+17 Київ
До росіян відчуваю страшну ненависть. Лють, ненависть і неможливість ніколи цього вибачити. Я розумію, що ця ворожнеча – на сторіччя
– Олю, доброго дня! Зніму окуляри, щоб хоч роздивитися цю красу.
– Доброго дня, зятьок!
– Так, зять.
– Поцілуємося?
– Зять – що з нього взять?
– Це зятьок знаменитий. І кажуть, багато квартир у вас, Дімо.
– Кажуть, було.
– Було?
– Я думаю, що Олеся буде проти, щоб я став твоїм зятем. Не тому, що погано до тебе ставиться, – просто добре до мене ставиться.
– А ми їй не скажемо.
– А, не скажемо?
– Не скажемо.
– Усе, пішли.
– Тим паче, що Алісі ще є куди рости. Хай підростає.
– Скільки Алісі зараз років?
– Буде 12 за два тижні.
– Гарна дівчинка, в маму.
– Так. Бачиш, який гарний смак має...
– Так, смак бездоганний.
– Подобаються їй отакі красиві голомозі чоловіки.
– Голомозі! По-перше, радий тебе бачити.
– Я теж дуже рада тебе бачити.
– Бачиш, яке місце прекрасне?
– Бачу. Нащо я каблуки вділа, не знаєш?
– Якщо що, я підхоплю. Добре?
– Добре.
– Розпочати хотів би нашу розмову, напевно, із сумних речей, а саме з війни. Ми всі не уявляли собі, що може розпочатися повномасштабна, страшна війна. Перший день війни ти пам'ятаєш?
– Я дуже гарно пам'ятаю перший день... Тому що, не домовляючись, усе стало на стоп. У мене в цей день були зйомки.
– Які? Ти пам'ятаєш?
– Фотосесія і щось пов'язане з "Голосом країни". Було задіяно дуже багато людей. І коли звістка прийшла, я пам'ятаю, що ніхто нікому не подзвонив, не сказав, що все відміняється, не спитав, чи будуть зйомки, чи не будуть. Якось наче – раз! – і все відмінилося. Тільки прикол був із тим, що о восьмій ранку до мене в квартиру подзвонив кур'єр і привіз корсет на зйомку. Я коли його побачила, я була в шоці.
– Ти в ньому зараз?
– Ні, я зараз не в ньому. Але він все одно продовжував робити свою роботу. Я думаю, це єдина людина в Україні, яка тоді продовжувала свою роботу. А можемо помінятися місцями?
– Можемо. Ми все можемо.
– А то я вділа каблуки, бо знаю, що ти високий.
– Я вже не високий – я вже малий.
– Що, вже трошки стерся?
– Трошки, так. Обережно.
– Тому це, звісно, був шок. Неможливо було в це повірити. І це був стоп для нас усіх, тому що ми не розуміли, що буде: чи тікати, чи просто переховуватися в місті, чи під місто їхати, чи тікати кудись на Західну Україну, чи виїжджати за кордон? У мене не було ні тривожної валізки... Я ніяк не збиралася...
– Тривога була, а валізи не було?
– Тривога була, а валізи не було, так. Я не вірила.
– Я не вірив теж. Я знав, але не вірив.
– І я не вірила. Я думала, що це якась...
– Маячня просто.
– Маячня, так.
– XXI сторіччя – яка війна?
– Для мене це абсолютне нерозуміння, що на нас чекає далі. Мало того, я зараз залишаюся у цьому стані. Звісно, вже трошечки з'являється і робота... Не трошечки – її дуже багато. І вона пов'язана не тільки з концертною діяльністю, а і з благодійною. Багато-багато ми всього робимо. Але все одно ми не можемо планувати більше ніж на тиждень. Я якраз перед війною почала робити ремонт у своїй київській квартирі.
– Яку заливало?
– Яку заливало. Я зробила всім у своєму домі дах. Уже не заливає в нашому домі нікого. І зробила собі вже ремонт якийсь. Тільки заплатила за вікна якісь дикі гроші…
– І почалося?
– І наступного дня бомби полетіли на Київ і почалося вторгнення. І зараз, оскільки це урядовий квартал, туди ніхто не може проїхати.
– У твоїй квартирі зараз засідає уряд?
– Ні, в моїй квартирі немає ні підлоги, ні стелі – нічого немає. І мені нема де жити в Києві. Ось до чого я.
– Страх був у перший день?
– Страх був такий… Був страх, розпач, абсолютне нерозуміння. І коли в тебе двоє дітей... Вони в цей момент знаходилися у квартирі. І ми почали збиратися. І я пам'ятаю, що я ходжу по дому і не розумію, що мені брати. Куди я їду? Ми подумали спочатку, що центр міста – це дуже небезпечне місце. Ми вирішили їхати до себе на дачу. Потім ми зрозуміли, що на дачі теж не дуже, бо там свої історії. Я зовсім не розуміла, що маю взяти. Ми взяли спортивні костюми, якусь теплу одежу – і поїхали на Західну Україну. Перебували там, може, тижнів зо три.
– У розпачі?
– І потім я повезла дітей за кордон. Це, мені здається, найстрашніше: коли тобі вже 40 років і ти вже досяг чогось, якогось статусу, ти вже заробив якихось грошей. І думаєш, що, в принципі, твоє життя гіршим, ніж зараз, вже не буде. Може бути кращим, може бути якось... Але воно вже сталося, і ти вже якось можеш розслабитися. І ця звістка, і цей кошмар, який стався...
– І не так, як гадалося, до речі.
– Він дає розуміння, що все в цьому світі нестале і дуже крихке.
– У мене таке відчуття ненависті до Путіна, до Росії, до цих фашистів узагалі... Я з ним нічого не можу зробити і не хочу нічого з ним робити. У тебе ненависть є?
– Страшна ненависть. Лють. Лють, ненависть і неможливість ніколи цього вибачити. Я розумію, що це на століття. Ця ворожнеча – на сторіччя. Як би це все не закінчилося, як би вони потім не вибачалися... Хоча я не вірю, що росіяни коли-небудь вибачаться...
– У них виходу немає іншого.
– А ти знаєш, що вони будуть робити? Вони будуть нам розказувати, що це їх надурили.
– "Ми не знали".
– Вони не знали, вони ні в чому не винні, вони нічого не могли зробити.
– Німці теж про це розповідали, але вибачалися.
– Ну, це німці. Це все-таки свідома нація. А це придурки. Я думаю, що вибачення і каяття справжнього в росіян не буде. Тому і вибачати їм не треба. І треба знати, що росіяни нам вороги. Назавжди.
– Я дивлюся, як поводяться російські артисти, які почали свідомо підспівувати Путіну, свідомо хаяти українців, Україну. Як ти до них ставишся? Ти ж багатьох знаєш особисто.
– Як до сміття абсолютного. Це сміття. Я хотіла сказати "біосміття", але вони навіть не біосміття. Сміття. Нелюди.
– Чому вони такі? Можна ж було промовчати. Чому вони такі активні?
– Мені здається, що люди, які потрапляють у те середовище і, не дай боже, дивляться телевізор, навіть найсвідоміші, найрозумніші, попадаються під пропаганду. Я просто розкажу історію. Коли у 2014 році почалася війна, і вони окупували Крим та частину Донбасу. Моя мама жила тоді у Москві. І моя ж мама – нормальна людина, розумна, прекрасна… І чоловік у неї був нормальний. Але вона мені іноді по телефону казала такі речі, що ми з нею почали сваритися. Навіть не спілкувалися якийсь час. А потім вирішили, що просто не будемо…
– Будемо оминати ці теми?
– Оминати ці теми. І тільки коли помер її чоловік, вона стала більше їздити в Україну і розуміти, що насправді коїться. І ми з нею домовилися про одне. Я попросила: "Мамо, вимкни телевізор. Ти не повинна дивитися канали зовсім. Жодних новин..." Я не виправдовую цих придурків, просто говорю, що люди нормальні, які потрапляють у те середовище, – щось із ними стається. І після цього в нас проблеми зникли...
– Мама зараз усе розуміє?
– Мама не просто розуміє. Моя мама в березні того року виїхала з Москви і більше туди не повернулася. Хоча жила там більше ніж 20 років. Залишила там свого тодішнього чоловіка… Це була особиста драма. Тому що вони не мають змоги бачитися. У мене був будинок у Москві.
– Свій?
– Так, у мене була дуже гарна нерухомість. І я просто продала її за безцінок. За два дні до того, як перекази грошей з Росії у світ заблокували. За два дні я встигла свої нещасні 15% за цей будинок вирвати і забути. Тому навіть після того, як моя мама жила там дуже багато років, ми повністю порвали всі стосунки і спалили всі мости.
– Мама заміж не вийшла?
– Мама заміж не вийшла.
– Треба видати маму заміж!
– Обов'язково. І наказати їй і всім жінкам: "Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями!"
Якщо після нашої перемоги Філіп Кіркоров зателефонує і скаже: "Олю, я не розумів, вибач мені, будь ласка", – я з великим задоволенням скажу: "Пішов ти на х…й!"
– Шановні друзі! В Олі Полякової є мама, така ж красива, як вона. Незаміжня. Якщо є пропозиції, ми їх приймаємо письмово.
– Письмово, так.
– Куди писати?
– На село до дідуся!
– До дідуся Панаса. Олю, з кимось із російських артистів, з якими ти була знайома до війни, були контакти? Хтось зателефонував тобі, сказав: "Олю, я тобі співчуваю, Україні співчуваю"? Ні? Жоден?
– Жоден. Я вже розказувала: ми ж там трошки дружили з Філіпом Кіркоровим. І після того, як він нічого не писав місяцями про війну, але почав писати якісь вибілювальні пости про дружину Медведчука, я зробила великий розгромний пост про те, що мені соромно, що я мала з ним відносини. І що мені соромно, що я хотіла цієї дружби.
– Це ж про нього Віллі Токарєв колись писав: "Наш Филя был на все горазд: он пианист и педагог".
– Да, це точно. У поганому сенсі цього слова, скажімо так.
– Ми про слово "піаніст". Якщо після нашої перемоги Філіп Кіркоров тобі зателефонує і скаже: "Олю, я не розумів, вибач мені, будь ласка. Я не думав, що все так", – що ти йому скажеш?
– Боже, я з великим задоволенням скажу йому: "Пішов ти на х…й!" Можна так говорити?
– Так, можна. Слово "х…й" ми запікаємо.
– Добре.
– Чи не треба?
– Я думаю, що пора вже запікувати імена цих покидьків, бо вони звучать, як матюки.
– Є українські артисти, які під час війни опинилися в Росії. Вони там гастролювали, жили. І вони співають на концертах, присвячених російській армії, ФСБ тощо. Це і Таїсія Повалій, і Ані Лорак. Що ти про них думаєш?
– Я думаю, що така тупість не налазить ні на яку голову. Узяти Таїсію Повалій. Вона була тут богиня. Вона була тут найкрутезніша, найпафосніша.
– А Ліхута був богом?
– А Ліхута був... Він її обслуговував, був її пажем. Але справа не в цьому. У неї була велика народна любов, їй тут не загрожувало ніколи забуття. І вона це проміняла, щоб бігати за п...дарасом Басковим, підбирати за ним залишки!
– А він п...дарас?
– І по життю, і по суті. Це тупість якась! Я не розумію цих вчинків. На що вони сподіваються, коли продовжують підспівувати цій історії? Вони ж розуміють, що в цьому немає майбутнього ніякого? Немає!
– А з Ані Лорак ти була знайома?
– Аякже! Я з усіма була знайома.
– А вона що, просто курка?
– От вона – просто курка. Якщо Таїсія Повалій... Ну, теж просто курка. Бо вчинки... Такі вчинки роблять дуже тупі люди, які не бачать далі свого носа й гаманця.
– Гаманця, по-перше, я думаю. Носа, по-друге.
– Ти думаєш, що їм класно там живеться і співається?
– Я думаю, в плані грошей – так. Їм Росія дає гроші за те, щоб вони зраджували Україну.
– Я не знаю, чим це закінчиться. Але так зганьбити себе… Про Ані Лорак навіть говорити не хочеться. Вона настільки мілка людина.
– Тупа.
– Тупа, мілка людина.
– Світлана Лобода була теж у Росії, але повернулася до України. Що ти про неї думаєш?
– Я думаю, Світланка дуже багато наробила помилок. Перше – це все, що вона казала до цього. Усі ці "какая разніца" і "все інакше". По-друге, коли вона вирішила говорити про війну. Вона ж вичікувала. Це ж не було 24 лютого. Свєта чекала три-чотири дні, чим це закінчиться. І тільки після того, коли вона зрозуміла, що...
– Не так сталося, як гадалося.
– … вона вирішила бути з Україною. Добре, що хоч вирішила. Хоча у мене до неї відношення, як то кажуть, двояке. З одного боку, я за тих людей, які допомагають, які все роблять для того, щоб допомогти своїй країні. Вона щось допомагає, але… Коли вона говорить про те, що хтось її замовив, зробив їй зло, – вона стільки сама робить дурниць, що її нікому не треба закопувати. Вона із цим справляється ідеально. Кажучи дитині в Харкові: "Хто тебе, дитинко, підкупив?" – і т.д., і т.п. Так що, Свєта, тебе ніхто не замовляє. Ти сама справляєшся.
– Чому був хейт Потапа на початку війни?
– Тому що він великий. І я це Льоші казала при особистій зустрічі, ще коли він був за кордоном... Я не маю на увазі його вагу, зріст. Великий, сильний мужик, голосний артист, про якого багато говорили. Заслужений. І тут люди трошечки йому не вибачили.
– Не вибачили чого?
– Того, що він дуже довго був за кордоном. Хоча в нього з перших днів війни був найінформаційніший блог в Instagram. Це були круті ролики, промови. А потім щось сталося. У мене є підозра, що його налякали. Деяким артистам – багатьом – дзвонив Тіматі разом із Кадировим.
– Та ладно!
– Так. І погрожували так, як вони вміють погрожувати.
– Артистам Тіматі із Кадировим дзвонили?
– Так. Вони дзвонили й погрожували смертю, погрожували вбивством рідних. "Ми тебе знайдемо абсолютно в будь-якій точці світу й поріжемо тебе на "меха". Вони це робили. Я знаю двох артистів, яким дзвонили.
– Хто це?
– Я не можу сказати. Але ці артисти не скурвилися і продовжили робити свою роботу. А деякі чогось замовкли.
– Потапу телефонував Кадиров?
– Я не знаю. Я абсолютно впевнена, що в будь-якої людини є право на страх. Люди різні, у людей різне почуття самозбереження. Одні стрибають на амбразуру, інші розмірковують, треті зачаїлися. Їх у цьому звинувачувати, звісно, можна, але… Я зараз не хочу нікого виправдовувати. Я просто хочу сказати, що люди мають право на страх. А ти що думаєш про Потапа?
– А я про Потапа взагалі не думаю. Навіть про Настю Каменських не думаю.
– Боже! А чого ти не думаєш про Настю Каменських? Вона ж дуже гарна жінка.
– Навіть не знаю. Є ще один артист, який перестав бути артистом і став президентом. Це Володимир Зеленський. Що ти думаєш про нього під час війни? Він же твій колега по цеху, ви багато спілкувалися до того, як він став президентом. Напевне, й після?
– Те, що я бачу зараз – те, що війна розкрила всіх абсолютно з неочікуваних сторін. Одні зробилися героями, інші – ізгоями. Те, що зробила війна з Володимиром Олександровичем... Я після цього говорю: "Героями не народжуються – героями стають", тому що він включив у собі лідера, не всцявся, не втік, залишився з народом – став абсолютним лідером, героєм. І він узяв на себе відповідальність. Блін, узяти на себе відповідальність за купу народу в такий страшний час?! Я впевнена, що коли він ішов у президентство, він зовсім цього не хотів. Тому отака доля випала. І він тримається, як на мене, дуже круто й достойно. От у чому, а в боягузстві я його ніколи не підозрювала. Він завжди був конкретним, він завжди за словом у кишеню не ліз...
– Але то сцена. А це зовсім інше.
– Це зовсім інше. І в ньому включився криворізький пацанчик: "Хто тут? Це ви на нас наїжджаєте? Зараз я вам покажу". Він включив маскулінного криворізького пацана, який не віддасть свого. Для мене це так виглядає. Я розумію, що зараз суспільство дуже качає, дуже багато є невдоволених, багато хто шукає ворогів, в основному серед своїх. Але я вважаю, що не здати країну, не обісратися, залишитися зі своїм народом і вже півтора року битися – для цього треба серйозні нерви і серйозні сили внутрішні.
– Ви зустрічалися з ним уже під час війни?
– Ні. Але мені снився сон... Минуло, десь, може місяців зо три війни. Якраз весь цей кошмар, і я кожен день дивлюся звернення президента, бачу, як він марніє, бачу, як він старіє, бачу, як із кожним днем він виглядає усе старшим і втомленішим. І мені його так шкода по-людськи... Цілий день він щось робить, вирішує серйозні проблеми, від яких залежать людські життя. Це найскладніше. Це те, чого я б ніколи не хотіла у своєму житті. Я цього надивилася – і лягаю спати. І мені сниться, що зустрічаю Володю десь на "Лізі сміху", за кулісами. І він стоїть у цьому нинішньому образі, змарнілий. І він підіймає на мене очі – очі, повні втоми, суму, напруження. І знаєш, що я роблю? Я його обіймаю, і він кладе мені голову на груди. І я просто стою і глажу його. Отакий сон.
– Сон у руку.
– Усе, що мені захотілося у той момент, коли я побачила його лице, – це просто пригорнути... Ну, не можна говорити, що я його жалію. Він чоловік, який не заслуговує на жалість, – він крутий. Але мені захотілося його підтримати, чи що, по-жіночому.
– З Оленою Зеленською ти була знайома?
– Так, звісно.
– Достойна жінка, правда?
– Дуже достойна. І найкрасивіша перша леді ever, яка коли-небудь була в нас у країні.
– Так. І як поводиться.
– Так. Вона незрівнянна, реально одна з найкращих перших леді у світі. Так вона виглядає, так вона поводиться. А ми ж не балувані першими леді нормальними. Якісь були тітоньки, які казали: "Батю, я стараюсь", – і виглядали, як хрін знає що.
Зараз час такий, що люди вхоплюються за кожну можливість влаштувати срач. Я вважаю, що це дуже погано. Стільки навкруги є ворогів, що якщо ми будемо жерти одне одного всередині країни, ми пережеремо одне одного
– Але хороша жінка, кажуть, була дружина Януковича.
– Та це ж не професія, хороша жінка.
– Не професія. "Дорослі дівчата" – мені дуже подобається ця програма.
– Дякую.
– Це найвищий пілотаж. Коли дві такі поважні дівчини сідають і починають говорити про потаємне – ну, я не можу відірватися. Думаю: "Невже вони і про це скажуть?" Кажуть. "Невже і про це?" І про це. Про все.
– Про все.
– Такий душевний стриптиз важко дається чи ні?
– Він важко дається тільки на початку. Але потім входиш у раж і, як на сеансі у психолога, починаєш вивертати все. А коли ти це вивертаєш і потім читаєш відгуки, що людям цього бракувало усе життя: щоб зірки, на яких вони рівняються, яких вони звикли бачити вилизаними, поважними, "треба тренуватися, не пити, не курити"… А вони в житті не такі. І ми у цьому проєкті розказали, якими ми є насправді. І люди в нас побачили себе. І саме тому цей проєкт такий крутий. Тому що ми такі самі жінки: з проблемами, з комплексами, з кризами у сімейному житті, з розладами нервової системи. З усім гамузом, який є у будь-яких людей.
– У кого народилася ідея записувати "Дорослих дівчат"?
– У Міши Ясинського. Він підговорив мене. Я загорілася і почала вмовляти Машу. А вона ніяк.
– Чому?
– "Де ми візьмемо стільки тем?" Я кажу: "Машо, боже, нам по 100 років – нам є що розказати". – "Вони закінчаться". – "Нічого страшного. Будемо переговорювати і придумувати інші закінчення". Як я в останній передачі розказувала історію про кажана. Видумала інше закінчення – і вона зайшла як нова історія. Вона дуже сумнівалася. Вона хотіла якихось гостей до нас кликати, ще когось. Вона боялася, що ми не справимося. Але Міша – геніальна людина… Він сказав мені одну річ: "Олю, нам потрібні гроші. Іди роби кейс".
– (сміється)...
– Ні, не про гроші було, а про...
– А про кейс.
– До нас реклама не одразу зайшла.
– А є реклама?
– Зараз уже є, слава богу. Коли почалася війна, звісно, рік нічого не було. Але ми знімали "Дорослих дівчат" – і через пів року до нас уже прийшла реклама, і ми стали відбиватися і навіть трошечки заробляти. І Міша мені сказав: "У вас така синергія... Ви повинні робити шоу". А мені ж двічі повторювати... У мене якщо відгукується, – я вже повірила й побігла. Машу треба було уламувати пів року. Маша – вона дуже обережна. "А як поставиться аудиторія?" А як те, а як інше... І ми зняли першу програму, і я запропонувала: "Це повинен бути довгий шлюб". 20 років вона заміжня, 19 років я заміжня, – і нам точно є, що розказати. Усі проблеми, усі смішні історії, усі несмішні історії.
– Так вивертати душу на мільйонну аудиторію – ну більшість не зважиться...
– Я думаю, що ми цим шоу задали тренд на відвертість. Після нас з'явилося безліч шоу, де люди відверті, де вони розказують і про секс, і про анальний секс – і про що вони там тільки не розказують... Але до нас цього не робив ніхто.
– А ви і про анальний секс розповідаєте?
– Ні, ну нам просто немає чого розказати. Якби було, то я б розказала, звичайно...
– (Сміються). Хто знайшов назву "Дорослі дівчата"?
– Ой, це дуже круто вийшло. Геніальна назва, тому що була до цього геніальна пісня. Я увійшла у вік 40 років і зрозуміла, що я дівчинка доросла. І замовила своєму автору пісню про дорослу дівчинку. Це Сисоєв написав. Я хотіла дорослішати голосно, як то кажуть. Я випустила пісню "Доросла дівчинка" і написала книгу, яка називається "Нешкідливі поради дорослої дівчинки".
– Сама ручкою писала?
– Ні, у мене був райтер, але ми сідали... Вона онлайн сиділа у Туреччині. Це була Тетяна Вітязь, журналіст журналу Viva!.
– Знаю.
– Ми з нею товаришували і просто сиділи, відкривали пиво чи вино, і я їй вивалювала... Це ж було ще перед "Дорослими дівчатами". І я їй вивалювала під винце все, що хотіла. Я написала книжку, вона вийшла досить класною: і з гумором, і мотиваційною, і дуже жіночою, і з порадами, і про мене, про те, як я дивлюся на ті чи інші речі у житті.
– І звідти назва "Дорослі дівчата"?
– Так. І коли з’явилася програма, ми вирішили, що це, звісно, будуть "Дорослі дівчата". Проєкт, який ми дуже сильно любимо. І у цьому році проєкт пережив кризу, тому що…
– Війна.
– Маша, як завжди, почала бідкатися, що, мабуть, ми видохлися і що у нас більше немає тем. Хоча одна-дві програми не дуже вдалі – не показник того, що ми видохлися. Ми теж люди, теж втомлюємося. Ми живемо у Києві, ми сьогодні не виспалися, бо не спали...
– Дорослі втомлені дівчата.
– Дорослі втомлені дівчата. То ми не спали через ракетну небезпеку, то я приїхала якось до неї на зйомку і спала в коридорі в готелі, тому що була сильна ракетна атака. Я вже тобі казала: мені немає де жити в Києві, і я живу в готелі. Як тривога, то я йду в коридор, кладу на підлогу подушку, ковдру – і там сплю... Ну це такий сон, умовний дуже. І як у цьому стані, невиспаний, приходиш на програму, не завжди виходить фєєрити.
– Енергія потрібна.
– І ось вона якусь програму побачила: "Ой, ми видихаємося". І у цьому сезоні вона запропонувала нововведення – трійничок. Я їй кажу: "Ти знаєш, дорогенька моя, трійничок у сімейному житті призводить до одного: двоє залишаються, а третій зайвий!" Але цей трійничок у нас буде епізодичний. Ми будемо запрошувати гостю, яка буде щось розказувати по темі, яка їй близька. Ми хочемо зняти програму про чоловіка, який на 15–20 років молодший за жінку. Але ж ми з Машкою не маємо такого досвіду. А поговорити про це дуже хочеться. Тому ми запросимо якусь таку дівчинку...
– Хочеться не поговорити, а хочеться мати вже хлопця, який на 15–20 років молодший. Скажи як є.
– Підожди. Я не можу це сказати прямо в камеру, бо твоє шоу дуже любить мій чоловік. Хоча про те, що я хочу хлопчика, він знає...
– (Сміються)...
– Тільки він думає, що я оцього хочу. Він не знає, що я хочу 30-річного...
– Кому заважає у подружньому житті 30-річний хлопчик?
– Чув, Вадику? Діма каже, що не заважає. А ти б дозволив своїй жінці завести коханця 30-річного?
– Я – ні.
– А чого він тоді має?
– Я не сказав, що він має.
– Тож, я кажу: у нас буде трошки змінений формат. Але я кажу: "Машо, погана ідея. Тому що в груповусі завжди є шанс сачконуть".
– Так.
– "Тому хтось буде недопрацьовувати". Я їй так і сказала. "Дівчатам треба поступатися, Машо. І я тобі уступаю".
– Олю, знову повертаюся до першого запитання: звідки взяти внутрішні сили, щоб вивернути душу, казати на величезну аудиторію ті речі, які зазвичай не можна казати? Бо тебе дивиться і чоловік, і діти твої дивляться.
– Я думаю, що сьогодні, особливо після початку великої війни, та й до цього, час відвертості й чесності. Великими артистами стають люди, які абсолютно чесні. І якщо ти виходиш щось п…здіти, то ти не можеш просто говорити про абстрактні речі. Ти повинен говорити про конкретні речі. А ці речі не завжди приємні й не завжди смішні, хоч ми їх і висміюємо, не завжди тебе вимальовують ідеальною. Бо ніхто не ідеальний.
– А хочеться бути ідеальною?
– Ні, мені не хочеться. Уже не хочеться. Але довіра сьогодні – це найважливіша річ. Тому що мати голос і мати право казати правду – це величезна розкіш. І коли ти собі це дозволяєш, воно потім ллється із тебе. І, ти знаєш, скільки б я не розказувала, може, і не дуже пристойних речей, мене не осудили жодного разу.
– А ти просто розповідаєш усе натурально.
– Ну ось.
– Чесна.
– Знаєш, наші кусочки розбирають у TikTok. І хто не знає цього проєкту, звісно, пишуть, що ми кінчені, що ми такі речі говоримо. Але люди, які наш проєкт дивляться... У нас, якщо почитати коментарі, взагалі немає поганих коментарів.
– Ви спочатку виходили російською мовою.
– Так.
– Потім перейшли на українську. Чому?
– Тому що запит такий у людей. Якщо якісь недоблогери думають, що це вони нас змусили своїми чорними ротами, – ні. Ми приїхали з Машею з-за кордону... Ось чому артисти, які живуть за кордоном, абсолютно не спроможні вловити, що тут твориться, про що їм співати, про що їм говорити і які інтерв'ю давати. Вони наче з іншої планети. Тут треба знаходитися, щоб вловлювати кожен нюанс. А зараз час такий, що люди вхоплюються за кожну можливість влаштувати срач. Я це не виправдовую. Я вважаю, що це дуже погано. Коли ми накидаємося на своїх... Стільки навкруги є ворогів, що якщо ми будемо жерти одне одного всередині країни, ми пережеремо одне одного. Так ось, ми приїхали з Машею – вона з Німеччини, я з Франції – і почали писати. Ми в Німеччині писали перші випуски. І нам було складно перейти на українську. І ми вирішили, що обов’язково будемо знімати українською мовою, але нам потрібен на це час. І потім хейт…
Боже, мені так обідно, що Єфросиніній дали сім років у Росії, а мені – ні. Ми ж із нею на пару відео робили. Ми ж плювали в камеру і називали бункерську залупу бункерською залупою. Чому їй дали сім років, а мені – ні?
– А ти навіть не знаєш про нього?
– Боже, який ти молодець... І я не знаю.
– Я хейт люблю взагалі.
– Я теж така, як ти. Вона мені розказує: "Той на нас говорив, цей на нас говорив, ще хтось". Я цього не дивилася.
– А вона вразлива?
– Вона дуже вразлива. Вона усе це побачила, і у неї була дика депресуха.
– А через що був хейт?
– Що ми цю програму ще записуємо російською.
– Тобто хейт через мову?
– Так. Це був серйозний мовний скандал, у який ми потрапили з Машею. І я його, якщо чесно, пережила легко. Тому що звикла до хейту. А по-друге, я погане не дивлюся. Я не бачила жодного відео... Хтось про щелепи щось говорив, хтось говорив ще про щось – я цього всього не дивилася, тому мене воно не ранило. Я просто приїхала сюди і зрозуміла запит, подивилася коменти під нашою програмою, де люди просили, що вони хочуть українську мову. І ми дослухалися не до скандалістів, які до цього робили контент російською, тягнули в інфопростір російське гівно...
– Зараз усі у вишиванках.
– Усі у вишиванках і готові накинутися на людей, які щось роблять. А Маша у той момент робила дуже багато. У неї фонд був, вона допомагала, я їздила безплатно по всьому світу, збирала гроші, купляли автомобілі, турнікети... Так багато робили, і нас так засрали, що у якийсь момент ми сиділи і казали: "Хочеться назло цього не робити". Але ми вчасно почитали коментарі під нашими відео. Ми дослухалися. І не прогадали. Тому що я вважаю, що українською "Дорослі дівчата" шарму добрали. Коли я говорила фривольності російською, звучало трошечки хабально, а українською воно звучить шармово. Я почала звучати інтелігентніше. Не знаю, як це працює, але це працює.
– За вишуканість у мистецтві.
– Давай. До речі, про бухло. Коли я зізналася у "Дорослих дівчатах", що за часів великої війни я почала підбухувати кожного дня, мене теж зненавиділи люди. Почали писати, що у них те саме.
– Так, звичайно.
– Що вони теж знаходяться у стресі і теж півтора рочки підбухують.
– А що ти підбухувала?
– Отако винця підбухувала, але кожного дня...
– На ніч?
– На ніч, келих – два вина.
– Три...
– І мама мені говорила: "Олю, ти зіп'єшся". – "Мамо, в такому віці вже не спиваються". Але вона каже, що жінки спиваються. Що чоловіки в такому віці не спиваються, а у жінок буває. Тому думайте самі.
– Щодо мови. Ти ж удома спілкуєшся російською й досі?
– Ні.
– Ні?
– Тепер – ні. Розкажу чому. Моя Аліса потрапила за кордон. Вона потрапила в англійську школу, щось на кшталт інтернату... Коли вона, домашня дівчинка, яка спить зі мною до 11 років, потрапила в цей інтернат – потрапила через цих клятих виродків, які прийшли на її землю і вигнали дитину зі свого дому – в неї з'явилася така сильна ненависть до них і до їхньої мови, що дитина, яка до цього ніколи не говорила українською – раз! – і заговорила українською. Чистою, гарною. Звідки вона витягла ці слова? Коли я до неї звертаюся російською, вона мене не розуміє. І коли я з нею говорю суржиком, вона виправляє кожне слово. Мене спочатку це бісило страшно, але потім я зрозуміла, що це її вибір, це її наче пов'язує з країною, з домом. І зараз вона приїхала додому – спілкується з нами тільки українською. Ми їй повинні відповідати українською. І ми перейшли на українську. І ми тепер удома спілкуємося українською завжди.
– І Маша, старша донька, теж?
– Маша – взагалі. Вона єдина, хто використовує російську мову. Хатня робітниця давно говорила, няня моя завжди була українськомовна. Ми навіть не зрозуміли, як це сталося. Дуже природно. Мені просто стало говорити українською, робити "Дорослих дівчат", давати інтерв’ю. Я зрозуміла, що це все було у пласті, ми просто це підняли – і ось мова в нас є. Нам навіть не треба було її вчити, вона у нас завжди була.
– Щодо Маші Єфросиніної. Вона стільки зробила для України...
– Так.
– Її оголосила в розшук Росія, їй строк дали навіть заочно.
– Боже, мені так обідно! А я?!
– Сім років дали?
– А я? Слухай, ми ж...
– Ще дадуть.
– Ми ж із нею на пару відео робили. Ми ж плювали в камеру і називали бункерську залупу бункерською залупою. Чого їй дали сім років, а мені – ні?
– Ще дадуть, до того ж вісім. Я хочу зрозуміти природу цього хейту проти дівчини, яка стільки робить для України і яку засудила заочно фашистська Росія. Чому знаходяться люди в Україні, які її хейтять?
– Абсолютно для мене незрозуміла ситуація. Я взагалі хочу зараз звернутися до українців: якщо ми будемо жерти одне одного, ми дуже допоможемо нашим ворогам. Не можна цього робити. Це робота на ворога. Я не можу цього обґрунтувати, пояснити. Вона з першого дня волала про війну, зробила волонтерський центр, робить стільки великих благодійних проєктів... Вона ніколи в житті не підставляла, не продавала свою країну. Вона не їздила до Москви, не трусила там сідницями, вона завжди була з Україною. Відчепіться від людини. Від тих, хто був із вами стільки років. Ви спонукаєте цим тільки одне: плюнути і нічого не робити. Але хрін вам! Ми все одно будемо робити.
– Ви з Машею – подруги?
– Так.
– Ви багато спілкуєтеся?
– Ми рідко спілкуємося, але коли спілкуємося, то дуже-дуже-дуже відверто.
– Вона щаслива жінка, на твою думку?
– Вона щаслива жінка, але вона зараз знаходиться у складних умовах.
– Чому?
– Тому що її Тимур прийняв одностороннє рішення йти на війну. Вона подивилися мій кліп на пісню "У твоїх обіймах"...
– Гарний кліп.
– Який зняв Алан Бадоєв. І там спочатку жінка сидить у пустелі. Постіль її, ліжко, але воно – як пустеля. І вона самотня сидить у цьому ліжку. Ось вона прокинулася спочатку у своєму ліжку, а потім думки повертають її в реальне життя. І вона разом із постіллю провалюється у воронку від авіабомби, у прірву своїх переживань, страхів за свого чоловіка. І тільки себе самотужки вона може із цієї ями дістати. Коли вона подивилася цей кліп, сказала: "Боже, це ж про мене. Коли мені зараз пишуть: "Як ти?" – я пишу одне: "Я в ямі". І це переживають зараз тисячі жінок. І саме про цих жінок ця пісня. Які чекають, які у прірві, але мають заради дітей, заради сімей витягати себе, молитися, вірити й чекати.
– Я хотів би про вік поговорити трошки. Ти сама сказала, 44 роки. Я, може, і не запитав про це, але я запитаю. А 44 роки для дівчини, яка звикла бути молодою, красивою, сексі... Що таке 44 роки?
– А нічого. Я дуже довго свій вік приховувала.
– Так. Зменшувала.
– Тільки в "Дорослих дівчатах" я сказала, вже коли війна почалася, що я на п'ять рочків брехала...
– Ну, може, тобі зараз 49.
– Уже ж видно, що не 49.
– Так.
– Моя кар'єра почалася дуже… не те що пізно – я її просто довго робила. І я дуже багато років була в статусі початкової співачки. І коли я зробила проєкт "Супербілявка", де я бігала в бантику, мені вже було 30 рочків. Я була співачка-початківець із бантиком на голові. І мені здавалося, що це дуже соромно. І я собі відсобачила п'ять років. А коли я вже не сильно переймалася, думала: "Блін, ну так незручно… Брехала – як зараз у цьому зізнатися?" Думаю: "Ну, хай буде на п'ять років менше". А коли прийшла війна, стало...
– Усе втратило сенс.
– Сенс втратили всі дурниці, маски, якими люди захищають себе від реального життя. І я зрозуміла, що вік – найменша річ, яка мене повинна турбувати. Про молодість... Думаю, що я дуже енергійна, не відчуваю віку зовсім. У мене багато енергії, я хочу багато робити, я хочу багато любити, у мене височенний темперамент. Я відкрита, я нічого не приховую, іду за своїми бажаннями. Я знаю, що мені подобається, знаю, що мені приносить насолоду. І я від цього не відмовляюся. Тому я почуваюся прекрасно.
– Ти щось із собою робила? Я маю на увазі зовнішність.
– Я дуже багато із собою роблю, але це не хірургічне втручання. Це серйозний, ретельний косметологічний догляд. Я перед тим, як до тебе прийти, пішла в клініку, зробила мікротоки. Я зробила пептидну маску і зробила дорогущий колаген. Не говоритиму, скільки сотень доларів зараз на моєму обличчі. Тому воно й виглядає дуже непогано. І так, дорогі мої, коли ви пишете в коментах: "Було б у мене стільки грошей, я б теж так виглядала", – скажу: "Так, але ні". Тому що для цього ще треба мати 90–60–90, як у 16. А мої параметри не мінялися вже 40... Ну не 40, а скільки там? 35 років я в одній вазі, я фізичну форму підтримую, собою займаюся. От би ще пити кинути – тоді була б узагалі ідеальна. Але тоді б я перетворилася на Машу Єфросиніну.
– А щодо 90–60–90, щодо перших 90. Я бачу, ти навіть без бюстгальтера сьогодні.
– Це я взяла з Раміни приклад. Вона світила своїми прекрасними грудьми… І людям же було про що говорити. Тому зацініть і пишіть щось.
Мені здається, що шлюби 20-, 30-, 40-річні вже не будуть мати сенсу. Коли ти 20 років прожив з однією людиною, виростив дітей, вони тобі внуків принесли, ви ще п'ять-шість років погрябалися в городі – та й померли. Таке було життя. А коли ти, йолки-палки, до 60 рочків можеш мати гарний прес за допомогою гормончиків...
– Скидай піджак.
– Ні, не можу. Я подумала, що я дуже трансформуюся у творчості. І не тому, що я міняюся, а тому, що світ навкруги мене змінився. Ми вже не такі, як раніше. І я, звісно, йду за своєю аудиторією, яка теж помінялася. Раніше вона слухала "Шльопки", а сьогодні вона не хоче "Шльопків".
– А сьогодні – "Ушльопки".
– Вона хоче ушльопати цих ушльопків. Тому й музика моя міняється. І звісно, що я міняюся...
– Ну, музика глибшою в тебе стала.
– Глибшою.
– Пісні глибшими.
– І я глибша і старша. Тому залишуся в піджаку.
– Ми зараз будемо їсти. Ти вмієш і любиш готувати. Я це бачу в Instagram. У тебе дуже розвинений Instagram і ти показуєш, як готуєш. Ти багато їси?
– Дуже. Я дуже багато їм. Але я вже казала: в мене багато енергії – і воно горить. Я не сиджу на місці. Просто полежати – це нереальна штука. Є люди, які приходять із роботи, лягають і відпочивають. А я приходжу з роботи і починаю пекти хліб, або робити морозиво, або йду в баню, або роблю вправи. Я не відпочиваю.
– А що ти любиш готувати передусім?
– Я дуже люблю готувати незвичні страви. Я не готую котлет ніколи. Якщо з м'ясом, то це або стейк, або чебуреки, або хінкалі. Якщо морепродукти, то це паста, яку я сама верчу. Мішу тісто, розкатую на машинці, роблю до неї соус. Я люблю заморочитися. Для мене котлети – це не цікаво. Для котлет є тітка, яка їх накрутить. А мені треба, щоб мною захоплювалися й хвалили. Я вже зараз розумію, трошечки начитавшись психологічної літератури, свої проблеми зрозуміла, але задовольняти їх усе одно люблю.
– Як ти форму тримаєш?
– Я багато працюю, не сиджу. Бігаю. Я спортом займаюся, тренуюся, не лежу і не сиджу.
– Скільки годин на добу ти спиш?
– Мені треба спати більше. Сплю до семи годин. П'ять-шість. Мені не треба спати. Я не люблю спати, дуже важко засинаю. Є люди, які люблять спати вдень. Ти можеш поспати вдень?
– Дуже хочеться, але не можу.
– Мій Вадик кожен день лягає спати десь після сніданку. Він встає о 4.30, скаче на конячках, потім у нього розтяжка, потім у нього заплив у Дніпрі, потім він голиться і приходить уже такий гарний, свіженький на сніданок. Ми з ним снідаємо – і потім він лягає спати. Бо в нього вже цілий день пройшов із 4.30. Для мене ідея лягти вдень поспати – це із розряду абсолютно неможливих...
– До вечері він прокидається?
– До вечері прокидається. Іноді – ні. Дивлячись, скільки викурить.
– Що він курить?
– Таке курить, що давно пора легалізувати.
– Якщо б ми з тобою курили, ми б теж до вечері прокидалися чи після.
– Ну, так.
– А щодо твого чоловіка. Кажуть, що ви розлучилися. Це так чи ні?
– Не знаю, хто це каже, але мої інтерв'ю перекручують, додумують. Я знаю, після чого це пішло. Я інтерв'ю давала, коли я тільки-тільки повернулася, і мене запитали: "Як ваші відносини з чоловіком?" І я взяла й відверто сказала, що коли ти п'ять місяців знаходишся не в сімейних відносинах...
– Чогось хочеться.
– Береш на себе повну відповідальність. Ти стаєш незалежною повністю, у тебе з'являються нові звички. Коли ти ні з ким не радишся, коли ти вирішуєш, що будуть робити твої діти. І ти звикаєш до цього стану. І коли ти повертаєшся додому, ти вже інша, і він інша людина, тому що він теж звик жити один, і нам було складно перший час...
– І що?
– Я про це розказала в інтерв'ю. Дуже відверто сказала, що нам складно, нам треба зараз знову звикати до подружнього життя. І знову вертатися в конструкцію, яка вже не працююча. Тому що ми жили сім'єю, у нас було двоє дітей. У школу, на секції, туди-сюди, ввечері разом щось робимо. А тут Маша в Лондоні вчиться, Аліса – на бордингу. І я вертаюся додому одна. Пуста хата, світла немає, інтернету немає, зима, холодно. Я повернулася в такий жах! У мене було відчуття... Просто передісторія. Я дуже люблю свій дім. Я його сама збудувала. Я так любовно ліпила конструкцію! Тут я побудувала баньку, а тут у мене прибудова, а тут у мене городик, а тут я ще фермочку... Я дуже любила це місце. Я повернулася і з жахом зрозуміла, що більше не люблю цього місця. Воно мене лякає. Я ж повернулася у січні. Відтанцювала у "Танцях з зірками" у Грузії, повернулася додому. І я повернулася у…
– Найжахливіший період.
– Найдепресивніший період. Діти тут не бігають, це вже не той дім, до якого я звикла. У мене немає роботи, я маю сидіти вдома. Із Вадиком у нас почалися сутички, тому що приїхала людина, яка звикла жити одна, у неї вже сформувалися нові звички, а в нього – свої. І це вже не та хата, у якій ми жили. Це вже не те гніздечко. І я впала в таку депресуху, Дімо! Не розуміла, що мені робити, як жити, чи я хочу так жити. Ми з ним не знаходили спільної мови. І я про це відверто сказала в інтерв’ю, і з цього зробили висновок, що ми розлучаємося. Ні, ми пережили кризу. Я почала готуватися до концерту 8 березня, увійшла в робочий графік, вийшло сонце, я знову полюбила свою хату. І вчора я плаваю у своєму басейні, дивлюся на захід сонця і кажу: "Господи, яке щастя, що я вдома!"
– Олю, а взагалі важко жити з чоловіком 20 років? З одним чоловіком.
– Важко й легко одночасно. Легко в тому, що ця людина тебе знає як ніхто. Він 100-відсотково знає мене краще, ніж моя мама. Він 100-відсотково хоче зі мною жити, тому дозволяє мені бути тою, хто я є. Він мене не довбе, не контролює, не принижує, він мені допомагає, він мене любить. І це єдина людина у світі, яка мене любить безумовно.
– А ти його любиш?
– Я люблю... Це треба знати Козерогів. Якщо ти мене любиш, я буду тебе любити. Тільки ти мене перестаєш любити – я тебе не люблю теж. Тому у Вадика немає шансу, щоб я його розлюбила. Він до мене виражає таке кохання, що я... А з іншого боку, 20 років – це складно. Коли тобі 23, а йому 40, це дуже весело. Коли йому 50, а тобі 35, це теж весело.
– Але вже не так, як було?
– Ні, теж іще нормально. Я тобі можу сказати, що з одного ж боку, це людина, яка знає тебе на 100%. З другого боку, у нас є вже така тема: він дорослий, він уже трошки хоче іншого життя, а я ще кінь педальний. Я ще хочу кудись нестися, робити, у мене шило в дупі, а він уже хоче поспати. З іншого боку, це не заважає, тому поки він спить, я із шилом у дупі щось роблю. Це теж дуже непогано. Я взагалі вважаю, що інститут шлюбу не буде таким, як сьогодні. Ми дуже довго залишаємося молодими, енергійними. І мені здається, що шлюби 20-, 30-, 40-річні вже не будуть мати сенсу. Тому що коли ти 20 років прожив з однією людиною, виростив дітей, вони тобі внуків принесли, ви ще п'ять-шість років погрябалися в городі – та й померли. У принципі, отаке було життя. А коли ти, йолки-палки, до 60 рочків можеш мати гарний прес за допомогою гормончиків... Ви ж знаєте, що всі люди, які займаються своїм здоров’ям, вирівнюють собі гормони. Якщо в тебе не хватає тестостерончику, ти його – ляп! – на дупку намазала. Якщо в тебе немає естрогенчику, ти його – раз! – намазала на плечико. І в тебе абсолютно молода енергія. Тому я думаю, що довготривалі шлюби не будуть себе... Люди будуть жити, вирощувати дітей і далі йти...
– Своїм шляхом.
– Своїм шляхом. Так мені здається.
– Михайло Діанов, захисник Маріуполя. Я бачу в Instagram, що він постійно в тебе вдома.
– Боже, ми здружилися!
– У вас щось є?
– Ні, у нього роман із моїм Вадиком. Вони здружилися з першої рюмки. Міша Діанов… Я познайомилася з ним… Це Фонд Ріната Ахметова, коли вони допомагали моєму фонду "Незламні". Це біонічні протези для військових і цивільних, які втратили кінцівки. Це серйозний проєкт, яким я опікуюся вже півтора року. У нас був великий збір, і нам не вистачало грошей, і Михайло Діанов разом із Фондом Ахметова нам дали 2 млн грн – і ми поставили протези прекрасним хлопцям. Дуже крутий був хлопець, якому поставили руку. Його на фронті знайшла наречена, він не давав про себе знати, тому що не хотів, щоб наречена жила з калікою. І він подумав: раз мені руку відірвало, я тоді не буду з нею... Хай вона знайде собі, як то кажуть, цілого. Але дівчина виявилася любляча, вона його відшукала на фронті, вона з ним була під час реабілітації, і ось йому встановили біонічний протез. Що таке біонічний протез? Це протези, які можуть рухатися. І це таке було щемливе відео, коли він узяв обручку цією рукою, надів їй на палець! Боже, ми ридали всі! Це дуже круто – мати можливість робити отакі чудеса. І ми познайомилися якраз із Мішею Діановим, коли вони для нас зробили це чудо і доповнили нам збір. Ми з ним поспілкувалися дуже круто. Ми сиділи у ресторані, й у нас одразу зав'язалася дружба. Я його одразу потягла до себе додому, познайомила із чоловіком – вони тут же напилися. І Міша тоді шуткував, що він з одного полону потрапив у другий, бо він у нас був два тижні. І тепер коли він приїжджає, він їде до нас, він уже купив собі круті снасті... У мене озеро, там завжди повно риби. Але зловити ту рибу неможливо, бо треба, щоб хтось правильно її підкормив. І Міша за тиждень так мені підкормив рибу, що тепер туди можна засунути ноги і зловити рибу. Він мені зробив прекрасний риболовний ставочок.
– Я хотів у тебе запитати про ЛГБТ.
– Так.
– Чому про ЛГБТ? Тому що в Лондоні, коли там був прайд, ти очолила колону.
– Українську колону.
– На прайді.
– Так.
– Де ти, а де ЛГБТ?
– Як це? По-перше, в мене дуже багато друзів із ЛГБТ-спільноти. Мій найкращий, найближчий друг із ЛГБТ-спільноти. І все, що він мені розказував про життя, про сприйняття себе, про несприйняття соціумом, про те, як він не міг мамі про це розказати, і коли мама про це дізналася, яка це для мами була трагедія, і взагалі як багато проблем у людини з тим, що він не міг відкрито сказати, хто він є. Знаючи всі ці історії, пов'язані з несприйняттям соціумом величезної групи людей, для мене підтримка цих людей абсолютно природна. Тому що я за те, щоб люди були собою. Якщо я можу бути тим, хто я є, чесною і відкритою, чому вони не можуть? Треба розказати людям, що наше пострадянське, зашорене, неосвічене, недосвідчене суспільство не розуміє, що це. Вони думають, що це якесь збочення. Ні, дорогенькі мої. Є такі люди, і вони мають право жити, любити і говорити відкрито, хто вони є.
Коли мені пишуть під постами якісь нісенітниці, я взагалі не реагую. Але коли чіпають мою дитину, в мені прокидається пантера, яка хоче загризти кожну суку, яка це написала
– Так, як їм хочеться.
– Й обирати того партнера, кого вони хочуть. Це дорослі люди. Це дуже важливо. Тому що деякі кажуть: "Що ви захищаєте п...дарасів і педофілів?" Хвилиночку... Педофілія – це наруга над дитиною. А ЛГБТ-спільнота – це дорослі люди, які обирають собі партнера такого, як їм природа надиктувала. Тому я за те, щоб у людей був вільний вибір. Особливо зараз, коли ми з вами б'ємося за свободу самоідентифікації, самовираження, свободу слова, свободу бути собою... Цей пункт – абсолютно сюди лягає, тому що ці люди теж хочуть бути тими, хто вони є.
– Ну, це кльово було Лондоном так іти?
– Дуже. По-перше, це невимовно крута атмосфера радості, миру, свята і свободи, щастя. Там не сприймається це з негативної точки зору. Це просто свято. Люди просто виходять і просто йдуть. І радіють. І я б дуже хотіла, щоб у Києві у такій атмосфері йшли паради.
– Як кажуть російські фашисти, Гейропа.
– Гейропа. Я за свободу. Я за свободу вибору.
– Про дівчаток твоїх хочу поговорити.
– Так, давай.
– У тебе двоє дівчат.
– Так.
– Старша Маша...
– Поки що двоє.
– Що – Оля може піти на третє коло?
– Ти знаєш, життя бентежне.
– Ще й яке бентежне!
– Я ніколи не говорю "ні". Тому що пару разів у своєму житті я казала "ні"...
– І було "так".
– І було "так". Ось якщо з ЛГБТ, до появи мого близького друга, про якого я розказувала, я думала, що геїв не існує. Що це щось придумане. І в мене найкращий друг – гей. Потім я ненавиділа собак і котів. У мене тепер три собаки і...
– І п'ять котів.
– І п'ять котів. Ні, ну, в мене чотири собаки і три коти. Що ще я там ненавиділа? А, я ненавиділа дітей (сміються)... У мене двоє дітей. Тому я тепер ніколи не говорю "ні".
– Так. Маша...
– Маша.
– Вона вчилася в Англії?
– Так. Вона вступила в дуже крутий виш.
– Так.
– До речі, моя Маша подала документи у п’ять англійських вишів й один дуже крутий шотландський. І в усі вступила.
– Клас. Розумна. У тата.
– Ой, вона розумна! І вона дуже енергійна й винахідлива. Вона дуже класно складає іспити. Вона дуже класно співбесіди проходить. Тому що вона відкрита, і це дуже підкупає вступну комісію. І вона обирає найкращий виш, Goldsmiths...
– У якому місті?
– У Лондоні. І йде на перформера. Це співачка, музикант, і ще їм давали таку професію, як піротехнік. До речі, цей факультет закінчив Тілль Ліндеманн.
– Rammstein.
– Чому в них такі круті шоу? Бо він піротехнік за освітою. І вона там провчилася цілий рік, але до цього вона дуже хотіла вступити в інший виш, але то було неможливо, тому що їй було всього 17 років, і в Англії можна було вчитися тільки в преєр.
– Так.
– А у той виш в Америці, який вона хотіла, вона вступити не могла, але дуже мріяла. І провчившись пів року в Англії, вона подає документи в Берклі.
– Ого!
– І вступає.
– У Бостоні.
– Так.
– Класно. А який факультет?
– Перформер. Те саме. Музикант, співак.
– Клас. Це найкращий музичний університет світу, я хочу сказати.
– Світу. Так.
– Я чому знаю? Тому що в мене син закінчив його.
– Я знаю, я ж тобі чому це й розказую.
– Так.
– Тому що я про твого сина знаю. І оскільки вона вступає на зимову сесію, в неї пів року... Вона каже мені: "Мамо, що я буду тут півроку робити?" – "Іди в консерваторію". – "А що, можна?" – "Ну звісно, можна. Здай екзамени – та йди". І вона йде в консерваторію на композиторське відділення.
– У Києві.
– У Києві. Зараз вона вчиться в консерваторії на композиторському відділенні.
– Оце кар'єра! Приголомшлива. А хто вчителі в неї?
– Я ще не знаю. Вона ж тільки пішла. Вона хоче підготуватися до Берклі і буде продовжувати вчитися тут. Закінчить і консерваторію, і Берклі.
– Така класна дівчинка вона! Я бачив, як ви займалися з нею фізичними вправами. І виник скандал...
– А, так.
– Через бодішеймінг. Її назвали товстою, целюлітною. І ти подала до суду.
– Ну, ви знаєте, шкода, що не можна на тих людей, які під відео це писали, подати до суду.
– А вони під відео це писали?
– Багато що писали. Українці завжди були не дуже толерантними одне до одного, але зараз під впливом війни й агресії вони не обирають, кого булити. Вони бачать і пишуть якусь фігню. І це дуже негарно нас описує, дорогенькі мої...
– Маша образилася?
– Вона ж блогерка в мене. У неї 200 тис. на Instagram, 500 тис. на TikTok.
– Серйозна блогерка, я б сказав.
– Вона звикла до хейту. Я не можу звикнути. Вона мені каже: "Мамо, ну що ти звертаєш увагу?" А я не можу цього витримувати. Коли мені пишуть під постами якісь нісенітниці, я взагалі не реагую. Але коли чіпають мою дитину, в мені прокидається пантера, яка хоче загризти кожну суку, яка це написала. І тому коли видання устами якоїсь кінченої журналістки, в якої, до речі, теж є діти, пишуть такі речі, – я вирішила, що притягну їх до суду. Я думаю, що це буде гарний кейс журналістам на майбутнє. Тому що не можна писати все, що в твою тупу голову влізе. Мало того, що журналістика взагалі в країні дуже на низькому рівні...
– Це так.
– Професіоналів немає.
– Це так.
– Як і не тільки в журналістиці, а в усіх жанрах, як то кажуть. От я зняла кліп з Аланом Бадоєвим. Це ж дуже глибоке, драматичне відео. Я приходжу на радіо – зустрічає мене дівчинка-ведуча… Вона відома, не буду називати її імені. "Такий Photoshop у тебе в кліпі..." І я розумію, що вона кліп не дивилася. Вона побачила фотографію. Я до тебе на інтерв’ю прийшла презентувати кліп, а ти його навіть не дивилася? Що ти мене питати будеш?" Я просто в шоці. Це все одно, що я вийшла б на сцену і не знала ні музики, ні слів. І коли я її вже заставила подивитися кліп, кажу: "Ну, тепер що ти скажеш?" Природно, їй стало дуже незручно. Але я говорю про те, що дуже часто ми потерпаємо від того, що люди непрофесійно займаються не своєю справою. Вони не повинні там знаходитися. Оце теж проблема.
– Аліса ким мріє стати?
– Президентом. Правда. Уже роки три.
– (Сміється).
– Каже, що хоче бути президентом, бо хоче навести лад, хоче, щоб не знищували лісів. Вона дуже любить ліс.
– Аліса – від слова ліс.
– І вона коли бачить, що вирубують ліси, – а ми живемо в лісі, – у неї таке відчуття несправедливості... І вона хоче, щоб не вбивали тварин. І вона хоче, щоб не було війн. І вона каже: "Я прийду і наведу лад". Кажу: "Ну що, донечко? Учися..." Я ніколи своїм дітям не кажу, що це неможливо. Я кажу, що все можливо. Головне – мріяти, вчитися і працювати. І все вийде.
– Буде президент Аліса в нас.
– А прикинь, якщо так!
– А чому ні?
– Уявляєш? І ми з тобою це інтерв’ю відкриємо і скажемо: "А вона мріяла про це ще з дев'яти років".
– Чим діти тебе дивують? Чим вони тебе надихають?
– Аліса мене дуже здивувала шаленим патріотизмом, на який вона не хворіла взагалі. Вона не була патріоткою, вона була просто дитина, яка гралася, називала себе Валєрою...
– А чому Валєрою?
– А ти не знаєш цієї історії?
– Ні.
– Боже, я тобі зараз розкажу. Це дуже цікавий кейс для батьків, які переймаються, коли діти поводяться не так, як прийнято. Десь два роки тому Аліса сказала, що "я тепер Валєра, хочу носити чоловіче вбрання"...
– Валєра, причому Меладзе.
– Ні. Вона була бомж Валєра. Коли в нас були якісь гулянки, в неї був день народження – вона попросила зробити їй свалку. І на цій свалці вона зі своїми подружками святкувала день народження. Не питай чому. Я не знаю. Ну, потім я зрозуміла. Попросила тата купити їй чоловічі плавочки, щоб купатися в басейні, і ходила в чоловічому вбранні, і казала, що вона Валєра. І всі: "Що це таке? Вона у вас гендерно нейтральна?"
– Це наш наступний президент Валєра.
– Це Валерій Вадимович.
– Так.
– А я, подивившись на це, зробила непритаманну собі річ, тому що звикла все контролювати і виправляти. Я їй сказала: "Добре, ти Валєра". Подзвонила в школу, сказала: "Запишіть її як Валєра, називайте її Валєра". – "Окей, Валєра – так Валєра". Потім я зрозуміла: у неї був протест…
Я роблю те, що хоче бачити і чути від мене моя аудиторія. Коли мені кажуть: "Ти так змінилася..." Це не я змінилася – це світ навколо мене змінився. І зараз мої пісні пронизані темою війни.
– Протест, звичайно.
– ...проти гендерних установок. Вона задовбалася слухати: "Не роби цього, бо ти дівчинка. Ти ж дівчинка – ти не можеш так робити. А дівчата так не роблять. А дівчата не те, а дівчата не це..." Вона сказала: "Дівчата так не роблять? Тоді я не дівчинка. Я бомж Валєра. Для мене правил не існує". Вона побула Валєрою півтора року – і все, вона вже не Валєра.
– Стала Петром. Ні?
– Ні, вона вже Аліса. Вона вже купляє платтячка. Просто це треба було пережити. Дати своїй дитині час на розуміння, хто вона. Не давити, не розказувати, що ти не така, що так не роблять, що це неправильно, що подумають сусіди чи ще щось. Валєра – так Валєра.
– Ну, я мушу сказати, що в Аліси справжній вишуканий смак.
– О, так!
– Чим ще можна пояснити те, що вона носить футболки з моїм зображенням?
– Вона так тебе любить!
– Хоч хтось...
– Вона так ось бере футболку й каже: "Гордон – мій краш".
– Алісі вітання.
– Передам обов'язково.
– Усе, що від мене залежить, – тільки кажіть.
– Скажи Алісі, що ти до неї теж класно відносишся.
– Алісо, я до тебе дуже класно ставлюся. Якщо б у мене була футболка зараз із твоїм зображенням, я зробив би те ж саме, що ти зробила з моїм.
– А ми передамо тобі.
– Дякую. Я це зроблю, Алісо. Двічі. Ти раз зробила, а я двічі зроблю.
– Вона не раз зробила. Вона її не знімає. Ти що?! (Сміються) Там уже обличчя протерлося. Від поцілунків.
– Щодо творчості. Ми вже казали про те, що в тебе багато нових пісень, ти вже не співаєш російською. І пісні, які ти співаєш українською, – інші, глибші. Як ти обираєш репертуар? Бо більшість співаків не вміють обирати собі пісні. Не розуміють, що таке хіт, які пісні подобаються людям. У тебе із цим усе чітко. Як ти це робиш?
– Я дуже гарно знаю свою аудиторію. Я знаю, хто мене слухає.
– Хто це?
– Переважно дорослі люди, це 30+. Це люди, переважно в яких є сім'ї, в яких є діти. Діти теж фанатіють від Олі Полякової разом із мамами. Тому я завжди себе питаю: чого хоче моя слухачка? Слухачів у мене теж багато, але це в основному... Дуже була смішна історія, коли раніше на мої концерти ходили представники ЛГБТ і жінки. І діти. А мужиків у залі не було. І тут прийшло, може, п'ятеро. Минуло п'ять років – і я бачу, в залі почали з'являтися мужики. І багато. І я задаю, значить, запитання: "Дорогенькі мої, а є чоловіки в залі?" Вони – раз! – ручки підняли. І я кажу: "А хто тут по своїй волі?" Жодної. І я розумію, що це жінки поприводили до мене своїх чоловіків, і їм теж сподобалося. Тому я точно знаю, що хвилює мою аудиторію. До великої, масштабної війни, що вони хотіли? Вони хотіли розважатися...
– Еге-гей!
– Вони хотіли "еге-гей", вони хотіли пісні про кохання, про розставання, про колишнього, про прийдешнього...
– "Я королева ночи…"
– Напитися і стати королевою ночі. Бо це й одинокі жінки, які хочуть бути королевами ночі. Я розуміла, що їм тоді було потрібно. Але коли почалася війна, всі ці люди змінилися. Їхні проблеми змінилися, а особливо враховуючи те, що це сімейні люди, у них зовсім змінився світогляд. І в мене змінився. Тому я роблю те, що хоче бачити й чути від мене моя аудиторія. Я завжди йду тільки за нею. Коли мені кажуть: "Ти так змінилася..." Це не я змінилася – це світ навколо мене змінився.
– Час змінився.
– Час змінився. І тому мені хочеться бути у часі. І зараз мої пісні пронизані темою війни. Це і пісня "Дякую", де я подякувала всім людям, хто сьогодні наближає нашу перемогу. Це пісня "У твоїх обіймах". Про жінку, яка чекає свого коханого в пустому ліжку. І я хочу сказати, що не можна сьогодні співати про якийсь паралельний світ. "Ми танцюємо на вечірці, ми приїхали на джипах"... Як можна про це співати? Ми про це не можемо... Ми будемо про це співати, коли перестанемо думати кожен день про те, що коїться тут. Тому всі мої пісні – про це. Тому що я живу тут. Не просто приїжджаю сюди познімати кліпи, пофоткатися на вулицях і потім у Лондон відвалити чи кудись. Я живу тут. І я знаю, чим живе моя аудиторія.
– Ти зараз сказала про те, що буде після війни. Ми зараз ходимо, гуляємо по прекрасному Києву. Дивися, яка краса. І як ці скажені свині захотіли нас позбавити цієї краси...
– Так.
– Уявити неможливо, правда?
– Так. Я пам'ятаю, коли Міша мені говорив, коли була війна в Сирії й Алеппо... Одну частину міста повністю розтрощено, а в другій працюють кав'ярні, люди ходять у нічні клуби, відкриті магазини. І це було так…
– Дисонанс.
– Дисонансно. А сьогодні ми в цьому живемо.
– А люди так створені.
– Ми так створені, щоб жити. І дуже класно Міша Діанов сказав, коли він прийшов 8 березня до мене на концерт… Усі почали йому аплодувати, казати "дякую". А він усіх зупинив і каже: "А я хочу сказати дякую вам". І люди, знаєш, притихли... За що? Ну за що нам дякувати? А він каже: "Якби не ви, кожен тут, на своєму місці, просто ходячи на роботу, і роблячи свою справу... Якби не ви, нам би не було куди повернутися". Так що я хочу сказати, що кожна людина дуже цінна тим, що ми залишаємося у країні, що ми працюємо і що кожен наближає нашу перемогу.
– Продовжуючи про репертуар... Що за скандал виник із "Колисковою" Мирослава Скорика?
– Це був третій тиждень війни. Я тільки-тільки виїхала за кордон. Була в ямі. Мені здавалося, що моє життя закінчилося, кар'єри більше не буде. Ну які "Шльопки"? Кому це потрібно? Я сиділа на своєму шоу "Королева ночи" із Палацу спорту і ридала. Коли мені надійшла пропозиція співати гімн на матчах "Шахтаря", я просто як із труни встала, вони мене оживили. Хочу сказати величезне дякую "Шахтарю" за те, що вони саме мене обрали співати гімн. Із цього почалася моя пісня. Бо до цього я думала, що все. І тут я слухаю мелодію Мирослава Скорика і в мене виникає дике бажання заспівати пісню про те, що я відчуваю зараз: про дітей, яких я теж переховувала у бомбосховищах, із якими ховалася, з якими тяжко виїжджала з України... Це ж усе ми пережили. Це ж я не те що послухала десь – ми три тижні сиділи у бомбосховищах. Я подзвонила Олександру Вратарьову. Це мій близький друг, який написав пісню "Шльопки".
– Так, він прекрасний поет.
– Йому вже дуже багато років, але він абсолютно в ясному розумі і працює, працює, працює.
– Він міг бути моїм татом. Він колись залицявся до мами.
– Так?!
– Так.
– Так ось... Я йому дзвоню: "Будь ласка, напишіть усе, що відчуваєте. Про дітей, про те, що "наш батько обов'язково повернеться і буде з нами", і що "вишня вітами гойдає, добрий ранок нас стрічає край рідного дому", і "воїни вертаються, боями обпалені, і наш тато знову з нами", і "все буде добре". Попросила: "Спочатку опишіть усе, що з нами зараз відбувається, про блискавицю, "засинай, моя донечко, це ворожа бомба, але ти не бійся: я тебе прикрию". І потім про те, що усе обов’язково буде добре". І він просто за одну добу надсилає мені геніальний текст. Але ж я знаходжуся бозна-де. Я тоді була у селі в Провансі, у Франції. Там нічого немає. Я починаю шукати студію. Знаходжу студію, якій років 50. Ми коли зайшли у цю студію, вона уся була вкрита пилом. Дід старий, який мене записував, француз, узагалі ані бельмеса англійською... Я десь три дні сиділа на студії. І ми записали цю пісню.
– Ти можеш нагадати нашим глядачам зараз, як ця пісня?..
– Так. Ця пісня називається "Колискова". Коли я це робила, у мене не було жодної думки про якусь кар'єру чи про якісь заробітки, чи ще про щось. Я просто хотіла записати пісню про те, що відбувається. Тому що це була найперша пісня.
– Як вона звучала? Хоч куплет.
– (співає) "Засинай, моя донечко, моє рідне сонечко. Чуєш, грім гуркоче? З неба не гроза – громовиця люта і страшна..."
– Гарна дуже.
– Забула слова. Бо не співаю цієї пісні на концертах, тому що не маю права. Спадкоємці в якийсь момент сказали: "Або дайте нам великі гроші, або не співайте цієї пісні". Коли минуло чотири-п'ять місяців після війни, про які великі гроші могло йтися? Я взагалі не знала, чи я коли-небудь ще буду щось заробляти, чи ні. Чи ті гроші, які я вивезла в трусах у маленькій пачці...
– У трусах вивозила?
– Я вивозила гроші в трусах... Я ж одна їхала з дітьми. Можна було вивезти тільки $10 тис., а у мене там було трошки більше. І я решту сховала в труси. Ну це був не мільйон доларів. $25 чи 30 тис. було. І я думаю: "Оці гроші на скільки? На місяць? Ок. На рік? Не дуже. На все життя?" У тебе є тільки ці гроші – і більше нічого. І тут вони мені кажуть: "Платіть нам гроші або..." Ми сказали: "Давайте домовлятися. Давайте, може, дешевше?" Вони стали рогом. Ну що робити? Я можу сказати тільки одне: якби Мирослав Скорик почув моє виконання цієї пісні... Бо тоді, у той момент, плакала моя душа. Вона виконана настільки чесно, настільки пронизливо, що він дав би згоду цій пісні жити.
– Я був знайомий із паном Мирославом. Він дійсно геніальний композитор. Я звертаюся до його спадкоємців. Я думаю, що треба знайти спільну мову з Олею, тому що ця пісня – це справді її душа і геніальна музика Мирослава Скорика. Я думаю, треба знайти компроміс. Правда?
– Так. А я готова йти на компроміси.
Я не їздила у Москву з кінця 2014-го – початку 2015-го. Я завжди підтримувала Україну, я завжди казала, що Крим український, я визнавала війну з 2014 року. Я завжди була з Україною. Чому я не маю права через це кінчене правило поїхати на "Євробачення"? Мені здається, що це несправедливо
– Олю, коли ти була за кордоном, ти ж у Ніки Білоцерковської зупинялася?
– Так. Ніка – це взагалі...
– Прекрасна жінка, так?
– Це моя любов. Це людина, яка мене просто ошелешила. Тому що бути патріотом своєї країни і йти на ризики – це одна історія, а допомагати... Ні, ну це не чужа країна, тому що Ніка народилася в Одесі, вона українка наполовину. Але вона дуже довго жила у Росії. І вже 20 років живе у Франції.
– Вона була топблогеркою російською.
– Так. Вона 20 років уже живе у Франції. І коли це все сталося, вона з перших днів почала антивоєнну... Не пропаганду, а інформування. У неї дуже круті пронизливі тексти, у неї дуже круті мізки, вона дуже класно викладає...
– Вона справжня, правда?
– Дуже справжня. Вона договорилася до того, що перша отримала строк у Росії. Вона постраждала майново.
– Так, я знаю.
– Але її це не зупинило. Я познайомила її з моєю прекрасною подругою Світланою Легкою. Я зараз розкажу і про цю дівчинку, і про ту. Ніка кожен день на фонд гроші надсилає, купляє постійно їжу, теплу білизну, шкарпетки... Трусики обирає, ліфчики для дівчат на фронт. Баули надсилає сюди, а Світулечка моя сідає у джип, надіває каску, бронежилет – і на Бахмут. І два рази на тиждень возить, возить, возить...
– Ми їм вітання передаємо. Так?
– Вітання обов'язково і Нікусі, і Світусі.
– Свєта ж викладає ще в Університеті культури?
– Так, викладає.
– Прекрасна дівчина теж. Коли ти жила у Ніки Білоцерковської, коли душа рвалася в Україну, були відчайдушні думки? Було таке, що "нащо мені таке життя? Я не знаю, що буде далі"?
– Як у всіх... Це ж усі пережили. Але я тобі хочу сказати, що нема такого, що тим, хто залишився в Україні, було гірше чи ліпше, ніж тим, які виїхали. Ті, які виїхали, – у них ще долучається почуття провини. Тобі здається, що ти мало робиш, що б ти не робив. Ми купили джип. "Та що цей джип? То мало". Зібрали гроші – передали. Мало. Я пам'ятаю, що не могла ходити у ресторани, не могла нічого робити. Мені здавалося, що я на це все не маю права. Там війна, а я виїхала. Мені треба тільки одне робити: допомагати, допомагати. Або ти відчуваєш себе як лайно. І тільки коли я повернулася, зрозуміла, що у себе вдома я маю право на все. І коли мені якась тітка написала недавно... У нас із Машею Єфросиніною був банний день, вона до мене приїхала, і ми там чайочки ганяємо, знімаємо себе... І вона пише: "Як вам не соромно показувати своє розкішне життя, коли у країні війна?" Я до неї заходжу на сторінку, а вона з Португалії, сука, пише. "Я у себе вдома. Я хочу тут жити! Я хочу тут мати можливість на радість, на щастя. І ніякі орки бл…дські у мене цього права не віднімуть".
– Так. У Швеції ти записала альбом.
– О, так!
– І з кимось дует. Із ким?
– Army of Lovers.
– Так?
– Ю-ху! Так! Як це вийшло?
– Нічого собі...
– Це вийшло випадково. Тому що ми почали співпрацю з музичним продюсером Army of Lovers Андерсом Гадсоном ще до війни. Ми йому замовили шведський суперблокбастер на "Євробачення". І він написав таку круту пісню, яка взяла перше місце на "Євробаченні" одразу. Він писав уже пісні на "Євробачення", і його пісні вже вигравали "Євробачення". Ми записали пісню і збиралися їхати на "Євробачення". Але ж ти знаєш, які правила у нас.
– Ну там є моменти, так.
– Є там моменти, щодо яких... Але, якщо чесно, я хочу на "Євробачення" поїхати. Якщо ці правила будуть змінені, то я обов'язково поїду. Так ось ми записали. І потім вирішили ще записувати пісні. І коли почалася війна, ми приїхали туди такі нещасні... У нас на обличчях було написано, що ми нещасні, що у нас забрали життя, забрали мрію, забрали все. І чи то вони нас пожаліли (сміються)… Ми познайомилися з Александром Бардом, класно з ними посиділи, він каже: "А давайте зробимо дует". Я мало не всцялася від радості. Тому що для мене "Абсешн"... Оця тьолка із цими губами, із цією трояндою...
– Так.
– Це ж усе, чим я надихалася, роблячи свій кліп "Люлі", усі свої кліпи. Це такий гротеск красивий, яким я надихалася усе своє спочатку дитинство, а потім уже доросле життя, коли я все це трошечки підлизувала, надихалася і знімала собі. Тому що для мене це дуже-дуже близький жанр. І ось ці люди, на піснях яких я виросла…
– Тепер ростуть на твоїх.
– Вони мені пропонують зробити дует. Й Андерс написав прекрасну пісню, суперхіт. І ось я вже їду її презентувати у Швецію...
– То вона записана вже?
– Уже записана.
– А кліп буде?
– Буде обов’язково. Зараз буде дуже гарна відеозйомка. Бо ми їдемо на найпопулярніше шоу у Швеції, де ми будемо її презентувати. І 6 жовтня світова прем'єра. Я хочу вам сказати, дорогенькі мої, що це перша колаборація із зірками такого рівня в нашому шоу-бізнесі. Міша мені каже: "Не хизуйся". А чому "не хизуйся", як можу?
– Army of Lovers – це потужно.
– Круті. Правда?
– Так, це потужно. Наш шоу-бізнес буде дуже щасливий від того, я думаю.
– Та я думаю, усі будуть радуватися. У нас такий "добрий" шоу-бізнес...
– (Сміється).
– Я зрозуміла, яка сила у європейцях у сенсі того, що вони нікуди не поспішають, живуть у своє задоволення. І тому в 60 років вони не зай...бані, не страшні, пристаркуваті, задовбані життям люди, а афігезні, розслаблені, веселі, енергійні... Боже, цей Александр Бард... Він як хлопчинка. А йому 60 років. Ти знаєш, що він іще й міністр фінансів Швеції (Бард ніколи на обіймав посади міністра фінансів Швеції. – "ГОРДОН")?
– Якби я був міністром фінансів у Швеції, я б теж був як хлопчик. (Сміються)
– Ти підожди. Вони не п…здять нічого.
– А, ну тоді інша справа. Ми побачимо Олю Полякову на "Євробаченні"?
– Я дуже хочу поїхати на "Євробачення", як абсолютно будь-який артист, якому є що там сказати. Мені є що там сказати.
– І показати.
– У мене реально дуже крута пісня. Це єврохіт, написаний найкращим шведським автором, який писав дуже багато для "Євробачення". Просто в Україні, коли неслося з Мaruv, внесли правила, за якими люди, які їздили до Москви після 2014 року, не можуть брати участь у "Євробаченні". Я не їздила у Москву з кінця 2014-го – початку 2015-го. Навіть до мами не їздила. Я завжди підтримувала Україну, я завжди казала, що Крим український, я визнавала війну з 2014 року. Я завжди була з Україною. Чому я не маю права через це кінчене [правило] поїхати на "Євробачення"? Мені здається, що це несправедливо.
– Зараз буде генеральна репетиція. У Києві 26 жовтня буде твій великий сольний концерт у Палаці "Україна", який постраждав від російського ракетного нальоту 31 грудня 2022 року. Такий подарунок перед Новим роком рашисти нам зробили.
– Слава богу, його відремонтували. До речі, це Фонд Ріната Ахметова зробив, якщо я не помиляюся.
– І 26 жовтня...
– Там буде у мене концерт. І ти ж знаєш про 26 жовтня?
– Ні.
– Ти ще не знаєш, що це міжнародний день Олі Полякової?
– Так?
– Із 2016 року я роблю сольний концерт 26 жовтня. Спочатку він був у Палаці "Україна", потім ми перемістилися у Палац спорту... І кожен рік 26 жовтня на усіх шоу по усіх каналах Полякова вискакувала, як перо з дупи, і кричала: "26 жовтня я на вас чекаю". І це просто розтаскали на меми. І тільки в минулому році це не сталося через війну, а у цьому році я знову хочу 26 жовтня усіх запросити. Тим паче, що це трошки буде не такий концерт, як звичайно. Він буде із симфонічним оркестром у супроводі хору! Не дивися на мене як на божевільну.
– У супроводі хору. Хто не прийде 26 жовтня, я навіть не хочу казати, що буде.
– А ти прийдеш?
– Я прийду.
– Обов'язково приходь. І ще я тебе, знаєш, куди хочу запросити?
– Ні.
– Я там на великій сцені поспіваю, а потім тебе за руку візьму і в підсобку затягну.
– Там мала сцена.
– На малій сцені в мене буде ще один дуже крутий проєкт. Це буде моновистава. Це будуть українські народні пісні, усі, які ми знаємо і любимо з дитинства, в сучасних обробках. Там можна буде і поплакати, і посміятися. Дуже круту виставу зробили, щемливу, пронизливу і разом із тим життєствердну.
– Я наостанок запитаю: усе буде добре, Олю?
– Усе буде обов'язково добре. Інакше бути не може. Коротше, все буде добре. Так і називається моя програма, якщо ти знаєш. Це не просто фраза для мене, тому що я цією фразою заспокоюю усіх усе своє життя. "Усе буде добре". Я коли починаю аналізувати життя: кожні 5–10 років наступні кращі, ніж попередні. Правда?
– Так.
– Що б не ставалося: який би не був коронавірус, які б не були дефолти чи ще щось, усе одно через 10 років люди живуть краще, ніж 10 років перед цим. Так, у нас зараз дуже тяжкий період, нам усім важко...
– Але попереду...
– Але попереду набагато краще.
– Друзі, ми зараз стоїмо у центрі Києва. Стоїмо і стояти будемо. І точно вже наостанок я хочу сказати, що Оля Полякова чи не єдина українська співачка, яка співає без фонограми. І зараз вона це підтвердить, я сподіваюся. Я її попрошу заспівати наприкінці нашої програми, щоб усі почули прекрасний голос Олі Полякової.
– А що співать?
– А хоч би що.
– (Співає) "Ой у вишневому саду – там соловейко щебетав…"
– І на цьому ми закінчуємо. Дякуємо вам. Слава Україні.
– Героям слава. А ми все сказали? Я ж забула сказати про ще один свій проєкт. Це дуже важливо для мене. Я займаюся вже півтора року евакуацією дітей-сиріт із прифронтових зон. Ми вивозимо дітей до Туреччини. Там вони живуть у готелях. Спеціальні готелі, які турецька сторона нам люб'язно запропонувала. Вони там вчаться, їдять. Я до них їжджу. Я просто хочу про це сказати, тому що ми дуже багато збираємо грошей. Там більше ніж 2 тис. дітей. І кожного тижня ми відправляємо туди 100–200 дітей. Тому що сиріт в Україні дуже-дуже багато. І окрім нас із вами, про них нема кому попіклуватися. Якщо можна, QR-код...
– QR-код. Подивіться на нього уважно.
– Обов'язково. Давайте донатити. Діти – наше майбутнє. Дякую.
