+14 Київ
У вас вийшов досить-таки смішний мем "Барак – Обама". Я подумала, що маю носити цю футболку, вона мені просто необхідна
– Мар'яно, добрий вечір.
– Добрий вечір, Дмитре.
– Я маю зізнатися на самому початку нашого інтерв'ю, що я був глибоко темною, неосвіченою людиною і не знав, хто ви. Дізнався, коли ви мені написали в Instagram із проханням надіслати футболку.
– Ну як же? Не надіслати. Я запитала, як можна її купити.
– Так.
– Звісно.
– Я подивився, хто ви, і зрозумів, що потрібно надіслати. Ви її носили хоч раз?
– Так, звісно. Я купу "тіктоків" зняла в цій футболці.
– Та ви що?!
– Авжеж. Усі дивилися тільки на мене.
– Я не сумнівався (сміються)... Скажіть, будь ласка, чому ви замовили цю футболку?
– Ну, по-перше, ви мені дуже подобаєтеся як людина. Ви дуже смішний, ви дуже схожі на мого хлопця.
– Хваліть мене, хваліть.
– Угу-угу. Він такий самий... дивак.
– Так.
– І досить-таки смішний вийшов мем "Барак – Обама". Я подумала, що маю носити цю футболку, вона мені просто необхідна.
– Хоча б за розміром?
– Авжеж. Я люблю оверсайз, щоб балахонисте було.
– Я вам скажу чесно, що я сьогодні навіть червоні шкарпетки надів, щоб відповідати вашому прикиду.
– Я теж наділа червоні шкарпетки, щоб відповідати вашому прикиду. Власне, оп! (Показує шкарпетки).
– Яка краса!
– Дякую.
– Я теж можу зняти туфлі, але і так видно.
– Давайте! Чому ні? Це цікаво.
– Поєднуються.
– Можу понюхати.
– Я думаю, це зайве (сміються)... Хоча думаю, що там усе нормально. Мені так здається.
– Так, у мене теж.
– Ви в Києві вперше?
– Саме в Києві я, напевно, раз сьомий-восьмий. Точно не можу сказати.
– Ого!
– Так.
– Ви любили приїжджати до Києва?
– Так. Мені дуже подобаються тут люди. Тут тепло. Ну, не зараз, звісно, але взагалі тепло.
– А не страшно?
– Чому?
– Ну як? Бандерівці, фашисти...
– Та подивіться на мене. Що, мене хіба чіпатимуть? Не думаю.
– Ви народилися в Южно-Сахалінську, на Сахаліні.
– Усе так.
– Дивовижної краси місця. Що там найяскравіше для вас?
– Море. Охотське море. Спогади з дитинства, як ми туди часто приїжджали з батьками, з друзями, купалися, засмагали. Було прикольно.
– Вузькоколійка.
– Що це таке?
– Вузькоколійка від японців залишилася. Залізниця. Ви ніколи не бачили її?
– Ой, ви знаєте, ні. Я чула від мами, але ні.
– Це пам'ятка Сахаліну.
– Так. Для мене пам'ятка Сахаліну – це... Не знаю навіть. Ну, напевно, це краєзнавчий музей. Коли говорять щось про Сахалін, я одразу згадую море, музей, який у нас мало не в центрі міста.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Южно-Сахалінськ – гарне місто?
– Гм...
– Ви вже, власне, відповіли.
– Ну як? Гарне влітку. Коли сніжна зима, теж досить цікаво. Ну а так... Ну, так собі. Зубожіле якесь містечко.
– Сахалін буває відрізаним повністю від материка? Узимку під час сильних снігопадів?
– Буває. Коли геть якісь жорсткі хуртовини, скасовують усі рейси. Тобто літаком туди ніяк не потрапити.
– Червоною ікрою з дитинства об'їдалися?
– Угу, так.
– Смачна ікра?
– Так. Моя улюблена – це ікра кижуча.
– Ух ти! А що це?
– Дрібнозерниста така, дуже смачна.
– Смачна?
– Так. Я вам якось привезу. У нас буде обмін: ви мені "Гордон на паличці", я вам ікру.
– Я вам ще нову футболку на додачу.
– Дякую.
Наша сім'я мала достаток, було дуже багато грошей... Але в якийсь момент усе просрали: у тата з'явилося дике бажання наліво і направо ходити, а всякі молоді простипоми – ну що їм потрібно від дорослого мужика? Усі хотіли дуже багато грошей
– Я про сім'ю вашу хотів запитати. У вас старший брат Мирослав.
– Так.
– І молодша сестра з цікавим ім'ям...
– Мареся.
– ...Мареся. Цікаво. Що означає "Мареся"?
– Є чоловіче ім'я Марес, є жіноче Маруся. Але мама вважала, що вона хоче якось виділитися, і назвала доньку Мареся.
– Чим батьки займалися?
– Займалися?
– Так.
– Батько завжди займався машинним бізнесом із Японією. Купував на аукціоні якісь старі авто і перепродував на Сахалін.
– Цим багато хто займався, так?
– Ну так. А мати? Ну, у неї – коли як. То магазин відкриє, речі продає, то просто розпродає щось зі свого. Ну, чимось таким, загалом, займається. Тобто ніколи нічого певного у неї не було.
– Як вас виховували?
– Запитання: а чи виховували взагалі?
– Не виховували?
– Ну так. Ну як: "виховували"? На жаль, оскільки сім'я була в достатку, було дуже багато грошей...
– Що таке "дуже багато"?
– Ну, "дуже багато" – це коли мій тато міг дозволити собі купити дуже багато квартир.
– У Южно-Сахалінську?
– У Южно-Сахалінську, так. Але там дуже дорога нерухомість насправді.
– "Дуже багато" – це п'ять, 10.
– Ну, і п'ять, і 10...
– Приємно поговорити з багатою людиною.
– Я не думаю. Просто в якийсь момент усе просрали.
– Як?
– У тата з'явилося дике бажання наліво і направо ходити, а всякі молоді простипоми – ну що їм потрібно від дорослого мужика? Коли у нього...
– Любов.
– Ну яка любов?
– Яка така любов?
– І цицьки набік (сміються). Усі хотіли дуже багато грошей. Тато давав і тій, і іншій.
– Добрий?
– Дурник просто. І машинний бізнес... Усе розвалилося просто.
– Ви тата прокляли?
– А я чого ж? Чому я?!
– Спадкоємиця.
– Мені здається, це моя мама.
– Прокляла?
– Так-так. Часто...
– І неодноразово?
– Так-так-так. Часто кричала на нього: "Будь ти проклятий!" Це все.
А як мене виховували? Ніяк. Ну, я вже підліток, висловлю свою думку – мені затикають рот, я плачу, мені погано. "Ой, годі, годі. На тобі грошей". Це неправильно. Серйозні, здавалося б, речі починаю закидати, але я сиджу в цій кепці... Ну добре, неважливо. Коли у мене будуть діти, і вони подорослішають і скажуть: "Мамо, це не так, то не так, я хочу по-іншому", – я не хочу затикати своїй дитині рот, просто сунувши їй якусь купюру. Це жахливо. Хіба ні?
– А як ви вчилися?
– У початковій школі в Росії. Спочатку все було дуже круто: мені здавалося, боже мій, це моє покликання – вчитися у школі, усе життя буду вчитися. Але у школі дуже часто мене намагалися принизити однокласники...
– За що?
– Тоді я не розуміла, за що.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Донька багатих батьків?
– Ну, радше так. Дуже часто виривали моє шкільне приладдя, тому що воно завжди було японське, і для них це було в дивину чи що. Усі хотіли, щоб це було їхнє...
– Плакали?
– Плакала, так. Приходила додому і говорила мамі, що я не хочу жити. А мені вісім років. І це стрьомно завжди: коли восьмирічна дитина каже, що вона не хоче жити.
– Вам було дев'ять років, коли сім’я переїхала до Японії. Дивовижна історія. Як це сталося?
– Ну, тато завжди був тісно пов'язаний із Японією. Остаточно я переїхала, коли мені було років 10-11. Ми вирішили, що я маю вчитися в японській школі, тому що в російській не склалося. До мене було таке дивне ставлення, і я особливо вже не хотіла...
– Плюс пенали крадуть.
– Ну так, це жахливо. Я вже особливо не хотіла з'являтися в цій школі. Я пам'ятаю, що останньою краплею була ситуація, коли я пішла до вбиральні з дівчатками.. Я думала, що ми подруги, а вони мене сфотографували в цьому жахливому кориті... І показували цю фотографію моїм однокласникам, зокрема хлопчикові, який мені дуже подобався. Мені було неприємно, і я просто зібрала свій рюкзак і пішла додому. Це востаннє, коли я була в російській школі. Це був четвертий клас, здається. Я сказала мамі, більше туди не повернуся...
– Категорично?
– Так. Потім я вже вчилася в Японії. Усе було чудово. До моєї мами приходила моя класна керівничка з російської школи з дільничним, говорили: "Де ваша донька? Ви взагалі в курсі того, що вона вештається?" – "Вона живе, навчається в Японії. Де вона вештається?!" Ну так. Цікаво.
– Ви хотіли поїхати в Японію вчитися? Коли вам батьки сказали: "Ми їдемо до Японії", – які у вас відчуття були?
– Я завжди хотіла – мріяла навіть – жити і вчитися в японській школі. Мені було дуже цікаво. Був такий страх: боже мій, а як до мене там будуть ставитися? А що, якщо все повториться, як і в російській школі? Але ні, усе насправді було добре. Тобто всі досить лояльно до мене поставилися, усі допомагали мені. До того, що [японською я могла сказати] тільки "здрастуйте", "до побачення" і як мене звуть.
Коли я називала себе Мар'яною Ро, думала, що люди будуть мене називати Мар’янаро, типу як карбонара. Але прижився варіант Мар'яна Ро
– У якому місті в Японії ви влаштувалися?
– Це північний острів Хоккайдо, портове місто Отару.
– Невелике?
– Невелике. Там маленьке взагалі населення. Чому саме це місто? Тому що…
– У батька там були зв'язки.
– Так. Звідти завжди машини тато відправляв на Сахалін. Не можу сказати, що він правильно зробив, улаштувавшись саме там, але добре, як вийшло.
– Але ви поїздили по Японії? Були у великих містах, у Токіо?
– Звісно. Я об'їздила Японію, коли була 18-річною.
– Гарна країна?
– Гарна країна, дуже красива, дуже цікавий менталітет. Але жити там, якщо ти росіянка, складно досить. Дуже складно. Моя сестра народилася в Японії, ходила там у садок, зараз – до школи.
– Громадянка Японії?
– Ні, у них немає такого, щоб одночасно громадянство за народженням давали, як в Америці. Але навіть їй важко. Її дуже часто цькують у школі вчителі, 50-річні мужики за кожної зручної нагоди... Ну історія якась, пов'язана з Курилами, – і вони починають тикати в неї пальцем... Водночас однокласники начебто це все розуміють, що це взагалі стрьомно – те, що вчитель порушує цю тему.
Вона мені розповідала, як одного разу вчитель сказав: "Подивіться на Маресю. Вона з вами із самого дитинства, але вона ніколи не стане як ми. Вона ніколи не розумітиме японців на всі 100%". Але це ж очевидно: вона росіянка і ніколи не буде на 100% розуміти культуру іншої країни, навіть якщо вона там народилася.
– Японську мову ви знаєте?
– Так.
– Добре?
– Досить, щоб там жити.
– Скажіть щось японською.
– (Каже японською).
– Приголомшливо. Що ви сказали?
– Дякую. Я сказала, що я трохи соромлюся.
– (Сміється)...
– Щоразу, коли мене просять щось сказати японською, я соромлюся.
– Батьки, брат і сестра досі живуть у Японії?
– Мама зараз перебуває в Москві, тато, брат і сестра – в Японії.
– А як тато обходиться, якщо там простипоми?
– Гм... Ми особливо не спілкуємося. Такий у нас дивний період... Він тримає зв'язок за допомогою всяких Viber і WhatsApp. Він спілкується з кимось... Коли не було ще коронавірусу, він кудись літав із ними. Балі, це все.
– Він відновив трошки фінансовий стан?
– Ні, не особливо.
– Чи правда, що свого часу ви викреслили з життя рідного брата і хвору матір?
– Ну, не можу сказати, що вона прямо хвора. Мені здається, ми всі...
– Нездорові?
– Трохи, так. Але так, я не спілкувалася з мамою, напевно, рік. Із братом – трохи більше.
– А причина?
– Ніхто не хоче розуміти одне одного. Тобто я не розумію їх, вони не розуміють мене, у нас абсолютно різні погляди на життя, світогляд. Не можу сказати, що рада, що відновила з ними зв'язок, тому що мені було б, напевно, для моєї...
– Психіки.
– ...психіки, так. Мені було б набагато спокійніше, якби я взагалі не спілкувалася з ними...
– Скільки років мамі?
– 55 виповнилося.
– Вона стежить за вашими успіхами?
– Так.
– Що вона каже?
– Ну а що вона може сказати? "Молодець".
– Пишається вами?
– Та звідки я знаю? Напевно, вона б мала відповісти на це запитання.
– Чому ви стали блогеркою?
– Перше бажання – це допомога батькам у важкий для них період. Але це неправильно, коли 14-річна дитина хоче допомогти своїм батькам. Я думаю, що батьки не мають впускати в цю чашу проблем своє дитя. Ну а потім мені вже просто дуже сподобалася ця двіжуха, скажімо так.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Але ви спочатку хотіли заробити гроші на блогерстві?
– Авжеж.
– Ви розуміли, що це можливо?
– Звісно, так.
– Скільки ви хотіли грошей?
– Ой, якомога більше. Але взагалі перші свої гроші я заробила, певна річ, не на YouTube.
– А на чому?
– У дев'ять років я зробила сайт з усякими японськими товарами. Мені батько допомагав...
– У дев'ять років?
– У дев'ять років, так. Мені батько допомагав... Я беру замовлення, мені пишуть на пошту. "Хочу пилосос такий-то і такий-то". – "Так, окей. Буде стільки-то коштувати і стільки – доправлення". І мені батько допомагав, ми надсилали з ним разом.
– Ви нормально заробляли?
– Я свої перші 100 тис. руб. заробила завдяки цьому сайту.
– Коли дитина заробляє пристойні гроші, що вона відчуває?
– Я тоді відчувала, що я супер подорослішала, я вже самодостатня людина, можу жити сама. Я навіть будувала плани, що коли мені виповниться років 14–15, я орендую квартиру... Підзароблю ще, щоб забезпечувати себе. Ну а потім я занурилася у шкільну рутину і забила на цей сайт. А в 14 років до мене прийшов YouTube-канал. Точніше, я до нього прийшла.
– Хто підказав вам назвати себе Мар'яною Ро?
– Та ніхто, я сама вирішила. Спочатку я називала себе Мар'яна Чойс, ще якось. А потім вирішила: чому б просто не відрізати своє прізвище (я – Рожкова) і залишити тільки "Ро". Спочатку я думала, що це жахлива ідея. Навіть коли я вже випустила купу відео, мені здавалося, що це дивно звучить. Ще люди це неправильно вимовляли. Я коли називала себе Мар'яною Ро, думала, що люди будуть мене називати Мар’янаро, типу як карбонара. Але прижився варіант Мар'яна Ро.
Протягом останніх кількох років я частіше торкаюся теми фемінізму. І я намагаюся нинішньому поколінню вкорінити в мозок поняття індивідуальності
– Ви сьогодні одна з лідерів російськомовного сегмента YouTube. Ви самі намацали, яким має бути контент, чи хтось підказував?
– Та ніхто ніколи не підказував. Усе, що мені подобається, те, чим я живу, те і роблю. Мені подобається співати – і я співаю. Мені подобається знімати якийсь контент – я знімаю. Мені подобається танцювати – я танцюю в TikTok.
– Про що ви розповідаєте у своїх блогах зазвичай?
– Найчастіше протягом останніх кількох років я торкаюся теми фемінізму... Ще мені дуже часто пишуть дівчата: "Мар'яно, допоможи, мені 17 років, у мене дуже маленькі груди, усі з мене сміються". І для мене це ніколи не було проблемою... Ну гаразд, ми ж усі різні. І я намагаюся нинішньому поколінню вкорінити в мозок поняття індивідуальності... Просто вони зараз дивляться на якихось Кардаш’ян із величезними цицьками та із задами більшими, ніж планета Земля. І вони думають, що якщо в мене перший розмір грудей, то це погано. А чому це погано?
– Погано нульовий.
– Ну що ж ви, га?
– (Сміється)... Із 14 років ви перебували у близьких стосунках із відеоблогером Івангаєм.
– Ой, був такий хлопець у моєму житті.
– Він же – Іван Рудський. Він з України, правильно?
– Так.
– Із Києва.
– Ні, із села, Ганівка воно.
– Із 14 років...
– Мені було 15 уже.
– Як ви познайомилися? У селі?
– (Сміється) Так, я доїла корову, він до мене підбіг... Як познайомилися? Я побачила на просторах інтернету його фотографію, запостила в прекрасній соціальній мережі "ВКонтакте" і написала: "Ой, який милий хлопчик!" Чи щось таке. Я думала, що він якийсь, можливо, американський блогер. Виявилося, що ні.
– Яким же було розчарування!
– Та чи було воно? Він мені написав мало не того самого дня, що Японія вже не в мережі. Щось таке дивне...
– А він дивний?
– А хіба ні?
– Вам видніше.
– Мені здається, очевидно. Ви не дивилися його інтерв'ю?
– Чесно сказати?
– Так.
– Ні.
– Слава богу.
– Треба було?
– Ні, не думаю.
– Так.
– Ну, так, суто з цікавості. Так, він мені написав.
– Я поважаю чужий успіх.
– Безумовно.
– А він успішний хлопець, правда?
– Так, це так чудово: те, що він досяг цього.
– Коли людина має успіх – отже, апріорі можемо за щось поважати її. Правильно?
– Ну звісно..
– Так. Ну-ну?
– Почався якийсь діалог у нас дуже дивний. Дитячості було дуже багато. І потім, за якийсь проміжок часу, він для чогось до мене приїжджає в Японію.
– У Японію погнав?
– Так.
– Навіщо, як ви думаєте?
– Це очевидно. Маточка, тичинка, усе таке.
– І личинка.
– Вона сама, так. До речі, їла я їх тут у кафе в якомусь. "Китайський привіт" якийсь.
– І як?
– А ви знаєте, смачно.
– Смачно?
– Так. Як підсмажене насіння.
– А в Японії суші смачніші, ніж у нас?
– Ну ви що таке питаєте? Звісно.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Очевидно?
– Очевидно.
– Смачна кухня?
– Так-так.
– Реально смачна?
– Так. Якщо брати по країнах, де найсмачніша їжа, – на першому місці у мене йде Японія, на другому – Росія і країни СНД.
– Ви системно рухаєте кепку. Наступного разу треба буде сюди посунути.
– Так-так.
– За годинниковою. Так, повертаємося до Івангая.
– Так.
Коли Івангай приїхав до мене в Японію, я написала друзям: "Будь ласка, напишіть йому, що я не піду з ним гуляти, я не буду з ним бачитися". Комусь я навіть написала: "Скажи йому, що я померла"
– Приїхав до Японії.
– Приїхав до Японії, так.
– Скаженому собаці сім верст – не крюк.
– Угу. Я писала своїм друзям: "Будь ласка, напишіть йому, що я не піду з ним гуляти, я не буду з ним бачитися". Комусь я навіть написала: "Скажи йому, що я померла".
– Назавжди.
– Так.
– Так.
– При тому, що я в онлайні. Але я не хотіла бачитися з ним.
– Чому?
– Ну, стрьомно. Дорослий мужик чомусь до мене приїхав.
– Скільки йому було років?
– 18 було.
– Дорослий мужик, так (сміється)...
– Ну, мені тоді здавалося, так.
– Шалено дорослий.
– Так, для мене тоді здавалося, що він просто старий.
– І що? Приїхав старий Івангай...
– Так. Ну, за скільки? Ну, напевно, на другий чи на третій день я все-таки зглянулася.
– Фортеця впала.
– І я побачилася з ним. Була дуже незручна зустріч, незручні розмови, узагалі було дуже все дивно. Ну і якось так вийшло.
– Закрутилося, понеслося.
– Угу.
– Чим він сподобався?
– Зовні, напевно. Тільки зовні. Потім...
– Внутрішнє наповнення глибоке?
– На жаль або, напевно, на щастя, я так і не зрозуміла, яка він насправді людина.
– І де ви зустрічалися в Японії?
– Ну, ходили просто, гуляли, по торговельному центру блукали. Він побув днів п'ять-шість, поїхав, а за пів року він узагалі переїхав до Японії.
– Але за ці п'ять-шість днів ви один одного глибше пізнали?
– Ні.
– Ні?
– Ми зняли колаборацію насамперед. Він одразу запропонував.
– Але це було заманливо?
– Ну, мені тоді, якщо чесно, було байдуже. Ну, знімемо ми чи не знімемо – якось узагалі пофігу.
– Нічого не було, і він поїхав?
– Ну так.
– Спіймавши облизня. За пів року він повернувся.
– Повернувся, так.
– Івангай ніколи не відступає (сміється)...
– Так. Це як грибок: якщо ти його ретельно не прибереш, він однаково повернеться.
– (Сміється)... Він вступив, наскільки я знаю, до японського університету, щоб до вас бути ближчим.
– Так.
– Ви оцінили цей вчинок?
– Ну, зараз я розумію, що це досить-таки романтичний і дуже класний вчинок, але тоді мені було... Ну, прикольно, але байдуже. Ну а що з мене взяти? Мені було 15 років.
– Я думаю, що він знав, що з вас узяти.
– Ну, це-то зрозуміло.
– У свої 18.
– Ага.
– Узяв.
– Так.
– Закохав.
– Ага.
– І відвіз до Москви.
– Повіз у Москву, так, усе правильно.
– Вам хотілося їхати з Японії?
– Ні.
– Але поїхали за ним.
– Я просто думала, що це буде не так довго. Я думала, що ми тижнів зо два, максимум місяць побудемо в Москві – і я повернуся додому в Японію.
Мар'яна та Фейс. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Ви до цього були в Москві коли-небудь?
– Ні, ніколи. Навіть не мріяла. Тому що мені було якось байдуже до Москви.
– Який це рік?
– Так... ну, 2015 рік, виходить.
– Москва як вас зустріла?
– Холодна, із жахливим менталітетом, бабки на мене накричали першого ж дня в аптеці чи що... Пішла купити собі таблетку проти голови. Ну і загубилася. Маленька дівчинка у величезному місті, великий натовп в аптеці тусується, усім щось треба. І моя черга підійшла, на мене бабка щось кричить, кричить, а я не розумію: мені потрібен якийсь "Адвіл", але "Адвіла", напевно, немає в Росії, мені потрібен, можливо, "Нурофен". Кажу: "Дайте мені, будь ласка, "Нурофен". – "Так би відразу і сказала. Чого стоїш і тупиш?"
Я била Івангая, було дуло. І він мене... І по обличчю, і по руках, і як тільки не було...
– По-доброму.
– Ні, просто накричала на мене.
– Я ж і кажу: по-доброму.
– Ну, по-доброму, так-так. І якось мені не сподобалося це.
– Дивно.
– Ну так. Я звикла, що в Японії всі ввічливі: вони ніколи не кричатимуть на тебе, усі намагатимуться тобі допомогти. А тут якась бабка кричить на мене в аптеці. Узагалі я подумала: жесть. І всі пів року, коли я жила в Москві, я плакала: приходила після зйомок і плакала. Я плакала під час зйомок... Було сумно насправді. Я дуже хотіла додому.
– Дивовижно. Москва – величезне місто, де є куди себе подіти: театри, кіно, тусівки... І все це не приваблювало?
– Ні. Мені досі не цікаві всілякі тусівки, кіно. Кіно, вино і доміно.
– З Івангаєм були щирі стосунки чи це був комерційний хід?
– Звичайно, усе було щиро.
– Це було кохання, ви хотіли жити разом? Що ви думали тоді?
– Як і, напевно, більшість маленьких дівчаток, я думала, що кохання – раз і назавжди.
– А хіба не так?
– Смішна ви людина.
– Я досі так думаю.
– Ну що мені, повернутися до Івангая?
– (Сміється).
– Я фанат "Діснея", люблю їхні фільми, мультфільми. І я думала, що принц має подарувати мені перший поцілунок – і все, я буду з ним на все життя. І, якщо чесно, я не можу сказати зараз, що я прямо кохала цю людину. Напевно, це все-таки була прихильність. І через те, що людина старша за мене, я ще трохи думала, що він для мене тато, можливо. Ну так, була закоханість. Було весело, було здорово.
– Чому ви наковталися таблеток?
– Яких таблеток? А, в інтернеті є... Так. Усе, я зрозуміла, про що ви.
– До речі, яких?
– А не пам'ятаю.
– "Нурофен" той самий?
– Щось таке. Теж від голови. Тому що в мене мігрень – і я часто п'ю таблетки від голови. Насправді нічого не допомагає, але живемо. Яких таблеток я наковталася? Ну, не можу сказати, що прямо наковталася. Там таблеток п'ять-шість. Але я мало не одразу ж зрозуміла, що не в той степ і потрібно із цим щось робити. А вони вже всередині. І я намагалася їх якось виригати, але щось не виходило, і я ще закрилася, мама там кричить, телефонує моєму братові, я в шоці повному, у паніці – не знаю, як... Начебто треба відчинити двері, тому що мама там щось кричить, стукає, якось мені потрібно виригати ці таблетки, але нічого не виходить.
– Викакати не пробували?
– (Сміється) Як же, якщо вони тільки зайшли?
– Так.
– Я ж не качка. Брат виламує двері, мені дали води... Я почала пити багато води – і тоді вони вже вийшли.
– Чому ви їх наковталися?
– Не хотілося жити. Очевидно ж.
– Чому?
– Складно. Мене ніхто не розумів, та й досі мене не розуміють. Але це добре. Плюс ще кохання всього мого життя – як я думала – мене покинуло. Він поїхав до Києва, кинув мене. У мене немає ні грошей, щоб оплатити квартиру...
– Він не дав грошей?
– Ну, я тоді вже заробляла сама, але просто на той момент мені не прийшла моя зарплата. А він сказав: "Я в магазин". І поїхав до Києва.
– Ну, він, можливо, поїхав до Києва в магазин.
– Можливо. У "Сільпо" в "Гулівер".
– Так-так. Не уточнив куди просто, у яке місто.
– Так-так...
– Тобто він просто вийшов із дому, сказав: "Я в магазин", – і все?
– Угу.
– Цікаво.
– Такі справи. Словом, вони мене всі розлютили: і хлопець, і брат, і мама. Я всіх почала ненавидіти – і просто хотілося здохнути. А що мене ще тримає тут? Мене всі кинули, усі мене не розуміють.
Подивитися цю публікацію в Instagram
– Могли померти від того, що випили?
– А чорт його знає. Напевно, ні. Було б якесь отруєння, зрозуміло, але померти, напевно, ні.
– Чому з Івангаєм розійшлися зрештою?
– Не зійшлися характерами.
– (Сміється)...
– Чому розійшлися? Напевно, і я, і він уже давним-давно хотіли це зробити, просто якось не виходило. І, приїхавши до Києва, він почав тусуватися з друзями – у них були дуже веселі дні. Він розмовляв телефоном, а мені хотілося уваги. У підсумку я цієї уваги недоотримала, кинула телефон – він подумав, що потрібно за це зачепитися. І слава Богу, що він зачепився. Ми в підсумку посварилися, побили одне одного й розійшлися. Я поїхала, пожила три дні у друга. І потім наш з Івангаєм друг мені надсилає повідомлення, що "він купив тобі квиток"... Узагалі навіть не в моє місто купив... "Валізи я тобі привезу в аеропорт". І все, відлітай. Я змирилася із цим, окей.
– Ви сказали, побилися. У якому сенсі?
– Ну, ми часто билися одне з одним.
– Билися?
– Угу.
– І ви билися?
– Так.
– Били Івангая?
– (Сміється) Так, була справа. І він мене...
– По обличчю, по корпусу?
– Ой, і по обличчю, і по руках, і як тільки не було...
– І він вас бив?
– І він мене бив, звичайно.
– Сильно бив?
– Сильно бив. Ну в мені не так багато сили. Від нього завжди було набагато більше...
– Кулаками бив?
– Ну як тільки не було... По-різному взагалі.
– Ногами?
– Ну, ногами – ні. Ногами не було.
– Бачите, він усе-таки нормальний хлопець.
– (Сміється) Так.
На першому побаченні Фейс почав вивалювати купу солодощів, каже: "Я це вкрав". – "Боже мій, як украв? Навіщо?" А я солодощі взагалі не їм. Подумала: "Прикольно, звичайно, але краще б ти якихось котлет приніс"
– Слухайте, а як можна дівчинку бити взагалі?
– Ну, насправді зараз я розумію, що, напевно, у нього це все йде з дитинства. Я так розумію, що його били, напевно, батьки... Він мені розповідав, що у школі в нього не було друзів, була купа проблем. І він любив бити свою іграшку, приходячи в кімнату. Якесь тигреня в нього було. І людина це все не пропрацювала з психотерапевтом...
– І з тигром.
– Так-так-так. І це все пішло далі. Тобто він почав уже замислюватися про те, щоб бити людей.
– Він із прибабахом трішки, так?
– Та всі ми з прибабахом.
– Чому ви від нього не пішли одразу після того, як він вас побив уперше?
– Ви знаєте, я намагалася, але завжди це якось закінчувалося, ну, не дуже. І тому... Це як жертва повертається до свого ґвалтівника.
– Кров була?
– Ні.
– До крові не бив?
– Ні. Були синці тільки.
– Нікому не хотілося поскаржитися? Мамі, татові...
– Ні. Я тоді вважала, що я сильна і з усім впораюся. Навіщо мені хтось? Мені не потрібна нічия підтримка.
– Охарактеризуйте, будь ласка, Івангая двома словами. Що це за людина?
– Хм... Складно. Навіть не знаю. Але він дивний, зі своїми тарганами. Ну, та всі ми...
– Із личинками.
– Угу. Не кажіть мені про їжу.
– Ви інтерв'ю Юрія Дудя з Івангаєм дивилися?
– Дивилася приблизно сім хвилин, і то не за своїм бажанням. Є в мене один гарний друг, і він любить просто полоскотати. Я прийшла до нього в гості, і він каже: "Дивилася?" – "Ні, не дивилася". – "Ну дивись". І сидить, дивиться на мою реакцію. Мені якось не особливо було цікаво. Та й подивившись на нього в цьому інтерв'ю, було відчуття, що, блін, чуваку потрібна допомога, але він цього не розуміє.
– Психологічна допомога?
– Так.
– Три з половиною роки тому ви стали зустрічатися з відомим репером Фейсом. Як ви познайомилися?
– Ну, він мені писав у Twitter, Instagram. Присвячував мені альбоми...
– Вам це сподобалося?
– Ну звичайно. Я подумала, прикольно, хтось мене кохає. Ну, і почали спілкуватися.
– Жінці важливо, щоб її хтось кохав?
– Та мені здається, усім важливо, щоб їх любили.
– Жінці важливіше, щоб любили її, ніж щоб любила вона?
– (Сміється) Не знаю, як усім, але мені – так.
– Вам важливіше, щоб любили вас?
– Угу.
– Яка ви егоїстка!
– Так.
– Перша зустріч із Фейсом – ви її пам'ятаєте?
– Пам'ятаю. Він запізнився на три години...
– Красиво.
– Та що ви?!
– Ви чекали?
– Уже ні.
– Так (сміється)...
– Я була розлючена.
– Яка ви розлючена?
– Не знаю. Я не подавала вигляду, що я злюся – я просто вийшла в піжамі, у напівдрімоті. І така в мене була шевелюра... У мене просто волосся дуже кучеряве.
– Він – Дрьомін, а ви вийшли в напівдрімоті.
– Так, як цікаво!
– Не те слово!
– Запізнився він, отже, на три години. Ще й сам зайти не зміг – охоронець його не пропустив. "Вийди зустріти мене". Я думаю: та що ж таке, господи?!
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Але вже цікаво. Нестандартний підхід.
– Так. Я зустріла його, ми зайшли у квартиру. Він почав вивалювати купу солодощів, каже: "Я це вкрав". – "Боже мій, як украв? Навіщо?" А я солодощі взагалі не їм. Подумала: "Прикольно, звичайно, але краще б ти якихось котлет приніс". Дуже довго розмовляв він. Чотири години монологу про те, яке погане життя, як йому погано живеться. Виявилося потім ще, що його історії йшли вперемішку з історіями його батька й діда, якась небувальщина взагалі! А я сиджу, слухаю: начебто цікаво, але і незрозуміло. Я подумала, який дивний чувак!
– (Сміється)...
– Напевно, дружити будемо.
– Але вам до дивних не звикати.
– Так. Але це тому, що я сама така...
– Так.
– Так, я люблю таке... Я ж із Японії як-не-як. Загалом, слово за слово, його повело в сумну якусь тему – я почала його заспокоювати своїми нісенітницями якимись. Він розсміявся – і все. У підсумку до 10 ранку він у мене сидів. Спати хотілося страшенно.
– Поцілувалися?
– Ні.
– Ви чекали, що він залишиться?
– Що? Куди?
– У вас.
– Що ми будемо там це?..
– Ну звичайно.
– Ні. Мені взагалі це досі не цікаво.
Коли головка статевого члена входить і виходить, я дійсно не розумію, як можна від цього брикатися, охати, ахати. Мені здається, що це якісь вигадки для комерції, у порнусі
– Ми до цього ще дійдемо.
– Та що ви?
– Так.
– Окей.
– Добре. І що ви для себе зрозуміли, коли він пішов?
– Дивний дивак – дружити, напевно, будемо. Не впевнена, що щось буде в нас із ним любовне, доросле, інтимне, але дружити можна. Я люблю таких.
– У Фейса та Івангая стосунки є?
– Вони мало не одружилися (сміється). Насправді ні. Вони ніколи не спілкувалися.
– Вам було б цікаво спостерігати збоку їхню зустріч?
– Звичайно, так.
– Як ви думаєте, якою б вона була?
– Комічною, мені здається.
– Фейс не хотів побити Івангая після того, що ви йому розповіли?
– Ні. Ну що він, насильник, чи що?
– А вам би хотілося, щоб він його побив?
– Ні.
– Заміж за Фейса ви збираєтеся?
– Ну, я не можу знати, що буде далі, але взагалі було б прикольно подивитися, як воно буде.
– На цю сім'ю збоку, так?
– Так-так. Два незрозумілі персонажі возз'єдналися. Льолік і Болік.
– О, ви навіть таке знаєте!
– Звичайно.
– Що сталося, коли вам було 11 років і вас налякав якийсь чоловік?
– Коли він мені пісюн показував?
– Так.
– Насправді це було дуже стрьомно...
– Це в Японії було чи в Росії?
– Угу.
– У Японії? Овва!
– Так там насправді придурків вистачає. Я щось розглядала в магазині, і він до мене підходить... Я краєм ока помітила, що він заметушився, щось дістає. Я повертаюся і бачу херсон.
– Миколаїв...
– Його. Я була шокована. Я була шокована – я одразу ж побігла до батька, розповіла. А він не повірив. І найжахливіше в цій історії, напевно, не те, що мені пісюн показали, а те, що мені батько не повірив.
– Угу.
– До цього дня я якось не можу із цим ужитися.
– Пісюн вас налякав?
– Ну...
– Чи він був не таким, щоб налякати?
– Ну, я і до цього бачила на уроках, який він має вигляд. Але не можу сказати, що мене прямо налякав. Але була відраза до чоловіків ще тривалий час. Навіть коли я була з першим хлопцем, якось не тягне, узагалі не воно.
– Не воно.
– Не воно, так.
– Ви зізналися, що в ліжку нічого не відчуваєте і вам не подобається займатися коханням. Досі?
– Уже не впевнена.
– (Сміється) Так.
– Але саме коли головка статевого члена входить і виходить, я дійсно... я не знаю... Я не розумію, як можна від цього брикатися, охати, ахати. Мені здається, що це якісь вигадки для комерції, у порнусі. Зрозуміло, що кліторальний оргазм – він є. І це чудово.
Подивитися цю публікацію в Instagram
– І щасливий той, хто це пізнав.
– Так.
– Так.
– Ну особливо мене це однаково не цікавить. Я можу спокійно жити без цього.
– Вам секс не потрібен?
– Ну, я хочу дітей. І зрозуміло, що мені доведеться.
– Приречено ви якось сказали (сміється)...
– Та ні, це кумедно насправді. Прикольно, коли ви зливаєтеся з коханою людиною. Це вас зближує, це... це чудово.
– І все?
– Так. Бачу вашу лисину – і одразу думаю про головку статевого члена.
– Бачите, які асоціації?
– Так.
– Але це вас однаково не збуджує?
– Ні.
– Торік ви оголосили, що ви пансексуалка.
– Так.
– Це як?
– Мені байдуже: чоловік, жінка, трансгендер. Мені важлива сама людина, яка вона всередині. Тобто мені важливий саме характер. Я люблю веселих людей, я люблю, щоб він (або вона) мене вмів розсмішити. Навіть коли мені надсумно, Іван уміє це зробити. І це взагалі чудово. Це краще за будь-які плотські втіхи.
Буквально тиждень тому я нила своєму хлопцеві, що не можу так більше жити, хочу порізати собі вени. Але це ніколи не доходить до чогось серйозного
– Із жінкою ви пробували займатися кохання?
– Ні.
– А ви коли-небудь...
– А мені це нецікаво взагалі, у принципі. Ну що "коли-небудь"? У мене ж зараз хлопець. Якщо раптом щось піде не так, можливо, щось у мене й буде. Я не знаю.
– Ви голою позували.
– Хіба?
– Пишуть.
– Брешуть.
– (Сміється). Іноді кажуть, що ви стали такою популярною завдяки Івангаю... Це так чи ні?
– Я думаю, наші стосунки допомогли стати нам популярними блогерами: і йому, і мені. Тому що завжди цікавіше спостерігати не за однією людиною, а за двома, за групою. В Азії, наприклад, дуже популярно, коли у групі не три-чотири людини... Є така група AKB48 – там 48 учасників. Причому 48-ма – це не реальна людина, а 3D-програма.
Думаю, усім було цікаво спостерігати за нашими стосунками. І статистика росла вгору і в нього, і в мене. Але не можу сказати, що він до мене прийшов, коли в нього було вже 20 млн підписників, а в мене тільки один підписник. Такого не було. Тобто і в нього була аудиторія досить велика, і в мене.
– Сьогодні у вас в Instagram, YouTube і TikTok 20 млн підписників.
– Ну це якщо скласти, так?
– Так. Фантастична цифра.
– Згодна.
– Фантастична.
– Угу.
– Скажіть, будь ласка, зіркою ви почуваєтесь?
– Чесно?
– Чесно.
– Ні. У 15–16 років, коли в мене тільки був 1 млн підписників на YouTube, я думала, що, капець, мене знає, напевно, увесь світ. Але зараз – ні. Я не почуваюся зіркою. Зірка для мене – це, напевно, Алла Пугачова. Її знає весь світ, її знають артисти...
– Російськомовний світ.
– Ну чому ж? Її знають і в Америці теж.
– За всієї моєї любові до Алли Борисівни все-таки ні.
– Ну, зрозуміло, що не так, як Майкла Джексона, але все-таки... Ну яка я зірка?
– Але ви розумієте, що російськомовний світ – це 300 млн людей, грубо кажучи?
– Угу.
– У вас 20 млн підписників. Але це ж узагалі...
– Але це якщо додати все-таки...
– Ви думаєте, є повторення?
– Ну звичайно.
– Добре. Така кількість підписників накладає на вас особливу відповідальність?
– Так.
– Яку?
– Перш ніж зробити публічне оголошення в Instagram, написати якийсь текст в історію...
– Ви думаєте?
– Ну звичайно. Я намагаюся нічого не говорити про свої суїцидальні думки, тому що я розумію, що більшість [підписників] – із незміцнілою психікою...
– Вибачте, у вас досі є суїцидальні думки?
– Так, звичайно. Буквально тиждень тому я нила своєму хлопцеві, що все, я не можу так більше жити, хочу порізати собі вени. Але це ніколи не доходить до чогось серйозного. Мені потрібна допомога психотерапевта. У мене все ніяк немає часу нормально поспілкуватися, сказати, що в мені всередині вирує.
– Слухайте, хлопець чудовий є, 20 млн підписників сумарно у трьох соцмережах є – і вам ще хочеться вени порізати? Для повноти щастя?
– Угу.
– Але це звучить дивно.
– Можливо, якби в мене не було цієї популярності, я працювала б у якомусь кафе офіціанткою і, можливо, не було б стільки проблем. Напевно. Просто іноді мені пишуть у коментарях: "Якби ти працювала на заводі, у тебе б не було цих панічних атак, ти б не думала про суїцид". Можливо, не знаю.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– А панічні атаки часто бувають?
– Вони нещодавно до мене повернулися, нагрянули... Раптом, як у казці, скрипнули двері. Було несподівано, тому що вони зникли більше ніж на півтора року. І тут – бац! Я так думаю, що це все весна... Це, можливо, пов'язано з погодою: то холодно, хмарно, то сонце світить... І моя психіка цього не витримує. Я ще перестала пити антидепресанти, вирішила, що це мені більше не потрібно...
– Багато пили?
– Дуже багато, дуже довго. Там було чотири препарати.
– Щодня?
– Щодня.
– Інакше ніяк?
– Інакше я і себе била дуже сильно, дуже було боляче, дряпала. Угу.
– Панічні атаки – як це відбувається?
– Вони переважно в мене відбуваються, коли є якесь скупчення народу: хоча б три-чотири людини. Починається удушення, серце дуже часто починає битися, хочеться заплющити очі і просто впасти на ліжко і не вставати. Хочеться чухатися дуже. І просто стає страшно, і є відчуття, ніби ще трохи – і серце просто вилетить із тіла, і я помру.
– Вам себе шкода в такі хвилини?
– Ні, просто страшно.
Мої фанати дуже різні. Є якісь суперскажені, є суперспокійні, є дуже дивні... Вони тебе побачили на вулиці – і йдуть за тобою слід-у-слід
– А ви смерті боїтеся?
– Дуже.
– Як ви собі уявляєте смерть?
– Мені дуже рідко сняться сни. І смерть я собі уявляю саме так: я заснула – і все, чорне полотно.
– У життя після смерті ви вірите?
– Чесно, ні.
– У вас величезна армія фанатів. Як вони поводяться?
– Усі дуже різні. І це насправді круто: те, що рідко коли повторюються персонажі. Є якісь суперскажені, є суперспокійні, є дуже дивні... Вони тебе побачили на вулиці – і йдуть за тобою слід-у-слід, поки ти кудись не дійдеш, не зайдеш у під'їзд.
– А суперскажені як поводяться?
– У них якась істерика починається, паніка... Найсмішніший, напевно, випадок із фанатом: сиджу в кав'ярні зі своїми друзями, спілкуємося, людина проходить і у величезне панорамне вікно спостерігає за мною. Вона дивиться десь секунд п'ять-шість, потім різко дістає телефон, щось там шукає, запалює цигарку, заходить у кав'ярню, просить водичку, виходить зі склянкою, п'є, дивиться на мене і так, із тремтінням у руках... Потім він наважився – підійшов до мене, попросив зробити фотографію. І водночас він так палив цигарку і фотографувався зі мною.
– Страшно?
– Моторошно.
– Вас упізнають скрізь, де ви з'являєтеся?
– Ну як скрізь? Де багато росіян, російськомовних – так, там упізнають.
– Приємно, коли впізнають?
– Коли як. Коли я кудись поспішаю, коли в мене поганий настрій, мені не хочеться, щоб мене чіпали. Ну, звісно, що людям цього не поясниш. Тобто якщо людина ніколи не стикалася з тим, що в неї є якась аудиторія і її можуть упізнавати, вони цього не розумітимуть. Ну, ви ж знаєте, як це.
– Звідки?
– (Сміється).
– У вас було чудове волосся.
– Було.
– І раптом ви взяли і на очах у всіх його обрізали.
– Угу.
– Чому?
– Мені виповнився 21 рік, і я подумала, що маю щось змінити у своєму житті. Мені набридла наявність волосся на моїй голові.
– Я вас так розумію!
– (Сміється). Як зараз пам'ятаю: це 9 жовтня. Ми щойно повернулися з мамою потягом із Пітера в Москву. Узагалі це сталося спонтанно. Усе так легко було, так чудово! Ми дивилися й обирали дизайн нігтів – і тут мені трапилася фотографія дівчини, яка наголо себе обчикрижила. І все. І я подумала – воно! Мені виповнився 21 – я щось маю змінити у своєму житті.
– Очко.
– Дупло (сміються).
– Так, практично. Ви собі подобаєтеся такою?
– Із цією зачіскою?
– Так. Відрощуватимете волосся?
– Ох... Немає такої мети, щоб відростити до якоїсь довжини, воно росте – і росте. Мені однаково.
– Як ви відчуваєте свою популярність? Прокидаєтеся вранці й кажете собі: "Я популярна дівчина"?
– О боже, звісно ж, ні.
– "Страшенно популярна дівчина"?
– Ні. Але я розумію, що якщо я зайду в торговельний центр у годину пік, коли всі діти прийшли зі школи, усі підлітки з університету вийшли, то, найімовірніше, щось та буде. Якась мініфанзустріч. І тому я намагаюся не ходити в такі місця. Хай пробачать мені мої шанувальники, але...
– Ваша аудиторія – переважно люди якого віку?
– Від 18 до 30 років приблизно. Мені самій 21, і аудиторія, яка стежила за мною із 14 років, – вони виросли разом зі мною.
– Ви багато заробляєте як блогерка?
– Як блогерка – напевно, так. Ну, досить, щоб добре жити...
– Але цифр не можна називати?
– Та я просто не знаю, яка це сума...
– Але це гарні гроші?
– Звісно. З огляду на те, скільки заробляють на місяць усі наші громадяни, це вау яка сума!
– Ви почуваєтеся заможною?
– Ні.
– Що ви собі можете купити? Чим ви себе можете побалувати сьогодні? Квартира орендована чи власна?
– Орендована.
– Ви хочете власну квартиру?
– Хочу, але незрозуміло, де я хочу цю квартиру. Нічого мені незрозуміло в цьому житті насправді. Хочу свою квартиру тільки через те, що для мене дуже важлива атмосфера. Наприклад, ці шпалери в цій дивовижній, чудовій студії мені не подобаються. Для мене це колгосп.
Подивитися цю публікацію в Instagram
– Я їх зараз зірву.
– (Сміється) Давайте!
– Так, просто зараз.
– Добре.
– Можна паузу?
– І тому мені б хотілося мати власну квартиру тільки через те, що я можу там зробити все так, як хочу я.
Марихуана – це єдиний наркотик, який я колись пробувала
– Машина?
– Не потрібна вона мені. Принаймні зараз.
– Таксі, Uber?
– Таксі не дуже люблю. У нас зараз у Москві дуже популярні електричні скутери... Я люблю ходити або пішки, або їздити на скутері, або на метро, коли дуже спізнююся.
– Їдете в метро і нормально почуваєтеся?
– Так-так. Ну, звісно, коли прайм-тайм і купа народу, усі одне об одного труться, дещо некомфортно, особливо, коли COVID-19.
– Вам не подобається, коли об вас труться?
– Коли ці пузаті мужики...
– Труться?
– Угу. Неприємно.
– На що ви витрачаєте гроші?
– Ой! Більшість свого заробітку я все-таки витрачаю на свою маму, тому що в неї проблеми зі здоров'ям – потрібно лікуватися, а гарне лікування коштує гарних грошей.
– Ви багато подорожуєте?
– Намагаюся. Мені дуже подобається подорожувати. Якщо я довго перебуваю в Москві, це все починає на мене тиснути, робоча рутина, і мені хочеться кудись утекти. Навіть у Сочі, умовно.
– Де вам найбільше подобається перебувати? Ви світом поїздили ж?
– Найбільше мені подобається в Японії...
– Усе-таки.
– Так. Дуже спокійний менталітет, дуже гарна природа, дуже мальовничі місця, дуже смачна їжа. Для мене їжа – це номер один. Я люблю смачно поїсти.
– Дивлячись на вас, загалом так і можна подумати.
– Невже, дійсно? Дякую.
– Зовсім ні.
– Дуже вдячна.
– Скажіть, це правда, що в Японії такі маленькі квартирки, де люди сплять на циновках, на одного – буквально три-чотири метри? Чи це міф?
– Це правда. Зараз такого стає менше, але в них дуже маленькі квартирки. Вони працюють із восьмої ранку до четвертої-п'ятої, потім бухають...
– Із восьмої ранку?
– Так.
– На знос.
– Так.
– А потім?
– Чому так багато суїцидів у Японії? Тому що їм байдуже до себе, до свого здоров'я. Вони працюють, бухають, приходять у свою кімнатку, сплять. І так усе по колу.
– Кажуть, дуже п'ють японці. Це правда?
– Так, вони бухають просто.
– Крутіше, ніж росіяни?
– Так. Особливо п'ятниця, субота. Ідеш найзавантаженішою вулицею – і всі лежать у своєму блювотинні...
– Невже? Ви мене здивували зараз.
– Так. Японці теж зі своїми приколами, скажімо так.
– А що вони п'ють?
– Вони дуже люблять... Я просто на алкоголі [не розуміюся]...
– Саке.
– Саке – так. Я в алкоголі особливо не шарю. Яку ж він має назву? "Чухай", якось так. У ньому, напевно, 4–6% алкоголю. Але вони дуже багато його п'ють. І в підсумку виходить...
– Чухає, одне слово.
– Так-так. Це якийсь сік, змішаний із рисовою горілкою.
– А ви алкоголь – ні?
– Ні. Мені взагалі не подобається...
– А наркотики?
– Марихуана хіба що. Це єдиний наркотик, який я колись пробувала.
– Вставляє?
– Ну, прикольно, так.
– Що під марихуаною ви відчуваєте такого, чого не відчуваєте без неї?
– Та насправді все, що я відчуваю при тямі, те я відчуваю і під впливом марихуани, просто це набагато яскравіше виражено. Наприклад, я люблю сміятися, я дуже часто це роблю, я дуже люблю усміхатися. Покуривши марихуану, я можу ржати без зупинки.
– "Аки конь".
– Так, саме воно. Мені дуже подобається ваша усмішка, до речі, хочу сказати.
– (Сміється) Дякую вам. Перейдімо до міст і країн. Де б ви хотіли жити?
– Хм, та я не знаю.
– Може, в Японію повернутися?
– Ні. Повернутися туди жити, будувати свою сім'ю – ні. Не хочу. Це насправді так складно... Намагаюся про це не думати...
– Тобто країни, де б ви хотіли жити, поки що не знаєте?
– Угу. Планета Нібіру.
– (Сміється) Ваше улюблене місто в Росії?
– Напевно, це Пітер, тому що він дуже гарний.
#NewProfilePic pic.twitter.com/GEn6jqG0Tt
- Maryana Ro (@RoZmro) November 22 2017
– Угу.
– Мені дуже подобається архітектура. Але мені не подобаються ці вузькі вулички і люди, що дихають тобі у п'ятки.
– І низьке небо, і дощі.
– Там буває гарна погода. Найчастіше коли я туди літаю, там добре. Але якось трапляється, що просто жах – не хочеться навіть повертатися. Тож Пітер і Москва. Москва – тому, що дуже зручно, дуже багато смачних закладів.
Мені б хотілося, щоб Сахалін належав Японії. Там стало б набагато краще
– Москва крутіша за Нью-Йорк, мені здається, зараз. Ні?
– Ну, не знаю, я ніколи не була у Нью-Йорку. Тільки транзитом.
– Ви й до Америки дісталися.
– Звісно.
– Скажіть, будь ласка, що вам у Росії подобається і що – ні?
– Не подобається менталітет, а подобається зручність: те, що я можу сходити будь-якої миті на прекрасний, чудовий манікюр, педикюр, смачно поїсти. Це мені й подобається. І раф-кава. Ви знаєте, що вона є тільки в Росії і країнах СНД?
– Ні. А що в менталітеті не так?
– Так люди злі. Як буки всі...
– Можливо, життя таке.
– Так. Ну що сказати? Я прилетіла з відпочинку, мені потрібно було зробити ПЛР-тест, прийшла у клініку – там навіть японець був злий. Ви уявляєте?!
– (Сміється).
– Це взагалі дивно. Так. А на мене, до речі, того дня бабця в цій клініці нагримала, тому що в мене куртка вінтажна. На ній…
– Гвинти?
– Менти. Прапор USA. І вона почала на мене бикувати: "А чому не герб Росії?" Щось у цьому дусі. Дивно.
– Може, вона патріотка?
– Так, можливо. А навіщо мені це говорити? Молоде покоління – ну, навіщо це?
– Вибирає Pepsi.
– Так.
– Скажіть, будь ласка, Путін вам подобається?
– Зовні? Я б з ним не зустрічалася, чесно. Мені не до вподоби така людина.
– А внутрішньо?
– А хто ж його знає? Тільки близьке коло. Михайло...
– Так, відчуваю, ви з ним і не зустрінетеся, і не дізнаєтеся, який він внутрішньо, із таким підходом.
– Ну, мене до нього не тягне. Можливо, він хоче притягнутися. Я не знаю.
– (Сміється).
– Тягне, як магніт.
– Що ви думаєте про конфлікт між Росією і Україною?
– Дуже сумно, тому що в мене є й українське коріння, і російське.
– Є українське?
– Так. У мене родичі у Стрию, у Львові. Я просто лютую, коли в мене на кордоні запитують: "А куди? А навіщо? А чи є у вас родичі?" Я кажу: "Та звісно, є! У Львові, у Стрию! Ви шо? Я щас тітці Галі зателефоную!" А вони бачать, що паспорт же російський, і бикують. Ну шо на мене бикувати? Я кажу: "Я своя – усе гаразд".
– Але ви розумієте, чому вони бикують на російські паспорти?
– Ну, щось вони не поділили там. Мені це не особливо... не хочу в це занурюватися. Просто прикро, що все так.
– Колись Сахалін був у складі Японії. Якщо японці знову прийдуть по Сахалін, це буде справедливо? Як ви вважаєте?
– Не знаю щодо справедливості, але мені б хотілося, щоб Сахалін належав Японії. Там стало б набагато краще.
– Хотілося б?
– Хотілося б. Мені здається, японці б усе там виправили, тому що зараз Сахалін – це дуже...
– Природа неймовірна, еге ж?
– Там дійсно дуже круто. Але усім байдуже до Сахаліну. Усі – у Москву, усі будують парки в Москві, усім байдуже до Сахаліну. А острів же неймовірно крутий насправді.
– Вам 21 рік. Ви почуваєтеся дорослою?
– Ні.
– Дитина?
– Так, усередині мені чотири-п'ять-шість.
– Іноді сім.
– Іноді й вісім.
– (Сміється) Чим ви збираєтеся займатися у 30–40 років? Ви думали над цим?
– Я нещодавно закінчила тестувати на собі свій бренд косметики. І я думаю, що піду у сферу б'юті.
– У монастир.
– Угу.
– Ні?
– Так, звісно.
– У монастир – ні, так?
– Намагалася я, до речі.
– Так?
– У 17 років. Мене вигнали палицями звідти. Знову історія з бабцями. Мене бабці не люблять чомусь.
– Дивно.
– Почала кричати, що я відьма...
– А ви хотіли піти в монастир?
– У Зачатіївський монастир. Так, я туди прийшла, але бабця на мене почала гримати, говорити, що я якась відьма. Не знаю чому. Вдягнена я була звично, усе нормально, усе гуд.
– Робін.
– Так.
– Зачатіївський – ви думали, там зачати можна? (Сміється).
– Так-так. Такого самого лисенького, як ви.
Я з дитинства хотіла співати. І я навіть пам'ятаю, як я до мами з татом підходила і казала: "Відвезіть мене на "Україна має талант", хочу – не можу! Розірву всіх!"
– Отже, чим у 30–40 років плануєте займатися?
– В ідеалі у мене вже буде бренд косметики, я успішна бізнес-леді, у мене одна дитина.
– А то і двоє.
– Можливо, і двоє. Так. Раптом у мене будуть близнюки? Хтозна? Гарний який-небудь будинок із панорамним склінням.
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
– Фейс поруч.
– Сейф поруч.
– Фейс.
– І сейф.
– Ну де Фейс – там і сейф.
– Правильно.
– Згодні?
– Так.
– Ви із 16 років співаєте. У якому стилі?
– Різний стиль. Переважно це поп-музика з ухилом у 80-ті, нульові.
– Хто ваші кумири в музиці?
– У поп-музиці. Насправді так усе складно! Мені багато хто подобається. Але зараз, напевно, я б сказала, що Лана Дель Рей. Мені дуже подобається її музика. У 12–13 років я просто була її фанаткою. Я думала, що коли-небудь поїду в Америку і обов'язково їй скажу: "Я люблю тебе, ти чудова". Мені дуже подобається Майкл Джексон, прости господи.
– А як він може не подобатися?!
– Так, звісно. Теж фанатка з дитинства. Узагалі я люблю таку музику. Мені зараз сучасне нецікаве.
– А з радянської, російської хто вам подобався чи подобається?
– Подобаються мені деякі пісні Алли Борисівни. Буланова мені подобається. Є така ще співачка Світлана ("Дорога в аэропорт"). Не знаєте?
– Ні.
– Та нехай.
– Свєту знаю, але вона не співачка.
– У мене мама теж Свєта. Ніби співає, ніби ні. Незрозуміло.
– А ви з Аллою Борисівною хочете познайомитися?
– Раніше думала, що хочу. Зараз не впевнена. Вона просто почала ходити на всілякі дивні заходи дешманські, нікому не потрібні. Навіщо вона в це лізе? Ти легенда – сиди вдома.
– Ну, навіть якщо ти легенда, удома ж сидіти не хочеться – хочеться вийти кудись.
– Та це зрозуміло. Просто з якимись сумнівними людьми шастає...
– Чоловік молодий, зрештою. Буде у вас молодий чоловік – теж захочете кудись вийти.
– Я вас благаю... Я зараз не хочу. Але насправді дуже багато різних виконавців. І різні радянські, іноземні теж. Але це переважно 50–60-ті. Те, що зараз робить молодь, – це, як на мене, жах. Я таке слухати не можу. Це блеа. Кіт ковтун шерсті якоїсь виблював – це воно.
– (Сміється). Скільки у вас синглів і альбомів?
– Штук 20...
– І кліпів багато?
– Кліпів насправді не так багато. Переважно вони всі комерційні.
– Скажіть, співати ви стали тому, що це шлях до популярності, чи душа потребувала пісень?
– Я з дитинства хотіла співати. І я навіть пам'ятаю, як я до мами з татом підходила і казала: "Відвезіть мене на "Україна має талант", хочу – не можу! Розірву всіх!"
– Невже?
– Так. Ну, вони казали: "Відвеземо, відвеземо..." Так і не вийшло. Багато насправді чого я хотіла в дитинстві робити, але мої батьки казали: "Так-так", – і все. Жах.
– Ви знаєте, мені дуже сподобалося наше сьогоднішнє інтерв'ю.
– Так, навзаєм.
– І знаєте ще чому? Я, коли дивився ваші матеріали та матеріали про вас, думав: дурненька. Чесно кажу. А виявилося, розумна. І я переконався в думці, що ніколи успіх не виникає на порожньому місці. Якщо він є, отже, уже щось у людині є таке, що тягне до неї інших. Тому мені приємно, що я зайвий раз цю думку підтвердив. Оскільки ви співаєте...
– Ой...
– Оскільки у вас така шапочка гарна...
– Дякую.
– То треба заспівати наприкінці.
– Ну що ж вам заспівати?
– Заспівайте Буланову. Хочете – заспівайте Пугачову.
– Ах...
– Круто буде!
– Хм, цікаво. Я навіть якось соромлюся. Ну що можна з Аллочки заспівати? Узагалі в мене улюблена пісня – це, напевно, "Арлекино". Тому що вона завжди завиває там. Але я соромлюся.
– Ну, спробуйте. Не соромтеся.
– (Співає). "Ах, Арлекино, Арлекино…" На цьому все.
– (Сміється).
– Я шоколадку краще з'їм.
– З'їжте навіть дві.
– Так? Дякую. Мильце я все-таки заберу. Там Jo Malone.
– Заберіть.
– Заберу.
– Можна й не тільки мильце.
– А що ще?
– Усе, що там є.
– Халатик?
– Можна й халатик.
– Я людина все-таки російська.
– (Сміється).
– Усе, що побачу, забираю.
– На цій життєствердній ноті...
– Так.
– Дякую вам.
– Дякую вам! Вдячна вам за футболку. Це і справді було дуже неймовірно. Чесно, я думала, що ви мені навіть не відповісте. А навіщо? Ну, потім, зрозуміло, ви вже сказали, що, подивившись скільки підписників... Треба розкручувати свій бізнес. Я коли знімала колаборації з дівчатками-тіктокерками, усі писали, яка розкішна футболка в Мар'яни.
– Дівчата знаються на гарних футболках.
– Так. Вас люблять. І шкода, що в Росію не можна замовити цю футболку. Я думаю, на неї був би великий попит.
– Я думаю, що все попереду. Коли Росія піде з України, буде можливість замовляти хто що хоче.
– Зрозуміло.
– Дякую вам.
– І вам.
– Смачного.
– Дякую.
