-3 Київ
24-річного Андрія Лозинського мобілізували 3 квітня 2014 року. Він потрапив у роту управління 93-ї окремої механізованої бригади, яка дислокувалася в селищі Черкаське Дніпропетровської області. У серпні бригаду перекинули під Іловайськ, де вона потрапила в оточення. Багато товаришів по службі Лозинського загинуло, багато потрапило в полон і повернулося під час обміну.
Востаннє Андрій зателефонував своїй мамі Ядвізі Лозинській 5 вересня 2014 року із чужого телефона і встиг сказати, що потрапив у полон. Відтоді жінка не припиняє пошуків сина. Об'їздила всі морги, куди привозили загиблих солдатів із зони АТО, опитувала товаришів по службі Андрія, які повернулися додому з Іловайська, і всіх, кого набагато пізніше вдалося повернути з полону під час обмінів, а також сама їздила до окупованого Донецька.
В інтерв'ю кореспонденту видання "ГОРДОН" Лозинська розповіла, як багато їй удалося зібрати, поки правоохоронні структури не діяли. Вона знає, що сина тримали у Старобешевому, у будівлі СБУ в Донецьку, у колонії Сніжного в Донецькій області, а потім переправили в колонію біля Свердловського в Луганській області. Зараз її єдиного сина Андрія Лозинського вважають безвісти зниклим. Жінка так і не змогла переконати переговірників занести його до списків на обмін. "Наші кажуть, що не можуть додати Андрія у список, тому що та сторона не підтверджує його наявності, а бойовики сказали, що не віддають його, тому що українська сторона не просить. Якесь замкнуте коло виходить", – зазначила жінка.
У вересні 2014 року нам говорили, що в ростовському військовому госпіталі 140 українських поранених. Куди вони поділися? Не виключено, що і їх возять по будівництвах Росії як рабів
– Ви вже три з половиною роки розшукуєте свого сина. Ви все ще вірите, що він живий?
– Коли трапилася Іловайська трагедія, я не знала, що мій син там опинився. Із військкомату нам нічого не повідомляли. Та й не могли повідомити. Вони скеровували солдатів на війну, як отару. Не те що даних про родичів не мали – навіть не всі імена службовців записали. Наприклад, мого сина скерували в зону бойових дій, а в наказі його прізвища немає. Так само втратили ще 28 осіб із 93-ї бригади. Ви не уявляєте, чого потім нам вартувало домогтися їх внесення в наказ.
Андрій Лозинський у зоні АТО влітку 2014 року. Фото з архіву Ядвіги Лозинської
Андрія мобілізували 3 квітня 2014 року. Незважаючи на те, що його військова спеціальність – оператор-навідник (він пройшов строкову службу в морській піхоті в Сімферополі), його скерували в 93-ю бригаду. Відразу після навчання їх відправили в зону АТО.
Я ще не до кінця розуміла, що відбувається. Тільки коли він у липні 2014 року несподівано приїхав у відпустку, усвідомила, наскільки все серйозно. Сина просто трясло. Виявилося, на їхньому блокпості був хлопець із Донецька. Йому зателефонували і сказали: якщо не здасться, його мати вб'ють. Він пішов і розкрив розташування поста. Добре, що хлопців тоді вирішили відвести. Не встигли вони відійти, як блокпост розбомбили. Живого місця не залишилося.
Андрій ще встиг із нареченою на чотири дні з'їздити на море. Потім їх знову зібрали і повернули в зону АТО – ремонтувати техніку. Потім на три дні відпустили додому і відправили під Савур-Могилу. Але поки вони добиралися, там усі позиції здали. І, як я потім дізналася, їх перекинули під Іловайськ.
Ми із сином спілкувалися мобільним щодня. Але довго намагалися не говорити, тому що нас попередили: за дзвінками хлопців визначають, вони можуть потрапити під обстріл або в засідку. 28 серпня я зателефонувала і запитала: "Нормально?" Він відповів: "Так". Потім зв'язок перервався. 30 серпня у Дніпро привезли першу партію полонених із нашої бригади, а 31-го – ще 29 осіб. Бойовики їх просто віддали. А де решта бійців?
Тоді ж почали привозити убитих. Я зрозуміла, що трапилася біда. Обійшла тоді всі морги, куди привозили загиблих бійців, переглянула всі ці жахливі фотографії. Ви не уявляєте, яке це було випробування! Жодної психологічної допомоги. Батьків просто садили перед комп'ютером і гортали фото загиблих хлопців. Їх навіть не мили перед фотографуванням. Хоча це потрібно робити, щоб було видно особливі прикмети. Голі, у крові, із моторошними пораненнями молоді хлопці... Не всі змогли пережити таке випробування. Скільки було інсультів та інфарктів у батьків. Я знаю маму одного бійця, яка після впізнання збожеволіла. Вона досі перебуває у психіатричній лікарні.
Андрій Лозинський зі своєю нареченою в липні 2014 року. Фото з архіву Ядвіги Лозинської
5 вересня із чужого телефона мені зателефонував Андрій і сказав, що потрапив у полон і перебуває біля Сніжного. Відтоді він більше на зв'язок не виходив. Але він був живий.
Уже тоді стало зрозуміло, що ніхто мені допомагати не збирається. Це зараз я бухгалтер, а в минулому – військовий інженер. Тому вирішила шукати його самостійно.
– Як і де ви шукали сина?
– Спочатку я намагалася зібрати всю можливу інформацію у військкоматі, потім – у частині. Я поговорила з усіма хлопцями, яких повернули, розпитувала, із ким їх тримали і де, показувала фото Андрія. Я знайшла кількох бійців, які підтвердили, що були з Андрієм у Сніжному. Їхні нотаріально завірені свідчення я надала в Головну військову прокуратуру. А потім сама поїхала на окуповану територію. Мені допомагали моя подруга з Донецька і мій однокурсник із Росії.
Я зустрілася з "комендантом" Старобешевого. Той розповів, що передав Андрія та інших хлопців у Донецьк. Показав листок зі списком полонених, де були дані й мого сина. Цей список було написано українською мовою. Там були імена і прізвища солдатів, імена і телефони їхніх батьків. Я думаю, що це писали наші офіцери, яких повернули додому.
Потім я їздила в Донецьк, ходила в колишню будівлю СБУ. Мене запевняли, що Андрія в них не було. Уже набагато пізніше я дізналася, що він був там. Мені не захотіли його показувати. Потім їх перевели в колонію у Сніжне і тримали там до грудня 2014 року. Коли почали в Донецьку наводити лад, усіх, хто був у списках, обміняли, а тих, кого вважали зниклими безвісти, віддали луганським бандитам.
Я розпитувала про свого сина всіх, хто повертався з полону. Мені говорили, що у 2015 році він був на заводі в районі між Брянкою та Свердловськом у Луганській області. Потім їх вивезли у 38-му колонію під Свердловськом. А звідти їх возять на різні будівельні роботи в Курську і Ростовську області. Офіційно цього, звісно ж, ніхто не підтверджує. Ще у вересні 2014 року нам говорили, що в ростовському військовому госпіталі 140 українських поранених. Куди вони поділися? Ті, хто вийшли з полону, говорили, що частину повернули в Україну, а частину вивезли в Росію. Не виключено, що і їх возять по будівництвах Росії як рабів.
Навіть на своєму маленькому рівні я виявила багато інформації, але слідчі органи не беруть її до уваги. А ми хочемо зробити так, щоб вони більше не могли нас ігнорувати
– Ви зверталися у військову прокуратуру, СБУ із цією інформацією?
– Це не дало жодного результату. На всю Іловайську трагедію із сотнями загиблих і зниклих безвісти лише один слідчий. Протягом трьох років у моїй справі змінилося чотири слідчі, і ніхто нічого не зробив. Службових телефонів у них нібито немає, а особистих потерпілим не дають. Щоб дістати хоч якусь інформацію, потрібно приходити особисто і стояти в очікуванні, коли тебе зволять прийняти. І так можна ходити до нескінченності. Це просто принизливо!
Я протягом місяця ходила восени 2014 року, щоб виловити слідчого. Потім не витримала, поскаржилася прокурору. Справу передали до прокуратури за місцем проживання. Я попрацювала з новим слідчим, здала ДНК, і той зник. Просто не виходив на зв'язок. Його начальник сказав, мовляв, це черговий слідчий, він дуже зайнятий. Потім був третій і четвертий слідчі. Але справа не зрушила ні на йоту.
Хочу розповісти вам історію молодшого лейтенанта Олександра Графи. Його пораненого і ще двох хлопців російський офіцер із-під Іловайська вивозив у Росію. Дорогою Графа помер. Цей росіянин написав записку з даними бійця і поховав його біля дороги. А сам передзвонив його батькам, розповів, де розташована могила і передав його документи. Я спілкувалася з мамою Графи. А наші слідчі за три роки так і не змогли з нею поговорити. У батьків були контакти цього російського офіцера. Він напевно ще міг щось розповісти. У нього можна було дізнатися про тих двох українців, що вижили, яких він вивіз. Це ж чиїсь діти. Їх теж хтось шукає.
Зі спецслужбами складна історія. Коли я повернулася з Донецька, передала СБУ адреси, де тримали наших бійців. І відразу ж полонених перевезли в інше місце. Отже, наші попередили бойовиків, адже я більше нікому не повідомляла цієї інформації. А потім вони теж не дуже-то хочуть що-небудь робити для розшуку солдатів. Сказали, що будуть шукати мого сина після війни, якщо він безвісти зниклий. Після війни? Якої в нас немає?
– Хто саме вам таке сказав?
– Є один полковник в Об'єднаному центрі з розшуку полонених при СБУ. Він мало не робить, але всіх це влаштовує, крім родичів безвісти зниклих.
– Ви намагалися з депутатами з мінської підгрупи чи громадськими організаціями, які займаються обміном, поспілкуватися?
– Ірина Геращенко, яка працює за темою, із нами ніколи не спілкувалася. Вона зустрічалася тільки з родичами полонених. Імовірно, родичі зниклих безвісти її не цікавлять... Коли я запитую, чому мого сина немає у списках на обмін, мені дають стандартну відповідь: та сторона не підтверджує. Хоча ще 17 грудня 2014 року я з іншими мамами була на прийомі у заступника міністра оборони, який показав список полонених на обмін на 26 грудня. І там було прізвище мого сина Андрія Лозинського.
Андрій Лозинський (крайній праворуч) потрапив на відео російських журналістів, які у вересні 2014 року повідомляли про підготовку обміну між бойовиками "ДНР" і ЗСУ. Скріншот відео з архіву Ядвіги Лозинської
Я постійно намагалася знайти контакт із місцевою владою. Мене скеровували в Київ. Але й там ми зі своїми зниклими дітьми нікому не потрібні. Тому ми вирішили об'єднатися з іншими батьками. Зараз я вже не сама. Зі мною ще 20 сімей. Ми створили громадський центр із розшуку зниклих безвісти. Збираємося залучати ветеранів наших спецслужб, криміналістів, щоб вони хоча б порадою нам допомагали. Навіть на своєму маленькому рівні я знайшла багато інформації, але слідчі органи не беруть її до уваги. А ми хочемо зробити так, щоб вони більше не могли нас ігнорувати.
23 жовтня в Києві Міністерство оборони збирало батьків безвісти зниклих солдатів. Приїхало 82 сім′ї. Я спілкувалася з ними. Більшість із них не хоче значної публічності. Вони просто бояться говорити про свою біду, бо варто відкрити рота, як одразу вручать чужий труп. Я сама через це пройшла. У нас в об'єднанні є мама, у якої двоє синів служили в "Айдарі" і зникли в одному бою 5 вересня 2014 року. Ніхто не знає, де вони. Їй уже п'ятий труп намагаються всучити. Ви навіть не уявляєте, як багато фальсифікацій із генетичною експертизою.
Моя дитина 17 серпня виходила з дому підстрижена. Щонайбільше півтора сантиметра волосся. А у трупа – сім–вісім. Будь-який перукар скаже, за 10 днів така шевелюра не відросте
– Можете детальніше розповісти, що не так із генетичною експертизою?
– Ми випадково вийшли на цю тему. У багатьох солдатів, виявляється, були зубні карти. Одній мамі під виглядом її сина видали труп. У сина не було лише одного зуба, а у трупа – семи. Усі лунки зарослі. Це фальсифікація!
Потім ми виявили ще один випадок. У бійця було одне яєчко (друге не опустилося, така патологія у хлопчиків зустрічається), а батькам сказали, що є генетичний збіг і видали труп із двома яєчками. Червоніючи, ховаючи очі, професор медицини нам розповідав, як таке можливо. Що під впливом трупних газів яєчко опускається в мошонку...
Ми за всіма цими фактами зібрали документи і ще у 2015 році передали їх міністру внутрішніх справ Арсену Авакову. Шкодую, що я навіть копій не зробила. Усе зникло. Нам нічого не відповіли. Після того, як я вдруге поїхала в міністерство щодо цієї справи, мені надійшло повідомлення, що є частковий збіг із трупом №3207. Типу займайтеся своєю дитиною.
У СБУ мені видали висновок, а фототаблиці не доклали. Вони навіть папірців не спромоглися перевірити: угорі документа №3207, а всередині скрізь №3212. Це нікого не збентежило. Подумаєш, описка, випадковість, як мені пояснили. Як таке можливо? Це ж не просто довідка, а генетична експертиза! Мова йде про людей, про загиблих захисників країни, про їхніх родичів, які, не виключено, не поховали своїх дітей, батьків, чоловіків.
Мені дали фото цього трупа. На ньому голий брудний чоловік. Коли проводять слідчі заходи, труп миють, щоб усе було видно. У нас, виходить, так не роблять. Я мати. Мені одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти, що на знімку не мій син. Цей чоловік точно старший за Андрія, повнішої статури. Моя дитина 17 серпня виходила з дому підстрижена. Щонайбільше півтора сантиметра волосся. А у трупа – сім–вісім. Будь-який перукар скаже, що за 10 днів така шевелюра не відросте.
Мені сказали, сина розстріляли у спину і голову, а в трупа голова ціла. Я людина, яка розуміється у військовій справі, і я знаю, що буває, коли куля влучає в голову. Ще деталь: у висновку написано: содат №3207 загинув від розриву фугасу. І нікого це не бентежило до 2017 року. Потім військова прокуратура почала опитувати полонених і зробила запит на інформацію в експертів. Тоді з'ясувалося, що всі, кого вважали розстріляними, загинули від фугасів. То чому ж цих брехунів експертів не карають?
Лозинська (крайня зліва) з матерями зниклих безвісти солдатів. Фото: Татьяна Мордюк / Facebook
І чому я дивуюся? У нас що до живих, що до мертвих однаково зневажливе ставлення. Знаєте, як у моргах зберігають особисті речі солдатів? У чорних мішках для сміття, які звалено в кутку. Хоча за законом їх повинні зберігати у спеціальних контейнерах, в особливих умовах, щоб забезпечити збереження речових доказів.
Ви, напевно, бачили, як за кордоном ховають військових, загиблих під час виконання свого обов'язку, як стежать за могилами військових. Сходіть на кладовище у Дніпрі чи Запоріжжі, де лежать невідомі солдати. Це поле, заросле бур'яном. До солдатських могил, до пам'яті нікому немає справи. Хоча в нас не так уже багато таких військових кладовищ, не такі вже великі гроші потрібні, щоб у гідному вигляді утримувати могили людей, які захищали незалежність своєї країни.
