Паламар: Ми хотіли домовитися з рускімі, щоб віддати поранених, некомбатантів і рубатися до останнього. Рускіє кажуть: "Виходять усі або ніхто" G

У 2005-му я пішов на контрактну службу у 80-ту аеромобільну бригаду. Там я відчув, що таке армія

– Святе, доброго вечора! 

– Доброго вечора, Дмитре Іллічу. 

– Святослав Паламар, якого весь світ знає як уславленого героя-азовця Калину, ніколи не давав інтерв’ю. Чому? 

– Крайній раз, коли я давав інтерв’ю, це було на "Азовсталі". Коли ми повернулися в Україну, уже після Туреччини, я зловив себе на думці, коли йду по вулиці, що насправді приходять якісь люди, кажуть: "Давайте сфотографуємося"... Я не попзірка. Воно мені не потрібно. Запрошень на інтерв’ю було багато. Я витримав паузу, але інтерв’ю, яке я вам обіцяв ще на "Азовсталі"… Перше інтерв'ю, яке я дам, – буде вам. А я дотримуюся свого слова. Тому так. 

– Отже, сьогодні перше інтерв’ю Калини після "Азовсталі"? 

– Так точно. 

– Тобі 42 роки. Ти сумно якось закивав головою. 

– Багато. 

– Скажи, будь ласка, де ти народився? 

– Я народився 10 жовтня 1982 року в місті Новий Розділ Львівської області. Містечко індустріальне, неподалік сірчаний завод, і навколо нього вже розбудовувалося це місто. На Галичині.

– Красиві місця? 

– Красиві. Є ліси, озера. І взагалі Галичина дуже красива.

– Батьки – які вони? Де вони працювали чи, може, ще працюють? 

– Я дуже люблю й ціную своїх батьків. Вони навчили мене багатьох цінностей. Батьки зараз пенсіонери. Батько – водій, мати працює в торгівлі. Моє дитинство пройшло в гуртожитку. Багатоповерхівка, гуртожиток, однокімнатна квартира – я, старший брат, батько, мати, куча сусідів.

– В одній кімнаті? 

– Так точно. Ми жили так. Уже пізніше мої батьки – у 89-му році – поїхали працювати службовцями в Німеччину. Тоді ще була НДР. А я жив з бабцею і з дідом. Вони були службовцями: батько був водій, знову ж, по своїй професії, а мати працювала в торгівлі. А я жив з бабцею і дідом. 

– Деякі батьки кажуть своїм дітям: "Роби так і не роби так". Повчають, навчають. А деякі батьки власним прикладом щось роблять і надихають дітей робити так, як вони. Як в тебе було? Чи є щось, що ти взяв у батьків, чому вони свідомо чи підсвідомо навчали? 

– Знаєте, в період Радянського Союзу, коли були черги… Скажімо так: три, чотири, п'ять років – я не дуже пам’ятаю. Але період, коли я приїжджав влітку на канікули до батьків у Німеччину, у Франкфурт-на-Одері, – це давало мені розуміння, як десь-інде можуть люди жити. 

– Інше життя?

– Я порівнював. Інше життя, саме так. Але виховувався я… Бабця – учителька, дід – учитель.

– Які предмети? 

– Бабця була вчителькою початкових класів, дід… Це вже ми переїхали в місто Миколаїв, районний центр Львівської області. Дідусь був учителем біології й фізкультури. Дуже їх люблю. Дідусик уже помер, а бабця ще жива. Їй 97 років.

– Оце гени!

– Нещодавно вона мені хвалилася, що посадила клумбу з квітами. Вона дуже крута. Друга бабця… Бабця Іра і дідусь Петро вже теж, на жаль, померли. До речі, цікаво те, що одна бабця – полька, католичка, а одна бабця – греко-католики й така інтелігенція галичанська, я б так назвав. Я ріс у такому суспільстві. То до одної бабці, то до другої зі своїм старшим братом. У мене ще є старший брат, який уже давно живе за кордоном. У нього там троє дітей. Якось так. 

– Дитинство щасливе було?

– Чудове! У мене дитинство було чудове. Дитинство не в гаджетах, дитинство на природі. Дитинство… Ігри, "козаки-разбійники", войнушки, солдатики. У дитинстві я часто приїжджав до батькової сестри, вона живе в Карпатах. Це місто Косів, Верховина, це гори, це Шешори, це природа неймовірна, це річка Черемош. 

– Як у пісні: "Ходить осінь в Косові, ходить осінь в Вижниці". 

– Так. А ще пам’ятаю, як ми руками ловили рибу. 

– Багато риби було? 

– Багато.

– У Черемоші її ловили? 

– Черемош. Руками ловили рибу – і це було дуже круто. І тьотя Надя готувала в сметані. Це незабутнє враження. 

– Ти змалку любив історію. Чому? 

– Вона легко давалася. Математику не любив. У школі вчився добре, але точні науки я не любив. Я гуманітарій. Я любив історію. Вона мені легко давалася, легко запам’ятовувалася. Але історія не в контексті завчення якихось певних подій і так далі. Дати пам’ятаю, але мене історія приваблювала якимись цікавими моментами.

– Чи думав ти тоді, що пройде час – і ти будеш писати історію України власноруч? Новітню історію України. 

– Не думав такого точно. Я простий хлопець зі звичайної сім’ї. Те, що так життя склалося, – це так відбулося. 

– Ким цей простий хлопець хотів стати? 

– 10–11-й клас – історичний факультет. Хотів поступити на історика. Була можливість піти… Батьки могли посприяти тому, щоб я пішов у військовий навчальний заклад. Відмовився. Можливо, лікарем.

– Де ти вчився після школи? 

– Після школи… Дитинство і юність я провів в Миколаєві, учився в першій школі. А після цього я поступив у торгово-економічний на факультет товарознавства. Товарознавство та комерційна діяльність. 

– Де? У Львові?

– У Львові. Це Укркоопспілка колишня. Це, знаєте, свій до свого по своє. Це дуже крута насправді історія, коли є така взаємодопомога. А чому я туди пішов? Тому що багато хто з моєї родини там учився. Але після другого курсу в мене виникло питання, чому я не служив в армії. Батько служив, усі мої родичі служили. Я взяв академічну відпустку, пішов в армію на строкову військову службу. Прослужив півтора року, отримав звання сержанта. Демобілізувався. Прийшов, працював.

– Це який час? 

– У 99-му я пішов в університет. 

– Українська армія була жахливою тоді, розваленою? 

– Була жахливою. Але в мене було розуміння. У моїй сім’ї служили всі, і я вважав, що чоловік повинен служити в армії. Нехай воно буде так. Нехай вона не буде такою чудовою, нехай вона не буде такою крутою, як у піснях писали. Але строкова військова служба – це обов’язок кожного чоловіка. Це такі були мої переконання. 

– Сподобалося?

– Строкова – ні. 

– Чесно. 

– Але пізніше, уже у 2005-му, я пішов на контрактну службу у 80-ту аеромобільну. Там я відчув, що таке армія. 

– Це Житомир? 

– Ні, це Львів.

– Львів, так? 

– Так. І там, у принципі, була армія. Ми стріляли з усіх видів озброєння. Підготовка, 12-кілометрові марші, усі види озброєння – це те, що було потрібно. 

– Де ти працював? Чи встиг ти попрацювати?

– Комерційний директор на підприємстві. Усе банально і скучно насправді. Просто робота. Це ресторанний бізнес.

– Ресторанний бізнес? У Львові? 

– У Миколаєві.

– У Миколаєві? 

– І транспортний бізнес. Це логістика, перевезення. Це було цікавіше. У ресторанному бізнесі є свої переваги, у логістиці є свої переваги. Ти приносиш людям радість. Найбільше насправді мені подобалися якісь певні значні події на кшталт якихось свят: Новий рік і так далі, чиїсь там ювілеї, дні народження. Це круто, там можна було попрацювати добре. 

– Особисто для мене одні з найщасливіших, напевно… Одні з найщасливіших подій – це участь у Помаранчевій революції й у Революції гідності. Я знаю, що і ти брав участь і в Помаранчевій, і в Революції гідності. 

– Було. Якщо глибше зійти, у 99-му, коли я вже став студентом, ми приєдналися до організації "Патріот України". Це товариство сприяння Військово-морському флоту та Збройним силам України. Керівником організації був Андрій Парубій. Класний випадок був, коли уже у 2015 році в Маріуполі я отримував почесну грамоту Верховної Ради. Я взяв почесну грамоту Верховної Ради. Підписував Парубій… І в мене було посвідчення патріота ще з тих 1999–2000-х років. І підписував Парубій. Я так порівняв підпис – усе сходиться.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Цікаво було під час двох революцій? Вони ж різні були. Перша – романтична, друга – уже жорстка. 

– Цікаво. 

– Що запам’яталося?

– Запам’яталася Помаранчева революція. Єдина, де я не брав участь, – це Революція на граніті, тому що я ще був маленьким. Але в 90-х роках дідусь уже мені розказував, що таке синьо-жовтий прапор, гімн України. Я в патріотичній сфері ріс. 

– А дідусь знався на цьому? 

– Дідусь знався на цьому. І навіть скажу більше: колись, коли його не стало, я читав книжку "Миколаївщина" – і побачив його в тій книжці. Він був одним із людей, які ще навіть за часів Радянського Союзу, совєтської власті, був у "Просвіті" і багато чого робив. Він не хвалився цим, ніколи про це не казав. Можливо, тому що я був малий, можливо, тому що я у школі міг щось не те сказати, тому що часи були такі непевні. Але я дуже пишаюся ним. На Помаранчеву революцію ми зібралися своєю групою, узяли машину й поїхали в Київ. Що дуже сильно впало в очі – по дорозі всюди горіли вогні, люди виходили з тими помаранчевими прапорами, із помаранчевими шарфиками. Ми приїхали в Київ, у Києві ми поселилися просто в сім’ї. Якась дівчина з мамою прийшла – і каже: "Хлопці, вам є де жити?" 

– Люди брали. 

– Люди брали, ми там ночували. Запам’ятався холод: дуже холодно було. 

– Страшенно! 

– Велика кількість людей була. А з другої вже Революції гідності запам’ятався момент, коли… Був період, коли в бійців Національної гвардії… Тоді ще внутрішні війська, мені здається, були. Вони здавали щити й дубинки без бою. Ми їх потім використовували. 

– Уперше ти почав битися за Україну під час боїв за Донбас? 

– Так.

– Який це був рік? І що це були за бої? 

– Крим окупований. Розуміння, що буде війна, у мене було. Узагалі я вважаю спецоперацію по окупації Криму в контексті розуміння ворога, у контексті розуміння їхніх дій, вартою, щоб повчитися. Це крута спецоперація. Вони її виконали на "п’ять". 

– Тому що ми виконали на "двійку". 

– Так, це теж правда. Але у ворога треба вчитися і треба розуміти його. Я розумів, що Кримом не закінчиться точно. Апетити в них більші. Уже починалося розуміння, що відбувається на Донбасі: сепаратистські рухи й так далі. Я зібрав речі, поїхав у Київ. Прийшов на Майдан зі своїм товаришем. З "Патріоту України" тодішнього в мене в "Азові" ніхто не служив. Ми побачили палатку, зайшли – там був батальйон "Крим". Його основна функція була в тому, що ця група повинна була піти туди й робити якісь диверсійні дії, так, у принципі, у прямому смислі воювати саме на території півострова. Ми готувалися. Там я познайомився з дуже крутими людьми: офіцерами й солдатами, сержантами, які пізніше теж приєдналися до "Азову". Ми проходили навчання в Нових Петрівцях, пізніше ми були ще у Старому. Був командир кримського "Беркуту" Уж. У 2015-му, під час розвідувальних дій перед Широкинською наступальною операцією, він загинув. На його честь названий неподалік Широкиного населений пункт Ужівка. Також був класний хлопець Кіхот, був класний хлопець Мангуст, він був таким офіцером армійського спецназу. У них з Ужом були такі непорозуміння деколи у програмі підготовки людей, але вони двоє дуже круті. 

– Загинув теж?

– Ні. Мангуст живий. Мангуст пережив… Не просто пережив, він круто воював у Маріуполі, отримав поранення, пройшов полон, повернувся у стрій. Кіхот – офіцер, артилерист, надзвичайно розумний, надзвичайно фаховий. Він уже пізніше прийшов в "Азов". У 2015-му або у 2014-му – я навіть не пам’ятаю точно. Людина, якої зараз дуже не вистачає. Він нові підходи впроваджував уже навіть в "Азові" по артилерійській підготовці. Він помер у 2019-му. 

– Отже, які бої були перші для тебе? 

– У липні я прийшов у тоді ще навчальний центр у центрі Києва. Я б сказав так: приймальний пункт, готель "Козацький". Прийшов туди, мене зустрів Микола Крук. Я там був тижнів два. У мене була вже за спиною армія. Таких людей було небагато. І я рвався чимшвидше. Через два тижні я вже поїхав. На початку серпня була крута посвята, урочисте шикування на Софійській площі. Тоді ще був Ярослав Бабич, інші хлопці. Ми читали "Молитву українського націоналіста". І вирушили на Схід. У цей час ще якраз були бої за Іловайськ. Палій був командиром сотні. Я попав у третю сотню. Надзвичайно круті хлопці! Прямо дуже різні, але всі мотивовані. До біса мотивовані!

– Ідеологічні.

– Ідеологічні. Тоді був настрій, що ми можемо проспати війну. Тоді всі хотіли – усі хотіли воювати… Досвіду не було війни в дуже багатьох людей. Умінь не було, навичок практичних не було. Але було бажання, була мотивація шалена просто. Нас відправили на блокпости. Тоді якраз у кінці серпня вже рускі заявляли, що вони Маріуполь узяли, уже просуваються колони через Новоазовськ у районі Широкиного. Я був на блокпостах Павлопіль – Гнутове. Круті речі, знаєте, у чому заключалися? У тому, що коли ми туди приїжджали… А там були підрозділи територіальної оборони. Коли ми туди приїжджали, достатньо було одного азовця залишити на блокпості – й у них уже мотивація була прям, вони вже були готові сражатися. Такої мотивації в них, на жаль, в інших підрозділах тоді не було. І от азовець був таким індикатором чогось потужного. Ми вселяли в них упевненість. 

– То ти вже тоді був азовцем?

– Так, я був кулеметником, РПК. Блін, броніки по 16 кг, ще п’ять магазинів, ще РПК, рюкзак із боєприпасами, гранати – кошмар! Але так, я був звичайним піхотинцем. 

– Чим "Азов" тоді відрізнявся від інших підрозділів? 

– Шаленою мотивацією, бажанням до змін. "Азов" – це унікальне явище. Шеврон "Азову" – у формі щита. Я завжди говорю, що "Азов" – це щит України. Це не про політику, це не про щось інше – це про захист. "Азов" із 2014-го по сьогоднішній день – це захист держави. Основною функцією нашою є самовдосконалення, ефективне ведення бойових дій і захист. "Азов" був тоді таким. І зараз таким є. 

– Російська пропаганда спрямувала всю свою силу на дискредитацію "Азову". Причому вони це робили з 2014-го. І певним чином досягли успіху на Заході. Тому що і на Заході, і у Сполучених Штатах Америки через цю пропаганду Росії вважали, що азовці – нацики, страшні бандерівці… Була демонізація "Азову". Чому росіяни це робили з такою наполегливістю саме тоді вже?

– Просто боялися. "Азов" феноменальний ще тим, що з усіх добровольчих… Переважно як буває? Починається війна, стоять черги – треба робити приймальні комісії. Багато добровольців… Історично добровольчі підрозділи входили в міліцейські формування, але щоб добровольчий підрозділ зберігся, окрім стрілкотні, яка в нас була на цей час, отримував танки, артилерію й виріс у професійний бойовий підрозділ, як "Азов", у форматі добровольчої культури, у форматі змін – так не було. Уже в період, можливо, 2017-го не було. Є гаряча фаза війни. Усі воюють: є авантюристи, є люди, натхнені саме цим періодом. Повоювали – і пішли додому. "Азов" не пішов додому. Хтось пішов, звільнився з військової служби, коли вже гаряча фаза закінчилася у 2015-му, але багато хто залишився. Уже у 2017-му, коли став… Для мене "Азов" – певними періодами. Скажу так: до Прокопенка і після. Чому так? Денис зробив феноменальні зміни в підрозділі, коли вже ми не називалися спецназом, а відповідали тій назві. Полігони щотижня. 

– Бойова підготовка? 

– Кожен підрозділ, злагодження, рівень взводу, рівень роти, батальйону й так далі. Тобто все крутилося. Це був період, коли класні мотивовані хлопці в шортах не попадають на 100 м. Ні, звісно, було багато професійних пацанів, але в більшості… Тобто привести правильно зброю до бою, воювати системно, грамотно, учитися й так далі – ті зміни почалися вже після Дениса Прокопенка. Він трудоголік страшний. Почалася освіта, ФІЗО, курси, водолазна підготовка, безпарашутне десантування, десантування, снайперські курси, розвідка, піхота. Плюс до того, що куча була боїв, усі вже мали... Ви знаєте, у нас були деякі міліцейські місії: Костянтинівка, Мар'їнка. Але це була не міліцейська місія, а прямо рубалово-рубалово. Широкинська операція. Були люди з досвідом, досвід потрібно було передавати. Особовий склад потрібно було зберігати у форматі людей, які пройшли вже бойові дії. Системні зміни показали, що "Азову" треба боятися рускім. І вони боялися. Якщо Маріуполь – це перлина Приазов’я, то "Азов" – форпост Приазов’я. Це підрозділ добровольчий, який умів і хотів воювати. Далі ми вже на Світлодарській дузі показали, як підрозділ воює. Кінець 2018 року, "Азов" – батальйонна тактична група у складі 30-ї окремої механізованої бригади виконувала бойові задачі на Світлодарській дузі. Попри Мінські домовленості, попри оцю, скажімо так, стабілізацію лінії фронту, ми умудрилися піти вперед, ми умудрилися знищити дофіга противника, умудрилися робити спецоперації, на яких варто було повчитися. Група розвідки заходила в тил, брала полонених, вирізала їхню еспешку. І вже широко застосовувався підхід мережево-центричної війни, це теж дуже важливо.

– Коли на ранок 24 лютого 2022 року Путін з'явився на екранах і повідомив про початок так званої спеціальної воєнної операції, від нього весь світ почув слово "денацифікація". І Путін, і путінські ідеологи, і взагалі росіяни постійно казали: "Чому вони воюють з Україною? Та це все через нациків, через бандерівців. А головні нацики та бандерівці – це, звичайно, "Азов". А головний в "Азові" щодо націоналізму – це, звичайно, Калина". Я хочу від Калини почути, що таке справжній український націоналізм і як ти ставишся до постаті Бандери.

– Справжній український націоналізм – це любов. Я колись писав… 

1 березня ми вже були в оперативному оточенні фактично. Дальше ми ще зустрічали росіян по дорозі до Маріуполя: і біля Урзуфа, і в районі Мангуша. Вони понесли великі втрати ще тоді

– Любов? 

– Любов. У першу чергу. Це не про ненависть, це не про расизм, це не про якісь такі погані речі в контексті нацизму, фашизму. Це любов до своєї країни, це любов до своїх традицій, це шанування пам'яті живих, мертвих і ненароджених. Це культура, це традиції. 

– Мова. 

– Мова й так далі. Це не так жорстко, як хтось думає, але це важливо. Важливо. Ви знаєте, важливо. На шевроні "Азову" – "Ідея нації". Монограма двох літер – "І" та "Н". Зовсім не пов’язана з нічим поганим. І от ідея – це те, про що думає Бог у майбутньому, про народ. Народ повинен бути об’єднаний якоюсь ідеєю, якоюсь метою, якоюсь ціллю. Це в контексті часу проявляється. Є народ, згуртовується над ідеєю – і це є націоналізм. Якось так. 

– Клас! Бандера? 

– Я більше котирую Коновальця.

– Чому? 

– Бандера – історичний герой. У свій період він зробив дуже багато. Але якщо ви скажете, хто мені більше подобається з історичних постатей, – це Коновалець. Це фронтовик. Це людина військова, фахова, інтелігентна. Це корпус Січових стрільців. Він був у полоні в росіян. 

– Усе сходиться. 

– Коли воювала Австро-Угорська імперія, Російська імперія. І, до речі, він давав… Він давав слово офіцера. Скажімо так, він міг вільно пересуватися. Він давав слово честі – тоді було поширене таке явище, – що він нікуди не втече. Він дотримувався свого слова. Потім повернувся. У Роттердамі Судоплатов спланував операцію і його вбив. Але це була крута людина. Історична постать, про яку, можливо, менше знають, ніж про Бандеру, але варта. 

– Для тебе номер один український герой?

– Для мене номер один. 

– Ще до початку повномасштабного вторгнення я звернув увагу, що всі азовці звертаються один до одного словом "друг". Чому? Це так було незвично чути!

– Так було прийнято в підрозділі. І ви знаєте, у нас були моменти, коли командиром "Азову" у 2015 році був друг Черкас, він був молодший лейтенант. А командир танкового підрозділу був друг Шплінт, полковник. І "друже" нівелює оцю всю... У нас ієрархія побудована не на званнях, а на повазі. І оця військова ієрархія "я полковник, я все знаю, а ви всі ніхто" – такого немає. От слово "друже" – це повага, вияв спільності мети.

– І ще що мене здивувало: якась суцільна інтелігентність усіх, хто причетний до "Азову". Це що, традиції такі? Ну от сидить людина: один з головних "нациків", за версією російської пропаганди, – інтелігентна, освічена людина. І переважна більшість хлопців, яких я знаю, – інтелігентні люди!

– Саморозвиток, книги, освіта. Це важливо. У нас є школа хорунжих. Є такі хорунжі в нас, це люди з історичною, з педагогічною освітою, кандидати філософських наук. І основна мета їхньої роботи заключається не в тому, щоб тобі розказати, тобі щось донести. Їхня основна мета заключається в тому, щоб посіяти діалог. У 2020-му я відкрив мілітарі-хаб в "Азові", де було прямо все забито книжками. Вибрана література правильна, хороша, окрім російської. Достоєвського не було, Толстого не було. Хоча, у принципі, можна читати цих авторів, якщо ти вже...

– Ворога вивчати треба.

– Ворога треба вивчати. І фільм "Груз-200" треба дивитися. 

– Треба дивитися. 

– Це багато що говорить про росіян, про їхню логіку. Але коли ти проводиш лекцію історичну… У нас же збиралися хлопці, проводилися лекції на історичну тематику, розказували, які книжки читати. І основне – посіяти внутрішній діалог. Історія в нас в Україні, скажімо так, дуже слабенько викладалася. І якщо я не помиляюся, узагалі у 2020 році під час ЗНО іспит з історії України був найгіршим за весь період незалежності. Тобто нам це треба було напрацьовувати, доводити. І коли ти людині даєш якусь певну тему, посіюєш внутрішній діалог, людина сама починає прагнути, читати й так далі. Але інтелігенція в "Азові" – для мене це якось так звичайно, так просто, що навіть не знаю, що сказати. 

– Це родина. Це родина, генетика, звичайно.

– Можливо.

– "Друг" звертаюся до всіх азовців, до кожного з них. Друг Калина. Чому Калина?

– Микола Крук мене питає: "Позивний?" Кажу: "Друже Микола, поняття не маю. Дай мені пару хвилин". Є асоціації. У голові асоціації: Канада – це клен, береза – це Білорусь, дуб – це Німеччина. А із чим асоціюється Україна? Із калиною. Пісні, народна творчість. Калина як така – щось про Україну. Багато пісень. Тому все просто.

– Я мушу зараз розповісти нашим глядачам, як ми познайомилися. Це сталося в Маріуполі 12 червня 2021 року. Чому я запам'ятав? Тому що 13-го був день визволення Маріуполя, на який нас із Олесею запросили. Ми летіли, пам’ятаю, військовим літаком до Мелітополя, потім гвинтокрилом до Маріуполя. І в Маріуполі нас зустріли й нам представили Калину, і сказали, що Калина буде з вами весь час. І Калина з нами їздив на джипі, показував Маріуполь, розповідав про "Азов", привіз нас у розташування "Азову", познайомив із Денисом Прокопенком, Редісом, показав хлопців, розказав про історію "Азову", про те, як усе відбувалося і відбувається. Потім показали нам техніку, яка вся була на ходу. Усе заводилося, усе було готове. Незабутні враження! І наступного дня був день визволення Маріуполя: біля драмтеатру захід, де мені пощастило виступити. Я вдячний за тепло, яке я відчув тоді від тебе. Повертаючись до Маріуполя. Я подивився на Маріуполь – я давно там не був – і побачив, що місто розквітло. Воно грандіозним було! Такі проспекти красиві, парки, ресторани – цивілізоване європейське місто! Але мої друзі з Донецька казали мені, що Донецьк не був таким "ватним", як Маріуполь, а от Маріуполь – це гайки взагалі. Тобто населення Маріуполя, казали мені мої друзі з Донецька, було суцільно "ватним". Ну, майже суцільно. Це так чи ні?

– Ні. По-перше, коли ти корінному маріупольцю кажеш: "Ти з Донецька?" – він каже: "Ні, я з Приазов’я". У них були, знаєте, свої історії. Я пам’ятаю, коли ми з вами йшли… 

– Пішки йшли. 

– Ви ще розказували, звертали увагу на архітектуру, на дороги й так далі. 

– На фонтани. 

– Це мені теж запам’яталося. Я пам’ятаю Маріуполь 2014 року і пам’ятаю, як він змінювався. І зі зміною, скажімо так, ландшафтного дизайну в Маріуполі змінювалися люди. І це правда. Концерти класичної музики біля драмтеатру, театральні вистави. Я пам'ятаю, коли приїжджала група Марії Матіос "Нація", – вистава була. Коли приїжджали артисти… Зробили порт, набережну, зробили парки, сквери, "Веселку". Маріуполь змінювався. І люди змінювалися. І взагалі, я думаю, те варварське поводження із цим містом нашого ворога заключалося ще не тільки у стратегічних, тактичних цілях. 

– Помста. 

– Помста, ідеологічна помста. Якщо ми порівнюємо Донецьк і Маріуполь – це колосальна різниця. Донецьк занепадав після 2014 року, а Маріуполь розквітав. На жаль, уже під час повномасштабних дій я не зустрів колосального спротиву місцевого населення… Але не можна сказати, що місцеві не долучалися. Долучалися. Долучалися до ведення бойових… Скажімо так, допомозі бойових дій. Це не була "вата". 

– А багато хто в Маріуполі чекав Росію? 

– Думаю, чекали. Думаю, агентура була напрацьована. Я колись відпочивав у селі Куликівське біля полігону нашого. І жіночка, яка мала такий котеджик біля пляжу, ми там з дружиною і з дитиною зупинялися… Я кажу: "Так до вас приезжают русские?" Вона каже: "Ну, есть один человек, очень хороший, спокойный. Всегда на велосипеде ездит. Он приезжает – и куда-то уезжает все время. Вечером приезжает". От я думаю, що вони приїжджали, досліджували собі спокійно, каталися, дивилися, які містечка, хто стоїть, гарнізони, полігони, креслили, малювали й доповідали. І місцеві теж, я думаю, були.

– Ти розумів, що велике вторгнення неодмінно буде? 

– Так. Ми до нього готувалися. 

– Я пам’ятаю. 

– Ми весь цей час до нього готувалися. Ви правильно зауважили: у нас техніка була не напоказ. У нас техніка, танки… Коли ви пам’ятаєте, ще заводили… Бутусов Юрій, здається, сідав у танк, ми ще прокатувалися на ньому.

– Скажемо, де ми були? На базі в Урзуфі. Можемо сказати?

– На базі. Так, звісно. У нас уся техніка була на ходу. У нас усе озброєння було, ну, не в ідеальному стані, але воно було придатне до ведення бойових дій. Ми дуже за цим дивилися.

– Тобто "Азов" ретельно готувався до великого вторгнення?

– "Азов" ретельно готувався до прямої війни з Росією. Командир підрозділу в грудні 2021 року перед повномасштабним вторгненням давав інтерв’ю.

– Денис? 

– Денис. Коли він розказував одні з можливих варіантів рускіх. І там було сказано про північ, і там було сказано про схід, і там було сказано про південь. Ми розуміли, що буде. У нас офіцерські, сержантські курси проводилися перед повномасштабкою. У четвер, здається, почалося вже повномасштабне вторгнення.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Четвер, так. 

– А в неділю ми проводили заняття для цивільних. 

– Напередодні в неділю? 

– Напередодні для цивільних. Розказували їм про першу медичну допомогу, про інженерну, саперну справу, щоб не було… Бачиш міни, бомби, як поводитися, укриття й так далі. Ми вже готували цивільне населення до цього.

– Чутки про те, що буде повномасштабне вторгнення… Не просто чутки – американці про це казали, британці, європейці, були публікації відповідні в американських засобах масової інформації. Уже називали дату. Спочатку 16 лютого, потім 24-го. Ти вірив у це?

– Вірив. Так усе складалося. Оці переганяння техніки – це ж усе хитрощі військові. Для мене важливим індикатором було, коли вони вже почали палити документи у своїх установах.

– Росіяни? 

– Росіяни. Це ж в Одесі вони палили – посольство Російської Федерації чи хто вони були?

– Цікаво. Консульство? 

– Консульство. За кордоном вони щось палили. Це вже для мене було признаком, що вони замітають сліди. А ще перед цим у них були навчання у 2020-му чи у 2021 році… Ми звернули увагу на навчання, коли вони відпрацьовували висадку десанту в аеропортах. Оце ж ми маємо в Гостомелі. Вони готувалися.

– Початок повномасштабного вторгнення. 24 лютого, ранок. Пригадай, будь ласка, як ти про це дізнався і емоції?

– Ми були на гарнізонах. Хтось уже свої сім’ї відправив. У нас вже було, скажімо так, казарменне положення. Ми вже всі були розташовані: хто на гарнізонах був у цей час, хто вже виконував задачі на секторах оборони. У нас уже були підрозділи протидесантної оборони. Я тоді ще пару днів перед цим катався до них, проводив певну роботу з особовим складом. 

– Певні заходи. 

– Певні заходи, певну роботу з особовим складом у тому числі. Нарешті почалося. А скільки чекати? Нарешті почалося. От у мене було таке враження.

– А вперше як ти дізнався про це?

– А ми всі сиділи, дивилися. Ми не спали. Ми дивилися оце звернення Путіна. Ми вже розуміли, що ця історія проростає. Напруга була колосальна. Варто не забувати, що вже почалися обстріли, уже бойові дії відбувалися на цей час на території Широкиного, на території Павлополя. Вони вже почали обстрілювати. Типу "війська ДНР". І все закономірно. Вони пішли вперед. 

– Тобто страху не було?

– Ні. А ні в кого з азовців страху не було.

– А була радість, що нарешті почнемо? 

– Та ні, радості не було. 

– Бо деякі азовці казали мені, що зустріли звістку про початок повномасштабного вторгнення з деякою навіть радістю. "Зараз ми їм покажемо!"

– Я б не сказав, що в мене була радість, але багато хто хотів показати, на що він здатний. Це не радість – це зосередженість, напруга, розуміння того, що противник непростий. 

– Відповідальність. 

– І відповідальність. Це ж не війна автоматів – це війна ракет, війна авіації. Це зовсім інший рівень. Чи ми були готові до того як "Азов", у контексті ракетних обстрілів, авіації, флоту? Ні, не були. У нас не було американського озброєння тоді. У нас було лише… Пропаганда зробила, що багато хто вірив у це. А в нас було лише звичайне озброєння. Але багато хто був готовий і хотів показати, на що він здатний.

– Я зараз поставлю важке запитання, на яке, може, і не час ще давати відповідь під час війни – не знаю. Але чому росіяни так швидко дісталися Маріуполя?

– Тому що не зустріли належного опору. 

– А чому не зустріли? 

– Хай вище військово-політичне керівництво розбирається із цим.

– Там зрада була? 

– Та я не знаю. Давати якісь припущення… Є якісь слідчі комісії, є якісь компетентні органи, служби, спецслужби. Хай вони розбираються. Я не готовий на це дати об'єктивну відповідь. Суб'єктивно – так, нас усіх здивувало, тому що ми не чекали, що так швидко вони дійдуть. Ось і все. Якщо б вони не дійшли із цього напрямку до нас і ми б воювали на цих рубежах, скажімо так, де ми розуміли, що в них буде такий удар… Важливо сказати, що на цей час уже наші хлопці… Тоді ж район Павлопіль – Широкине – були побратими з морської піхоти, воювали. І в їхніх рядах уже були наші хлопці, розвідники. Вони вже там зустрічали… Одна з підстав того, якщо хтось скаже, а "якщо б була можливість вивести війська з Маріуполя кудись на північ, ваш гарнізон, розуміючи, що так складається ситуація, чи, можливо, варто було подбати про це?". Та ні, наказу не було. Були побратими з морської піхоти, яких, умовно, якщо б ми там вирішили собі, хтось десь там собі щось придумав, просто відійти кудись у сторону Волновахи чи ще кудись у сторону Запоріжжя, – а що б з ними було? Ми теж цього не могли допустити. Війна. Ми до цього готувалися. Захист Батьківщини – наша єдина мета.

– Росіяни зайшли в Маріуполь. Якої тактики вони дотримувалися в місті?

– 1 березня ми вже були в оперативному оточенні фактично. Дальше ми ще зустрічали росіян по дорозі до Маріуполя: і біля Урзуфа, і в районі Мангуша. Вони понесли великі втрати ще тоді. 

– Колонами йшли, так?

– Колонами йшли, звісно, звісно. 

– Довбні, так? 

– Були операції, коли мости взривали наші хлопці. Вище військове керівництво працювало по координатах "Точками У", по їхніх місцях скупчення техніки й живої сили. А вже в Маріуполі… Я не знаю, чи в Сирії була тактика росіян на кшталт їхньої тактики в Маріуполі. У Сирії була лише авіаційна компонента, а тут були вже й наземні війська. Це тотальне знищення як цивільних, так і військових. Я колись уже в період оборони Маріуполя спілкувався з британськими журналістами. Це була жінка. І коли я їй описував їхню тактику повторних обстрілів… Що я маю на увазі? Часто бувало таке, що росіяни… Наприклад, на початку березня в Маріуполі не було світла, води, газу, телефонного зв’язку, інтернету. Повний колапс

– І скільки людей залишалося там? Мирних жителів. 

– Та практично всі, хто був. Тоді люди ще не до кінця розуміли, що вони попадуть в оточення. Тоді люди думали, що якось пронесе. А можливо, це буде як у 2015 році: тільки якісь райони обстріляють.

– Знову ж, прибулі з Донецька, з інших регіонів. Я думаю, 500–700 тис. було в Маріуполі?

– 700? Ні, не думаю. Ні, не думаю. Я думаю, до пів мільйона.

– Багато.

– Це дуже багато. Тоді на початку березня, я пам’ятаю, біля "Обжори" якийсь мобільний оператор дав мобільний зв’язок. Люди, звісно, там скупчилися, почали дзвонити: хто додому, хто, як, де. Туди прилетіли касети РСЗО. Загинуло людей багато. Але це ж не просто так. Не лише це. Певний період часу, пауза, хвилина-дві – і повторний обстріл. Коли люди позбираються, коли починають надавати одне одному допомогу, рятувати… Коли я про це розказував британським журналістам, мені ця жінка сказала: "У Сирії так само було". Вони бомбили, авіація кидала бомби, чекали – і потім знову.

– Тобто це тактика? 

– Так, це тактика знищення, випаленої землі, незважаючи на цивільних. Терор. 

– Я пам’ятаю клумби в Маріуполі, на яких не було вже місця для поховань, братські могили. Чи є статистика, скільки мирних жителів Маріуполя загинуло?

– Мені не відома статистика. Її немає, не існує. Не існує, тому що, на жаль, ніхто з міжнародних організацій не попав у Маріуполь, не зафіксував. Рускіє не дали. А хто ж покаже такі злочини? Як у Грозному вони робили в 1995 році. Я думаю, що, можливо, якось зберуть із часом інформацію. Можливо, хтось кудись виїхав. У мене деякі люди знайомі, з якими ми дружили, виїхали в Німеччину. Але я думаю, що це десятки тисяч точно. Це точно. 

– Мирних жителів? 

– Мирних жителів, цивільних. Це діти, жінки, літні люди, хворі, інваліди. Наприклад, багатоповерхівки, які вони розносили, – вони ж не могли спуститися. 

– Ущент. Розносили вщент. 

– Дуже багато історій було, коли хворі на діабет не отримували належного лікування.

– Умирали? 

– Умирали від цього. Умирали від холоду, від голоду, вмирали, коли були закидані важкими плитами бетонними. Я звертався до політиків тоді, звертався до світових організацій, дзвонив до всіх. Кажу: "Нам хоча б якась евакуаційна техніка на кшталт МНС, щоб ми могли кранами підіймати, тому що люди під завалами". Це страшне.

– Я згадував, як ми гуляли по центру Маріуполя з тобою біля драмтеатру. Згадував тоді, коли я побачив, як звірячі росіяни знищили і драмтеатр, і людей, які були тоді в драмтеатрі.

– 16 березня. 

Ми перебили тисяч 20–25 росіян. Утрати в них були великі. І в техніці: усі танки, уся артилерія, усі ракетні комплекси йшли б туди. У них же намір був який? Узяти Маріуполь за пару днів, за тиждень максимум – і вся ця армада пішла б у сторону Запоріжжя

– Узагалі я бачив багато кадрів – це жах, це якийсь фільм жахів! – як знищували вони пострілами великі 16-поверхові будинки. Просто вщент розносили! Скільки зруйновано будинків у Маріуполі? Є статистика? Кажуть, що майже 90%. Чи так це?

– Можливо, так. Можливо, так. Вони ж упритул танками розстрілювали, незважаючи ні на що. Це тактика терору. На жаль, це об'єктивна реальність. Я дуже шкодую, що ми мало відзняли матеріалу. Я покладався на те, що мої хлопці-оператори, відеооператори… До речі, уже на час блокованого Маріуполя колишній заступник генерального прокурора Гюндуз Мамедов – я йому передавав відео з камер, які мені давали поліцейські. Ми їздили по місту, фіксували. РАГС, де я розписувався зі своєю дружиною, – через дорогу лежали мертві цивільні. Ми їх фільмували, тому що це потрібно було показувати світу. Але це ж окремі моменти. Багато речей ми не вспіли через неможливість потрапити туди чи в інше місце, пробиті колеса, постійні обстріли. Я заїхав на одну позицію до наших хлопців, і мені один сержант – він загинув у Маріуполі – каже: "Друже Калина, порадь, що мені робити?" Він був у мікрорайоні Черемушки, там був їхній сектор оборони. Він каже: "Обстрілювали термічними зарядами. Я чую, як кричать, горять живцем діти, жінки, чоловіки". Каже: "Я не можу із цим жити. Що мені робити?" Кажу: "Воюй". Треба мститися, треба воювати. І це було повсюдно.

– Термічні заряди ж заборонені? 

– По цивільних жилих кварталах, по цивільних домах. Це відповідь на ваше питання.

– Я не знаю, чи бачив ти, а я бачив багато: росіяни зараз у Маріуполі знімають, як вони відновлюють будинки. Дешеві ремонти, але відмивають, напевне, багато грошей. Показують: який Маріуполь став красень при росіянах! Жах. 

– Воно на генетичному рівні залишиться. Люди будуть пам'ятати. Люди знають, хто і що зробив із цим містом. Це точно запам’ятають. Обов'язково.

– 86 днів тривала героїчна оборона Маріуполя. Зараз, якщо б ти знав, що на тебе і твоїх побратимів чекає в Маріуполі на "Азовсталі", ти відвів би свій підрозділ на інші позиції? 

– Без наказу – ні. Це було неможливо зробити, не зрадивши побратимів з інших підрозділів.

– Ну добре, а коли ви опинилися в оточенні, чи були можливості прориватися із цього оточення, чи, може, здатися в полон?

– А, ви питаєте, коли вже було оточення? Коли було оточення, було багато складових, коли ми цього не могли зробити. Перше, наказ – оборона. Для військових це найголовніше. Ми були магнітом. Магнітом, який притягував війська противника на себе. Це всі чудово розуміли. І всі виконували свій обов’язок. Не "Азов" лише, а й інші підрозділи. Близько 20 підрозділів різних. Дрібненьких, маленьких, по парі чоловік, але там близько 20 було. І всі розуміли загальну мету. Ми ж розуміли, що відбувається в Києві, що відбувається на сході, що відбувається на території Харківщини, Чернігівщини. І ми розуміли, що ми військові – нам треба давати бій. І все.

– А деблокувати Маріуполь, коли вже він був оточений, можливо було чи ні?

– Можливо, на початку, коли була  доволі маневрена війна, коли не було лінії оборони і коли Маріуполь не був на 100 км у глибокому оточенні, коли війська противника просунулися. Можливо, на той час і можна було. Але я не головнокомандувач і я не знаю, які були тоді резерви, де був основний напрямок противника, де були колосальні… Я розумію, що Київ, Київська область, Чернігів, харківський напрямок, південний напрямок, Миколаїв… Які були резерви, які були підрозділи, скільки в нас було техніки, забезпечення. Можливо, на початку це ще й можна було зробити. Але що робити з людьми в Маріуполі? Покинути їх? Сказати: "Усе, чекайте: руская власть прийде й порядок наведе"? Так вони повбивають усіх! Вони ж це робили. Вони у шпиталі приходили й убивали цивільних, військових, поранених, ґвалтували людей. Кинути їх?

– Мені здається, що Київ має завдячувати "Азову". Тому що "Азов" тоді на себе взяв 80 тис. росіян.

– У різні періоди різна кількість. Це вже зараз, як плюс-мінус спілкуєшся, оцінюєш: із тим начальником штабу, із тим генералом, із тим генералом. Ми перебили тисяч 20–25 росіян. 

– "Азов" перебив?

– Усі оборонці Маріуполя. 

– Тисяч 25 росіян? 

– Так, утрати в них були великі. І втрати в техніці: усі танки, уся артилерія, усі ракетні комплекси йшли ж би туди. У них же намір був який? Узяти Маріуполь за пару днів – за тиждень максимум. І вся ця армада пішла б у сторону Запоріжжя. А можливо, в інший напрямок. 

– Дніпро?

– Дніпро й так далі. І ми ж це прекрасно розуміли, тому й билися. 

– Як "Азов" опинився на "Азовсталі"?

– Під час планування оборони міста ми розуміли, що цей, скажімо так, індустріальний центр завдяки своїм укриттям, підземеллям, можливості розміщувати особовий склад, техніку є саме цим місцем, де це можна зробити. І дуже важливий фактор – там не було житлових кварталів, там не було цивільних. Так, противник розумів, що ми там, що ми там будемо, можливо. Але ми вже по чуть-чуть готувалися. Туди вже звозилися продукти харчування. Заступник командира з тилу та логістики вже забезпечував… Був випадок, коли хлопці приїхали забирати БК далі за Маріуполь – і буквально за пару годин там вже були рускіє. Просто ми забирали, звозили на "Азовсталь". Це вже під час боїв. А до боїв, я ж кажу, ми планували, уже велися певні розмови з місцевою адміністрацією. 26 лютого штаб оборони Маріуполя був у військовій частині 3057 на Нахімова. Але потім прийшло розуміння, що, у принципі, це ж теж жилі квартали. Пріоритетна ціль для противника. І, у принципі, відвести удар від цивільних туди. 

– Цивільні й діти на "Азовсталі". Російська пропаганда розкручувала меседж про те, що азовці прикриваються дітьми. Що насправді було?

– Територія заводу "Азовсталь" була доволі безпечною в плані укриттів. І там були цивільні. Цивільні, які з інших районів поприходили. Там же працювало пів Маріуполя. І вони розуміли. І вони перебували в тих бункерах. Коли вже рускіє рознесли всі квартали в Маріуполі, це здавалося безпечним доволі місцем. Зі своєї сторони ми не могли їм забезпечити, скажімо так, коридор якийсь. Рускіє казали: "Всьо, режим прєкращєнія огня" – і кидали бомбу. У своїх зверненнях я постійно говорив про цих людей. З вищим військово-політичним керівництвом ми піднімали це питання. На переговорах з рускімі наші політики теж про це казали. Це було пріоритетом. Уже в кінці квітня почалася перша евакуація цивільних із заводу.

– Я думаю, що це вже не військова таємниця. Скільки наших військових перебувало під час боїв на "Азовсталі"?

– У полон вийшло близько 2,5 тис. військових із різних формувань. Навіть ТЦК та СП, залізничні війська, поліцейські. Але найбільші втрати наш підрозділ поніс, перебуваючи саме на "Азовсталі", від бомбових ударів. Я озвучив, скільки ми знищили противника. Повірте, наші цифри, коли можна буде про це казати, коли закінчиться війна, – цифри наших втрат під час боїв невеликі. А скільки ми знищили? Це дуже важливо. 

– "Азов" утратив у Маріуполі майже все: і зброю, і оснащення. Яким чином вдалося відновити і примножити – ще й примножити! – боєздатність?

– У цьому контексті сказати про… Варто подякувати підрозділам авіації, Головному управлінню розвідки за десантні операції на гелікоптерах. Шість разів вони прилітали, евакуювали. 

– А місто в оточенні. Героїчно! 

– Про це потрібно писати, про це потрібно казати. Сплановано теж добре – скажу так. 76 поранених ми віддали, що дуже важливо. Один із цих поранених – це був командир батальйону Микита Надточій. Він отримав надзвичайно складне поранення. У березні його евакуювали. У кінці травня, можливо, у червні, він уже почав командувати окремим загоном спеціального призначення, який формувався в Запоріжжі. А до того в мене було пару чоловік із групи комплектування в Києві, які вже формували "Азов". У нас була на бастіоні нарада. На тій нараді ми проговорили те, що, скоріш за все, ми загинемо. Об’єктивна реальність. І "Азов" не повинен померти як явище. "Азов" повинен продовжувати свою боротьбу. Ми ж розуміли, що війна не закінчиться на нас. І в цей час була дана команда – вони почали збирати людей. Був старшим друг Дмитрик, пізніше повернувся з лікування друг Номад, який потім очолив увесь цей підрозділ. І вони набиралися сили. Було багато людей, отримували елементарну якусь техніку, якесь стрілецькі озброєння. Вони вже воювали на ременівському напрямку, проходили вишкіл добровольців. "Азов" формувався. І вже пізніше, коли нас обміняли, коли вже повернувся друг Тавр, він став командувати окремим загоном спецпризначення. Уже багато людей назбиралося, створився фонд "Азов One", де люди донатили, ми за ті гроші купляли техніку, харчування, амуніцію й так далі. "Азов" ніколи не переставав існувати. І в Маріуполі, і вже потім у Запоріжжі, і навіть під час того, коли ми воювали в Маріуполі, "Азов" там, на великій землі, набирав сили.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Що безпосередньо входило у твої обов’язки під час перебування на "Азовсталі"? Чим ти займався особисто?

– Я заступник командира по роботі з особовим складом. Я займався всім. Усе, що стосується людей. Це безпосередня участь в управлінні підрозділом, це безпосередня участь у командному пункті й це люди. Та в мене було багато всього, чим я займався! Поміж цими періодами для мене було дуже важливим фіксувати злочини росіян, передавати на велику землю. Тому що ми всі думали, що ми загинемо. Це було важливо: показати світу героїчну боротьбу, професійність наших військових. Наші пацани розмотували спецназ ГРУ просто вщент. Два генерали російські загинули під час боїв у Маріуполі, якийсь капітан першого рангу Чорноморського флоту РФ, начальник штабу спецназу ГРУ, куча всяких різних офіцерів, командирів. Про це важливо було донести, показати. Це одна складова. Я їздив, спілкувався із цивільними. За два дні до 16 березня я приїжджав у драмтеатр. Є фотографія, де я спілкуюся з людьми в драмтеатрі. Деякі люди питали мене: "А як ви вважаєте, тут безпечно?" Я пам’ятаю ті очі, пам'ятаю цих людей. Я кажу: "Тут напис величезними літерами "Дети", тут драмтеатр – хто сюди вдарить?" І що? Вони кинули бомби. І що важливо: коли наші хлопці, які перебували поряд, бігли туди надавати допомогу, вони обстрілювали мінометами наших хлопців, щоб не попали туди. Щоб, боронь боже, не показали, боронь боже, не надали, можливо, медичної допомоги людям…

– Вони ж прямою наводкою били по драмтеатру?

– Та це бомби. Скинули бомби. Так вони й по пологовому будинку скинули. Багато куди. Це їхня тактика. Це було важливо показати, важливо було спілкуватися із цивільними, спілкуватися з хлопцями. Ми з Героєм України посмертно другом Гоголем їхали в підрозділи. На території заводу була розміщена територіальна оборона Маріуполя. Шалені хлопці! Ми приїжджали туди, я їм розказував, що відбувається навколо Маріуполя, що відбувається в Маріуполі, як ми боремося, деякі напрямки, фронти, скільки техніки знищено й так далі. А друг Гоголь питає: "Скільки з вас уміє стріляти? Скільки вміє зброю привести до бою?" І це були страшні цифри. Вони нічого не вміли. Їх учили. Гоголь приїжджав туди й учив. Він геройськи загинув. Знищував танки – і танк прямою наводкою попав…

Що мене здивувало? Мене здивувала відсутність інформації. Тобто як може бути у XXI столітті, коли ти не знаєш нічого? Потім уже завдяки тому, що хлопці на гелікоптерах привезли Starlink, у нас уже з'явився зв'язок. По підрозділах теж, по секторах оборони надали, була якась можливість. А тоді наші зв'язківці – я не знаю, як вони змогли зробити інтернет у нас на штабі. Через якісь, там, мобільні... Ми з вами і з вашою дружиною постійно зідзвонювалися.

– У нас з Олесею були щоденні майже дзвони, іноді й щоночі.

– Третя ночі, п'ята. Це був дуже важкий інтернет. Але ще зі "срочки" я пам’ятаю, була така тема – інформаційні листи. На А4 роздруковували. Я ще думав: "Боже, для чого воно потрібно?" Розуміючи відсутність інформації в Маріуполі, я розумів, що це важливо. Навіть у нас була нарада на території водоканалу, коли ще були хтось із місцевих чиновників, ще представники інших підрозділів. Ми там збиралися, обговорювали тему гуманітарного забезпечення населення, де будемо ховати людей: а їх тоді вже було багато вбито, цивільних – й інформування. От ми розпечатали. Друг Доцент із хорунжої служби сидів на комп’ютері. Зі штабу ми давали оперативну інформацію: скільки підбито техніки, знищено ворога й так далі. Ми роздруковували ці листи, роздавали як по позиціях місцевих, так і по місцевих. Я не бачив такого інформаційного голоду… Люди передавали, читали, давали іншим, розносили військові між собою.

– Як листівки під час Другої світової.

– Так. Такі враження залишилося. Гроші були не потрібні. Грошима можна було розпалити вогнище. Тоді ж холодно було: березень, квітень – сніги лежали.

– Я тебе тоді назвав іноді "голос "Азовсталі". Тому що все, що відбувалося на "Азовсталі", транслювалося через тебе. Ти багато смертей бачив?

– На жаль, так.

– При тобі гинули люди? 

– При мені помирали люди. 15 квітня, "Бастіон". Шалені дні були. Я спав години дві-три. Переважно я лягав о третій ночі. Бляха, я ще тоді обдзвонював… Тоді я ще дзвонив до батьків, родичів тих, хто загинув.

– Не побажаєш нікому такого.

– І командир теж дзвонив. Бляха, я зрозумів тоді, що я морально не стягую. У контексті того, чим я ще займався. Я хочу висловити велику подяку дівчатам з великої землі, які взяли на себе потім цей обов’язок, зняли з мене цей тягар. Це було просто дуже-дуже морально важко.

– Кричали батьки?

– Реагували по-різному. Хтось не вірив, хтось плакав, хтось казав: "Дякую за те, що мені сказали". І я дякував їм за їхнього героя. А ще нагородження особового складу входило. От під час тих усіх боїв я ще примудрявся подавати списки на нагородження людей. А вони це заслуговували! Це було необхідно як для підняття мотивації людей, так і для відзначення того, що вони зробили. Це дуже важливо для солдатів. А ще шлюби брали. 

– Прямо там? 

– Прямо там.

– І ти свідчив? 

– Командир військової частини 3057 полковник Денис Шлега – ми вже потім у Туреччині разом були – засвідчував акти шлюбу. Були випадки, коли в РАГС… Тобто хлопці, скажімо так, хотіли одружитися. Розуміючи, що майбутнє за годину вже невідоме. Через годину тебе вже могло й не бути. Вони хотіли одружитися. І ми допомагали, максимально сприяли. І були навіть такі випадки, коли я дзвонив до мера Львова Садового. У РАГС кажуть: "А який акт? Пришліть "Новою поштою". Розумієте, це вже березень-місяць. Як ти пришлеш?

– Тут і старою не пришлеш. 

– Я дзвонив до мера. Кажу: "Так і так, пане мер, я такий-то, такий-то, заступник командира з міста Маріуполь. Посприяйте, будь ласка". Сприяли всі. До багатьох дзвонив, багато було таких випадків. І так сприяли, укладали шлюби. Бляха, про нагородження. У мене був випадок, коли в нас 8 травня по заводу "Азовсталь" летіли тритисячні ФАБ.

– Тритисячні? 

– Тритисячні ФАБ. Тоді загинуло більше 100 військових. І я подавав списки на нагородження. Не кожен день, а десь там, коли знаходив… Знаєте, коли командири давали якусь інформацію: той-то і той-то проявив героїчний вчинок, його потрібно, він заслуговує на нагороду, Орден мужності чи Богдана Хмельницького, чи за військову службу Україні. Потрібно подати. І десь пару днів збиралося, я складав списки й подавав. Подавав офіцерам зі Східного територіального управління, у Головне управління Національної гвардії, колись із міністерством напряму зв'язувався, з Мері Акопян, вона була заступницею покійного міністра Монастирського. З Офісом президента зв'язувався. Вони всі максимально йшли, сприяли. Я подаю список, а там 200 посмертно. І мені пише офіцер: "О боже!" Я подавав 20 чоловік, 30 чоловік, 15 і так далі, а тут більше 100 посмертно. Це було дуже страшно. Те, що запам’яталося. А 15 квітня був перехід із правого берега. А ми були на "Бастіоні" в цей час, Денис планував операцію. До речі, Головне управління розвідки, армійська авіація, усі ті прильоти. Денис і Головне управління розвідки – ось так комунікація була побудована. Я лягав спати о третій ночі. Тут я лягаю о 12-й. Думаю, пів годинки покимарю. У мене таке двоярусне ліжко. Лягаю спати – сон не бере. Думаю: "Та ні, щось не то". Встаю, іду. Моментально пропадає світло, білий дим, я нічого не чую. По спині пролітає… Я розвертаюся назад – бетон, залізо, люди, 14 "200-х", більше 20 "300-х". Тоді попали в бункер. Я думаю, що це ракета. Командир каже, що це ФАБ великий. Важко сказати. Ми надаємо першу медичну допомогу людям. Хтось помирає повільно, когось відкопуємо. Моє ліжко… Щоб ви розуміли, усі думають, що я "200-й". Моє ліжко просто втиснуте в стіну. І я пам'ятаю, колона стояла – і на колоні було двоярусне ліжко. На другому ярусі спав Орест, мій відеооператор, а на першому… 

– Той самий? Легендарний уже. 

– Той самий. А на першому Нава, вона написала книжку. Вона ж теж повернулася, скажімо так, до нас. Вона колись працювала в нас у пресслужбі, потім звільнилася – і вже на період повномасштабки прийшла знову до нас. Я пам'ятаю, вона така, як пір’їнка. Я її майже одною рукою взяв, і з того ліжечка переніс в інше місце, де ми складали поранених. У цей час якраз прорив із правого берега. У цей час мали прилетіти гелікоптери, Денис на зв'язку. Ракетний удар, штабу немає, зв'язку немає, інтернету немає. І ми почали відкопувати людей з-під завалів. Багато хто уві сні помер. Миттєво. Але й були випадки, коли дружина бачила, як помирає чоловік там же, на "Бастіоні". І дівчинка така: Альона, медик – тоді теж загинула. Мій побратим, начальник фінансової служби, загинув. Ішов полювати за танками… Начфін ходив за танками полювати. Теж тоді загинув, поранення мав. Я, відповідно, тримав зв'язок із дуже багатьма людьми з України. Я перебазувався на "Желєзяку", де був наш шпиталь. Там була можливість зв'язку, там ми поранених уже чекали. Це найболючіший, найважчий мій спогад із Маріуполя… Протягом дня поступають поранені, а пізніше ввечері починається армагеддон. Це було моє місце. Саме там, саме в цей період. І я це розумів. Тоді привозили людей. Медики сходили з розуму від того, що вони бачили. Трималися, звісно, але морально було дуже важко. І тоді я говорив із хлопцями, коли в них уже закривалися очі, коли вже все. Тоді я побачив багато людей, які помирають. У медиків було два відра. Перше відро – там лежали ноги, руки, сустави – усе, що ампутували. І вони мені щось сказали про саперів. "А для чого вам сапери?" Кажуть: "Практично кожен поранений у руці тримає гранату. У нас одне відро для ампутованих кінцівок, а друге відро – для гранат". Отак наші хлопці воювали. Ось так вони хотіли здаватися в полон…

Відправили сержанта забрати тіла наших військових із маріупольського моргу. Він приїхав. Я дивлюся йому в очі й розумію, що людина, скажімо так, глибоко вражена. Він каже: "Друже Калина, я тобі не можу передати... Я свічу фонариком, ступаю на якісь м'які сходи й захожу в приміщення. Свічу фонариком, а там усе в мішках. Я ходжу по трупах. Завалено майже до середини кімнати. Я починаю перебирати все: малі діти, голови, цивільні в тих мішках"

– Я згадав зараз, як ми з начальником штабу "Азову" Богданом Кротевичем, Тавром, записували інтерв'ю й гуляли Києвом. І в цей час вибух: почали бомбити росіяни Київ. А він каже: "Хіба це вибухи?" Я хочу запитати вас: що летіло на ваші голови кожного дня і скільки? Що це за бомби були?

– У XXI столітті – а можливо, і в історії – такого не було, коли по місту летіло все, що було на озброєнні в росіян, окрім ядерної зброї. Корабельна артилерія фігарила постійно. Корабельна артилерія, вдумайтеся! Ракети, бомби з літаків. У нас не було систем ППО середньої дальності. Вони кудись зчезли з Маріуполя. Десь, можливо, в іншому місті вони були більш потрібні… Вони були, як на ученнях. Можливо, курсанти тренувалися теж. Скидали ФАБ. Це ще не КАБ були, не та бомба, яка летить, грубо кажучи, 30 км. Це були просто бомби авіаційні.

– Вертикальні. 

– Скидали. Було по 100 вильотів. Авіація, системи залпового вогню всіх видів.

– "Смерч", "Град". 

– "Смерч", "Град", "Ураган" – усе. Танки, артилерія всіх калібрів, стрілковка й так далі. Просто все, що було. 

– Страшно було? 

– Моментами – так. Багато в кого виникало, знаєте, таке враження, що хай воно вже все закінчиться. Якось раз – і все закінчилося. Тому що це були жахливі моменти. Я навіть плакав. Я один раз у Маріуполі ридав, як мала дитина. Та сама "Желєзяка". Щоб ви розуміли, дуже багато поранених різного ступеня. Запах у цьому приміщенні об'єктивно… Розумієте? Бойові дії, порох, піт, кров, тіла, які гниють. Запах медикаментів, відсутність повітря, підвальне приміщення, бинти, які там перуть, тому що з медикаментами було дуже важко. І я помічаю дівчинку. Просто маленьке янголятко. Їй шість, здається, років було. Аліса. Просто бігає там: поміж отих усіх військових. Хтось помирає, хтось каже свої останні слова, хтось кричить від болю, хтось мовчить. І вона там бігає, оце янголятко. Я підійшов до неї, запитався: "Хто твоя мама?" А мама була медсестра. Їй не було куди йти. Чи був батько, чи не було, я не пам'ятаю, але батька там не було. І вона була зі своєю мамою… Вона в цих умовах. І вона, як сонечко просто світило. Я відійшов в іншу сторону, де мене люди не бачили, і в мене просто покотилися сльози. Я думаю: "Господи!" Я попросив цю медсестру, чи можна записати відео з тою дівчинкою. Я ще знімав це відео й коментував. Вона читала книжечку. І моя задача була тоді номер один – зробити так, щоб вона вижила. Просто щоб вона вижила. Потім, коли була евакуація цивільних, маму забрали в Донецьк, а її забрали на підконтрольну територію України. Слава богу, усе добре. Усе добре. Тоді такі емоції я пережив! У мене ж самого діти. Це важка морально штука.

– Щодо побуту в тих нестерпних, нелюдських умовах. Що ви їли і що пили?

– Пили воду. Технічна вода. Їжа там якась… Знаєте, що варто відмітити? Відмітити просто колосальну самоорганізацію. Дівчата, які працювали у стройовому відділі, у кадрах, фінансовому відділі й так далі, – вони якось самі знали, що робити. Хтось готує, хтось прибирає, хтось протирає ліжка, ще щось. І вони з тих всіх залишків, що там було: якісь крупи... Спочатку було більше продуктів, пізніше вони – під кінець – уже підзакінчувалися. Економили якусь крупу, водою розбавляли, варили й так далі. Важко було із цим. Але це ж... Чесно, це було не саме головне.

– Пили технічну воду? 

– Так, кип'ятили, звісно. Спочатку була нормальна вода – потім вона закінчилася. Зливали там із труб із заводу й кип'ятили – та й пили. Нормально. 

– А як милися? 

– Важка історія. Вологі серветки. Ще, можливо, на початках і була доступна така опція. Але й технічною водою. Були випадки, коли там можна було помитися в тазику, закритися. Навіть не в тазику, а набрати в півторалітрову бутилочку, і можна було там помитися – якось так. Хоча теж треба було економити. Ми ж не знали, скільки… 

– Було багато загиблих, багато поранених. Що робили із загиблими? Де вони були? Де перебували?

– На завод. Ми всіх. У нас був рефрижератор: машина, куди ми їх звозили. Для нас пріоритет №1 – не залишати своїх бійців десь там. Я навіть скажу таку історію... Центральний морг у місті Маріуполі. Ще на початку боїв двох наших військовослужбовців завезли туди в морг. І ми розуміли, як розвивається ситуація, розуміли, що цей морг попаде під російський контроль.

– Ви забрали хлопців? 

– Так. Я відправив туди офіцера й одного сержанта. Він приїхав. Я дивлюся йому в очі й розумію, що людина, скажімо так, глибоко вражена від побаченого. Він каже: "Друже Калина, я тобі не можу передати, що було. Я свічу фонариком, ступаю на якісь м'які сходи й захожу в приміщення. Свічу фонариком, а там усе в мішках. Я ходжу по трупах. Завалено майже до середини кімнати. Я починаю перебирати все. Задача є задача. Малі діти, голови, цивільні в тих мішках". Він знаходить наших хлопців і привозить їх до нас на "Азовсталь". Потім ми привозили їх до рефрижератора. Та багато й інших, і військовослужбовців з інших підрозділів. Якщо була можливість, теж туди завозили.

– Що з тілами сталося, коли ви вийшли з "Азовсталі"?

– Я вам потім розкажу про умови, про які ми говорили рускім. Якщо ви пам'ятаєте всі мої звернення, які були до військово-політичного керівництва, до міжнародних організацій, до світових лідерів, – я говорив про те, що для нас важливим є три складові всього. Цивільні, яких необхідно евакуювати, тому що це цивільні. Поранені, важкопоранені, яким потрібно надати належне лікування. 

– І поховання. 

– І поховати героїв із почестями. Тому що, у моєму розумінні, військові з тої сторони чи з тої сторони повинні дотримуватися правил ведення війни, повинна бути якась повага у військовому контексті. І вони повинні були помогти забезпечити евакуацію цих усіх тіл на підконтрольну Україні землю, щоб батьки, рідні поховали.

– Забезпечили? 

– Частину тіл віддали, я знаю точно. Але Денис передавав їм карту з позначками, де… На території "Азовсталі" вже був період, коли перебування, скажімо, на відкритій місцевості – це "200". Були поховання. Неможливо було аж туди добратися. Причому там якась бомба вже туди впала – там пів рефрижератора розвалило. Не було об'єктивно можливості вже туди доносити всі ті тіла. Ховали, прикопували – скажу так. Редіс показував на карті. Поки що в нас є ще тіла неопізнані. 

– Непоховані? 

– Непоховані, так. 

– Було багато "300-х", а ліків було вже менше й менше. І кажуть, що навіть операції проводили інколи без анестезії. Це правда?

– Правда. І ампутації проводили без анестезії. І рани заживали без антибіотиків.

– Ампутації без анестезії?

– Да. Мурах кидали на частини шкіри, щоб вони з’їдали, скажімо так, те, що вже псується. На період виходу з території "Азовсталі" в нас було близько 300 важкопоранених. І велике дякую хлопцям, які привозили медикаменти нам на гелікоптерах. Це врятувало дуже багато життів.

– Що найважче? Зараз пройшло вже скільки часу. Що найважче, на вашу думку, було на "Азовсталі"?

– Узагалі на "Азовсталі" нічого легкого не було. Найважче, мабуть, як помирають люди. Для мене особисто найважче було те, що ти до біса нічого не можеш зробити, коли в місті вмирають цивільні. От нічого не можеш зробити. 

– Найжахливіший день "на Азовсталі" який був? 

– Я про ті дні розказав. Це "Бастіон", попадання бомби, це "Желєзяка".

– Були моменти, коли ви були просто у відчаї? 

– Ні.

– Ніколи? 

– Ні, не було. У відчаї не був ні разу. Був момент, коли вже був наказ у травні. Коли був 16-го, якщо не помиляюся, наказ на припинення оборони, коли вже групи виходили. І був момент, коли ми вже знищили свою зброю. А ми ж не віддавали. 

– Ви знищували зброю? 

– Звісно. 

– Ви і телефони знищували, щоб росіянам не дісталися? 

– Нічого їм не дісталося. Нічого! Можливо, десь хтось з інших підрозділів залишив якийсь один автомат, щоб не було, знаєте, потім у полоні якихось проблем. Але вся техніка, яка там ще лишилася… Якась броньована машина в нас ще була на пів ходу. Усе знищували.

– Карти, документацію, телефони?

– Карти, документація, телефони, флешки – усе було знищено. Зброю знищували. І я розумів, що треба виходити. І в мене була думка: "Чи, може, простіше поступити?" Я попросив медиків, чи є в них, скажімо так, якийсь препарат, який зробить так, щоб я не виходив, а лишився там назавжди. Вони зробили, принесли мені. Я вийшов. Зловив себе на думці, що це буде так неправильно з моєї сторони, не по-людськи, коли я як один із командирів не вийду разом з усіма. Я розумів, що, скоріш за все, до мене буде зовсім інше ставлення: скажімо так, більш прискіпливе, ніж до інших. І я переживав про те, що, можливо, я цього не витримаю. Але відповідальність перед людьми, розуміння того, що так легко подарувати рускім своє життя, можливо, і не варто. Та не "можливо", а не варто! І посмішка. Приходжу на штаб, говорю з Денисом – і все: прийняте рішення. Ми виходимо.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Я знаю, що коли ще не було навіть розмов про вихід, коли була загроза полону просто, що вас візьмуть, ви обговорювали, хто і як піде з життя. Таке було?

– Було. Але я не буду про це казати. Я розкажу про себе. Про себе я сказав, про інших – хай вони скажуть.

– А були хлопці, які хотіли закінчити життя самогубством? Може, поранені, важкопоранені? 

– Та були.

– І закінчували?

– Ні.

– Жодного випадку? 

– Я не бачив. 

– Ви особисто готові були вмерти? Ви собі ставили таке запитання?

– Я особисто не міг повірити в те, що я залишуся живий. Уже наприкінці я навіть не хотів спілкуватися: було важко спілкуватися з рідними. Коли дружина телефонує чи ще щось, знаєте, придумувати якісь казки про те, що все буде добре, все буде чудово. Не все ж добре було, але треба було якось говорити, якось казати ті слова, щоб батьки не переживали, дружина не переживала, дитина не переживала, рідні. Рускі мене разів 10 убивали по їхньому телебаченню, так що я вже такий був: трошки там, трошки там. 

– Ти смерті боявся?

– Самої смерті – ні. Це швидко. Знаєте, не страшно померти – страшно залишити своїх побратимів напризволяще. Як командир, як офіцер кожен військовий повинен розуміти, що найбільша ганьба – це залишити своїх побратимів. Страх смерті був… Я не боявся. А от питання, чи могло скластися так, що я не допоможу, що я щось не зроблю, – оце було страшно.

– Скільки відсотків ти давав собі, що виживеш на "Азовсталі"?

– Я не думав про це. 

– Але ти більше розмірковував про те, що не виживеш, чи навпаки?

– Я робив усе можливе для того, щоб вижили наші хлопці і дівчатка. Не про себе – про них. Так повинні думати командири, так повинні діяти. Я вам розкажу одну річ. Я виходжу в коридор і бачу: Денис – злючий, як чорт! Я не розумію, що сталося.

– Важко уявити собі Дениса злючого, як чорт. 

– Важко, повірте. Попри все те, що було. Я питаюся: "Що сталося?" Він каже: "Ти уявляєш? Вони мені сказали, що можуть мене евакуювати на велику землю". 

– Хто сказав?

– Із кимось розмовляв. Якісь операції ж були. Можливо, на гелікоптерах йому пропонували. Ви розумієте? Він каже: "Як вони мені могли таке запропонувати?" Він думав про нас. Він нас точно не міг би кинути. І люди всі це знали. І люди все це бачили, розуміли, відчували. І так усі поступали.

– Були хлопці, які від такого нелюдського напруження божеволіли?

– Я скажу так: їм було морально важко. Але всі підтримували один одного. До речі, у нас була така ідея: зв’язатися з президентом і пояснити, розказати, що відбувається, щоб він це знав. Я пам’ятаю, я в штабі – і мені телефонують: "Зараз буде говорити президент". – "Ого, нічого собі!" І в трубку: "З вами спілкується Володимир Зеленський". Кажу: "Добрий вечір, пане президенте. Я зараз передам трубку Денису". Підбігаю до Дениса, кажу: "Денисе!" А там бій – Денис, як завжди, з командою. Кажу: "Денисе, президент". Денис виходить, поспілкувався. В мене було таке враження тоді, що президент чарівною паличкою вирішить усі наші проблеми. Але я не заздрю тій людині, ще й у цей божевільний період. Так, я розумів, що відбувається в Києві, на інших напрямках. Але для мене ж світ крутився навколо мене. І я розумію: "А що він міг зробити?" Але принаймні донести йому інформацію з перших уст, сказати те, що насправді відбувається, – не те, що йому доповідає вище військове керівництво: "Та все нормально, ми рубаємося"… Денис розказав ситуацію, обстановку і так далі.

– Вони після цього багато розмовляли?

– Ще розмови були. Ми говорили про пропаганду. Ми казали про те, що "Азов" в очах світової спільноти був теж якимись терористами, націоналістами – незрозуміло ким. До речі, деякі країни офіційно сказали, що вони помилялися, – наприклад, Японія – стосовно нашого підрозділу. Я пам’ятаю телефонну розмову. Мені кажуть: "Святославе, а у вас є греки в підрозділі? Це ж Маріуполь". – "Пару секунд".

– У нас є всі.

– Так. Я кажу: "Зачекайте пару секунд". Чух-чух-чух! Якраз на штабі був Павріанідіс. Він загинув, на жаль. Ще один військовослужбовець. І мені кажуть: "Сьогодні президент буде виступати в парламенті Греції, буде розказувати про вас. І важливо показати, що є інші національності у вас в підрозділі". І знаєте, це перший раз, коли на такому рівні для "Азову" хтось щось зробив у контексті тої брудної пропаганди, нівелювання цього. І це зробив президент. Узагалі ми маємо пишатися тим, що в нас є можливість в Україні говорити правду. Коли потрібно покритикувати, ми можемо критикувати – нам за це нічого не буде. Коли обмінюють полонених… Коли не обмінюють наших полонених, ми про це кажемо. А коли обміняють – і це важка праця – треба подякувати. Тому все просто, все чесно. У нас у країні можна вказати на помилки, а можна і подякувати за щось хороше. І президенту треба подякувати, бо хорошого є багато.

– Я взагалі вважаю, що якщо б він побіг на початку вторгнення повномасштабного… Західні лідери ж пропонували йому літак і все, що завгодно, а він залишився. І це було, я скажу, потужно. Я навіть не хочу припускати, що б було, якщо б він виїхав із Києва.

– Можливо б, тоді росіянам вдалося дещо, чого вони хотіли. Це однозначно. Ми як військові, до речі, дуже сильно оцінили цей вчинок.

– Вихід з "Азовсталі" і полон. Дуже важка сторінка в житті кожного азовця. Я зараз підійду до неї. Як приймалося рішення про вихід з "Азовсталі"?

– Так рішення не приймалося про наш вихід з "Азовсталі". 

– Був наказ. 

– Ні, ми хотіли рубатися. Ми ж хотіли рубатися до останнього. І Денис про це казав. Скажімо так: говорив рускім, що ми здаватися не будемо. Пріоритет розмов з рускімі був один: поранені, важко поранені. Їх 300 чоловік, вони вмирали. Треба було проводити евакуацію. І тіла наших військовослужбовців. А ми б лишилися і ми б продовжували воювати. З рускімі ніхто не домовлявся про те, щоб ми виходили. Ми ж в полон не хотіли здаватись. Оце важливо. Але генерал-лейтенант Алексєєв, генерал Зорін...

– Це заступники начальника ГРУ ГШ Росії.

– Переговорники, так. У тому процесі були ще й наші спецслужби. Денис же не сам із ними, скажімо так, вирішував. Але, бляха, я пам’ятаю той день, коли він вийшов туди з ними говорити. Сигарет уже практично не було ні в кого. 

– Це перший раз, так? 

– Чи перший, чи другий – я не пам’ятаю. В мене було трошки табака. Мені один військовослужбовець зробив люльку з гільзи... Це мені кум привіз маленький ящичок сигар. І коли в бастіоні ми відрили із завалів мій рюкзачок, там було декілька сигар. Ми їх там порубали ножицями – і оцей табачок ми курили. У цей день диміли всі просто на нервах. Денис вийшов говорити з рускімі. 

– Чи повернеться?

– Так, чи повернеться, чи не повернеться.

– Із чим повернеться?

– Не про те, із чим він повернеться, а чи він повернеться. От які були переживання. Ми говорили про те, щоб віддати поранених і вбитих, і некомбатантів: жінок, медиків. А рускі кажуть: "Ні, або всі, або ніхто". Вони ж розуміли, що якщо ми зі своїх плечей скинемо цю болісну моральну травму, ми або будемо далі фігаритися довго з ними... Ми ж шантажували! Ми ж їм говорили, що "підвали настільки укріплені, що ви нас ніколи з них не дістанете". Ми ж не говорили про те, що бомби падали і по 100 чоловік загинуло. Розумієте? Так, вони всі пробивалися тими ФАБ.

– Тобто блефували?

– Та звісно. І рускі кажуть: "Або виходьте всі, або ніхто. Або ви всі там здохнете". Ми кажемо: "Ми будемо воювати і ваших вбивати ще скільки часу". Ставили умови. До речі, з вашого дозволу. Я на телефоні собі записав ще 16 пунктів, які наші вимоги озвучували, – і рускі сказали, що вони їх виконають. 

– А ви можете зачитати?

– Можу. Денис же збирав тоді всіх командирів підрозділів, і ми обговорювали ті пункти… Денис же не сам приймав рішення, а з командирами інших підрозділів.

– Поки ви будете шукати, я хочу сказати. У нас із Денисом з подачі Калини, бо він був зв’язним і він ініціював це, вийшло два великі інтерв’ю прямо з "Азовсталі". Але ніхто не знає, окрім Дениса, Калини і мене, що цих інтерв’ю було насправді чотири. Два інтерв’ю не вийшли. Записані вони були вночі, здається, о 3.00. Перше – перед тим, як Денис пішов перший раз розмовляти з генералом Алексєєвим. Він сказав: "Якщо я не повернуся – виставляйте". І друге інтерв’ю ми записали перед виходом "Азову" з "Азовсталі". І Денис теж сказав: "Якщо…"

– Він тоді був поранений…

– Да. І Денис сказав: "Якщо нас уб’ють – випускайте". І ось ці два інтерв’ю не вийшли. Нещодавно я їх подарував Денису. Може, коли-небудь, коли вже будемо про історію розмовляти, і випустимо. Як Денис скаже.

– Ну так, це…

Після виходу з "Азовсталі" один російський офіцер знаєте, що сказав? "Желаю вам солдатской удачи и надеюсь, что мы вместе еще повоюем"

– Отже, 16 вимог.

– Що ми вимагали від рускіх? Дотримання Женевських конвенцій. Оскільки був уже режим припинення вогню: він, скажемо так, так-сяк був. Можна було порозбирати завали, пошукати якісь медикаменти, що позалишалися, якусь воду, їжу, у когось щось було, можливо… І другим пунктом було, що ми беремо аптечки: в когось там ще була… Ну, так: забираємо все, що можна, із собою. Фейсконтроль – як в аеропорту, я так собі записав. Тобто вони гарантували те, що не буде таких, знаєте, шмонів, прийомок, там, забирають це… Вільно, так: ми домовилися, що ми будемо без зброї, без гострих ножів. Ми виходимо з речами. Домовилися про те, що нас не розділяють. Азовці з азовцями в полоні. Не буде фізичного насилля, побоїв. Два Starlink можна було взяти із собою і три мобільні телефони. Домовленість була: Starlink, у нас буде інтернет, буде можливість хлопцям чи дівчатам дзвонити додому, казати, що ми, як. Про те, що буде надана гуманітарна допомога з підконтрольної території України. Ну, я теж думав, що в рускіх не все гаразд із забезпеченням. І я розумів, що якщо вони дадуть добро привезти, то, можливо, це буде добре. Важкопораненим буде надана кваліфікована медична допомога. Рефрижератор із тілами – на велику землю. Пріоритети обміну, а саме: важкопоранені, тоді ж медики і так дальше – про них ішла мова, жінки, всі інші…

– Цивільні?

– Ні, цивільних уже не було. І останні виходять командири. Координати поховань, особисті речі були ж… З дому хто там зміг що притягнути: якийсь там рюкзак із чимось, тобто була домовленість про те, що особисті речі можна було передати додому. Ми коли виходили, у нас було троє полонених, які вижили. Один полонений був танкіст, який на початку попав у полон…

– Росіянин.

– Командир взводу, росіянин. Так. І ми їх віддали. І вони повинні були віддати, не в процесі обміну, трьох наших за трьох їхніх. Брехуни. До речі, ще коли був перехід із правого берега на "Азовсталь", Хорус, Герой України, в нього було сім полонених – вони їх залишили. Ну, це нагрузка, це обуза тягнути їх до нас. Вони їх залишили. Не зробили їм нічого поганого. Вони їх просто залишили – і потім рускіє їх забрали. Верифікація міжнародними організаціями, тобто, ну, все зрозуміло. І фіксація всіх, хто вийшов у полон, по списках…

– Оце 16 вимог. Алексєєв погодився на них?

– Так.

– Виконали вони це?

– Ну так…

– Виконали?

– Ні. Ви ж знаєте, що відбувається.

– Тобто вірити росіянам не можна.

– А ми їм і не вірили. Я, коли перші поїхали хлопці, – ми з Денисом говорили про це. Я кажу: "Денисе, нам пообіцяли, що…" Денис домовився про те, що хлопці, які перші туди поїхали, – буде зв’язок із командиром. Я кажу: "Денисе, якщо вони будуть говорити українською – значить, усе хєрово". Якщо російською – в принципі, все нормально, можна вірити. Ну, і був зв’язок: чи, можливо, російською, чи українською – такі знаки були. І сказали перші, хто туди попав: "Та нє, ну в принципі, нормальні умови в тій Оленівці, не прямо шикарно, але порівняно з тим, що ми бачили на "Азовсталі", все непогано". Пізніше вони почали з кожним днем усе гірше і гірше робити. Але це вже потім.

– Богдан Кротевич, Тавр, сказав мені, що перед виходом з "Азовсталі" усі офіцери поклали собі леза у взуття. 

– Так.

– Навіщо?

– У мене було два пунктики, яких я повинен був при любих розкладах дотриматися. Я міг узяти на себе все, що хочеш, якщо би не витримав тортур. Але пріоритет номер один – не наговорити на когось зі своїх побратимів. Під важкими тортурами. Моє лезо було: раз – для себе і два – що якщо будуть такі умови, що потрібно дати останній бій. Я ще в Оленівці зробив таку штуку, якою можна прямо повоювати ще.

– Скільки людей вийшло в полон з "Азовсталі"?

– Близько 2,5 тис… Один в один я не скажу, тому що були ж такі випадки, що у списках були, командири подали, людина загинула… У нас загинули військовослужбовці вже в останній день.

– Полон. Скільки днів особисто ти провів у полоні? Ти рахував?

– Ні. Я вийшов 20 травня, а повернувся в Україну в липні 2023 року. У мене два полони. Точніше, так: полон і… вийшов із полону, але не на свободу.

– Але не додому.

– Так, і не на свободу, тому що Туреччина – це не була свобода. Я розкажу потім.

– Отже, як усе відбувалося? По хронології. Ви вийшли на поверхню. Як зустріли росіяни?

– Був один офіцер… Він побажав… Знаєте, що він сказав? "Желаю вам солдатской удачи и надеюсь, что мы вместе еще повоюем".

– Росіянин?

– Так. Це був офіцер. Це видно, що був професійний військовий. І вже перед цим із ним – ну, була можливість там, коли вже Денис говорив… Денис його знав – Олег Хоменко – тому що він уже там з ним пересікався… Ну, прям такий крутий військовий. Офіцер. Я так думаю. Ну, звісно, що, там, без погонів… Але було отаке. Нас пересадили в броньовички…

– Побиття не було? 

– Ні.

– Катувань?

– Ні, ні.

– З повагою?

– Так. Коли ми ще заходили туда, стояв представник українських спецслужб. Наш. Так, ми сіли в машини, машина була під охороною, були бронєвички, пулємьоти… Я думаю, що вони теж боялися, щоби нас хтось не перехватив з їхніх, скажемо так, непідконтрольних формувань. Там же були в Маріуполі і ахматовці, і "ДНР", і Чорноморський флот – ну, там багато кого воювало… От режим припинення вогню не завжди дотримувався. Я не думаю, що це як би, там, була свідома команда когось, там…

– Неузгодженість.

– Була неузгодженість, так. І можливо, вони переживали за те, що нас, там, хтось десь по дорозі або побачить… Я теж, звісно, думав, що снайпер може спрацювати, в принципі, по нас. Але такого не відбулося. Ми сіли – приїхали в Оленівку. Нас везли – тоді я вже довший час не бачив Маріуполя, – і побачив, яке місто стало. Це руїни, це куча військових у касках часів Другої світової. Нас привезли. Речі позабирали, ну то єсть уже нас, скажем так, не було такого: прямо як розказували хлопці, що їм чай залишили… Тому що їм важливо було, напевно, вони ж теж розуміли, що будуть доповідати нам і так дальше. У нас позабирали типу багато речей.

– Дали помитися?

– Зараз розкажу. Кусок мила залишився, зубна щітка, там, ще щось… Так а в мене і не було: у мене там, удома, все згоріло. Завели… А, ну, ми цілий день стояли: ну, грубо кажучи, чекали: там, одного допитували, другого допитували… Ну як "допитували"? Це типу відбитки пальців, ідентифікація і так дальше. Завели на барак – уже на другий день, здається, ми пішли поїсти: там була якась зупа і кусок хліба. Це перший раз, коли я з’їв хліб за довший час. Чесно – круте відчуття. Свіже повітря, зелень, якісь дерева. Думаю: "Ну в принципі, не так воно вже й погано". Потім допити кожен день, кожен день допити…

– Хто допитував?

– Та різні. Вони не представлялися, але було очевидно, коли з нами спілкувалися представники спецслужб, а коли спілкувалися прості. Коли ми стояли всі: я, Денис, Шлега Олексійович, Тавр, Гендальф… Вони ж усі збігалися на нас дивитися, як не знаю на кого…

– То ви були зірками.

– Так. І от…

– Допити. Що вони допитувалися? Що вони питали? Усе ж було відомо. Що ще питати?

– Та, ви знаєте, у мене складалося враження, що вони просто хотіли поговорити (сміються)…

– Познайомитися і поговорити.

– Деколи в мене виникало враження, що хтось із них хотів вилити мені душу. Був такий: він представлявся мені тим, хто придумав Донецький слідчий ізолятор, де дуже багато людей катували: їх били. По крайній мірі він мені так представлявся. І він мені, там, розповідав, хотів почути мою версію на війну, яка відбувається… Розказував, чому він воює на тій стороні.

– Українці були серед тих, хто допитував? 

– Так, коли ми прийшли, ще були денеерівці.

– Вони злі особливо?

– Але потім прийшли уже рускіє… Хоча ми ж у Оленівці недовго були, днів чотири, здається.

– Погрози були під час життя в полоні?

– Психологічно – ну звісно. На один із допитів я приходжу – вони сидять, точать ножі. Типу такі от штучки були.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– "Рэзать тебя будем".

– До речі, тої ж національності, так. Але, ну, все нормально. А що з мене взяти? Я офіцер. Я відкритий. Я у вас у полоні.

– Били в полоні?

– В Оленівці – ні, не було.

– Катувань не було.

– Послухайте, коли в Оленівці почали катувати: уже, ну, зі слів наших хлопців, пізніше… Спочатку нічого такого не було. Спочатку вони тільки розсмаковували ось процес, але, ну що в Оленівці було? Три бараки. У трьох бараках були наші: ми посередині були, зліва і справа були наші хлопці. Умови були жахливі. Ви питалися мене, чи ми милися, – ну, душа не було. Була технічна вода. Була пара туалетиків, люди спали по черзі на підлогах, матрасів не було. Була купа людей. Навіть із бараку, де був старший друг Равлик, люди перелазили до нас, щоб сходити в туалет. А там було 200–300 людей.

– Ставлення тих, хто вас охороняв, яке було? Були люди серед них узагалі?

– Я з ними не спілкувався. Та вони нас боялися. Серйозно. Ну, по-перше, таке скупчення азовців у одному місці. Незрозуміло, що вони вчудять. Мої переживання були інші. Мої переживання були такі, що, можливо, знайдуться хлопці, які не до кінця усвідомлять, що вони військовополонені. Перед тим, як нас забрали в "Лефортово"… Я коли вже нас обміняли, дізнався, що це було "Лефортово". Я попросив Дениса: "Мені потрібно дещо донести до особового складу". Виліз на одне ліжко, там багато людей, розказуєш, що аж голос собі зірвав, тому що потрібно було донести важливі речі. Сама важлива річ, про яку я тоді говорив, – завжди пам’ятаємо, що ми військовополонені. І на цьому тримаємося. Тільки завдяки цьому, наприклад, хлопці із УПА, "лісові брати" з Балтії – тільки завдяки цьому вони вижили. Вижили, тому що вони не велися на цю всю систему кримінальну, побудовану КГБ-ФСБ. Тобто нам важливо, що ми – військовополонені, і поводимо себе відповідно.

– З гідністю.

– З гідністю, і щоб не було переходу з одного статусу в інший. Такого, знаєте, "заключенного-осужденного". Це я доносив, а потім я повернувся в барак, Дениса забрали на допит, приводять Дениса, забирають нас, година третя ночі чи друга… Мені: "Калина, выходи". Я виходжу, іду на допит, цілу ніч – уже ні про що. Повертаюся в барак: "На выход. Без вещей". Виходжу я, Денис, Апіс, Шлега, Тавр, Ігнат, Гендальф, ще один хлопець зі спецслужб (до речі, було двоє військовослужбовців Служби безпеки України у Маріуполі)… Один загинув, Герой України посмертно, дуже крутий хлопець був… І другий, Мєдвєдь такий, з ДШР, Мєдвєдєв. Нас виводять, обшук – і я розумію, що все, нас кудась отдєляют. Ну, думаю: "Кінець. Расстрєл по-любому". Але ні: обшукують, забирають. Боже, якась зажигалка в мене була – забрали зажигалку, наручники, автозак, сідаєм у клітку і їдем. Їхали дуже довго. Кудись приїжджаємо. І починають по чуть-чуть виводити. От коли виводять – я чую такі глухі звуки: гуп і гуп. І чую стони. "Ого, – думаю, – приїхали". Як у кіно про Гуантанамо. Я виходжу, у мене ще кепочка така, відома, мені на очі – і тут, де регулюється розмір, залізна пряжечка була. І вони мені цю залізну пряжечку на ніс, якийсь там мішок, скотчем замотали, руки назад – і ти отак на колінах, на асфальті, голова вниз, руки вверх… Я не пам’ятаю, скільки ми чекали. І оці "жжж": чую, літаки пролітають, якась взльотно-посадочна смуга, якийсь військовий аеродром… Я чую: злітають, приземляються, і ми там, не знаю, скільки часу провели. І починають пакувати. От скажу так: єдиний раз у житті, коли я летів на літаку і хотів, щоб літак розбився, і всі ті нелюди здохли разом зі мною. Коли нас привезли… уже пізніше я зрозумів, що це "Лефортово"…

– Тобто ви летіли до Москви.

– Ми летіли до Москви, і весь цей період супроводжувався певною процедурою, яка, в моєму розумінні, не повинна застосовуватися до військовополонених. Але рускіє запакували в машину, кудись там поприбивали ногами… Я навіть не пам’ятаю, як я їхав: відключався я, не відключався – не пам’ятаю. Пізніше я уже опиняюся в тюрмі…

– Тобто ви летіли в цьому літаку.

– Так.

– Усі хлопці, і вас били в цьому літаку.

– Так.

– І били так, що хотілося, щоб літак упав.

– Так.

– Весь час перельоту били.

– Ну, очі ж зав’язані. Я не знаю, хто саме більше. Я ж не можу про тих казати, кого я не бачив, але я чув, як хрипіли.

– Куди тебе били?

– Мене? Слухайте, давайте просто я скажу: "Били". І все.

– Звіряче били.

– Били.

– А хлопці хрипіли.

– Ну так. Тебе ж головою прибили до якоїсь підлоги чи чого, і все. Привезли. У мішках ми були, але розділися, переділи, не знаю, сфотографували… Що вони там робили – ти ж не бачиш нічого. Ти к стєночкє обличчям. Дали штани, дали майку, дали такий піджачок, шкарпетки, труси і пластмасовий тазік, зубний порошок і зубна щітка. І чух-чух із мішком на голові – ти ж нічого не бачиш, куди заходиш. Зайшли в камеру: камера невеличка: чотири в довжину, дві з половиною в ширину. І віконечко в небо. Я тоді перший раз себе побачив у дзеркалі. Афігєвший був. Я себе не пізнав.

– Синє обличчя було?

– Ну звісно. Далі був період, коли я взагалі нічого не розумів. Ти просто сидиш у камері, відкривається решітка – передають тобі…

– Ти знав, де ти?

– Та ні. Спочатку я думав, що це Санкт-Петербург. Але я прикидував по часу: червень, білі ночі, але ночі були. Відповідно, точно не Пітер. Я здогадувався, що це десь у Москві. Але що це тюрма "Лефортово", я не знав. Уже пізніше зрозуміли. В общєм, тиждень, два чи скільки я собі просто сидів, відкривається щось, дають їсти, світло постійно в камері, вентилятор цей страшний гудів постійно – я вже потім зрозумів, що його можна якось зв’язати, по ньому лупнути, щоб він перестав працювати. І тим зубним порошочком я собі такі палочки ставив: щоб розуміти, коли наступний день. Скільки днів там проходило. Вони викупили, канєшно, ту тему: побачили, що я щось малюю, – спочатку стерли, потім мене в іншу якусь камеру перевели… І десь за тижнів два, можливо, перший допит. Більше хотіли зрозуміти, хто ми.

– Вони ще не зрозуміли?

– Склад характеру… Мені здається, вони вивчали… Питаннячка ж зрозумілі, але…

– А намагалися завербувати?

– Та слухайте, вони були впевнені, що ми будемо воювати разом із ними. Я не знаю, звідки в них була така впевненість. Вони мені розказували, що поляки – мразі, що вони вже пів України захопили, що там уже суди під ними – ну то єсть ти ж не маєш жодної інформації. І вони думали, що, можливо, я на цю всю історію поведуся. Ну звісно ні. Я, в свою чергу, хотів зрозуміти, хто вони. Я їх питався: "Якої ідеології ви дотримуєтеся? Ви офіцери рускої армії. "Честь, погоны, достоинство…" Ні, там такого нічого немає. Це ідеологія більшовицького імперіалізму, побудована на реваншизмі. Суміш усього: якась релігійна складова, ті кагебешники в погонах… Допитів, там, штук чотири, наприклад, було, але самий крайній: останній, давайте так скажу… Самий останній допит – у кінці липня. Приводять на допит, кажуть: "Так і так, я вам офіційно хочу повідомити, що в Оленівській колонії стався теракт…" Не теракт. "В Оленівській колонії загинули ваші військовослужбовці". Кажу: "Азовці?" Він каже: "Так". Я кажу: "Багато?" Він: "Так, багато". Я кажу: "І що, всі азовці?" Каже: "Так. Ваши обстреляли…" "Ого, – думаю, – нічого собі… Усі азовці – ну, бляха, щось тут…" "Может, кому-то привет передать?" – "Та ні, – кажу. – У мене друзів немає, я нікого не знаю". Ну а що я? "Я сам по собі". Думаю: "Ну звісно, я тобі щось дам, комусь там напишеш – потім будете допитувати…" І все. І після цього вони мене… Я не знаю, для чого він це зробив. Можливо, для того, щоб я більше мучився. І весь цей час аж до вересня, коли нас вивели, мене просто закрили в камері-одиночці. Ходив туда-сюда, співав.

– Особисто я вважав, що азовці ніколи не вийдуть із полону. Я бачив уже, як будують клітки в Маріупольському будинку культури…

– Філармонії.

– Філармонія. Бачив ці клітки, чув, що кажуть: "Буде процес над азовцями. І азовців будуть судити за законами не Росії, а так званої "ДНР". А закони "ДНР"розраховані на страту. Так звані закони. Я розумів, що або засудять до 25–30 років і будуть возити по Москві, по Красній площі, у клітках, або засудять до страти, причому стратять на День Незалежності України. Я жодного відсотка не давав особисто на те, що я побачу тебе і Дениса. А ти розумів, що тебе стратять?

– Таке відчуття було. Коли нас обміняли, ми перше, що ми запиталися, чи обміняли всіх. Ні, не всіх. Тоді наше наступне було питання: "Якого біса ви нас витягнули?" Ми мали виходити останніми. Відповідь – я не скажу, що вона мене шокувала, але це була відверта відповідь нашого вищого керівництва. По-перше, на Медведчука ніхто нікого не хотів обмінювати. Це вже наші переговорщики зробили так… Так, і можливо, і Путін, дружина Медведчука… Скажімо так, зробили йому ціну до обміну.

Виходжу з літака в Туреччині. Ковток свіжого повітря. Господи, такого тепленького, такого приємного, ніжного. Іду я в ту карету швидкої допомоги... Медведчук сидить у кареті – здає кров

– Ну, Медведчук був кумом Путіна. Медведчук мав багато контрольного масиву інформації про росіян, про українців. Путіну важливо було показати, що він своїх не кидає. Бачите, Медведчук у полоні, але я його витягнув навіть такою ціною…

– Але ж вони гралися в ігри. І наші перемовники, як мені сказали, зробили все, щоб ми вийшли, щоб нас обміняли. І це була єдина можливість. Якщо би цього не було, 24 серпня особисто мене, Дениса і ще деяких командирів повинні були стратити. Тепер я розумію, чому ми вийшли. Тому що іншого шансу у нас не було. А апетити у росіян до таких речей появилися вже після оленівського теракту. Вони відчули смак крові. Крові не цивільних, не військових, а полонених. Це зовсім інший статус. Це зовсім інший військовий злочин.

– Ну, взагалі я після цього став вірити в дива. Те, що вас обміняли – це диво. Хтось відігравав провідну роль у цьому обміні з українського боку?

– Мені невідомо. Але я не за себе подякую, а за хлопців, яких вийшло багато в цей день. Це ж був обмін у трьох локаціях. Багато азовців вийшло. Я подякувати можу нашому військово-політичному керівництву: і президенту, і офісу, і спецслужбам, і СБУ, і Головному управлінню розвідки, і багато хто приймав у цьому участь.

– Як міняли? Узагалі, як ти дізнався про те, що тебе будуть міняти?

– Ніч. Шуршать... Замок уночі, щось відкривається – і шуршать кульки. Думаю: "Приїхали". Є декілька варіантів, у голові вже прокручуєш: кудись переводять або десь вздьорнуть. Відчуття того, що нас хотіли стратити, у мене особисто було. Але вже пройшов цей етап: серпень пройшов, коли була можлива історія. А це вже інша подія була. "Лицом к окну, руки назад" – оця вся історія. Заходять якісь типи в масках потім. Коли я розвернувся, я побачив не одного, а декілька хлопців у формі, але в балаклавах. Вони дають нам речі переодітися. Я одівся в те, в чому приїхав у "Лефортово". Ну, думаю, звоночок, у принципі, непоганий, тому що якщо би якась пересилочка кудись, там, на полярне сяйво, то відповідно...

– Відібрали б і це.

– Так. Я би в робі тюремній поїхав. Ну типу для чого мої речі давати? Вийшли, туда-сюда, голова закрита, руки назад, наручники... У бус якийсь закинули і кудись повезли. Чую літак. Я розумію собі так: якщо в Росії не все добре... А ми ж не мали новин – я нічого не знав. Узагалі нічого не розумів, що взагалі відбувається. Десь там те, що там на початку літа мені хтось там із тих феесбешників щось розказував, – але я ж не вірю цьому. Я думаю: якщо в Росії не все добре, то в принципі, у нас є шанс, що нас обміняють. І по радіо в бусику: "Путин объявляет мобилизацию". Думаю: "Ну все, блін: шанс є точно, у них не все хорошо". А, вони ж говорили, що вони уже, блін, чуть до Львова не доходять. Я розумію: не все у них гаразд, якщо вони об’являють мобілізацію. Значить, Україна вистояла. Ми тримаємося, в рускіх не все добре. Значить, є шанс на обмін. Коротше, садять у літачок. Теж закриті очі, наручники...

– Літак великий? Невідомо?

– Я не знаю. Припускаю, що це була "тушка" цивільна, Ту-134 чи який. Але хлопці були нормальні. Прямо я скажу так: видно, що спецура. Чути по розмові, по тому, як вони себе поводять. Деколи вони навіть спілкувалися арабською між собою.

– Арабською?

– Так-так. Я думаю, хлопці якісь у Сирії воювали чи в Афганістані. Але відчутно, що професійні військові. І можливо, у них є якісь, знаєте, відчуття поваги.

– То ГРУшники, напевно, були.

– Можливо. Я не знаю. Ми летимо, якийсь час я собі якісь здогадки: куди ми летимо, що, до чого...

– Ти розумів, що Денис поруч, хлопці?

– Так-так. Була перекличка по прізвищах, і я розумів, що вони там.

– Ага, ти знаєш, хто там.

– Фраза прозвучала: "Они нас могут сбить". Опа! Думаю...

– Хто?

– По-любому турки. Вони збивали літак колись. 100% це не їхня країна. Це не Білорусь, це щось або нейтральне, або вороже до них. Приземляємося. І тут між собою говорять: фраза "містер М". Думаю: "Бляха, Медведчук?" Точно. В общем, ми там сидимо, чекаємо.

– Як гарно бути розумним…

– Ти ж у голові собі прокручуєш мільйон варіантів. І ми там сидимо деякий час... Вони говорили по телефону з кимсь і казали типу, щоб їм на рахунок скинули, бо вони там не мали передзвонити. Я не знаю, що було. Їсти наші передали нам. Це були якісь консервовані боби... Я тоді там у перший раз отак трошечки підглянув... Особливо нічого не побачив, але побачив, що якийсь не пасажирський... Виводили пару разів у туалет. І пізніше почався обмін. Я виходив перший. То, мабуть, знаєте, перший український військовий інтернований, хто вийшов на іншу землю. Я не знав, звісно, що це Туреччина. Мене ведуть. Дивлюся, карета швидкої допомоги, побачив наших офіцерів, Кирила Буданова, Дениса Монастирського та інших, потім із ким я вже там познайомився, і військовий аташе...

– Тобто вже зняли все.

– Так, із літака. Коли ми вже виходили... я виходжу з літака, мені знімають... А ще щось на камеру мені треба було сказати: типу "я не имею претензий"... Я наплутав, якусь ліву фігню сказав, але "ну ладно, выходи". 

– Наручники зняли?

– Так, стяжки.

– Тобто все? Вже виходиш...

– Усе. Я виходжу з літачка, іду... Всі ще там. Усі ще в літаку. Іду... іду, карета "швидкої". То мене там хтось супроводжує з наших, хтось підбіг. Ну, кіпіш, купа спецслужб, світло, камери, якісь снайпера, пулємьотчики… Виходжу. Ковток свіжого повітря. Господи, такого тепленького, такого приємного, ніжного. Іду я в ту карету швидкої допомоги... Медведчук сидить.

– Де?

– У кареті. Здає кров.

– (Сміється).

– Я чекаю. Хотів за все сказати, хотів за все сказати, але... ну, знаєте, у такому процесі зробити щось не так і потім мати на совісті зірваний обмін, коли хлопці там... Ну типу я, скажемо так, тримав себе в руках.

– Тобто ти побачив його...

– Я побачив його.

– Він побачив тебе.

– Так. Ми подивилися одне на одного. Його вивели...

– Чому він здавав кров?

– Можливо, така умова була. Ну, не знаю.

– Ти теж здавав?

– Так.

– І хлопці здавали?

– Так, звісно. Коли ми запиталися, для чого це зроблено, зрозуміли, що ніхто на себе не міг взяти відповідальність, що рускі нас не отруять. "Новічки", яди... А вони ж мастаки в цій справі: вони ж не одну людину на той світ відправили саме таким способом. Здали кров, виходжу до машини: купа наших, емоції, беру цигарку, прошу, закурюю, випускаю дим... Згадую Туреччину 2021 року. Розказати вам цю історію?

– Да.

– Ми з дружиною і з дитиною, з Лук’янчиком і Тонечкою, в листопаді 2021 року поїхали в Туреччину. Все класно було: класний готель, рускіх немає... 

– Да, це важливо, до речі.

– Так. Ціни хороші, не жарко, не спекотно, море ще тепле. Чудовий відпочинок був. Перед літаком чекаємо трансферу, виходимо на берег, хлюпаються хвильки, камінці чудові... Я кажу: "Тонечка, хочеш повернутися в Туреччину?" Каже: "Давай, тут прикольно". Я беру одну ліру, кидаю в море, з бажанням повернутися.

– Збулося.

– Проходить рік. Калейдоскоп подій. Усе отак. Життя мільйон разів могло завершитися, по-різному скластися. Я розумію, що я, блін, у Туреччині. От кинув цю ліру... Ну, знаєте, ліричний насправді відступ, але життя – така непередбачувана річ! Якось так. Пізніше наші хлопці... хлопці повиходили по чуть-чуть, пообнімалися, побачили вперше, відколи бачилися в Оленівській тюрмі. Денис Олексійович, Олег Хоменко, Денис Прокопенко і Сергій Волинський. Оце ми були. Ну, і я.

– Де в Турції ви жили весь цей час із хлопцями?

– Я про Туреччину мало розкажу, тому що це режимний об’єкт. Тому що це спецслужби. Ми вийшли з полону, але це не свобода. Це домашній арешт. Прогулянка у кінці тижня навколо чуть-чуть – і все. Але там був душ... Перший раз прийняти у гарячій, у теплій воді. Годували...

– Добре годували?

– Так.

– Медицина?

– Хочу подякувати пану Ердогану за те, що вони нас прийняли і відносилися до нас, як до гостей. Насправді. Я розумію всі обмеження, я розумію всю секретність об’єкта. Але велика повага йому та людям, які були поряд із нами. Це в межах безпеки нашої теж, це теж варто розуміти, тому що, ну, скажемо так, Туреччина – нейтральна країна, і там багато хто зі спецслужб є різних: і наші, і їхні, і ворога нашого. Ми були, скажемо так, ізольовані, але в безпеці. От за це хочу висловити подяку.

– А з ним не зустрічалися, з Ердоганом, до речі?

– Ні, особисто з ним не зустрічалися.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Як дні в Туреччині проходили?

– Дуже повільно. Ну що там робити? Ну, ти спускаєшся з однієї кімнати в іншу, кухня, ранок, обід, сніданок, обід, вечеря.

– Ну інтернет був?

– Ні.

– Не було?

– У нас спочатку телефона не було. До нас приїжджав військовий аташе, давав телефон, щоб ми поспілкувалися... Приїжджав раз на тиждень чи пару разів. Ну, відповідно, від його задач, від того, що...

– А дізнатися про те, що в Україні відбувається?

– Телевізор.

– Телевізор був.

– Телевізор. Ми попросили настроїти канали: у нас були українські "Єдині новини" і була пара російських каналів. Ну, цікаво було дивитися.

– Теж цікаво, да.

– Одне з другим поєднувати цікаво.

– Да.

– Інтернету не було. Телефон – уже пізніше. Я уже навіть не пам’ятаю коли, але пізніше нам дали один мобільний телефон, ми могли передзвонити лише на два номери: дружина або мама. Але не я дзвонив, а я міг гудок пустити – і дружина мені передзвонювала. І то – ми там ділили по часу, хто скільки... Денису важливо було, бо він через свою дружину з Тавром підтримував зв’язок, тому що Тавр уже прийняв командування і вже починався підрозділ... Плюс підрозділ уже воював. Пізніше нас по лікарях... А тут я хочу подякувати Андрію Борисовичу. 

– Єрмаку.

– Єрмаку. До нас приїхали лікарі з України...

– З України навіть?

– Так. Вони нас обстежили, вони подивилися... Ну здоров’я у нас теж не прибавилося. Усі контузії... В кого як. Денис узагалі був поранений, і в "Лефортово" був поранений. Йому надавали допомогу вже в Туреччині. І за приїзд сімей. Тоді в жовтні до нас приїхали... Нас завезли в якесь приміщення, але нам уже сказали, що будуть наші сім’ї.

– А ви ж відмовлялися від приїзду один час?

– Це пізніше я вам розкажу.

– Ага. Так-так.

– У жовтні нам сказали, що приїдуть наші... До речі, дружини летіли на гелікоптері, який потім розбився.

– Там, де Монастирський летів?

– Да-да. Ми приїхали і знали, що у нас ще сім’ї приїдуть. Оце перша зустріч, це були відеокамери, Андрій Борисович вручав нам державні нагороди Героя України... 

– А, це Єрмак вручав, да?

– Так. І перша леді була.

– Ага.

– Перша леді була. І наші сім’ї приїхали. Вони з нами були тиждень... 

– Я пам’ятаю ці кадри. Хвилюючі кадри. 

– Так, хвилюючі кадри були. Ну і для нас було. Тоді я ще, знаєте, сказав на врученні, що наш обмін – це українське диво наперекір долі.

– Угу.

– Тоді вручили "Золоту Зірку" Героя України. Я подякував і сказав, що це не для мене нагорода, а нагорода для всіх хлопців. Я не вважаю, що я зробив більше, ніж усі наші хлопці окремо взяті. Знаєте, про наших людей не можна говорити загалом – про кожного треба розказувати окремо. Кожен хлопець зробив у 10 разів більше, ніж я. Це рішення військово-політичного керівництва. Якщо би я знав, що мене хтось подав, я б зробив усе можливе, щоб цього не сталося. 

– Чому?

– Я ще раз кажу: вважаю, що зробив недостатньо для такої великої нагороди.

– Тобто Єрмак привіз родини ще до вас тоді, да?

– Так.

– Які відчуття були, коли ви побачили дружину і сина?

– Ну які в мене відчуття були? Радісні емоції. Невже це не сон? Невже це насправді так? Тонечка рада, Лук’янчик посміхається. Я, можливо, декілька разів за життя бачив, як Денис узагалі посміхається (сміється)… Ну, от такі були емоції хороші. Вони залишилися, ми жили з ними... 

– Донечку Квітославу тоді вдалося зачати?

– Так.

– Саме в Туреччині?

– Так. Тоді вдалося. І...

– Клас!

– Андрій Борисович був на зв’язку з нами часто. Ну, не можу сказати, там, кожен день, але були моменти, коли ми, скажемо так, качали за полонених, коли ми казали: "От де інші? Андрію Борисовичу, робіть щось". Потім був період, коли він нам запропонував приїзд сімей. Але… ми не на свободі, але в контексті наших хлопців, які знаходилися у полоні, ми для себе прийняли рішення, що неправильно буде, щоб ми жили із сім’ями, щоб вони до нас приїжджали. Чисто морально варто було поступити так. 

– Ну, я вам скажу: це вчинок.

– Я пам’ятаю нашу розмову, коли хтось мені каже: "Святе, бляха, у тебе ж дружина вагітна, нормально все". Я кажу: "А що? А як? Інакше ж не можна". 

– А Тоня зрозуміла?

– Вона зрозуміла. Вона молодець.

– То щастя для тебе, що в тебе є така Тоня, яка зрозуміла це. Не кожна зрозуміє.

– Вона пережила багато зі мною.

– Із Туреччини вас забирав уже президент Зеленський особисто?

– Так. Перед цим приїжджав пан міністр, приїжджали ще хлопці. Ну, взагалі туди до нас приїжджав... і Лубінець приїжджав, і спікер парламенту… Міністр оборони, тепер уже міністр оборони.

– Умєров.

– Так. І спілкувалися. А перед цим до нас приїхав міністр, ми поспілкувалися, попили чаю, а потім каже: "Збирайтеся". Я не повірив. Як це взагалі можливо? Як "збирайтеся"? "Все, їдемо додому". Чому прийнято таке рішення? Чесно, я не знаю. Але я думаю, що можливо, у нас була якась... Може, наше керівництво подумало, що хватить уже на сонечку сидіти.

– Росіяни дуже обурилися, до речі, тоді. Вони сказали: "Як? Ми ж їх відпустили з умовою, що вони не будуть повертатися до України, що вони не будуть воювати. Нас надули". Знаєш, як Путін каже? "Нас обманули, надули и кинули". Він постійно так каже.

– Те, що вони не дотрималися обіцянок, те, що вони зробили в Маріуполі, те, що вони зробили з полоненими...

– В Оленівці, да.

– ...те, що вони роблять постійно, кожен день, – повірте, це не найгірше, що ми могли зробити. Я думаю, що Україна в рамках своєї толерантності і в рамках того, що виконуються закони війни, в рамках того, що ми – нормальна, демократична країна, із цінностями, – їм дуже повезло.

– А додому з Туреччини ви летіли одним літаком, як я розумію, із Зеленським та Єрмаком?

– Так.

– Спілкувалися?

– Так, ми сиділи за столом, обідали. Президент розпитувався, як ми. Ми розпитувалися його, як в Україні, що нового, як він думає...

– А от те, що мені сьогодні ти розповідав про "Азовсталь", про полон, ти президенту тоді розповів?

– Ну, прямо все – ні.

– Але головне...

– Це дуже довго. Президент питався, звісно... Та ну, я більше питався. Цікаво з такою людиною... Нічого собі: верховний головнокомандувач, ми за одним столом обідаємо... Дуже цікаво.

– Чарку випили?

– Ні.

– Прилетіли – і одразу до Львова.

– Ми приземлилися в Польщі. Пересіли на поїзд і поїхали до Львова.

– Батьки там були?

– Так, батьки вже там були. Там була тепла зустріч... Блін, ми їдемо в поїзді, пересікаємо кордон польсько-український, заходить поляк, каже, там: "Контроля паспортова", – дивиться паспорт, каже: "У вас немає штампу, що ви прибули в Польщу". Я кажу: "То туди, до того пана. До президента ідіть – він вам зараз розкаже". (Сміється) Пропустили, все класно, вагон, поїзд чудовий. Приїхали до Львова. І все.

– Що батьки?

– Ну а що батьки? 

– Плакала мама?

– Обняли, поцілували, плакали, звісно. Але вони були горді з того, що їхній син вижив, повернувся. 

Мобілізація потрібна. Я вважаю, що бувають перебільшення, неправильні речі, які роблять працівники ТЦК та СП, але мені здається, що вони не такі масові, як нам показують. Можливо, це підсвічування, можливо, це російська іпсошка

– Син повернувся додому з полону. Стільки настраждався. Міг би відпочити. Трошки зайнятися, може, чимось іншим. А син поїхав на фронт. Чому?

– То іншої опції ми не розглядали. Ми повернулися, вдень заїхав додому, приїхали в Київ, пройшли ще обстеження, військово-лікарська комісія: треба ж було пройти… Напевне, вже на день третій ми вже на полігоні були, командир там уже задачі, вникає, вже палатка, всі там – ну, кошмар. Але це в стилі командування Дениса. Ми приїхали, військово-лікарську комісію ми не пройшли – ми її пролетіли: "Здоров", "Здоров", "Здоров"… Проходили те, що слух перевіряє – якісь контузії, – і вона мені щось шепоче – я, блін, не чую, я вам чесно кажу. Ну є зі слухом проблеми, інші…

– Досі?

– Та є, звісно. Але, ну, скажімо так, хай воно собі там буде. Прийде час – виздоровіємо, полікуємося… Я там не чую – кажу: "Та все, підписуйте. У мене немає часу". Полетіли: робота, робота, робота, зустрічі, нарада в міністерстві, командування, Денис приймає, ознайомлюється, ми по своїх напрямках – понеслося. Отак воно відбулося. Єдине, що я хотів, – попасти на 1 вересня до свого сина. Перший раз у перший клас. На перший дзвоник. Нє. Денис: "На фронт". Усе. Я не приїхав.

– Часто кажуть, що азовці – більше ніж просто військовий підрозділ. Це родина. У чому це проявляється?

– Коротко спробую сказати. Почну з Маріуполя. Я завжди згадую, коли в Маріуполі вихідний день. І можна було вийти кудись на набережну погуляти. Я пам’ятаю хлопців зі своїми дружинами, з дітьми які гуляли, багато з них загинуло… І нас була 1 тис. чоловік. Ми всі знали одне одного, дружили сім’ями…

– Я бачив цю атмосферу, до речі. Дивна атмосфера.

– Так. Це отак ми жили.

– Родина.

– Так ми жили… Тоді була 1 тис. А зараз близько 10. І це великий підрозділ, де дуже багато людей. І от важливо робити щось таке, щоб було усвідомлення єдиної родини. Як можна цього добитися? Через родичів. У нас є служба супроводу, яка піклується пораненими, є соціальний відділ, який піклується родинами, спілкується з родинами тих, чиї діти, батьки в полоні… У минулому році ми почали і цього року прям дуже понеслося: коли діти наших військовослужбовців їздять за кордон у дитячі табори: Швеція, Хорватія, Австрія, Німеччина, Польща… А зараз ще багато інших країн: у Баку вони їздили, у Стамбул їздили, – а цього року буде ще більше країн, куди вони поїдуть. Хай усе закінчиться – потім про це можна буде сказати. Є питання безпеки. Нещодавно ми організовували концерт на День матері. Це важливо: достукатися не лише до бійця, а до членів їхніх сімей. І у нас таке ком’юніті получається: коли всі в темі.

– Братерство таке.

– Бойове братерство здобувається під час бойових дій. Коли ти разом, спільно якісь емоції відчуваєш. Широкинська операція, Мар’їнка, Красногорівка, Світлодарська дуга, бої в Маріуполі – після цього времівський напрямок, запорізький контрнаступ, Серебрянське лісництво, зараз бої за торецький напрямок… Це все згуртовує людей.

– "Азов" від початку свого існування мав власну рекрутингову систему, яка викликала і подив, і повагу, і яку намагалися наслідувати багато підрозділів. Як ви побудували такий рекрутинг в "Азові"? Як це працювало тоді, і як це працює зараз?

– Дмитре Іллічу, я на цю тему можу розказувати роками. Під час війни буває три моменти по набору кадрів у військо. Приймальні комісії завжди на початку війни, якщо це, тим паче, війна, як у нас: саме оборонна, ми захищаємо свою державу, – це черги. І там потрібна приймальна комісія. Просто два-три нормальні хлопці, які бачать людей, читають їх, розуміють їхній стан здоров’я, психіки, – просто записуєш їх, приймаєш. Другий процес – це мобілізація, коли вже є розуміння того, що держава повинна втручатися, і в армії повинні бути резерви, насичувати підрозділи. І рекрутинг: коли ти вже починаєш шукати певні, скажімо так, таланти, і коли ти шукаєш людей мотивованих, які розуміють, куди вони йдуть. Я був ініціатором процесу рекрутингу, коли був начальником кадрів. Я розумів, що такого ажіотажу… уже активна фаза війни закінчилася, 2015 рік – і такого вже ажіотажу нема. Потрібно якось показувати, заохочувати людей і шукати, доносити їм цю інформацію: які переваги у вашому підрозділі. Я був ініціатором організаційно-штатних змін: ми зробили центри комплектування: місто Київ, певна кількість офіцерів, солдатів, сержантів, інструкторів, – ввели на основі волонтерів, ветеранів наших, зробили рекрут-центри по Україні, в Києві група інструкторів… І воно почало працювати, і ми почали вибирати… До нас почали звертатися люди, які розуміли, куди вони йдуть. Дальше відповідна селекція… Що я маю на увазі? До речі, з кожним військовослужбовцем у нас була комісія: я, командир, начальник штабу…

– Особиста розмова.

– Особиста розмова з кожним. Приходить хлопчина: мікрорайон Восточний, місто Маріуполь. Такий собі район. Міг підвипити, ще щось – і ти розумієш, що, в принципі, є два варіанти розвитку подій. Він або в підрозділі прийме правила, прийме поведінку, або ж його підрозділ виштовхне. І ти розумієш, що це людина такого ґатунку: йому варто піти, наприклад, у другий батальйон, де рота "Спорт": у якій у нас Хімік, Фрост – вони там усі бокс, рукопашка і так далі. Інші теж "спортіки", але там така категорія – молодняк. Його туди – він приживається. Потім проходить базовий курс бойової підготовки, отримує всі необхідні знання, потім процес набуття військової спеціальності. Тобто ця система була поставлена на потік… Тут дуже важливо сказати, що це комплексна робота. Якщо в підрозділі не буде правильної атмосфери, не буде побудована система цінностей… Люди ж це відчувають, люди бачать. Важливо не обманути людину. Те, що ти говориш, вона повинна побачити на власні очі, відчути. І в нашому підрозділі люди дивуються, що так можна.

– Зараз важко набирати людей для "Азову"?

– Важко, але можна. Ми набираємо, працюємо. Я скажу, що результати непогані, порівняно з іншими підрозділами. Чи це людина, яка звернулася із цивільного життя до нас або перевелася з іншого підрозділу, – це все одно люди, які хочуть до нас у підрозділ. З тих чи інших причин. Вони розуміють, куди вони йдуть, і тому люди у нас набагато кращі.

– Мені – та не лише мені – дуже не подобається робота ТЦК. Вона дискредитує, мені здається, Україну, нашу армію і взагалі нашу ідею. Як ви ставитеся в "Азові" до ТЦК?

– Мобілізація потрібна. Це факт. Єдиним рекрутингом не перекриєш потреби… Я не кажу про свій підрозділ: азовці – це не всі сили оборони. Є багато інших підрозділів. Є претензії до інших… Є дуже круті підрозділи, які дуже класно воюють. Мобілізація потрібна. Я вважаю, що бувають перебільшення, неправильні речі, які роблять працівники ТЦК та СП, але мені здається, що вони не такі масові, як нам показують. Можливо, це підсвічування, можливо, це російська іпсошка. Поодинокі випадки порушення, неправомірних дій є однозначно. Виявили, наказали, є кодекс, є закон – будь ласка. Військовослужбовці повинні бути наказані за ті чи інші неправомірні дії. Воно повинно бути збалансовано. Чим жорсткіше працює ТЦК та СП, тим більше в мене людей. Тому що люди розуміють: бляха, та я не хочу попасти незрозуміло куди, мене ж заберуть однозначно. І така категорія людей є.

– Краще піду в "Азов".

– Так, вони вже мають тривожний чемоданчик, вони вже проходять курси, вишколи, готуються і типу чекають, коли їм вручать повістку. Їм, там, – чик! – повістка, і вони: "Так і так", – у рекрут-центр: "Доброго дня… Мам, я в "Азов". Як наша рекламна кампанія.

– Навесні було створено 1-й корпус Національної гвардії України "Азов". Як зараз відбувається там робота з підрозділами?

– І публічно, і не публічно ми були ініціаторами таких змін. Це дуже важливо. Корпусна система необхідна. Є дуже багато складових: це і стала ділянка фронту, і командир, який є постійно, якого не міняють… Ось ця людина, у якої в підпорядкуванні бригада, сталий командир… системні, коротше, зміни потрібні. До нас легендарні бригади попали: "Червона калина", яка входить у склад корпусу "Червона калина", дуже важкий напрямок зараз у них. Ми нещодавно в них були в підрозділі: вітали їх із річницею, вручали нагороди. Покровський напрямок. "Карадаг", запорізька бригада, воюють професійно, хороші хлопці, мотивовані. Бригада "Буревій" відома, Київська область, куп’янський напрямок стабілізували, витримали натиск – і зараз добре воюють, полонених беруть.

– Де зараз воює цей підрозділ? На яких напрямках?

– "Буревій" – куп’янський, харківський напрямок. "Карадаг" – харківський напрямок. "Червона калина" – покровський напрямок. 12-та бригада "Азов" – торецький напрямок. Є ще бригада "Любарт". Це наш батальйон "Любарт", який виросте до бригади: насититься людьми, технікою, буде мати задачу… А зараз вони у стадії формування, але й у стадії війни.

– Ти зараз підполковник. І яка твоя посада сьогодні?

– Заступник командира по роботі з особовим складом 1-го корпусу Національної гвардії "Азов".

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Денис Прокопенко. Непублічна людина, його особистість має таємничий ореол. Ти дуже добре його знаєш, багато років поруч – розкажи, будь ласка, що це за людина. Може, якісь є історії, які проілюструють це.

– Важливо відповісти так, щоб не бути подхалімом… Тому що я в його підпорядкуванні. Але важливо сказати правду, яка би вона не була. Важка людина. Трудоголік. Подекуди з ним дуже важко. Він вимагає від інших того, що він вимагає від себе. Так, десь є якісь трошечки поблажки. Є багато командирів і лідерів, які для свого особового складу зроблять усе. Вони будуть їх навчати, вирощувати, забезпечувати, допомагати, підтримувати і так дальше, і так дальше, але… Денис – це людина, яка готова померти за своїх людей. От чим він відрізняється. Розумієте, ти можеш бути крутим командиром, ти можеш бути десь у штабі, в управлінні, сидіти і класно командувати. Але от померти за своїх людей не кожен лідер, командир здатен. А Денис здатен. Він не раз своїми прикладами це доводив. І люди це знають. І люди з його командами помирали – розумієте? Вмирали, тому що це війна, тому що це бій. Але поряд із такою людиною – я не скажу, що безпечно, але скажу, що не страшно. Не страшно. Світлодарська дуга. У нас загинув офіцер – і географічне розташування було таке, що ми не могли… Його тіло знаходилося близько до противника. І географічно всі виходи туди, по-перше, наражалися на вогонь противника – забрати було неможливо. Але забрати треба, це наші принципи. Що ми робимо? Ми на Світлодарській дузі – у нас був "200-й" рускій, вони не могли його теж забрати, тому що кулеметна черга їх би скосила. Але якщо б вони навіть прийшли його забирати – можливо, і наші не стріляли б у них. Ну, ми б віддали. Але вони його не забирали – ми його забрали. Домовилися через українську сторону, яка працювала з противником щодо обміну тіл, забрати їхнього "200-го". Я віз того "200-го" – тоді отравився… запах оцей… Шалене отруєння було. Це був район Щастя, ми переодягнулися в цивільне… Тавр був, Редіс, я, Хват покійний, Герой України посмертно… Крайній блокпост, ми в цивільному: в кепочках, у джинсиках, за пазухою – пістолет, з гранатою в кишені… Ми повинні були йти з нашою групою забирати тіло: я не пам’ятаю, як ця організація називалася, але вони займалися цим. Ми хотіли піти з ними, тому що для нас було принципово, щоб щось не зірвалося. На блокпості наша десантура стоїть. Сіряк – і 100 чи скільки метрів – і вже там противник. Ми спілкуємося спокійно, стоять хлопці інші, офіцери з управління Нацгвардії. Денис каже: "Панове, ми йдемо разом із вами. Якщо щось піде не так, я знімаю шапку, ви відкриваєте вогонь на ураження. Це буде наш останній бій". Я дивлюся: вони просто поблідли. І починають шептатися: "А хто це?" – "Та це азовці. І Редіс готовий був померти, але виконати обіцянку віддати тіло противника. Звісно, ми готові були загинути, але такі речі… Я багато можу розказати історій. У Маріуполі як йому пропонували евакуюватися: покинути всіх… Та багато такого було. 

– Дуже гостра тема остаточного повернення азовців із полону. Скільки сьогодні азовців у російському полоні?

– Майже 800. Більш як 500 повернуто. Я азовцями називаю всіх військовослужбовців 12-ї бригади. Це деякі військовослужбовці й строкової служби.

– Сьогодні в деяких громадян в Україні є думка, що азовців, які потрапили в російський полон, не обмінюють навмисне. Родичі полонених влаштовують час від часу акції "Free Азов". Яка в тебе думка щодо цього?

– Я висловлюю щиру вдячність узагалі за колосальну підтримку від простих громадян. Не лише членів "Азову", а й зірки, естрада, політ… Багато хто офіційно, публічно каже про те, що азовців треба міняти. І це питання принципу для нас, оскільки це наші підлеглі. І два – це справедливий принцип.

– Справа честі.

– Ні, я про справедливість у контексті обміну. Є військовослужбовці, які попали в полон без належного опору противника. Це раз. Це треба враховувати. Є військовослужбовці, які пізніше попали в полон. Є військовослужбовці, які із ситуацій різних. Але я говорю про пріоритети. Давайте враховувати, при яких обставинах азовці попали в полон. Два: час. 2022 рік – скільки часу вони вже знаходяться в полоні? І важливо, як до них там відносяться. Не до всіх полонених відносяться так погано, як до наших хлопців. Не всіх так осуджують… Їм же потрібно звинуватити азовців у тому, що рускіє зробили в Маріуполі. Це ж їхня пропаганда. В контексті поранень, у контексті здоров’я, їхнього фізичного стану, в контексті віку навіть… Якщо брати оті всі пріоритети… Ну чому ви міняєте людину, яка попала в полон в 2024 році, не поранена, а не міняєте людину, яка попала в полон у 2022-му? І, до речі, є люди, які попали у полон ще у 2014–2018-му… Такі військовослужбовці теж перебувають у полоні. Не азовці, але в контексті тих, хто боронить Україну. Це принципова позиція для нас. Коли є за що критикувати, ми критикуємо. Я розумію, що це непросто. Я розумію, що з рускіми домовлятися, мабуть, нереально важко. Але це важливо. Важливо для нас, важливо для сімей, важливо для наших хлопців.

– Власником "Азовсталі" був Рінат Ахметов. Чи відома вам реакція Ріната Ахметова на те, що на його заводі будуть іти бої?

– Мені така реакція невідома, але я знаю, що ця людина під час війни багато втратила. Завод Ілліча, "Азовсталь" та інші металургійні комбінати та його бізнес. Він, напевне, один, хто найбільше постраждав під час війни із багатих людей. Перед виходом я чув, як Денис спілкувався з Рінатом Леонідовичем. Він його попросив подбати про хлопців, яких було евакуйовано з Маріуполя. Які лікувалися. І подбати про сім’ї наших військовослужбовців: тих, хто загинув, тих, хто загине. Ця людина дотримала свого слова. Чи є ще такі люди в Україні, які по програмі "Серце Азовсталі" видали десяткам людей квартири?

– Азовцям?

– І не тільки азовцям. Людям, які були в Маріуполі. Військовослужбовцям, які обороняли Маріуполь. Це величезна програма, я не знаю, скільки там мільйонів доларів…

– Він узагалі виділив на українську армію більше €350 млн.

– Податки найбільші платить, наскільки я знаю. Ну послухайте: якщо є в Україні бізнес чесний, який платить податки – я наголошую на цьому, – і ви хочете придбати квартири військовослужбовцям чи нашого підрозділу, чи інших сил оборони, – робіть це. Долучайтеся, будь ласка… Я не знаю, чи, можливо, після цього інтерв’ю черга буде, а можливо, і ні, але якщо є бізнесмени, які хочуть придбати житло нашим бійцям, – будь ласка, беріть приклад.

– Тобто Рінат Ахметов придбав азовцям і тим, хто був у Маріуполі, десятки квартир уже?

– Так.

– І наскільки я знаю, ці квартири – не просто там голі стіни були – да? А все: ремонт, меблі, навіть пральні машини… Бери і живи, да.

– Я дуже багато відгуків чув емоційних від хороших людей, які отримали… Так, я отримав теж квартиру. Але це інша програма, інша історія. Коли мені про це сказав командир, що є така опція, "ти отримуєш квартиру"…

– У Києві.

– Так, у Києві. "Це хоче тобі подарувати "Серце Азовсталі". Але моє питання принципове заключалося в тому, чи моя квартира забере в когось чергу. Ні, це була інша категорія – це особисте рішення мецената. Ну окей. Українські військові, не я, а всі інші – офіцери, солдати, сержанти – повинні бути забезпечені всім. Бувають такі стереотипи, коли думають: "Ти поранений військовий, тебе треба жаліти, ти прийшов із фронту – ти, можливо, якийсь не такий, калічений морально, у тебе ПТСР, ти повинен жити десь у гуртожитку…" Стереотип армії 90-х, коли розкрадалося, коли вони жили за $20 – ні. Український військовий, який жертвував своїм життям заради нашого з вами добробуту, повинен бути забезпечений усім. Це пріоритет держави, пріоритет людей, які, скажемо так, з тих чи інших причин не могли піти на фронт, але…

– Але мають гроші.

– Але мають гроші й робили достатньо… Ну слухайте, просто мати гроші під подушкою – це одне, а робити так, щоб люди працювали, отримували зарплату, платилися податки, допомагали… Я не тільки про цю людину, я кажу про багатьох… В Україні є багато людей із такими можливостями, але меценат такий тільки один. Тому, будь ласка, приходьте.

– Що таке "патріот України", на твою думку? Яку людину можна назвати патріотом?

– У мене є стале переконання, що патріот України – в незалежності від середовища, в якому він проживав, він або є, або немає. Патріот України – це в серці. Це щось твоє, чого не відберуть. Це свідомий громадянин, який пишається тим, що він живе в Україні. Але щирий патріот у Карпатах, який з дитинства говорить українською, живе в тому середовищі, – йому легше, ніж українцю, який прийняв для себе рішення, що він, попри російську пропаганду, залишається українцем, будучи у Донецьку, або в Луганську, або у Маріуполі. Я більше прихильний до такої людини, тому що бувають випадки, коли ти говориш українською, одягаєш вишиту сорочку, живеш в Івано-Франківську…

– І крадеш в України.

– Так, і пиляєш карпатські ліси. Або ще щось робиш. Або на Волині ліси знищуєш, копаючи янтар собі в кишеню. Або кар’єри в Житомирській області. Або ще щось… Або вугілля крадеш у Луганській області – ну по-різному.

Тато дружини – військовий. Коли я був у Маріуполі, потім у полоні, Тонечкин батько – причому йому уже 61 рік – у цей період воював під Бахмутом. Я не знаю, що вона пережила

– Обов’язково патріот України має говорити українською мовою чи ні?

– Ні. Українською мовою необхідно розмовляти в Україні, я так вважаю. Але в різних ситуаціях потрібно знати англійську, російську.

– А в "Азові" багато російськомовних бійців?

– Є такі.

– У тебе прекрасна дружина Тоня. Справжня дружина справжнього командира. А де і як ви познайомилися?

– Нас познайомили мої друзі. Знайомство, яке буквально за декілька днів переросло в щось більше. Кохання… Але потім війна, Маріуполь, і Тонечка приїхала до мене в Маріуполь у 2015 році, там уже у нас народився син Лук’янчик. І їй було не страшно приїхати. Батьки не хотіли відпускати її, звісно, але так. Вона багато чого пережила зі мною – це ж дружина військового.

– Син Лук’янчик і донечка Квітослава.

– Так, Квіточка.

– Квіточка. Яке прекрасне ім’я! Хто так от вирішив назвати?

– Я.

– А чому Квітослава? Дуже красиве ім’я і дуже рідке.

– Квітка Цісик, співачка. У мене так: приходить дружина, каже: "Святослав, я вагітна". Я кажу: "Окей, буде син – буде Лук’ян". Ще от на тій стадії, коли вона тільки сказала.

– Чому Лук’ян, до речі?

– А приснилося. Ну, типу мені приснилося, що дружина вагітна, мені приснилося, що у нас буде син, і я знаю, як я його назву. Оце от якось так. Так само з Квітославою.

– Чим вони зараз займаються? Які в них є улюблені справи?

– Тонечка вся в дітях. Вона в безпечному місці проживає… Тонечкин тато – він військовий. Це важка справа: коли я був у Маріуполі, потім у полоні, Тонечкин батько – причому йому уже 61 рік – у цей період воював під Бахмутом. Я не знаю, що вона пережила. Він пішов у армію… Мій батько уже не пішов, тому що уже вік не той. Він старша людина. А Тонечкин батько до сих пір служить, він зі Збройних сил перевівся у Національну гвардію – трошки легше, і слава богу. Він хоч уже не в лісах, у полях. Тому що фізично він уже не тягне.

– У Лук’янчика і Квітослави які вподобання?

– У Лук’янчика період цікавості, і він хоче бути то інтернет-блогером, то… Зараз я його віддав у "Пласт". Йому пов’язали жовтий галстук, дисциплінований став. Але він добрий, у нього є багато захоплень… Зараз я йому купив гантельки – він другий клас закінчив. І от зараз у нього любов – спорт. Але це покоління геймерів, це покоління комп’ютерів: він сидить в інтернеті, бавиться з друзями – я завжди прошу дружину, щоб вона, ну, якось мінімалізувала цей час, хоча це важко із сучасними дітьми. Квіточка ще маленька, їй два рочки. Мама постійно з нею. Вона не дає їй спокою, дуже шустра дитина… У неї є щось музикальне точно.

– Для багатьох людей в Україні ти взірець. А шкідливі звички в тебе є?

– На жаль, так. І у вас є. Я палю, а ви деколи говорите російською.

– (Сміється).

– До речі, почав, як і більшість людей, в армії, потім залишив цю справу, потім знову почав. Це шкідлива звичка, звісно. Але чи курець порадить своїм дітям курити? Ні. Так само я хочу, щоб було і з російською мовою. Щоб ніхто не радив своїм дітям спілкуватися російською. На мою думку, російська мова – це для українців шкідлива звичка. Її потрібно позбутися. Потрібні державні програми: лагідні, зі здоровим донесенням інформації… Росіяни зробили все, щоб українці перестали говорити російською мовою. У вашому контексті, Дмитре Іллічу, я вважаю, що вам необхідно спілкуватися російською, тому що ви доносите важливі речі до людей: достукуєтеся до людей, яким важливо почути правильну і правдиву інформацію, тому що рускіє зомбовані. Це факт.

– Якщо в тебе є вільний час, чим ти займаєшся?

– Читаю.

– Багато?

– Нещодавно закінчив мемуари Манергейма.

– О, це цікаво.

– Два томи, українською мовою…

– Цікаві, до речі, мемуари Манергейма?

– Дуже цікаво. Війна у Фінляндії сама по собі дуже цікава. І вона така знакова…

– Що вони з Росією зробили.

– Тримільйонна армія вистояла. Не втратила незалежності – це дуже важливо. Класно, коли він описує руского солдата.

– Він же в Петербурзі багато жив і вчився…

– Так, він був офіцером імперської армії. Але те, як він у своїх мемуарах говорить про рускіх солдат, що "він народився з лопатою", – так воно і є. Те, що ми зараз бачимо на полі бою, те, що ми бачимо, як вони не цінують своїх людей, своїх солдатів, як вони кидають… Яка в них готовність умерти… Вони не цінують життя.

– А велика готовність умерти в них?

– Так, у них зовсім інша… У них менталітет інший. Вони не цінують життя, свободу, як ми. "Я не боюсь тюрми і ката, вони для мене не страшні, страшніш тюрма у рідній хаті, неволя в рідній стороні". Так от свобода для нас, життя в нормальній країні для нас важливе. Для них – ні, це інша категорія.

– Що ти читаєш ще? Які книжки? І які фільми дивишся?

– "Поля битв" прочитав нещодавно. Класна книжка. Читав українською мовою "Убить пересмешника" Гарпер Лі. Я читав її російською, мені давали цю книгу в "Лефортово". Я захотів її перечитати українською… Непогано, книжка цікава. Що я дивлюся? Дивлюся Netflix, але зараз, чесно, таких фільмів немає, як були фільми, на яких я виріс. "Рембо", "Командос", "Термінатор" – усі оті голлівудські блокбастери. "Гладіатор", "Хоробре серце" – патріотичні фільми.

– Я бачив тебе на творчому вечорі Юрія Рибчинського, теж Героя України, нашого прекрасного поета. Кажуть, що ти теж пишеш вірші.

– Ну, пару написав. Ну, прямо щоб так… Це повинно бути натхнення. У Юрія Рибчинського я, на жаль, був лише половину концерту – і потім поїхав. Була якась термінова задача – дуже шкодую, що не був до кінця.

– Як ставився ти до Росії до війни? І як ставишся до неї тепер?

– Те, що ми з ними будемо воювати, – це було зрозуміло. Дуже погано, що ми не усвідомлювали з 2008-го, коли вони на Грузію напали… Але те, що ми рано чи пізно почнемо воювати, – це було зрозуміло. Але я не міг подумати, наскільки вони не дотримуються правил війни. У нас на офіцерських зборах перед повномасштабкою хтось з офіцерів запитався: "А що ми будемо робити, якщо в нас будуть полонені?" Командир тоді каже: "Все просто. Є правила ведення війни. І ми їх повинні дотримуватися". А вони – ні. Те, що вони зробили, – пробачення їм за це немає, тому негативно однозначно. 

– Як ти ставишся до Путіна?

– Убивця і з’їхавший з глузду тиран. Але я б сказав, як я ставлюся до деяких політиків, які повинні захищати вільний світ. Я хочу сказати, що в них ампутована совість. 

– Знаєш, я хотів би тобі зараз запропонувати звернутися до росіян російською мовою.

– Хотілося б словами Олександра Глебовича Невзорова сказати… Я з ним, до речі, спілкувався і на "Азовсталі", і пару разів коли вже вийшов. От його російська мова – це щось неймовірне.

– Да.

– Я не буду обращаться к политикам. Если обращаться, то к простому народу. Вы все должны понимать, что вы соучастники преступления. Если вы поддерживаете войну, рано или поздно вы ответите за это. Вы преступники. Подумайте над этим. Я понимаю, что сложно: режим такой, страна такая, где вам запрещают думать, где вам запрещают говорить то, что вы думаете, или вы боитесь говорить об этом. Но если вы будете поддерживать войну, вы рано или поздно за это ответите. И другое обращение – к военным. Я понимаю, что есть приказ. Я сам военный – я знаю, что это такое. Но приказы есть военные, а есть преступные. У вас, если вы будете выполнять преступные приказы, два пути: вас ликвидируют свои, когда придет большая зачистка. А она придет, потому что вы свидетели ненужные, вас ликвидируют однозначно, как в 1937-м… Или же вас убьют или посадят наши спецслужбы, которые везде. Но у вас есть выбор: не выполнять преступные приказы. Если вы на поле боя будете знать, что вы воюете против нашего подразделения, то я вам хочу сказать, что нам пленные нужны. Нам нужен обменный фонд. Мы доказали не раз, что мы пленных кормим, одеваем, даем все нужное, есть правила ведения войны, конвенции, по которым мы работаем. Если у вас будет возможность сдаться в плен – сдавайтесь. Мы вам обещаем жизнь. Потому что как издеваются над вами ваши командиры – если вам нельзя возвращаться назад, так подумайте, пожалуйста, про эту опцию. Мы сделаем все возможное, чтобы сохранить вам возможность прийти к нам на позиции. Вас заберут – и в дальнейшем мы вас обменяем. И обменяем так, что вы будете героями. И попали в плен в бою.

– Я ще запропоную тобі звернутися до Путіна.

– Отпусти ребят пленных. Не издевайся над ними. Прекрати войну. 

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Не секрет, що затяжна війна виснажує суспільство. Дедалі більшій кількості людей хочеться шукати компроміс. У них у багатьох опускаються руки. Що б ти міг сказати щодо цього українцям?

– У нас немає опції не воювати. Це повинні усвідомити всі. Знаєте, мабуть, зараз люди в Харкові розуміють це більше, ніж люди в Закарпатті. Але і люди в Закарпатті повинні зрозуміти… Я без жодної прив’язки до регіону, але я розумію, що там спокійніше. І я розумію, що люди там не так відчувають війну, як прифронтові території.

– Тривог майже немає.

– І дуже важливо зрозуміти, що якщо впаде Харків чи Запоріжжя, Дніпро, Київ, Львів, Ужгород – вони будуть там. Ми повинні захищати країну, тому що якщо рускіє прийдуть туди, у вас заберуть усе. І ви будете ніким. Рускіє не хочуть захопити якусь певну територію – рускіє хочуть знищити всю Україну. Це просто.

– Державність. Чи є у нас шанси перемогти Росію?

– Є. Ми зобов’язані чинити опір. Якщо би ми думали про те, що Росія така велика, така могутня, там так багато людей, зброї у них і так дальше – так а для чого було їм чинити опір? Президент міг узяти і поїхати, відвести війська, підняти руки – і ніхто б не захищався. А чого Польща взагалі чинила спротив під час Другої світової війни? Проти нацистської Німеччини, проти Радянського Союзу… А фіни? Воювати можна і треба. А далі все залежить від людей: їхнього духу, креативності, підходів до ведення бойових дій… Не асиметричних. У нас круті служби безпеки: операція "Павутина" – це підручники історії однозначно. Я чесно, Дмитре Іллічу, вважаю, що у нас є безліч таких речей, про які, можливо, ви знаєте, але можливо, спецслужби нам… Це засекречена історія, і можливо, ще колись розкажуть, коли вже війна закінчиться і можна буде про це казати. У нас безліч таких речей. Наші люди ерудовані, наші люди використовують технології, FPV-дрони ми ж почали перші застосовувати через брак снарядів, артилерії. Фронт змінився колосально. Ми початківці багатьох процесів через те, що нам потрібно придумувати щось нове. І дуже шкода, що Україна сьогодні – поле битви, на якому світ використовує нові методи та підходи ведення війни. Це ж полігон для декого. Це потрібно зрозуміти, але… 

– Але нам своє робити.

– Нам треба робити так, щоб мінімалізувати втрати. І збільшити втрати ворога.

– Коли закінчиться ця клята війна?

– Не готовий сказати. Вона, мабуть, ще буде продовжуватися… Збіг обставин, можливо, – тут багато всього. Для мене буде перемогою, коли зміниться режим у Росії або ж коли Росія розпадеться на декілька інших держав. Коли вона не буде нести загрозу для нашої держави. От коли вона не буде нести загрозу, тоді я вважаю, що ми перемогли. Може бути припинення вогню, можуть бути якісь мирні домовленості… Вони будуть озброюватися, вчити армію, але чи це буде довготривалий мир? Мир у контексті того, що Росія вже не нападе, можливий лише тоді, коли Росії в такому форматі не буде. 

– Ну що, Святе? Наше інтерв’ю добігло кінця. Розмовляли, на жаль, усього лиш чотири години. Тем залишилося багато – ну то буде привід порозмовляти ще. Я хочу подякувати за прекрасне інтерв’ю, але ще більше хочу подякувати за те, що ти є, що такі хлопці, як ти, стали на захист нашої Батьківщини. Що ми живі досі, що жива Україна, і житиме, адже в України є ти і азовці. І всі бійці, всі хлопці й дівчата, які захистили свою Вітчизну… Дякую тобі.

– А я хочу подякувати всім українцям за колосальну підтримку, яку ми відчуваємо. Яку відчувають люди, які воюють, тому що воюємо ми заради них. Як перестанемо воювати, тоді всі інші відчують – скажу так.

– Слава Україні!

– Героям слава!