Це ж не страшно.

– А як тоді розкрадати кредити?

– Секундочку! Ми всім показали, що немає в нас грошей. Усі знають про це. Усі бачать коррахунки, золотовалютні резерви – Національний банк звітує. Нам є чим віддавати борги? Ні. Ну так скажіть прямо: нам нічим. І приходить МВФ. "Ми, – каже, – тобі дамо стільки-то мільярдів для того, щоб ти віддав ці борги". – "Ну, добре, давай". – "Але за це ти мусиш те, друге, третє..." – "Із якого дива! Я ж під це не підписувався, не розкрадав скарбниці. Тому, якщо ви не хочете нам допомогти, отже, ми оголосимо дефолт. А гроші повернемо тоді, коли вони в нас будуть". І перейдемо в якусь технічну складову. Там є правило, як поводяться під час оголошення дефолту. За моєї пам'яті Аргентина 100 разів проходила це. Там кожні 10 років якийсь кіпіш трапляється.

– Постійно, так...

– Та нічого страшного. Я колись був в Аргентині – вони чудово живуть, нормально почуваються. Тому нічого не можна виривати з контексту. Якщо дефолт – так, треба дивитися, які плюси, які мінуси. Але, переважно, нічого страшного в цьому немає.

Юлія Володимирівна стати президентом? Та ні хріна собі! У неї лише і є перспективи

– Продовжуймо характеристики видатних державних діячів. Павло Іванович Лазаренко.

– Ну, це вже давно було...

– ...я його вже не пам'ятаю...

– Так, не особливо пам'ятаю. Скільки вже років минуло? Але як губернатор він був у порядку. У той час, коли тільки починалося становлення держави, приїхав непоказний якийсь голова колгоспу – це перші враження були. А потім нормальний мав вигляд на тлі інших губернаторів, був ого-го! Потім навіть потрапив у віце-прем'єри, у прем'єр-міністри...

– Куди він потрапив потім, ми про це говорити не будемо...

– Ну не пощастило. Ні в кого такої сумної долі немає, до речі. Видно, щось пішло не так...

– ...на якомусь етапі...

– Може, помилкою був його виїзд, треба було не їхати. Не знаю. Складно говорити.

– Юлія Володимирівна Тимошенко.

– Моє ставлення до неї сьогодні дуже відрізняється від того, що було у 2009 році. Людина за свої переконання пройшла все, зокрема і в'язницю, куди потрапила ні за що.

– У 2009-му було погане ставлення до неї?

– Гірше, ніж сьогодні.

– Вона свідомо пройшла в'язницю? Адже могла виїхати...

– Ні, вона не могла виїхати, вона до кінця...

– Але ж їй радили...

– Їй нікуди їхати.

– До Німеччини хіба не могла?

– Ну то забули б про неї на п'ятий день. Ні-ні-ні!

– О!

– Ні, вона політик, сука. Політик українського масштабу, політик, який прагне...

– Ви на її місці теж у в'язницю пішли б?

– Якби я був політиком її рівня? Ну звісно.

– Пішли б у в'язницю?

– Так. Слава богу, що я не політик. А в неї іншого шляху не було.

– Ви її назвали класичною чорною вдовою в політиці. Що це означає?

– Це коли було, у 2009 році? Треба подивитися контекст. А! Згадав. Я мав на увазі, що в чоловіків, із ким вона... які були поруч із нею, були труднощі, неприємності постійно. Але нічого страшного. Зараз Тимошенко вже не вдова. Вона сама по собі.

– До речі, перспективи у Юлії Володимирівни є політичні? Вона може вийти на перше місце у країні.

– Стати президентом? Та ні хріна собі! У неї лише і є перспективи. Я вважаю, що вона фаворит. Я повторюся: фаворит. Усі опитування демонструють, що сьогодні її рейтинг уже 25%. Я вважаю, що 30...

Ахметов уміє підлаштуватися завжди, до будь-якої влади. Десь буває фаворитом, десь ні, але зберігає свої позиції. Контролює 30% ВВП країни, 50% валютного виторгу

– Арсен Аваков що за людина, на вашу думку?

– Найгідніша людина. Рятівник Харкова, а отже, й України. Тому що столицею всієї цієї історії – не знаю, як збиралися назвати те, що там затівали...

– "ХНР"!...

– Ні. Хотіли створити Донецько-Криворізьку республіку чи ще що-небудь. А столицею її мав стати Харків, як у 1918 році.

– І ви вважаєте, що він рятівник Харкова?

– Ну звісно. Вони ж скрізь їздили: одні – у Луганськ, інші – у Донецьк. Аваков поїхав у Харків. Він подивився на цю маячню і дав команду: вогонь! І рівно за дві години вирішили всі питання. Це те, що мали зробити в Донецьку і Луганську.

– Ваша думка про Ріната Леонідовича Ахметова як про людину і бізнесмена?

– Мені важко говорити. Ну, нічого поганого не можу сказати. Успішна людина, найбагатший в Україні.

– Багатший за вас?

– Думаю, так.

– Ви із жалем це говорите?

– Без жалю. Людина пройшла своє життя, прожила...

– У вас гарні стосунки?

– У нас гарні стосунки. Він уміє підлаштуватися завжди, до будь-якої влади. Десь буває фаворитом, десь ні, але зберігає свої позиції. Контролює 30% ВВП країни...

– Ви впевнені?

– ...50% валютного виторгу. У нього все нормально.

– Ось Ахметов не впевнений, що 30%...

– Ну добре, нехай 35 тоді. Я його потішу (сміється). Якщо ж точно рахувати, то на рівні 30, не менше. І половина валютного виторгу. Я не знаю, на чому ми у "ПриватБанку" тримали руку, а він точно тримає її на червоній кнопці, тобто у змозі створити у країні будь-яку кризу. Причому всі дізнаються про це тільки тоді, коли криза почне розростатися. Але він цього не буде робити. Я маю на увазі тільки те, що це в його можливостях.

– Мені здається, чи Рінат Леонідович викликає у вас якусь алергію?

– Ні, не викликає. Рінат Леонідович живе і грає за правилами. Ось дотримується тих правил, які йому названо.

– Він правильна людина, до речі?

– Ну, у нього є свій комплекс системних цінностей.

– Кодекс...

– Так. Не знаю, поділяю я їх чи ні, чи можу... Але переважно він у порядку.

– Ви в одному з інтерв'ю назвали його моторною людиною.

– Я не змінив своєї думки.

– Моторною – це як?

– Я ж сказав, що він підлаштується до будь-якої влади. Ну, дивіться, у нього ж теж чергуються чорні та білі смуги. У 2005-му була непроста ситуація.

– ОМОН у будинку топтався по ліжках, слухайте!

– Зокрема. Потім були нормальні роки, а за часів Януковича – узагалі, розквіт. У 2014-му році трапилися неприємності, але він перелаштувався, мімікрував, пристосувався. Уміє вибудовувати стосунки з людьми набагато краще, ніж я.

– О! Це важливе визнання. Коли ви з ним зустрічаєтеся, про що ви говорите?

– Зараз Ляшко один чого вартий.

– Ми про Ляшка ще поговоримо. Коли ви з ним зустрічаєтеся, про що ви говорите з ним?

– Та про що завгодно. У нас багато тем для розмов. Нам не нудно.

– У нього гарне почуття гумору?

– Нормальне. Він у повному порядку.

– Ви одне одному анекдоти розповідаєте?

– І розповідаємо анекдоти, і жартуємо, і веселимося.

Багато хто говорить, що Пінчук тіньовий якийсь олігарх. Він не проти на щось впливати, але життя за цей вплив віддавати не буде

– Що за людина Віктор Михайлович Пінчук?

– Зі своєю харизмою, із цілісністю якоюсь. Із принципами, від яких він не відступає.

– Дніпропетровськ рулить...

– Я не можу сказати, що він прагне рулити. Багато хто говорить, що Пінчук тіньовий якийсь олігарх. Він не проти на щось впливати, але життя за цей вплив віддавати не буде.

– Але у вас у стосунках різні були періоди?

– Нас весь час кидає, як на хвилях.

– І що ви не можете поділити?

– Та ми якось то ділимо, то не ділимо, то ще щось. Ну, різні періоди були.

– Але розумна людина, глибока?

– Думаю, так.

– Ви його, мені здається, не любите? Чи я помиляюся?

– Та немає в мене такої позиції, як... Я до нього з повагою ставлюся. Слово "любов" – це голосно сказано.

– Дмитро Фірташ.

– Я з ним слабко знайомий. Просто слабко знайомий. Ну так, зустрічалися кілька разів. Ми ніколи навіть жодних глибоких розмов не вели. Ну так, щоб поговорити півгодини про те, про се.

– Сергій Льовочкін?

– Більше хитринки, ніж розуму. Хитрість переважає над розумом, хоча в розумі йому не відмовиш, дані в цьому сенсі у нього дуже непогані. Але теперішня якась хитринка все закриває.

– Але хитрість – це ж вияв розуму...

– Або навпаки – вияв не розуму.

– Ви згодні з тим, що він людина дуже досвідчена в політичних процесах, що він їх вибудовує майстерніше від інших?

– Та ні. Я взагалі не вважаю, що він вправний політик чи політична людина. Подивіться хоча б останні приклади. За п'ять років він нічого не збудував в Опозиційному блоці. Не змогли вибудувати спільної платформи з Ахметовим. Навіть більше, ще й народили Рабіновича, до якого потім вимушено прийшли зі спущеними прапорами. Хотів сказати: штанами (сміється). У підсумку маємо – як це називається? – "Опозиційна платформа – За життя", що перекладається на іврит як "Лехаїм". Ну то вони ж самі створили Рабіновича. Узяли у список Опозиційного блоку, після цього влаштували з ним конфлікт. Три роки конфліктували, вилили одне на одного величезну кількість бруду. Після цього спустили прапори, пішли туди. Чому пішли? Тому що з Ахметовим не змогли домовитися. І взагалі, не виходить нічого.

– То Рабінович молодець?

– Рабінович – так. Якраз він із нічого...

– ...зліпив кулю.

– (Сміється) ...маючи шістку на руках, виграв, відблефувався.

– Віктор Медведчук що за людина?

– Ми з ним давно не спілкувалися. Здається, востаннє у 2014-му році говорили телефоном. До цього теж були такі періоди. Для мене він спочатку був партнером Суркісів. Ну так, нормально. У порядку ми з ним.

– Впливовий він?

– Наразі? У Росії, може, впливовий, а тут в Україні – ні. А в чому його впливовість?

– Ну як? Він же повноважний представник Путіна.

– Це ж неформально.

– Стільки телеканалів.

– Що там тих телеканалів? Маленькі...

– Тобто ви серйозно його сьогодні не сприймаєте?

– Скільки б було відсотків у Медведчука, якби провели соціологічне опитування? Який у нього електоральний потенціал?

– Думаю, що його немає...

– Адже ми говоримо про Медведчука як про політика? Якщо у нього нульовий потенціал в електоральному плані, то...

– А вплив?

– А вплив ні до чого не прикладеш. Що таке його вплив?

– Якщо він єдина людина, кому Путін довіряє сьогодні в Україні...

– Та яка різниця!

– ...це не вплив?

– Це негативний вплив. Це токсичність якоюсь мірою. Відкрито піти на контакти з Медведчуком, я вважаю, це для будь-якого політика мінус сьогодні.

За що Ляшко назвав мене пархатою мордою і погрожував убити? Не знаю. На нього ніхто не звертає уваги. Ну який сенс? Фейк семивідсотковий

– Ви з ким з олігархів дружите?

– Із [Геннадієм] Боголюбовим.

– Усе?

– [Ігор і Григорій] Суркіси олігархи? Ну, отже, із Суркісами я дружу. Я з усіма в нормальних стосунках. Ні з ким не воюю, скажімо так. Із [Вадимом] Новинським у гарних стосунках.

– Ви згадували Олега Ляшка. Я не можу не запитати: за що він назвав вас пархатою мордою і погрожував убити?

– Не знаю. На нього ніхто не звертає уваги.

– Чому?

– Ну який сенс? Фейк семивідсотковий.

– Але талановитий?

– Так, так, здібний. Але зі своєю стелею. От Рінат Леонідович, здається, зараз переконався, що у нього є межа і далі він не росте.

– Не Жириновський...

– Ні-ні-ні. У Жириновського, до речі, теж електоральна стеля – 13%. Окрім одного сплеску, здається, у 1993-му.

– Ну, чимало...

– Він довгожитель. Тут нічого не скажеш.

– І талановитий який...

– Чеше, як по написаному.

– Причісує... Ляшко так не може?

– Може, але не весь час, не часто. Йому треба довго збирати цю енергію. Але бувають яскраві виступи. Ось, наприклад, ніхто не очікував зараз скандалу, який він зробив...

– ...через воєнний стан?

– Так-так-так! Петро Олексійович мало не збожеволів – не очікував від цього...

– Бачите, що таке незалежний політик...

– Напевно, обірвав Рінату Леонідовичу слухавку (сміється). Так, так, він незалежний політик начебто.

– Чому ви посварилися з Корбаном і Філатовим, які були поруч із вами у 2014-му році у Дніпропетровську?

– Ми з ними не посварилися. Вони – своєрідні люди, скажу для початку. Із Корбаном ми підтримуємо стосунки. Не можу сказати, що такі самі теплі, як у 2014-му році, але нормальні і шанобливі. Із Філатовим ми просто не спілкуємося.

– Чому?

– Я вже Соні сказав, що він грубіян.

– Вам грубіянить?

– Ні. Просто манера поведінки мені не подобається.

– Але вам грубіянив?

– Не грубіянив, бо ми з ним не спілкуємося. Він намагається заочно грубіянити іноді, але я не звертаю на це уваги.

– Коли Корбана затримали і посадили в тюрму, мені здалося, що ви якось його не сильно захищали. Це мені здалося?

– Здалося.

– Захищали?

– Захищав (стримано посміхається).

Я не розумію, до речі, звідки Ярош узявся і як виявив себе на Майдані. Два місяці його на Майдані не було чи ніхто про нього нічого не чув

– Не можу не запитати про лідера "Правого сектору" Дмитра Яроша. Це ваша людина?

– Ні і ніколи не був.

– У вас гарні стосунки з ним?

– Із 2014-го року – жодних.

– І де він зараз, ви не цікавитеся?

– Узагалі, не знаю. Ну, "Правий сектор" – це ж одноразовий якийсь був проект. А він уже начебто і не там. Здається, його звідти прибрали.

– Там уже не зрозумієш...

– Ну так. Така організація [каламутна]. Вони ж трансформувалися з чогось.

– Він цікавий хлопець, цей Ярош?

– Я не розумію, до речі, звідки він узявся і як виявив себе на Майдані. Точніше, я знаю, звідки взявся. З УНА–УНСО, там довгі історії. Був "Білий молот" якийсь, а потім раптом несподівано з'явився "Правий сектор". Причому два місяці його на Майдані не було чи ніхто про нього нічого не чув.

– І хто організував його, ви знаєте?

– Не знаю. Найімовірніше, спецслужби якісь. Я думаю, українські, а не російські. Може, ті працівники СБУ, які на той час були не при владі.

– Володя Парасюк – ваша людина?

– Парасюк не може бути чиїмось. Він національне надбання. Воно не може належати комусь одному. Але я з ним спілкуюся періодично.

– Мені доводилося чути, що Парасюк, який змінив перебіг революції – ми це розуміємо, так?

– Не змінив, а просто крутіше, ніж Петро Олексійович, устав на броньовик. Порошенко відзначився 1 грудня, а він – 21 лютого.

– Так, він просто сплутав усім карти. І мені кажуть, що зробив це з подачі Коломойського.

– Ми з ним не були знайомі.

– Тому що, кажуть, тато Парасюка нібито був керівником охорони в Буковелі. І, коли Коломойський вирішив ось так зробити, Парасюк з'явився. Скажіть, так чи ні?

– Скажімо так, я не знаю, ким був його батько і чи був він в охороні Буковеля. Але до того, як щось сталося, я про нього не чув, не знав і не бачив. Потім уже, коли був губернатором, нас познайомив [Борислав] Береза.

– Але Парасюк сплутав карти конкретно, правда?

– Він не сплутав карти, а просто надав новий імпульс подіям. І загалом його полум'яна промова тоді змусила Януковича виїхати.

– Він сам це зробив, на вашу думку, чи хтось за ним стояв?

– Мені розповідав якийсь Ігор Кривецький, як це все відбувалося там. Парасюк скористався якоюсь затримкою і паузою, вийшов на трибуну і дав таку промову. Причому її він мало не підслухав у Кривецького з Тягнибоком, коли вони текст обговорювали. Але це байки. Людина просто вийшла на трибуну і сказала: ви там багато розповідаєте про ультиматум, про меморандум. Щоб о 10 ранку Януковича не було, або ми підемо на штурм зі зброєю. Чи як він там сказав?

– Тобто це роль особистості в історії?

– Пам'ятаєте, був матрос Железняк із його: "Караул утомився!"? Тут щось схоже.

– Із Михайлом Бродським ви досі дружите?

– Це важко назвати дружбою. Ми спілкуємося іноді. Періодично (посміхається).

– Ви йому віддали те, що обіцяли, якщо він схудне?

– Це вже давня історія. Ми після цього 10 разів сварилися і мирилися.

– Але віддали тоді?

– Він мені віддав. Але це інша історія. Ми домовилися, що не будемо порушувати це у пресі...

– ...хто кому віддав і скільки...

– Але повірте мені, що я був не в накладі.

Кому спало на думку повести Зеленського на президентські вибори? Та він сам усе придумав

– Узагалі я не сумніваюся, що ви завжди не в накладі. Як і коли ви познайомилися з Володимиром Зеленським?

– Із Володимиром Зеленським? Та навіть (задумався)...

– Хочете сказати: я з ним не знайомий...

– Ні-ні-ні! Я й не пригадаю, як познайомилися. Точно не на концерті. На якійсь, напевно, приватній вечірці, де він виступав.

– Чи сподобався він вам?

– Так, у порядку. Я вважаю, що сильніший за нього тільки Ургант.

– На вашу думку, Ургант сильніший?

– У будь-якому разі у 2012-му році мені здавалося, що він сильніший. Там на спільному якомусь заході був Ургант, Зеленський, Галустян, Свєтлаков, там ще ціла [когорта гумористів].

– Ну, усі гарні хлопці...

– Усі красені. Але номером один був Ургант, а Зеленський – на другому місці. Але я вважаю, що зараз, напевно, Зеленський додав. Може й позмагатися з Ургантом за чемпіонство.

– Кому спало на думку повести Зеленського на президентські вибори?

– Та він сам усе придумав.

– Злі язики кажуть, що це ваша ідея...

– Ні-ні-ні! Уся історія почалася з фільму "Слуга народу". Як зараз з'ясовується, він уже тоді це задумав, але нікому не говорив.

– Навіть вам?

– Ну чому навіть мені? Я ж у нього не є найближчим консильєрі якимось чи приятелем... Ми з ним часто спілкуємося.

– Зараз багато хто в Україні каже, що Зеленський – це проект Коломойського...

– Ну це не всі кажуть. Це Петро Олексійович каже.

– Так...

– Зараз його порохоботи будуть розпускати цей фейк.

– Давайте їм скажемо: так чи ні? Це проект Коломойського?

– Ні, звісно! Зеленський – це проект Зе-лен-сько-го особисто. І, якщо мені хтось розповість, що за ним стоять якісь вищі сили чи знову якась масонська змова, я відповім: нічого такого! Ця людина сама все придумала, сама реалізує, ще й тримала все в таємниці. Витримав три роки – починаючи з першої серії "Слуги народу".

– Тобто Володимир Зеленський уже тоді це замислив?

– Так, так! Я зараз почав аналізувати всю ту історію, і дійшов висновку, що він уже тоді задумав. А коли його запитую про це, він починає скромно розводити очі на ширину плечей.

– Ви будете Зеленського фінансувати?

– У мене немає можливості фінансувати. Ви ж самі знаєте.

– У мене немає грошей, так?

– Я ж обмежений судом. Не знаю, коли будуть розглядати апеляцію, але це станеться не раніше за квітень. До того часу я з погляду фінансування доволі обмежений. От симпатизувати, підтримувати, давати якісь можливості, пов'язані зі мною, я можу, якщо це не буде коштувати чогось. Тобто життя покласти я не готовий, а так – ну, будь ласка. Будь-яка підтримка порадами, уболівальниками, фанами і таке інше... Я як найкращий уболівальник. Але точно так само я вболіваю за Тимошенко.

– Ось так...

– Скажу вам більше. Пішов би Вакарчук – я б і за нього вболівав. Я вболіваю навіть за Ляшка.

– Та ви що!

– Я вболіваю за всіх, хто випередить Петра Олексійовича в першому турі. Якщо це буде п'ятеро осіб, то я буду щасливий, і бажаю йому, щоб він посів своє почесне шосте місце. Ющенко на виборах 2010 року яке посів, п'яте? От я хочу, щоб Порошенко шосте посів.

Скажімо так, я міг би надавати якусь допомогу. Не тільки Зеленському і Тимошенко. Думаю, що і Гриценку допомагав би

– Ви так не хочете, щоб Петро Олексійович у другий тур пройшов?

– Не можу сказати, що не хочу. Але якщо він потрапить у другий тур, я вважаю, у нього з'являться всі шанси з адмінресурсом виграти. І ми не знаємо, із чим ще зіткнемося, скільки життів він буде готовий покласти заради того, щоб залишитися при владі.

– Життів?

– Хіба він не поклав життя 23 осіб, – чи їх там було 24? – на трьох кораблях? А куди він їх подів?

– Їх посадять, як ви думаєте?

– Посадять чи звільнять, яка різниця? Це вже не залежить від Порошенка і буде зроблено всупереч йому. Посадять, звільнять чи ще щось станеться, він це зробив – скерував їх у Керченську протоку гинути. Не від нього ж залежало, почнуть російські кораблі шмаляти по них чи ні. Але він знав, до кого моряків скеровує: відправив їх у клітку з тигром. Чи ти не знаєш, що тигр кусається? То скільки він покладе ще людей для того, щоб залишитися при владі? Тому краще вже в першому турі для нього все вирішити. У 2014-му в першому турі все вирішилося в плюс, нехай тепер уже в першому турі все вирішиться й у мінус.

– Якби у вас зараз були гроші, ви б фінансували і Зеленського, і Тимошенко?

– Гроші в мене є, у мене немає можливості їх витрачати. Ви маєте зрозуміти: freezing order у мене нічого не відняв, не забрав і не конфіскував. Він мене обмежив у витратах. Розумієте, чому це зроблено? Щоб, якщо раптом завтра я програю, той, хто виграє справу, міг це собі забрати. А якщо я все прогуляю, проп'ю, витрачу на політику...

– Але ви ж не програєте...

– Ні, я не буду порушувати наказ суду. За це світить тюрма.

– Якби у вас була можливість витрачати ваші гроші, ви б сьогодні їх вклали і в Зеленського, і в Тимошенко?

– Слово "вклали" мені не подобається. Це не бізнес-проект.

– Ви б пожертвували гроші, так?

– Скажімо так, я міг би надавати якусь допомогу. Не тільки їм. Думаю, що і Гриценку допомагав би.

– От скільки вам не шкода було б дати на кандидатів у президенти?

– Ну це просто неправильна постановка запитання... Треба було б давати стільки, скільки необхідно для перемоги, я вважаю.

– Добре. Сьогодні Олексій Ситников, відомий політтехнолог, сказав: для того, щоб перемогти на виборах президента України, треба мати від 100 до 250 мільйонів доларів. Ви згодні з ним?

– Ні.

– Менше?

– Набагато.

– Ну скільки?

– Від 50 до 100. Причому я схиляюся ближче до 50. Ну от дивіться... Треба розділити завдання на дві частини. Скільки треба для того, щоб вийти у другий тур, чи для того, щоб перемогти на виборах?

– Давайте рахувати, у скільки обійдеться вихід у другий тур, – це важливіше.

– Щоб вийти у другий тур, треба орієнтовно 50 мільйонів. Але це якщо на стартовій позиції у тебе впізнаваність не менше ніж 90%.

– Звісно.

– Ну, я вважаю, що з кандидатів лише у Гриценка, здається, упізнаваність нижча і, напевно, усе. Ні, у Бойка, мабуть, трохи менше ніж 90. У Порошенка впізнаваність чудова. У Тимошенко, Зеленського і Ляшка під 100%.

– Ляшко під 100?

– Так. Упізнаваність у нього дуже висока. Але він стільки працював над цим. Усі його витівки – це ж (сміється) для підвищення впізнаваності.

У Путіна і Порошенка публічно погані стосунки, а так, на мою думку, непогані

– Як ви думаєте – чи, може, ви знаєте? – кого з кандидатів у президенти фінансують Ахметов, Льовочкін, Фірташ, Пінчук, Медведчук?

– Пінчук нікого не фінансує.

– Чи всіх потроху?

– Льовочкін – Бойка. В Ахметова є симпатії – Ляшко у нього давній проект, наскільки мені зрозуміло. А так, напевно, допомагає усім іншим порівну.

– Фірташ?

– Фірташ – Бойка.

– І Медведчук?

– Медведчук – не знаю. Але зараз буде якоюсь мірою Бойка. А так... Ну, ходять розмови про те, що він десь Тимошенко, але я в це не вірю.

– А Путін, як ви думаєте, кого фінансує на президентських виборах в Україні?

– Та нікого... Ну, може Бойка фінансує якось, Медведчука. І так може розкидати. Але я думаю, що і Порошенко їм не чужа людина. Я вважаю, що для Росії Порошенко – найкращий варіант.

– Для Путіна? Найкращий варіант?

– Ну звичайно.

– Чому?

– Тому що, якщо буде Порошенко, то й конфлікт на Донбасі ніколи не закінчиться. А Путіну невигідне його закінчення. Тоді вся увага буде звернена до Криму. Тобто, навіщо розпочинали Донбас? Щоб зняти питання з Криму.

– Звичайно.

– І якщо ця історія закінчиться, то... А що ми тоді маємо?

– І що, у Путіна і Порошенка добрі стосунки, ви вважаєте?

– Публічно погані, а так, здається, непогані. У них сполучна ланка є – Медведчук. Цього достатньо. Медведчук – зв'язковий між Путіним і Порошенком, і нікого іншого немає. Бойко – це так. Усі ж розуміють, що у нього не більше ніж 10%.

– Навіть менше, я думаю...

– Ну тепер, після об'єднання, може, щось із цього вийде.

– За нинішніх розкладів Зеленський може стати президентом?

– Теоретично так. Питання: чи потрапить він у другий тур.

– Ваш прогноз на другий тур сьогодні?

– Зеленський, Тимошенко.

– Хто з цієї пари стане президентом?

– Сьогодні, я вважаю, фаворит ще Тимошенко.

– Ще?

– Ще!

– А завтра?

– Не знаю. Подивимося після Нового року, у січні що буде. Давайте ще дочекаємося 26 грудня.

– Ну так, закінчення воєнного стану...

– Що там, які нові фокуси будуть, які несподіванки чекають на нас.

– Хто б не став президентом: Тимошенко чи Зеленський, вам за будь-кого з них буде добре?

– Мені, у принципі, непогано і за Порошенка загалом.

– Ось так. З'ясували, врешті-решт.

– Мені нормально за Порошенка. У мене особливо життя не змінилося. "ПриватБанк" забрали – так. Прикро, звичайно, неприємно. З іншого боку, баба з возу – кобилі легше. Ми повинні були його підтримувати, а так держава звалила це на свої тендітні плечі. Але, я думаю, коли державі набридне це, вона до нас повернеться і скаже, що... Бо байки про продаж якомусь інвестору смішно звучать. Особливо після останніх подій у Лондоні. Я думаю, взагалі назріла про це розмова. Питання: із ким розмовляти? Там же багато чого... Люди, може, вже давно б і віддали все назад, але хто понесе відповідальність за витрачені державні кошти? От і будуть перекладати [рішення] туди-сюди. Тому ця каша вариться. Знову ж таки, політичні дивіденди хто з цього зрубає, а хто втратить?

Не сильно бачу Порошенка у другому турі. Узагалі не бачу, можна сказати

– В інтерв'ю Соні Кошкіній ви сказали: "Якщо Порошенко знову стане президентом, я скажу, що взагалі ні в чому не розбираюся. Тоді я піду на пенсію остаточно".