ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Комік Мірзалізаде: Стендап мені сподобався через американських коміків, які виходили, говорили такі брудні речі, такі моторошні історії могли розповідати

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Мірзалізаде: Я знаю, хто призначив нагороду за мою голову. Я навіть із цією людиною спілкувався. Вона живе в Україні
Мірзалізаде: Я знаю, хто призначив нагороду за мою голову. Я навіть із цією людиною спілкувався. Вона живе в Україні
Скріншот: Stand-Up Club #1 / YouTube
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту

Про свободу слова і заробіток коміків, про ксенофобію та русофобію, про те, як виник скандальний жарт, через який йому довічно заборонили повертатися до Росії, про тисячі погроз і нагороду за його голову, про поїздку до Криму та заборону на в'їзд в Україну, про те, чи можна жартувати з людей з інвалідністю і про ставлення до президента України Володимира Зеленського розповів в інтерв'ю Дмитрові Гордону білоруський стендап-комік Ідрак Мірзалізаде. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

 Ідраку, добрий день.

– Добрий день.

– Бачите, дякувати богу, зустрілися. Хоча б за допомогою Skype. Мали у Тбілісі, але мене до вас не пустили. Як дізналися, що я з вами інтерв'ю робитиму, так – усе.

– Так. Ось ви зв'язалися зі мною – і тепер вас також депортують звідусіль.

– Мене вже депортували. Тому мені нічого не страшно.

– А, тоді це не я винуватий.

– Скажіть, будь ласка… Ось ви народилися 92-го року в Азербайджані.

– Так.

– У якому місці? У якому місті?

– Я народився в селі Бала-Кюлатан. "Бала" – це "маленький", на кшталт "маленьке селище". Поруч просто є ще Великий Кюлатан. І в цьому селі я народився. Це Масаллінський район на півдні Азербайджану.

За національністю ви талиш?

– Я за національністю талиш.

Що це за національність – талиші? Розкажіть, будь ласка.

– Ну, талиші – це корінний народ Азербайджану. Це народ, який компактно живе… Я зараз ніби конспектував і зараз повторюю текст (обидва сміються). Корінний народ Азербайджану, який живе на півдні Азербайджану та півночі Ірану, тобто на території двох держав.

– Азербайджанці й талиші – це не один народ?

– Це один народ у тому сенсі, що живе в одній країні. Але в аспекті культури… Наприклад, азербайджанці – це тюркськомовний народ. А талиші – іранськомовний народ. Це інша мовна сім'я. Тобто талиші – це індоєвропейці.

– Талишів у світі багато?

– Точних підрахунків немає – із певних причин. Але можна припустити, що кілька мільйонів.

Ось почуваєтеся ви талишем? Що таке почуватися талишем?

– Знаєте, це для мене складне запитання. Тому що, по-перше, несподівано, що ви почали. Але я можу сказати... Просто складно почуватися талишем повною мірою. Я не живу в талиському регіоні: я виріс у Білорусі. І я талишем почуваюся, тому що я виріс у талиській сім'ї. У мене мама талиською розмовляє, тато – талиською та азербайджанською. У сім'ї розмовляли трьома мовами, тобто російською, азербайджанською та талиською. Бракувало ще... Уявіть, якби ще білоруською розмовляли. Білоруською у школі, наприклад, розмовляли. Тобто я ввібрав у себе потроху всього. І не можу сказати, що я повною мірою почуваюся талишем. Я по крові є талишем повною мірою, але чи почуваюся я талишем так, як почувається талишем людина, яка виросла в Масалли або в Астарі: у містах – Леріке або де-небудь у селищі, де тільки талиською розмовляють… Я явно не так талишем почуваюся. Я дитя СНД, можна так сказати.

ВІДЕО
Відео: Lik Lankon Media / YouTube

Ваше прізвище Мірзалізаде, а прізвище батьків – Агілови.

– Абілови.

– Абілови. Чому ви не носите прізвища батьків?

– Це не мій вибір. Це не було таке принципове рішення, що мене не влаштовували батьки і я вирішив змінити прізвище. Це просто в нас якось так заведено в роду, саме в нас у сім'ї так заведено. І в багатьох, до речі, у нас у селищі так, що тобі прізвище дають за іменем діда. У мене діда звуть Мірзалі. А в тата діда звуть Абільфат бет Абіль. І виходить, за іменем дають прізвище.

– Чим займалися ваші батьки?

– Мій тато багато чим займався насправді. Він мав будівельний бізнес свій у Мінську. Раніше він був дорожнім робітником. А у вільний час він захоплювався політикою, історією, просвітництвом займався. Тобто гроші, які заробляв, він вкладав у, якщо так можна висловитися, збереження та розвиток талиської культури.

– Батько заможною людиною був. Так?

– Протягом якогось часу – так. Просто бізнес не так легко вести. Я маю на увазі, в умовах, у яких перебуває бізнес у Білорусі. І протягом певного часу був заможним, потім почалися 2000-ні, і там уже складніше все пішло. І тато в той час, коли був заможним, майже всі кошти вкладав у культурні програми якісь чи спортивні програми. Він мав свій спортивний клуб мініфутбольний. Він сам його розвивав, сам вкладав у нього гроші. І чотири роки існував цей мініфутбольний клуб. Протягом чотирьох років цей клуб, "Сімург", двічі став чемпіоном Білорусі та виходив на європейський рівень – у європейську Лігу чемпіонів для мініфутбольних команд. Тобто команда досягла протягом чотирьох років майже всього, чого тільки можна.

– Батько помер від коронавірусу. Так?

– Ні.

Я прочитав просто в інтернеті. Це не так?

– Це не правда. Просто це було в момент піку коронавірусу. У тата тривалий час був цукровий діабет. Це головна причина, від якої тато тривалий час... Складно було із цією хворобою. Це невиліковна хвороба, ви знаєте. Зазнаєш певних труднощів. І коли коронавірус усіх вражати почав, тато підхопив пневмонію і зліг у лікарню із пневмонією. І виходить, що два тести, які зробили, показали негативний результат. Але хвороба розвивалася, і там усе разом. У підсумку причиною смерті написано "серцева недостатність".


Батько Ідрака Мірзалізаде. Фото: idrak.m/Instagram

Батько Ідрака Мірзалізаде. Фото: idrak.m/Instagram


– У вас є брати та сестри?

– Сестра рідна.

– Одна лише?

– Так.

– Скільки їй?

– 27. Після 25 років завжди дивуєшся віку рідних людей.

– Ви ж росли в Білорусі, у Мінську?..

– Так.

Як співають у чудовій пісні Олександри Пахмутової та Миколи Добронравова, "молодость моя – Белоруссия"…

– У мене влучає пісня.

Ви знаєте, я хоча й не ріс у Білорусі, але в мене також влучає: я дуже люблю Білорусь. Скажіть, будь ласка: дитинство ваше в Мінську яким було?

– Світлим, товариським. Я ходив до школи, де в мене ніколи не було жодних проблем. Потім я ходив до іншої школи після сьомого класу, там у мене теж жодних проблем не було. Це дуже доброзичлива країна. І там ти проводиш час якось по-доброму. Я не знаю, як іще описати дитинство. Дуже світле дитинство, де було багато яскравих спогадів.

– Чистота, краса в окрузі, гарні, добрі люди. Так?

– Так, чистота – це, звісно, перше, що можна сказати про Білорусь, про те, який там усе має вигляд. І люди приємні. Дуже приємні. Ви, мабуть, самі знаєте.

– Авжеж.

– Я чув ваші інтерв'ю – ви багато де говорили про те, які доброзичливі люди в Білорусі. Це ні для кого не таємниця. Дуже добрі. Іноді, може, десь наївні, але неймовірні друзі. У мене дуже багато друзів у Білорусі.

Ви закінчили факультет журналістики Білоруського державного університету. Ви хотіли стати журналістом?

– Знаєте, в 11-му класі, коли я думав, ким хочу стати, я вибирав між програмуванням та журналістикою. Чи шкодую я про свій вибір? Ну, я тоді як ледар просто обрав місце, де легше навчатися. Погодьтеся: в інституті журналістики легше навчатися. Головне – уміти говорити.

– Ніколи там не вчився не знаю.

– А, ви не вчилися. От бачите.

Будівельний інститут закінчив.

– О, як мій тато. Бачите, чудово. Паралелі скрізь є. І депортували, і будівництвом займалися… Загалом, я тоді ще був начитаний про журналістів на зразок Роберта Фіска, які в гарячих точках працювали. Роберт Фіск – ви знаєте – це британський журналіст, уже літній. Він для Independent писав матеріали з Афганістану, з Іраку – куди він тільки не їхав... І я був закоханим у його матеріали. Це цілі твори були. І я собі уявляв цей фанатичний образ журналіста, який їде в гарячі точки. І тільки потім я зрозумів, що це зовсім не просто і не так романтично, це дуже страшно. І ще ти навряд чи знайдеш таку роботу швидко.

– Ось ви закінчили інститут журналістики. Як життя складалося далі? Ви ж журналістом не працювали. Правильно?

– Так. Я, знаєте, вступив на бюджет, а потім мене розподілили: у Білорусі є розподіл. Тобто ти два роки маєш відпрацювати. У мене із цим вийшла невелика проблемка. Тому що мені дуже не сподобалося працювати.

– А куди вас розподілили?

– У державну газету.

– Яку?

– Розумієте, зараз така ситуація у країні, що називати чиїсь імена чи назви підприємств – нібито можна завдати шкоди цим підприємствам чи людям... У державну газету. Я там пропрацював кілька днів. Я посидів, уявив собі, що отак два роки і минуть. А на той момент я вже займався стендапом і в мене вже була не сказати, що "затребуваність", але, якби я поїхав до Москви, міг би і далі цим займатися й розвиватися в цьому напрямі. І я подумав: "Чом би й ні?" І сів у автобус – поїхав до Москви.

– Але взагалі все починалося з КВК у вас. Так? Ви ж грали у КВК.

– Так, я грав у КВК. Це було саме до того моменту, поки я не поїхав до Москви.

– Ви сіли в автобус  поїхали до Москви, у цілковиту невідомість? Ви гадки не мали, що там буде? Чи у вас були вже якісь намітки?

– Ні, я більш-менш уявляв. У мене вже кілька друзів мешкало в Москві. Вони були на той момент успішнішими. До речі, вони й на цей момент залишилися успішнішими. І вони вже мешкали в Москві. І якось там через них... Не в сенсі, що з допомогою, а я міг, наприклад, залишитися у друга, потім ми разом із ним орендували житло ще протягом чотирьох років. І вже було якесь розуміння, як я рухатимуся. Через те, що в мене на той момент був один ефір у стендапі на ТНТ, тобто на федеральному каналі, мене вже кликали в якісь міста виступати. Була можливість і заробляти, і розвиватися. А там уже все в моїх руках.

Стендап обстоює свободу слова: ти кажеш усе, що хочеш. Коли я дивився американських коміків, мені подобалося, що вони говорили такі брудні речі, такі моторошні історії могли розповідати

– Ну, ось ви сказали "стендап-комік". А скажіть, будь ласка, для аудиторії, що це таке та з чим це їдять: що таке "стендап-комік"?

– Це такий дуже незалежний жанр – стендап. Коли людина виходить на сцену і, фактично, може робити все, що захоче. Бажано з ухилом у бік комедії.

– Наприклад.

– Насправді не обов'язково... Багато хто каже: ось раніше були гумористи, артисти. Жванецький…

– Задорнов.

– Задорнов та інші. Тут дещо інше, тут є елемент хуліганства, знаєте, що дуже характеризує свободу слова. Стендап обстоює свободу слова, можна сказати: ти говориш усе, що хочеш. Мені цим сподобався стендап спочатку. Коли я дивився американських коміків, мені подобалося, що вони виходили, говорили такі брудні речі, такі моторошні історії могли розповідати... І глядачі, які приходять... Це не ханжі. Вони приходять, і це момент, коли всі можуть розслабитися. І це чудово. Мене це приваблювало. І коли я почав цим займатися, я подумав, що цього потрібно прагнути: бути настільки вільним, щоб говорити що завгодно зі сцени.

– У стендапі ви заздалегідь готуєте свої жарти, гумор узагалі? Чи ви виходите і як акин: що бачите, про те й співаєте?

– Ось іще один плюс стендапу для мене особисто – це те, що ти можеш бути як суперпідготовленим, так можеш бути трішки розхлябаним, можеш якісь нотатки собі зробити, записати, вийти на сцену, а там, як піде, так піде. Іноді так виходить набагато краще.

– Тобто імпровізація?

– Це наполовину імпровізація, наполовину готовий матеріал. Ось, наприклад, у вас є готовий матеріал. Ви виходите, розповідаєте його, але ви його розповідаєте у вільній манері. І поки ви розповідаєте... У вас буває, що ви в процесі розмови вигадуєте жарт? У вас це буває, як ми всі знаємо.

– Тільки так і буває. Я заздалегідь нічого не готую.

– Ну от. А тут те саме, тільки ви говорите якийсь матеріал, але через те, що ви говорите його у вільній манері, якоїсь миті вам може спасти на думку додатковий жарт на цю тему. І ця свобода на сцені – це насправді щось неймовірне. Якщо вдається упіймати ту саму атмосферу, у якій вдається на сцені вигадувати і додумувати жарти, це приголомшливо.

Які найбільші аудиторії у вас були?

– Зал, ви маєте на увазі? На скільки людей?

– Так.

– Я думаю, що осіб на 500. Я взагалі поясню, якого, грубо кажучи, калібру я артист. Я не дуже відомий артист. Тобто донедавна я був не дуже відомою людиною.

Ви мене зараз насмішили. Це вдалий жарт був – про не дуже відомого артиста.

– Донедавна. Я збирав зали в маленьких містах. Коли останні рази їздив у тур, збирав зали, ну, 200 людей. Приблизно 200–250 людей. Це виходить через те, що таких театрів не буває і таких барів великих не буває... Бари зазвичай осіб на 100–150. Я за вечір давав у кожному маленькому місті два концерти приблизно. І загалом, виходить, 250 людей збиралося. А у великих містах це до 500 людей могло бути. У великих містах узагалі: у Москві – можна хоч щотижня збирати зал по 200–300 осіб і виступати. Це взагалі не проблема. Там оновлюваність аудиторії колосальна.

– Скільки може заробити стендап-комік вашого рівня, скажімо, працюючи в Москві, на місяць?

– Урахуйте, що я дуже лінива людина і я дуже залежна від свого настрою. Я можу навіть скасувати концерт. Ну, маленький концерт. Якщо я просто почуваюся не дуже щодо емоцій. І я міг би заробити тисяч 600–700.

– Рублів?

– Так, так. Це з урахуванням того, що якась реклама може прийти, у YouTube якийсь проєкт. Тобто, окрім стендапу, через те, що ти більш-менш медійна людина, у межах інтернету, у межах певної аудиторії, у тебе ще додаткові замовлення є рекламні в YouTube-проєктах.

Тобто тисяч $10 на місяць ви могли заробити?

– Це максимум. Бувало таке, що я за місяць заробив десь тисяч 200 – це менше ніж $3 тис. – і все, ти задоволений життям.

Але для Москви це обмаль усе-таки. Чи не так?

– Звісно. Але для мене це взагалі чудово. І загалом це нормально, якщо ти вмієш поводитися із грошима. Але я і з грошима поводитися не вмію, і заробляти їх старатися не люблю.


Скріншот: Stand-Up Club #1/YouTube

Скріншот: Stand-Up Club #1 / YouTube


– Я зараз хвалитиму вас. Я уважно вивчив ваше досьє. Вас вважають одним із найкращих представників російського гумору. Я дивлюся: сценарист та режисер Михайло Ідов у інтерв'ю Юрієві Дудю назвав вас найкращим сучасним коміком. А ще – я зачитую цитату – вас охрестили "послідовником розумної комедії, яка вибудовує жарти за допомогою витончених смислових конструкцій та абсурдних висновків". Ох, як завернув...

– Це, певно, на якомусь сайті написано.

– Так, так, так. Ви із цим визначенням погоджуєтеся?

– Я б так не сказав. Я думаю, що на безриб'ї і рак риба, а в Росії ще...

– На безриб'ї, кажуть, і раком станеш.

– Ось. І тому, мабуть, я якесь місце…

– Тобто, перефразовуючи: на безриб'ї й Ідрак – риба.

– Так, я на це чекав.

– Ось воно.

– Через те, що не так багато представників цього жанру від початку було, а я з'явився на початку, можна сказати, коли був бум…

Тобто ви начальник?

– Ну, я не родоначальник, але один із тих, хто був на самому…

– Ні, ви просто начальник.

– Так, я начальник. Я так живіт надірву, якщо ми й далі так будемо (сміються)… Загалом через це я якось закріпився у свідомості людей – хто захоплюється стендапом, знову ж таки. Тобто не для масової аудиторії комік – це точно. Масова аудиторія зі мною познайомилася лише у зв'язку з неприємним інцидентом. А так я до них не діставався.

– А скажіть, будь ласка, як народжуються жарти? Ось у вашому випадку.

– У моєму випадку це імпульс, який… Ось гуляю містом… Мене часто дедлайни мотивують. Дедлайни які? Щоб готувати матеріал, ти йдеш та виступаєш на відкритих мікрофонах. Такі заходи, де стендап-комік приходить, перевіряє жарти. Я, наприклад, не дуже готуюся до цих заходів. Там немає жодних зобов'язань перед глядачами. Ти можеш хоч три хвилини промовчати, увімкнуть музику – і вийде хтось наступний. І я приходжу до них не готовим, і через те, що мені треба хоч щось розповісти, мозок починає активно працювати і шукати десь гумор. Ось просто йдеш, побачив собаку – починаєш про нього багато думати: там, а чому всі собаки такі різні... І починаєш це якось розвивати. Десь жарт знаходиш – і щось із цього виходить, а щось – ні.

– А ось коли ви знаходите жарт, ви його записуєте чи запам'ятовуєте?

– Потрібно його записувати. Я частіше записую, коли вже він зайшов якось і можна сміливо записати в зошит.

– Ви на мобільний чи в зошит?

– У мене багато блокнотів, які списані на одну-дві сторінки.

– Густо списані?

– Як тільки я купую зошит для жартів, це мене мотивує писати жарти. Я пишу десь два дні в цьому зошиті й забуваю про нього. Купую потім новий. А так здебільшого в телефон записую. Це зручніше, тому що на різних платформах можна дивитися. І навіть можна забути телефон і з комп'ютера або чужого телефона відкрити доступ до свого акаунта і дивитися, що там записано.

– А скажіть, будь ласка: який у вас найкращий жарт, на вашу думку?

– Ну, це буде огидний жарт.

– Нічого, нічого.

– Він не найкращий. О, давайте так: мій найкращий жарт із погляду заходу на публіку... Він зайшов найкраще за весь час. Він не улюблений, але він зайшов найкраще. У мене є жарт, що мені складно знайомитися з дівчатами – я підходжу й кажу: "Привіт, мене звуть Ідрак". Вона каже: "Як?" – "Ідрак". – "Як?" – "Ідрак". – "Як?" – "Ідрак". – "Ігнат?" – "Ігнат". Ось такий от жарт. У мене у зв'язку з ним є подарунок для вас, який я хотів у Тбілісі вам вручити.

– Який? Ігнат?

– Вам цікаво?

– Так.

– У вас просто теж є відомий жарт. І ви з ним зробили мерч. Там ваше обличчя та обличчя Барака Обами. Я ось переробив цю...

– Якби Барак Обама зробив мерч зі мною та зі своїм обличчям, це було б круто, я вам скажу.

– Я спробую наступного разу зв'язатися з ним, щоб так сталося. Ну а поки що вам подарунок тільки від мене. Ось такий от мерч.


Скріншот: У гостях у Гордона/YouTube

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


Охо-хо-хо-хо! Клас. Це клас.

– "Барак?"– "Ідрак". Я сподіваюся, колись ви її вдягнете.

– Ви знаєте, що я вам запропонував би? Я вам зараз запропонував би переодягтися в цей подарунок.

– Ви хочете дивитися на себе?

– Так.

– Ну, давайте я перевдягнуся. Ви зачекаєте, правда?

– Звісно.

– Я навмисно не на камеру перевдягаюся, бо в мене торс… Ой, ви бачите мене у дзеркало. Так?

– Так.

– Не вдалося сховатися.

– Нічого. Вам соромитися нічого. Усе гаразд.

– Що ж, ми перевдяглися.

– Ну, дивіться. Це ж круто.

– Це круто, я згоден. Але я розраховував, що ви будете в цій футболці.

Бачите, не склалося. Нічого. Ми ще десь зустрінемося – ви мені подаруєте. Мені подобається. Це гарна футболка… Ми говорили щойно про жарт, який зайшов найкраще. А який жарт – скажіть – вам найбільше подобається? Не соромтеся.

– Із моїх жартів?

– Так.

– Ну… Ну, дивіться, щоб публіка не засуджувала. Це безглуздий жарт. Пояснюю відразу: мені подобаються безглузді жарти. Дуже безглузді. Він про порно. Звучить так. "Я нещодавно дивився педофільське порно. Там трахалося двоє педофілів".

 (Сміється). Перейдімо тепер до теми, через яку ви нещодавно постраждали. А може, й не постраждали – може, навпаки, здобули величезну популярність і стали відомим ну просто всім. Ось бачите: якби не нещастя, не було б щастя, називається.

– Можливо.

– Хоча, чи можна назвати це нещастям? Скажіть, будь ласка: чи ви дійсно в одному з виступів образили росіян?

– Пролунало саме так. Ви запитуєте мою мотивацію?

ВІДЕО
Відео: Stand-Up Club #1 / YouTube

– Так. Що це було? Чому на вас так розлютилася російська влада?

– Це різні вже запитання. Тоді я розповім, що спочатку сталося. Річ у тім, що я досить тривалий час виступаю: протягом восьми років виступаю в Росії. І майже всі ці вісім років десь мелькаю, десь я з'являюся. І склався такий напівобраз: я регулярно жартую насправді не про росіян – це просто образ… Знаєте, це образ такого неросіянина, який начебто негативно ставиться до слов'ян. І це, звісно, образ. У нас була передача, де я мав такий образ, а був хлопець – не називатиму, знову ж таки, імені, – у якого був образ, що він не любить неросіян. Знаєте, ми це обігравали часто у програмі. І цього нічого такого не було. Особливо з огляду на те, що ми це разом, знаєте, спільно робили, ми друзі. Тобто у мене величезна кількість людей серед не неросійського населення, скажімо так… Уже складно навіть добирати вислови, щоб усе звучало грамотно і щоб до цього не докопалися. І це був образ, який я іноді експлуатував. І насправді на момент… Я переглядав цей ролик багато разів. І я тут згоден, що грубо прозвучало те, що прозвучало, але малося на увазі – там передусім ішлося про оренду житла. Тобто там гумор будується на емоції, на експресії. У творчості часто перебільшують емоції. Певна річ, немає такого, що я когось не люблю взагалі. Такого не може бути. Мені взагалі здається, що творча людина по-справжньому злою бути не може.

Звісно.

– І ксенофобом – тим паче. Я висміював якраз ксенофобію. І, висміюючи ксенофобію, я сам прозвучав як ксенофоб для певних груп людей. Тут треба розуміти, що, якщо ви подивитеся на цей ролик, щодо якого скандал, тобто "Разгоны номер 32", – там досі величезна кількість лайків. Там 10% лише дизлайків. І це з огляду на те, що величезна кількість людей туди прийшла після скандалу і поставила ці дизлайки, очевидно. Тобто якщо понад 90% людей, які переглянули передачу, поставили лайк – отже, вони там нічого не побачили. А це якраз аудиторія, яка знає мене і знає колектив, що там сидить. А там, на хвилинку, дуже багато російських людей сидить. Навіть моїх друзів дуже близьких. Про яку образу йдеться?

Ну, конкретизуймо. Який жарт пролунав? Який це мало вигляд?

– Я б його ще раз не називав.

– Добре. Добре.

– Я жартував про оренду житла. І про те, що мене дратує ось цей напис, абсолютно шовіністичний, і це неприпустимо, щоб люди писали: "Оренда лише для слов'ян". Це недоречне уточнення, я вважаю. Я не знаю: в Україні, мабуть, також є такі... Немає такого? Ви мені обіцяєте, що такого немає?

– Україна – дуже добра країна. У нас не порушують цього питання. Я думаю, що і в Білорусі цього питання не порушують.

– Ну, я б не сказав. Усе-таки неслов'янам і в Білорусі не так уже... Теж можуть бути труднощі під час оренди житла. Але не такі великі проблеми будуть. А в Росії ці замітки: "тільки для слов'ян" – це максимально ксенофобна замітка в рекламі оренди житла.

Я пишу російською мовою без помилок. Я читаю російську літературу. Про яку русофобію може йтися взагалі?

– Я згадав одразу Задорнова. Ми його згадували. У нього був такий жарт: "Маленька таджицька сім'я із 27 людей орендує однокімнатну квартиру".

– Ось. Я розумію, чому такі оголошення пишуть. Але ж можна вказувати соціальний статус. Тобто доведіть мені, що ви працевлаштовані, що ви отримуєте гарну зарплату. Це одна річ. Але коли ви вказуєте національність… Те, що ці власники пишуть такі оголошення, – вони демонструють саме свою ксенофобію. Вони всіх під один гребінець. Тобто в них, можливо, був негативний досвід, і вони такі: "Усе – ці люди всі погані. Ці люди погано поводяться із житлом. Ці люди привозять своїх родичів усіх" тощо. Хоча, перепрошую, погані наймачі бувають у будь-якій національності. Розумієте? Тобто виділяти саме людей за кольором шкіри або за національною належністю – це неприпустимо. Я взагалі не розумію, як виховані люди можуть собі це дозволити. І ось лють через це... Я перебільшив і навів приклад такої самої ксенофобії в гумористичній передачі з метою висміяти. І виходить, що в якомусь сенсі так і вийшло: що я висміяв, якщо стільки людей розлютилося. Але ці люди розлютилися ще тому, що вони взагалі не знають контексту. І з контекстом не тільки цієї передачі, "Разгонов номер 32" – вони не ознайомлені взагалі з контекстом каналу, на якому це сталося. Це ж не на федеральному каналі. Як узагалі можна було збудити такі процеси в народі? Я не розумію.

– Я згадав про "збудити". Це мені Задорнов теж переказував. Віктор Степанович Черномирдін – державний діяч, само собою, видатна людина – якось він сказав: "Возбудился Буш, и жена его возбудилась. Они наклонить хотят меня – господин Буш и господин его жена". Ну багато хто збудився після вашого номера, скажу вам чесно, у Росії. Скажіть мені трішки, щоб заспокоїти людей, які знають, не читають, а засуджують, – скажіть, будь ласка: ви русофоб чи ви з повагою ставитеся до росіян?

– Дмитре, я, звісно ж, не русофоб. Мені навіть якось неприємно це казати. Бо… Я вважаю, що я цілком грамотно говорив російською мовою. Я пишу російською мовою: намагаюся завжди – без помилок. Я читаю російську літературу. Про яку русофобію може йтися взагалі? Русофоб не жив би в Росії. Ну, адекватний. Русофоб не товаришував би з людьми російської національності. Русофоб не розмовляв би російською мовою. Щонайменше, правильно не говорив би. Я думаю російською мовою. Розумієте? Тобто я навчався російською мовою. У мене все відбувалося російською мовою. Що можна сказати?

– З іншого боку – бачите, великий, геніальний Пушкін – йому ж теж належить ця фраза, і нікуди від цього не подітися: "Я зневажаю Батьківщину мою з голови до ніг". Він також русофоб, виходить?

– Ні. Це не так. Мені здається, кожна адекватна і розсудлива людина в якомусь сенсі певною мірою зневажає свою Батьківщину. Бо хто, як не вона, знає про мінуси своєї вітчизни? Я думаю, це ознака здорового глузду людини. І в неї ж є продовження – у цієї фрази: про те, що якщо він чує це від іноземців...

– Так.

– І ось тут я б хотів одне уточнення зробити. Розумієте, як усе сталося? Коли ти живеш у певному колі людей, ти консервуєшся у цьому колі людей і забуваєш про те, що є інші люди, які по-іншому бачать світ. Тобто ми з друзями жартуємо в певний спосіб – і ми розуміємо одне одного, ми розуміємо, що маємо на увазі, лише на рівні інтонації, лише на рівні просто думки. І коли ти дуже довго в такій компанії, ти забуваєш про те, що є інші люди, які зовсім інакше сприйматимуть усе, що ти говориш. І ось трапилося, можна сказати, це. Тому що аудиторія, на яку я виступаю, все чудово розуміє. Я взагалі свою аудиторію дуже люблю. Я все своє творче життя прагнув того, щоб до мене на концерти ходили виключно адекватні люди. І насправді всі ці прецеденти напівскандальні, які зі мною були, – вони завжди відсікали неадекватних людей. І до мене насправді ходили лише... От останні мої концерти. Я люблю кожного глядача, який був на них. Ви не уявляєте, яке це щастя – виступати перед людьми, які готові почути все що завгодно і розуміють, що в цьому немає ні расизму, ні сексизму справжнього, ні ксенофобії. Вони розуміють, що ти, ну, просто з ними разом знімаєш напругу, ви веселитеся й угораєте з усіх тем, з яких тільки можна. І я не вважаю, що толерантність – це коли ти про все не можеш говорити. Я вважаю, що толерантність – це якраз коли ти можеш про все говорити й усі розуміють, що ти маєш на увазі, і що ти не маєш на увазі під цими словами ненависті до когось.

ВІДЕО
Відео: Stand-Up Club #1 / YouTube

А скажіть, будь ласка: після того, як спалахнув цей скандал, ви багато листів із погрозами отримали?

– Так, але це все дурниці. Я їх отримував багато, кілька тисяч. Ви називаєте це листами? Це не листи на поштову адресу, а повідомлення в Instagram. Бо тільки там могли дістати люди.

Ну, що писали, наприклад?

– Ну, погрози смерті. "Ходи й озирайся", неприємні слова щодо походження... Розумієте, люди вимагали у мене вибачень за ксенофобію – вони вважали це ксенофобією – водночас вони писали мені максимально ксенофобські, шовіністичні повідомлення. Тобто логіки в цьому взагалі не було. Багато хто мені каже, що "тобі треба було одразу перепросити". Я б, можливо, перепросив – можливо, якби хтось мені написав адекватно. Мені все, що писали... Я не все, звісно, читав, але більшість – це просто погрози смерті. Тобто я, виходить, маю просити вибачення, бо мені погрожують смертю, мені погрожують скалічити мене? Через це? А в чому щирість таких вибачень? Я не розумію, у чому сенс. Якщо я маю перепросити у російського народу… Та хто я такий? Я щиро не розумію. Цей інцидент, навпаки, ніби суперечить тезі цих людей, що "це великий народ, і ти мусиш..." Та хто я такий, щоб перепрошувати у російських людей? Я насправді так вважаю. Ви розумієте, про що я говорю?

Так, звісно.

– Ну, я комік. Ну, як вони часто пишуть, "гомік"...

А комік і гомік це не одне й те саме? Уточнімо.

– Ой, я думаю, іноді це одне й те саме.

Але у вашому випадку ні?

– Ну, начебто ні. Знаєте, від таких заяв...

Але не зарікайтеся.

– Так, так, зарікатися не можна. Але таких заяв варто остерігатися. Тому що, як я зрозумів, можна потрапляти до місць позбавлення волі. А там за такі заяви бувають... Бувають неприємності.

Я знаю, хто призначив нагороду за мою голову. Я навіть із цією людиною спілкувався. Вона живе в Україні

Скажіть, будь ласка: це правда, що за вашу голову призначали навіть грошову нагороду?

– Так.

Скільки?

– Спочатку це було 50 тис. руб. А потім ця сума зросла до 94 тис. руб. Я навіть знаю, хто це зробив. Я навіть із цією людиною спілкувався.

Хто?

– Це зробила людина, яка, до речі, живе в Україні.

Хто?

– Для вас не таємниця, що в Україні багато ультраправих із Росії живе. І є такий… Чи варто називати ім'я? Лише зайву рекламу цій людині зроблю. Я можу сказати, що ми з ним навіть деякою мірою приємно поспілкувалися.

Мені завдали десь чотирьох ударів у голову. Я тугодум і не одразу зрозумів, що це напад. Але починаючи зі слів "за русских" я зрозумів

Скажіть, а на вулиці на вас нападали?

– Нападали.

Як? На що це було схоже?

– Це після виступу. Ми з другом виступали. У нас був концерт, і в мене друг був у халаті. Можна припустити, що він гомік.

Так…

– Друг Кирило Сергєєв. Ми з ним виступали. І пішли… Мали поїхати до іншого друга.

Теж гоміка?

– Ну, не знаю. У нього сім'я. Тож поки що не можемо так припустити. І там на зупинці... Вони нас підстерегли після виступу й ішли за нами досить тривалий час. І я відчув, що щось не те. Зупинився. Знаєте, як у фільмах – ти зупиняєшся, щоб шнурки зав'язати і щоб подивитися на їхню реакцію. І вони пройшли повз нас. Тобто вони за нами йшли, а потім пройшли повз нас, ніяк не показавши, що вони за нами йдуть. І я подумав: "Ну, отже, все гаразд". Але передчуття було. Тому що ці хлопці на вигляд і своїми похмурими обличчями ніяк не були схожими на жителів центру Москви.

Але коли вони пройшли повз, тепер ви пішли за ними.

– Тепер уже ми пішли за ними. І вони, мабуть, боялися. І ми дійшли до автобусної зупинки, ми чекали на автобус. Ми дивилися у напрямку, звідки мав з'явитися автобус, і зненацька ззаду на нас напали. На мене напали. Мій друг намагався відштовхувати хлопців. Мені завдали десь чотирьох ударів у голову. Я навіть не знаю, скільки. Тому що я навіть не одразу зрозумів, що це напад. Знаєте, коли ззаду – ви не бачите, що відбувається, і просто щось відчуваєте головою, навіть болю не відчуваєте... Болю, загалом, до речі, не було за весь час. Я не бравую. Тобто, певне, не дуже вдало били. Вони влучили один раз, двічі, і на третій удар я такий: "А, це напад". Тому що до цього такий, шоковий стан: "Що взагалі відбувається?" Вони ще тримали мене за футболку, і я не міг повернутися.

Ну, ви просто тугодум, напевно. Ви не одразу зрозуміли. Так?

– Можливо, так, я тугодум і не одразу зрозумів, що це напад. Але починаючи зі слів "за русских" я зрозумів.

Слова "за русских" до вас добре дійшли.

– Так, я все одразу зрозумів.



Коли цей скандал розгорівся, у вас були хвилини відчаю? От просто відчаю, коли хотілося плакати.

– Дмитре, я гадаю, що, можливо, такі хвилини були. Я просто вам скажу, що останні півтора року для мене загалом такі. Для мене все – як у фільмі. Тобто не в гарному сенсі, а в тому сенсі, що як кінострічка: вона просто йде, йде, і ти не встигаєш [зрозуміти], що у твоєму житті відбувається. І зупинитися теж часу немає, бо ніби гроші треба заробляти і якось думати про життя. І якось вибухає голова від усього, що відбувається. Сталося дуже багато всього за цей час. І саме через це… Коли цей інцидент стався, я переживав, звісно. Але в мене були інші приводи переживати.

Таганський суд завів на вас справу і заарештував на 10 діб.

– Ось. Перед судом я переживав. Просто від нападу до суду минуло десь два місяці.

Заарештували на 10 діб. Ви взагалі засмутилися, коли це почули?

– По-перше, у мене вже був рюкзак із собою. Тобто я був готовий до того, що мене заарештують. Ви розумієте, я був засмучений, що такий галас через це здіймають. Тобто весь державний сектор ЗМІ почав форсувати цю історію так, начебто це головна проблема Російської Федерації на той момент. І за характером поширення цієї інформації, цієї історії я розумів, що не може бути такого, що вони дадуть мені штраф 15 тис. руб., щоб я заплатив його – і всі були б задоволені. Цю історію спеціально форсували. І очевидно було, що, найімовірніше, там уже продумано покарання, сценарій продумано. А з того, як відбувалося судове засідання і яке рішення, який протокол на мене склали, було зрозуміло, що це абсолютно порожня справа. Я ж, розумієте, коли одержав повідомлення до прокуратури – і потім, коли я прийшов до прокуратури, коли в прокуратурі з мене взяли підпис і призначили дату суду... Я ж міг поїхати спокійно. Я цього не зробив. Я не був проти того, щоб ми в суді вирішили питання. Узагалі без проблем. Я залишився, щоб відповісти перед судом як належить тощо. Але те, що я читав, те, як вони провели... Я був незадоволений їхньою підготовкою, чесно кажучи. Вони могли б ретельніше підготуватися – могли б більше моїх жартів нарити й усе подати у такому вигляді, що я взагалі давно такий. Але вони не підготувалися. Якщо ви потім запитаєте, я вам розповім, на чому вони будували свою доказову базу.

Узагалі жахливо заводити справи за жарти. Це межа якась. Але я вас зараз запитаю, на чому ґрунтувалася доказова база. Це гарне запитання.

– Гарне запитання, Дмитре.

Так.

– Отже, ми коли прийшли до прокуратури, ми були з адвокатом трохи здивовані. Тобто цей відеоролик спочатку говорить про те, що певна нація стоїть вище за інших, а якась людина засумнівалася в цьому. Отже, ось цей хвилинний ролик містить у собі елементи монтажу, склеювань. І ось цей ролик... Три речення, які є у цьому ролику, дали на експертизу якимось філологам. Розумієте? Вони взяли три речення найгарячіші й віддали на експертизу. Вочевидь, ці висловлювання можна класифікувати як ненависть чи щось, але це речення, вирвані щонайменше з того контексту. Не лише з контексту передач. Навіть якщо взяти п'ятихвилинний уривок. А вони взяли хвилинний та склеїли з різних частин ролика. Розумієте? Я не кажу, що я цих слів не говорив. Але я ці слова говорив у певній темі. І в цих словах вони виявили, виявляється, брутальні порушення з мого боку. І коли ми заявили… Ось я вам зараз скажу, що суд ухвалив, коли ми заявили, що у відео, яке не наше, є монтажні склеювання. Я читаю вам із постанови: "Доводи особи та її захисника про те, що Мірзалізаде Ідрак Кахін огли не винен у скоєнні адміністративного правопорушення та у відеоролику, розміщеному там-то й там-то, міститься не повний виступ Мірзалізаде, а його шматки під час редагування та монтажу, що підтверджують висновки, викладені у висновку спеціаліста. Ці доводи... підлягають відхиленню, оскільки Мірзалізаде Ідрак Кахін огли є індивідуальним підприємцем". Ну ви розумієте, яка це єресь?

Ну, це стендап.

– Просто я ж стежу за тим, як люди зляться навколо цієї історії. Люди мало того, що мені приписують, що я піарюся на цій історії... Хоча, знову ж таки, зроблю невелику замітку. Від моменту мого нападу і до цього моменту я не давав жодних інтерв'ю – я тільки дав один коментар "Редакции" одразу після виходу з в'язниці. Тому що ми з адвокатом вирішили: якийсь коментар треба дати. А так – я взагалі зник. Я дуже розраховував, що якщо я зникну з уваги, щонайменше ЗМІ припинять активно вести цю тему. І люди не будуть мене... Я навіть усюди коментарі у себе закривав. Поясню, чому я їх спочатку не закривав. Але коли люди про це дізналися і почали активно підтримувати мене, вони почали в коментарях пояснювати людям, що це не так тощо. І там починалося дуже багато суперечок. І мені так не хотілося бути причиною цих чвар... Я не хочу, щоб люди сперечалися і доводили одне одному в коментарях, хто має рацію і хто винен. Та хай пишуть якнайбільше гівна. Що більше гівна без відповіді напишуть, то швидше це заспокоїться. А коли починалася ще підтримка, це все лише розгорялося. І тому я постарався зник… Зникти?

Зникнути.

– Зникнути. Бачите: вже збожеволів, поки це все розповідав. Тому що це все у мене в голові протягом кількох місяців. І все так ось випалити важко.

Як мені сиділося? Узагалі приголомшливо. Ви не уявляєте, які там добрі люди

А скажіть, будь ласка… Ось мій друг-азербайджанець виїхав із Росії і мені сказав: "Мені набридло, що мене називають чорножопим менти чи ще хтось". У вас були такі інциденти?

– Дмитре, тут мені не дуже подобається характер цього запитання. Знаєте, чому? Тому що я ж із вами хотів інтерв'ю не для того, щоб ми разом лаяли Росію – як там погано. А ось тут ви вже, виходить, підводите, що в Росії саме так.

Дивіться. Ми в жодному разі не лаємо росіян. Я завжди наголошую, що я з повагою ставлюся до росіян. Я обожнюю велику російську мову і велику російську культуру. Ми говоримо про державу. Це різні речі.

– Так. Згоден із вами. Добре. Ось я вам так скажу. Невігластво є і з одного, і з іншого боку. Невігластво є. Воно є й завжди було і з одного, і з іншого боку. "Завжди" – я можу говорити лише за той час, доки був там. І звісно ж, будь-яка неросійська людина стикалася з... ну, ксенофобськими висловлюваннями чи поглядами на свою адресу, живучи й у Росії, і в Білорусі, і в Україні. Я скажу так. Тому що це в будь-якому разі так. І тут навіть заперечувати нічого. Так, у будь-якій країні світу ти житимеш... Ти будеш турком у Німеччині, і ти почуєш щонайменше кілька за своє життя висловлювань на свою адресу на тему того, що ти приїхав сюди.

Ви знаєте, Україна взагалі дивовижна країна. Дивіться. 2019-го року 73% українців обрали президентом єврея, та ще й коміка. Унікальна країна, погодьтеся.

– Так. Або ж унікальний народ євреї.

Або ж унікальний народ євреї. Так. Скажіть, будь ласка: вам дав 10 діб Таганський суд і вас заарештували та посадили – як вам сиділося?

– Барак.

Зрозуміло. Обама.

– Ну, типу. Я мріяв про це (сміється). Як мені сиділося? Узагалі приголомшливо. Ви не уявляєте, які там добрі люди. Ось я вам чесно скажу: те, що було в мережі, уся ця ненависть – її ніде, окрім мережі, не було. Я всюди зустрічав лише підтримку. Я вам чесно кажу: хай які злі люди були, це все залишалося в інтернеті. Жодна людина не висунула мені претензій, окрім тих, хто на мене напав: вони спеціально вистежували. Я не знаю, з якого світу вони прийшли. Але у житті всі добрі. Навіть коли я вийшов зі спецприймальника, я думав: "Ну все, мені треба ходити в масці. Тому що на мене, напевно, зараз кожен другий нападатиме. Тому що всі тепер знають цю історію". Я ніколи так багато підтримки в житті не зустрічав, як у ті дні. У Росії дуже добрі люди живуть.

Так. Це правда.

– І взагалі на пострадянському просторі – скрізь, де я був, – дуже добрі люди. І я глибоко співчуваю всім проблемам усіх людей на пострадянському просторі. Для мене весь пострадянський простір, хоч я навіть не в усіх країнах був, дуже рідний. Коли я сказав спочатку, що я дитя СНД, я не просто так сказав. Я дійсно народився в Азербайджані – для мене Азербайджан рідний. Я виріс у Білорусі – для мене це… Я не можу не назвати Білорусь Батьківщиною. Розумієте? Для мене білоруси – це рідні люди. Я знаю білоруську мову, я вчився зокрема білоруською, із білорусами все життя провів. Росія для мене – теж рідний дім. Я скільки не подорожував, скільки не спілкувався з людьми – мені майже завжди траплялися добрі люди. Те, що я у стендапі розповідаю про негативні вияви у суспільстві, – це нормально. Тому що у творчості це нормально – висміювати негатив. Я не зможу у стендапі висміювати позитивні елементи.

Звісно.

– Розумієте? Тобто для стендапа це нормально, коли вийде комік і зі сцени скаже: "Нах...й сім'ю" і буде там, х...ями крити мам, тат. Але це не означає, що він ненавидить свою маму і ненавидить свого батька. Це просто, грубо кажучи, така безмовна угода між глядачем і коміком: "Говори що хочеш. Будь-яку дикість. У нас у голові стільки дикості коїться..." І стендап-коміки можуть цю дикість оголювати, розповідати. Бо… У вас що, не буває поганих думок? Усі мають погані думки. Ви ж їх не озвучуватимете публічно. Але коли ви приходите на стендап і чуєте від коміка на сцені якусь дивовижну думку – про батьків, про сім'ю, про рідних людей або про рідну країну, максимально дику, але вона збігається з вашою – у вас це викликає почуття затишку, комфорту, що ви не самотні, що в усіх бувають дурні думки і ви не божевільна людина. Розумієте, про що я кажу?

Повертаючись до сидіння вашого. Скажіть, будь ласка: чим ви займалися ці 10 діб?

– По-перше, я дружив із хлопцями, які там були. Там дуже багато моїх друзів, зокрема й росіян. Ось у мене там друг з'явився, з яким я досі спілкуюся. Йому 50 років. Володя… Не треба було вік говорити. Це Володя Єфімов. Я йому хочу передати привіт, бо він дуже просив мене передати привіт хоч у якомусь інтерв'ю. У "Редакции" вирізали, а тут я хотів би, щоб залишилося.

Залишимо.

– Володю Єфімов, привіт тобі. Ми стільки з ним там говорили, стільки спілкувалися на різні теми... Із розваг там було – читати книжки, дивитися у вікно. 15 хвилин на день – на телефон. І просто жартувати між собою й убивати тарганів. Було багато тарганів.

Чим годували?

– Дуже смачно було. Звичайна, як їдальня, їжа. Пюре з котлетою, рис із котлетою. От щось таке. Суп щодня.

Хотів вас пожаліти, а жаліти нема чого. Я зрозумів.

– Жаліти нема чого. Жаліти насправді нема чого. Єдине, через що я страждав там, – це рідні люди… Із найпершого моменту найважчим було розуміти, скільки страждань я мамі приніс цим усім інцидентом. Я насамперед телефонував мамі, коли нам 15 хвилин давали на телефон. І я вам скажу, що я такий вдячний їй за те, як вона це прийняла сміливо... І щоразу, коли я телефоную, вона розуміє, що я...

Угу.

– Ну, загалом, вона підтримала добре.

Мама у Мінську. Так?

– Ну так.

Мене оголошують ворогом, мене оголошують ворогом держави. Ви розумієте, що це за держава, якщо в неї такі вороги?

Я зачитую знову цитую. "Міністерство внутрішніх справ Росії офіційно ухвалило рішення про те, що перебування Ідрака Мірзалізаде на території Росії небажане", увага! "довічно". Це фантастика насправді. Я не пригадаю, кому ще довічно з таких людей забороняли перебування на території Росії. Ви коли це почули, що подумали?

– Коли я почув це… Я знаєте, де зустрів новину про це? Я зустрів цю новину, ну, мабуть, останнім з усіх. Тому що я був у Туреччині. Після того як звільнився, я зрозумів, що мені потрібен відпочинок. І я з дівчиною поїхав спочатку додому до мами. Я маму заспокоїв і сказав, що "все добре, мамо, не лізь". Ми добре провели час разом, відпочили. І ми одразу ж, 29-го числа, полетіли до Туреччини, на південь Туреччини. Там узяли машину і каталися пляжами туди-сюди. Узагалі круто. Щоб трохи відволіктися. Я вимкнув свій телефон. Я десь за кілька годин – а то й наступного дня тільки – про це дізнався. Тобто я коли ввімкнув телефон, там була купа пропущених повідомлень, купа дзвінків. Усі мене шукали. І я телефоную другу і кажу: "Що сталося?" Він каже: "Ти не знаєш?" А це мій друг, який – так вийшло – мені усі негативні новини розповідає. І він каже…

Перестаньте дружити з ним.

– Так. Певне, так і треба.

Навіщо вам такий друг?

– Ми матимемо серйозну розмову з ним. Це такі поради ви роздаєте в академії Гордона?

Так. І такі також. Навіщо дружити з людьми, які приносять негативні новини? Краще навпаки.

– Давайте йому пробачимо. Він у цьому не винен.

Ну добре.

– І він мені каже: "Ось ти довічно..." Я кажу: "Що? Довічно?" А я знав, що планують якийсь процес, бо одразу після того, як я вийшов, я побачив… Я постійно гуглив, шукав, що ще у цих спільнотах вигадують. І там у Карнаухова (є такий фахівець, Соловйова, мабуть) – він збирати підписи став. Там був пост про те, що "давайте писати у МВС, щоб його депортували". Ну і збирати почали у цих правих спільнотах. Звісно, вони зібрали 1,5 тис. підписів. Це просто звичайною розсилкою можна зібрати на будь-кого, якщо захотіти. І вони зібрали ці 1,5 тис. підписів – може, й більше, може, й менше. Ну, я готовий зібрати вдесятеро більше, щоб мене залишили в Росії, якщо це потрібно буде. Так от, вони зібрали – і я побачив ці повідомлення, побачив ці пости. І розумів, що щось буде. Але я думав, що коли я приїду до Москви знову, вони, найімовірніше, мене там затримають і депортують. Я думав, так буде. І я навіть ворожив, як це буде. Але коли я на пляжі, а мені телефонує друг і каже: "Тебе довічно виганяють із Росії", – я був у сум'ятті. Тому що, з одного боку, море, сонце, пляж і радісно…



Дівчина.

– І дівчина. А з іншого боку, ось ця новина. І я трохи був шокований тим, який характер має ця історія. Тобто настільки цю історію зробили фарсом якимось на державному рівні... Мене оголошують ворогом, мене оголошують ворогом держави. Ви розумієте, що це за держава, якщо у неї такі вороги? Тобто я себе в жодному разі не принижую, але я ніколи не вважав себе навіть коміком російського масштабу. Я виступав на свою аудиторію дуже спокійно. Ці люди увірвалися в наше життя – в життя моє та моєї аудиторії – і почали говорити, як ми маємо поводитися там. Ті люди, які розлютилися, ця штучна злість, яка з'явилася, – ці люди ніколи мене не знали і не дивилися. То ви й далі не дивіться. Я здивований, що так легко спрямовувати цю ненависть. Тобто людям кажуть: "Давайте ненавидіти вашого попереднього героя, Паніна" – усі ненавидять Паніна. "Давайте ненавидіти ось цього"... Та Господи, дайте людям із їхнім життям спокій. Я нікого не вбивав, нікого не грабував, нікого… Я навіть зневажливо не дозволяю собі дивитися на людей. Не дозволяю собі. Я можу собі дозволити грубіянити, ну, хамством відповідати на хамство. Це я можу собі дозволити. На сцені я можу собі дозволити хамство, бо я вважаю, що на сцені я інша людина. На сцені ти можеш перебільшувати будь-яку свою емоцію. Це цікаво. Мені, принаймні, завжди це було цікаво, коли я дивився західних коміків. Ну то дайте мені спокій із цим, мені та моїй аудиторії.

– Ви добрий приклад, на якому можна сказати всім: "Не жартуйте про росіян, про Росію. І ось чим це закінчиться".

– Я не думаю, що це був сигнал для коміків, Дмитре. Я не вважаю, що цей інцидент був сигналом для коміків. Я вважаю, що цей інцидент серед інших інцидентів був... І ви, напевно, помітили, що дуже багато мігрантських скандалів було останнім часом...

Так, так.

– Дуже багато. Узагалі цю мігрантську тему – і нелюбов до неросіян, і ось ці новини про неросіян, які щось зробили не так, щось сказали не так, –  завжди у критичні моменти порушують. Це не таємниця. І на це завжди ведуться люди, на жаль. Це найшвидше викликає якусь емоцію в людей. Тому що в усіх людей є якісь неприємні історії, пов'язані… Ну, не в усіх, але в багатьох є якісь неприємні історії стосунків з іншими народами. І варто тільки підкинути ось таких дров – і вони вже закипають і починають говорити: "Та всі вони такі – усі те, усі се".

"Откуда дровишки? Из лесу, вестимо".

– От-от.

Ви подали до суду на міністерство внутрішніх справ, яке заборонило вам довічно перебувати в Росії. А чим усе скінчилося?

– Наразі це рішення зупинено до рішення суду. Суд ухвалив, щоб МВС установило розумний строк. Він може бути як рік, так і 50 років, і 60 років.

І його можуть продовжувати.

– І його можуть продовжувати. І ми подали апеляцію, скаргу. Чекаємо, поки буде ухвалено рішення щодо скарги. Поки що конкретного висновку в цій історії немає, конкретного результату немає.


Вихід Мірзалізаде на волю після 10 діб арешту. Фото: Медіазону/TwitterМедіазону

Вихід Мірзалізаде на волю після 10 діб арешту. Фото: Медиазона / Twitter


Скажіть: а чому так збудився... збудився Соловйов? Що його так порвало?

– Соловйов – головний захисник російського народу. Просто треба розуміти, що його всі страждання російського народу – я іронізую, звісно, – гризуть до глибини душі.

Ні, ні, я не згоден. У нього нема душі. А тим паче, відповідно, немає і глибини.

– Ну, тоді просто "до".

Гризуть його просто до. Ре, мі.

– До, ре, до, так. Загалом, я думаю, що це просто звичайне таке замовлення – усім активно цю тему мусолити. Розумієте, 5 червня, по-моєму, це почалося. 5 червня активно в усіх правих спільнотах одночасно з'явилися ці пости. Одночасно. І в Соловйова це знайшло підкріплення. Він теж 5–6-го начебто випустив свій репортаж.

Він підкріпився і випустив.

– Так, це чудова тема для Соловйова, до речі, щоб піднімати свій рейтинг. Він може на мігрантській темі робити собі ім'я скільки…

Так, йому треба рейтинг піднімати, бо він давно лежить.

– Давно лежить, а от трохи підняв. Я трохи підняв його.

Соловйова? Чи рейтинг?

– Соловйова, можна сказати.

Соловйов узагалі смішна людина. Дивовижна деревинка без почуття гумору, але така, активна, деревинка. Проте…

– Ви так вважаєте? А я не вважаю, що він без почуття гумору. Якщо ви хочете, ми можемо обговорити. Мені здається, він дуже навіть із почуттям гумору. Тому що я коли дивлюся його ролики, мені завжди дуже навіть весело буває.

Ні, весело... Мені також весело. Я його взагалі люблю, бо він часто про мене говорить. А всіх, хто про мене говорить, я люблю. Але ти йому гумором, а він дерево. Ти його ще раз, а він дерево. Тобто там немає почуття у відповідь. Ось же в чому проблема.

– Це правда, звісно. Щиро кажучи, я часто дивився Соловйова. Це звучить, звісно, грубо.

Не отруїлися?

– Не отруївся. До мене не дісталися. І я дивився передачу "К барьеру". І це мені подобалося. Тож Соловйов для мене в якомусь сенсі спогад із дитинства. Це приємні посиденьки з татом за переглядом цієї передачі.

Скажіть, будь ласка: хто з відомих людей у Росії вас підтримав? А хто, навпаки, поштурхав гарненько?

– Дмитре, я тут теж… Навіщо? Я боюся називати імена. Точніше, не боюся – я переживаю за людей. Незрозуміло, якими будуть наслідки. Знаєте, усі, хто мене підтримав, – я їм дуже вдячний. Там були люди... Вони ж не те щоб мене підтримали – вони протестували проти переслідування людини за слова. Це найважливіше. Тобто люди вирішили, що це законна справа, але це абсолютно незаконна справа. Потрібно завжди боротися за свободу слова. Якщо свободи слова не буде, то суспільство дуже швидко перетвориться на в'язницю. Дуже швидко. Не можна дозволяти такому траплятися. Не можна було дозволяти заарештовувати людей за репости. Не можна було дозволяти заарештовувати людей за висловлювання. Це просто годі збагнути, це крок назад. У будь-якому суспільстві це крок назад. І питання не в тому, що треба стежити за мітлою, як то кажуть. Навіть якщо я сказав щось не так… Я це визнав кілька разів. Те, що я сказав, прозвучало грубо. Для нового глядача це взагалі неприпустимо, який за цим не слідкує. Звісно ж, я це розумію. Я не дурень. Ви теж чули це. Ви розумієте, що якби про українців таке сказати, ви б теж образилися і ви б теж, побачивши це вперше, де звучить замість "росіянин" "українець", – ви б теж: "Що ця падла собі дозволяє? Нехай котиться до біса". Я впевнений, що у вас також було б кілька передач на цю тему. Можливо, ви не вимагали б просто арешту. Це інша розмова. Але щонайменше собі замітку зробили б, що ось така-то людина... Я це розумію. І я вже забув, до чого я вів, Дмитре. Я забув насправді. Випив води...

Мабуть, вода не та була. Ви добре все сказали. Я вас розумію абсолютно.

– А, я це вів до того, що так, я висловився грубо. То давайте вирішимо це в публічному полі. Ви розумієте, до речі, що на мене ніхто до суду не подав. На мене порушила справу прокуратура. Тобто не було особи, яка… Позивача не було. А ще цікавий момент: на обох судових засіданнях, на яких я був – це апеляційний суд і перший суд, за яким ухвалили рішення мене заарештувати... Там прокурори мовчали. Це милі жінки були, які взагалі мовчали й чекали. Вони просто прийшли. Їм треба було посидіти там і піти. Ви розумієте, наскільки їм байдужа була ця справа. Навіть цей текст, який їм підкинули, навіть не вони складали. Мене навіть не допитував ніхто. Це цілковитий абсурд. Добре: якщо вже хтось у Росії чи іншій країні вважає, що за таке треба судити, то ви стійте на своєму і хоча б захищайте верховенство права. Верховенство права – щонайменше за нього треба триматися. Люди просто такі... Аби пролилася кров, образно кажучи. Аби пролилася кров. Це вже якесь дикунство.


Скріншот: Stand-Up Club #1/YouTube

Скріншот: Stand-Up Club #1 / YouTube


Скажіть: у скільки країн вам сьогодні заборонено в'їзд?

– Заборонено в одну, величезну.

У Росію.

– Так.

До Білорусі ви можете приїжджати?

– Звісно.

До України?

– В Україну я не намагався перетинати кордон. Я вам можу повністю розповісти, що сталося. Ось що сталося. Я 2015-го чи 2016-го року, у вересні… Я тоді ще менш відомим коміком був. Ну, тоді мене взагалі просто кликали за копійки туди-сюди виступати. І, ну, я тоді подумав: як би можна було б з'їздити на море так, щоб безоплатно тощо? І я звернувся до хлопців, які стендапом займаються в Сімферополі, кажу: "Хлопці, а ви не хочете організувати?" Вони такі: "Організуймо". Мене безоплатно привезли. Це настільки легковажний вчинок був… Але я прийняв те, що якщо ти був у Криму, то краще не їхати в Україну. І я абсолютно розумію людей, які обурені.

Я вам скажу, Ідраку, що річ у тім, що Україна дуже болісно ставиться до того, що…

– Я розумію.

Ті, хто їдуть до Криму, вони мають їхати за українськими законами, через українську митницю та кордон.

– Я про це потім дізнався. Я, щиро кажучи, на той момент узагалі не подумав про політичний складник питання. Я подумав: "О, можна сісти в літак і швидко опинитися на морі" – і все. Це єдине, про що я тоді думав.

Скажіть, будь ласка: хто, на вашу думку, сьогодні найкращі гумористи Росії?

– Ви маєте на увазі стендап-коміків? Я вам скажу так. Найсмішніша людина в Росії, на яку коли не подивися, смішно, – це Гарік Харламов. Ну він дуже смішний. Просто він смішний кожним своїм мімічним якимсь складником. Розумієте? Він говорить смішно, він має смішний вигляд. Він швидко конструює гумор, до речі. У нього голова добре працює у цьому напрямі. Дуже кумедний із дуже відомих людей Азамат Мусагалієв, якщо ви дивилися. Це дуже кумедний артист. І я вам скажу, із молодих людей… Назву кілька імен, прізвищ. Це людина, із якою для мене честь бути знайомим і бути її другом, називати її своїм другом, тому що я захоплююся її талантами та здібностями, – це Артур Чепарян. Окрім цього, я назву такі імена, як Дмитро Гаврилов… Кого ще, щоб так от не помилитися?.. Я ось дивився концерт: Саша Малой. У нього концерт чудовий. І деяких імен не називатиму, щоб у цих людей неприємностей не було.

Так. Ці назвали. Нехай у них будуть неприємності. Решту не будемо.

– У цих нехай будуть неприємності.

Скажіть, будь ласка… Ось ви були гостем "Вечернего Урганта". Іван Ургант вам як?

– Дуже інтелігентна людина. Ось таким я його побачив… Розумієте, коли ти бачиш людину такого рівня, ти в будь-якому разі, хай яким ти є, – ти трохи переживаєш. І ось я вам скажу… Коли коміки прийшли до Івана Урганта, він усіх підтримував, він з усіма був добрим, розумів, що люди переживають, він допомагав почуватися комфортно і вів бесіди. Я навіть думаю, що він сам трохи переживав, коли спілкувався з коміками. У тому сенсі, що одна річ – коли ти спілкуєшся із зірками, а тут коміки – циніки ті ще. Знаєте, із коміками взагалі важко спілкуватися: ти завжди думаєш, що вони думають, що ти дурень, коли ти спілкуєшся з коміками. Тому що в коміків часто такі вирази обличчя, наче всі навколо ідіоти, а вони найрозумніші.

Ідраку, а де в гуморі та межа, якої не можна переступати? От для вас.

– Ніде. Немає цієї межі. Я не люблю людей, які говорять про межі у творчості. Ну не люблю.

Ну добре. Можна сміятися над інвалідністю, над потворністю, наприклад?

– Залежить від того як. Потрібно добирати висловлювання. Але "добирати висловлювання" – також неправильна фраза. Потрібно… Ось я вам скажу таку річ. Я помітив, що коли ти жартуєш з інвалідності… Точніше, не з інвалідності, а просто із взаємодії з людьми з інвалідністю, з обмеженістю тощо. Обурюється – знаєте хто? Обурюються люди, які не належать до цієї групи людей. І хай там скільки у мене є жартів… Ось у мене були жарти про сиріт. І я вам скажу так: мені надійшло досить багато відгуків від людей, які виросли в неповних сім'ях або без батьків, із вдячністю за ці жарти. І водночас читав багато коментарів від людей, які просто говорять про цю соціальну групу за неї. І вони кажуть: "Як ви насмілюєтеся жартувати?" Та жартувати про все можна. Знаєте чому? Тому що жарти знімають напругу. Ви думаєте, що людині, яка з інвалідністю прийшла на концерт, – їй буде приємно, що ти пожартував про всіх, окрім неї? Я думаю, їй буде це набагато неприємніше. А коли ти жартуєш про всіх, зокрема і про неї... Якщо вже так вийшло, що ти про всіх і зокрема про неї жартуєш, ти демонструєш їй, що вона такий самий член суспільства, як і всі інші. А коли ти виділяєш якісь групи людей і вважаєш, що про них не можна жартувати, бо вони вразливіші… А чого ти за них вирішуєш, що їм приємно, а що неприємно? Я дуже не люблю святенників, дуже не люблю людей, які на моралі будують своє життя, будують своє життя через самоствердження та вказівки іншим, що можна, а чого не можна. Мене це обурювало. І всі мої брутальні жарти часто були в якомусь сенсі протестом проти святенництва.

Що я думаю про державу? У мене судовий процес триває. І те, що я думаю, може не в тому напрямі його розвивати

Гумор у Росії сьогодні такий самий невільний, як і сама Росія?

– Ну, Дмитре… Оце знову… Ну так, я вважаю, що так. Я вважаю, що загалом…

Ну не можна, слухайте… Давайте так. За радянських часів показували дулю в кишені. За Брежнєва, наприклад. Жартували: Райкін жартував, Жванецький жартував... Були великі люди. Але дулю в кишені. Не можна було сказати. І раптом, коли Горбачов прийшов, усе прорвалося назовні. І жартували вже про все. І жарти були і про Горбачова, і в'їдливі, і про Єльцина, і все, що завгодно. За Путіна знову затиснули це все. Ну вийди, спробуй пожартувати про Путіна. Можна ласкаво пожартувати, що й роблять.

– Дмитре, про Путіна жартують активно. Насправді активно жартують.

Ну ми ж розуміємо, що це за жарти.

– Так, це не такі жарти, згоден із вами.

Звісно. Вибачте, ви ж бачили "95-й квартал" до президентства Зеленського: що вони собі дозволяли, який гумор...

– А зараз не дозволяють?

А зараз – ні.

– Ось бачите. У кожній країні такі механізми іноді часом відбуваються. Наприклад, у розвиненій Америці… Ну, розвиненій у плані свобод. Там, бачите, схожі процеси. Але не від держави йде тиск на артистів, а тиск іде з боку певних ком'юніті. Тобто, ви знаєте, культура скасування. Це теж погані процеси, погані наслідки нібито толерантності. А от у Росії... Ну, скажу вам свої відчуття від творчості. Мене завжди вводило в якийсь сум те, що у країні... Абстрагуємося від Росії. У країні відбуваються жахливі події. У країні то вийде новина, що когось заарештували, то хтось на знак протесту самоспаленням кінчає життя. Самоспалення людина влаштовує, бо настільки зневірилася. Людей б'ють, на людей поліцейські нападають, поліцейське свавілля абсолютне й тотальне, судове свавілля – каральні органи, грубо кажучи. І ось це все відбувається. Ти це все читаєш – цей увесь негатив – і ти приходиш на гумористичний захід, і там жартують про побут... Там коміки абстрагуються від цього всього. Люди в Росії абстрагуються від негативу. Тому що так багато негативу, що всі просто не хочуть навіть про нього чути. Але водночас він триває. І в цьому жити дуже складно насправді. Ти ловиш такий дисонанс… Я з Білорусі, і я вам скажу, що останній рік був дуже тяжким для мене, зокрема через те, що я переживав за все, що відбувалося. І виходити жартувати на тему, ну, праски, на тему лазні, коли по суті твоїх ровесників б'ють... Та всі люди зараз у цьому дисонансі живуть. Усі просто не знають, що робити. Я не знаю. Це складна ситуація. І нікого засуджувати не можна, і загалом незрозуміла ситуація. Це якась пастка.

Зеленський – дуже чудовий актор. Я можу на пальцях перерахувати людей, які викликають таку симпатію, перебуваючи у кадрі

Що ви думаєте про Путіна?

– Я його не знаю. Знаєте, ви говорите про політичну фігуру такого масштабу, що ця людина стає просто образом. Я не можу судити про Путіна – я можу судити про державу. Тому що я не знаю, він ухвалює всі рішення чи всі разом вони там ухвалюють. Я можу сказати, що…

А що ви думаєте про державу?

– Ну, що… У мене судовий процес триває. І те, що я думаю, може не в тому напрямі розвивати його.

Добре. Ви сказали, що ви Путіна не знаєте. А Путін вас знає, як ви вважаєте?

– Ну, він і Навального не знає.

Гарний жарт. Прийнято. Що ви думаєте про Зеленського?

– Нічого. Тому що все, що я про нього знаю, – це те, що він комік, який став президентом. Я тільки знаю цю історію Попелюшки.

Але ви знайомі з його творчістю?

– Дуже харизматичний актор. Я дивився кілька фільмів із ним. "Вісім перших побачень" – це ж він знімався? Дуже мало є російськомовних акторів, акторів, які в кадрі викликають таку симпатію, як Володимир Зеленський. Ну насправді він дуже чудовий актор. Цього не відібрати. І я можу на пальцях перерахувати людей, які викликають таку симпатію, перебуваючи в кадрі.

Що ви думаєте про Лукашенка?

– Дмитре, а ви що думаєте? Ви його компліментами якось засипали.

Я його засипав... Ні, я його не засипав, але я з ним провів дуже гідне, людське інтерв'ю. Але нагадаю: це було за тиждень до початку всіх цих дикостей і страшилок страшних, які він накоїв у Білорусі. Тому моя думка про нього відома. І я її неодноразово висловлював.

– Так. Я просто громадянин Республіки Білорусь, Дмитре. І зараз, ну…

Ідемо далі.

– Так.

Улюблене місто у вас яке?

– Та багато міст можна назвати. Я насправді люблю багато російських міст, до речі.

Ну яких?

– Я обожнюю Мінськ. Тому що я, коли повертаюся до Мінська, завжди на автовокзал приїжджаю...

Як ви зараз недобре сказали... "Я люблю багато російських міст. Люблю Мінськ".

– Це була крапка, а потім…

Усе до цього йде.

– Коли це станеться, я зроблю пост в Instagram і напишу: "А ось і я".

У мене до вас прохання: не нахиляйтеся вперед, бо моє обличчя на вашій футболці погано видно.

– Добре.

Чудово.


Скріншот: У гостях у Гордона/YouTube

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube


– Загалом, мені дуже подобається... Я обожнюю Москву. Москва – чудове місто. Просто від Москви треба відпочивати, бо там ти весь час у напрузі. Там робочий процес постійний, цілодобовий. Ти якщо нічого не робиш, починаєш переживати, що ти нічого не робиш. Тож від Москви треба відпочивати. І з російських міст дуже люблю Краснодар. В Астрахані кремль, і я там погуляв... І погода така гарна була, мені так сподобалося... Потім, Єкатеринбург в останні приїзди дуже полюбив. Ну, Владивосток. Я такий радий, що я встиг побувати у Владивостоку. Я так хотів туди поїхати... Там їдеш цим мостом, потім на Руський острів. Руський острів – це просто диво якесь. По-моєму, так і називають: Руський острів.

Так, так. Острів руський.

– Я не спеціально це обрав. Але ось на Руському острові я знайшов якусь гармонію, скажімо так.

Найкраща країна для життя для вас яка?

– Ну, ще треба дізнатися, я думаю. Я дуже сподіваюся, що Білорусь. Я дуже сподіваюся, що Азербайджан.

Ви зараз у Грузії живете?

– Я зараз перебуваю у Грузії. Ну, живу тимчасово тут.

Подобається у Грузії?

– Тбілісі – чарівне місто. Грузія – чарівна країна. Це просто щось неймовірне. Я не очікував просто. Я коли був у Туреччині і дізнався про цю подію, я такий: "Тож, отже, моя відпустка триває". Я обирав, куди полетіти. І такий: "О, полечу я у Тбілісі". І прилетів сюди, і я закохався з перших секунд. Мені все тут досі подобається. І я досі не втомився від міста, де живу. Я в захваті. Я в захваті від усього, що є тут. Я всіх сюди кличу. У плані, якщо ви думаєте, де відпочити, їдьте до Грузії. Це неймовірна країна. Тут дуже гарно й дуже доброзичливо. А ще я забув місто, яке дуже люблю: Алмати.

Чудово.

– Я колись там був, теж був у захваті.

Ви вірянин?

– Так, я вірянин. Це складне запитання, Дмитре. Мені здається, є віра... Ось ти народжуєшся, наприклад, у мусульманській сім'ї, і ти мусульманин. Ти апріорі мусульманин. Ти вбираєш мусульманські цінності, вивчаєш іслам, вивчаєш історію. Але справжня віра – якщо ми говоримо про справжню віру, якусь істинну віру – вона, мені здається, виникає все-таки з роками й помилками в житті. Тобто запитувати у 29-річної людини, чи вірує вона… Я думаю, якщо я почну говорити про віру, це буде пафосно.

Але ви іслам вивчаєте?

– Вивчаю. Мені завжди було цікаво… Не лише іслам цікавий. У мого тата вдома тисячі книжок. Батько читав постійно. І в нас кімната тата – там нагорі стелажі книжок. Повністю за периметром усієї кімнати. Розумієте? Тобто це понад 1 тис. книжок. Я намагався продовжити каталог. Тато почав складати каталог своїх книжок і хотів потім книжкову лавку відкрити. І ось я далі із сестрою цей каталог веду – і досі ми не записали всіх книжок. Уявляєте? І там багато релігійних книжок абсолютно різних конфесій. Тобто там є юдаїзм, Тора, П'ятикнижжя, там є Новий Заповіт, там є від буддизму дуже багато, дуже багато ісламської літератури. І не захопитися релігією та історією релігії було неможливо, живучи в нас у сім'ї. Тобто я вивчав – і вивчаю, і далі, я думаю, вивчатиму. Тому що повністю я, звісно, не можу знати.

Дівчина у вас є?

– Так.

Гарна?

– Чудова.

Як звуть?

– Давайте теж залишимо в безпеці людину.

А де познайомилися?

– У Москві.

Ну я знаю, що є в талишів традиція: талиші одружуються лише з талишками. Правильно?

– Так. Вам сподобалися ці жарти?

Що будете робити?

– То це... Так вона з наших.

Талишка?

– Ну гаразд, не талишка. Ну буде талишкою, отже, як то кажуть.

Ви любите кіно, я знаю.

– Дуже люблю кіно.

Ну яке кіно вам найближче? Яке ви любите?

– Ох, абсолютно... Я ось можу дістати задоволення від блокбастера з Джейсоном Стетгемом і також можу дістати задоволення від "Суничної галявини". Тобто мені цікаво просто стежити за розвитком – що там далі вигадали. Ти вмикаєш просто – і тобі приємно це дивитися. Ну, мої улюблені фільми назву, ті, які в мене викликали емоцію. Це не тому, що я зараз перебуваю у Грузії, але "Міміно" я переглядав дуже багато разів. Це просто чарівний фільм. Я взагалі Георгія Данелію дуже люблю. І читав його книжки, "Про кого тост – п'є до дна". У нього такі, автобіографічні, книжки: три, по-моєму, трилогія. Де він розповідав про якісь нюанси під час знімання і загалом про нюанси свого життя. Це було захопливо читати, захопливо дивитися його фільми. Досі всього кілька з його фільмів я дивився. Я обожнюю "Осінній марафон". Бузикін – я в цьому персонажі бачу себе. Та багато хто бачить себе. Я нерішуча людина – я не вмію говорити "ні", у мене від цього багато проблем. Корейський фільм я люблю: "Олдбой" має назву, 2003 року. Якщо хтось не дивився, подивіться. Це чудове кіно. І "Роккі". Ви, напевно, здивуєтеся, але фільм "Роккі": перший, 76-го, по-моєму, року чи 79-го. Але Сильвестр Сталлоне молодець. Це крутий фільм. Це не просто спортивна драма – це людська драма. Це про людський біль

Крутий Сильвестр і крутий Сталлоне.

– Так, ви правильно висловилися.

Ви знаєте, ви згадали Георгія Данелію… Уявляєте, перед вами людина, яка була у Георгія Данелії вдома і зробила з ним приголомшливе інтерв'ю? Ось я вам просто раджу, якщо ви любите фільми Данелії. Він був видатною людиною, звісно. Неймовірною. До речі, у нього бібліотека, напевно, була така сама, як у вашого тата, удома. Подивіться це інтерв'ю з Георгієм Данелією. Ви дістанете задоволення. А ще, звісно, я не можу не сказати, що… Я не долетів до Тбілісі, точніше, я був у Тбілісі, але змушений був полетіти назад, на жаль. І того вечора, коли ми з вами домовилися записувати інтерв'ю, після цього інтерв'ю до нас мав приїхати Вахтанг Костянтинович Кікабідзе на вечерю.

– Ой, та ну, ви чого… Ви не уявляєте, як я тепер жалкую. Я читав, що він живе десь у районі Вакі.

Я з ним учора ввечері розмовляв. Він мені телефонував якраз. Я його обожнюю.

– Я теж обожнюю. І я вам заздрю, звісно. Такі інтерв'ю, такі знайомства.

Я сам собі іноді заздрю, щиро вам скажу. Скажіть… Ви у футбол любили ж грати. Ви досі граєте?

– Ба більше, нещодавно мені хтось поставив таке запитання: що в мене у житті викликає радість? І я зрозумів, що грати у футбол і взагалі очікування того, що я пограю у футбол, – це одне з небагатьох, що мені дає справжнє задоволення. Я все життя люблю грати у футбол і все життя граю посередньо. Але я однаково дістаю задоволення.

Ви з парашутом стрибали?

– І з парашутом двічі стрибав, так.

Не страшно?

– Дуже страшно. І це чудово. Я вам скажу, просто треба зробити крок. Що завгодно, що вас лякає, – просто зробіть крок назустріч – і все. Але це дуже страшно. Зробити крок у порожнечу – це відчуття непередавані.

Ну, хоч парашут розкрився.

– Розкрився, так.

А скільки у вас сьогодні підписників у YouTube, Instagram і TikTok?

– У мене TikTok немає, YouTube теж у мене немає. YouTube я завів тільки… Я зробив виступ, де я пояснював ці жарти, пояснював, що мав на увазі. Ось я там один ролик цей записав. Він набрав 500 тис. переглядів. Але, як я зрозумів, на нього дуже багато скарг накидали. Тому що він першого дня зібрав 300 тис. переглядів, а потім узагалі не набирав. Тобто його неможливо було навіть знайти в пошуку. І все. У YouTube лише це відео.

ВІДЕО
Відео: Идрак / YouTube

А в Instagram скільки підписників?

– 90 тис. підписників в Instagram. 17 тис. прийшли після ситуації.

Що далі? Ось ви собі відповідали на це запитання? Що далі буде з вами?

– Я не вмію планувати життя. І я просто робитиму щось. Я от зараз збираюся повикладати свої ролики стендапівські, які ще в Росії було знято, якісь уривки виступів. Мабуть. Вестиму YouTube-канал, але поки точно не знаю, що там буде. А може, прорекламувати? Скажіть: "Підписуйтеся на канал Ідрака Мірзалізаде".

Я із задоволенням це зроблю. Підписуйтеся на канал Ідрака Мірзалізаде.

– Усе: вирізано – вставлено. Дякую.

"Вирізано вставлено" це ви добре сказали. Я ж одразу картинку бачу: вирізано вставлено... Знаєте, я коли вас побачив на екрані знаєте, що я подумав? "Які у хлопця сумні очі..." У вас сумні очі.

– Ой… Знаєте, був один відгук про мій концерт. Я його запам'ятав, і він мені найбільше сподобався. Там людина написала в коментарях під афішею мого концерту: "Я не раджу нікому ходити на концерт Ідрака. Тому що жарти в нього дуже добрі, і я сміявся весь вечір. Але цей порожній погляд, який ти ловиш на собі між жартами, залишає тебе сумним до кінця дня потім". І ось я чогось запам'ятав це. І мені не вперше говорили. І коли це ще написав глядач, який якось уловив це на концерті – сидячи на якомусь другому ряду, мабуть, – я подумав: "Ну, мабуть, так і є". Я не знаю, може, порожні, може, не сумні.

Ні, не порожні. Сумні.

– Ну може бути. Я вам скажу так: нічого веселого не трапляється.

Може, у ваших очах просто багатовіковий смуток талиського народу?

– Ну, талиському народу є чому й радіти. Тож я думаю, ні.

Знаєте, я багато чув, що у вас незвичайний сміх. Так і хочеться попросити вас посміятися.

(Сміється) я знав, що ви попросите. І про всяк випадок посміявся. Ну, це так вийшло. Мені хтось навіть каже, що, можливо, я ніколи не сміявся по-справжньому. Що це якось сміх усередину. У передачі "Что было дальше?" – ви, мабуть, чули про цю передачу...

Так, я її дивлюся.

– Ви дивитеся?

Мені вона подобається, так.

– О, як це… Скажіть "Дивіться "Что было дальше?".

Дивіться "Что было дальше?". Мені подобається.

– Так, вони також виріжуть це. Загалом, там Рустам Рептилоїд: його ви теж знаєте – він пародіював мій сміх. І він так схоже це зробив… Усі принаймні сміялися. Можливо, ви бачили. У якійсь із передач він це зробив.

Так, хлопці добрі. Мені дуже подобається те, що вони роблять. Приголомшливо. Вони, щоправда, декого загнали. Мені було шкода цих деяких. Ну, нічого. Якщо дозволили себе загнати отже, загналися.

– Чому ні?

Чому ні? Насамкінець, щоб у нас таки залишився веселий посмак, розкажіть анекдот якийсь. Щоб люди зараз посміялися і пораділи. Ми ж не можемо їх залишити сумними.

– Анекдот розповісти?

Так. Або жарт.

– Анекдот… Ну я розповів жарт уже про педофільське порно. Тоді розповім свій жарт, який, можна сказати, візитівка. Мене звуть Ідрак. Я за національністю талиш, а за релігією шиїт. Усе, що мене визначає, виділяється червоним у Word. Ось такий от жарт.

Ідраку, дякую за інтерв'ю. Мені було дуже цікаво з вами. І я вам бажаю все-таки, щоб у вас очі були веселими. Мені дуже хочеться, щоб ця ситуація закінчилася. Але я певен, що вона закінчиться. Я впевнений, що у вас усе попереду.

– Дякую вам, Дмитре. Я, користуючись нагодою, укотре перепрошу в людей, яким завдала незручності ця історія. Я найбільше не хотів би, щоб вона розвивалася так активно. Але вона ось... її розвивали. І не я її розвивав. Не знаю. Напевно, не дуже добре сказав наприкінці. Щось я змазав вибачення.

Ні, нічого не змазали. Усе сказали правильно. Знаєте, що ще скажіть: "Володимире Володимировичу, вибачте мені, будь ласка. Ну вибачте". Я жартую.

– Це я йому, може, особисто колись скажу.

Тепер він чекатиме на особисту зустріч.

– Ну напевно. Я думаю, усі мають перепросити у Володимира Володимировича. Усі якось винні перед ним.

Так?

– Це я дарма, мабуть.

Так, я аж подумав, у чому ж перед ним винні... От українцям у нього точно нема за що перепрошувати. Це йому є за що перепрошувати в українців.

– Думаєте, перепросить?

Він? Я думаю, ні. Але ми й не чекаємо.

– Ех, складна ситуація. Узагалі, ви знаєте… Можна, скажу я вам останнє? У мене проблеми з усіма країнами, де я тільки був, на пострадянському просторі. Я себе вважаю знаєте ким? Свідком неспроможності пострадянського простору.

Свідком Єгови.

– Ну, колись, може, і до цього доберуся. Якщо все буде дуже погано.

Ну, ми ж хочемо, щоб усе було добре. Тому не доберетеся.

– Ну, сподіватимемося. Дмитре, дякую ще раз.

Дякую вам.

– Це було... Дати інтерв'ю людині, яка запитувала в Данелії Георгія.

Дякую.

– До побачення.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації