+15 Київ
Вітчим почав просто ненавидіти Вовку й дуже його бив. І ця маленька людина раптом іде до школи, де всі знають, що він позашлюбна дитина, а на Кавказі це жахлива річ...
– Кристино, добрий вечір.
– Добрий вечір вам, Дмитре.
– Я дуже давно хотів із вами поговорити, тому що теми, які ви порушуєте у своїх книжках і публікаціях, є вкрай важливими. Сьогодні в людства з'явився новий монстр... Тобто він з'явився раніше, але зараз виявився... Новий Гітлер сьогодення – Володимир Путін. Ви найобізнаніша у світі людина про біографію Володимира Путіна. З огляду на те, що ви розповіли світові, те, що ми знали про Путіна, не відповідає дійсності. Яку назву має ваша книжка про Путіна?
– Моя книжка – ось вона. Бачите?
– Так, велика.
– Великий. "Вова, Володя, Володимир. Таємниці Росії Путіна".
– Дивовижна історія. Я багато займався історією Жовтневого перевороту й подальших подій. Я звернув увагу, що у величезної кількості революціонерів, воєначальників була одна біографія, а суспільству вони показували зовсім іншу. Вони змінювали імена, прізвища, роки й дати народження. Наскільки відрізняється офіційна біографія Путіна від справжньої?
– На 100%. Офіційна, його справжня біографія – це не той батько, не та мати, не те місце народження, не та дата народження. Усе інакше. Чому я почала взагалі це відстежувати? Не через те, що я хочу написати якийсь безглуздий бразильський серіал... Я займалася [чеченською війною]. І моє перше запитання – звідки взялася така страшна людина? Він для мене був виродком від самого початку, бо я бачила, що коїться під час його війни. Єльцинська війна теж страшна, але самі чеченці казали, що [Єльцин святий порівняно з Путіним]. Я зробила чотири документальні фільми про Чечню. Я бачила трупи, я бачила розрізаних людей, я бачила страшні-страшні речі. І я вже тоді бачила, на що здатна російська армія під таким командуванням. І для мене це не було таємницею, як і для Політковської, із якою я дуже добре була знайома. Ми й такі, як ми, від початку бачили, хто це такий, і не розуміли, як увесь світ може його сприймати інакше. Але його світ сприймав інакше не тому, що Путін був такий гарний… Ширак, Шредер, навіть королева англійська, яка його приймала 2003 року як першого від моменту [вбивства царської родини 1917 року] господаря Кремля… Із його дружиною у величезному капелюсі... Дуже смішно. Але так чи інакше його приймали. І прем'єр Блер – чого він тільки не виробляв, щоб наблизитися до Путіна... Навіть ще до його обрання їздив до Пітера... Попри те, що Блеру дали 100 сторінок доповіді про те, що відбувається в Чечні. Він навіть туди не зазирнув. Захід хотів бачити нового демократичного героя в новій демократичній Росії, з яким можна вести гарний бізнес. І тому вони заплющували очі дуже й дуже довго. Ширак дав йому орден [Почесного легіону] 2006 року, уже після чеченської війни. Тож їм було байдуже, що Путін виробляє, – вони хотіли його бачити героєм. Тож усе так і пішло.
– Говорячи про біографію Путіна, я ще раз наголошу, що ви єдина людина у світі, хто досконало розібрався у справжній біографії цього тирана. Він хоч народився в Петербурзі?
– Історія така. Він народився, мабуть, або в містечку Терьохіно, або у містечку Очер під Уралом. Звідки він там узявся? Його народила Віра Миколаївна Путіна 1926 року народження, яка після війни почала навчатися.
– А вона звідки сама родом?
– Терьохіно… Там її батьки, четверо братів. І вона поїхала вчитися неподалік. Мабуть, у цей Очер. Вона закінчила технікум механізації сільського господарства. І там вона познайомилася із Платоном Приваловим, із яким почала жити. І раптом, коли вона вже завагітніла, виявилося, що він одружений. Він отримав якусь передачу, вона подивилася від кого. Там підпис: його дружина. Вона поїхала назад у Терьохіно до батьків і там народила... Я не знаю, у Терьохіно була лікарня чи в містечку Очер… Там вона 1950 року народила Вовку.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– 1950-го? Не 1952-го?
– 1950 року вона народила Вовку. І вона залишалася з ним протягом року, а потім покинула його у своїх батьків під дуже гарною опікою й поїхала на практику в Узбекистан, у Ташкент. У Ташкенті неподалік були армійські казарми, і десь поряд місце, де вони розважалися, якісь танці були... І вона там познайомилася з грузином, якого звали Георгій Осипашвілі. Вони дуже швидко одружилися. У нього померла мати – і він не хотів бути самотнім... Ми трохи кавказців знаємо. У них фантазія дуже буйна. І він їй розповів, що в нього великий будинок, що він багатий... Але вона була дуже задоволена, що він хотів із нею одружитися, попри те, що в неї була дитина. Вони поїхали до нього в село Метехі, за 30 км від Тбілісі. І виявилося, що він живе в якійсь халупі, підлога глиняна була... Я з нею розмовляла в листопаді 1990 року...
– 1990-го?
– Ні, ні.
– 2019-го.
– 2019-го, так.
– Зрозуміло. Так...
– Розмовляла кілька років тому, а вона померла нещодавно – 1 червня цього року, місяць тому. Загалом вони одружилися й поїхали в Метехі. Вона там лишилася. За рік вона дуже скучила за своєю дитиною і попросила свою матір, щоб вона привезла хлопчика туди. Тобто привозять хлопчика, якому вже три роки, тобто нервова система лише формується. І з-під опіки тих, до кого він звик і кого він вважав мамою й татом, його, як пакет, переносять у зовсім іншу атмосферу і до інших людей. Йому треба звикнути до "нової" матері, до нового вітчима. Це дуже складно. І мені цікаво було, як це впливає на маленьку людину. Виявилося, що це був якраз період, коли дитина дуже потребує почуття безпеки. Вона його втратила, тому що опинилася взагалі в іншому світі. Хлопчика спочатку прийняли дуже добре, але, коли його мати завагітніла від нового чоловіка, він почав ставитися до хлопчика дуже погано. Треба сказати, що вони були дуже бідними… [Вітчим] почав просто його ненавидіти й дуже сильно його бив. І ця маленька людина раптом іде до школи, де всі знають, що вона позашлюбна дитина, що на Кавказі це жахлива річ... Одні з неї сміються, інші жаліють... До того ж хлопчик розуміє, що він дуже бідний, що в нього штани порвані, що він якийсь інакший.
– Угу.
– І він починає захищатися. Він записується на самбо, починає битися з усіма, хто кривдить його і його матір. Подивіться, як розвивається психологія цієї людини. Її згадують... А звідки ми знаємо, як її згадують? Коли Путін уже йшов у президенти на початку 2000 року, раптом у Метехі з'явилися люди в цивільному…
– ФСБ.
– ФСБ у цивільному. Вони розпитували щодо того, чи пам'ятаєте ви такого й такого хлопчика, який тут жив. Вони вимагали всі фотографії, які в когось були. А навіть якщо хтось не хотів їх віддавати, ці фотографії зникали. І це стало досить гучним, щоб журналісти із грузинської газети "Алия" поїхали туди й розпочали розслідування. Виявилося, що це все так. Вони запитали, де живе мати майбутнього президента, і одразу сказали, що це Віра Миколаївна...
– А вона жила під прізвищем Путіна?
– Ні, вона жила під прізвищем Осепашвілі. І навіть це було досить дивно, бо в цьому маленькому селі Метехі... За Шеварднадзе взагалі світла не було, телевізори не працювали... І вони спочатку не могли зрозуміти, у чому річ, звідки такий галас навколо цього Вови. А потім усе з'ясувалося. Він жив там до 10 років. Тому що його мати не могла витримати знущання чоловіка зі своєї дитини. Він його дуже бив. Хлопчик голодував. Хлопчик був обірваний. Вона повезла назад у Терьохіно до своїх батьків. Але то вже був четвертий клас, йому було майже 10 років. Тоді дідусь із бабусею вирішили, що досить такого страшного життя – вони вирішили його віддати своїм рідним у Ленінграді. Але тут іще дуже важлива річ, яку згадує Віра Миколаївна: Вова дуже плакав, коли вона йшла, і що вона навіть його не обійняла, бо не хотіла засмутитися зовсім... Вона не думала, що розстається з ним назавжди. Але батьки чому віддали в Ленінград? Бо там жили якісь їхні рідні. Усе село було Путіних... І вони теж були від цих Путіних. У них двоє хлопчиків померли. Один – до війни, а другий – під час ленінградської...
– Блокади.
– Блокади. І вони дуже хотіли дитину. Вони віддали Вовку їм. І ось він приїжджає туди, це 1960 рік. І виявляється, що все, чого він навчився в Грузії, не годиться, тому що він не знає російської мови...
Путін про свою справжню матір забув і не хотів навіть чути про неї. І тільки за два роки до того, як я там з'явилася, мені сказали, приїхали якісь невідомі жінки, начебто лаборантки, і взяли в неї кров. Вони думали, що це для тесту ДНК. Але потім жінки зникли
– Він розмовляв грузинською?
– Він розмовляв грузинською… Найімовірніше, він не засвоїв російської так, як треба, щоб навчатися в ленінградській школі. І йому зробили нову метрику, і в ній, щоб у нього не було такого стресу, було написано, що він уже не старший за інших, а не вміє розмовляти як слід, і що йому треба піти в перший клас... І йому написали рік народження 1952-й. Нова мати Марія Іванівна Шеломова і новий батько Володимир Спиридонович. Новий батько, нова мати, нове місце й дата народження. І уявіть собі цього хлопчика, якого знову переслали, як пакет, без зворотної адреси, і що йому потрібно знайти себе в новій ситуації. А ситуація дуже бідна. Його нові батьки дуже бідно жили: у комуналці, де немає навіть гарячої води, де туалет у коридорі, де сходи були обірвані. І що найголовніше? Там було велике подвір'я, у якому всі знали одне про одного все, бо вікна відчинені ціле літо. І ніхто абсолютно не пам'ятав цієї жінки вагітною, і ніхто її не бачив із візком і дитиною. І треба наголосити, що їй було вже 42 роки, коли вона прийняла Вовку. Вона ледве пережила ленінградську блокаду, вона майже вже померла з голоду, але її витягли з-під трупів... Вона пережила все це. І коли закінчилася війна, їй було 33 роки, але вона не могла народжувати. І раптом 42 роки – і бах! – дитина.
Це одне питання. І друге. Була журналістка "Московского комсомольца", яка зробила інтерв'ю з усіма сусідами, котрі пам'ятали Вовку. Я потім поїхала... Ну, знаєте, я польська журналістка і зі мною не так охоче розмовляли – їй набагато більше розповіли. Але розповіли, що одного чудового дня прийшла Марія Іванівна, тітка Маша, привела із собою за ручку хлопчика і сказала: "Друзі, це мій син Вовочка. Не ображайте його". Тобто з'явився новий чоловічок у цьому дворі. Ну й він у цьому дворі ріс. А двір був жахливим, тому що 1953 року, коли помер Сталін, Берія зробив велику амністію – і мільйони злочинців вийшли на волю. Знайшлися вони й неподалік цього двору. Вовка ріс так. По-перше, йому треба було постійно стверджуватися, що він такий, як інші, тобто битися. У дворі знали, що він – не син Путіних. І йому треба було відбиватися від усіх, хто його ображав. А він уже знав самбо й добре бився. І навіть захищав інших. І він ріс у ситуації маленької хуліганерії. Там були злодії, які крали на ринку, пили портвейн, палили… Ну, і звісно, лайка страшенна й матюки. Коли в нього потім запитували, коли він уже став президентом, троє російських журналістів... вели з ним це відоме інтерв'ю, яке показане у книжці від першої особи... Вони запитали: "А ви любили школу?" – "Ні, я любив двір". "Вас дуже пізно прийняли в піонери..." Це ж треба було з восьмого року життя бути в піонерах, а його прийняли, коли йому було 13... А він сказав: "Ну як же? Я не був піонером – я був хуліганом". 2000 рік, він іде у президенти, і він пишається, що був хуліганом. У цьому інтерв'ю це взагалі дуже дивно, мені здається.
– А справжня його мати протягом усіх цих років не виявляла до нього жодного інтересу?
– Дуже сильний виявляла інтерес. І навіть дві його сестри двоюрідні, які потім народилися в Осипашвілі, телефонували в Терьохіно – їм відповідали: "Ми його віддали до інтернату – він не хоче з вами розмовляти". Тож вони відрізали всі зв'язки. І звісно, ми не можемо знати, чи хотів він цього так сильно, чи вони хотіли його відрізати від справжньої матері, але це так сталося. І вона дуже хвилювалася. Вона так довго, як могла, намагалася з ним зв'язатися. Але їм сказали: "Не можна". А коли він пішов у КДБ – там уже взагалі справу вирішено. Так і закінчилася драма з матір'ю.
– Коли ви приїхали до неї, скільки їй років було?
– П'ять років тому їй було 92, по-моєму.
– Ні, ви в неї були чотири роки тому? Якщо 2019-го…
– Так.
– 92 десь?
– Так.
– Вона жила так само бідно? Чи вже нормально?
– Ні, вона жила бідно, але треба сказати, що відтоді, коли виявилося, що Вовка – це Володимир Володимирович, їм заборонено розмовляти із журналістами. І цим журналістам треба було дуже якось це робити... Але все-таки вдалося одній нідерландській журналістці, яка зробила фільм про неї, про нього, який можна знайти в інтернеті. Він має назву "Мати Путіна". Її звуть Інеке Смітс. Дуже цікавий фільм.
Скріншот: RMF24 / YouTube
– Тобто її показали просто у відео?
– Так-так. Але навіть більше, вона показала всі дороги, якими ходив маленький Вова, його знайомих, які розповідали, яким він був. Один сказав: "Так, я йому витягав гачок із пальця... Він був дуже сумною, дуже замкнутою дитиною – він міг тільки битися". І всі якось дуже позитивно про нього говорили. Але всі наголошували... і потім його мати, коли зі мною розмовляла, теж наголошувала, який він був тендітний. Але, крім того, що маленький, він був дуже бойовий... І ще його вчителька зі школи в Метехі підкреслювала, як він добре навчався, яка в нього була гарна пам'ять і якою він був тямущою дитиною... Його мати, коли я приїхала, вийшла й сіла біля будинку, ніяк не хотіла підійти. Я їй кажу: "Я приїхала з Польщі до вас. Я дуже прошу, підійдіть сюди". І тільки тоді вона піднялася, коли почула, що я приїхала з Польщі. І наприкінці нашої розмови – я, звісно, не знаю, правда це чи ні, – вона каже, що її мати була полькою. Її батько після Першої світової війни привіз собі дружину з Польщі.
– То ж тоді була Російська імперія.
– І, знаєте, я не можу повірити, що у венах Путіна тече крапля польської крові.
– Путін поляків "любить".
– Дуже...
– Суто зовнішня схожість між цією жінкою і Путіним була?
– Величезна. Вийшла книжка чеченська… Бо Чечня тут дуже вплутана, але я не хочу вже про це говорити, бо всі заплутаємося. Загалом вийшла книжка людини, яка теж знайшла її. І якій пропонувала ФСБ, щоб чеченці її викрали. Що вони їм заплатять $1 млн, щоб вони її викрали ще до виборів президента. Але, певна річ, вони відмовилися, проте зрозуміли, що щось тут пахне смаленим, якщо їм пропонують викрасти якусь жінку. І Ваха Ібрагімов зацікавився цією жінкою, теж провів із нею інтерв'ю і дуже зайнявся її історією. І він видав книжку про це. І в цій книжці теж є багато інтерв'ю, які він провів із цими жителями цього села.
– Путін же знав, що його справжня мати живе у Грузії? Правильно?
– Ну як же інакше? Звісно, знав.
– Він їй допомагав увесь цей час?
– Він узагалі про неї забув і не хотів навіть чути. І тільки за два роки до того, як я там з'явилася, мені сказали, що приїхали якісь невідомі жінки, начебто лаборантки, і взяли в неї кров. Вони думали, що це для тесту ДНК. Але потім зникли. І ніхто про це нічого не казав. Але приїздили журналісти, які не могли до неї дістатися. Тому що ці доньки забороняли будь-який зв'язок журналістів із матір'ю.
– Про те, що справжня мати Путіна живе у Грузії, я дізнався спочатку у 2000-х. Я багато разів відвідував Грузію і спілкувався із президентами Шеварднадзе й Саакашвілі. Люди, котрі багато знали, мені сказали. Я подумав, що це маячня, цього просто не може бути. Але бачите, цікаві речі ви розповідаєте...
– Але це, як ви знаєте, підтверджено й доведено. Тому що кожну – можу вже так сказати, трішки лише перебільшуючи, – кожну фразу в моїй книжці підтверджено доказами з різних джерел. Тож я все 100 разів перевіряла.
– Ваша книжка ж величезним накладом вийшла?
– У Польщі – так. Але й завдяки – це жах – війні в Україні був такий інтерес у Польщі до моєї книжки, що 100 тис. примірників чи набагато більше розійшлися. Що для Польщі багато все-таки.
– Так, це величезний наклад сьогодні.
– І вона зараз, я сподіваюся, вийде у Сполучених Штатах, але лише в одному університеті, бо всі на Заході відмовлялися від неї. Є в мене трішки ворогів, які абсолютно не хотіли, котрі казали, що це все – маячня, що це неправда, як і неправда, що Путін винен у терактах 1999 року в Москві. Але це не лише я... Це "Новая газета", я з ними співпрацювала. І я знала Сергія Юшенкова, який...
– Його вбили.
– Убили, так, 2003-го... Усі, хто проводив розслідування щодо цих будинків, зникли з життя. Юшенкова теж убили, а я з ним дуже щільно співпрацювала в Думі. Бо до Путіна потрапити до Думи лише з карткою журналіста було дуже просто і дуже приємно. Він мені першим розповідав про Чечню, про різні обставини тощо…
Я не політологиня, але пам'ятаю, що 1991 року, за чотири місяці після путчу проти Горбачова, розвалився Радянський Союз. Ми можемо тішити себе надією, що зараз теж так буде. Але я впевнена, що без допомоги когось із путінського оточення Пригожин цього не робив
– А справжній батько Путіна десь спливає? Чи кінці у воду?
– Кінці у воду. Знаєте, Путін ловив рибу у річці Кура. І я спочатку порівнювала його дитинство з дитинством Сталіна, який теж ловив рибу в річці Кура й теж був дуже нещасним. Якого бив батько, не батько...
– Чи вітчим. Ми ж не знаємо…
– Цей чоботар. І що вони обидва… Не лише Путін, а і Сталін навчався криві. Криві – це такий грузинський бокс. Щоб захистити себе і свою матір. Тому я бачила дуже багато схожого в їхньому дитинстві. Обоє – нещасні діти, з яких виросли такі... тигри.
– А прізвище його батька справжнього – Привалов?
– Платон Привалов.
– Отже, Володимир Володимирович Путін насправді Володимир Платонович Привалов, народжений у Ленінграді не 1952-го, а 1950-го.
– Не в Ленінграді.
– Не в Ленінграді, так. На Уралі.
– Імовірно, у селі Терьохіно або в Очері. Скажімо, в Очері, бо там була лікарня.
– Путін свою біографію добре знає. А чи знають біографію Путіна у ФСБ? Чи знають колишня дружина Путіна Людмила, доньки?
– У ФСБ на 100% знають. Не може бути інакше, бо, коли він пішов у ФСБ, його ніхто туди вперше не запрошував, йому було 18 років, коли він з'явився в цьому "великому будинку". І він розповідає дива, що його одразу прийняли… Його одразу не прийняли, його прийняли з четвертого разу, і в кадрах уже знали все, я думаю. І вони розпитували його щодо його придатності до роботи. І виявилося, що він дуже придатний... Він був стукачем просто, мені здається. Це досить сильно виявлялося, що його прийняли: "Так, ви годитеся, але вам треба вчитися". І тоді він почав навчатися й потрапив у Ленінградський університет. Але це теж не так… Коли він з'явився в Ленінграді, він пішов на дзюдо. І там знайшов чудового вчителя й чоловіка, якого звали Рахлін.
– Так-так.
– Він його тренував лише один рік. А потім з'явився якийсь Ув'язов.
– Усвяцов, може?
– Можливо, так. Я просто...
– Який кримінальний авторитет був?
– Який був кримінальним авторитетом і який почав працювати з ним по-серйозному. І те, до чого він привчився в Рахліна, що він почав навчатися, що хотів бути добрим учнем, добрим хлопчиком – усе зникло за Усвяцова, який просто відвертий мафіозі. Він навчав їх лише поганих речей. Звичайно, тренував дзюдо, але все інше…
– Повертаючись до матері Путіна, вона знала, що її син – президент Росії?
– Так, але вона дізналася лише тоді, коли прийшли по ці фотки зі спецслужб грузинських. Вони прийшли тому, що начальником грузинських служб тоді була людина, з якою Путін навчався разом у Москві у школі КДБ.
– Угу.
– Як же його прізвище? Я просто забула. І я забула, про що ви запитували.
– Чи знала мати про те, що її син – президент Росії?
– Так. Тоді от лише мати здогадалася. Тому що, як я сказала, телевізори в них не працювали, електрики не було. І Вовка пішов у президенти... І ось почалося... Усі дуже здивувалися. А коли до двоюрідної сестри прийшли журналісти й чеченці розпитувати про їхнього брата, вони навіть не хотіли з ними розмовляти: "З нас усі сміються, що ми прикидаємося сім'єю президента".
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Я намагаюся зараз розмірковувати, як же Путін, знаючи, що є його мати, вона жива... Він володіє сотнями мільярдів доларів, така багата людина, у нього є сестри, племінники. Нічого! Жодної допомоги, так?
– Абсолютно. Не існує ця сім'я. А для нього почала існувати, бо йому було так набагато зручніше, лише сім'я матері. Саме цієї іншої сім'ї, тобто ці...
– Шаломови.
– Шаломови. Вони із зовсім іншої області. З Поміново Тверської області.
– Тверська, так.
– І він раптом почав говорити, що він із Поміново. І що сім'я його матері – це самі герої. Як вони чудово воювали, як вони... Які в них добрі характери. А ще він відбудував у Поміново церкву маленьку, щоб довести, що він звідти.
– Окрім поляків та українців, Путін особливо любить ще і грузинів. Я з Михайлом Саакашвілі багато розмовляв про це. До речі, Путін любив із Саакашвілі розмовляти. У них були багатогодинні бесіди. І якось, мені Михайло розповідав, він його прийняв у кабінеті Сталіна у Кремлі. І він наголосив на цьому. Сказав: "Знаєш, де ми сидимо? У кабінеті Сталіна". Для нього Сталін – це щось означало. Проте в нього була образа на грузинів. Я думаю, чи не через те, що обранець його матері його бив?
– Не тільки він його бив, усі глузували з нього, що він позашлюбний... Що його мати невідомо звідки взялася. Він дуже сильно це переживав. І тому він уже тоді почав тікати із села й ловити рибу в цій річці. Згадували, що він був дуже замкнутим, тихим і дуже сумним хлопчиком. Тож нам важко дивуватися, що він їх недолюблює. Тому що все-таки вони зіпсували йому дитинство, хай там як. Але щодо Сталіна ще хочу сказати. Портрети Сталіна висіли тоді в усіх будинках у Грузії.
– У Грузії.
– Але не тільки. Новий батько в Ленінграді був енкаведистом. Це була людина, яка записалася до НКВС 1937 року в часи Великого терору. Пізніше він записався до загонів НКВС, які воювали в Естонії. Знаєте, який їм принесли мир в Естонію?
– Приніс "щастя"!
– "Щастя" вступити у Радянський Союз. Ви знаєте, як це було. Скільки людей постраждало, скільки людей вивезли потім у табори, скільки вбили. Але Путін каже, що його батько воював у тилу. Це був відвертий сталініст. А його вчителька з Ленінграда казала: "Його батько був справжнім комуністом, а потім це була я". І вони так виховували Вовку, що 1961 року, коли вже по всьому Радянському Союзу викидали портрети Сталіна після XXII з'їзду, що робить Вовка? Вовка витягає портрет Сталіна зі смітника і прибиває до стіни будинку. Не в себе у квартирі. І він цього Сталіна ніколи не викинув із себе.
– Дуже цікаво. Сьогодні, коли Путін є катом українського народу, коли кожен українець хоче, щоб він скоріше помер, як вам здається, чим і коли Путін закінчить?
– Після цього путчу [Пригожина] ви мені ставите таке запитання? Я не політологиня, але пам'ятаю, що 1991 року, коли був путч проти Горбачова, коли з'явився Єльцин та інші, минуло чотири місяці – і розвалився Радянський Союз. Ми можемо зараз тішитися надією, що зараз теж так буде. Я не хочу говорити про путч, тому що ви набагато більше знаєте, ніж я, що там сталося. Але я впевнена, що без допомоги когось з оточення путінського він цього не робив. Начебто з'являється прізвище Ковальчука, прізвище Кирієнка. Що вони мовчали, що не заявили одразу про підтримку Путіна. Але на 100% Путін – нелюба людина. Не найулюбленіша людина в цьому середовищі. Це ватажок мафії... Він усе тримає за ниточки. І що далі буде, хто сильніше потягне за цю ниточку, я не знаю. Але я впевнена, що він дуже ослаблений. Це видно після путчу.
Мене найбільше цікавило: як можна стати таким байдужим, позбавленим емпатії до інших? Не лише до чеченців, не лише до грузинів, не лише до сирійців, не лише до українців, яким він готував війну вже давно. Я пам'ятаю 1994-го, він був тоді заступником Собчака. І він був на одному з перших засідань міжнародного Бергедорфського клубу. Бізнесмени з Європи приїхали. Бізнесмени, інтелектуали й інші. І вони говорили про ймовірність приєднання країн Східної Європи до НАТО. І раптом підіймається чоловічок один і каже: "Що ви таке кажете? Росіяни – це велика нація. Ви забуваєте про те, що 25 млн росіян перебувають за межами Росії". Не вони обрали свободу, як українці, не вони відрізалися нарешті від Москви, не вони в референдумі обрали свою незалежність. Ні, їх знайшли раптом поза Росією – і ми про це не забули. Як, наприклад, Крим. 1994 рік. Це все "незаконно", і Росія повернеться захищати своїх громадян. Про це пише німецький автор книжки "Німець у Кремлі". Мені це розповідала інша людина, яка співпрацювала з польською культурою. Він ніколи не перестав про це думати. Його дорога до України йшла... Він ішов до цієї дороги весь час. У своєму першому виступі на посаді президента в Раді Федерації – який це був бойовий виступ! – "Ми підіймаємося з колін", звичайно, і "ми повернемо все, що наше", і що "ми захищатимемося". Хто ж нападав на Росію 2000 року? Ніхто. Він про цей "захист" постійно думав і говорив. Одразу з'явилося 100 шкіл кадетів... У цих школах скрізь були портрети Путіна. І всі, навіть маленькі діти, уже починали воювати й захищатися.
В інституті Андропова всім, хто чимось вирізнявся, призначали куратора з Ясенєво, зі штаб-квартири КДБ. І лише Путіну й одному його колезі не призначили. Тобто вони нікому не були цікаві. Вони згадують Вовку як людину абсолютно ніяку. Це був ніхто, він нічим не вирізнявся, окрім дивного одягу
– Він готувався.
– Він готувався. Але це вже інша тема, як він готувався до цієї війни, де він програє на 100%. Не лише виграють українці, за що молиться весь світ і Європа. Мені здається, що це була найбільша помилка його життя. Уже видно, що з ним відбувається, який вигляд він має, як він боїться всього, як він боїться, щоб його не вбили. І як він виступав у день путчу. Спочатку дуже бадьорий, а потім уже взагалі загублений. Бо побачив, що ніхто його не захищає. Ну, окрім оточення. Кажуть, що не лише Лукашенко, а й Анатолій Дюмін дуже велику роль відігравав. Але я не хочу про путч... Я хочу тільки про Путіна, який із дитинства ріс як хлопчик із великими комплексами, дуже побитий життям. Я прочитаю вам, що написав графолог. Коли він став президентом, йому дали почерк Путіна. Автор цього тексту – це закрита особа як із фізичного, так і з психологічного погляду. Він з усіх сил намагається звільнитися від ненависного браку впевненості в собі й низької самооцінки. Ця людина намагається зайти якомога вище й набути ще більшої важливості, щоб відновити почуття власної гідності. Ця людина постійно хоче більше й більше. Його безглузді знімки з голим торсом та інше… Його польоти літаками, де поряд сидів пілот, якого не показували. І взагалі боягуз із боягузів, який постійно хотів здатися дуже хоробрим чоловіком. Тигри, яких приспали до того, як Путін їх ловив... Це все смішно. І ви всі про це добре знаєте. Але з психологічного погляду це великий комплекс, невиліковний абсолютно. Йому потрібно було стати найбільшою людиною, найбагатшою людиною світу. Навіщо йому це потрібно? А що він коїв через відсутність співчуття якогось, ніжності в дитинстві? Його вчителька, яка була дуже часто в його будинку, говорила, що там жодних сюсюкань не було, ніхто його не цілував, не виявляв сильних почуттів до нього. Незважаючи на те, що вони дуже любили його. Але вони самі з дуже бідних сімей, тож у них не було звички просто балуватися з хлопчиком.
– Цим, мабуть, можна пояснити те, що перша дружина... Ну, вона не стала дружиною. Наречена втекла, кажуть, мало не з-під вінця від Путіна. А потім Людмила – і теж шлюб був нещасливим.
– Людмила дуже бідною була, дуже. Такий приклад: вони вже у Дрездені, вона вагітна другою дитиною... Перша, Маша, народилася 1985 року. І вони жили на третьому поверсі. І вона з пакетами, з коляскою, з дитиною, ще й вагітна, а він нічим не допомагає. Сусід каже Путіну: "Як же так, ви не допомагаєте своїй дружині?" Йому навіть на думку не спадало, що можна допомагати дружині. Вона розповідала, як він ще навчався в Москві, а вона була вагітною першою донькою. Вони винаймали якусь квартирку. Він приїжджав туди, але нічим їй не лише не допомагав, а й вимагав, щоб був сніданок, вечеря й інше. І які важкі були ці візити для неї! Це людина, яка знущалася з неї, можна сказати. Вона говорила: "Я намагалася в Німеччині готувати для нього краще. Він ніколи мене не похвалить. Він завжди говорив: "Що це таке?" Йому нічого не подобалося". Вона пішла. Вона вже не могла цього витримати. А він одружився з нею саме тому, що йому потрібно було... 1985 року виявилося, що він може виїхати у Дрезден, але для цього треба...
– Потрібна дружина.
– Потрібна дружина. Але як він виїхав у Дрезден? Це теж дуже кумедна річ. Тому що він навчався у школі КДБ... Він уже навчався...
– Інститут Андропова, мабуть?
– Так, в інституті Андропова. Він там провів один рік. Але всім, хто чимось вирізнявся, призначали якогось [куратора] з Ясенєво. Ясенєво – це штаб-квартира КДБ. І тільки йому і його колезі не призначили нікого. Тобто вони нікому не були цікавими. Вони згадують Вовку як людину абсолютно ніяку. То був ніхто, він нічим не вирізнявся, окрім дивного одягу. Довге пальто й капелюх. І він так хотів вирізнятися перед своїм професором, що навіть коли була 30-градусна спека, він був у костюмі-трійці. Але зрештою він ніяк не виявив себе. І цей другий – раптом його в Ясенєво викликали. Він звідти повернувся і сказав: "Володю, мені запропонували виїхати. Мене скерували у Дрезден. Тож там вільне місце. І, може, ти постараєшся, щоб поїхати у Дрезден". І, справді, людина з ленінградського КДБ, де Путін працював 10 років до того, щоб його скерували в Москву, – і він став його як куратором. І він виїхав у Дрезден. Ну і там уже...
– Повертаючись до Людмили. Нещодавно мені в інтерв'ю колишній шпигун КДБ СРСР Сергій Жирнов сказав, що Путін – гей. Це так?
– У мене є великий розділ на цю тему. По-різному кажуть. З одного боку, я сама бачила, як у нього заблищали очі, коли він побачив чудову, дуже гарну дружину нашого президента 2002 року. Іоланта Квасневська – дуже гарна жінка. Але з іншого боку, його друг дитинства Ролдугін…
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Жирнов про нього і каже...
– Вони жили разом... Усе вказувало, що там щось таке є.
– І цей Ролдугін став мільярдером зрештою. Віолончеліст простий.
– Так, віолончеліст. Має офшори на Кіпрі – щось таке, так. Але ця тема дуже важка. Бо він чи прикривається цими жінками... Цією гарною... Як її?
– Кабаєвою?
– Кабаєвою. Чи то він прикривається цими жінками, чи то справді щось таке є. Але ми не можемо за це ручатися. Це була б дуже для мене нецікава тема, дуже особиста, якби він не зробив величезної акції проти ЛГБТ, якби він не переслідував цих бідних геїв, якби він не знущався з них, якби через це не втратило життя кілька людей… Тоді нам байдуже, ким він є. Але якщо він так чинить, тоді вже, вибачте, ми заглядаємо йому туди, куди не треба. Але для біографа, звісно, це потрібно. Однак дуже неприємно, з іншого боку. І що він цілує хлопчика в животик... Але гаразд, це, можливо, у нього такий батьківський... Не знаю, вияв почуттів. Ми про це не знаємо. Але якби це була інша людина, ми б не займалися. Тому що ми не такі, щоб це було нам... Щоб узагалі приватне життя було таке цікаве. Але він зробив так, що нам це життя цікаве. Він знущався з Людмили Іванівни жахливо все життя. Вона втекла від нього... Є спогад її подруги німецької. Вона описує, як важко переживала Людмила спільне життя з Володею. Що він узагалі її не поважав. Це все зараз відомо. Але те, що в нього поваги до жінок немає, – це видно. Знайшли його нову доньку нещодавно, два роки тому. Від Кривоногих, га?
– Так. Так.
– Яка була прибиральницею в Пітері, де він працював. Є дві доньки. Я дуже не хотіла б цією темою займатися. Але дуже багато свідчить, що, можливо, ближче йому компанія чоловіків, ніж жінок. До душі, можливо, тільки.
– Кристино, я дуже вдячний вам за цікаве інтерв'ю. Усі ми родом із дитинства. І яке в кого було дитинство, той те потім і демонструє у зрілі роки. А якщо ця людина, справді, як ви сказали, уже 23 роки на вершині влади в Росії, якщо він винуватець бід цілих народів, якщо на його совісті кров тисяч, десятків, сотень тисяч людей, тут уже, звичайно, треба вивчати... По крихтах збирати.
– Звідки взявся такий монстр? Ми про це кричали вже давно... Моя книжка присвячена всім, кого я знала, – Політковській, Юшенкову, Щекочихіну, Естеміровій. Я з ними була дуже близько знайома.
– Усіх убили.
– І тому для них, для їхньої пам'яті я написала цю книжку. І, справді, там є дуже багато про Чечню, як почалася війна... Яка це була майстерна робота путінська, щоб розпочати війну...
– Дякую вам. І я бажаю від щирого серця, щоб якнайшвидше в біографії Путіна було поставлено крапку. Причому не вами як письменницею, а українським народом й українськими Збройними силами.
– Так, це наближається. Ми всі знаємо про це. Я впевнена, що ми йдемо до цієї точки.
– Дякую вам, Кристино. Дякую.
– Але я хотіла б, щоб ця точка була все-таки перед судом. Міжнародний суд. А не так, щоб просто пішов. Ні! Його треба покарати за все, що він зробив. Тож бажаємо йому великого трибуналу.
– Дякую.
– Дякую.
Відео: Дмитрий Гордон / YouTube
