Помічник генсека ООН Ваншельбойм: Ми робимо щонайменше 80% усіх проєктів у світі з розмінування. А в Україні в цьому напрямі ще не працюємо G

Помічник генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй, заступник глави та головний операційний директор агентства UNOPS Віталій Ваншельбойм – єдиний українець у системі ООН на такій високій посаді. Він розпочав роботу в організації на початку 1990-х років. Кілька років працював у місії ОБСЄ в Боснії і Герцеговині, а із 2006 року працює в UNOPS.

Це єдина організація в ООН, яка сама себе забезпечує, а не існує завдяки донорам. UNOPS допомагає урядам ефективно витрачати кошти, виділені на програми розвитку, працює в гуманітарній та інвестиційній сферах, бере участь у програмах підтримки миру та діє навіть у гарячих точках. За роки свого існування агентство реалізувало безліч міжнародних проєктів у секторі Гази, Іраку, Афганістані, Шрі-Ланці, Сомалі.

В Україні за підтримки UNOPS здійснюють два масштабні проєкти – реформу правоохоронних органів і так званий пакет малюка (закупівля бебі-боксів для новонароджених). Окрім того, триває робота над програмою забезпечення доступним житлом коштом соціальних інвестицій під гарантії уряду та ООН. В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" Ваншельбойм розповів про особливості діяльності його організації, про реалізовані проєкти у світі, а також про те, який досвід UNOPS може стати в нагоді для мирного врегулювання на Донбасі.

– У нас про UNOPS практично нічого невідомо. Що це за організація?

– Для початку хочу сказати: це унікальна організація. Не тому, що я тут працюю і віддав їй 13 років. Вона мені дійсно подобається. Якби не UNOPS, я б, напевно, уже років 10 як займався б чимось іншим.

ООН функціонує за системою дотацій, які надходять від внесків країн-членів. А наша єдина організація в системі ООН працює за принципом повної самоокупності. Ми можемо працювати, тільки якщо в нас достатня кількість клієнтів, які вважають, що певні види робіт ми робимо краще, ніж інші, і довіряють свої гроші. Із них певну частину витрачають як накладні витрати. Завдяки цим коштам оплачують витрати на роботу організації та її розвиток.

Наш початковий бюджет дорівнює нулю. Ми починаємо рік із мінус 5–7%. Із нами за мандатом ніхто працювати не зобов'язаний. Щоб ми одержали роботу, ми маємо дійсно бути швидшими, гнучкішими, дешевшими проти інших конкурентів, зокрема й компаній приватного сектору. В інших організацій увесь бюджет дотаційний, потім вони зверху беруть 8–15% на свої витрати. Ми ж беремо менше ніж 5%. Тому UNOPS існувати набагато важче, ніж будь-якій інший організації в системі ООН.

– Ви реалізуєте проєкти тільки в гуманітарній сфері?

– У нас кілька напрямів. Гуманітарний складник невеликий. Ми працюємо із країнами, які зіткнулися з якоюсь кризою (продовольчою, воєнним конфліктом тощо).

Другий напрям – допомога структурам ООН та департаменту щодо підтримування миру. Допомагаємо з такими речами, як, наприклад, розмінування.

Третій і найважливіший напрям – розвиток. В урядів завжди є програми розвитку. Кожному з них потрібно будувати дороги, школи, удосконалювати освіту, охорону здоров'я тощо. Ми не займаємося цим із погляду політики. Не вирішуємо, скільки й чого саме будувати. Але коли пріоритети визначено, ми приходимо і реалізуємо проєкти.

Четверте, новий для нас напрям, – інвестиційний. Ми і свої кошти вкладаємо (чого не робить жодна інша структура ООН), і підтримуємо інвесторів. Вкладаємо в інфраструктуру, поновлювану енергію (сонячну, вітрову, водну), будуємо житло для населення. У нас є можливість залучити великі світові компанії, які володіють унікальними технологіями. Вони будують набагато швидше і дешевше. Зараз підписаних проєктів щодо будівництва житла в нас на $43 млрд у шести країнах світу.

Ще є один напрям – будівництво приватних клінік. Ми вкладаємо в це свої гроші. Але набагато важливіше, що ми залучаємо партнерів, у яких є гроші. Тобто стаємо сполучною ланкою між урядом, приватним сектором і населенням.

Ваншельбойм (на знімку другий ліворуч): Ми робимо щонайменше 80% усіх проєктів у світі з розмінування. А в Україні в цьому напрямі не працюємо. Фото: unops.org

– UNOPS працює 13 років, а в Україні організація відкрила офіс тільки наприкінці 2016 року. Що заважало почати співпрацю раніше?

– Ніщо, окрім бажання уряду. Ми навіть не намагаємося заходити у країни, куди нас не кличуть. У нас офіси у 85 державах, а проєкти – у 135. У нас специфічний мандат. Оскільки ми використовуємо підходи, характерні для бізнесу, нам не цікаво працювати там, де нас не чекають.

Ми раніше здійснювали деякі проєкти в Україні, але з інших країн. Тобто допомагати ми почали ще у 2014–2015 роках. А коли нас запросив уряд у листопаді 2016 року, ми підписали договір про створення офісу. В Україні зараз працює 50–60 осіб, які виконують різні функції. Структура організації така, що ми не знаємо, скільки в нас офісів буде наступного року. Якщо бізнес зростає, ми збільшуємо структуру. Обмежень немає. Але якщо бізнес занепадає, ми скорочуємо або повністю закриваємо офіс.

– Про що просив уряд України у 2016 році?

– Тоді ні про що конкретне. Сказали, що розуміють, чим ми займаємося, знають, що ми робимо в інших країнах, і вважають, що наша допомога була б доречною. Знали, що ми здійснюємо проєкти в регіонах зі складною проблематикою, і перше, що спало на думку, – Донбас. Але з різних причин ми в цьому регіоні ще не працюємо. Поки в нас там зовсім маленькі проєкти. Але якщо нас туди покличуть, звісно ж, будемо діяти й там.

– Здавалося б, розвернутися є де. Так багато переселенців, людей, які втратили своє майно, могла б знадобитися ваша допомога у будівництві житла, наприклад...

– Могла б. З іншого боку, у нас понад 20 років досвіду робіт із розмінування. Ми робимо щонайменше 80% усіх проєктів у світі з розмінування. А в Україні в цьому напрямі не працюємо.

– Хоча така необхідність є.

– Для цього потрібні політична воля та рішучість. Треба ухвалити рішення та погодити його в ООН.

– Тоді які саме проєкти ви реалізуєте в Україні зараз?

– Найбільший – підтримка реформування правоохоронної системи. Його фінансує Євросоюз, загальна сума – $36 млн. Він охоплює різні напрями роботи: закупівлю обладнання, ремонт поліцейських дільниць у регіонах, великий компонент – навчання персоналу. Завдяки фінансуванню ЄС і нашій роботі у співробітників української поліції є доступ до найкращих іноземних фахівців, які приїжджають та навчають сучасним підходам і стандартам роботи. А ми здійснюємо повну підтримку цього процесу, стежимо, щоб було цільове використання коштів, проводимо закупівлі або приймаємо на роботу так, щоб витрати залишалися мінімальними.

Другий проєкт – так звані бебі-бокси (пакунки малюка). Це зовсім не те, чим ми планували спочатку займатися. Нас попросили долучитися до цього питання минулого року. І ми, як майже завжди, погодилися, оскільки закупівлі для нас – звичайна робота. До того ж проєкт треба було реалізувати виключно у стислі строки і ніхто більше не міг цього гарантувати. А в нас у такій сфері великий досвід. У багатьох країнах світу як місцеві, так і міжнародні постачальники знають: якщо ми проводимо тендер, то він точно справжній, і виявляють більший інтерес. Уряду України треба було показати, що тендер реальний, гроші не йдуть на бік і що процес здійснюють під егідою структури ООН.

– А як ви самі оцінюєте реалізацію цього проєкту?

– Деталей не знаю. Але за перший рік вартість була нижчою, і за гроші, виділені урядом, удалося придбати більше бебі-боксів, ніж із самого початку передбачали.

За даними Міністерства соціальної політики, за рік зі старту проєкту майже 290 тис. українських сімей отримало бебі-бокси. Фото: unops.org

– Деякі люди були незадоволені бебі-боксами. Як ви ставитеся до цього?

– Реакція нормальна. У будь-якій країні є прошарок населення, який залишається чимось невдоволеним. Ми не вирішували, що саме ввійде в бокси, ми дістали завдання і реалізували його. Рішення ухвалював уряд спільно з UNICEF. Нашим завданням було виконати все у встановлені строки і за мінімальною ціною. Ми це зробили. Процес триває, але як довго буде тривати, не знаємо. Ми підтримуємо продовження співпраці. Що більше ми працюємо, то вищий обсяг закупівель і нижча ціна.

Більшість наших проєктів реалізують не за бюджетні українські гроші, а за кошти донорів. Виділяли кошти Японія, Канада і Євросоюз. Наприклад, із Японією ми реалізували проєкт із модернізації та закупівлі сучасного діагностичного обладнання для військових госпіталів у Києві, Вінниці та Сумах. Єдиною умовою закупівлі було придбання обладнання в японських компаній. І ми забезпечили найкраще співвідношення ціни та якості.

– Тобто придбати якомога дешевше – не самоціль?

– Ціна – важливий компонент, але превалює співвідношення ціни та якості. Під час підготовки тендерів уже відсіваються варіанти з невисокою якістю. Багато залежить від того, що прораховувати. Буває, коли озвучують бюджет, стає зрозуміло, що варіантів не дуже багато.

– Чому UNOPS раніше про себе не заявляло?

– 80–85% робіт ми робимо для постійних клієнтів, які нас знають, люблять, поважають і дають нам дедалі більше завдань. З іншого боку, донори роблять щось корисне і хочуть, щоб знали і говорили про них, а не про виконавця. Тому ми трималися в тіні.

Я можу розповісти, які проєкти ми реалізували у світі, і впевнений, що ви про них чули. Наприклад, ми займалися знищенням хімічної зброї в Сирії. Підривали заводи, утилізували готову хімзброю. Про цю історію можна зняти фільм. Усі знають, що зброю знищено, а хто і як це зробив – ні.

Була така бізнес-модель. Але останнім часом тенденції трохи змінилися. Й один із факторів, який спонукав нас почати про себе заявляти, – це участь в інфраструктурних інвестиційних проєктах. Уряди про нас знають і працюють із нами. Але великі інвестори не дадуть грошей тим, про кого нічого невідомо. Тому ми почали спілкуватися із пресою і потроху розповідати про себе.

– Які ще проєкти у світі ви забезпечили?

– Побудували кілька тисяч кілометрів доріг в Афганістані в таких регіонах, куди ніхто не заходить, навіть контингент НАТО. Там усім командує "Талібан". Але наші люди впоралися.

Також у 2004–2005 роках ми надали підтримку в організації та проведенні виборів в Афганістані. Протягом трьох тижнів прийняли на роботу приблизно 150 тис. осіб. Ці обсяги зрозумілі: там усе проводили вручну, а люди замість підпису залишали свій відбиток пальця. І ми мали сформувати виборчі комісії в усій країні, навіть у регіонах, куди важко потрапити. Ми зафрахтували багато вертольотів та кілька тисяч одиниць місцевого транспорту – в'ючних віслюків – і на них розвозили документи та гроші. У наших людей було в кого $5 млн, а в кого і $10 млн у мішках, щоб виплатити готівкою зарплату тим, хто забезпечував роботу комісій. І це не жарт.

– Напади на посланців були?

– Ми тоді втратили приблизно 150 людей – хтось на міні підірвався, когось убили. У регіонах, де ми працювали, – найнапруженіша ситуація. Наші люди рятувалися завдяки захисту жителів сіл. Місцеві знали, що їм допомагають, і не дозволяли бойовикам заважати. А "Талібану" дуже важливо зберігати підтримку місцевого населення, тому вони не йшли проти нас напряму.

Розповім, наприклад, як ми будували ґрунтову дорогу протяжністю приблизно 100 км. Наші інженери прорахували, як вона має йти, і, коли розпочинали роботу, представники "Талібану" їм сказали: якщо дорога піде так, як ви задумали, це буде останній день вашого життя. Інженери зібралися йти і повідомили старійшині, що не можуть більше залишатися, оскільки це небезпечно для життя. Старійшина поговорив із бойовиками і сказав, що жителям потрібна ця дорога і йти вона має саме так. Бойовики відступили.

Багато було цікавих проєктів у секторі Гази. Але є один, який особливо запам'ятався. Ми займалися доправленням готівки для виплати зарплат громадським службовцям, які працюють на уряд. Цей регіон під санкціями. Отже, великі арабські банки не можуть із ним працювати, інакше самі опиняться під санкціями. Регіон фактично контролює ХАМАС, хоча за паперами там має керувати палестинський уряд, який перебуває на Західному березі річки Йордан. Хтось мав перевезти гроші й виплатити їх людям. Це завдання ми виконали.

Виникало чимало труднощів. Усі сторони мали погодитися, що ми це зробимо, – ізраїльтяни, палестинці й так званий квартет (США, Росія, Євросоюз, ООН). Найскладніший і найсуперечливіший момент – не платити тим, хто перебуває у списках щодо тероризму. Ми зробили так: домовилися зі швейцарцями. Ті найняли консалтингову фірму, яка перевірила списки і визначила, кому можна платити, а кому – ні. Готівка, $30 млн, надійшла з Катару. Гроші повантажили в мішки, провезли через Йорданію та Ізраїль. Там про це знали і погодилися пропустити конвой. У секторі Гази ми за день виплатили зарплату і поїхали.

– Тобто у вас великий досвід роботи в гарячих регіонах?

– Абсолютно правильно. У нас великі офіси в Іраку, Сомалі... До речі, під час війни в Іраку ми були єдиними, хто здійснював проєкти в усіх регіонах країни. Скрізь були свої люди. У деяких місцях працювали відкрито, а в деяких – особливо не афішували своєї діяльності.

– А український уряд по допомогу стосовно Донбасу до вас ще не звертався?

– Ми не можемо працювати, якщо немає політичної згоди всіх сторін. Зокрема й ООН. Рішення про проєкт має ухвалювати координатор системи ООН після консультації зі штаб-квартирою. Питання мирного врегулювання – дуже складні. Їх потрібно розв′язувати на рівні компромісів. Якщо одна сторона хоче щось зробити, а друга – ні, робота не вийде. Я не кажу, що треба здаватися і приймати вимоги сильнішої сторони, але якийсь компроміс обов'язково потрібен, інакше справа не піде.

– Ви, напевно, самі небайдужі до того, що відбувається на сході України. А як цю ситуацію сприймають ваші колеги у структурах ООН?

– Безумовно, триває обговорення різних варіантів щодо України, але політика – непростий момент. Одна справа, що люди відчувають, інша – що вони говорять і що можуть говорити.

Переговорний процес завжди важкий. Якщо сторони конфлікту (які не тільки прямо беруть участь, але і спостерігають) щиро зацікавлені в урегулюванні, вони зможуть розв’язати питання. У минулому було багато гарячих конфліктів, часом набагато складніших, ніж в Україні, коли за десятки років гинули сотні тисяч людей, але врешті-решт сторони доходили якогось компромісу, розв’язували питання і поступово налагоджували співпрацю. І щось найкраще з цього досвіду можна перейняти.

– Але в цьому разі агресор – Росія – не маленька держава, і це багато що ускладнює.

– У всіх країн є геополітичні інтереси. Якщо намагатися розв’язати питання чиїмось коштом, важко ухвалювати рішення та його реалізувати, особливо коли якась зі сторін відчуває, що її інтересів не врахували.

– Яка доля Криму, на вашу думку?

– У мене із Кримом пов'язано дуже багато особистих вражень і спогадів. Коли я тільки починав працювати в системі ООН, із 1992 року до кінця 1997-го, наш найбільший проєкт у фінансовому вимірі був пов'язаний із півостровом. Це проєкт "Реінтеграція кримськотатарського населення".

Тоді складалася важка економічна ситуація, але нам удалося знайти серйозні фінансові кошти від країн-донорів. Тоді десятки мільйонів доларів зайшли – дуже серйозні суми, і були гарні проєкти. На початку 1997 року був кризовий момент. Я працював у Києві заступником керівника ООН і щотижня три-чотири дні проводив у Сімферополі. Ми працювали з усіма представниками населення: і з кримськими татарами, і з українцями, і з росіянами. Тоді все непогано виходило, але п'ять років тому всі ці проєкти закінчилися.

– Зараз знову кримські татари опинилися у важкому становищі. Безліч людей були змушені покинути свої будинки, деякі з них – під серйозним тиском.

– У разі будь-якого конфлікту біженців багато. Крим – не виняток. У політику ми залазити не можемо, але ніхто нас не зупиняє надавати допомогу біженцям. Можливі проєкти підтримки і таких груп населення.

В інших країнах для таких цілей ми будували будинки та заводи. Можу розповісти, як ми працювали у Шрі-Ланці багато років тому, коли значна частина країни була підконтрольною повстанцям. Уряд не мав доступу на ці території, але хотів підтримувати людей там. Стандартно ми діємо так: якщо щось будуємо, то організуємо тендери, місцеві фірми працюють, а самі контролюємо, щоб усе було виконано як годиться. Там так діяти було неможливо, тому що приватний сектор не існував у принципі.

Нам довелося закупити будматеріали на три роки наперед. Ми забили ними всі склади. Найняли на роботу тисячі людей, навчили їх методів будівництва. Була згода повстанців, уряд сприяв, і самі люди підтримали проєкт. А коли всі сторони конфлікту згодні, ми можемо робити серйозні речі навіть тоді, коли цей конфлікт ще існує.

– Цей досвід можна застосувати й на Донбасі?

– Гіпотетично – так. Знову ж потрібна згода всіх сторін плюс населення, яке там живе. Навіть у Шрі-Ланці у нас був досвід, коли й повстанці, й уряд згодні, а місцеві жителі могли сказати: ми проти. Іноді люди ухвалюють рішення логічно не найосмисленіші та найобґрунтованіші, а просто через принцип.

– Інвестиції в інфраструктуру – для України сьогодні важливий напрям. Нам треба й залізниці, й автомобільні дороги будувати, потрібні сучасні морські порти та аеропорти. За вашою оцінкою, ці напрями можуть зацікавити іноземних інвесторів?

– Теоретично. Але це дуже складно. Потрібно поліпшувати імідж країни, а ще працювати над такими практичними моментами, як кредитний рейтинг. Сьогодні він, на жаль, нижчий від так званого інвестиційного. Великі фірми, які мають серйозні кошти, за всього бажання не можуть сюди прийти. Їхній інвестиційний комітет зарубає такі проєкти, тому що ризики вважаються вищими за обґрунтовані. Навіть якщо ми їм скажемо: вкладіть 100 млн, за три роки повернете 130 млн. Вони на це не підуть. Ризики такі великі, що їм краще отримати 105 млн, але десь у Західній Європі. Тому залучати інвесторів треба з розумом, зі знанням справи знаходити партнерів, які можуть на це піти, і створювати для них умови.

Віталій Ваншельбойм (праворуч) на зустрічі з мером Києва Віталієм Кличком. Фото: unops.org

Ми займаємося такою діяльністю в інших країнах. Наприклад, у Пакистані ми підписали проєкт на $25 млрд. Звісно, фонди напряму гроші в Пакистан не дадуть, тому що ризики такі самі, як і в Україні. Але оскільки ми в цьому беремо участь і свої гроші вкладаємо, партнери вважають, що ризики не такі вже й страшні. Плюс дуже гарний потенціал доходів. Приблизно так можна і в Україні діяти.

– Коли ви кажете "створити інвесторам умови", це про що? Чого не вистачає в Україні?

– Інвестори мають відчувати стабільність в уряді. Вони бояться, що сьогодні підпишуть договір з одним урядом, а завтра прийде інший і все зміниться. Їм потрібен відносно безпечний доступ до власних коштів. Вони мають знати: якщо приведуть сюди мільярд доларів і зароблять на цьому, то за кілька років зможуть спокійно вивести ці кошти.

В Україні є питання й щодо оподаткування. Усі країни заохочують інвесторів, роблять податкову знижку або на якийсь строк звільняють від сплати податків. Високо цінується метод єдиного вікна для розв′язання адміністративних та організаційних питань, коли інвестору не потрібно відвідувати десятки інстанцій для організації бізнесу. Іноземні інвестори часто відчувають труднощі через незнання мови, не мають місцевих партнерів, і тому бояться, що якщо підуть по інстанціях, це триватиме роки і рішення можуть не ухвалити, бояться, що в них вимагатимуть грошей.

– А вам доводилося стикатися з корупцією в Україні?

– Грошей у нас ніхто не просив. Напевно, знали, що не отримають, адже ми – структура ООН. Але затягування питань було. В останні роки такого набагато менше, ніж у 1990-х. Ми просто ще пам'ятаємо, як це тоді відбувалося. Були моменти, коли напряму пропонували щось, вимагали і навіть погрожували. В останні роки все стало цивілізованішим.

Усі роблять другий, третій паспорт. Мені вистачає одного

– Як давно і як ви потрапили на роботу в ООН?

– Після розпаду СРСР керівництво організації у Нью-Йорку ухвалило рішення відкрити офіс у кожній із колишніх союзних республік, зокрема й в Україні. Ми, природно, тоді нічого не знали про організацію. Тільки якщо не було кому поскаржитися, писали листи в ООН.

Я абсолютно випадково потрапив на роботу. Це сталося наприкінці 1992 року, коли мені було майже 23 роки і я вже майже три роки працював економістом після закінчення Інституту народного господарства. У газеті "Вечірній Київ" я побачив оголошення про набір місцевих співробітників у представництво ООН, де було відкрито дві вакансії. Трохи пізніше я дізнався, що на це місце претендувало приблизно 400 осіб. Було б, напевно, і більше, але було потрібне знання мов.

Я трохи вивчав у школі іспанську. Потім в інституті, коли вже закінчувалася перебудова, мені стало зрозуміло: потрібно вчити мови, інакше нічого не буде. Які мови треба вчити, я не знав, тому на основі мінімальної іспанської я вирішив вивчати англійську, французьку та італійську. У мене був свій аматорський спосіб. Я купив книги – страшний дефіцит на початку 1990-х. Тоді, щоб отримати якусь кубинську комуністичну газету в кіоску, треба було домовлятися з кіоскером і стояти в черзі. Тому що на день у кіоск завозили всього два-три екземпляри. Їх одразу забирали. У мене були самовчителі, словники та кілька книг з однією назвою, але різними мовами. Співставляючи тексти, я намагався щось зрозуміти. Також слухав аудіокасети. Потім, коли вперше зіткнувся з живими іноземцями, з'ясувалося, що я їх абсолютно не розумію. Вони мене трохи розуміли. Я ж раніше не чув, як люди розмовляють, а тільки уявляв собі. Було розчарування, але поступово я все виправив.

Так я потрапив на роботу. Досі не розумію, як це сталося, тому що я навіть за віком не проходив: потрібно щонайменше 10 років роботи за фахом. Але мене взяли.

– І відтоді ви весь час в ООН?

– Перші 4,5 року я пропрацював у Києві, а в 1997 році виїхав. Моя перша закордонна робота була в Боснії. Коли там відкрили місію ОБСЄ, я поїхав допомагати їм з адміністративними питаннями та фінансами. Це була відпустка за системою ООН, але я залишився у штаті і за якийсь час повернувся. У Боснії пропрацював чотири роки. Потім їздив різними країнами. Останні 13 років працюю в UNOPS. І, на мою думку, це найцікавіша організація в системі ООН. Її штаб-квартира розташована в Данії, але я, як кажуть, живу в літаках.

– А ваша сім'я що стосовно цього думає?

– Багато чого. Але краще їх про це не питати. Допомагає, що деякі члени моєї сім'ї також проводять чимало часу в роз'їздах. У мене троє синів – Ален, Ерік, Еміль. Середній син, Ерік, подорожує так само багато, як і я. Йому 18 років, він баскетболіст, який виступає за збірну України. Нещодавно його прийняли в дорослу збірну. Він мене розуміє.

Ваншельбойм із дружиною Оленою та синами. Фото із сімейного архіву

– У вас ще український паспорт?

– Лише український, й у всіх членів моєї сім'ї. Це не те, щоб принципово. Просто український паспорт не заважає роботі. Лише іноді ускладнює плани поїздок. Виручає оонівський паспорт, із яким можна в'їхати майже в усі країни світу. Однаково, якщо я кудись поїду у приватну поїздку, як турист, тоді можуть виникати певні питання. Але ми вже звикли і знаємо, як їх розв′язувувати. Усі роблять другий, третій паспорт. Мені вистачає одного.