Мама загиблого бійця "Азову": Лише один раз Богдан сказав: "Якщо ми тут ляжемо, це буде маленька гірка. А ті люди, які у Маріуполі загинули, – мамо, це великі гори"

Текст підготувала платформа пам'яті "Меморіал", яка розповідає історії вбитих Росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для видання "ГОРДОН". Щоб надати відомості про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.

– Яким ви пам'ятаєте Богдана?

– Дуже незалежним. Коли Богдан виріс, швидко став жити власним життям. Останні роки воно щасливо проходило у нині окупованому Мангуші неподалік від Маріуполя Донецької області. До мене та меншої сестри у Хмельницький приїжджав лише в гості.

Ще малим, щойно став на свої ніжки, рушив пізнавати світ. Він не мав часу сидіти біля мами. Йому було цікаво спочатку десь повзти, потім – іти, спостерігати та досліджувати. Син завжди був наповнений життям – як день наприкінці травня, коли він народився. Ніби мав усередині вогник літа. Скрізь мав друзів, які залишалися на все життя.

Фото із сімейного архіву Богдана Демчука

Із найменшого віку Богдан крутився коло дідуся. Саме дідусь сформував значну частину його світогляду, навчив любити техніку та інструменти, прищепив любов до машин, яка була з ним усе життя.

Машина для Богдана ніколи не була залізом. Він її відчував. Відчував, що може неправильно працювати, і завжди все старався ремонтувати сам. Ця любов визначила професію. Богдан вступив у Яромолинецький ліцей на автослюсаря-водія. Коли закінчив навчання, почалася Революція гідності.

Поки шукав роботу у Хмельницькому, один зі знайомих запропонував долучитися до Плоскирівської сотні. Богдан погодився. Із цією сотнею вирушив у зону бойових дій після нападу Росії у 2014 році.

– Де саме воював ваш син та як опинився в "Азові"?

– Де конкретно – не знаю. Десь на Азовському узбережжі. Тоді він та ще двоє хлопців зрозуміли, що на нас суне великий ворог, якому треба інакше давати опір. Вони втрьох знайшли "Азов" і вступили туди.

Допоки спостерігала, як син збирає документи, готується, проходить курс молодого бійця, зрозуміла, чому хлопці так пишаються тим, що вони азовці. Тішилася, що син намагається скористатися всіма можливостями розвитку, які дає служба. І дуже переживала, бо одразу після курсу молодого бійця Богдан вирушив воювати.

Було дуже важко. Слухаєш новини. Чуєш про втрати. У тебе серце і мізки ніби в пеклі постійно. Хвилюєшся, бо це твоя дитина. Але син завжди мене заспокоював: "Мамо, все добре!" Усе так розказував, буцімто він на курорті. Набагато пізніше він розповів мені, наскільки насправді на війні страшно та що він відчував під час перших бойових виходів.

Богдан Демчук із дружиною Надією та сином Михайлом. Фото із сімейного архіву Богдана Демчука

Після того, як у 2015 році він повернувся з передової, намагався знайти собі кохання, щоб мати дитину. Зі своєю дружиною Надією Богдан познайомився у соцмережах. Він її полюбив. Вони одне одному пасували. Коли Надя завагітніла, сказав: "Будемо народжувати". Буквально літав від щастя.

І я теж. Мені подобалося бачити, що син виріс, став хорошим чоловіком і батьком. У гості приїжджав десь двічі на рік. Увесь час віддавав родині та службі, але мав багато цивільних планів.

Мріяв здобути вищу освіту. Вступив в Одеський університет на юриста у 2020 році. Хотів, щоб у них був будинок. Навіть почав за нього потрошку виплачувати. Мріяв ростити сина, відвести його в перший клас. Хотів відкрити із братом СТО.

Потім і молодший брат Олег пішов служити слідом, також до "Азову". Отак разом вони стали і на захист Маріуполя.

– Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?

– 24 лютого Богдан відправив дружину із сином до мене у Хмельницький. Надя їхала із двома пакетиками, із рюкзаком і з Мішею. Думали, це ненадовго. Богдан усю дорогу з ними був на телефоні. Тільки коли вони приїхали до нас, він видихнув. Тоді вони вже спокійно пішли у бої.

– Ви відчували тоді, наскільки це було небезпечно, що буде така жорстка війна?

– Я не одразу зрозуміла, наскільки складною є ситуація у Маріуполі. Сини періодично виходили на зв'язок, казали, що у них усе добре. Тож я тим часом зосередилася на облаштуванні невістки з онуком.

– Часто спілкувалися із синами?

– Богдан постійно записував відеоповідомлення дружині та сину. Я з ним спілкувалася коротко: "Ти як? Де Олежка? Не голодні?" Він завжди казав: "Мамо, все добре". Написала раз: "Що ти там? У шапці ходиш?" Вони мене потім засміювали з тою шапкою! Постійно казали: "Всьо добре, поїв і в шапці". Я вже їм відповідала: "Весна, тепло – знімайте ті шапки".

Увесь час я уважно вичитувала новини про ситуацію у Маріуполі, про "Азов" та "Азовсталь". Час від часу спілкувалися. Сини з усіх сил робили вигляд, що все нормально. Лише один раз Богдан сказав: "Мамо, якщо ми тут ляжемо, це буде маленька гірка. Маленька. А ті люди, які тут загинули, – жінки і діти, – мамо, це великі гори". 

Фото із сімейного архіву Богдана Демчука

– Як ви дізналися про загибель Богдана?

– 28 квітня він відправив мені своє останнє повідомлення: "Мамо, як ви там?" Я була за містом без зв'язку і не змогла одразу відписати. Досі не можу собі пробачити цього вчасно не надісланого повідомлення.

А 30 квітня подзвонив Олег і сказав, що Богдана більше немає. Я не одразу розчула, перепитала. А він заплакав. Він рідко плаче. Серце стислося тим кільцем, у якому вони були. Пекельний вогонь. Невіра. Але це сказав син. Біля мене Надя збирала Мішу на прогулянку. Я їй повторила.

Богдан загинув під час бойового виїзду. Сидів у кабіні "ГАЗельки", яка потрапила під обстріл. Один з осколків попав йому в шию і смерть, як розказали, була миттєвою. Машина вигоріла вщент, але його тіло встигли витягнути та забрати у бункер.

– А де зараз ваш другий син?

– Олег лишається у полоні росіян. Пережив теракт в Оленівці. На зв'язок із родиною вийшов лише раз. Усе, що встиг запитати, – чи повернули додому тіло Богдана... Тіла досі немає. Я все ще чекаю на обох синів і продовжую боротися за їхнє повернення.

Мені все життя бракуватиме того "мамулька", яким до мене звертався старший син. Додає болю та забирає багато душевних сил неможливість поховати сина. Замість могил у нас, родичів багатьох загиблих азовців, є лише прапорці на центральних площах міст. Серед них у центрі Хмельницького є прапорець із псевдо Богдана Вогник. Такими прапорцями віддаємо шану своїм хлопцям. Сюди душу приносиш і виплескуєш свою тугу. Бачиш позивний сина. Який тут із побратимами разом. Ми, рідні, теж разом тримаємося. Боремося за тих, хто в полоні. Ждемо тіла загиблих. Чекаємо, що поховаємо їх із честю.

Тетяна Демчук чекає на звільнення з полону молодшого сина Олега та бореться за повернення тіла загиблого сина Богдана. Фото надав "Меморіал героїв"