Нікітін: Я до останнього моменту думав, що Вєрка Сердючка – жінка G

– Буває таке, що ви сидите і починаєте згадувати, як ви жили, як ви добивалися перших грошей, першого визнання?

– Знаєш, якось так виходить, що життя настільки швидко минає, що ось навіть так, щоб сісти, як ми з тобою, і дві години просто позгадувати – на це немає часу. Я не знаю, це добре чи погано, але от поки в мене так. У мене немає на це часу. І в Іри теж особливо немає, з огляду на все.

– Схарактеризуй, будь ласка, Ірину Білик як людину.

– Найперше вона неймовірно добра, щедра і широкої душі людина. Вона може віддати, як ти вже зрозумів, усе що завгодно, навіть найцінніше, комусь, до кого має симпатію. Вона дуже працьовита та цілеспрямована. І ось на початку кар'єри... У неї є така риса: дуже м'який пресинг. Ось якщо пресинг жорсткий, коли людина каже: "Ну зроби!" – і ти так: "Хвилиночку..." А в неї такий, дуже м'який стиль: "Ну будь ласка... А давай, якщо ми зробимо ось це, то це може таке статися". Тобто в неї є особливий свій підхід магічний. І не тільки в роботі зі мною або зі своїм оточенням – так вона працює з усім. Може, завдяки цьому в неї і вийшла така карколомна кар'єра. Тому що як я дуже добре пам'ятаю... Пам'ятаєш? Якщо повернутися подумки у студії, коли не можна було потрапити... Так? Ось вона могла... Наприклад, було "Українське радіо – 1", яке роздавало вбрання на студії звукозапису. І вона могла щодня, як на роботу, ходити в редакцію, носити тістечка від мами, розповідати якісь кумедні історії цим людям, веселити їх... Розумієш? Це так, з одного боку, дуже людяна історія, а з іншого боку, це дуже такий стиль ніби цілеспрямованої... Рух до мети. "Моя мета – записати мою музику і проявити її у світ". Хтось жорстко, хтось напролом, хтось грошима, а ось вона такими, дуже м'якими, шляхами всякими. Тобто вона робить це щиро...

– І оповито.

– І оповито, так. І ти ніби не можеш не зробити. Тобто тобі якось ніяково. І це приголомшливе її вміння. Плюс вона дуже добра господиня і вона чудово готує. Я, звичайно, не дуже залежу від їжі. Є чоловіки, які... "Любов до серця чоловіка лежить через шлунок"...

– Ні, я за твоєю формою бачу, що ти не дуже залежиш.

– Так. Я не дуже від цього залежу. Тобто я, у принципі, люблю просту дуже їжу, але вона приголомшлива господиня. І вона любить це робити. Вона робила це завжди з любов'ю. Не знаю, як зараз, але раніше дуже любила. І робила це з любов'ю. Вона дуже компанійська людина. Тобто вона завжди любить бути душею компанії, запрошувати багато людей, сама приїжджати до когось у гості. Вона завжди пам'ятає про всі дні народження. Їй обов'язково потрібно заїхати привітати. Це така, стара, школа.

– Добра людина.

– Так. Це як стара школа. Я іноді можу обмежитися дзвінком. А ось вона має заїхати.

– Вона до тебе заїжджає вітати?

– Коли – так, коли – ні. Я найчастіше їду на свої дні народження, зізнаюся чесно. Тому коли не виїжджаю, то заїжджає, звичайно.

Я до останнього моменту думав, що Вєрка Сердючка – жінка

– У 96-му році у твоєму житті з'явився Андрій Данилко – Вєрка Сердючка.

– У 97-му. А насправді в 95-му.

– Так... Ти мене зовсім заплутав.

– Так. Тому що в 95-му році я вперше побачив його по телевізору. Її – Вєрку Сердючку. І зі мною щось неймовірне сталося. Тому що до 95-го року я був таким, скажімо... Я був жорстко переконаний, що я працюю тільки з Ірою, тільки для неї, і ось хочу реалізуватися тільки тут: у цьому колективі. Мене все влаштовувало, кар'єра росла, і все тільки зараз починало відбуватися. І коли я побачив Сердючку, усередині мене раптом загорілося щось... І я сказав просто Ірі... Ми збиралися на якусь тусівку, по-моєму, це був "Пісенний вернісаж". Його показували по телевізору. А ми збиралися на якусь тусівку. І я кажу: "Почекай, почекай. Дай я додивлюся номер". І мені було так смішно, що я не міг зупинитися. Я не розумів мізками, як ця жінка може бути настільки смішною. Тобто я ніколи до цього в житті не чув нічого схожого, нічого настільки смішного. Розумієш? Не схожого з погляду таланту, а нічого настільки смішного. Ну, там, знаєш, є певна динаміка гумору: та-та-та-та-та – і тут має бути сміх: ха-ха-ха! Сердючка – це було так: та-та-та-та – га-а-а! – та-та-та – га-а-а! Тобто це якийсь нескінченний сміх, коли неможливо навіть до кінця дослухати фразу.

І я просто плакав. Я так сміявся, що в мене почався істеричний регіт, потім сльози, потім істерика. І я кажу: "Іро, ти знаєш, я хочу працювати із цією людиною, із цією жінкою. Я просто хочу з нею працювати. Я не знаю як. Я з нею не знайомий". І потім, коли вже став дізнаватися, мені сказали: "Так, ми можемо вас із нею познайомити". І я пам'ятаю цей день.

– Ти думав, це жінка?

– Я думав, це жінка, до останнього моменту.

– А, ось у чому річ.

– Тобто це настільки потужно збудований персонаж...

– Яке проникнення в образ...

– Це настільки чесно й настільки тонко, що я думав, що це жінка. Ти розумієш? Власне, ось. Ми познайомилися в Палаці мистецтв "Україна".

– Що це було?

– Це був якийсь фестиваль знову. Там тоді багато було фестивалів.

– Так.

– І Андрій мені часто зараз говорить: "А ти пам'ятаєш, що ти мені написав у блокноті?" Я кажу: "Ні, не пам'ятаю". – "А я пам'ятаю. У мене є цей запис. Ти написав червоною ручкою... Там, щось написав. Свій номер телефону й щось таке". У нього є, виявляється. І ось це була перша зустріч. І тоді ми поговорили про те, що я б хотів дуже працювати з ним. Але в нього був менеджер.

– Хто це був?

– Це був якийсь Марік. Я не був із ним знайомий. Тобто в нього була команда. І я сказав, що "взагалі нічого – я просто хочу зробити вам пропозицію".

– "Обійдемося без Маріка".

– "Просто хочу зробити вам пропозицію. Тому що я не можу цього не зробити. Ну ось все". І працювати ми почали за два роки із цього моменту. Як казав потім Андрій, визначальним моментом в ухваленні рішення його, щоб зі мною працювати, – це було те, як ми працюємо з Ірою. Тобто йому дуже подобалося, як це все впорядковано, як це все працює, як вона росте як артистка. І ось він сказав, що це був визначальний фактор. Тому що ми не знали один одного близько як люди. І це був визначальний фактор, коли він вирішив, що так.

А на той момент Андрію робили пропозиції всі. І ось коли я сказав, що одиниці людей у світі є таких, що вони дуже надійні самі собою як люди, – так ось до цих одиниць належить і Андрій. Тому що ми вже разом теж 24 роки.

– Ви працюєте досі?

– Так. І хто тільки не робив йому пропозицій... Ти розумієш.

– І думаю, привабливих.

– Думаю, дуже. І ось ми досі разом. І це, звичайно, багато чого варте.

– Тобі пощастило як продюсеру на порядних артистів, між іншим. Правда?

– Ти знаєш, коли мене запитують, на що я звертаю увагу під час вибору артиста, із яким працювати, то порядність – це одне з головних питань. Тобто мені свого часу багато артистів робили пропозицію про співпрацю, і я дуже чітко поділяю артистів, знаєш: твоя людина і не твоя людина. Тому що якщо це мегаталановитий хлопець, неймовірно, він може бути мудрою головою, але це не моя людина, – я нічого не зможу для нього зробити. Тобто він має довіритися мені й піти за мною, розумієш, слухати мене. Я насправді в роботі досить авторитарна особистість. Тобто у спілкуванні я такий – милий, найс, а насправді я досить жорсткий у роботі. Якщо в мене є якесь уявлення, як потрібно зробити, щоб проєкт злетів, мене дуже складно переконати.

У Данилка була карколомна кар'єра як в артиста розмовного жанру. І раптом каже: "Я вважаю, що Вєрка Сердючка має співати"

– Ти знаєш, у 90-ті та 2000-ні роки були дуже популярними свята газети "Бульвар Гордона". Вони відбувалися в Палаці спорту, у Палаці "Україна" за величезного скупчення народу й зірок українських та російських першої величини. Але було ще що цікаво? У залі сиділо дуже багато зірок. Ми їх спеціально запрошували. Це було гарно. Й Андрій часто брав участь у цих святах. І одного разу він вийшов на сцену, а в залі сидів Алан Чумак. Алан Володимирович Чумак подивився на нього й мені каже: "Він геній. Ти розумієш, що він геній?" Так загорівся... А Алан Володимирович розбирався добре й у людях, і в артистах. Дійсно, Андрій геній, на твій погляд?

– Він геній. І ця геніальність – вона виявляється в усьому. Він геній двічі й тричі. Тобто уяви собі: у нього була найкарколомніша кар'єра як в артиста розмовного жанру. Я не говоритиму про те, що він здобув усі призи головні на всіх головних конкурсах: там, імені Сови, імені ще когось, усі кубки сміху... Усі ці кубки в нього є вдома. Він краще сам тобі про них розповість. Тобто він здобув усе що можна. І в розмовному жанрі він фактично вийшов на найбільші майданчики, правду кажучи.

– І раптом...

– І раптом каже: "Я хочу співати. Я вважаю, що Вєрка Сердючка має співати". І тут почалося, звичайно, у нас усередині в компанії ось таке. Це було на піку кар'єри його. Тобто він – крім того, що він геній із погляду творчості, він ще геній із погляду маркетингу. Він дуже чітко розуміє, у який момент потрібно вийти, а в який момент піти.

Фото: EPA

– Рідкісна риса.

– Рідкісна. І ось одного разу він ухвалює таке рішення. Це було його рішення і його бажання. І менше ніж за 10 років стає номером один артистом на всьому пострадянському просторі як співак, як співачка. Номер один. Коли мені кажуть: "Порівняйте успіх Сердючки з кимось", – то перше, що мені спадає, – це Володимир Висоцький, друге – це гурт "Ласковый май".

– Ну, Алла Борисівна.

– Ти розумієш, я так не думаю. Тому що...

– Магомаєв.

– Я поясню, що я маю на увазі. Я маю на увазі любов народну, яка пішла від народу, а не через засоби масової інформації. Якби Сердючка з'явилася в телевізорі щільно – це була б зовсім інша історія. Це, напевно, у 10 разів була б більша популярність. А це ж сталося з касет.

– Так.

– Тобто з нізвідки, із дисків. І вийшло просто на стадіони.

– Висоцький і "Ласковый май". Тут – так.

– Ось я цей факт... Популярних особистостей, улюблених особистостей – їх багато. Просто порівняти ось цей... Це, знаєш, неконтрольований рівень популярності. Коли ти не розумієш, від чого він залежить, не розумієш, де він починається і де закінчується, тому що є дуже велика кількість артистів, коли, наприклад, вони зникають із медійного поля – і закінчуються.

– І все – і їх немає.

– Так, і закінчуються. І їхня музика, їхня творчість не живе. Розумієш? Вєрка Сердючка зникла на якийсь час із медійного поля. Усе: "Де вона? Де вона?" Оголосила про концерт – усе те саме, полетіло. Розумієш?

– Дивовижно. Так?

– Ну як сказати?.. Це геній, це геніальність, це легенда. Це складно якось описати якимись термінами, загнати це в якісь межі. Але якби ти порівняв із кимось Андрія: цю популярність людей...

– Так, неможливо.

– Я тільки так якось, приблизно. І то – Висоцького я не дуже застав. Я просто пам'ятаю, що як ніби він із магнітофонів прийшов, а не з телека.

– Звичайно.

– А потім уже з'явився в телеку. Так само "Ласковый май". Я просто застав це: касети, потяги...

– Потягами, так.

– І раптом понеслося. Розумієш? Ну, Алла Борисівна – це взагалі ні з ким не порівнянна історія. Тому її навіть якось порівнювати тут не дуже коректно було б.

Ситуація з "Євробаченням" дуже вдарила по Данилку

– Ти знаєш, я зараз уважно дивлюся на твоє волосся, і не з почуття заздрості, а просто хочу тебе запитати: чи багато сивого волосся коштувало тобі те, що сталося навколо пісні "Лаша тумбай" чи "Раша, гудбай" на "Євробаченні"?

– "Лаша тумбай". Знаєш, завжди ми заднім числом щось би зробили інакше, щось би зробили не так. І нам завжди приходять якісь світлі думки після.

– Зараз би заспівали "Раша, гудбай"?

– Зараз би заспівали інакше все, так. Зараз би все було по-іншому, можливо. Але тоді ситуація була такою. І вона не так вдарила по мені – вона вдарила сильно по Андрію. Тому що той зашкал ніби несправедливості... А він дуже чутливий на правду. Ось той зашкал несправедливості – він просто певний час не міг із ним упоратися. Так? Тобто він просто спочатку хотів усе коментувати, а потім якось сказав: "Я взагалі не хочу коментувати. Я просто не бачу в цьому сенсу жодного. Тому що ця неправда мчить звідусіль. І я нічого не можу із цим зробити, я не можу це змінити. Тому я просто не хочу в цьому брати участь. Я із цього ніби йду, виходжу". Це була така ситуація. Це був дуже складний момент для нього психологічно.

– Для тебе?

– Для мене теж складний. Тому що я однаково дуже співналаштований із тими людьми, які поруч, так чи інакше, зрозуміло. Але складним цей момент був ще й ось чому: що коли ми їхали на "Євробачення", то в нас, якщо ти пам'ятаєш, були ходи протесту в Україні.

– Так, звичайно.

– Західна Україна – там спалювали опудало Сердючки: "Як це можна допустити? Це ганьба, ганьба тощо". А потім, коли ми приїхали, усе те саме почалося в Росії. І це була якась подвійна петля. Розумієш? Із якої виходу нібито не було. Тобто і тут поганий, і там поганий.

– Здавалося, що це кінець?

– Ну, до того моменту – уже ні. Тобто здавалося, що...

– Потяг мчав. Так?

– До того моменту – уже ні. Тому що, знаєш, Андрій – це настільки велика фігура, що просто це не може закінчитися, тому що він не випустив новий трек чи не з'явився в ефірі. Ні. Тому що це покоління, це ера. Розумієш? На цій музиці виросло покоління. І з цим нічого ніколи не зробити більше.

– І зростає наступне.

– Зростає наступне на цій самій.

– Так. Які у вас з Андрієм стосунки? Це стосунки партнерів по бізнесу чи більше людські стосунки вже?

– Ну, це завжди людські стосунки. Завжди – якщо в артиста і продюсера стосунки міцні, це завжди людські стосунки. Але з погляду бізнесу Андрій дуже точний. Тобто, по-перше, у нього феноменальна пам'ять. Він усе пам'ятає: кожну деталь.

– Це добре чи погано?

– Ну, не добре й не погано – просто він усе пам'ятає.

– Це так.

– Так, це даність. Що, де, хто кому сказав, що кому передав, а хто не передав... Тобто з погляду бізнесу за його зовні дуже творчої натури він дуже бізнес-орієнтований.

– Рідкість.

– Надзвичайна рідкість, так. Але водночас гроші для нього не є основним мотиватором і мірилом.

– Ще більша рідкість.

– Так. Але коли ми говоримо про гроші, він каже: "Юро, кожну роботу мають оплачувати. Тому це моя позиція і я на ній стою". Тут я погоджуюся – і все.

– Але теж не жадібний. Правда?

– Ні. У нього, знаєте, є ще одна дивовижна риса: це те, скільки і як часто він жертвує грошей. Тобто він допомагає величезній кількості людей, про що ніколи нікому не каже. Ну, я про якісь випадки знаю, але він ніколи й ніде в широкому медійному полі про це не говорить.

– Тобто працює на карму.

– "Працює на карму" звучить, коли я розумію, що якщо я працюю на карму, то згодом карма працює на мене. А мені здається, він робить це... Розумієш, це як порив душевний. Тобто його зачіпає ця історія – і він допомагає. Тому назвати його жадібним – ні, не можна.

– Сентиментальна – правда? – людина.

– Сентиментальна.

– Здатна заплакати, здатна відчувати глибоко.

– Відчувати глибоко. Точно.

– Дивовижна. Правда?

– Так.

– Нещодавно ти розповів про проблеми зі здоров'ям Андрія Данилка, чим сполохав просто мільйони людей. Люди будують версії, що з Андрієм, що відбувається. А що з Андрієм?

– Ну, насправді в нього... Пам'ятаєш, коли ми говорили про "Євробачення", про цей скандал?

– Так.

– Насправді до цього моменту, до 2007 року, протягом 10 років Андрій був найпопулярнішим гастролером у СНД. Він грав по 30, 40, 50 концертів на місяць. Він фактично, як він каже, не жив. Він каже: "Я був в Америці п'ять разів або скількись разів. І я її не пам'ятаю. Я її не бачив. Я бачив тільки з вікна машини, коли ми проїжджали з готелю на майданчик. Усе". Тому він вважає, що начебто цей період...

– Життя минало повз.

– Так. Що цей період пронісся так швидко, що він навіть нічого не пам'ятає із цієї всієї теми. І коли сталася ця історія з нами, то якось він каже: "Ти знаєш, а це й добре. Напевно, мені пора трошки відпочити. Тому що щось дуже я загнався. Я вже ніби втрачаю відчуття, передчуття перед виходом на сцену. Його начебто вже немає. Я роблю це вже на автоматі. А це, очевидно, не те, що хочуть люди від мене одержати". І після цього настала пауза.

Ну, і здоров'я від такого графіка дуже сильно похитнулося, скажімо м'яко. У нього переплутався день із ніччю, у нього почався гормональний збій в організмі. Організм уже вимагав відпочинку. І ось, власне, це те, що і триває до сьогодні і з чого він виходить. Це, напевно, відбивається на його зовнішності. Він через це дуже переживає. Це такий період: непростий.

– Мене хтось із наших спільних знайомих запитав нещодавно: "А що з Андрієм Данилком? Кажуть, він не спить". Я кажу: "Так, це правда. Він просто на ніч починає дивитися мою програму", – він мені про це казав, – "і як тут заснеш після цього?"

– Він дивиться всі твої програми. Я так думаю. Він у курсі всього. Але мені здається, узагалі він дивиться все. Тому що він обожнює й серіали, і старе кіно, і нове.

– Коли вже тут спати?

– Ой, і не кажи.

Данилко мені каже: "Ти пам'ятаєш, як я написав номери "Проститутки", "Провідниця" і "Похорони"? Я написав усе за один день"

– Андрій Данилко – схарактеризуй, будь ласка, цю людину.

– Так багато в ньому добрих рис, що навіть не знаю, із якої почати. Ну, він шалено талановитий. Він неймовірно талановитий і найталановитіший з усіх тих, кого я знаю. Він може придумати щось геніальне за одну секунду: ось так просто. Буквально нещодавно ми говорили з ним телефоном, і він каже: "Ти пам'ятаєш, як я написав номер "Проститутки", номер "Провідниця" і номер "Похорони"? Ми всі зібралися..." Він каже: "Я написав усе за один день. Я раптом потрапив у потік, я почав говорити, а дівчатка – записувати. І це все прийшло за один день".

– Богом поцілований. Правда?

– Ну так, можна сказати так. Тому з погляду таланту це шалено талановита людина. Шалено. З погляду людських рис... Як я вже сказав раніше, він дуже добрий, неймовірно щедрий, чуйний, тобто він дуже чутливий, людяний. Він дуже чутливий до чужих проблем. І він навіть, напевно, мені так здається, краще б не знав про чиїсь проблеми. Тому що він у них поринає, співналаштовується з ними, намагається допомогти, узяти участь. Він дуже вразлива людина, він дуже тонко відчуває правду і справедливість.

– Недовірливий?

– Ну, напевно, як усі артисти. Усі артисти недовірливі, мені здається. Усі великі артисти, в увсякому разі.

– Він собі ціну знає? Він розуміє, хто він?

– Мені здається, не завжди.

– Я просто чому запитав? Юро, ти знаєш, мені доводилося спілкуватися з великими людьми. І що більшою є людина, то більше вона думає: "А так я роблю? А може, це не сподобається людям? А може, це недобре?" Таким був Жванецький. І ціла група людей – вони сумнівалися в собі завжди. Ось він має сумнів?

– Так, звичайно. Особливо те, що стосується творчості, – він сумнівається. Він може запитувати про новий трек або про нову мініатюру всіх людей, починаючи з гримерів, друзів, режисерів, аранжувальників – кого завгодно. Тобто йому важливо... І мені здається, він чує людей. У нього є глибоко всередині відчуття того, що він працює виключно для людей. Тобто він для людей. І тому йому думка людей, оцінки...

– Народний артист.

– Народний артист у всіх сенсах цього слова.

– У нього звання хоч є "народний артист"?

– "Народний артист".

– Воно йому непотрібне. Правда? Він і так народний артист.

– Мені складно сказати. Він народний артист уже давно. Він народний артист кінця 90-х.

Чи спав я з учасницями з моїх груп? Спокуси виникають. І спокус дуже багато

– У 2006 році ти створив і запустив гурт "НеАнгели". Як говорив Андрій Данилко, "недемони". Потім ти створив гурт "А.Р.М.І.Я" – теж дівочий. І створив суперпопулярний гурт NIKITA, у складі якого була Даша Астаф'єва – зірка Playboy. Скажи, будь ласка: у чому суть цих дівочих, жіночих колективів?

– Ну, у принципі, у тому ж, у чому суть будь-якого іншого артиста: дарувати радість людям і змінювати світ на краще. Просто формат, який найкраще реалізувати виходить у мене, – це жіночі попгурти. Ну так чомусь виходить.

– Це найкраще, що в тебе виходить?

– Ну, так виходить: реалізовувати жіночі проєкти музичні. Тобто я пробував працювати з хлопчачими. У мене, до речі, теж виходило. І коли я кажу це в сім'ї, дружина каже: "Ну ні, у тебе і хлопчачі виходили непогано". Гурт "Авіатор", наприклад, був. Чудовий гурт.

– Так, популярний гурт.

– Ось. І в чому суть? Та ну ось ні в чому. У музиці.

– Хто відбирав співачок у ці гурти? Ти сам чи хтось ще?

– Ну, звичайно ж, моя думка – вона дуже важлива і є, напевно, головною.

– І як узагалі взяти участь у конкурсі?

– Як таких конкурсів немає, ти знаєш. Відкритим кастингом дуже непросто знайти людей. У всякому разі я давно цього не робив.

– "ВІА Гра" ж робила відкриті кастинги.

– Я давно не робив. З "НеАнгелами" відбулося це теж: знаєш, якесь таке диво, не диво... Не знаю. Зі Славою ми познайомилися саме під час такого кастингу. І поки ми спілкувалися, раптом я побачив по телевізору Віку у програмі "Шанс". Ну і думаю: "Так... Якось вони підозріло однаково співають". Згадав Славу одразу – і подумав, що у Віки такий самий голос, типажність і все. І, власне, так і вийшли "НеАнгели". Потім запропонував їм – вони погодилися. І, загалом, ми запустили проєкт.

– Коли оточує стільки гарних жінок-підопічних, які від тебе залежать, які дивляться на тебе, як на Бога, спокуси виникають? Ось ти спав із дівчатами із цих гуртів?

– Спокуси виникають. І спокус виникає дуже багато.

– Чесна людина.

– Спокуси виникають, Дімо, так. І через такі спокуси в мене було багато різних неприємних моментів у моєму житті. Ці спокуси, загалом, до них і призвели. Тому чи виникають спокуси? Так, виникають.

– Після того, як вони призвели до негативних моментів, ти припинив займатися жіночими гуртами?

– Ні. Я просто перестав звертати увагу на спокуси. Я сказав, що для мене це більше не спокуса. Для мене це виключно робота – і нічого, крім роботи. Ну, напевно, я просто виріс, Дімо. Я став старшим.

Чи надавали мої підопічні інтим-послуги? Ніколи. Але пропозиції були

– Мені доводилося чути, що дівчатка з популярних гуртів не так заробляють на тому, що співають пісні, як на наданні інтим-послуг. Твої підопічні інтим-послуги надавали?

– Ніколи.

– Чому?

– Ну тому що це зовсім інший бізнес і зовсім інший профіль, із яким я ніколи не хотів мати нічого спільного. Тобто насправді – знаєш, чому так кажуть? Тому що не тільки в клієнтів є певне бачення того, як це має відбуватися, але й у багатьох продюсерів. Тобто деякі продюсери – їх можна назвати псевдопродюсерами.

– Вони створюють гурти для цього.

– Або для себе. Розумієш? І як жіночі колективи, так і чоловічі. І багато таких людей... Ось я дивлюся на артиста і розумію, що мені його реально шкода. Тому що питання не в тому, що в нього буде чи не буде близькість із цим продюсером, а що цей продюсер нічого не може йому дати. Тобто він не може побудувати для нього кар'єру. Розумієш? А це для артиста найголовніше. Тому ось ці випадки – вони для мене досить прикрі. І я ніби передусім завжди у своїй роботі дотримувався виключно професійних...

– Але пропозиції були з боку клієнтів?

– Звичайно.

– Підходили й казали: "Ось ця дівчинка... Я готовий 10 тис. дати за ніч"?

– Ну дивись. Так мені не пропонували. Тому що я ж, у принципі, не займаюся продажами колективів на концерти. Це окремі, спеціальні люди: букінг-агенти і промоутери. Я тільки запускаю колективи. А такі пропозиції були. Нам їх надавали регулярно. Звісно.

– Великі цифри звучали?

– Ну, різні цифри звучали.

– Найбільша? Ну Даша Астаф'єва, наприклад. Суперрозкручена дівчинка.

– Так, це велика спокуса – Даша Астаф'єва.

– Обкладинка Playboy, гарна дівчинка...

– Ні. 55-та, ювілейна, плеймейт, Дімо.

– Між іншим.

– 55-та, ювілейна, плеймейт – це... Якщо є час, я дуже коротко розкажу.

– Так, це цікаво.

– Це дуже цікаво. У кожній країні були Playboy. Кожен Playboy щомісяця обирає найгарнішу дівчину у країні, за версією журналу Playboy. Раз на рік у кожній країні обирають найгарнішу дівчину року в цій країні. Раз на рік світовий Playboy збирає в Америці всіх найгарніших – і обирає найгарнішу дівчину у світі, за версією Playboy. А раз на п'ять років він обирає ювілейну плеймейт. З усіх найгарніших дівчат за п'ять років у всьому світі він обирає одну. І цією дівчиною стала Даша Астаф'єва. Навіть Мерилін Монро не була ювілейною плеймейт. Розумієш?

– Фантастика.

– Так. Тому це не просто дівчина з обкладинки Playboy, а це суперзірка світової величини. Розумієш? Це суперселебріті.

– Скільки пропонували максимально за цю суперзірку світового масштабу?

– Ну, максимально – я не пам'ятаю.

– За інтим.

– Я не пам'ятаю.

– Ну які цифри звучали?

– Цифри звучали великі: 50–100 тис. Різні цифри звучали.

– Ну це спокуса.

– Це велика спокуса.

– І вона на це не йшла?

– Ні. Ні вона, ні компанія. Звичайно, ні. Тому що, як я спочатку тобі сказав, я дуже серйозно дивлюся на людський фактор. І ще я не сказав, що я дивлюся на мотивацію людини. Тобто дуже багато дівчат приходять у колективи вдало вийти заміж. Тому що жіночий колектив... Навіть співачки, а не тільки жіночий колектив. Просто артисти. Це сцени...

– Корпоративи, бізнесмени....

– Правильно. Це вітрина. Тобто ти потрапляєш у серцевину найбагатших, суперінтелігентних найчастіше людей. Тому що ти розумієш: ці люди, у яких є великі гроші, – вони ж багато в чому і поціновувачі краси. Вони ж дуже галантні, інтелігентні люди. І ось я хочу сказати, що з усякими корпоративами нам дуже сильно щастило завжди. Тому що ось таких, складних, специфічних, людей я практично не зустрічав.

– Зі складною біографією. Так?

– Так. Я практично не зустрічав. Або вони перевтілювалися на цей час. Я не зустрічав.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Не доводилося нізвідки тікати в прямому сенсі слова?

– Нам – ні.

– Тому що я знаю такі випадки.

– Так, їх багато було в 90-ті. Звісно. Нам – ні. Благо жіночими колективами я почав займатися у 2000-х. Тому...

– Люди переродилися вже.

– А Ірину Білик усі дуже сильно поважали. Тому це трошки інша була історія. І, власне, ось. Тобто ми просто відразу на старті визначили свої цілі, пріоритети і де гроші, де репутація, на що ми згодні, на що не згодні. Про це я говорю відразу з артистами відкрито. Тобто "я хочу розуміти вашу мотивацію: навіщо вам це все кіно. Якщо ви хочете реалізуватися в музиці, я вам можу в цьому допомогти. А якщо ви просто, там, завтра вийдете заміж – окей. А наша компанія, яка витратила п'ять років на те, щоб зробити вас відомою?" Розумієш? Тут ще й суто фінансове питання. Тобто в мене просто взагалі не було в цьому інтересу жодного.

– Чому ти розірвав контракт із гуртом "НеАнгели"?

– Ну, скажімо так, я зупинив публічну діяльність нашу з ними. Корпоративні заходи ще тривають, але в такій, публічній, площині – сингли, кліпи, концерти – ми вирішили більше не робити.

– Через...

– На це кілька причин є. Перша причина – це те, що дівчата фактично вже тривалий час думають про сольні кар'єри. Довго і давно. Слава думає більше про це, Віка – трішечки менше, але теж. Тобто вони проводять перемовини, вони збирають навколо себе людей, вони купують або пишуть треки тощо. І я розумію, що рано чи пізно ця вся історія почне переходити: зміщуватися акцент у бік сольних кар'єр. Щойно одна з дівчаток стане популярною сольно – на цьому "НеАнгели" закінчаться. Тобто вона скаже: "Мені тут нецікаво. Мені цікаво там". Ну, звісно. Це ніби...

– Проходили.

– Так, багато разів. Я це все розумію. І я чесно висловив дівчатам свою позицію. "Дивіться. Ви дорослі, ви ростете, ви хочете самостійності. У вас свої творчі амбіції. Я думаю, що за якийсь час, за три місяці, пів року – нам час закругляти наш проєкт – і йти із гурту в гарній високій ноті". Ось. Ми ніби поговорили. Мені здавалося, що все окей: усе ми проговорили. Ну, а потім, звісно, були моменти розладу.

Друга причина – це те, що я... Як сказати?.. В енергетичному плані... Гурту ж 15 років. І той стиль і принципи роботи, які були в нас, – вони, мені здається, уже трішки почали ставати пережитками. Енергетичний взаємообмін. Розумієш, що я маю на увазі? Тобто внесок кожного з учасників у проєкт. Тому що часто буває так, що... Для мене артист і продюсер – це як два боки однієї медалі. Це як 50 на 50 енергетичне включення в проєкт. Сьогодні ти пушиш менеджера, а завтра менеджер пушить тебе. І ось це така історія. Вона штовхає проєкт угору. А часто буває, коли на 90% ця функція лежить на мені, а на 10 чи на 20 – на артистові. Протягом певного часу це окей: коли воно летить і все добре, – а якоїсь миті це починає бути складним, важким. Розумієш? І у нас часто відбувалися такі історії всередині. Із різними артистами.

Плюс взаємини всередині між дівчатками. Воно рідко коли було ідеальним. Хоча в більшості випадків воно було нормальним, але вони з кожним роком стають дедалі різними. Різні пріоритети, життєві цінності... І воно, розумієш, ніби дедалі менше шансів має співіснувати поруч. І третій момент: я ж ось розпочав освітні програми дуже щільно в межах своєї школи "Німс". І це почало мене дуже захоплювати. Тобто це дає мені сили, енергію й відчуття актуальності. Коли ти віддаєш багато чогось – і натомість отримуєш багато чогось цікавого, ти почуваєшся дуже актуальним. І мені здається, цього, знаєш, трішки не вистачало завжди. Цієї гостроти. І я зрозумів, що це теж потребує дуже багато часу, але мені це дуже цікаво. І я хочу ще більше часу цьому віддавати. А його ніби не дуже є. Тому що багато-багато всього. І я подумав, що я допомагаю і працюю з одними "НеАнгелами", а паралельно так я можу дати сотні людей щось – і можливо, із цього виросте кілька таких проєктів.

– За час твого тривалого продюсерського життя підопічні часто брикалися й порушували умови контракту?

– Ну, я не дуже розумію значення першого слова...

– "Брикалися" – це коли раптом... Із людиною все гаразд, ми працюємо, усе добре. І раптом вона починає просто брикатися. Ну, давай так я тобі скажу: часто підопічні втрачали здоровий глузд?

– Ні. Божеволіли не часто. Практично, напевно, жодного разу. Але неприємні історії були: вони виникали.

– Із ким?

– Ну, знаєш, були історії, наприклад, коли я не міг запустити проєкт. Тобто я не можу сказати, це приємне чи неприємне, але ось я досить нетривалий час працював із гуртом "Табула Раса". Є такий, суперкрутий, гурт із суперталановитим, обдарованим Олегом Лапоноговим. І от нам так і не вдалося. Ми зробили практично цілий альбом, написали демо. І мені здавалося, що це дуже крута робота. Я все казав: "Олеже, давай видавати", а він усе говорив: "Та ні, не на часі... Та ні, треба ще поліпшити... Та ні, треба ще переробити..."

– Перфекціоніст.

– Ну, напевно, найімовірніше. Але тієї миті мені якось забракло терпіння. І на якомусь етапі... Ми пропрацювали, напевно, десь приблизно рік, і якоїсь миті я просто втратив до цього інтерес і сказав, що "я більше не можу і я просто втрачаю багато часу, і я не розумію, ми це видамо чи не видамо... Ну, ось ми зняли, там, один кліп – окей. І коли ми видамо?" А я звик усе більш-менш у терміни укладати. Так? Хоча б в орієнтовні.

Потім: із ким ще? Із Василем Бондарчуком: такий співак є – у нас із ним був теж дуже такий, бурхливий, старт, розквіт кар'єри, і в одному періоді він був, напевно, найпопулярнішим і найзатребуванішим співаком в Україні. А потім якось не склалося, щось почало ламатися, щось його почало не влаштовувати, він десь став говорити з кимось про це... А всі добрі – мені одразу телефонують. Розумієш? Я кажу: "Навіщо ви мені телефонуєте? Краще мені цього всього не знати". Ну і таке інше. І в підсумку ми теж із ним розійшлися. Щоправда, розійшлися добре. Я завжди розходжуся з людьми дуже полюбовно і добре.

Мені кажуть: "Який ти класний, спланував такий міжнародний успіх пісні Kazka "Плакала". Я кажу: "Ні, такого успіху пісні спланувати не можна"

– Ти продюсуєш гурт Kazka. Гурт Kazka крутий?

– Дуже крутий. Гурт Kazka дуже крутий. Він дуже живий і дуже справжній. Незважаючи на те, що є така думка... Ось ми з тобою говорили про інститут продюсерства на початку: що продюсер – він, там, усе, там, жорстко тощо. Але насправді все не так. Продюсерський проєкт – це просто добре спланований, відбудований і відпрацьований проєкт. Але це фактично як у будь-якому бізнесі. Просто часто артисти й музиканти не ставляться до себе і шоу-бізнесу як до бізнесу. А я кажу: "Друзі, дивіться. Для мене це бізнес. Тобто я люблю це робити, тому я це роблю. Але ми ж це робимо для того, щоб відбутися, донести наш продукт до мільйонів людей – і заробити зрештою. У нас велика компанія. Тобто й це нормально. Тут немає нічого негожого чи поганого. Тому ми маємо продумати і прорахувати кожен крок. А інакше ми просто можемо не прийти туди".

– А інакше навіщо?

– Так.

– Юро, а в чому феномен пісні "Плакала"?

– У чому феномен пісні "Плакала"?.. Вона крута просто. Пісня "Плакала" крута, на подив. Мені кажуть: "Ось який ти класний, сильна людина, ти спланував такий міжнародний, мегаглобалістичний успіх пісні". Я кажу: "Ні, такого успіху пісні спланувати не можна". Тобто пісню можна прорахувати, передбачити, але щоб пісня стала третьою у світі в пошуковій системі Shazam українською мовою – такого спланувати не можна.

– Фантастика.

– Це божий промисел. Тут дуже багато чинників, про які можна довго говорити. Ну і магія. Розумієш? Магія голосу, магія... Ось ти запитав про гурт – крутий він. Магія гурту, магія авторів, які написали цей текст, – магія всього.

– Зірки зійшлися.

– Магія менеджменту. Плюс магія країни. Тому що я думаю... Знаєш, я багато разів аналізував, що, якби, напевно, цього не сталося з піснею "Плакала" і з гуртом Kazka – такий феноменальний успіх, – він однаково б із кимось стався з українських артистів. Це вже ніби запит часу був такий. Розумієш? Занадто всі багато говорили про Україну, усе до цього йшло, там, ті вигравали й ті вигравали, революції... І так воно все збиралося навколо України. Розумієш? І воно мало статися й у мистецтві зокрема. І ось воно сталося в нас.

– Я хотів би запитати в тебе про тенденції в українському шоу-бізнесі. Артисти якого типу сьогодні, на твій погляд, можуть бути популярними в Україні?

– Передусім це артисти, у яких дуже серйозний особистісний потенціал. Тобто це артисти, які потужні, прокачані, заряджені, інтелектуальні особистості. Сьогодні проявитися – це одне, а відбутися глобально – зовсім інше. Проявитися, у принципі, може будь-який фрік. Проявитися – це означає звернути максимально на себе увагу. Як Данилко каже: "Ну що, ти хочеш, щоб я зараз усіх епатував? Так я ось так можу: за одну хвилину. Хочеш, так?" Це все одна секунда. Питання – наскільки це допоможе утриматися. І ось, на мою думку, люди втомилися від одноденок, люди втомилися від чогось несправжнього, чогось фейкового. Розумієш?

Тобто зараз: у той час, коли вони занадто обмежені всі фінансово, – вони готові давати гроші. Але тільки за щось суперкруте, що проникає просто в їхнє серце. Що торкається незрозумілих емоційних струн, коли вони просто залазять у кишеню і платять за квиток або за диск, або за трек. Перспектива за тими артистами, які зможуть ось таке пробудити в душах людей. А це мають бути дуже глибокі люди.

Я вірю в те, що вся ця історія фріковості – вона дуже наносна, тимчасова, вона скоро відвалюватиметься. І ось будуть або приходити ці нові, вдумливі, глибокі люди, які дійсно хотітимуть у якийсь спосіб змінювати світ. Тому що – що таке творчість? Що вона може зробити? Вона може якось змусити людину усміхнутися, поліпшити її настрій, а відповідно, поліпшити й емоційний фон у суспільстві. А там, дивися, – і на землі. Тому ось ті люди, які нестимуть користь, глибину, добро, – за ними майбутнє.

– Скільки сьогодні коштує розкрутка артиста? Ось цифра.

– Ну, дивися. Це...

– Залежить від артиста.

– Я не хочу відповісти шаблонними фразами: "залежить від артиста"... Хочу якось розлогіше. Тому що ти скажеш: "Та! І цей туди само". Дивися. Усе залежить від того, яким шляхом ти збираєшся йти. Є різні шляхи виходу артиста. Є так званий широкий шлях. Так? Такий широкий запуск. Це коли, наприклад, у тебе є крутий трек або ти суперзірка, і ти розумієш: "Я не можу розмінюватися на дрібниці. Я маю зараз ударити з усіх гармат". Це означає: прокачати соцмережі, YouTube, зробити купу контенту для прогрівання... Не тільки просто кліп зняти, там, за 30, 50 чи 100 тис., як зараз знімає багато хто, а ще зробити багато-багато різного контенту, який виходитиме до цього кліпу, після цього кліпу тощо. Відповідно, така кампанія коштує дорого. Ти просто береш оренду техніки, камери, кліпмейкерів, додаєш це все – і в тебе можуть вийти сотні тисяч.

А є інший шлях: протилежний. Це такий, дуже нативний, шлях, органічний. Коли в кожного в мобільному телефоні є акаунт у соцмережі. Він може себе зняти на телефон, заспівати демо пісеньки – викласти її в мережу. І не прокинутися популярним, ні. Але однак воно може почати обростати...

– Поштовх.

– ...аудиторією, так. Він може, грубо кажучи, починати грати концерти в селах, а не на "Олімпійському". Розумієш? І в такий спосіб починає зростати твоя фанбейз, навколо тебе збирається коло однодумців. І якоїсь миті виявляється – раз! – їх 100 тис. людей. Ти організовуєш концерт. Вони всі дали по тисячі – і ось тобі вже якісь гроші. За такого шляху тобі потрібні нібито мінімальні витрати. Мінімальні. Тобто фактично сьогодні кожен артист може сам, а тим паче той, який пише пісні. Питання – якої якості він може сам досягти.

І друге питання – як довго він виходитиме в цю точку популярності. Тому що шлях же простий, але паралельно таких мільйони людей у світі. Там, щодня викладають мільйон треків. Розумієш? І як пробитися серед цього мільйона? А конкуруємо ж ми як? Ти ж конкуруєш не тільки... Наприклад, твоя передача конкурує ж не тільки із програмами, аналогічними в Україні. Аналогічних, може, й нема. А ти конкуруєш з усім світом. Тобто ти конкуруєш за мою увагу.

– Звісно.

– Щоб я в цей проміжок часу цю годину присвятив тобі, а не комусь. Так і в музиці. І для цього ти обставляєш мене всілякими різними трюками й хитрощами, фішками і крутим контентом. Тому що, якщо контент поганий, я наступного разу не прийду. Ось так само в музиці. І від того, наскільки артист, наприклад, хоче скоротити цей шлях, і залежить, скільки грошей він у цьому проміжку витратить, скільки людина на нього працюватиме: він сам з одним менеджером, чи там буде група із трьох чи 10 осіб сидіти...

– Тобто цифри ми назвати не можемо.

– Ну, ні, не можемо.

– І середньої не можемо?

– Скільки грошей потрібно для чого? Давай конкретно.

– Для того, щоб про цього артиста говорили. І для того, щоб на нього пішли люди. Із тим, що він гарний.

– О, дивися. Різне. Щоб про нього говорили – вистачить десятки.

–  Невже? Оце й усе?

– Так. Щоб про нього заговорили. Тому що це абсолютно інша технологія.

– А щоб пішли?

– А щоб пішли – це люди мають полюбити, дізнатися, повірити, розділити його цінності – і піти. Тобто найкоротший проміжок часу – це рік – півтора. А так – три роки, п'ять років. "Пішли" – я маю на увазі Палац культури "Україна". Ось відштовхуйся від цього. Якщо ти візьмеш, там, наприклад, трьох людей у команду, платититимеш кожному по $1,5 тис. зарплату...

– Усе зрозуміло. Ось тобі вже гроші.

– Ось. Помнож це – і ти отримаєш уже скільки грошей.

– Плюс кліпи і плюс усе інше.

– Кліпи. Можна зняти зараз... Наприклад, ми відпрацьовуємо технології зйомки бюджетних кліпів: недорогих. Не тому що...

– Тисяч п'ять?

– Навіть дешевше. І не тому, що це нібито через економічну ситуацію, а тому що запит часу зараз такий, що, щойно ти викладаєш супердорогий продукт, а тобі – не знаю – 20 років, одразу виникає запитання в аудиторії: "Де гроші?"

– Якщо президент бере телефон і знімає себе на iPhone – правда? – це ж інший рівень уже.

– Так. Це інший рівень залучення аудиторії. Інший рівень лояльності. А лояльність аудиторії набагато вища.

– Юро, хто сьогодні найпопулярніші українські артисти? Перерахуймо.

– Давай... Можу назвати одного. Вєрка Сердючка. Це дуже некоректне запитання, а я буду некоректно просто відповідати.

– Ну, спробуймо ще назвати. Ну, Monatik – так?

– Що означає "популярний"?

– Ну, артисти, на яких ходять.

– Ходять люди на концерти в той час, коли концертів немає.

– Так.

– Ну, спробуймо.

– Monatik – так?

– Так. Напевно, досі "Океан Ельзи", усе ще Monatik. Напевно, Оля Полякова. Напевно, гурт The Hardkiss, очевидно. Напевно, Олег Винник.

– Так.

– Ірина Федишин, напевно. Гурт "НеАнгели", гурт Kazka.

– Могилевська, Білик?

– Ну, Білик – звісно. Наташа – мені здається, що на неї ходять. Я не знаю. Але мені здається, що на неї ходять. У всякому разі, судячи з розкладу, мають ходити точно. Тобто все-все в неї так гарно, правильно і послідовно, що мають ходити. Тіна Кароль, звісно. Потап, напевно, якщо він гастролює. Я не знаю просто...

– Ну, власне...

– Можливо, ще є якісь кілька людей.

– Вибачте нам, якщо когось ми забули.

– Просто, розумієш, сьогодні аудиторія дуже розділилася. Аудиторія дуже розділилася, і є купа нішевих аудиторій, є купа артистів, про яких ми не знаємо з тобою, на яких ходять.

– Репери, наприклад.

– Або репери, або рокери. Тобто суспільство розшарувалося на онлайн і офлайн. В онлайні, у соціальних мережах – там свої герої, імен яких я не знаю: деяких. Я не можу за всіма встежити. Але вони збирають. Питання – скільки і як довго вони збиратимуть. Це насамперед. І по-друге, у всьому є і має бути економіка. Тобто для мене, як ти розумієш, математика дуже серйозну роль відіграє в бізнесі.

– Звісно.

– Оскільки для мене це джерело отримання доходу. Наприклад, багато артистів нічого не заробляє. Навіть великі. Навіть із тих, кого ми назвали. Тому що вони постійно все реінвестують. Я, там, наприклад, ставлю собі запитання: яка економіка в того чи іншого артиста, якщо він раз на два місяці знімає кліп за 100 тис.? Скільки він заробляє? Він же не мільйон заробляє. Ніде заробити тут мільйон. Тобто скільки грошей він заробляє? І чи є взагалі там якась математика? Ну, на кшталт прибутково-витратної частини. Тому що я пам'ятаю наш час. Коли ми почали заробляти перші гроші, куди їх усі витратили?

– У розкручування.

– Звісно. Тобто ми були перед очима. Про Ірину Білик знали вже в усій країні. Вона їздила з гастролями, але водночас ми й далі їздили на метро. Її впізнавали люди і показували пальцями. І першу машину ми купили, по суті, напевно, через це. Не тому, що нам машина потрібна була, а тому що нам було незручно.

– Яка перша була, ти пам'ятаєш?

– Думав, що пам'ятаю. Мені здається, Mercedes. Білий Mercedes у 124-му кузові.

– Ну, то ви серйозними людьми були.

– Ну, так. Нам потрібна була машина для понтів. Дуже важлива була.

Чи правильно Україна зробила, заборонивши в'їзд артистам, які підтримали анексію Криму? Мені здається, так

– Протягом останніх семи років цього жахіття, коли між Росією та Україною триває війна, – вони не могли не позначитися на стані культури, на взаємному обміні артистами, концертами тощо. Якщо раніше російські артисти постійно їздили в Україну, а багато українських артистів – у Росію, то тепер ситуація кардинально змінилася. Скажи, будь ласка: як ти ставишся до того, що більшості російських артистів, які підтримали Путіна й агресію проти України, заборонено в'їзд в Україну?

– Ну, це просто дуже широке питання, непросте... Мені здається, що кожен артист – це передусім громадянин і особистість. І він сам робить свій вибір. Тобто він зважує всі "за" і "проти", він розуміє причинно-наслідковий зв'язок і робить свій вибір. І примусити його до того чи того ніяк не можна. Тому якщо вони зробили такий вибір – це їхній вибір. Вони розуміли, чим це закінчиться.

– Розуміли?

– Мені здається, що, звісно, розуміли. Це ж бо не проста ситуація, не рядова. Це просто дуже складна, велика історія. І якщо вони зробили такий вибір, це їхній вибір і відповідні наслідки.

– Україна правильно вчинила, що заборонила їм в'їзд на свою територію? Тим, хто підтримав путінську агресію.

– Тим, хто підтримав Крим і все інше?

– Так.

– Мені здається, що правильно, так.

– Багато українських артистів, які раніше їздили в Росію, тепер цього не роблять. А дехто й далі їздить у Росію, бере участь у концертах, зокрема присвячених роковинам армії, флоту тощо, – будує кар'єру в Росії. Як ти до них ставишся?

– Ну, ось як я вже сказав: це особистий вибір кожної людини. Усі ж дорослі люди. Вони усвідомлюють те, що вони роблять у тому чи тому моменті.

– Дурнів там немає?

– Серед артистів – немає, нема дурних. Дурнів точно немає серед тих, хто підіймається так високо. Тобто це все дуже тонкі, розумні, розсудливі люди. І кожен із них робить свій вибір. Ну, а народ, відповідно, публіка, яка любить чи не любить, – вона робить свій вибір. І вибір артиста – він безпосередньо пов'язаний із тим, як потім глядач відреагує на це. Отже, для цих хлопців і дівчат передусім російський глядач важливіший, напевно, ніж український. Іншого висновку тут немає.

– Твоє людське ставлення до українських зірок, які обрали російського глядача, як ти кажеш, змінилося?

– Ні, не змінилося. Ну, суто людське – не змінилося. Тому що в мене, знаєш, є такий... У православ'ї це називається "гріх": засуджувати інших людей. І я намагаюся цього не робити. І мені дуже складно оцінювати людину, коли вона робить якийсь крок. "Оціни, чому ось цей зробив це". Мені складно зрозуміти. Я не він. Тобто в нього певні життєві цінності, пріоритети, своє бачення розвитку кар'єри. Тобто я не можу його засуджувати за те, що він зробив якийсь там крок, який він вважає за потрібне. Я оцінюю людей за якимись суто людськими рисами. Якщо він, там, падлюка, то для мене він негідник. Навіть незалежно від того, де він співає. Будує він там кар'єру чи він будує тут кар'єру – він однаково для мене негідник, і я з ним ніколи не спілкуватимуся. Але просто лише через те, що він зробив інший вибір, я його теж намагаюся не засуджувати.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Якщо твій підопічний каже тобі: "Юро, мені похер на політику, мені похер на конфлікт України й Росії. Я хочу заробляти бабки. В Україні бабок я сьогодні не зароблю. У Росії мені платять. Я хочу їхати і співати в Росії", – що ти йому скажеш?

– Я йому скажу, що "я працюю сьогодні в Україні як менеджер. І я малоефективним можу бути в Росії наразі. А ти вирішуй сам". Тобто наша компанія – це українська компанія, і ми працюємо тут.

– Тобто ти демократ?

– Я не можу заборонити людині робити те, що вона хоче. Я не мама йому й не тато. Розумієш? Я його можу підтримати й піти з ним або не підтримати і сказати: "Тут я тебе не підтримую".

– Ну, ти його відмовлятимеш від цього кроку? Чи ти скажеш "вирішуй сам"?

– Я поговорю з ним. Тому що гроші – це дуже погана мотивація для артиста.

– Ну, вона ж у багатьох така. У більшості.

– Ну, ось це дуже погана мотивація: як ти кажеш, бабки. Можливо. Але я з такими не працюю. Тому для мене це ніби погана мотивація. Тобто бабки – окей. Скільки? Для якої тривалості? І яка ідея? Пам'ятаєш, ми говорили з тобою про ескорт-сервіси?

– Так.

– Це ж теж бабки. І там теж можна було піти за бабками. Тобто питання просте: і що? І куди ти в підсумку йдеш? Раз, два, бабки. А репутація, а ім'я, а перспектива? Тобто маса речей, які збираються в одне ціле.

У мене просто таких випадків не було. Але я, звісно, спочатку говоритиму з артистом і спробую розібратися. "Передусім бабки. Окей. Які бабки? Ти впевнений, що там бабки? Де? Покажи". Тобто людина мені дорога як людина, я спробую докопатися до суті і їй цю всю картину показати.

– Ну, може ж артист не бути патріотом. Правда? Може бути аполітичним, урешті-решт. І може любити гроші більше, ніж країну.

– Я теж вважаю себе аполітичною людиною, але й може бути артист аполітичним, звісно. Це його вибір. Це він сам вирішує – і за це потім повністю відповідає. Усі наслідки збирає, усі плюси, усі мінуси. І весь букет його. Моє завдання як менеджера: якщо я вважаю, що ця дія не приведе ні до чого доброго в його випадку, то я з ним спілкуватимуся, я з ним розмовлятиму, я буду відмовляти, я йому пояснюватиму. Або, якщо він неадекватний, із якими я не працюю, я нічого йому не говоритиму. Я йому скажу: "Вирішуй сам. Твій вибір".

– Ти засновник і генеральний директор продюсерської компанії Mamamusic. Чому Mamamusic?

– Ну, багато всього. По-перше, тому що моя мама. По-друге, тому що Ірина Білик, із якою ми разом створювали цю компанію на старті, тоді готувалася теж стати мамою. По-третє, ця назва спала на думку мені й одночасно моїй дружині Ользі Горбачовій-Нікітіній. І начебто це все так склалося, що компанію назвати потрібно було так.

– Ну, оригінально.

– Так, так. Але зараз у мене інша компанія, яка називається Nimbs, яка займається і продюсуванням, і освітою. Тобто це великий трансформер.

– Хто на сьогодні найкращі українські музичні продюсери?.. "Ну, взагалі нас небагато".

– Ні. Ти ж зробив акцент на "музичні". Тобто це означає, люди, які мають безпосередній стосунок до музики. Тому що продюсери ж є різні.

– Ні. Люди, які мають безпосередній стосунок до зірок.

– А, до зірок. Тоді це має назву "менеджери". Музичні менеджери.

– Добре. Скажімо так.

– Ну, очевидно, це Михайло Ясинський, Ірина Горова, Потап, Дорн, Монатік, Єгор [Кір'янов] The Hardkiss, Ігор Тарнопольський, Костянтин Меладзе, звісно. Нікого не забув?

– Ліхуту.

– Ігор Ліхута. Але Ігор Ліхута – це легенда. Його вже не можна назвати зараз чи не зараз. Він такий є, був і буде.

– Не вставатимемо. Чи встанемо?

– Ігор Ліхута... Я якось більше на молодь дивлюся, знаєш. Менше на стару гвардію – більше на молодь.

– Він іще молодий.

– Я маю на увазі, "стара гвардія" – це... Ще є деякі тямущі хлопці й дівчата, які сильні в менеджменті. Ну, згадаю – скажу у продовженні розмови.

– Скільки відсотків від гонорару артиста сьогодні має продюсер?

– Залежно від вкладу свого, від участі. Є менеджери, які беруть участь просто своєю роботою, а є менеджери, які беруть участь роботою і грошима, а є менеджери, які беруть участь матеріалом, роботою і грошима, які самі пишуть пісні: наприклад, ось як Костя Меладзе. Так?

– Давай від – і до. У відсотках.

– Дивися, іще дуже важливий факт: як інвестують гроші. Тому що одна річ – вкласти гроші, а інша річ – ділити гроші. Часто є кілька схем. Є схеми, коли артист і продюсер складаються, там, якимись частинами грошей, вкладають їх, потім заробляють – і такими самими частинами ділять ці гроші. А є категорія, коли продюсер усе сам вкладає, потім отримують – він ділить з артистом, а потім знову сам вкладає. Тобто це інша схема. Тоді артист отримує мало. Тобто в середньому менеджер, гарний менеджер, менше ніж 25–30% не отримує. Це світова практика.

– А дуже гарний – і 80% може.

– А дуже гарний може отримувати 70–80%.

– 90%?

– Так, іноді 90%. На стадії, наприклад, запуску. Тобто артисти часто, знаєш, підміняють поняття. Тому що, наприклад, у наших контрактах є якийсь період часу: це період інвестиції. Коли артист може отримувати дійсно 10%. Це коли, наприклад, продюсер вкладає, вкладає. Концерти пішли – гроші ділять. 10% залишилося артисту – він їх витратив на себе. 90% забрав продюсер – і знову вкладає, вкладає – і кінця не видно. І зрозуміло, що на цьому етапі... Абсолютно зрозуміло, що компанія і продюсер не заробляють, а вкладають. А артист заробляє від першого дня. Ось, наприклад, це мій принцип: щоб артист отримував за кожну участь, за кожен виступ, за кожен вихід на сцену. А не, там, годувати його байками: що "ось ми, там, ще не відбилися, не вийшли в нуль" тощо.

Тому це дуже залежно. Інше питання – якщо ти приходиш до готового артиста, який сьогодні працює на ринку. І ти одразу розумієш: "Ага, ось тут, ось тут ми працюємо. Тут стільки заробляємо, тут стільки, тут стільки". Там – зрозуміло: ти можеш працювати за якийсь менший відсоток. Але це однаково десь у межах 25–30%.

Схема "чоловік-продюсер – дружина-співачка" – погана. Зазвичай чоловіки-продюсери не працюють більше із жодними артистами

– Схема "чоловік-продюсер – дружина-співачка" ідеальна?

– Ні, погана схема.

– Погана?

– Так, це погана схема. Я вже говорив: у ній є плюси й у ній дуже багато мінусів. Тобто зазвичай чоловіки-продюсери не працюють більше із жодними артистами. Ти звернув на це увагу.

– Окрім Юрія Нікітіна.

– Так. І не тому, що не хочуть, а тому що не дають артисти. Тому...

– Тобто співачки їм дають, але працювати не дають.

– Боже, як ти сьогодні жартуєш...

– Новий мем народився.

– Так. Ця історія завжди була для мене неприйнятною. Для мене вона пов'язана з несвободою. І не в тому плані, що ти завтра кинешся працювати з десятьма. Але ти мусиш мати таку можливість. А з огляду на те, що багато хто не працює...

– Що ми бачимо.

– Більшість не працює. То мені здається, що вони просто не можуть. І це мені не подобається. Тому що – що таке різні артисти для продюсера? Це щоразу новий досвід. Розумієш? Новий професійний досвід, нові технології, нові рішення. Один чоловік, інша жінка, третя молода, четвертий дорослий... Цей грає шансон, той – реп... Це все різні канали, дистрибуція, публіка – усе різне. Різна робота. І працюючи з різними людьми, ти ніби стаєш дуже універсальним і дуже сильно ростеш щодня. А роблячи одну й ту саму роботу з великим артистом, наприклад... У мене була така ситуація. Я тобі можу розповісти про неї. Адже якщо ти запитаєш, чому я почав займатися розвитком молодих талантів...

– Старі набридли.

– Старі не набридли. А в якийсь момент... Це трапилося 2005 року. Я вже давно працював із Вєркою Сердючкою. Вєрка Сердючка мала найбільше гастролей у СНД. Це у всіх сенсах слова просто топ оф зе топ.

– Звичайно.

– Ірина Білик і далі залишалася легендарною українською співачкою. Вийшов альбом "Любовь – яд". І це був просто неймовірний топ.

– Розкішний альбом.

– Так. Це був неймовірний топ. І в якийсь момент я просто зрозумів: за, там, рік, два, три, – що я, так би мовити, розучився працювати. Ну розумієш?

– Так, розумію. Усе минає.

– Усе летить. І ти тільки: "так", "ні", "так", "ні" в телефон...

– Зайнятий, зайнятий, зайнятий, зайнятий.

– Так. І я ставив собі запитання: "А ось що, якщо завтра з'явиться якийсь талановитий молодий чоловік або дівчина, з якими я дуже захочу працювати? Чи зможу я?" І я зрозумів, що не зможу. Тобто я зрозумів, що я не зможу просто нахилитися і почати заново.

– Це початок деградації як продюсера.

– Так. Я відчув, що мені час щось змінювати. І ось тоді склалося так, що я познайомився з хлопцями – і ми разом зробили гурт "Авіатор". Але факт запуску групи, мої роздуми – робити чи ні, тривали пів року, Дімо. Я пів року просто думав, робити чи ні: такі у мене були страхи. Розумієш? І коли я вже визначив, що це страхи, тобто я зрозумів: "Ні, тепер я точно в це йду", – і ось тоді почалися ніби групи. Один проєкт, потім інший проєкт, потім третій проєкт... І команда. Розумієш? Це ж деградуєш не лише ти – деградує команда вся. Тобто вони вже... "А давай зателефонуємо і зробимо щось самі". – "А навіщо? Нам зараз зателефонують, запросять або самі нас попросять на інтерв'ю". Розумієш? І завдяки цьому, власне, я і змінив своє ставлення.

– На піку як продюсер ти багато заробляв?

– Ну не так багато, як це здається, але досить багато, так. Ну, знову ж таки, у мене зараз уявлення про те, багато чи мало, – воно дуже відносне.

– Ну ти багата людина?

– Що ти називаєш "багатством", Дімо? Хто така "багата людина"? З'ясуймо.

– Я тобі скажу. Це людина, якій вистачає.

– Мені вистачає.

– Багата людина.

– Мені вистачає, але з огляду на те, що я творча людина, Дімо, і займаюся я творчими проєктами, мені постійно потрібні...

– Бракує. То ти не багата людина.

– Ну, розумієш, я не знаю, скільки потрібно мати грошей, щоб вистачило на реалізацію всіх творчих проєктів, які я задумую. Я не уявляю, скільки це грошей має бути у людини.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– А коли ти відчув себе багатим? Коли ти відчув: "Боже, у мене це є і це"? Ти пам'ятаєш це відчуття?

– Зараз я тобі скажу... Так просто: "І це, і це", – так я не почувався.

– "Ну ось є".

– Напевно, коли я побудував перший будинок, – тоді, можливо, ця зірка десь усередині мене майнула на одну мить.

– "Звезда по имени Солнце".

– "Звезда по имени Солнце", так. Життя вдалося. Але це така була дуже ілюзорна штука. Але це сталося, напевно, 15 або трохи раніше років тому. Як би це не так... Я вже досить багато пропрацював на той момент.

– На твоїх очах відбулося все становлення і розвиток українського шоу-бізнесу. Скажи: глядач за ці роки сильно змінився?

– Очевидно, що глядач змінився. Змінилося його ставлення. Але це не тільки пов'язано з розвитком українського шоу-бізнесу. Це пов'язано з розвитком технологій, із трансформацією бізнесу: відхід CD, прихід онлайну... Дуже багато. Зараз знову трансформація: немає публічних виступів.

– Світ змінюється. Що там говорити про глядача...

– Так, усе змінилося. Відповідно, це позначається на глядачеві. Це позначається на його поведінці, на його здібностях, можливостях і бажаннях купувати чи не купувати. Розумієш? Усе змінюється. Ну і бізнес зараз... Подивися, що відбувається з групою KAZKA. Зараз проєкт називається "KAZKA – світ". Це книжки, мультфільми, це багато всього. Це багато товарів. Тобто зміни моделі просто на очах відбуваються. Відповідно, змінюється споживач: були дорослі, а приходять діти, які читають книгу або дивляться мультфільм. Розумієш? Тому це сильно змінюється, Дімо.

Ми з Ольгою Горбачовою були одружені, а потім розлучилися і не жили разом два чи три роки. А потім знову одружилися

– Твоя дружина Ольга Горбачова-Нікітіна. Як ви познайомилися?

– Цей мій другий світ, про який я говорив... Ми познайомилися. На телеканалі BIZ-TV, де вона була ведучою і директоркою.

– Ти прийшов давати інтерв'ю?

– Я прийшов домовлятися про наші ротації. І там виявилося...

– І домовився.

– У підсумку – так. Але тоді – ні. Це, мабуть, було кохання з першого погляду. І тоді наші стосунки з Ірою вже якраз закінчувалися. І практично мої стосунки з Олею бурхливо почали в цьому місці розвиватися. Наша головна, доленосна зустріч відбулася на фестивалі "Таврійські ігри". Я зустрів там її – і зрозумів, що все: це моя людина, яку я люблю і з якою я хочу бути.

– Ось ти тоді зрозумів, що без неї не можеш? На "Таврійських іграх".

– Я тоді зрозумів, що я – так, що я хочу з нею бути і що без неї не можу. Потім я приїхав додому, і в нас тривав процес... Це вже був процес такого розставання з Ірою, розходження. І мені просто пощастило: якось бог мені дав Олю – цю людину. І я в неї включився одразу. Це було не одразу, але практично в одному часовому проміжку. І все. І це, напевно, зокрема і врятувало мене від якихось депресій великих і розчарувань. Зустрічатися ми почали, щоправда, не одразу, але менше з тим.