-2 Київ
Два роки тому, у березні 2016-го, відповідно до постанови Національного банку України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб почав процедуру ліквідації "Українського інноваційного банку" – першого комерційного банку на території колишньої Української РСР, створеного в січні 1989 року. Причому дозвіл на створення "Укрінбанку" видавав у Москві тодішній голова президії Верховної Ради СРСР Михайло Горбачов.
Через майже 27 років після створення банк визнали неплатоспроможним. Процедура ліквідації завершилася в березні 2018-го. Згідно з даними НБУ станом на жовтень 2015-го, за розміром загальних активів "Укрінбанк" посідав 27-ме місце (5,832 млрд грн) серед 123 наявних у країні банків.
В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" колишній голова правління "Укрінбанку", який обіймав цей пост майже вісім років, Сергій Мещеряк заявив, що банк захопили за допомогою рейдерства українські високопосадовці. За словами Мещеряка, після того як він відмовився прокручувати через фінустанову сумнівні схеми виведення коштів на офшори, проти нього порушили кілька кримінальних справ і змусили покинути Україну.
Довідка "ГОРДОН". Сергій Мещеряк, 52 роки, дипломат, юрист-міжнародник, кандидат юридичних наук, член правління Асоціації дипломатів України та Асоціації міжнародного права. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка, факультет міжнародних відносин і міжнародного права. У 1991-му навчався у британському Інституті міжнародних відносин університету міста Лідс, у 1995–1996 рр. – у Школі права Колумбійського університету США.
У 1990–1996 рр. працював у Міністерстві закордонних справ України, пізніше два роки очолював управління економічної безпеки РНБО. У 1998–2002 рр. був заступником голови правління державного "Українського банку експорту та імпорту". До 2010-го очолював правління "Укрінбанку". У вересні 2011-го, після порушення кримінальних справ, покинув Україну, зараз працює у США.
Особи, які систематично грабували бюджет України, не втратили свого впливу, а отже, можуть замовити будь-яку кримінальну справу
– Ви покинули Україну понад сім років тому, але тільки зараз наважилися вийти на публічний простір. Чому?
– Чекав, що проти мене припинять незаконні переслідування і закриють кримінальні справи, сфабриковані за вказівкою колишнього генпрокурора Пшонки. Думав, це швидко відбудеться у 2014-му, після Революції гідності. Коли зрозумів, що віддаляється перспектива, вирішив не чекати і вийти у ЗМІ.
– Навіщо?
– Основне завдання – донести до суспільства усе, що зі мною сталося. Моя ситуація показова у плані розуміння, що таке корупційна система, індустрія з фальсифікації кримінальних справ і які уроки має засвоїти суспільство, щоб повторення таких ситуацій стало неможливим.
– У 2011-му вас обвинуватили за трьома статтями Кримінального кодексу: привласнення і розтрата майна в особливо великих розмірах, зловживання службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки, та підроблення. Загрожувало до 12 років позбавлення волі. На якій стадії зараз кримінальне провадження?
– Усі ці роки прокурори і замовники мого незаконного переслідування, які стоять за їхніми спинами, робили все можливе, щоб справ не припиняли. Під час фабрикування кримінальних справ вигадували обставини, яких не існувало. Але у 2018-му Генпрокуратура ухвалила постанову про закриття всіх кримінальних проваджень проти мене.
– Із яким формулюванням?
– У зв'язку з відсутністю складу злочину. Обставини настільки очевидні, що справи мали закрити не у 2018-му, а на чотири роки раніше, у 2014-му, після втечі Януковича.
На офіційному сайті МВС України Сергія Мещеряка досі вказано у розділі "Особи, які переховуються від органів влади". У рядку "Дата зникнення" вказано листопад 2011-го, у рядку "Запобіжний захід" ідеться про примусовий привід згідно з рішенням суду. Скрін: mvs.gov.ua
– Справу закрили остаточно чи можуть відновити у будь-який момент?
– Особи, які систематично грабували бюджет України й отримали завдяки цьому величезний ресурс, не втратили свого впливу, а отже, можуть замовити будь-яку кримінальну справу. Як казав один із учасників мого незаконного переслідування, колишній слідчий і екс-заступник голови СБУ Микола Герасименко: "Була б людина, а справу я завжди складу".
– В оригіналі фраза звучить "был бы человек, а статья найдется", її автор точно не Герасименко.
– У будь-якому разі це кредо і моїх переслідувачів. Герасименко, до речі, став акціонером "Укрінбанку" разом із групою осіб, які захопили банк у рейдерський спосіб.
– Як ви покинули Україну, якщо перебували під слідством?
– Знайомі із посиланням на свої джерела у прокуратурі передали, що замовники справи незадоволені, що після незаконного арешту я вийшов на волю за рішенням суду, отже, прокуратура не виконала замовлення повністю. Почали фабрикування серії нових кримінальних справ, щоб остаточно засадити мене за ґрати. У вересні 2011-го я виїхав з України.
– Але як перетнули кордон, якщо ваш паспорт вилучили слідчі органи?
– У зв'язку з тим, що мої опоненти... Ні, не так. У зв'язку з тим, що члени організованого злочинного угруповання досі зберегли серйозний уплив в Україні, не хотів би повідомляти подробиць.
– А де перебували останні сім років можете повідомити?
– Зараз перебуваю під захистом уряду США. Я надав американським правоохоронним органам усі документи моєї "кримінальної справи". Вони все розглянули й визнали, що справа проти мене в Україні є замовною і сфабрикованою.
Видавання дозволу на купівлю банку завжди було промислом НБУ
– Перейдімо до подій, які ви називаєте рейдерським захопленням "Українського інноваційного банку". Чому обрали саме ваш банк?
– Я прийшов в "Укрінбанк" у 2002 році з посади заступника голови державного "Укрексімбанку", побачивши, що банк перспективний із погляду розвитку і залучення західних інвестицій, була гарна команда і потенціал зростання.
Ми з акціонерами відразу досягли консенсусу, що будуємо і розвиваємо банк винятково згідно із законодавством: прозора, бездоганна фінансова установа, що відповідає всім західним стандартам. Це рідкість, коли навіть на шкоду прибутковості діяльність банку вибудовують відповідно саме до західних стандартів. Починаючи від зарплат, закінчуючи податками – усе було зовсім білим і прозорим. Банк узагалі не займався операціями, які могли навіть приблизно тлумачити як сумнівні.
– То коли й у зв'язку із чим почалася атака на банк?
– У 2006–2008 роках до банку почали виявляти активний інтерес західні інвестори і фінансові установи щодо купівлі. До того часу капіталізація "Укрінбанку" зросла в 10 разів і становила приблизно $200 млн, розширилася мережа установ, відчутно збільшився кредитний портфель.
На початку "Укрінбанк" хотів придбати один із шести найбільших банків світу – французький BNP Paribas, після цього було ще кілька пропозицій від західних інвестиційних фондів. Урешті-решт з'явився покупець – найбільший ізраїльський банк Bank Hapoalim, контрольний пакет акцій якого належав громадянам США.
Ізраїльтяни провели у нас аудит, у якому брали участь світові аудиторські компанії, американські юридичні інвестиційні фірми та внутрішній аудит банку Hapoalim. Усі визнали роботу "Укрінбанку" бездоганною й уклали контракт про купівлю банку.
"Укрінбанк" – перший комерційний банк на території України, створений 24 січня 1989 року. Дозвіл на створення дав тодішній голова президії Верховної Ради СРСР Михайло Горбачов. Через 27 років, у березні 2016-го, банк ліквідували. Фото: Все об Укринбанке / Facebook
– Ви очолювали правління "Укрінбанку" майже вісім років, із 2002-го до 2010-го. Влада намагалася поставити вам "смотрящого"?
– До 2009 року таких спроб не було. Коли "Укрінбанком" зацікавився Bank Hapoalim, він протягом трьох років контролював нашу діяльність, витрати всіх грошових коштів і всі рішення щодо видавання кредитів. У банку постійно перебувало три–чотири представники Bank Hapoalim, які готували "Укрінбанк" до продажу відповідно до жорстких західних стандартів.
Крім того, мене запросили в Ізраїль, я пройшов співбесіду в Банку Ізраїлю (центральному банку держави), зі мною уклали контракт, що протягом наступних п'яти років після продажу "Укрінбанку" я залишуся головою правління. Рейдерське захоплення з боку українських посадовців почалося у 2009 році.
– Із цього місця докладно і з прізвищами, будь ласка.
– Видавання дозволу на купівлю банку завжди було промислом Нацбанку України. Для того щоб в країну зайшли інвестиції, НБУ має видати західному банку стандартний документ: дозволяємо купівлю, ми перевірили цей іноземний банк, він не є кримінальною структурою.
У принципі, перевірка та видавання дозволу Нацбанком України – досить формальна процедура. До того ж те, як перевіряє діяльність іноземних банків їхній регулятор, нашому НБУ і не снилося. Найбільший ізраїльський банк, засновниками якого є американські громадяни, – це за визначенням банк із найжорсткішими вимогами. Ми всі їхні вимоги пройшли. Дрібниці не вистачало – щоб НБУ видав дозвіл на купівлю. Ця формальність розтягнулася майже на рік.
– Чому?
– Пакет документів, які ми надали в НБУ, важив 20–30 кілограмів. І тут почалося відверте знущання. Із Нацбанку надходили відписки: мовляв, на сторінці 475-й у назві вулиці замість літери "е" зазначена "і", переробіть усе заново. Ми надсилали документи в Ізраїль, вони виправляли технічну описку, ми заново завіряли, передавали кілограми "літератури" в НБУ й усе починалося спочатку.
Угоду на $200 млн було зірвано через те, що НБУ мудрував з абсолютно конкретною метою – вимагання хабара
– Яку, на вашу думку, мету переслідував НБУ, коли не видавав дозволу на купівлю вашого банку?
– Вимагання хабара. Відмовки Нацбанку у стилі "описка – переробляйте" тривали приблизно вісім місяців, ізраїльтяни почали хвилюватися. Коли я прийшов до одного з керівників підрозділу НБУ, він мені прямо сказав: "Ви дозволу не отримаєте, поки не вирішите питання зі Стельмахом". Якщо правоохоронні органи піднімуть листування, то зрозуміють, що це типове вимагання.
– Ви говорите про Володимира Стельмаха, який шість років, із грудня 2004-го до грудня 2010-го, очолював Національний банк України?
– Так.
– Ви з ним у підсумку зустрілися?
– Стельмах чомусь багато говорив про "Енеїду" Котляревського, ще незрозуміло про що, молов якісь нісенітниці, улаштував шоу, а згодом сказав, до якого співробітника підійти "вирішити питання". За кілька днів після того, як я з акціонерами здійснив візит до Стельмаха, дозвіл було одержано.
– Не зрозуміла, тобто представники банку дали хабар за одержання дозволу?
– Ні, звичайно. Як правило, платежі на ринку здійснювали вже після того, як акціонери продали акції банку. Ізраїльтяни вже були в банку, гроші за купівлю було переведено в Україну, відбулася перша наглядова рада Bank Hapoalim. Але в угоді про продаж банку була умова: закриттям угоди про купівлю-продаж вважається момент обміну акцій на гроші.
Розпочалася світова банківська криза, яка зачепила й Україну. Гривня впала удвічі, і голова Банку Ізраїлю екс-перший заступник глави МВФ Стенлі Фішер відкликав своє рішення про купівлю "Укрінбанку". Банк Ізраїлю вирішив, що українська криза досить серйозна, і в останній момент, у ніч перед завершенням угоди, відкликав дозвіл ізраїльському банку купувати український банк. У підсумку угоду на $200 млн було зірвано.
– І до чого тут голова НБУ Стельмах, якщо формальний дозвіл ви одержали?
– Угоду було зірвано через те, що НБУ протягом восьми місяців мудрував з абсолютно конкретною метою – вимагання хабара. Незважаючи на зрив угоди, керівництво Нацбанку України все одно вважало, що йому мають заплатити.
Чув, що керівництво НБУ вимагало від 2 до 5% суми, яку готові були заплатити інвестори за купівлю українського банку
– Яку суму треба було передати голові НБУ, щоб одержати дозвіл?
– Хай яку цифру я озвучу, це буде бездоказове звинувачення, тому що запису розмови ніхто не вів.
– Запитаю по-іншому: колеги по банківському бізнесу у приватних розмовах не озвучували, скільки їм доводилося заносити в НБУ для одержання такого дозволу?
– Не знаю, наскільки відповідає дійсності, але я чув, що залежно від розміру банку керівництво НБУ вимагало від 2 до 5% суми, яку готові були заплатити інвестори за купівлю українського банку.
– Тобто у вашому випадку вимагали 5% від $200 млн?
– Можна порахувати без калькулятора.
Володимир Стельмах очолював НБУ двічі: із січня 2000 року до грудня 2002 року і з грудня 2004 року до грудня 2010 року. Фото: Jürg Vollmer / maiak.info– Ви спілкувалися зі Стельмахом після зриву угоди?
– Ні. В Україні почалася банківська криза, люди масово забирали депозити. Кредитний портфель будь-якого банку побудовано з власного капіталу і депозитів вкладників. У зв'язку з тим, що кредити видано на певний строк, а вкладники раптом одномоментно почали забирати депозити, виник розрив ліквідності. Цей розрив, особливо під час кризи, відшкодовують рефінансуванням від Нацбанку.
Коли вкладники кинулися забирати гроші, у всіх українських банків без винятку виникла термінова потреба у рефінансуванні. Оскільки наш банк мав дуже широку мережу в усіх областях України (120 відділень та 24 філії), звісно, потік вкладників теж був великим. Протягом кількох днів люди зняли з депозитів до $100 млн. Нам було потрібне термінове рефінансування.
– Натякаєте, що і тут НБУ вимагав свою таксу?
– Це підтвердить будь-який український банкір: рефінансування НБУ можна було одержати лише за певну таксу. Нам на першому етапі, коли ще не почалася паніка, потрібно було $10–20 млн рефінансування. "Укрінбанк" регулярно видавав гроші вкладникам на першу вимогу, щоб зупинити паніку. Якби ми цього не робили, паніка наростала б як снігова куля. НБУ цим користувався і спеціально заганяв банк у складну ситуацію, не видаючи рефінансування.
– Чому ви не захотіли відстебнути таксу, щоб урятувати банк?
– Це було абсолютно виключено за самою логікою функціонування нашого банку. Щоб "відстебнути", треба було в якийсь спосіб, явно незаконний, забирати гроші з банку. У нас це було неможливо за визначенням, усі операції здійснювали прозоро і відкрито.
– А скільки треба було відстебнути, щоб НБУ видав рефінансування?
– Уявлення не маю, ми ці питання навіть не обговорювали. Це було практично неможливо. Вийняти гроші з банку – чистий кримінал, схема з незаконного виведення коштів. Ні акціонери, ні я на це не пішли б.
– Ваша ситуація на той час була винятком чи повсякденною практикою, коли всі банки заносили в НБУ, щоб одержати рефінансування?
– Підозрюю, пропозиція надходила всім банкам без винятку. Просто так одержати рефінансування НБУ без грошей або погодження на політичному рівні було неможливо. У підсумку, незважаючи на те, що ми відповідали всім формальним вимогам, НБУ почав тягнути з рефінансуванням.
До влади приходив Янукович, Стельмах уже щосили з ним працював. У підсумку банк рейдернули, довели до банкрутства, завдали шкоди державі в розмірі 1,8 млрд грн
– Кандидатуру Стельмаха на посаду голови НБУ вносив президент Ющенко. Коли у вашого банку почалися проблеми, ви звернулися до Віктора Андрійовича, розповіли про випадок із західними інвесторами і про затягування рефінансування?
– У нашого банку була чудова репутація, зокрема на Заході. Я був на всіх нарадах у Ющенка щодо банківської системи і кризи. Не раз була можливість до нього звернутися, щоб НБУ припинив тиск і знущання. Я звернувся, щоб над банком не знущалися. Думаю, Віктор Андрійович поговорив зі Стельмахом, але...
– Що "але"?
– Імовірно, Стельмах покивав Ющенку головою: "Так-так, Вікторе Андрійовичу", але до вказівок президента йому вже було байдуже: до влади прийшов Янукович і керівництво НБУ почало орієнтуватися на Партію регіонів. Знущання над нашим банком і затягування рефінансування тривало.
Ми розпочали пошук інвесторів. Треба було робити все швидко, рахунок ішов на дні, інакше б банк посипався. У підсумку контрольний пакет акцій було переоформлено на осіб, які мали інвестувати в банк певні кошти. Абсолютно несподівано, буквально протягом трьох днів після оформлення акцій, НБУ раптом ухвалив рішення виділити нашому банку рефінансування в розмірі 450 млн грн.
– І що це означає?
– Пізніше ми з'ясували, що нові власники акцій – підставні особи, зіц-голови, а реальні власники – голова НБУ Володимир Стельмах, заступник голови СБУ Микола Герасименко та тіньовий скарбник і "смотрящий" від Стельмаха Володимир Клименко, які перебували в той час на держпосадах. Підставні особи працювали в їхніх фірмах.
Червень 2009 року, аеропорт Бориспіль, перед вильотом з офіційним візитом до Ватикану президент Віктор Ющенко (праворуч) зустрівся з головою НБУ Володимиром Стельмахом. Тема зустрічі – подолання корупції у банківській сфері. Фото: president.gov.uaТобто щойно відбулося передавання акцій підставним особам, за три дні НБУ ухвалив рішення про виділення великої суми для відновлення платоспроможності банку. А люди, які зайшли в банк на умовах інвестування, жодних грошей у банк не вклали, обдурили. Відновлення платоспроможності банку відбулося не завдяки інвестиціям, а завдяки видаванню рефінансування, яке ми й так мали одержати за законом. Між переходом контролю і рефінансуванням існує чіткий причинно-наслідковий зв'язок.
– Уточніть фразу "відбулося передання акцій".
– Я не брав участі в цьому процесі, але сталося таке. У банк прийшли інвестори і сказали: "У вас складна ситуація, перепишіть частину акцій на нас, в обмін ми інвестуємо в банк". Далі було переписання акцій за символічною вартістю в обмін на інвестиційні зобов'язання. Виявилося, що за "інвесторами" насправді стоять двоє високопоставлених держпосадовців.
– Хіба в банку немає внутрішньої служби безпеки, яка перевіряє потенційних інвесторів?
– У той час склалася критична ситуація, люди влаштовували маніфестації біля банків із вимогою віддати депозити, кожна година була на вагу золота. Якщо банк на день-два зупиняє платежі – припиняє існування.
– Якщо ваш банк дійсно був із бездоганною репутацією на Заході, чому не били на сполох, не звернулися в посольство того самого Ізраїлю та США?
– Протягом тижня залучити західних інвесторів неможливо, лише процедура аудиту займає кілька місяців.
– Я кажу про неформальне спілкування, коли ви послам пояснюєте підкилимні ігри НБУ, а вони, зі свого боку, пояснюють Ющенку, що члени його команди загралися.
– До влади приходив Янукович, Стельмах уже щосили з ним працював, інше йому було до лампочки. Усі 200 українських банків не могли прийти в посольство. У підсумку банк із величезними перспективами і бездоганною репутацією рейдернули, довели до банкрутства, завдали шкоди державі, яка виплатила вкладникам коштом платників податків 1,8 млрд грн.
Це типова схема виведення грошей за допомогою рефінансування: банк отримує кошти від НБУ, видає їх підконтрольним структурам, ті виводять кошти за кордон
– Мені здається, у рейдерстві частково і ваша провина. Розумію, що була критична ситуація, але ж ви недостатньо ретельно перевірили нових інвесторів, не виявили, хто реально за ними стояв.
– По-перше, окрім вкладників, у банку була величезна кількість кредитних ліній із відомими західними банками – австрійським, німецьким, голландським, ізраїльським. Це питання репутації, нам необхідно було закривати кредитні лінії, щоб зберегти обличчя перед західними партнерами. Потреба в коштах була дуже гострою.
По-друге, над нами висів дамоклів меч у вигляді введення тимчасової адміністрації. Це серйозна загроза. В українських реаліях практика така, що якщо в банк заходить тимчасова адміністрація НБУ, тоді точно ніхто кредитів повертати не буде. За інсайдерською інформацією, тимчасовим адміністратором мали призначити вже згадуваного Клименка.
– Чому введення тимчасової адміністрації ви назвали "серйозною загрозою"?
– Тоді тимчасові адміністрації НБУ вводили з основною метою – грабіж банку. Альтернативою було або віддавати акції сумнівному інвестору, або опинитися в ситуації, коли вкладники вимагають виплат, банк розоряється, за акціонерами та головами починають полювати вкладники, підключаються посольства західних країн і фінустанови, яким не віддають кредитів.
Навіть після зміни акціонерів я не міг піти з банку, потрібно було оперативно вирішити всі кризові питання. Ми працювали в цілодобовому режимі й з усіма розрахувалися, закрили всі кредитні лінії, розплатилися з вкладниками і відновили платоспроможність. Щойно це було зроблено, у банку несподівано з'явилися Клименко та Герасименко і заявили: мовляв, ми реальні акціонери банку й самі будемо визначати, як розпоряджатися коштами. Клименко просто сказав, що представляє інтереси Стельмаха.
– Що сталося далі?
– Герасименко та Клименко почали вимагати, щоб банк видав кредити підконтрольним структурам. Це типова схема виведення грошей за допомогою рефінансування: банк отримує кошти від НБУ, видає їх підконтрольним структурам, ті виводять кошти за кордон.
Поки я був головою правління "Укрінбанку", жодного такого сумнівного кредиту ми не видали. Моя жорстка позиція у цьому питанні привела до того, що спочатку мені поставили умову замінити все правління банку. Я відмовився. Після цього почався пресинг із боку нових "акціонерів" із використанням інструментів НБУ, щоб я написав заяву про звільнення. Я відмовився.
НБУ надіслав лист, у якому рекомендував змінити менеджмент банку, нібито він довів його до поганого стану. Протягом місяця після звільнення понад 30 осіб із керівного складу НБУ надіслав інший лист, де зменшив ставку рефінансування і продовжив кредит. У цьому листі вже жодного слова не було про "поганий фінансовий стан банку". У ньому йшлося про деякий вплив світової фінансової кризи на банківську систему України загалом та "Укрінбанк" зокрема.
За цими двома листами було видно використання наглядових функцій НБУ як механізму державного рекету. Після мого звільнення Фонд гарантування вкладів фізичних осіб призначив "Укрінбанк" уповноваженим на видавання грошей вкладникам іншого банку – збанкрутілого "Автокразбанку", власником якого також був Клименко. Класика жанру!
– Який, за вашими підрахунками, куш зірвали нові акціонери "Укрінбанку"?
– За офіційними даними, Фонд гарантування вкладів відшкодував вкладникам банку приблизно 1,8 млрд грн. Це той мінімум, який Стельмах, Герасименко і Клименко вивели з банку. Вони розорили банк, довели його до банкрутства. У грудні 2015-го банк було визнано неплатоспроможним, а в березні 2016-го НБУ ліквідував "Укрінбанк".
В Україні Нацбанк завжди був структурою, яка генерувала системну корупцію на державному рівні
– Перед тим як остаточно зникнути, "Укрінбанк" прогримів у новинах. У буквальному сенсі: у липні 2015-го в головний офіс банку в центрі Києва стріляли із гранатомета. У вас є версії, хто і з якою метою це зробив?
– Можу тільки здогадуватися. Згідно з повідомленнями у пресі, навіть після перемоги Революції гідності партнерами банку були особи, які контролюють тіньові потоки в Луганській області. Не випадково, згідно з офіційною інформацією, юридичну адресу банку перенесли в Луганську область, місто Сєвєродонецьк. У банку проводили наради партнерів "акціонерів", напевно, вони щось не поділили.
– Що це означає?
– Команда Януковича, яка контролювала Луганську область, регулярно навідувалася в банк, коли туди увійшли нові акціонери. Думаю, стрільба із гранатомета – це кримінальні розбірки. За офіційною інформацією НБУ, приблизно 50% кредитного портфеля власники банку роздали на свої структури. Банк був банкрутом, коштів не видавали, а оскільки в нових власників партнери були з кримінального бізнесу, почалися розбірки.
Якби правоохоронці захотіли зайнятися цим банком, знайшли б багато цікавого. Із банку за схемами виводили гроші, проводили незаконні операції, регулярно підробляли і спотворювали фінансову звітність, зокрема для отримання нового рефінансування НБУ.
Цікавий момент. Коли держава вже компенсувала вкладникам 1,8 млрд грн, усі активи банку без зобов'язань знову повернули власникам на підставі сумнівних, на думку Фонду гарантування вкладів, судових рішень.
Фактично держава розрахувалася з клієнтами коштом держбюджету, але не компенсувала коштів завдяки продажу майна банку, навпаки: за рішенням суду всі будівлі знову було передано кримінальній групі, яка і далі грабувала банк. Незважаючи на численні кримінальні справи, відкриті на підставі заяв НБУ та Фонду гарантування вкладів, усі причетні до кримінальної групи почуваються дуже комфортно.
– І під кримінальною групою ви маєте на увазі?..
– ...ту групу, яка віджала банк: Стельмах, Герасименко, Клименко та інші, зокрема колишні співробітники правоохоронних органів. В інтернеті ви легко знайдете знімок, де ця група засідає в переговорній поряд із моїм кабінетом. Це фото з офіційної сторінки банку, вони самі себе піарили.
2014 рік, Київ, офіс "Укрінбанку". Зліва направо: голова наглядової ради банку Володимир Клименко, екс-голова НБУ Володимир Стельмах та радник голови правління банку, екс-заступник голови СБУ Микола Герасименко. Фото: ukrinkom.com.ua– Ситуація з вашим банком тривала кілька років. Чому ваші колеги в інших банках не виступили зі спільною позицією, не скликали прес-конференції і далі мовчали?
– Тоді це було абсолютно марно. Янукович зміцнював владу, прокуратура та інші органи були заодно з НБУ і представляли єдину репресивну машину, точніше – конспіративну кримінальну групу із жорсткою ієрархією. Плюс у багатьох банків були проблеми з дотриманням вимог НБУ.
– Іншими словами, чи не кожен власник банку був на гачку: бовкне зайве – позбудеться бізнесу?
– Думаю, так. Система перевірок діяла з метою тримати всі банки на гачку. В Україні Нацбанк завжди був структурою, яка генерувала системну корупцію на державному рівні. Багато банків не відповідало формальним вимогам НБУ, але щоб залишатися на плаву заносили суми в потрібні кабінети. І тоді НБУ під час перевірок банку заплющував очі на порушення.
У цьому аспекті я вважаю, що дії Гонтаревої, яка очистила банківський сектор України і закрила дуже сумнівні напівкримінальні банки, абсолютно позитивні. На банківському ринку була величезна кількість банків, які за законом треба було закрити. Але не закривали тому, що з них годувалися.
Гонтарева дійсно закрила годівницю, прибрала величезну кількість кримінальних схем на банківському ринку. Якби вона не зробила того, що зробила, повірте, постраждало б набагато більше вкладників, оскільки багато власників банків виводили кошти клієнтів у офшори.
– Вам не здається дивним, що напередодні закриття банків їхні власники у дивний спосіб раптом отримували рефінансування або заздалегідь дізнавалися про закриття й виводили гроші? І тільки потім НБУ під керівництвом Гонтаревої оголошував про ліквідацію банку.
– Це вже інша історія. Позитивно, що припинили багато корупційних схем, закрили банки, які не відповідали вимогам НБУ, запобігли обваленню банківського сектору. І ці факти не можна не враховувати, оцінюючи дії Гонтаревої.
Восени 2015-го в момент отримання хабара у розмірі $150 тис. було затримано колишнього прокурора Нечипоренка і його помічника. Обидва безпосередньо брали участь у фабрикації справи проти мене
– Підсумуємо: після того як у банк увійшли нові власники, ви відмовилися видавати кредити сумнівним структурам, на вас завели кримінальну справу і ви покинули Україну, правильно?
– Між порушенням кримінальної справи і виїздом мене кинули за ґрати. Затримання було частиною кампанії із залякування. До цього був збройний напад: у мою квартиру почали вдиратися четверо невідомих зі зброєю. Я викликав міліцію, співробітникам не вдалося наздогнати невідомих. За фактом було порушено кримінальну справу, але вона зникла з Печерського райвідділення міліції.
За 12 днів після збройного нападу, 11 квітня 2011 року, мене заарештували. Спочатку затримали на три доби, потім на 10 днів, пізніше – на три місяці. За рішенням апеляційного суду цей захід було анульовано, мене випустили із СІЗО.
– У якому СІЗО вас тримали?
– Спочатку два тижні на Подолі, потім – два тижні в Лук'янівській в'язниці. Щоб ви розуміли, які ресурси було використано, одна деталь: затримувати мене приїхало приблизно 15 осіб, весь двір був заповнений працівниками міліції та "Титану" з автоматами. А розслідуванням "справи" займалася слідча група із 12 осіб: четверо прокурорів і восьмеро співробітників МВС із відділу з розслідування вбивств. Можете уявити, які гроші заплатили, щоб прибрати мене з банку? Справа була на особистому контролі генпрокурора Пшонки, я навіть резолюцію бачив: "Доповідати щодня".
– До вас у СІЗО навідувалися переговірники: мовляв, зроби так і проблеми закінчаться?
– Пресинг був із боку працівників прокуратури, які говорили, що я маю зізнатися в усьому і тоді вони клопотатимуть не про 12 років позбавлення волі, а "лише про сім". Це була безпосередня команда Пшонки. Але ж я був ще й адвокатом, а дозвіл на моє затримання мав видавати безпосередньо прокурор міста. Отже, до схеми було залучено тодішнього заступника прокурора Києва Лупека.
Ще одна деталь. Восени 2015-го в момент отримання хабара у розмірі $150 тис. було затримано колишнього прокурора Подільського району Києва Сергія Нечипоренка та його помічника Олексія Білого. Обидва безпосередньо брали участь у фабрикації справи проти мене, вивозили документи, вилучені під час обшуку у мене вдома, в особистий кабінет Стельмаха в "Укрінбанку". А слідчий прокуратури Кіпчарський безпосередньо мені говорив: "Вам треба домовлятися нагорі. Усе розумію, але нічого зробити не можу: якщо не виконаю вказівок, завтра буду на вашому місці".
Було зрозуміло, що замовники зроблять усе, аби кинути мене за ґрати, нескінченно б порушували кримінальні справи, щоб я не міг вийти за жодним рішенням суду. Загалом, шансів не було, я виїхав із країни.
– Після виїзду погрози надходили?
– Мені – ні, моїм батькам – так. Намагалися порушити проти батька, спроби полишили.
Я передав пакет документів, що стосуються мого незаконного переслідування в Україні. Зараз документи в Конгресі, їх розглядають у контексті накладення санкцій на осіб, причетних до фабрикації справи
– Одного не розумію. У банку змінився власник, рефінансування отримано, ви давно за кордоном, справи проти вас, як ви сказали, уже закрили. Чому ви не можете повернутися до України?
– Замовники розуміють, що я свідок злочинів і можу дати свідчення. Я залишаюся для них потенційною загрозою, звідси й дивні статті з "компроматом" на сайтах-смітниках та інформаційні вкидання. Їм потрібно нейтралізувати мене як свідка, завдати максимальної шкоди моїй репутації. Вони знають, чим я займаюся на Заході і що тут у мене бездоганна репутація.
– А чим ви займаєтеся на Заході?
– Із часу роботи у МЗС у мене багато друзів і політичних контактів, зокрема в Держдепартаменті США, Конгресі та правоохоронних органах. Я передав пакет документів, що стосуються мого незаконного переслідування в Україні. Зараз документи в Конгресі, їх розглядають у контексті накладення санкцій на осіб, причетних до фабрикації проти мене кримінальної справи та незаконного переслідування.
– Натякаєте, що буде український аналог "акта Магнітського" – американський закон, який вводить персональні санкції щодо осіб, відповідальних за порушення прав людини та принципу верховенства права в Росії? Ви серйозно заявляєте, що готується "акт Мещеряка", де буде зафіксовано українських чиновників і співробітників органів, яких ви вважаєте замовниками і виконавцями кримінального переслідування?
– По-перше, "акт Магнітського" поширюється не тільки на Росію, а на всі країни, де порушуються права людини з боку чиновників, а в корупції беруть участь посадовці держави.
По-друге, я надав США всі документи, які свідчать, що мене не тільки незаконно переслідували, але що це було прикриттям операції грабунку бюджету України.
– Закриття кримінальних справ проти вас саме у 2018-му, випадково, не пов'язане з пильною увагою США до української Генпрокуратури?
– Із моєю ситуацією ознайомлені співробітники Держдепартаменту і міністерства юстиції США. Мої колеги зустрічалися з усіма генпрокурорами України після Революції гідності – Махницьким, Яремою та Шокіним. Генпрокурори відповідали: "Так, розуміємо, що справа замовна" і доручали закрити справу співробітникам міської прокуратури, які її вели. Але частина цих співробітників брала участь у фабрикації справи, діяла кругова порука, "закриття" тягнулося роками.
– Думаю, іноземний компонент у вашому випадку включався і за президентства Януковича, чому тоді це не спрацювало?
– Янукович критично не залежав від грошей МВФ, у нього для цих цілей була Росія.
– Що має статися, щоб ви повернулися до України?
– Формально перешкод уже немає. Але організатори можуть замовити мене відвертому криміналу, я знаю, з ким вони спілкуються і як вирішують питання.
На Заході колосальний обсяг інформації про корупційні схеми в Україні та їхніх дійових осіб. Вони моніторять, аналізують і розуміють набагато більше, ніж нам здається
– Чим ви займалися всі ці роки на Заході?
– Консультував іноземні громадські організації та державні структури. Консультації пов'язані з міжнародним правом, економічною безпекою, боротьбою з корупцією і питаннями національної безпеки. Виступав на численних конференціях, присвячених боротьбі з корупцією.
– Мені здавалося, ви спеціалізуєтесь на банківській справі, до чого тут міжнародне право і боротьба з корупцією?
– Я закінчував факультет міжнародних відносин, після аспірантури працював у МЗС. Щойно Україна стала незалежною, я з перших днів брав участь у роботі, пов'язаній із формуванням зовнішньої політики, укладанням міжнародних угод, правовою оцінкою і виробленням міжнародно-правових документів.
На початку 1990-х глава МЗС був другою особою в державі. Пізніше другою особою після президента вважали міністра енергетики та вугільної промисловості, голову "Укрнафтогазу" – структури з величезними грошовими потоками. У перші роки незалежності у МЗС працювали справжні професіонали і патріоти – Зленко, Тарасюк, Огризко та багато інших.
Із 1991 року я був керівником правового відділу МЗС, їздив на зустрічі глав держав і урядів, очолював українські делегації на складних переговорах – від розділення Чорноморського флоту і розмежування територіальних вод до представництва в юридичному комітеті ООН та інших міжнародних організаціях.
У 1996 році Володимир Павлович Горбулін, із яким ми разом брали участь у багатьох переговорах, запросив мене створити й очолити Управління економічної безпеки РНБО. У 1998 році я пішов із держслужби в "Укрексімбанк", а потім у бізнес. Пішов цілком свідомо, щоб створити собі елементарну фінансову незалежність. Будучи головою банку, був позаштатним радником секретаря РНБО Радченка, займався питаннями економічної безпеки та міжнародних відносин.
– Усередині України окремі політсили активно насаджують думку, ніби Захід утомився від нашої держави. За вашим відчуттям, це так?
Захід утомився не від України, а від корупції її політичних еліт, яка серйозно загрожує, насамперед, самій країні. На Заході колосальний обсяг інформації про корупційні схеми, які існують в Україні, та їх дійових осіб. Вони моніторять, аналізують і розуміють набагато більше, ніж нам здається.
Але треба усвідомлювати: у кожної країни свої інтереси, а такий обсяг інформації про Україну дає можливість впливати на ухвалення рішень в інтересах інших держав. Величезна кількість людей звертається в американські правоохоронні органи з документами про факти корупції в Україні.
– Теж мені, ябеди які...
– Не треба звинувачувати тих, для кого західні країни стали останньою надією у пошуках справедливості. Винні не вони, а ті, хто бере участь у корупційних схемах, змушуючи громадян віддавати бізнес або покидати країну. Але така інформація становить загрозу насамперед для самої України, тому що її можуть використати для впливу на ухвалення тих чи інших політичних рішень конкретними посадовцями.
На жаль, і після перемоги Революції гідності система корупції в Україні нікуди не поділася. Навколо міністерств існують схеми, за допомогою яких розкрадають бюджет. Із кожним роком схеми шліфують і розвивають, і далі виводячи із країни мільярди доларів. І після революції представники системи залишилися в Україні, утекли тільки найодіозніші – Янукович, Азаров, Пшонка, Арбузов та інші.
Звинувачувати Захід у тому, що ми втратили Крим, мені здається безглуздим. Утрата півострова стала можливою внаслідок воєнної агресії Кремля і стратегічних прорахунків політкерівництва України
– До речі, про те, як Захід упливає на Україну. В інтерв'ю "ГОРДОН" Олександр Турчинов, який виконував у 2014 році обов'язки президента, розповідав, що під час анексії Криму Захід наполегливо радив українському керівництву "не провокувати Росію на війну".
– Звинувачувати Захід у тому, що ми втратили Крим, мені здається безглуздим. Утрата півострова стала можливою внаслідок двох чинників: воєнної агресії Кремля і стратегічних прорахунків політичного керівництва України протягом тривалого періоду часу.
– Про які саме стратегічні прорахунки ви говорите?
– Недооцінена загроза з боку Росії, недостатнє фінансування і розвиток Збройних сил, які перейшли в цілеспрямований розвал обороноздатності. Крим мав завжди займати особливе місце в системі національної безпеки України. У другій половині 90-х, під час моєї роботи у РНБО, було підготовлено план заходів, які, у принципі, робили анексію неможливою, а саме:
1. Необхідно було забезпечити Крим відповідним фінансуванням, зокрема іноземними інвестиціями, не російськими. Якби туди зайшли потужні західні інвестиції – змінилася б соціальна ситуація в регіоні, він би почав розвиватися. Україна б не залишилася сам на сам із Росією, тому що держави, чий бізнес зробив внесок у півострів, захищали б свої інтереси. Були плани розмістити у Криму не тільки західні туристичні об'єкти, але й повноцінні виробництва. Але цим програмам не надали належного значення.
2. Російські комерційні компанії масово і цілеспрямовано скуповували кримську землю, зокрема берегову лінію та інфраструктурні об'єкти. Щоб зупинити це, ми пропонували видавати дозвіл на купівлю землі тільки після перевірки відповідними службами. Дозвіл мало видавати Міноборони України, така практика існувала у Греції щодо прилеглих до Туреччини територій.
3. База Чорноморського флоту Росії у Криму була постійним осередком небезпеки, що підтвердили події 2014 року. За угодою 1994 року, радянські військові кораблі Чорноморського флоту ділилися між Україною та Росією у співвідношенні 50 на 50. Але після угод від 28 травня 1997 року про статус і умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України співвідношення змінилося не на нашу користь: Москва – 81,7%, Київ – 18,3%. В обмін на погашення боргів за газ Україна передала Росії не тільки частину свого флоту, але й частину критичної інфраструктури та озброєнь. Фінальною крапкою стали Харківські угоди 2010 року, коли перебування Чорноморського флоту РФ у Криму продовжили фактично до 2047 року.
– Мені здається безглуздим витрачати час на розмови про те, що мала зробити Україна до війни. Набагато важливіше, що держава повинна робити зараз, у нинішніх реаліях.
– Я відповідав на ваше запитання. Будь-які дії починаються з вироблення позиції щодо основних питань. І цю позицію має передусім виробити МЗС, яке під час воєнних дій має працювати в цілодобовому режимі, як загін Збройних сил на передовій. На мою думку, щомісяця потрібно публікувати звіти, що зроблено для деокупації Криму і Донбасу, звісно, у тій частині, яка може бути публічною.
Основне значення має залучення досвідчених професіоналів. Саме тому так дивує, що того самого Тарасюка чи Огризка досі не затребували в найскладніший період для України. Досвід і знання Євгена Марчука та інших професіоналів можна було б використати в набагато більшому обсязі.
Необхідно розірвати угоду про статус Азовського моря як внутрішніх вод. Це має головне значення для безпеки й обороноздатності України
– Окрім залучення досвідчених профі до всіх держінститутів, є ще ідеї?
– Залучення профі – це не ідея, а прописна істина. Необхідна щоденна професійна робота. Наприклад, давно треба було розірвати угоду про статус Азовського моря як внутрішніх вод. Свого часу Україна під тиском Росії уклала нікому не потрібну угоду – Договір між Україною та РФ про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 року. Згідно з документом, сторони домовилися, що Азовське море і Керченська протока є внутрішніми водами України та РФ і регулюються двосторонніми угодами, а не міжнародною конвенцією.
– Чому ви наполягаєте на негайній денонсації цього договору?
– Тому що це має основне значення для безпеки й обороноздатності України. Чим поганий чинний договір? У статті 2, пункті 3 цього документа йдеться: "Військові кораблі та інші державні судна третіх держав, що їх експлуатують у некомерційних цілях, можуть заходити в Азовське море і проходити через Керченську протоку, якщо вони прямують із візитом або діловим заходом у порт однієї зі сторін на її запрошення або згідно з дозволом, погодженим із другою стороною".
По суті це означає, що якщо військові кораблі наших західних союзників захочуть увійти в Азовське море, їм доведеться узгоджувати це із РФ. Щоб забезпечити транзит військових кораблів без згоди Москви і щоб режим Азовського моря і проток було врегульовано міжнародним правом, потрібно розірвати цей договір (денонсувати). Тоді відносини в акваторії почнуть автоматично регулюватися конвенцією ООН про морське право від 1982 року. Конвенція гарантує безперешкодне проходження через протоки військових кораблів третіх держав. Це критично для інтересів України.
Треба чітко розуміти: усі російські кораблі, які увійшли до берегів Криму, порушили територіальні води України та міжнародне право. Необхідно порушувати питання в межах конвенції ООН із морського права, конвенції Монтре 1936 року про статус чорноморських проток. Треба збирати докази для міжнародного суду ООН, ініціювати питання про виключення Росії як держави-агресора з низки міжнародних організацій, зокрема Дунайської комісії, на підставі договору 1948 року, який регулює судноплавство по Дунаю.
До речі, у разі розірвання договору про статус Азовського моря будівництво Керченського мосту переходить до площини не двосторонніх відносин Україна – Росія, а до площини багатосторонньої дипломатії та дотримання конвенції ООН 1982 року, яку підписало й ратифікувало 167 держав. Це питання зараз широко обговорюють на Заході, але там дивуються, чому досі Україна сама цього не зробила.
Під час обговорення із західними експертами постає також питання про тлумачення пункту 7 Мінських угод від 19 вересня 2014 року, який передбачає: "Заборона з моменту ухвалення цього меморандуму польотів бойової авіації та іноземних безпілотних літальних апаратів (БПЛА), крім БПЛА ОБСЄ, уздовж усієї лінії зіткнення сторін у зоні припинення застосування зброї на ширину не менше ніж 30 км".
Держави, які ведуть воєнні дії, зокрема країни НАТО, для мінімізації втрат особового складу використовують авіацію. Чому Україна, суверенна держава, що володіє правом на відбиття збройної агресії, сама собі обмежила застосування бойової авіації та безпілотників? Яка була мотивація під час ухвалення цього пункту? Чи накладає це положення зобов'язання на РФ? Якщо так, то чи означає це, що вона визнає свою участь в агресії?
– Коли ви це пояснювали нашим дипломатам і політикам, що вони відповідали?
– Поки жодної реакції не бачу.
Росія може суттєво вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Завдання РФ – контроль над Україною. Завдання українських політичних сил – утриматися або прийти до влади
Наразі є високі ризики, пов'язані із початком виборчих кампаній в Україні. Росія може суттєво вплинути на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Завдання РФ – контроль над Україною. Завдання українських політичних сил – утриматися або прийти до влади.
Що може зробити Путін перед президентськими і парламентськими виборами в Україні у 2019 році? Наприклад, просунути свої війська і захопити ще частину нашої території або, навпаки, повернути частину окупованої території. Мета – підтримка одного з кандидатів, із якими можуть бути закулісні домовленості. Тому так важливо, щоб українське суспільство усвідомлювало і відстежувало як чинних політиків, так і кандидатів, щоб у жодного не виникло спокуси піти на приховані домовленості в обмін на національні інтереси.
Тут ми з вами повертаємося до того, про що говорили на початку інтерв'ю: політична корупція всередині України становить не меншу загрозу національній безпеці держави, ніж воєнне вторгнення РФ. Не меншу загрозу саме тому, що корупційними інтересами наших еліт користуються іноземні держави.
Коли Янукович прийшов до влади, його метою був не захист національних інтересів України, а утримання влади. За будь-яку ціну. Крок за кроком здавали національні інтереси в обмін на фінансову підтримку від Росії. Гроші були потрібні, щоб не було соціального вибуху всередині України, а його не могло не бути, тому що Янукович і Кº розікрали бюджет України.
Приклад політичної корупції за участю іноземної держави. 17 грудня 2013 року пройшло засідання російсько-української міждержавної комісії, завдання – підтримання політрежиму Януковича. Домовилися, що Росія надасть Януковичу кредит $15 млрд. Оскільки вже у грудні 2013-го в українському бюджеті було порожньо, перший транш кредиту на $3 млрд Кремль видав одразу без обмежень і умов, які зазвичай висуває той самий МВФ.
У межах надання кредиту від Росії Янукович підписав низку двосторонніх угод, зокрема про будівництво транспортного мосту через Керченську протоку. Згідно з цією угодою Україна взяла на себе зобов'язання на 50% профінансувати цей проект, хоча міст був потрібен тільки Росії. По суті, перший російський транш $3 млрд Україні – це політичний хабар Путіна Януковичу, щоб він не підписував асоціації з ЄС.
До речі, верх цинізму, що в цьому самому документі присвятили дві сторінки тому, як Україна і Росія спільно святкуватимуть у 2014 році 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Це має назву операція прикриття.
– Що ви пропонуєте робити мені, пересічному громадянину України, у якій є та політична еліта, яка є? На п'ятий рік війни знову виходити на Майдан?
– Розвиненість держави визначають якістю державного управління. Це прописні істини, але дуже важливі. Побудова правової держави має стати головною національною ідеєю України та її суспільства. Розвиток економіки, захист територіальної цілісності, захист прав і свобод, ефективна робота держінститутів, зовнішня політика, викорінення корупції – ось національна ідея та інтерес українських громадян.
Основний чинник, що визначає успіх або неуспіх країни, – це те, як саме політичні лідери використовують надану їм законом владу. Будь-яку дію президента, парламентаріїв, уряду тощо потрібно оцінювати лише з цього погляду.
В Україні зазвичай владу використовували для отримання ще більшої влади і вирішення завдань особистого збагачення. Причина того, що відбувається у країні, у тому, що влада не представляє інтересів громадян, які її обрали. Після кожної революції влада перерозподіляється у вузькому колі олігархічних груп, які обмежують доступ суспільства до національних ресурсів. Усе роблять для утримання влади й особистого збагачення, а не для розвитку суспільства.
Народ змушений вибирати між тими кандидатами, яких широко презентують в олігархічних ЗМІ. Але основа розвитку будь-якої економіки – малий і середній бізнес, який в Україні не має фінансової можливості внести корективи в електоральний процес. Олігархат не зацікавлений у розвитку економіки, виробництва, малого та середнього бізнесу. Він, у принципі, не зацікавлений у боротьбі з корупцією.
Один із рудиментів СРСР – це терпимість людей до розкрадання бюджетних грошей. Чомусь громадяни вважають, що держбюджет не має безпосереднього стосунку до них. Тому треба постійно всім пояснювати: корупція – це буквально крадіжка з вашої кишені. Це те, через що у вас немає доріг, лікарень, шкіл, армії.
Окрім того, протягом усього ХХ століття в Україні йшла негативна селекція кадрів: люди з моральними якостями злочинців, діставшись до вищих ешелонів влади, тягнули за собою подібних. А молодь, яка бачила, як живуть казнокради, почала асоціювати їхній спосіб життя з успішністю. Це моральна корозія і влади, і суспільства.
– То що робити з таким діагнозом?
– Думаю, перші концептуальні кроки з виправлення – ухвалення нового виборчого закону з відкритими списками, без мажоритарки та із забороною політичної реклами. Ще можна скористатися досвідом США, де діє закон Лінкольна, який став серйозним інструментом держави в боротьбі з корупцією та шахрайством.
Згідно із цим законом, будь-який громадянин, який бачить крадіжку бюджетних коштів, може подати позов і в разі виграшу отримує до 15% від коштів, повернутих до бюджету. Це інструмент залучення широкої громадськості до боротьби з корупцією і створення абсолютної непримиренності до корупції в суспільстві.
