$41.49 €45.18
menu closed
menu open
weather +25 Київ
languages

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: "Ну как это? Мы отдали хохлов и забрали хохла? А русские где?" Він нервувався страшно G

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: "Ну как это? Мы отдали хохлов и забрали хохла? А русские где?" Він нервувався страшно Діанов: Залужний віддав наказ, за який його люблять військові: "Бачиш – стріляй"
Фото: Михайло Олександрович Діанов / Facebook

Чому він "косив" від армії, як опинився на "Азовсталі", якими були умови в полоні та як відбувалося звільнення, чи був у нього роман зі співачкою Олею Поляковою, а також – про лікування у США, знайомство з бізнесменом Рінатом Ахметовим, плани відкрити майстерню з виготовлення ножів і коли, на його думку, закінчиться війна, розповів в інтерв'ю засновнику інтернет-видання "ГОРДОН" Дмитрові Гордону український військовослужбовець, захисник "Азовсталі" Михайло Діанов (позивний Мішаня). "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Ефесбешники на першому допиті питають: "Ти звідки?" Я кажу: "З Тернополя". А він каже: "А где это?"

– Мішо, доброго дня!

– Доброго дня!

– Красивий день у Києві. Ми стоїмо біля Андріївської церкви. Таке прекрасне місце в Києві. І зараз попрямуємо далі. Подивимося, як цвіте все в Києві. І будемо розмовляти.

– Добре.

– Ви народилися в Тернополі?

– Так, у Тернополі.

– Файне місто Тернопіль?

– Недарма "Брати Гадюкіни" не про Львів написали, а про Тернопіль. Хоча самі зі Львова.

– Що в Тернополі є таке, чого немає ні в Києві, ні в інших українських містах?

– У центрі міста величезне озеро. Десь приблизно 3 км на 1,5 км. Прямо в центрі міста. З однієї сторони ліс іде, з другої сторони – місто.

– А я знаю, що ви – рибалка.

– Я люблю рибу ловити. Різну. І спінінгами, і на поплавок – різне буває.

– У цьому озері ви ловили риб?

– У нашому? Звичайно.

– Що там ловиться?

– Там є така величезна різноманітність! Озеро 60 якогось року створено. Хрущов приїхав у Тернопіль і побачив, що болото. Ресурсів багато в Радянського Союзу. Тим більше у Хрущова. Він каже: "Зробити стратегічний запас прісної води". Там річка текла Серет – от вона йде. І вирили повністю котлован величезний, величезне озеро. В 60 якомусь році. 62-му чи 64-му – я не пам'ятаю. І з того часу озеро не спускалося взагалі. Ні разу. Там риби просто тьма! Та її дуже важко зловити.

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: Дмитро Санін / Gordonua.com

– Ви Тернопіль любите? Ви патріот Тернополя?

– Звичайно. Тернопіль і тернополяни – це трошки інша порода людей. Центр Західної України, культура з різних країн – і воно тако згладилося. Тернопільська мова, тернопільський...

– Вона особлива – правда?

– Так, я ж кажу.

– У Львові такої мови немає, в Івано-Франківську такої мови немає.

– Львівська, Франківська область, Чернівецька, Рівненська, Волинська – вони мають кордони з іншими країнами й з нами одночасно. Тобто з кожної країни ми звідти якоїсь культури трошки, звідти, звідти... І лемківські в нас є, і гуцульські мотиви в мові. Цікаве дуже місто. І люди – люди зовсім інші. Добріших людей я ще в житті не бачив. І зліших до москалів так само більше не бачив.

– Бо є за що?

– Звичайно.

– Я думаю, що ви ніколи не сподівалися в дитинстві, в юності та й пізніше, що згодом станете почесним громадянином Тернополя.

– Ніколи. До речі, ми із Пташкою перші почесні громадяни Тернополя живі. Перед тим давали тільки посмертно. Пташка і я – перші за всю історію Тернополя.

– Ви часто гуляєте Тернополем?

– Так, я дуже люблю ходити пішки. Дуже. Припустімо, якщо в інший кінець мені треба – я йду пішки. Я люблю ходити пішки. Воно й для здоров’я дуже гарно. Деколи нога ще відмовляє, тому що вона прострілена й треба її далі розробляти. Тому так.

– І добре, що Тернопіль – невелике місто. Можна пройти.

– Дуже. Я, до речі, був здивований, коли ефесбешники мене допитували на першому допиті. Питають: "Ти звідки?" Я кажу: "З Тернополя". А він каже: "А где это?"

– "А де це?" Ну бачите!

– Ви напали на країну – і ви не знаєте назви обласного центру.

– Нехай найменший, але обласний центр.

– Львів знає, Івано-Франківськ. Тернопіль – "а где это?" Ну так ви напали!

– Що ви йому пояснили?

– Я кажу: "Западная Украина". – "И что, ты аж сюда приехал?" Я кажу: "Ты откуда?" – "Из Ростова-на-Дону". – "А если бы у тебя в Усть-Ильинске что-то было такое, ты бы приехал?" Він каже: "Это романтика". Яка романтика? Це я ще в першому інтерв'ю казав. Вони нам таких ефесбешників дали. Я думав, що прийдуть лучші з лучших. Допит буде такий конкретний.

– А де ж їх узяти?

– Ні, ну це ж з "Азовсталі" хлопці вийшли. На допит треба лучших із лучших ефесбешників. Вони як почали зі мною говорити... Коли вони не знали, що таке Тернопіль, коли вони не знають, що це обласний центр, – всьо. Я тоді почав уже стібатися з них. Вони питають: "Де схрони?"

– У лісі. "Де?".

– Ну, а що? Танки стоять. 64-ка стоїть і 72-ка. Де? Я кажу: "У подвір'ї". Коли я зрозумів, що вони не знають, що таке Західна Україна, я почав просто стібатися. Після першого допиту дійшло до них – вони мене побили хорошенько. Я посміявся – та й усе. Вони дураки. ФСБ... Ви подивіться, який народ, який президент, які інші. Там повністю деградована сіра маса. От усі. Це не те що болото… Мало того, вони, до речі, коли Маріуполь захватили, коли зайшли... Маріуполь, хоч і розбитий повністю, ущент, але комунікації цілі. І вони в шоці. Просто коробку побудуй, а всі комунікації нові, усі сучасні. Вони звикли користуватися тим, що було за Радянського Союзу. Самі ж нічого не будували. Росія саме. І вони йдуть усе глибше, глибше й глибше. І так далі й буде.

Мій дід живе в Самарі й підтримує Путіна, я з ним не розмовляю з 2014 року

– Судячи із прізвища, у вас болгарське коріння.

– Так.

– Хто болгари?

– По батьковій лінії. По батьковій лінії прадід був болгарином. У нього було прізвище Діянов. Але паспортистка, коли саме записувала в паспорт, написала "Діанов". Чи вона це спеціально зробила? Чи вона помилилася? Ніхто до сьогоднішнього дня не знає. І так з'явилося прізвище Діанов.

– Трошечки про батьків розкажіть. Бо така героїчна дитина не може у простій родині з'явитися.

– Мама народилася в Дагестані, у Махачкалі.

– Да?

– Так. У Махачкалі народилася. Її рідний батько був військовим.

– І там служив просто?

– Так, це ще давно. Потім бабуся з рідним дідом розлучилася – вийшла заміж за іншого. Зараз у Самарі й бабуся, і дід.

– І зараз?

– Зараз вони в Самарі. Я з ними не розмовляю з 2014 року взагалі. Дід підтримує Путіна.

– Вони українці?

– Ні, дід – русскій, але він мені не рідний. Він вітчим. Він підтримує Путіна. Він конструктор ракетно-турбінних двигунів.

– От життя, як буває!

– Він на Байконурі 32 роки пропрацював конструктором. Я ж кажу: один із людей, хто запускав Гагаріна в космос. Корольов мою маму шампанським пригощав. А потім...

– Цікаво.

– Інтелігенти. І зараз він повністю підтримує Путіна. Я прізвище його говорити не буду. Хай собі живе.

– А бабуся знає, що з її онуком сталося?

– Звичайно. І баба... Мама з ними не спілкується. Ще до того, як я попав у полон, вона з ними спілкувалася. Переписувалися, по Viber зідзвонювалися.

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: Михайло Олександрович Діанов / Facebook

– Мама ж.

– Так. Але після того, як я попав у полон, а вони дальше... Баба рідна – все одно.

– А вона українка?

– Да, получається. І все. Я з ними не спілкуюся, спілкуватися не буду ніколи взагалі. У мене немає до них ненависті. У мене... Російське слово "безразличие". Живуть собі там – нехай собі там і живуть. У діда нормальна пенсія, у баби – нормальна. Баба – педагог. У баби ще таке. Ну, а в дєда пенсія – ого-го! Там на наші гроші десь під 100 тис. грн пенсія.

– 500 тис.?

– Під 100 тис. Під 100 тис. грн. Приблизно біля 100 тис.

– Дуже багато.

– Так. Але він, кажу ж, конструктор. А їх там лілеють дуже сильно.

– Що Путін робить? Він усім силовикам, таким людям, на яких він стоїть, на яких стоїть його режим, – він платить багато.

– Так. Він створив дуже велику помилку в себе. У нього сталося те саме, що сталося у 1917 році. Основні мізки потікали з Росії. Тобто люди, які реально фахівці, спеціалісти, – і ті втекли.

– Те, що було. А було небагато.

– І все: і там крах. Там крах нєізбєжен просто.

– Я завжди кажу: що Росія дала світу? Мізки, мізки. Що Росія дала світу?

– Не знаю.

– Хто із глядачів, може? Пишіть у коментах, що Росія дала світу.

– Тільки біду. Біду й горе.

– Тільки біду. Агресію, насильство, біду й горе.

– Так. Де б вони не прийшли, там всюди розруха повністю.

– Ущент. Створювати не вміють, будувати не вміють.

– Варвари. Вони не хочуть працювати взагалі. Вони хочуть, щоб сусіду було гірше, ніж тобі.

Я кричу до росіянина: "Чого ви прийшли?" – "Вы слишком хорошо живете"

– Учать усіх життю, а самі не можуть жити нормально.

– Так. А треба жити, щоб я жив краще, ніж сусід, а не щоб сусід жив гірше, ніж я. Працювати краще. Він купив Mercedes, а я собі, значить, буду працювати й Maybach куплю. А москаль як каже? Сусід купив "Жигуля" – я його спалю – та й усе. Оце їхнє життя. Коли на полі бою чувак умирає... Я бачу, що він умирає. Я до нього кричу: "Чого ви прийшли?" – "Вы слишком хорошо живете".

– Так казав?

– І це не тільки мені. У будь-кого з хлопців спитайте. "Не можна так жити. Ми живемо гірше за вас. Ви живете краще за нас. Ви не можете жити за нас краще. Ви маєте гірше жити". То може, ви б краще жили? Така країна: нафта, газ, золото – усе, що хочеш.

– Живи.

– Багатші за Арабські Емірати, Штати й Саудівську Аравію разом узяті. Лісу скільки! Одна шоста суші – територія. Усі ресурси, два океани – чого вам бракує?

– Продовжуючи про батьків. Чим вони займалися?

– Мама працювала інженером-сантехніком. Така в нас була фірма: "Гражданпромстрой".

– А що закінчувала мама? Будівельний?

– Так, щось у цьому. Я не пам'ятаю. Бо вона закінчувала не в Тернополі, а, по-моєму, в Росії. Інженер-сантехнік. Малювала проєкти дев'ятиетажок: де сантехніка проходить. Батько закінчив фінансовий інститут, із Ющенком учився.

– У Тернополі?

– У Тернополі, так. Вони обидва 1954 року народження.

– Училися прямо в одній групі?

– Або на потоці, або в групі. Я не знаю.

– Цікаво. Вікторе Андрійовичу, вітаємо вас принагідно.

– Вони знайомі були. Учився там. Закінчив. Віктор Андрійович захотів далі йти по фінансах, а батько каже: "Блін, не моє це. Не моє". І пішов ремонтувати автомобілі. Карбюратори він ремонтував. Він фанатик цієї справи. Потім дуже сильно вплинуло на бідність, що бідні ми стали дуже сильно у 90-х роках: з'явилися інжекторні автомобілі. У батька менше клієнтів, менше, менше. Плюс хвороба: він на рак був хворий. Так само вплинуло на нього. У 52 роки він помер. Молодий ще був.

– Мішо, дитинство яке було, зараз якщо згадувати?

– Щасливе. Дитинство, я так зрозумів, у радянських дітей усіх було щасливе, поки вони діти були. Я ж кажу: Маргарет Тетчер прекрасні слова сказала, коли приїхала: "Люди, ви такі щасливі, що не знаєте, як ви бідно живете". От і все. Ми не знали, що ми бідно живемо. Тим більше не було інтернету, телебачення деколи. Три канали були: УТ-1, УТ-2 й УТ-3. А ні, ще "Пєрвий", "Останкіно".

– "Останкіно", УТ-1 і УТ-2. І ще четверта кнопка була: міський канал. Навчальний – пам'ятаєте?

– Так, було. Усі діти були на вулиці: гралися у футбол. Додому прийшов, кусок хліба з'їв, молоком запив – і знову на вулицю.

– Бандитизму не було.

– Тоді ще не було.

– Усі були чемні. Тернопіль – особливо.

– Тернопіль на рахунок бандитизму... М'якше все пройшло в нас. Були моменти, були. У 90-х. Пам'ятаю, 1998 рік: виходжу з під'їзду в Тернополі – і чужа машина стоїть біля під'їзду, не наша. Ми ж усі машини знаємо. Як зараз пам'ятаю, "вісьмьорка" червона й бокові стьокла затемнені.

– Блатні.

– Просто стоїть зранку. Я тако дивлюся – у лобовому склі отвори. Я тако – два жмури сидять. Я втік. У двір до нас приїхали – їх вальнули, коротше. У 1998 році.

– Ви ПТУ закінчили?

– Я на сапожника закінчив ПТУ.

– Отак? Чому саме туди пішли?

– Після дев'ятого... Так, дев'ятий клас я закінчив. Кажу ж, біда з грошима була. Усі розуміли, що...

– Жили бідно?

– Так, бідно жили. 10-й і 11-й клас я закінчу – і далі що? А якщо я закінчу на сапожника, я зразу можу піти працювати.

– А це копійка завжди була.

– Гроші. Гроші, так. Я ремонтував взуття. Я вмію виготовляти взуття, мені подобається виготовляти взуття. Але мені більше душа лежить до металу. Металообробка – з дитинства. Найбільше я люблю, я ж кажу, – це робити, виготовляти ножі. Але найголовніше – кухонні. Після війни. Кухонні ножі – їх дуже важко робити.

– Ви розумієтеся на цьому?

– Звичайно. Мало того, я ж кажу, зараз відкривається майстерня. Тобто вона зараз тільки створюється. Дуже багато журналістів мені пишуть: "Давайте ми приїдемо, сюжет знімемо про вашу майстерню". Майстерня ще не відкрита.

– У Тернополі ви збираєтеся відкривати?

– Так, у Тернополі. Майстерня ще не відкрита. Коли вона вже повністю буде відкрита, усе буде оприлюднене. Буду робити ножі. Домовилися з Рінатом Леонідовичем Ахметовим. Він сказав: "Там ще залишилася сталь з "Азовсталі". Дадуть мені сталь. Я з неї буду робити ножі. Тобто буде одна лімітована кількість ножів.

– Серія?

– Серія, так. Ножів 10 приблизно. Тобто сталь буде з "Азовсталі". Вони будуть дорогі, зразу говорю. І вони будуть продаватися на аукціоні. 90% грошей чистих – на ЗСУ, 10% – собі. Мені ж за щось жити треба.

– Звичайно.

– Чистих грошей 90% віддаю. Ножі в мене будуть дуже дорогі. У нас забезпечених людей в Україні вистачає. Подивіться, на яких машинах люди їздять. Тому, знаєте, якщо ніж буде вартувати $2–3 тис., це не така велика цифра за хорошу річ. Тому що – імен зараз називати не будемо, але є деякі люди, які краскою фіг-фіг – і за 20 тис. продали. Ви знаєте, за кого я.

– Да.

– 20 тис.! А тут махатися із тим ножем, зробити ювелірні прикраси якісь, різьбу – і що, не вартує грошей?

– Звичайно. Будь-яка хороша робота вартує грошей.

– Так. Хтось буде казати: "Занадто дорого!" Не купляйте.

– Не купляйте, звичайно.

– Усе. Я не збираюся виготовляти ножі по 2–3 тис. грн. Воно не потрібно. Тим більше це ручна робота. Якби то було серійне виробництво, станок і тик-тик... Це вже не ніж, це вже не то. А от самому зробити... Усі ножі будуть різні – ні одного однакового не буде взагалі. І не буду робити ножі під замовлення ніколи. От яка в мене фантазія, такі я зробив. Подобається – купляєте, не подобається...

– Мішо, я знаю, що свого часу від армії ви відкосили, не пішли.

– Так, у 1998 році.

– І раптом у 2015 році самі добровільно прийшли до лав Збройних сил України.

– Я прийшов у 2014-му. Але мене забрали аж у 2015-му.

У 1998 році я косив від армії, тому що там не було що робити взагалі

– У 2014-му? Чому прийшли? Ви – людина, яка свого часу відкосила від армії, – чому ви прийшли до лав Збройних сил?

– Я неодноразово вже це говорив. Повторююся ще раз. У 1998 році я косив від армії, тому що там не було що робити взагалі. У мене в Тернополі дві частини військові були. Я побачив солдат, те, у чому вони були вдягнені...

– Обдерті.

– Жах! Цей "дубочок" і форма на три розміри більша, якщо не на п'ять.

– Жах, да.

– Я не хотів бути схожим на них. "Чмоні". Як оцей чмоня – такі самі. На Помаранчеву революцію я не пішов. Ну, вставляли вони там квіточки. Помаранчева революція 2004-го – не пішов. Дивлюся... А от уже у 2013 році, коли почали бруківку кидати, – я тоді вже зрозумів, що то добром не закінчиться.

– Тоді вже?

– Тут уже все... Якщо там квіточки вставляли, тут уже вогонь горить, уже поліцейські когось побили, ті побили поліцейських – уже починається.

– А ви були на Революції гідності в Києві?

– Ні. Я у Львові працював сварщиком тоді, будинок будував. І коли ота вся штука у 2013-му почалася, уже у 2014-му, коли почали вбивати перших людей саме ціленаправлено зі зброї...

– Небесна сотня.

– Так. Тоді я зразу... Я просто кинув усе – і у воєнкомат зразу зі Львова. А вони кажуть... Я ж в армії не служив, ні в чому не розбираюся. Кажуть: "А ти хочеш по мобілізації чи по контракту?" А я ж не розбираюся. Мені так сподобалося слово "мобілізація"! Таке модне. Кажу: "Давайте по мобілізації". Вони мені пишуть: "По мобілізації". Я попадаю в учєбку – і виявляється, що... Я ж не знав, чим відрізняється мобілізований від контрактного.

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: Михайло Олександрович Діанов / Facebook

– Мобілізованому грошей мало дають.

– Ні, тоді вже, у 2014–2015 роках, однакова зарплата була й у мобілізованих, й у контрактників. Але в контрактників у чому перевага? Коли ти на ППД знаходишся, на пункті постійної дислокації, – закінчується робочий день, то ти пішов додому. Мобілізований – він строчник.

– У казарму.

– Він строчник. Це всьо. І я тако думаю: йопересете! Чого я контракт не підписав? Люди собі спокійно ходять після 17-ї, а ти сидиш у казармі. Строчник! 34 роки мені тоді було – я строчник! Йолкі-палкі! Цікаво було.

– Ви розуміли, що рано чи пізно велике вторгнення Росії відбудеться?

– Ні.

– Не розуміли?

– Ні. Ніхто не міг подумати, що Путін реально хворий. Тобто сам напад на Україну – усі розуміли, що як тільки він нападе на Україну повномасштабно, офіційно – економіці Росії крах. Вони б війну по-любому не витягнули б. У них грошей стільки немає.

Війна ще довго буде. Років на два, я думаю, це затягнеться

– Але бачите? Краху немає.

– Війна ще довго буде. Років на два, я думаю, це затягнеться. Єдиний варіант, щоб війна закінчувалася скорше, всі прекрасно знають.

– Зброя?

– Кількість зброї щоб була.

– І якість.

– Так. І якщо, припустимо, нам треба... Я ж кажу: стоїть бліндаж. 10 бліндажів. І у бійців 10 снарядів. Тобто по одному снаряду на бліндаж. І мають штурмовиків. Бахнули, попали по всіх бліндажах. Це не факт, що в тих бліндажах не залишилися живі. Скільки таких випадків було? Бліндаж вродє розвалили, а ті всередині живі лишилися – наших покоцали. Треба на один бліндаж 10 снарядів. Нам треба не 100 тис., не 1 млн – дайте 100 млн снарядів! Щоб наші стволи артилерії аж червоні були – розумієте? Щоб просто їх тако крили, як з кулемета. Щоб там земля аж переверталася. Але бачите, зараз вродє дали 61 млрд. Коли та зброя буде?

– Та воно швидко піде.

– Не знаю.

– Тобто ви не думали, що повномасштабне почнеться вторгнення?

– Тим більше ніхто й не казав. Ніхто не казав.

– Ви морський піхотинець, позивний Мішаня.

– Так.

– І от 23-тє. Я не кажу 24-те – 23 лютого 2022 року. Усі кажуть, що 24-го почнеться. Ваші думки? Нічого не буде?

– Мої думки? Звичайно, що нічого не буде. Дивіться: я на фронті. Моє командування мовчить.

– Де ви в цей час?

– Селище Водяне, висота 73. "Дєрзкая" називається. Сєпари її "Дєрзкою" назвали.

– Це Донеччина?

– Це 20 км на схід від Маріуполя. Там ми їх зустріли тоді. Ніхто нічого не казав – розумієте? Ніхто. Я вам скажу так. Ну як? Починаються бої: це десь четверта ранку була. Чуть-чуть інтенсивніше. Тобто спочатку не було...

– Ви спали?

– Я вийшов на пост. У мене о третій годині починався пост.

– Тобто ви на посту були?

– Так. І о четвертій годині почалося. "Гради" почали літати. І вони били по Маріуполю, а не по нас. Розумієте? Я був дуже сильно здивований. Якщо ви хочете виграти війну, по військових стріляйте. Від цивільних яка небезпека? Узагалі. Почали бити, так, 24-го. Пару обстрілів було, потім – тиша. Я спускаюся вниз. Я ніколи не брав мобільний телефон наверх: він там не потрібний абсолютно. Телефон лежав у бліндажі, й у бліндажі підсилювач спеціальний. У бліндажі можна розмовляти по телефону. Я спускаюся вниз, дивлюся – у мене 80 пропущених від сестри, від мами. Я: "Алло?" Сестра каже: "Війна почалася". Я кажу: "Так, нападають". Каже: "Ти не розумієш! Б'ють по Києву, б'ють по всьому. Тобто всю Україну..." Я взнав про повномасштабну від сестри, яка в Тернополі була. Розумієте?

– Ваші думки, коли ви це почули?

– Які думки? Треба побільше БК.

– Не було такого суперхвилювання, страху, може?

– Було. Страх завжди є. Це тільки в дураків страху немає. Але страх має бути адекватним. Це навіть не так страх, а опаска. Ти завжди... Як кажуть, лучше пєрєбдєть, чєм нєдобдєть. Беспокойство було, щоб вистачило БК. Тому що, коли їде 20 танків, а в тебе шість гранат протитанкових... Ми їх заманювали. Волонтерівка – це північ Маріуполя, часний сектор. Ми розуміємо, що в нас 22-гі "мухи". 22-га РПГ. Спалити танк – я не знаю, скільки в нього треба ввалити. Ми побачили, що вони їдуть. Запустили їх в часний сектор. Запустили.

– Це 24-го?

– Ні. Це вже в березні було.

– Пізніше було?

– Я за танки говорю, які пішли. Коли в тебе зброя не зовсім протитанкова, треба тоді хитрість включати. Ми їх запустили в часний сектор. Вулиці вузькі. Танк їде. Поки він до перехрестя доїжджає, ти вже будинок оббіг і йому в жопу можеш стріляти. Отак і бігали. Запустили їх всередину й там їх почали...

– Навєрняка.

– Так. Били під башту, де клинить. Якщо ти під башту чьотко попадеш: не нижче, де БК: воно не проб'є, – а саме під башту – там шестерні просто переклинює. І вже башта не крутиться – можна з ним робити все, що завгодно.

– Як ви опинилися на "Азовсталі"?

– Ми були на Ілліча, я вже поранений був, у бомбосховищі.

– Давайте уточнимо. Поранені як ви були тоді вже? Ноги перебиті?

– Нога перебита тут. Ось, дивіться. Ось вхідне, ось через костомаху вихідне. Тобто в мене нога в гіпсі була. Тут палець був перебитий. І рука.

– Палець живий зараз? Живий палець?

– Так, але він менший на сантиметр.

– І права рука?

– І права рука. Ось тут, ось тут.

– Ох ти! Вона зараз краща, ніж була.

– Та де? Бачите, ще гниє? Ще виходить.

– Гниє ще?

– Так.

– Скільки часу минуло?

– Півтора року. Я так зрозумів, що "Азовсталь" і полон своє діло зробили з рукою.

– Ну да, не було вчасної допомоги.

– Яка? Ви ж розумієте, що отакий слой пилюки всюди. Як вони до військовополонених відносяться? Йому плювати на тебе абсолютно. Поганий у нього настрій – він пішов і когось побив, бо в нього поганий настрій. В Оленівці спецназівці були, здоровезні такі кабани. Але вони не військові. Це оці...

– Росгвардія чи хто?

– Написано ззаді: "Спєцназ". Чорні броники такі. Це іменно садисти. Саме вони заходили в ДІЗО – і починали когось товарити.

– Отже, ви на Ілліча поранені.

– На Ілліча поранені. 11-го числа... Так, 11-го числа зранку ми прокинулися...

– Березня?

– Квітня.

– Квітня вже?

– Квітня. Ми прокинулися, наш батальйон. У нас із батальйону всі, коротше, абсолютно "300-ті" або "200-ті". Усі. 100% особового складу. Тому що з бригади нашої 36-ї участь у бойових діях приймав тільки один батальйон. Лінійний БМП: батальйон морської піхоти. Командиром був тоді Віктор Олександрович Сікоза.

– Оце прекрасна людина! Вітання йому.

– Так, оцей батальйон. Санич, привіт! Цей батальйон воював. Тому що до повномасштабної були заборонені калібри до 80 мм. Відповідно танкісти, артилеристи й усі остальні, які приїжджали в сектор, – вони не воювали. У них ані досвіду бойового – нічого. Тільки піхота воювала. Повномасштабка почалася. Вони навіть не знали, що робити. Паніка почалася. І ось вони: 1400 чоловік...

– Паніка була?

– У них почалася. Вони не вилазили навіть із підвалу. Розумієте? Тому шо ніколи не воювали, а тут повномасштабка. Сиділи в Маріуполі. І вони: 1400 чоловік – сідають у легкові машини – і в сторону Запоріжжя на прорив. 1400 чоловік. Їх накрили "Градами" й узяли в полон. Скільки там загинуло, я не знаю. Але більше тисячі чоловік вони взяли в полон.

– І більшість досі в полоні?

– На чолі із полковником Баранюком, який був командиром.

– Там різні чутки були, що він начебто вивів сам у полон. Чи ні? Ви знаєте про це?

– На рахунок Баранюка не знаю. Я знаю на рахунок іншого батальйону, що вивів. 503-й, по-моєму. Чи 501-й.

– Тобто є такі чутки?

– Так, є. Ці пішли на прорив. Вони реально хотіли прорватися. Але не маючи ніякого досвіду, 1400 чоловік на прорив... Мало того, ви бачите кільце. Інтернет ще був – ще можна було подивитися. Я кажу: "Ви розумієте, яке це огромне кільце? Ви не пройдете ніяк". І всі попали в полон. Або загинули, або попали в полон. Як Редіс сказав: "Ми б могли ще пободатися, но 1400 чоловік". І все. І нехай на мене ті баранюки гніваються. Я говорю як є. Полковник Баранюк узяв 1400 чоловік і в сторону Запоріжжя поїхав. І всі попали в полон і загинули. Десь біля 300 чоловік – не знаю – загинули.

– А ви?

– А ми лишилися на Ілліча. Я ж кажу: прокидаємося зранку...

– Або "300-ті", або "200-ті".

– "200-ті" на вулиці. А ті, що живі були, – ми всі були "300-ті". Усі: 100%. Сідаємо на "Козак". Передні два колеса спущені, гідравліка не працює. Ще один Hummer й Iveco ще були. І ми отако всякими лазейками, я ж кажу...

– Городами?

– Так. І добиралися до "Азовсталі". Пів дня ми їхали по білому дню. Але пасмурна погода була.

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: EPA

– Ви знали, що там азовці?

– Ми знали, що там і морські піхотинці. Волина вже там був. Волина вже був в "Азовсталі". Оцей "Козак", на якому я їхав, – з Ілліча виїхав самий-самий останній. Після нас уже все. Після нас абсолютно всі, хто лишився там, або згинули, або попали в полон. Тобто ми самі останні заїжджали на "Азовсталь". І все, і вже закрилася ота вся лавочка.

– Приїхали ви на "Азовсталь". Що там побачили?

– Купа народу. Як? Усі бігають, усі метушаться. Але оця метушня – вона все рівно була військова. Порядок усе рівно присутній. Тобто кожен знав, що робити. І все. Є такий Валєрка – привіт тобі! Слава богу, його випустили. Вітамін позивний. Здоровий такий хлопака, був такий – супер! Він побачив руку – і каже: "Чувак, тобі треба в госпіталь". Я ж кажу: там на першому був...

– А рука вже у вас була якою на той час?

– Уже підпухша була.

– Підпухша?

– Ви бачили на тій фотці, де я отак показую?

– Дмитра Козацького, так.

– Рука отака от, вспухша.

– Легендарне фото, до речі. Символ "Азовсталі".

– Фото – воно вийшло, я ж кажу...

– Весь світ побачив це фото.

– Він у перший раз зробив фото – я просто стояв. Він з дівчиною йшов. А я потім думаю: якась фотка така... Кажу: "Іди сюди". І сів отак, показав, посміхнувся. На слідуючий день буквально до мене підбігають хлопці. Тому що Дмитро пішов на бастіон: там інтернет був – і скинув в інтернет. До мене хлопці підходять: "Що там, звєзда? Автограф давай". Яка звєзда? Що ви мелете вообщє? Так потихеньку, помаленьку взнав.

– Фото легендарне.

– До речі, Дмитро Козацький на слідуючий день узяв інтерв'ю. Але воно втрачене. Воно залишилося там, в "Азовсталі".

Залужний віддав наказ, за який його люблять військові: "Бачиш – стріляй"

– Скажіть: вам надали допомогу медичну в "Азовсталі"? І ви залишилися там?

– Так, спочатку був на шпиталі "Желєзяка". Побув десь днів 10 приблизно. І вже поїхав на "Джерело". Тільки я виїхав із "Желєзяки" – по ньому сразу приход. Купа "200-х". Пробили госпіталь. Ефесбешники, русські, знали, що там саме госпіталь. І про драмтеатр вони знали, що там діти, і про роддом. Ціленаправлено били. Їм усе рівно, кого знищувати. Варвари. Їм треба знищувати, знищувати, знищувати.

– І вони хотіли страх посіяти просто, щоб люди бігли. Боялися й бігли – паніка була.

– Тут ситуація в тому, що вся планета практично була впевнена, що ми програємо війну. Майже всі. Ситуація в тому, що нам було плювати. Перші дні, коли Залужний тільки став головнокомандувачем, один із перших його наказів був... За це його військові люблять дуже сильно. "Бачиш – стріляй". Коли він це сказав – усе! Супер! Але ти починаєш стріляти після загального наказу – і від командування получаєш звіздюлєй. Чому ти стріляв? Я кажу: "Чекайте, так головнокомандувач сказав. Офіційний наказ". – "Ти маєш в мене спитати". Я кажу: "Може, давай ти ще в Залужного спитаєш, стріляти чи ні?" Розумієте, дуже багато командирів...

– Вони ще не розуміли, як це – стріляти в росіян?

– Ні. Дуже багато командирів, які прийшли з військової кафедри. Розумієте? Він ніколи не був солдатом, він ніколи не був матросом. Тобто рядовим він ніколи не був. Учився в інституті, мав військову кафедру. Я прекрасно знаю, яка там військова кафедра.

– Так, звичайно.

– Просто відбули – і все. І потім він приходить. Припустімо, приходить у підрозділ, у якому досвідчені воїни по п'ять років. Він приходить – і починає нам указувати, як воювати, хоча він сам нічого. "Я – командир". Це радянська система.

– Ламати доводилося радянську систему?

– Так.

– Було багато радянщини попервах?

– І по сьогоднішній день радянщини дуже багато. Звичайно. Подивіться, хто викладає у вузах військових. Радянські полковники.

– Звичайно.

– Він коли викладає, у нього йде конспект або методичка 64-го року. Чого він навчить? Чого він навчить? Як він не знає, що таке Javelin. Ось вам і вся система радянська.

– Скільки днів ви провели в "Азовсталі"? Ви підраховували?

– Ні. Давайте тако... 13-го або 12-го квітня я попав на "Азовсталь".

– І вийшли?

– 17-го травня.

– Більше ніж місяць.

– Так. А перед тим – Ілліча.

– Скажіть: як там було? Як у вас запитати? Підберіть слова, як було на "Азовсталі".

– Моторошно.

– Гарне слово.

– Моторошно було. Тому що ми не знали, чи витримає завод, чи не витримає. Витримав. Витримав завод. Я ж кажу: верхні частини розбиті вообще, а, припустимо, мій бункер: де я був, "Джерело" – там навіть приблизно вони пробити не могли. Хоча прямо по нас зверху...

– КАБ же кидали.

– Усім кидали. І фосфор кидали, і хімію кидали.

У цій війні москалі не використовують проти нас тільки ядерну зброю. Решту використовували. І фосфор, і хімію кидали

– Хімію кидали?

– Хімію кидали. Хлопці забігали, водою вимивали очі, опіки були на обличчі. Усе кидали. Я ж кажу: у цій війні москалі не використовують тільки ядерну зброю. Не використовують. Усе решта – вони використовують, абсолютно. Я ще дивуюся, як вони зарин ще зараз не використовують. Може, немає просто в них його.

– Зарин, зоман і Ві-гази – чи як воно там?

– Зарин – це страшна штука. Перша світова.

– Ви сказали "моторошно було". А страшно було? Такий страх, що просто...

– Ні, була така штука... Ну що? Я ж кажу: гранати понабирали. Ну що? Нам усім цей... Значить, побільше їх із собою заберемо. І все. Тобто був...

– Відчай був? Давайте так.

– Не відчай. Це вже ми розуміли, що все. Тобто ти був упевнений на 100%, що ти будеш "200-й". Ніхто не думав, що вони зможуть домовитися. Ніхто навіть приблизно. Ми думали, що нас усе, кирдик.

– Коли настає це розуміння, що все, які думки у вас виникали? Про що ви думали?

– Вообще ні про що – розумієте? Вообще ніяких думок абсолютно. Тобто ти розумієш, що все. Витягнув телефон – і в ігрушку собі граєшся.

– Усе одно, все.

– Навіщо я себе буду накручувати, нагнітати ще більше якийсь негатив?

– Смерті боялися?

– Так. Я і зараз боюся смерті. Я хочу жити вічно. Життя прекрасне. Я не хочу вмирати.

– Дивіться, як красиво! Ми йдемо Києвом. Як красиво!

– Так, це неможливо. Але хотєть нє врєдно.

– Врєдно не хотєть.

– Врєдно не хотєть.

– Редіс – людина з напрочуд таким... Знаєте, він не те що залізний – у нього таке... Є слово російське: "самообладание". Спокійний. Фінська кров – вона дається взнаки, напевно. Його роль під час того, як ви були на "Азовсталі". Що ви бачили?

– Я Редіса бачив один-єдиний раз. Це тоді, коли він прийшов... Спочатку прийшов Волина, бо Волина з нами в "Джерелі" був.

– Ваш командир безпосередній.

– Так, прямий. Безпосередній – це... Прямий командир. Волина прийшов, сказав за Оленівку. І потім прийшов Редіс і повторив його слова.

– Що будуть вивозити?

– Якщо я не помиляюся, 15-го числа якраз це було. Так, 15-го, тому що на слідуючий день: 16-го числа – перша партія виходила з "Азовсталі". Це саме важких "300-х", важких поранених, здорові хлопці несли на ношах. А я вийшов 17-го вже травня, бо я ходити міг. Першу партію, до речі, коли вивозили 16-го числа, то основна маса з них попала в Новоазовськ і Донецьк. А я вже, коли 17-го числа йшов, то вже в Оленівку попав. Вітамін каже: "Тобі треба в Новоазовськ, щоб апарат там подивилися". А лікарі: "Ні фіга, в Оленівку". Так і поїхав.

– А ви знали, що таке Оленівка взагалі?

– Нам казали, що це закинута стара колонія. Нам казали, що повністю буде задіяне міжнародне гуманітарне право, Червоний Хрест, ООН. Звичайно, що ми навіть приблизно не повірили, що будуть задіяні оці, але вибору немає. Або здохнути, або в полон. Поки ти живий, у тебе є шанс вижити. Як тільки ти здався, як тільки підняв руки – усе: на тому край.

– Як ви виходили, ви пам'ятаєте? Картина: як ви виходите?

– Зібралися всі до купи, піднялися наверх. "300-ті" йшли окремо.

– Хто міг ходити?

– Так, хто міг ходити. А решту хлопців... То ж із різних кутків "Азовсталі" люди сходилися. 3 тис. чоловік виходило з "Азовсталі". Трошки менше: плюс-мінус. Вийшли.

– Що ви побачили? От ви вийшли на поверхню – що побачили?

– Розвалений завод, розвалені офіси на верхніх поверхах. Я це бачив ще перед тим, бо, я ж кажу, я виходив постійно наверх. Я й лівою рукою стріляти гарно вмію. Мені все рівно.

– А стріляли лівою?

– Звичайно. Я підійшов спочатку... Коли тільки попав у "Джерело", я зразу підійшов до Волини. Кажу: "Командире, давай мене на пост". Він каже: "Ти що, придурок, чи що? Куди з рукою з тою антеною ти будеш бігати?" А я не можу сидіти на місці. Він пішов – я до пацанів. Там азовці, там якісь поліцейські. То з тими піду, то з тими піду. Потім мені руку рубануло знову. Здали Волині – він мені наваляв по повній програмі. То я вже тоді не ходив на пости. За три дні до виходу це було.

– Отже, ви вийшли – усе розвалене. Росіяни де були?

– Росіяни були... Там міст. Міст ішов. Тобто через усю майже територію аж до виходу з "Азовсталі", із самої території не було русскіх. А ось уже туди ми підійшли – там стояли русскі й азовці. Вони між собою розмовляли на рахунок цього...

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: EPA

– Коридору?

– Так. Це вже було все домовлено. Ми вже без зброї тоді були.

– Якими ви побачили росіян? Як вони себе поводили, коли ви йшли?

– Перші... Самого першого русского, якого я побачив і не вальнув його, – оце було, я кажу... Ти на нього дивишся – бляха-муха, він стоїть. У нього триколор оцей на касці. І він стоїть, такий "ха-ха-ха" – отако розмовляє. Думаю: якби зараз оце...

– Вальнув би?

– Так. Оці, що нас забирали в полон, – усі були екіпіровані. Просто всі красавчики, всі. Тобто не чмоні. Ті, що нас забирали. Усі були дуже гарно вдягнуті в екіпіровку. Але абсолютно всі в балаклавах. Абсолютно. Поки їдеш, вони по дорозі тобі одразу говорять: "Вам всем звездец. Вам всем звездец". Тобто морально постійно давлять.

– Пригнічували?

– Постійно. Це навіть нема про що говорити. Бачите, зараз вони... Підійшли до мосту. Здали зброю, построїлися колоною, перейшли вже. Тільки ми міст перейшли на ту сторону, і вже з тої сторони... Я тако дивлюся: ми наверх піднімаємося... На відео є, де ми йдемо. А там русскіх – йо-мойо! Перед автобусами. Я в житті стільки не бачив. Почали всіх обшукувати. Мене не обшукали, до речі. Вообще мене ніхто навіть не чіпав. А потім уже...

– Побачили: Міша Діанов. Ну що вже? Вони знали всіх.

– Так, вони на мене казали "звєзда". Я спочатку не міг зрозуміти. Я думав, що пацани прикалуються нащот фотки. Звєзда. І вони до мене – "звєзда", "звєзда". Яка звєзда? Потім сіли в автобуси, доїхали до Оленівки. Я кажу, всю дорогу хотів у туалет дуже сильно. У мене діарея така була. Чотири години мене крутило всього!

– Діарея?

– Автобус не зупиняється. Доїхали до Оленівки, а мене дальше крутить. А вони не випускають. Ще дві години в Оленівці автобус стояв перед тим, як ми вже заїхали на територію. Ми стояли перед головними воротами, а потім уже автобус заїхав усередину. Я почав кричати, що я в туалет хочу. Водій був русскій. Не сепар, а русскій. Я кажу: "Я тобі зараз оброблю автобус. Вибирай: або вони мене сєйчас ведуть у туалет, або..." І оце там мене п'ять чоловік з автоматами вели в туалет.

– Я, до речі, не спитав. А що ви їли й що пили в "Азовсталі"? Бо діарея від чого?

– Від води.

– Від води?

– Тому що звичайна питна вода в нас закінчилася.

– Технічна була?

– Так. У "Азовсталі" ці бункери в підвалі – і технічна вода проходила. Труби – не знаю – діаметром метрів два – величезні. Отвори попрострілювали автоматами – і вода потекла. На ніч закорковували.

– Яка на смак вона?

– Несмачна. Я не знаю, як це пояснити. Несмачна. Розумієте, ми саму воду просто так не пили – ми на ній готували. Але вона технічна та вода. Скільки б ти її не кип'ятив, скільки б ти її не фільтрував, усе рівно буде проблема. Сама домовленість із русскіми була саме по причині відсутності їжі, а не БК.

– І хворі, поранені, без ліків.

– Так. Якби в нас була їжа, ніхто б не здавався. Слава богу, я ж кажу, "Азовсталь" – такий мощний завод. Не пробили його. У деяких місцях пробили, але основні... Дивіться, скільки людей жило.

– Тобто там можна було жити й жити, якщо б було на що?

– Можна було. Коли ви в кільці – усе, нічого не зробиш. Осада, облога. Це стандартно вже, це класика.

–  Добре, привезли вас в Оленівку одразу. Що було? Допити?

– Пошикувалися вже на території самих бараків. Стояв цей начальник колонії 120-ї. Каже: "Зараз вас будуть отсєівать".

– Він був із сєпарів чи росіянин?

– По-моєму, він сєпар.

– Вони ж особливо затяті?

– Так. До речі, на вході в барак, коли ми приїхали, був намальований "деенерівський" прапор. Потім приїхали русскі на територію Оленівки, прийшли – і сказали зарісовать. Вони білим кольором замалювали. Тобто русскі не хотіли, щоб флаги "ДНР" там висіли. Висіли тільки москальські триколори. Аквафреш їхній.

– Аквафреш, да.

– Ми так його завжди називали. Три кольори якраз.

– Допити почалися, так?

– Допити почалися. Я ж кажу, питання були самі стандартні.

– Це ефесбешники були, Мішо?

– Так. Три чоловіки було, мене допитували. Один був без балаклави, а двоє були в балаклавах і в затємньонних окулярах.

– Ого!

– Так, щоб вообще нічого не було видно. Тако сиділи, отако руки. Щось строїли із себе. Я ж кажу: коли вони почали з нами говорити: "Откуда ты? Из Тернополя?" – і не знає, що це обласний центр. Усе, хлопці, з вами зрозуміло!

– Що вони питали?

– Те саме, що й усі. Методичка. "Сколько намародерил? Сколько убил гражданских?"

– "Фашист проклятый!"

– "Сколько изнасиловал? Сколько украл?" І сводки показують. Показують сводки. Майже завжди хотіли... Тобто свою вину щоб спихнути на українських військових. За допомогою тортур, щоб ти наговорив на когось. Я б у житті ні на кого не наговорив. Якби я наговорив, якби я сказав, припустимо, під питками: "Не чіпайте мене! Добре, я признаюся, що я вбив людину", – 25 років. Назавжди там залишишся. Ти признався в убивстві цивільного – і все. Їх ніхто не чіпав – розумієте? Вони не потрібні. Були заслані казачки, вдягнуті у гражданку. Ми їх просто здавали есбеушникам – та й усе. Були. Приходили з горілкою до нас мєстні. "Родной, давай!" – у СБУ зразу. У СБУ.

– Допити були словесні чи били на допитах?

– Пару разів. Особисто мене на допитах пару разів буквально били. Найбільше били в дорозі, в автобусі. 

– Коли їхали в Оленівку?

– З Оленівки на допит у Донецьк. Тому що нас допитували в Донецьку, возили в Донецьк. Перший допит був в Оленівці, а потім на СК возили в Донецьк.

– СК – це слідчий комітет?

– Слідчий комітет, так. У дорозі. У дорозі вертухаї, що в супроводі були. Спеціально туди давали садистів. Саме садистів. Найголовніше – що чувакам по 19–20 років. І в них саме оцей садист, такий у нього...

– Прокидався?

– Ого-го! Це вони відносяться до цих...

– Били по обличчю чи по корпусу?

– По голові зверху.

– По голові?

– За приклад. Отак автоматом – і стволом по голові.

– Просто так, без об'яв?

– Просто так вообще. У нього в будь-який момент може фішка з'явитися будь-яка. Я ж кажу: я тоді ще ICTV розказував: хлопчина йшов і підняв вишню.

– Наш хлопчина?

– Наш хлопчина йшов і підняв вишню. На місяць на ДІЗО. А якщо ти потрапляєш на ДІЗО, це кожен день тебе б'ють. В Оленівці. Там такий був – прокуратура вже шукає – позивний Кірюша. От він керував якраз цим ДІЗО. Садист із садистів. От як у кіно, такий самий. Вони садисти. Вони получають задоволення від того, що тобі погано. Мало того, що саме він тобі робить погано. У нього очі наливаються.

– Хазяїн людських доль.

– Так. І ти зробити нічого не можеш: він зі зброєю.

– Узагалі в полоні знущалися сильно? Тортури були якісь?

– Ні, я ж кажу. Те, що били в дорозі й пару разів на СК. І все.

– А хлопців?

– Багато, багато. Дивіться: на території бараку нікого не били. Є п'ять бараків – там нікого. Вертухаї не будуть при всіх. Стоїть, бляха... Ми тільки приїхали – на кожен барак було по 600 чоловік. А там вміщається 200 – це потолок. Зайде 10 вертухаїв – будуть одного бити при 600? Та їх би замісили там – і все.

– Замісили б?

– Конєчно, 100%. Вони ж тоже не дураки – вєртухаї. Нащо його при всіх, якщо на ДІЗО можна завести й там собі? Це ж десятки років вони вчилися цим тортурам.

– Так, це генетична історія.

– Так. Тому що, припустимо, оці всі шикування, які вони роблять в Оленівці... Наскільки я знаю, взагалі оці пенітенціарні служби взяли правила з армії, тому що все те саме. Зранку шикування, перекличка, чи всі на місці, правила, строєм ходити – армія. Єдине що – повністю закрита. У них радянська система по сьогоднішній день. І в нас, на жаль, так само, я ж кажу, дуже багато у Збройних силах радянщини залишилося. Хочете переходити на цей...

– На натовський?

– На натовський формат. Ви тільки на словах перейшли. Тільки на словах. Ті самі наряди, ті самі днівальні, нафіг не потрібні вообще. Мені сподобалася структура в "Азові". Я в "Азові" вчився.

– Ну да, "Азов" – то взагалі.

– Я в "Азові" вчився на інструктора по тактичній медицині у 2017 році в Маріуполі. Мені дуже їхня структура подобається, система сама. Там немає ніяких днівальних, там ніхто не заступає в той наряд. Чорт його знає! Там немає ранішнього построєнія, коли стоїть... Шикування ранішнього, коли стоїть купа народу, виходить...

– Чекає снарядів?

– Ні. І виходить командир частини або його заступник, який зараз є, бо командир у відпустці, і він каже: "Командири підрозділів, до мене!" Вони до нього підходять, ми всі дальше стоїмо. І він годину часу їм проводить інструктаж. А ми стоїмо. Плювати: дощ, сніг! Навіщо? Навіщо? Ти якщо даєш своїм підлеглим команди, то навіщо ті ще там стоять?

– Радянський Союз.

– Єдиний раз у нас... У нас був підполковник Куз, прізвище. Він був, до речі, у 2017 році керуючим міжнародними навчаннями Sea Breeze. Полковник Куз – не знаю, зараз полковник чи – я не знаю, де він. Отакий от! Він був тимчасово виконуючим обов'язки командира бригади 36-ї. Виходить. Тоді ще не казали "Слава Україні!", а казали "Бажаю здоров'я!" Він: "Бажаю здоров'я, товариші морські піхотинці". – "Бажаю здоров'я, товариш полковник". – "Рівняння на прапор!" Прапор підняли, гімн пограли. І він каже тако: "Командири підрозділів, через пів години чекаю вас у клубі. Особовий склад у вашому розпорядженні. Хай ідуть у казарму". Усе. Командири прийшли у клуб, він їм видав задачі. Вони прийшли до нас – і нам видали. Ніхто не стоїть на вулиці! А то шикування буває по півтори години. І стоїть, як начинає... А ще як замполіт якийсь вийде! Ой!

– А поп...здєть?

– А як же ж! Це ж начинається: "Наша Богом дана нам країна, ненька Україна, російські таргани..." Кожен день одне й те саме!

– Таргани!

– "Російські таргани напали на Україну на нашу ненаглядну". Це замполіти.

– Лютували, да?

– У 79-ці був – там такий замполіт був… Іван Іванович Савка, полковник: такий смішний. "Україна, Богом нам дана, наша ненька!" Годину!

– А таким хлопцям, як ви, слів не треба – правда?

– Дай мені зброю, дай мені наказ – усе, більше не треба нічого. Саме гірше – я ж кажу, коли командир недосвідчений абсолютно. От він приходить і починає керувати.

– І амбітний ще.

– А як же ж! "Я ж командир! Я ж командир взводу!"

– Що гірше, ніж дурень? Дурень з ініціативою.

– Так.

– Мішо, скажіть: Оленівка – що там було взагалі? Що це за місце таке?

– Я ж кажу, закинута колонія. Я так зрозумів, вона була не строгого режиму. Не строгого. Там і бібліотека якась стара, коротше, була. Як вам пояснити? Тюрма. Просто сидиш – і сидиш. Дадуть поїсти – добре, не дадуть поїсти – не добре.

– Коли там сталося горе це, коли хлопці загинули – вас там не було в цей час?

– Ні, я був у 15-й лікарні. До нас зайшли "деенерівські" охраннікі в лікарню. І один із них каже: "Бахнули по ангару". Я думаю: який ангар? Я ж був у 15-й лікарні – я не знав, що вони азовців у ангар переселили. Бо там бараки, а то ангар. Каже, вибух був – загинуло більше 50 чоловік. Десь біля 200 їх було. Начали привозити. Я дивлюся – усі азовці. Я з пацанами говорю, кажу: "А хтось іще був?" Живі, які приїхали, що у шпиталі лікувалися.

– У вас немає відчуття, що просто хлопців-азовців туди напхали?

– Це так і було. Дивіться. Вони проти "Азову" дуже сильно. Саме проти "Азову". Із-за пісеньок, із-за отих усіх штук. Я думаю, що вони це зробили просто так. Просто так, тому що в них є можливість. Тому що можемо – і нам за це нічого не буде. Так і сталося. Що, їм за це хтось щось зробив? Зроблять, але коли?

– Я зізнаюся вам. Я про це казав і Редісу, і Калині, і усім хлопцям-азовцям. Я відчував... Не відчував – я був упевнений у тому, що ніколи вас не відпустять. Щодо азовців я думав так: їх повезуть у Маріуполь на суд, зроблять там... Клітку цю всі бачили. Потім, може, до Москви на Красну площу, покажуть, а потім розстріляють. У мене навіть гадки не було, що може таке статися, що хлопців відпустять із полону. Як ви дізналися, що вас звільняють?

– Дивіться. До останнього ніхто нічого не знає. Навіть вертухаї, які нас везли з Оленівки до літака в Таганрог, – вони так само не знали, що нас міняють. Ми їхали в Росію.

– І куди везли, не казали?

– Ні, вони казали: "Усе: вам..."

– Хана.

– "Усе: морські піхотинці, азовці – все!" 100%. Тим більше Волина з нами. Сіли в КамАЗ. Ну як "сіли"? Посадили нас. Сідаєш, отак ноги розставляєш – слідуючий тобі впирається спиною – і туди так само ноги. І слідуючий, і слідуючий.

– Очі заліплені?

– Обов'язково, так.

– Руки, ноги? Ні, ноги – ні. Руки.

– Руки у здорових хлопців ззаду були зв'язані, у мене були спереду зв'язані, бо я не міг назад завернути. Але потім у літаку я отако стягнув і мені вдалося чуть-чуть... Я ж кажу, тут целофан був чорного кольору й зверху прозорий скотч. Мені вдалося стягнути в цю сторону целофан сам – і праве око в мене получилося вже через прозорий скотч. І ти привідкриваєш око – тобі видно сонце. По сонцю вже можеш собі щось оприділяти. Військовий обов'язково має по небесних тілах орієнтуватися. Обов'язково! Не знаю: це одна з основ топографії тої самої.

– Да. Тобто вас везуть, куди – не кажуть?

– Ні. Спочатку сказали, що нас повезуть у Горлівку. Але ми зрозуміли, що вони брешуть, тому що з Горлівки приїхали машини, у яких сиділи мої пацани. Тобто вони кажуть: "А ми з Горлівки приїхали". Начали збирати – я дивлюся, що збирають таких відомих людей, якихось потужних. Думаю: "Ну все!" І ми самі... Я більше перелякався. Ще Таганрог – пів біди. Ми не знали, що ми в Таганрозі. Сіли в літак – нас посадили. Три години летіли.

– Де посадили в літак вас?

– У Таганрозі.

– У Таганрозі. Там аеродром є якийсь.

– Так. Взльотно-посадочна там була полоса. Я трохи то всьо бачив. І коли ми приземлилися, Волині сказали: "Виходь!" Я чую, кажуть: "С Кадыровым встретишься". Я чую, що літаки сідають. І чую цей звук: "Аэропорт Шереметьево, борт такой-то такой-то". Опа! Думаю: "Все!" І знову. Літак заправили, Волину вигрузили. Ми злітаємо. Я по сонцю дивлюся, що він повертає в сторону Білорусі. Повертає. Саме тоді в мене пішла перша надія. Бо я бачу, що літак... По сонцю. Соображаєш? Сонце. Де хвіст, де ніс. То він повертає. Точно! То ми на північний захід. Вєрняк, 100%. Приземлилися потім. Коли ми вже сіли в комфортабельні автобуси, побачили, що в мене скотчу немає. Але ніхто не чіпав вообще. Ми сіли в автобус. Знов по сонцю дивлюся. З правої сторони сонце, 17.00. Схід, захід – бляха, точно! Точно їдемо на південь з Білорусі!

– А де ви приземлилися в Білорусі?

– Гомель.

– Гомель? І звідти поїхали вже в Україну?

– Звідти в Україну, так. У Чернігівську область.

– У літаку, до речі, не били?

– Ні.

– Бо хлопців били конкретно.

– Нас 215 було спочатку, потім 15 чоловік вигрузили – і 200 полетіло вже в Білорусь. Я не чув, щоб когось били.

– І от ви їдете з Гомеля вже. Ви розумієте, що їдете додому?

– Так. Ні, я думав, що тільки б я не помилився. Тільки щоб я нічого не наплутав. Така ейфорія всередині!

– Ейфорія була!

– Так, вообще! Я думаю: "Невже, невже? І коли вже?" Тому що в мене все сходиться по всіх параметрах. Усе в мене сходиться, що ми з Білорусі в Україну. Кажу... Вийшли вертухаї, автобус ще трохи проїхав, зупинився. І я чую: відкриваються двері – і всередині "Слава Україні!" Все!

– Від цього вмерти можна.

– Я не знаю, як я інфаркт не получив. Організм сильний.

– Умерти можна.

– Це просто щось! Узяв сигарету, закурив. А, дівчинка одна... Ми вийшли з автобуса, нам позрізали скотч. З лівої сторони стояло 50 москалів. Бо ми ж міняли Медведчука і 50 русскіх.

Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: "Ну как это? Мы отдали хохлов и забрали хохла? А русские где?" Він нервувався страшно

– А, це ж обмін був. Ви, до речі, Медведчука бачили?

– Ні.

– Я вже не питаю, чи він вас бачив.

– Медведчук... Людина ніколи в житті на злі не заробить. Ніколи.

– Да. Гарні слова, до речі. Ні, може заробити. У короткій перспективі. У короткій.

– Але потім ще заробить огромний геморой.

– А у тривалій – геморой.

– Так. Я ж кажу: я органічно не переварюю злих людей вообще. Підлих людей.

– А в нього рожа зла яка – да? У Медведчука.

– Там видно просто по ньому.

– Видно, видно. Злий.

– Як він розмовляє, як він себе поводить. Нагло.

– Зверхньо, да. Нагло.

– Хто ти такий? Злочинець просто звичайний. Возомнив із себе щось. І що? І де ти зараз, позорище? А яке воно у формі сиділо? Я ту фотку, певно, собі десь повішу на стєнку. Там, де він сидить у піксельній формі. Дуже сильно, я кажу, Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: "Ну как это? Мы отдали хохлов и забрали хохла? А русские где?" Він нервувався страшно.

– Він забрав русского.

– Він забрав русского. Ні, він каже, хохла. Але саме хохла він і забрав.

– Мразь він забрав, зрадника… Отже, ви опинилися вдома. Відчуття зрозумілі. Ви сіли в автобуси й поїхали вже кудись сюди ближче?

– Ні, дивіться. Ми сіли в Чернігівській області, на кордоні. Сіли в автобуси. СБУ зустріла. Поїхали в Чернігів у шпиталь. У шпиталі нам видали кросівки, одяг, сигарети – все-все-все повністю. І на слідуючий день приїхали мої родичі й забрали мене в Київ. Я поїхав уже в Київ.

– Скільки кілограмів ви втратили?

– 40.

– Скільки у вас було до?

– 90.

– І стало 50?

– Стало 50. І то, 50 – це я поправився. Тому що я шість тижнів провів у донецькій 15-й лікарні. Там більш-менш нормально кормили. Тобто я там трошки ваги набрав.

– А були дівчата хоч у цій лікарні, медсестрички чи хтось, хто підходив і казав: "Ми все розуміємо. Ми любимо Україну"? Хтось був такий?

– Так. І не одна. Є одна, я не буду її називати...

– Не можна, не можна.

– У неї реально чоловік воює проти нас.

– А вона за Україну?

– А вона то хлібчика, то пєчєнько підкине. Нормально відносилася. І була бабулька одна – не знаю, їй років 80. Вона ватниця 100-відсоткова. "Чего стреляете по Донецку?" Русскі в Донецьку навкруги лікарні розкидали "лєпєстки". І люди почали підриватися. І та бабулька каже: "От ваші розкинули "лєпєстки". Я кажу: "Якщо ви не розбираєтеся у якійсь справі, то нічого не говоріть. Де Донецьк, а де наші? Ви розумієте? 20 км – і закинути "лєпєсток", який важить пару грамів? Ну куда, ви що?"

– Мішо, коли ви втратили стільки ваги, гниють рани, усе погано, кістки не зростаються: у вас же нога менша стала – вас собі було жалко?

– Ніколи.

– Не було навіть нічого такого?

– Ні. Я взагалі, як у морську піхоту попав... Ще у 79-й у мене жалість була. У морську піхоту попав – немає жалості в мене. Я нікого не жалію й жаліти не збираюся. Якщо людині, припустімо... Що, тобі не жалко того бездомного? Ні, не жалко. Чого він бездомний? Чого він не працює? Дві руки, дві ноги. Коли йому 80 років і він бездомний – це таке.

– Так, тут жалко.

– Тут немає питань. А коли йому 25... Іди на ринок! Зараз стільки роботи! Людей же ж не вистачає. Ні, він буде сидіти й попрошайнічати.

– Тобто вам себе не шкода було?

– Ніколи. Я до себе дуже вимогливий.

– Коли мама вас побачила, що вона сказала?

– "Привіт, синулька". У мене мама – характер дуже жорсткий у неї, потужний. Вона жодного разу не заплакала, поки я був у полоні. Ні разу. Тому що, я ж кажу, мене ще батько вчив. Я колись розказував про сметану, яку розбив. Якщо сталася біда й ти починаєш плакати – ось ревеш – і все... Від того, що ти плачеш, син не вернеться з полону. Якби із-за сліз вернувся – питань немає: воно б допомогло. Усе. Іди кіно подивися – відволікаєшся від того.

– "Привіт, синулька"?

– "Привіт, синулька". Конєчно.

Мені робив операцію лікар, який був шість разів найкращим лікарем Сполучених Штатів

– Як виникла ідея, щоб ви поїхали відновлюватися до Сполучених Штатів Америки?

– Я був у Києві. Із Чернігова приїхав у Київ. І мені приходять смс різні.

– Від людей?

– Від людей, да. Сусід мені пише, сам лікар-терапевт, по-моєму. Каже: "У мене знайомий в Ізраїлі, який має знайомого в Німеччині, який..." І таких смс купа. "Який зробить тобі операцію". Купа смс. Я такий: "Та блін!" Оп! "Футбольний клуб "Шахтар" пропонує вам зробити це саме..." Я не думав навіть секунди. Зразу сказав "так". Футбольний клуб "Шахтар" зараз найкращий клуб України. У них прекрасна медицина: вони лікують футболістів, тобто кінцівки.

– Вони розуміють, що це.

– Приблизно те саме і в мене. Так. Я розумію, що власник клубу – Рінат Ахметов. Коню понятно, що так само допомога буде відповідна. Чому я маю відмовляти? Конєчно, я зразу сказав так.

– І що було далі?

– Потім ми зустрілися, ну, із представниками, мені зробили документи у Штати. Спочатку мені вообще документи зробили. "Дія" мене не впізнає. У мене світлина тільки після полону: харя така, як у бомжа, побитого цим самим…

– (Сміється)…

– Розумієте? І мені треба зараз міняти документи, світлину в паспорті. Бо я в "Дії" хочу зареєструватися по лицю, а воно каже: "Ні, то не ти". От. Тобто…

– А скажіть: ви були коли-небудь за кордоном до Сполучених Штатів?

– Ні.

– Жодного разу?

– Тільки в Росії.

– (Сміється)… Да.

– Та я ніде не був.

– Тобто ви їдете одразу… перша ваша подорож за кордон фактично – да? – і одразу Сполучені Штати Америки.

– Да, через Польщу в Німеччину…

– Ну і як це було? Куди ви прилетіли у Штатах?

– У Сент-Луїс. Тому що саме там робили операцію.

– Там госпіталь – да?

– Так-так-так. Приїхали в Сент-Луїс, зробили операцію буквально через два чи три дні.

– А з чого для вас почалася Америка взагалі? От якщо я вам скажу "Америка", що одразу спадає?

– Відсутність туалетних йоршиків.

– (Сміється)… Так.

– Немає туалетних йоршиків. Я ніде не бачив. 

– Там злив особливий – да?

– Вони тиск якось піднімають більше – і вода вище в унітазі.

– Да-да-да.

– Оце я звернув увагу.

– (Сміється)…

– Так, перше. Це саме перше. Да. Ні у квартирах, ні в готелях, ні в аеропортах…

– Тобто економлять на йоршиках. Перше.

– Мабуть. Мабуть. Це мене здивувало. А в загальному, от що я очікував від Америки, то я й отримав.

– Ви тільки в Сент-Луїсі були, да?

– Ні, я два рази в Америці був. Перший раз – Сент-Луїс, потім Вашингтон, потім Нью-Йорк.

– Ну і що Америка?

– Крутяк. Но я б там не жив. Не жив…

– А навіщо?

– Мені вона незручна.

– Дім є, Україна є.

– Ні, мені Америка незручна. От незручна.

– Ну, йоршиків немає.

– Йоршиків немає.

– Так.

– Елементарних супермаркетів у центрі міста немає. Треба їхати чорт його знає куди. Зайшов, дивлюся: супермаркет. У Сент-Луїсі, так. Але заходжу в супермаркет – усе там, гамбургери, то все… Coca-Cola немає.

– (Сміється)…

– Як у Штатах?.. Питаю у продавщиці, кажу: "А Coca-Cola у вас є?" А вона каже: "Ні, у нас магазин здорового харчування"… (Сміються)… Ну, антиреклама Coca-Cola, напевно.

– Тобто Америка – крутяк?

– Крутяк.

– Чим вразила вас от найбільше Америка?

– Чистотою. Чисто. Тобто реально можеш пройтися по вулиці, зайти у квартиру – і в тебе підошва чиста. Тому що миють постійно. Бичків і паперу багато, взагалі.

– Медицина?

– Ну, мені робив операцію лікар, який був шість разів найкращим лікарем Сполучених Штатів.

– Ого!

– По національності узбек.

– Ого!

– 30 років він уже у Штатах. Після того, коли команда "Пахтакор" розбилася…

– Да, да, 1979 рік.

– Він слідуючим лікарем "Пахтакора" був. Я не пам'ятаю, як його звати. У нього дуже складна вимова.

– Гарно зробив операцію?

– Так, дуже гарно. Дві пластини такі поставив, усе гарно зрослося. Але єдине – я ж кажу: там якесь скло в руці, і воно мені гноїться – рентген його не бачить. Ті кажуть: "Давай ми розріжемо тобі руку й будемо шукати". Я кажу: "Я її так довго розробляв, вона в мене ще повністю не розроблена, от максимум – що зігнути можу. Ви мені знову все пошкодите, я знову не зможу цей самий…"

– А що кажуть? Будете займатися взагалі спортом?

– Я? Так, звичайно. Я зараз віджимаюся. А як же! Мало: там, два-три рази, так, щоб не травмувати.

– Ну, звичайно.

– Ну, а як же! Ну, треба підтримувати форму. Я не буду займатися саме спортом. Спортом займаються олімпійські чемпіони, от.

– Ви навіть пішли на матч NBA у "Медісон-сквер-гарден".

– Так. Так.

– У Нью-Йорку.

– Так.

– Ну?

– Шикардос.

– І як воно?

– Це щось неймовірне.

– Космос, да?

– Перший раз у житті я побачив, що… Я, вірніше, ніколи не знав, що під час баскетбольного матчу грає музика. Тому що в хокеї – у паузі. А в баскетболі… Тобто й там реп валить, коротше, такий… Народу тьма. Там можна сам баскетбол не дивитися. Всюди шоу, усі чірлідерші там… Ну, "Медісон-сквер-гарден".

– Американці питали вас, розпитували про Україну, про війну, про Росію?

– Звичайно. Деякі американці… От ми з Юрою Свиридовим їхали в таксі, і водій питає… А він чує, що ми розмовляємо не англійською мовою. Він питає: "Where are you from?" – "From Ukraine".

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: Михайло Олександрович Діанов / Facebook

– Ви вже англійською спілкуєтеся?

– Ну, так.

– Ого!

– У мене самоосвіта дуже висока.

– Я себе бовдуром відчуваю. Я не знаю англійської зовсім. Бачите, ви вже спілкуєтеся.

– Ну, я у 2017 році перекладачем був на брифінгах військових.

– Та ви що?

– Ну так. На Sea Breeze у 2017 році. Так.

– То ви серйозна людина.

– Так, я серйозна людина. Я весела, но серйозна людина. Оптимістична. Я оптимістичний оптиміст. Люблю ціленаправлено тавтологію використовувати: стеклянне стекло, залізне залізо. Дуже мені подобається. Асфальтний асфальт… (Сміється)… От. Тому я оптимістичний оптиміст.

– Вам подобається, коли вас Мішаня називають?

– Так.

– У житті часто називають Мішаня?

– А мене тільки так і називають. То мій позивний. Там яка історія з позивним вийшла? Коли я став командиром відділення, я відмовлявся: "Ні-ні, не хочу, не хочу, не хочу". Но вийшов наказ Генерального штабу відправити цей… наказ. Я відівчився на сержанта, там, цей… І значить, закінчив учебку, і ми їдемо в сектор, підходить до мене командир і каже: "Який у тебе позивний?" Я кажу: "Вам яка різниця? Немає в мене позивного ніякого". Він каже: "Ти не розумієш: ти вже командир, список іде всіх, хто виїжджає, у кого який позивний. Із командирів, щоб цей…" Я сиджу, думаю, думаю… У 79-й бригаді був… мене Борода називали, от. Або Говорун. Отличается умом и сообразительностью. Так. А тут я і так, і сяк, і у пацанів питаю: "Ну, який мені позивний дасте?" А потім кажу: "Чекайте, а як ви мене всі називаєте?" – "Мішаня". От і позивний. І все: так воно…

– Позбутися не бажаєте?

– Ні. Я до такої… Я ще малий був – я пам’ятаю, я дуже сильно хотів… У мене батько з бородою ходив – я тоже хотів із бородою бути. Я на нього дуже сильно схожий візуально. І думаю: "А піде мені чи не піде?" Мені років 10 було. Узяв чорний фломастер, собі отако намалював – і стою, у дзеркало дивлюся. А він не стирається. Мама прийшла, ну, посміялася, там, із мене. Я хотів саме бороду, і щоб… Я дуже сильно люблю сивину. Сивину. От для мене це вона… Я дуже хотів бути сивим.

– Бачите: два в одному.

– Так.

– І борода, і сивина.

– Так-так-так. Ну, сивина – бачите, це гени.

– Ви згадали вже футбольний клуб "Шахтар". Я пам’ятаю, як хлопці із "Шахтаря" вийшли на матч у футболках із написом "Діанов".

– Так-так-так.

– Приємно вам було?

– Звичайно. Такі речі завжди приємні, от. Але тут… на мій погляд, то було трошки аж занадто. Ну, я не люблю, коли мені приділяють дуже багато уваги. І популярність ця дуже сильно заважає. Дуже. Тому що ні в магазин нормально сходити… От по-людськи щоб сходити. Мені не шкода зробити ні з ким селфі, там, чи пару слів перекинутися, але якщо я кудись спішу, а людина: "Ну, ще от… Ще пару слів". Кажу: "Та спішу я". І не можу я людині, ну, там, нахамити чи ще щось сказати: "Чуєш, там…"

– А ви відчуваєте себе зіркою?

– Та я бачу.

– Сивоборода людина.

– Я просто бачу, що цей… Ну, так сталося. Це ж не я вирішив – це люди так вирішили. Якби я хотів популярності – це одне. А вона мені не потрібна. Узагалі, нуль. Якби я на популярності заробляв гроші…

– От життя яким буває – да? Цікаво.

– Так-так. Хтось добивається десятиліттями – і нічого не получається, а тут…

– Да. А тут…

– І саме головне – вона не потрібна. Я б, чесно, комусь би подарував, якби в мене була можливість. А сам би собі працював спокійно.

– Як ви познайомилися з Рінатом Ахметовим?

– Він запросив мене на обід. Це я вже був…

– Додому?

– Так, до себе: у резиденцію. Юра Свиридов передзвонив. Це ще було до операції, до того всього. Передзвонив, я в Києві був, так. Каже: "Так і так, Рінат Леонідович запрошує на обід". – "Ну прекрасно, – кажу, – але я не маю одягу такого". А в мене був тільки от спортивний костюм Adidas і другий… "пумівський" "Шахтар". От подарували мені форму. Я до Юри Свиридова кажу: "А якщо я приїду на обід у спортивному костюмі "Шахтар", це…" – "Я думаю, – він каже, – йому буде дуже приємно". Ну, я так і приїхав у спортивному костюмі. Ми зустрілися в "Опері", в готелі – із Сергієм Анатолійовичем Палкіним, посиділи з ним поговорили й разом поїхали до Ріната Леонідовича. 

– Ви хвилювалися, коли під'їжджали?

– Спочатку – так. Ну, буквально після першої пари фраз у мене все: фух! – попустило. Та шикарна людина вообще!

– А який, ви думали, він? От яким ви думали його застати?

– Якось, ви знаєте, я якраз розраховував, що він отакий. Хвилювання було із-за – ну як вам сказати?.. Ну, Рінат Ахметов. Тобто я не знаю, як з ним говорити. Ну, тобто, про що спілкуватися…

– Він вас зустрічав особисто?

– Так. Завжди. Я вже в нього сім разів був. Сьогодні сьомий раз був.

– Ви рахуєте, скільки разів? 

– Звичайно. Ну, я ж хоч і був військовий, цифри для військового – це все.

– І завжди він зустрічає вас особисто й особисто виходить проводжати?

– Завжди. Завжди. Ми сідаємо за стіл, п'ємо чай, їмо печеню. І оце в нас кухонна розмова: про політику, про політику в інших країнах, звичайно, про війну… Просто от як друзі сидять на кухні, п'ють каву й розмовляють – от то така сама штука. Ми не обсуждаємо з ним ніяких бізнесів. У мене з ним немає бізнесу, у нього зі мною немає ніяких бізнесів. Слава богу. Ми друзі. Друзі, хороші друзі. Маю надію, що з часом уже ще ближчими друзями станемо. Чого дружу з ним? Дуже світла людина. Я знайомий з усім керівництвом "Шахтаря", із працівниками, які в нього працюють. Не на нього, а в нього.

– Це різниця.

– Це дуже важливо, звичайно.

– Да-да.

– От. На когось, хто там на когось працює… Так. Тобто й от люди, які в нього працюють, – вони такі всі світлі якісь…

– Да.

– Такі добрі… Я в "Опері"… Я коли приїжджаю у Київ, Рінат Леонідович дає мені номер, ну, в "Опері" – я собі живу. Я вже півтора року приїжджаю в Київ – я ні разу не побачив, щоб помінявся персонал. Текучки кадрів немає. Усім усе подобається, усе влаштовує. Прекрасно. Прекрасно. До речі, от дуже мені сподобалася його фраза: у Донецьку, якщо не помиляюся, він сказав: "Донецьк може бути щасливим тільки в єдиній Україні".

– В єдиній Україні. Да.

– Тільки в єдиній Україні. Він приїжджав 16-го числа… 16 лютого він був…

– У Маріуполі.

– Виступав у Маріуполі, так. І на Ілліча, і в "Азовсталі" він був. А 23-го він був тут.

– Президент запросив його. Так.

– Так. 23-го. І він сказав: "Я нікуди звідси не їду". І по сьогоднішній день Рінат Леонідович у Києві.

– І жодного разу не виїздив нікуди з України.

– Так, він сказав: "Ніде не виїду, поки війна. І на футбол не піду, поки війна". 

– Ви хочете з ним піти на футбол якось?

– Я піду з ним на футбол по-любому. Ми вже домовилися. Мало того, ми домовилися, що справа і зліва сидять Палкін і Ахметов, а я посередині… (Сміються)

– І де цей футбол буде? Скажіть.

– На "Донбас Арені".

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: Михайло Олександрович Діанов / Facebook

– Красиво. Ви вірите в те, що це станеться?

– Так. Я не то що вірю, а я впевнений на 100%. Єдине – що…

– Коли саме.

– Так, коли саме. Якщо нам – я повторював у всіх інтерв'ю – говорив і знову скажу: якщо нам дадуть найбільш сучасну зброю у тій кількості, у якій потрібно, виграємо швидко. Якби нам дали F-22 Raptor – усе, виграли б…

– Тобто від постачання зброї залежить, коли ви з Рінатом Ахметовим підете на футбол?

– Так. Так.

– Це пряма залежність. Рінат Леонідович вам телефонує?

– Часто.

– Да?

– Та от при вас скільки оце телефонував. Так, і з днем народження поздоровляє, я його з днем народження поздоровляю. Спілкуємося… Навіть от деколи просто так. Я до нього намагаюся не дзвонити просто так, людина дуже сильно зайнята. І просто: "Альо, Рінате Леонідовичу, як у вас діла?" – ну, не цей. От. А він дзвонить: "Привіт, що там?.." Супер, дуже хороша людина.

– Я хотів зараз запитати, як проста людина… Але ви не проста людина. Втім, ви бачили багатьох президентів України. Не наочно, але бачили як президентів. Хто подобається найбільше?

– Кучма, другий строк.

– Чому? 

– Я працював тоді на ринку, зарплата потихеньку росла, ціни дуже потихеньку піднімалися. Тобто зарплата росла скорше, ніж ціни.

– Да, краще люди жити стали.

– Я єдиний раз голосував у житті у 1999 році. Один. Я більше на вибори не ходив ніколи. Чому голосував?

– Щоб Симоненко не став президентом.

– Щоб Симоненко не став президентом. Усе. І після того я маю чисту совість, я не ходжу на вибори. Говорять: "Твій голос використають". Хай використовують. Я не ходжу на вибори, я просто не бачу жодного кандидата, щоб за нього сказати: "От так, він".

– У мене немає жодних сумнівів, що таких хлопців, як ви, – та й передусім вас – будуть після нашої перемоги, коли відновиться політичне життя, активно тягнути в політику.

– Хай тягнуть.

– Підете?

– Ні. Я не хочу, щоб мене люди ненавиділи.

– От красень. Красень.

– От і все.

– Ну, прийдуть до вас, скажуть: "Пане Діанов, такі, як ви, – наші герої. Вам треба йти створювати партії, іти до Верховної Ради, ставати президентами". Що скажете?

– Ну, отакі, як я, – значить, ще є. От їх і питайте.

– (Сміється)…

– Отаких, як я, – їх і питайте. А мене – ні. Я кажу: відкрию майстерню – і чистий спокій. Розумієте, мені для щастя… Ну що для щастя потрібно? Улюблена робота. Щоб усі були здорові – і повний холодильник. І все, для щастя більше нічого не потрібно. А улюблена робота – це і є хобі.

– Звичайно. І коли все співпадає, це і є щастя.

– Це і є щастя. Як у "Москва слезам не верит"? Як той розказував, як якийсь правитель Риму…

– Да-да-да. Капусту вирощував, да?

– Да. "Но зато какая у меня капуста!"

Ні дівчини, ні дружини немає. Мене вже й на "Холостяк" тягнули – я відмовився

– Да-да-да. Скажіть, Мішо… Ви розлучилися з дружиною 12 років тому.

– Так, у 2011 році.

– Потім, після полону, ви знову зійшлися.

– Ні.

– Цього не було?

– Ні.

– Не сходилися?

– Ні.

– Ото пишуть і брешуть.

– Я просто не читаю вже ту жовту пресу... Ні. Ми батьки нашої дитини. Вона одна – і я один.

– Але стосунки гарні, да?

– Гарні стосунки, ми спілкуємося – все нормально. Я ж кажу: ні вона про мене, ні я про неї кривого слова сказати не можемо й не скажемо, бо немає нічого. Не зійшлися.

– Буває.

– Ну, так сталося.

– Дружина сьогодні є у вас?

– Ні, я один.

– Один?

– Ні дівчини, ні дружини немає. Я собі зараз створюю свою дівчину – майстерню. Мені більше нічого зараз не потрібно.

– Я прошу вибачення. Дівчата, придивіться, будь ласка: Михайло Діанов – наш герой, він один. Де ви, що ви робите? Він один.

– Мене вже й на "Холостяк" тягнули – я відмовився.

– (Сміється)…

– Так. Та де?.. Дівчина з'явиться сама по собі. 

– Да, це так.

– Так. Ходити, шукати, вишукувати… А не буде – значить, не буде. Донька в мене вже є.

– Донька Катруся – скільки років їй?

– 22. 23 буде 26 листопада.

– І вже заміжня?

– Ні. Вона зустрічається з хлопцем.

– Гарний хлопець?

– Гарний.

– Ви не заперечуєте?

– Ну, якби він був якийсь злочинець, наркоман – ну, по-перше, вона б із ним нічого не мала в житті. Хороший, добрий хлопець. Працює… по-моєму, мерчендайзером він працює, от. І їй з ним добре. Мені головне – щоб їй було добре.

– І батьку теж добре тоді.

– Якщо їй добре, то цей… От із нею, до речі, 11-го числа йдемо на футбол "Динамо (Київ)" – "Шахтар" у Львові. Так.

– Ви закінчили, я знаю, музичну школу.

– Так. По класу фортепіано.

– Клас фортепіано.

– Так.

– Між іншим, у Тернополі.

– У Тернополі. У 1-й музичній школі.

– І знаю, що писали музику.

– Так.

– Досі пишете музику?

– Ні, зараз не пишу. Зараз рука не дозволяє. Для того щоб писати музику, треба сидіти і грати. Постійно. Пальці ще так гарно не працюють…

– Не слухаються ще, так?

– Так. Я, припустімо, там, хвилину-другу пограв – і все, уже чую, уже рука… Ну, пальці починають боліти. У мене ж тут променевий м'яз – от повністю він заклинений. Саме тому мене і зняли з військової служби. Я з Учайкіним Георгієм був у тирі…

– Да-да.

– Стріляв із пістолета. От я відстріляв оці патрони – то в мене потім два дні рука ото боліла капітально просто.

– Ви бас-гітаристом мріяли, я знаю, стати.

– Так, ну, я і був бас-гітаристом.

– Були?

– Так. Це найулюбленіший інструмент з усіх, на яких я грав.

– Бас-гітара.

– Бас-гітара. Гітара – таке. Но басуха… Я в перший раз у 1999 році почув Red Hot Chili Peppers Californication альбом…

–  Нічого собі…

– І влюбився в бас-гітару, отак от. От саме із цього. Мені подарували на 19 років касету. Такий Валера Мельников. Він сам бас-гітарист. Я кажу: "Ні, гітара класна". Він каже: "Послухай". Я послухав – і все.

– З Олею Поляковою як ви познайомилися?

– Із "Шахтаря" передзвонили й сказали, що виділяється 1 млн 700 тис. грн на фонд Полякової. Я кажу: "Ну окей". – "Хочеш познайомитися?" – "Ну окей". А я в "Опері" був. Вона приїхала, і ми в ресторані сиділи – там познайомилися.

– Ну, я бачу в Instagram, ви в неї вдома буваєте періодично, так?

– Був. Ну як? Я був не в неї, а я був у Вадика, її чоловіка. Він мене запрошував. Та крайній раз – два місяці в них був. Вони мене тако в полон узяли. У мене рука тоді не була відкрита – я міг собі й поплавати, і рибу ловити. Я зараз відновлюю – намагаюся, ну, в задоволення її відновлювати. Тобто майстерня – рука відновлюється, спін – рука відновлюється, грати на гітарі – рука відновлюється. Я відмовився від усіх фізіотерапевтів, які тільки є, тому що вони не знають, що вони тобі роблять із рукою. Вони починають тобі крутити руку – у тебе очі, ну, на лоб вилазять – ти кажеш: "Що ти робиш?" А вона каже: "Терпи". Чого я маю терпіти? Це от, ну, давайте за два дні навчуся на шпагат сідати. Оце та сама штука. А їх не цікавить. Тому я просто почав плавати, грати й так далі. І дуже гарно відновлюється рука. Ну, от нижня частина – отут от іще проблеми.

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: Михайло Олександрович Діанов / Facebook

– Багато людей пишуть у соцмережах, що в Михайла Діанова роман з Олею Поляковою. Був чи ні?

– Ні, узагалі. У неї чоловік… По-перше, який роман?

– По-перше, у неї чоловік.

– По-друге, він постійно вдома.

– По-перше, він постійно вдома. По-друге, у неї є… (Сміються)…

– Ми з Олею друзі, ми з нею нормально… Це ніяких навіть натяків ні з її сторони, ні з моєї не було. Ми друзі. А ті… Ну, жовта преса… Мені й Астаф'єву приписували, бо я з нею сфотографувався. Ми познайомилися з Дашею біля цього… Біля Софіївського… То вона була зі своїм коханим, і посиділи, там, поспілкувалися, і тако сфоткалися. І все: "Діанов уже з Астаф'євою". А Оля якраз мені скидала смс: "Сьогодні Астаф'єва, а завтра Полякова?"

– (Сміється)…

– І Оля пише мені: "Дивися, – і сміється, – тебе вже женять". Каже, тобто на мені, там…

– Ви знаєте, ноги завжди приводять туди, куди мусять привести.

– Так.

Якщо нам дадуть найбільш сучасну зброю в тій кількості, у якій потрібно, виграємо швидко

– От нас ноги привели сьогодні в центр Києва: у центр столиці України, на Майдан, де було багато величних подій. Хлопці, давайте ми повернемося зараз, щоб люди побачили Київ за нами. Михайле, що таке для вас перемога?

– Перемога?

– Ну, давайте сформулюємо.

– Демілітаризація Росії. Їм треба знищити повністю потужну зброю.

– Військовий потенціал.

– Залишити їм пістолети для поліції, для свого порядку.

– Щоб могли застрелитися.

– Так. Луки можна, пращу, от. Требушет уже не можна.

– (Сміється)… Да.

– Тому що може закинути далеко. Тобто, якщо без шуток, у нас вибору іншого немає. Їх треба… Їм треба знищити зброю. От демілітаризацію їм треба зробити повністю. Тому що нам жити з ними вічно.

– Оце перемога.

– Так.

– Не вихід на кордони 1991 року…

– Вихід на кордони 1991 року – і потім ми будемо жити, як Палестина з Ізраїлем.

– Да. Да.

– Ті все рівно будуть по нас стріляти. У них треба повністю забрати зброю. Ну, знищити. І все. І хай собі живуть. То щоб у них пушок не було.

– Ви вірите в те, що за нашого життя й навіть за життя наших дітей це можливо? Щоб ці горили, ці мавпи забрали цю гармату?

– За нашого життя – по-любому, бо він здохне скорше. Мене більше цікавить, кого вони після нього хочуть бачити. От що мене цікавить. Тому що Пригожина вбив… Це єдиний конкурент у нього був. Якби Пригожин був живий, там, певно, він би виграв вибори. Чого він не дійшов до Москви? Ну, дурак. Просто дурак.

– Може, не хотів.

– Ну, от донехотівся. Де зараз?

– (Cміється)… Донехотівся.

– Якщо вже ти взявся за справу – тим більше, ти ж бачиш, що тебе зустрічає повністю населення з квітами… Вали до Москви і ставай президентом. Що Пригожин… Який би… Да, він сволота, він скотина й так далі.

– Кат він, так.

– Так. Але він ніколи в житті про українську армію кривого слова не сказав. Він з повагою до армії відносився.

– Це правда.

– Так.

– Віддавав належне.

– Так. Як до ворога, як до противника. Так.

Морпіх Діанов: Дуже сильно Соловйов злився, що поміняли Медведчука на нас. Він каже: Фото: Дмитро Санін / Gordonua.com

– Як і коли, на вашу думку, закінчиться війна? Я хочу сказати, що в цьому місці ви це зараз скажете – і ваші слова можуть виявитися пророчими.

– Війна закінчиться нашою перемогою, тільки – повторюю і ще раз говорю – тільки з допомогою Заходу. Самі ми не справимося. Ніяк. Це неможливо. У першу чергу – через кількість їхньої. Якби в них не було стільки народу, було б трошки легше. Нам потрібна американська зброя. Де ті чеські снаряди – 800 тис.? Досі ніхто не бачить.

– 1 млн навіть.

– Ні, ну, він сказав, 800 тис. Давайте зараз 800 тис. на фронт – та наші розвалять там усе, що тільки завгодно. Тим більше, що це 155-й калібр високоточний. Це не 152,4 оцей і 122-й. Ну, так собі. А там реальний. Треба, щоб наша влада все ж таки щось трохи чухалася поскорше й вибивала з них ту зброю.

– Яка мрія у вас?

– Зараз – тільки одна. Усі остальні мрії у мене здійснилися. Війна щоб закінчилася. Більше мрій немає. Усе решта – немає. Я ж кажу: відкриваю майстерню. Це мрія дитинства мого, ще з такого… Тому що гітару легше придбати, а майстерня вже, станки, ті всі штуки – це набагато-набагато складніше, от. І мав заощадження, які з армії, і от мені вистачило, щоб… Так що зараз будується майстерня.

– Ви знаєте, я дивлюся на ці каштани, згадую пісню прекрасну про Київ: "Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є". Я вам дякую за те, що ці каштани квітнуть для нас, що ми вдома. Велика ваша заслуга й ваших побратимів у тому, що тут немає росіян.

– Так.

– І що хвиля дніпровська б'є не для них і каштани цвітуть не для них.

– Так.

– Нехай швидше буде перемога. І я певен у тому, що всі українці будуть пам'ятати ваш подвиг, подвиг українських воїнів і завжди будуть вам дякувати.

– Будь ласка.

– Дякую, Мішо.

– Будь ласка.

Відео: В гостях у Гордона / YouTube