ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Комаровський: Харків РФ може взяти, лише перетворивши його на Маріуполь. Тобто якщо стерти місто з лиця землі

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Комаровський: Виїхати з України? Тобто виходить, ці падли мене перемогли? Ні, друзі. Це моя країна
Комаровський: Виїхати з України? Тобто виходить, ці падли мене перемогли? Ні, друзі. Це моя країна
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Олеся БАЦМАН
головна редакторка

Український лікар-педіатр, телеведучий Євген Комаровський в інтерв'ю головній редакторці видання "ГОРДОН" Олесі Бацман розповів, як змінилося його ставлення до війни із 24 лютого, чому він почав записувати відео українською мовою, чому він не хоче покидати Україну, хоча має на це право, яка хвороба вб'є російського диктатора Володимира Путіна і чи готовий він, як і раніше, піти з ним на риболовлю. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Увесь світ очікував, що 8 березня в Києві буде інший президент. І що України вже давно не буде. А Україна є, чинить опір – ніхріна у них не вийшло

Євгене Олеговичу, здрастуйте.

– Здрастуйте, Олесю. Слава Україні!

Героям слава! Я така рада вас бачити, навіть не розумієте, наскільки.

– Я теж. Я взагалі тебе бачу регулярно, твої інтерв'ю. Твій чоловік за час війни вже двічі приходив до мене, а ти ось згадала про дядька Женю і вирішила: "Ну добре, і я поговорю, хай буде".

О так! Я просто вам хочу сказати, що спілкування з Дмитром Гордоном зараз може призвести до наслідків. Тому що він супернебезпечний рецидивіст, терорист-екстреміст у списку в Росії, кримінальна справа за кількома статтями. А днями його ще оголосили в розшук... Тож коли він приходить, ви будьте обережні.

– Нічого. Може, ми з тобою домовимося і допоможемо його шукати. Ми знаємо лігво. Вони не сказали, скільки грошей дадуть за будиночок [дядечка] Гарбуза (персонаж із казки "Чиполіно" італійського письменника Джанні Родарі. "ГОРДОН")?

Я боюся вас засмутити, але, думаю, за вас вони теж чимало дадуть. Тому...

– Гаразд, тримаймося.

Євгене Олеговичу, як справи, розкажіть. Як ваші дні зараз минають?

– Ти знаєш, Олесю, я нічого нового не скажу. Я з початком війни ввійшов у ритм: консультації, багато листів, веду два Telegram-канали, записую свої воєнні хроніки, працюю з медичною інформацією... Коротше кажучи, якось вибудував день, що дихати особливо нікуди й ніколи, і в такий спосіб це дає мені змогу стримуватися, не впадати в депресняки. Коли в мужика від ранку до ночі є робота, – це найкращий спосіб від депресії, панічних розладів і всього іншого. Плюс буквально, я тобі по правді скажу, я записав відео про інформаційну атаку: про те, як нас намагаються цькувати, нацьковувати. І я багато для себе самого, аналізуючи листи на цю тему, зрозумів. Про те, що якщо озирнутися на всі боки, то насправді те, що зараз відбувається, – абсолютно небачено й несподівано для всього світу. Увесь світ очікував, що 8 березня в Києві буде інший президент. І що України вже давно не буде. А Україна є, чинить опір – ніхріна в них не вийшло.

Якщо подивитися, як на це реагує світ, як нам допомагають, як нам дають озброєння... На те, як ненависть до ворога і любов до своєї країни згуртувала націю... Ми розуміємо, що насправді все абсолютно круто. Насправді через страждання, через біди, через втрати людей і територій ми приходимо до формування нації, до розуміння, що таке Україна, що таке любов до України, хто такі справжні патріоти України. Це круто насправді. Але водночас, звісно, є певні слабкі точки. І по цих слабких точках [ворог б'є]… Головне ж завдання яке? Найнебезпечніше – це єдність України, єдність Заходу і Сходу, Півночі й Півдня, українськомовних і російськомовних, православних, католиків та атеїстів... Єдність усіх цих людей – це найстрашніше, що можливо [для Росії]. Тому інформаційні технології спрямовані на те, щоб у всі ці точки бити, бити й бити, нацьковувати Захід на Схід, одних на інших – і мірятися пісюнами й патріотизмом.

Як ваш настрій 24 лютого відрізняється від сьогоднішнього настрою?

– Сьогодні я розсудливіший. Значно. Я можу піднятися над лікарем Комаровським, який шокований і взагалі не розуміє, як таке могло статися. "Як можна?" – це перші емоції 24-го. Наступна абсолютно незрозуміла для мене емоція: "Як можна було на таке перетворити величезну країну?" Тобто впливу зомбі-пропаганди [на росіян] я однозначно недооцінював. І ніхто не міг уявити, що країна проковтне. Тобто ви, ваші солдати системами залпового вогню накриваєте спальні райони міст, а ви дивитеся на це і вважаєте, що ви тут ні до чого. Оце для мене було абсолютно незрозуміло... А тепер я спокійно аналізую. Я розумію, що ми з вами живемо по сусідству з величезним, просто гігантським, найбільшим у світі концтабором, який підтягнув під себе Білорусь. Це менший концтабір. І людям, на жаль, складно подолати усю цю охорону. Охорона концтабору настільки сильна, що вони зараз рипнутися вже не можуть. Сидять по своїх бараках – аби жерти дали.

Раби.

– Ну, є ж історії про те, як люди втікали з концтаборів, навіть у Бухенвальді та Освенцимі був спротив. Трапляються нормальні люди. Так, їх треба шукати, як родзинки у сирі.

Звісно, вони є, але їх така мала кількість, що вони ні на що зараз не впливають. У цьому ж усе питання.

– Так. Саме той факт, що вони ні на що не впливають, – це однозначно. Вони ні на що не впливають у глобальному плані. Але якщо конкретна людина може допомогти конкретному українцеві перейти через кордон до Нарви, то я йому вдячний за це.

Усі ці довгі, страшні дні війни ви перебуваєте в Україні. І це тоді, як Харків страшенно обстрілюють, Україну страшенно обстрілюють, а вам понад 60 років... Тобто ви офіційно можете будь-якої миті покинути країну. Це нормально. Чому ви не їдете?

– А навіщо? Тобто це означає, що ці падли мене перемогли? Ні, друзі. Це моя країна. Я постараюся за змоги гарантувати собі безпеку, наскільки можна гарантувати безпеку в Україні, де безпечних місць, як ми розуміємо, немає. Я можу собі дозволити адекватно працювати, допомагати людям. Тому я тут. Я спілкуюся із живими людьми, я на зв'язку весь час із Харковом, я знаю процеси. І перебуваючи всередині, мені процеси якось набагато зрозуміліші. Зрозумілі настрої, як сльозяться очі, як поводяться люди...


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Знаєте, це ж для педіатра дуже важливий момент: коли мама заходить до кабінету, відразу визначити, що це за мама, що їй треба. Вона хоче від тебе золоту пігулку, чи копняка, чи хоче, щоб ти їй сказав: "Усе нормально – ідіть звідси". Розумієте, педіатри – вони ж усі психологи. Це важко відчути, до речі, під час електронних консультацій, якими я зараз займаюся. А ось живу маму одразу розумієш за тим, як у неї губи тремтять і як вона сопе. Відразу зрозуміло, чого вона від тебе хоче. Це майстерність. Цього я навчаю своїх учнів. Але питання не в цьому. Точно так само спілкування з людьми, які поспілкувалися у військкоматі, які сходили отримувати матеріальну допомогу, які постояли у черзі, які вийшли за 10 хвилин із центру у Кременчуці, куди прилетів "Іскандер"… Ось ці люди – я з ними спілкуюся. І це не телефонні – це живі люди. І для мене це дуже важливо.

Від входу до моєї клініки до вирви "Іскандера"– 80 м. Від будинку, де я живу, до найближчого будинку, куди ракета влучила,– 200 м

Там, де ви перебуваєте, бомбосховище якесь є?

– Немає.

Вам не страшно?

– Нам залишається лише сподіватися, що на це місце ніхто не витрачатиме "Іскандерів". Але це, знов-таки, лише надії. Ну, "Іскандера" вони не витратять, але Х-22 у них така хрінова гора, що... Це все лотерея. Ми всі – учасники цієї самої лотереї. Ну куди нам подітися?

Вам було страшно?

– За дітей, за онуків – так, дуже було страшно. Я не можу сказати, що я вже такий безстрашний. Я навіть нещодавно про це розповідав. Це дуже важливо для всіх нас, аби всі ще раз намагалися розставити крапки над "і". Страх – це конкретна інстинктивна реакція, що спонукає людину до конкретних дій. Якщо конкретні дії нереалізовувані, то страх поступово минає. Якщо страх змушує тебе бігти до бомбосховища – це одне. А якщо немає бомбосховища – отже, ти не можеш відреагувати. Але щоб не ходити під дамокловим мечем побоювань, страху, думок про власну долю, займайтеся хоч чимось. Не сидіть склавши руки – допомагайте людям, робіть добро. Я намагаюся.

За цей час ситуації, небезпечні для життя, були?

– Були. Я не хочу говорити, деталізувати, але я тобі інше навіть розповім. У мене є класна статистика щодо мого Харкова. Щоб ви розуміли інтенсивність того, що в Харкові відбувається. Від входу до моєї клініки до вирви "Іскандера" – 80 м. Від будинку, де я живу, до найближчого будинку, куди ракета влучила, – 200 м. У мене на подвір'ї у водостічній трубі стирчить уламок, і кілька осколків по території. Були у нас небезпеки... Що я тобі можу сказати?

Ви так про це зараз кажете...

– Що це змінить? Усе ж зміни відбуваються не в мене на подвір'ї, і навіть від нашої з тобою розмови вони не залежать. Усі розмови – це хто розмовляє з американцями, хто нам везе зброю, і від наших хлопчиків, які в окопах. Ось від цього залежить усе. Тому, Олесю, я тут, допомагаючи хлопчикам не хвилюватися за дівчаток, у яких тут діти захворіли, вважаю, що я роблю потрібну справу.

Харкова Путін не візьме?

– Харків можна взяти, лише перетворивши його на те, що зробили з Маріуполем. Тобто якщо стерти місто із лиця землі... Руїни він візьме. Повністю. Тобто місто, стерте з лиця землі, взяти можна. В Україні, у принципі, наскільки ми розуміємо, ось те, що було захоплено через зраду: ну, Херсон, Мелітополь, Бердянськ... Те, що захопили через зраду, – те захопили цілим. Решту захоплюють тільки після того, як фактично вони на захопленому місці дістають руїни. Вони знищують, і коли вже людям немає чого захищати, вони це беруть.

Харків зараз одне з найбільш обстрілюваних місць… Щодня гинуть люди, діти, жінки...

– Я це чудово знаю... А Миколаїв? Просто Миколаїв не так на слуху... Просто там, куди дістає ствольна та реактивна артилерія, скрізь неймовірно складно. У Харкова ще що погано? Це те, що ракети, які летять із території РФ, майже не вдається перехопити. Вони підлітають за хвилину. Тому не може працювати нормальна система ППО. Тобто тут може лише авіація працювати. А її поки що немає. Буде – врятуємо, захистимо місто. Або буде політична воля накривати місця, де стоять ці ракети, на території Бєлгородської області.

Путін, особливо стосовно російськомовних міст, поводиться як ображена тьолка.

– Не знаю. Мені здається, що він поводиться, як ображений дурник, якому відмовила ображена тьолка.

У ваших воєнних хроніках я все частіше чую українську мову. Ви робите це із задоволенням, у вас добре виходить... Адже раніше ви іншому думали, у вас стосунки з українською мовою були трохи іншими. Змінилося щось у вас?

– У мені нічого не змінилося взагалі. У плані мого ставлення до мови нічого не змінилося від слова "взагалі". Люди не розуміють в Україні досі, що зробити так, щоб людина, яка 60 років розмовляє російською, захотіла говорити українською, можна лише через любов. Не через примус. А через гордість своєю країною, своїм народом. Не через квоти. Я навіть колись дозрію і напишу стосовно цього відео. Але я тобі скажу дві головні фрази, щоб визначити, хто мовний бот, а хто справді любить Україну. Захищати рідну мову – це мудро, правильно, патріотично. Це треба всіляко підтримувати. Нападати на інші мови – не гідно життя у XXI столітті, хай чия ця мова. Це моя позиція зараз. І тому я тобі розповідаю, що я зараз дістав таку насолоду... Я такого задоволення не діставав дуже давно.

Але ви переходите на українську через гордість за своє українське чи тому, що злитеся на Росію?

– Звісно. Це моя країна рідна.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Я хочу зрозуміти, що у вас усередині відбувається.

– По-перше, мені дуже погано через те, що країна об'єдналася на ненависті до ворога. Я хотів би знайти для себе інші приводи об'єднання. І тому мова – один із таких приводів. Але ще раз говорю...

Ви робите це дуже гарно, мелодійно.

– Не підлизуйся, заразо. Хоча ти йдеш правильним шляхом. Комаровський так і радить. Треба казати: "Молодець, лікарю! Як ви гарно розмовляєте українською мовою... Боже, як мені подобається... Ви природній українець, дохторе".

Я вас провокую.

– Так, так.

Лікарю Комаровський...

– Так ось, провокаторе, слухай мене. Я тобі розповідаю. Багато хто регулярно...

У Діми, до речі, у картці розшуку МВС Росії вказано національність українець.

– Так, я бачив. Гордон теж українець. Такий причому, особливо щирий, я б сказав.

Сьогодні поїхати з Путіним на риболовлю можна, аби тільки його втопити. Іншого завдання просто немає

Звісно.

– Так от, слухай мене… Я такого задоволення від роботи не діставав, може, все життя – записав аудіокнижку російською мовою. Це казка Чуковського, яка називається "Здолаємо Бармалея". Це казка, написана Чуковським 1942 року в евакуації, у розпал Сталінградської битви він її писав. Ти не читала цієї казки, Олесю. Я тобі рекомендую послухати з дітьми аудіокнижку, яку записав Комаровський. Вона у мене в YouTube є. Але питання у чому? Це незвичайна книжка. Діти мені її ілюстрували. І коли я сказав, що я готовий записати українськомовну версію цієї книжки (мені її переклали українською мовою), якщо в мене буде кількість малюнків більша, ніж у російськомовній версії… У мене в російськомовній версії було 120 малюнків – мені діти надіслали на сьогодні 345.У мене 345 малюнків для ілюстрацій. І я записав українськомовний варіант казки про Бармалея, де фактично вперше повністю я розмовляю тільки українською мовою. І я думаю, що протягом тижня – 10 днів щонайбільше ми закінчимо монтаж. І я всіх попередив, що якщо, не дай боже, в українськомовної версії буде менше переглядів, ніж у російськомовної, – ображуся на всіх, зарази.

Євгене Олеговичу, в інтерв'ю Дімі чотири роки тому ви зробили резонансне політичне висловлювання. На запитання: "Якби ви були президентом України, як би ви закінчили війну?" ви сказали, що взяли б Путіна, сіли б з ним у човен, поїхали на риболовлю з пляшкою горілки і розв'язали б усі питання як мужик із мужиком. І наступного дня після цього війна б закінчилася. Діма уточнив: "А що б ви з ним у човні зробили? Задушили б його?" Ви сказали: "А це наше з ним питання". Я хочу запитати вас про ваше сьогоднішнє ставлення до цього. Ви вважаєте, можна було якось домовлятися? І як? Чи треба було все-таки в човні його задушити?

– Ну, почнімо з того... Я не говоритиму, що там було трошки не так. Там було все простіше. Із цього просто влаштували інформаційний привід. До того ж хтось, мабуть, замовив, бо хайп почався за пів року після самого інтерв'ю. Комусь захотілося на мене наїхати. Але питання навіть не в тому. Я насправді пояснював свою позицію. Тому що це питання насправді, Олесю, дуже багатьох цікавить. "Ви як і раніше, типу, хочете поїхати з Путіним на риболовлю?" Я не хотів із ним їхати на риболовлю. І не хочу зараз. Я вважав і вважаю, що нам потрібно було час не просрати, а створювати свою армію, боротися з корупцією, зміцнювати країну. І тому треба було не дражнити скаженого собаку... Якщо ти не можеш скаженого собаку приспати, то не треба його дражнити, не треба йому малювати інформаційні картинки. Не треба його дурити, тягнути час. Зрозуміло? Але поки я буду з ним його на риболовлі відволікати, ви ж тут дупи відірвіть від диванів і всіх мерзотників, які крадуть у країни, які зброю продають, які склади зі зброєю не можуть зберегти, які армію гноблять, у яких солдати й офіцери в зовсім жебрацькому становищі... Ось ви ж цим займаєтеся. А я... Для мене риболовля – це святе. Я на риболовлю можу поїхати тільки з найближчими друзями. І я навіть готовий відмовитися від цього і найсвятіше перевести на те, щоб поговорити із цим ідіотом... Він як КДБіст знає певні технології впливу на людей. Я теж... Ти ж зі мною багато спілкуєшся. Так? Ти знаєш, що я також можу на людей впливати. Можливо, я не буду його там, у човні, душити. Може, він сам візьме й утопиться після зустрічі зі мною. Ви ж не знаєте, про що я хочу з ним поговорити.

Євгене Олеговичу, зацікавили і заінтригували мене. Сьогодні із цим фашистом Путіним ви б поїхали на риболовлю і там би втопили?

– Сьогодні поїхати з ним на риболовлю можна, тільки щоб його втопити. Іншого завдання просто немає. Усе.

Це гарний заголовок зараз був.

– Припини. Вони ж знову почнуть: "А-а, це ж той..."

Давайте зараз не про це. Ми ж із вами про сенси. Хайп це окремо. Нас це не цікавить.

– А мене дуже дратують ці псевдопатріоти, які вчать мене любити Україну. Чесно я тобі скажу. Просто...

Нам своє робить.

– Я з тобою згоден...

Євгене Олеговичу, якби сьогодні ви з ним опинилися в одному човні, що б ви зробили?

– Колись у мене був близький друг. Він багато років працював медбратом у відділенні для буйних у дурці. І він мені показав кілька ударів, як можна психа величезного, який на тебе нападає, змусити розслабитися. Я знаю, як треба стукнути, щоб він розслабився навіки. Я відповів на твоє запитання?


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Так, дуже яскраво до того ж. Ви зараз говорите як справжній лікар, із діагнозами: Путін псих, божевільний. Я хочу цю тему продовжити.

– Олесю, вибач. Я якраз поставив йому діагноз: посткоронавірусна енцефалопатія. Тут усе складніше.

Вимушений вас засмутити. Путін може хворіти на купу хвороб, і дуже навіть тяжких. Але хвороби, яка змусить його відійти, покинути трон протягом найближчих чотирьох-п'яти років, я не бачу. Їхня медицина може підтримувати його у стані, коли він буде ухвалювати рішення. Дурні, тупі, неадекватні, злочинні

Давайте про це докладніше, будь ласка. Тому що питання всіх цікавить. І вже багато років. А він усе ніяк і ніяк.

– Коли я подивився, як він виходив із літака в Тегерані, він на мене сумне враження справив.

Тобто нам ще не варто сподіватися?

– У цьому плані він ближчий до кінця, ніж я сподівався раніше.

Вас це втішило?

– Мене це потішило, так. Я уявляю, яке зараз у ботів-коментаторів буде завдання: "Зауважте "гуманізм" Комаровського. Він радіє стражданням".

Я вас благаю. Не звертаймо на них уваги. У нас же інше з вами завдання: нести добре, світле, вічне в маси. Євгене Олеговичу, глава нашого ГУР говорив, що, за їхніми даними, Путін хворіє на дуже тяжке захворювання, аж до онкології. Схоже за ознаками, що це так?

– Я мушу вас засмутити. Він може хворіти на купу хвороб, і дуже тяжких. Але хвороби, яка змусить його відійти, покинути трон протягом найближчих чотирьох-п'яти років, я не бачу. Він може страждати, але їхня медицина може підтримувати його у стані, коли він буде ухвалювати рішення. Дурні, тупі, неадекватні, злочинні... Тому розраховувати нам треба не на природу, яка зведе його в могилу, а на реакцію світової спільноти, на те, щоб він обламав зуби об Україну, на те, що внутрішні процеси в Росії – різке погіршення якості життя – зможуть нам допомогти. Але не біологія. На жаль, питання так стоїть. А на риболовлю мене з ним не пустять. Я не можу пришвидшити цей процес.

Як війна сьогодні впливає на здоров'я людей? І дорослих, і дітей.

– Тут усе дуже конкретно і зрозуміло. Люди під час війни звертаються по медичну допомогу тільки тоді, коли немає куди подітися, тільки у крайніх випадках. Тема профілактики повністю відійшла, ніхто цим не займається. І з копійчаними симптомами ніхто не йде до лікаря. Тому ми маємо і матимемо безліч недіагностованих, нелікованих розладів кровообігу, гіпертонічних хвороб, онкологій, виразок шлунка, холециститів. Усе це стрімко накопичуватиметься. Плюс до цього всього, у половини країни депресія або синдром панічних розладів. Масово з людьми ніхто не працює. Ну, крім... Ще раз кажу: як психіатр Арестович працює чудово.

Молодець.

– І він єдиний у країні, хто правильно працює – це я оцінюю як лікар – із народом: даючи надії, даючи шанси, не нагнітаючи даремно. Може, він це робить... Я вважаю, що він це робить дуже круто.

Я з Олею Поляковою нещодавно інтерв'ю записала. Вона каже: "Без Арестовича не засинаю". І взагалі вона сама робить найкрутіші домашні сири із домашнього молока. І вона каже: "Я зобов'язуюся, коли переможемо, щотижня надсилати йому свіжу голівку сиру".

– Боже мій... Узагалі було б круто. Вона не може заснути без Арестовича, Арестович не може заснути без пісні Полякової... У підсумку виходить такий чудовий тандем. Вони б непоганий вигляд мали вдвох на сцені, мені здається.

До речі, треба їм запропонувати. Це мало б успіх.

– Гастрольний тур Полякової з Арестовичем – це потужно.

Клас, гарна ідея. Я думаю, вони подивляться...

– Ну, почекай. Хто у нас найзнаменитіший організатор концертних турів?

Продюсер?

– Я одного знаю. Найвідоміший організатор концертних турів, який капітал заробив на концертних турах... Прізвища його, можливо, ти не знаєш. Це Гордон. Нехай Гордон бере Арестовича з Поляковою – і вперед, по всіх клубах України.

Я вам скажу те, чого ви не знаєте. Ви ж не дивилися інтерв'ю Діми з Арестовичем. То він йому там прямо і запропонував: "Коли переможемо, давайте я проведу вам купу концертів. І Україною, і світом".

– Я просто хотів, щоб мені щось перепало із рекламного бюджету в цьому проєкті. Я можу на розігріві виступити.

Євгене Олеговичу, ви ідею покращили, Олю додали. Тому не відкидаю, що ми вас візьмемо у частку.

– Дякую. Хоч якісь шанси.

Частку за Олю. Трошки хочеться іноді посміятися, пожартувати, хоча, звісно, зараз це все... Ну, захисний механізм психіки, мабуть, вмикається.

– Так, звісно.

У надскладних ситуаціях потрібно перемикатися. Я хочу про дітей поговорити. Діти і війна наскільки це поєднується?

– Боюся, я нічого нового тобі не скажу. Немає такого інтерв'ю, щоб мені не ставили цього запитання. Але, розумієш, така ситуація: діти і війна – ми тут не перші. Тобто досвід у людства – величезний. Є величезний досвід, як треба поводитися, як спілкуватися з дітьми, що треба якнайшвидше усунути психотравматичний чинник. Тому, звісно, якщо можна – дитину вивезти куди завгодно із цієї травми...

Коли купа поранених депресивних мужиків повернеться з війни, коли вулиці міст у Росії заповнять молоді мужики без рук, без ніг, коли до всіх нарешті дійде, що життя стало іншим

Друге: треба травмовану дитину засунути в максимальну кількість нетравмованих дітей. Максимально. Тобто якщо ви вивезли дитину зі сходу на захід України, якщо ви вивезли дитину за межі України, треба якнайшвидше щоб ваша дитина йшла до місцевих дітей, вивчала місцеву мову, спілкувалася з дітьми нетравмованими. Це її відволіче. І найголовніше, чого треба максимально прагнути, – оточити дитину адекватними, непсихованими дорослими.


Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Але я вважаю, що якби уряд чи ті люди, які займаються інформаційною політикою, перестали, наприклад, на якийсь час з'ясовувати стосунки із власниками засобів масової інформації, а сказали б: "Слухайте, хлопці-олігархи, нумо з'ясування стосунків відкладемо на після війни, а зараз ви можете у межах вашого медіаресурсу створити спеціальний канал для дітей, де б із ними люди розмовляли тільки українською мовою, де б показували наші, українські, мультфільми, розповідали б про нашу країну, заспокоювали б, давали можливість відволіктися". Щоб там були люди, які вчили б батьків правильних психотерапевтичних методик, як спілкуватися з дітьми, як відповідати на дитячі запитання, як зробити так, щоб дитина не брала до рук сторонні предмети, як зробити так, щоб дитина в ліс не побігла...

Якщо ви їдете машиною по Київській області, де орки були, і дитина захотіла попісяти, то не можна зупинитися, щоб вона пішла пісяти на узбіччя. Тому що вибухне ваша дитина. І цього треба навчати з ранку до ночі. І мудрість була в цьому: хоча б під час війни не з'ясовувати стосунки з людьми, а думати про дітей, які знову нахрін нікому не потрібні. Ось навіщо ти мене заводиш на ці теми?

Те, що ви кажете зараз,  реально крута ідея.

– Так вона нікому не потрібна. Тому що, ти ж розумієш, дослухатися до Комаровського – це типу слабкість виявити. "Ми ж, блін, патріоти".

Я просто часто натрапляю на обговорення у соцмережах, де українські мами сперечаються про те, варто вивозити дітей чи не варто. Тому що деякі доводять, що вони залишаються у війні, і діти залишатимуться у війні, тому що так правильно. Інші кажуть, що в жодному разі: якщо в тебе є діти, тим паче маленькі діти, перше завдання мами спробувати захистити, зберегти і відвезти на час війни дитину подалі звідси. Ви що думаєте?

– Різниця ж дуже велика між різними містами... Візьмімо Краматорськ. От із Краматорська, який під обстрілами, треба виїжджати з дитиною чи ні? Миколаїв, Харків... Якщо є можливість, якщо ви в районі, який постійно обстрілюють, – звісно, ви просто зобов'язані перед Богом та совістю вивезти звідти дитину. Якщо ж ви перебуваєте, умовно кажучи, у Хацапетівці, яка в центрі України, далеко за лінією фронту, але поряд із вашим будинком аеродром чи цегельний завод, чи нафтопереробний завод, куди прилетить будь-якої миті, що ви маєте зробити? Змінити місце.

Треба сказати людям: "Друзі, ризик визначається так: А – місце вашого проживання: місто, село. Близькість до – раз, два, три, чотири, п'ять..." Ну, в Харкові реально, по-моєму, вже жодної школи не залишилося. Якщо ваш будинок розташований поруч зі школою... Вони ж думають тільки про те, що у школі... Там же обов'язково "Азов" має бути. Більше ж там нікого не може бути, на думку цих ідіотів. Тому що треба робити, якщо ваш будинок поряд зі школою? Виїхати. Знову ж таки, питання: куди, на які кошти, які є можливості? Що буде із чоловіком, якого ви залишите самого тут?

Адже багато жінок обирають насправді між порятунком дитини і порятунком сім'ї. Вони просто знають, що зараз виїхати за кордон із дитиною – усе, чоловік пропаде сам. А в нас кількість мужиків, які яєчню собі зробити не можуть, величезна. Його ж не можна залишити, воно ж овоч. Воно ж усе, що може, – у "танчики" грати на комп'ютері.

До речі, я у соцмережах усе частіше натрапляю на пости на цю тему. Сім'ї розпадаються, бо чоловіки, які залишилися самі, довго "безхазяйними" не ходять. З'являється завжди сусідка бездітна чи ще хтось і одразу ж прибирає до рук.

– Усе правильно. І цю тему зовсім не можна заперечувати. Звісно ж. Тому залишити мужиків і вигнати жінок – цієї проблеми так не розв'язують. Держава може сказати: "Є містечко у Польщі, Словаччині, Угорщині, де вони можуть зустрічатися, наприклад, хоча б раз на місяць". Але ж я не президент і не співробітник офісу. Я говорю про те, що це величезна проблема, яку треба обговорювати і розв'язувати. Але вибач, будь ласка, якщо чоловікові 58 років, із гіпертонічною хворобою та ожирінням – чому він не може виїхати з України?

Я не нагнітаю – я констатую, що, як завжди, питання гуманізму, побутові питання... Як я казав, що сім'я – це ключ до національної ідеї для країни. Що будь-які дії держави мають на меті щастя сім'ї. І тому будь-яке державне рішення має це прораховувати, враховувати, аналізувати. І головне, із цим треба виходити до людей, спілкуватися на ці теми. Тому що ми не перша країна, яка увійшла у воєнний конфлікт. Величезний досвід є у педагогіки, психології, медицини, як розв'язувати ці проблеми. Не треба бути піонерами.

Коли ми переможемо і як ми переможемо, на вашу суб'єктивну думку?

– Парадокс полягає в тому, що для того, щоб розв'язати рівняння, треба знати хоча б скільки у тебе невідомих. Наразі у нас відомо лише одне: що робитиме Україна. Україна боротиметься, Україна не здасться, Україна чинитиме опір. А далі… Перше: реальна допомога. Друге – це таргани в голові у російського керівництва. І третє – опір у самій Росії.

Коли купа поранених депресивних мужиків повернеться з війни, коли вулиці міст заповнять молоді мужики без рук, без ніг, коли до всіх нарешті дійде, що життя стало іншим... А кожен же зможе порівняти з тим, що було до 24 лютого. І наскільки ця влада зробила життя гіршим. А далі... Ось, власне, я перерахував те, що залежить від нас. Ну і, зрештою, коли до, скажімо так, головних людей у світовій політиці прийде розуміння того факту, що градація людських життів – це аморально. Тобто вважати дитину в Україні менш цінною, ніж дитину у Чехії чи Польщі – це аморально.

Країна, для якої не існує питань моралі, у якій вибудовано сходи успіху, що передбачають брехню, крадіжку та приниження всіх, кого можеш принизити, приречена на бидляцтво, на повну моральну деградацію

Фото: Ростислав Гордон/Gordonua.com

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


Євгене Олеговичу, ви ж, напевно, слухаєте ці перехоплення розмов російських солдатів із їхніми дружинами, матерями, які СБУ та ГУР викладають. У вас же немає сумнівів, що вони там просто всі суцільно кінчені. Ви чуєте, що ці жінки кажуть дітям? "А, ти катуєш там мирне населення? Ой, як класно... Я б теж кайфувала". Або: "Уперед, ґвалтуй там українських баб. Тільки мені не кажи. Хі-хі". Або "привези кросівочки: донька до школи йде. Такого-то розміру". Це взагалі як? Як це?

– Це свідчить про те, що країна, для якої не існує питань моралі, країна, у якій вибудовано сходи успіху, що передбачають брехню, крадіжку та приниження всіх, кого ти можеш принизити, приречена на бидляцтво, на повну моральну деградацію.

І не має вона права на існування.

– Ну, ось ми бачимо зразок. Це для нас картинка, чого ніколи не має бути, тому що країна має будуватися на любові одне до одного, на взаєморозумінні, на допомозі. Не на вишукуванні суперечностей, а на вишукуванні меседжів, що об'єднують. І кожен, хто намагається розділити людей усередині України, – це конкретний ворог, вражина мерзенна. Із будь-якого приводу.

Для вас перемога України це що?

– Перемога України – це абсолютна гарантія, що цього не повториться. Це єдина можлива гарантія. Ось якщо у нас є чітке розуміння того, що в підсумку ми чітко знаємо, що є механізми, які унеможливлюють повторний напад на Україну, бо буде... Ну зрозуміло, ми не можемо собі уявити, що вони завтра нападуть на Канаду. Не можемо. Ніхто цього не може уявити. Тому що всі знають, яка це буде відповідь. Так от треба, щоб відповідь була такою самою, коли йдеться про напад на Україну. Я розумію, що дуже важливо повернути свій...

І Крим, і Донбас.

– Так. Це дуже-дуже важливо. Але я хочу, щоб ми розуміли головне: повернути своє, але не забезпечити гарантій того, що завтра вони знову не прийдуть забирати, – це не перемога. Ну, просто країна не може нормально еволюціонувати. Люди не залишатимуться. Якщо люди чекають, що завтра знову все, що ви збудували, усе, що ви все життя будували, завтра розхріначать знову ці ідіоти... Тому треба стати центральноєвропейським Ізраїлем. Або сподіватися все-таки на те, що світовий розум побудує якусь модель повної демілітаризації і денацифікації РТФ – Російської терористичної федерації.

До речі, чи має світ визнати Росію державою-терористом нарешті?

– Звісно. Ну, це очевидні речі. Я взагалі не розумію, чому взагалі вживають словосполучення "спонсор тероризму".

Узагалі вони не спонсор, а терорист.

– Який вона нахрін спонсор тероризму? Вона конкретний терорист сама собою.

Звісно.

– Так, це країна-терорист. Просто мені здається, що такого слова немає у світовій дипломатії...

Якщо Росія є, то й слово має з'явитися.

– Отже, нехай це буде Російська терористична федерація.

Євгене Олеговичу, дякую дуже за інтерв'ю. Було і сумно, і весело...

– На здоров'я, моя дівчинко. Ми обов'язково переможемо. Тримайся. Привіт ось цьому своєму. Я розумію, як тобі важко жити з бандитом, із мужиком у розшуку. Він, видно, ночами крадеться до тебе у спальню і каже: "Ну що, шукали?" Так що тримаймося.

Пустун ви, Євгене Олеговичу.

– Так, я такий. Сподіваюся обійняти тебе і погладити свого друга по лисій голові у мирній вільній щасливій Україні.

Головне щоб не навпаки.

– Не дочекаєтеся.

Євгене Олеговичу, дякую дуже. Слава Україні!

– Бувай, крихітко, бережи себе. Героям слава!

ВІДЕО
Відео: Алеся Бацман / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації