-2 Київ
Мені українці не вірять, що мене ображали у школі через колір шкіри... Мені казали "чорножопа" до 10 класу. І для мене це була надзвичайна травма
– Раміно, доброго дня!
– Добрий день! Добрий день.
– Ну що, ходімо?
– Так.
– Коли я почав готуватися до інтерв’ю з вами, я подивився, які у вас ім’я та по батькові. Раміна Абдуллівна.
– Так.
– Батька звуть Абдулла? Він афганець?
– Так.
– Мати – українка?
– Мати – українка.
– Де вони познайомилися?
– Тато приїхав сюди навчатися в авіаційний університет.
– Київський?
– Так. Затримався тут. Працював у ЦУМі. Мама працювала...
– У ЦУМі – ким?
– Тато доставляв товар, а мама приймала його. І мама казала, що її всі боялися, тому що вона дуже детально...
– Ретельно перевіряла?
– Ретельно перевіряла товар. І сказала, що їй сподобався папа, тому що було модно тоді вийти заміж за іноземця. Плюс тато дуже гарно вдягався.
– Це правда. І поїхати звідси.
– В Афганістан!
– В Афганістан – ні. Я просто навчався у Київському інженерно-будівельному інституті. У нас було багато іноземців. І наші дівчата намагалися вийти заміж за іноземця, щоб кудись поїхати: чи то в Ліван, чи то в Сирію. Багато поїхали, до речі. В Афганістан бажаючих не було.
– Тато вирішив залишитися тут, і так вони познайомилися. Мама сказала, що їй сподобалося, що він смачно готував шашлик. Я кажу: "Мамо, ну в тебе критерії вибору чоловіків..."
– Тато красивий?
– Я не знаю. Це ж мої батьки – я не можу...
– Треба відповісти: "Так, безумовно".
– Я просто намагаюся бути об’єктивною. Для мене тато і мама найгарніші. Але це ж мій батько. Я його не оцінюю як чоловіка.
– Вони розлучилися згодом?
– Так. Коли мені було 18 років, вони розлучилися. Якось у них не дуже складалося життя. Тому я вважаю, що якщо життя складається не дуже, якщо ви сваритеся, якщо ви не можете налагодити стосунки, то краще розвестися, щоб не травмувати своїх дітей.
– А шашлик?
– Ох! Я, до речі, жодного разу не їла шашлику від тата.
– Ще не пізно. Він, до речі, зараз в Україні?
– Ні, він зараз знаходиться за кордоном. У нього є інша родина, уже четверо дітей разом із нами. Так що він тут не живе.
– Ви трошки хвилюєтеся чи мені здається?
– Я хвилююся, тому що я налаштована вам сказати прямо, що я про вас думаю.
– Прямо?
– Так.
– Може, не треба?
– Якраз треба. Ми з вами знайомі давно. І ви мені дуже допомогли на початку моєї кар’єри. Ви та людина, яка давала мені контакти будь-яких людей, яких я просила, завжди мене підтримувала. Ваша дружина мене завжди підтримувала. І коли в мене було, здається, 100 тис. підписників, я ще не була відомим YouTube-блогером, інтерв’юєром Раміною Есхакзай, а просто була журналістом-початківцем, ви погодилися прийти до мене на інтерв’ю. І я це…
– Знаєте чому?
– Чому?
– Я сказав своїм: я буду йти на інтерв’ю тільки до тих, в кого 100 тис. і більше підписників. У вас якраз було 100.
– І ви мене підтримували на початку, і я дуже це ціную. Але я не погоджуюся з певними вашими тезами. Особливо мені було неприємно, коли ви влаштували інформаційну кампанію, на мій погляд, яка підривала репутацію нашого президента. Ви взяли інтерв’ю в Андрія Богдана. Після цього інтерв’ю росіяни, які сумнівалися, що не все так однозначно... Ви вибрали тези із цього інтерв’ю, де Андрій Богдан поливав лайном нашого президента. І мені здалося, що, може, ви не спеціально, але трохи підіграли російській пропаганді. І зараз те, що мені не подобалося, – те, що ви просили людей переходити на російську мову і казати "на общєпонятном". А "общєпонятний" зараз – це український. Але, Дмитре, я думаю, що це пов’язано з тим, що ви просто людина старшого віку. І ви за Україну. І те, що ви робили, – це не свідомо. Вам треба було трансформуватися. І моє покоління мене відмовляло йти до вас на інтерв’ю. А я кажу: "Ви про нього кажете поза очі, а я йому скажу прямо все, що думаю. І ми запишемо інтерв’ю на його величезну аудиторію з моїми проукраїнськими наративами. І я розкажу про ситуацію на лінії фронту, про наших бійців і про те, що я бачу протягом цих півтора року".
– Не можу не відповісти вам прямо тут, на цій білій лінії. Перше: я ніколи не казав "говоріть російською мовою". Ніколи. Я сам говорю російською мовою в побуті і вважаю це нормальним. Тому що в нас демократична країна, і кожен якою мовою хоче спілкуватися, тією має спілкуватися. При тому, що, звичайно, українська мова має бути єдиною офіційною мовою в Україні. Що стосується інтерв’ю з Богданом. Справжній журналіст бере інтерв’ю в будь-кого, хто може викликати інтерес. Андрій Богдан не був і не є проросійською людиною. Він українською мовою спілкується краще, ніж ми з вами. Він зі Львова, він українська людина. Те, що він казав про президента Зеленського, – це його власний погляд на події. Він має на це право. І він має інформацію, якої не маємо ми з вами. Що стосується мене, то я критикував нашого президента. Критикував до вторгнення дуже сильно. І не шкодую про це. Тому що я завжди кажу те, що думаю. Тому що я вільна людина. До речі, я людина, яка дуже хотіла, щоб Зеленський став президентом. Я багато зробив для цього.
– Оце й погано.
– І я вмовляв його йти у президенти. А критикував я його тому, що, по-перше, у нього була дуже погана кадрова політика. І ви не можете зі мною не погодитися. Яка наносила велику шкоду Україні. Тому що призначення на керівні пости нікчем, російських агентів й ідіотів… Вони шкодили Україні. По-друге, я критикував за корупцію. Корупція була велика. І зараз, під час війни, вона і досі велика. І ми бачимо це на прикладі корупції в Міністерстві оборони.
– Не тільки, на жаль.
– І, по-третє, я критикував президента за боротьбу зі свободою слова. Я йому казав це у вічі. Тому що закон про медіа, який ініціював Офіс президента, мав на меті боротьбу зі свободою слова. Ось три речі, за які я критикував президента. Під час війни, я вважаю, критикувати президента не можна, тому що це буде розхитувати ситуацію. От вам мій погляд на події. Я за всі свої слова, за всі свої вчинки завжди відповідаю. А що стосується української мови – ми ще з вами поговоримо. Це дуже цікаве запитання. А я повертаюся до батька.
– Я спокійна. Я сказала, що думаю, вам в очі.
– Вам треба бути спокійною взагалі. Зі мною взагалі спокійно і дівчинкам, і хлопцям. Тепер щодо Афганістану. Ви колись були там?
– На жаль, ні. Чи на щастя. Я думаю, там було б небезпечно для мене.
– А хочеться подивитися на батьківщину тата?
– Узагалі хотілося б. Але я думаю, що найближчим часом це неможливо. На жаль.
– В Україні з прізвищем Есхакзай і знаючи, що батько афганець, – чи були в вас коли-небудь якісь проблеми?
– У мене були проблеми через погане виховання певних людей. Мені українці, у яких суто українські імена, не вірять, що мене ображали у школі через...
– Ображали?
– Так, через мій колір шкіри і через те, що мене звати Раміна і прізвище моє – Есхакзай.
– А який у вас колір шкіри?
– Трохи темніший, ніж у вас. І мені казали "чорножопа".
– Казали? У Києві?
– Да, до 10-го класу. І для мене це була надзвичайна травма...
– "Чорножопа" казали?
– Да, "обезьяна". Відправляли меня на ринок. Ті люди, які...
– У класі?
– Так. Було таке.
– А в якому це районі?
– Дніпровський район, Воскресенка. Між Троєщиною і Дарницею.
– Бульвар Перова?
– Да, авторинок. Дмитре, я просто не хочу розхитувати обстановку. Зараз я сподіваюся, що змінилася ситуація. Але мене зрозуміють люди, у яких ось ця помісь національностей. Нас дійсно трохи ображали. З одного боку, зараз це плюс. Тому що Раміна Есхакзай – о, така цікава дівчина. А тоді це було для мене як для дитини проблемою і травмою. І мене виводила у третьому класі вчителька на центр класу і казала: "Раміна – українка. Її тато приїхав сюди з Афганістану. І він має таке ж право, як і ваші батьки, тут знаходитися. Тому, будь ласка, не ображайте її". Я про це батькам не казала. Але дитині було дуже неприємно, коли про твого тата кажуть "хай він їде у свій Афганістан".
– Ви плакали?
– Плакала. І це була велика травма навіть іще рік тому. Це на мене повпливало дуже негативно. Я вирішила, що я не достойна тут знаходитися, – і мені треба доказати всім, що я достойна. І в мене це заклалося у психіці як образа на українців, яку я потім за допомогою психотерапії…
Я хотіла бути ведучою. Хотілося, щоб це сталося легко, раз – і все, уже ведуча програми. Я була на всіх можливих кастингах із 18 років. "Фабрика зірок" чи щось таке… Мені сказали: "Ви, звичайно, гарна дівчина, але трохи таланту не вистачає"
– Долали?
– Подолала. І зараз українці – усі мої друзі. Це найкраща нація. І мені дуже образливо, що я інколи могла щось не те сказати, тому що мені було боляче, я хотіла відігратися.
– Але хтось у класі вас захищав? Ні?
– Ну, знаєте, як було? У 10-му класі мені подобався дуже хлопець один. У нього був брат-близнюк. І...
– Ви зустрічалися з обома?
– Ні, не зустрічалася. Просто на перерві стояли з його братом, спілкувалися. А той із хлопцями зі старшого класу бігав, казав: "Що та обізьяна?" І так було цілий рік. І це було так жахливо... Тому що брат людини, яка мені подобається, каже мені, що я "обізьяна".
– Я навіть не думав, що в нас таке можливо. Я думав, що навпаки, усе було нормально.
– Дивіться, це проблема, яку зрозуміє невеличка кількість населення. Глобально буде така реакція, що "Раміно, що ти вже, как обычно, в начале интервью починаєш нити і казати, що тебе хтось образив". Таке було. Сподіваюся, що такого не буде.
– Ви батьку казали про це?
– Ні.
– І мамі не казали?
– Ні. Ну, а як я скажу? Що "тато, мене ображають через те, що ти іншої національності"? Я не хотіла, щоб моїм батькам було неприємно. Але краще, якщо ви помічаєте, що вашу дитину можуть через походження булити, то зверніть увагу. Тому що для дитини це може бути дуже сильна травма.
– А ви зараз якісь комплекси, які з дитинства походять, маєте?
– Я не знаю, із чим пов’язана моя постійна тривожність. Я вчора відчула знову, що в мене з’явилося – як воно називається? "Расстройство пищевого поведения". Коли ти постійно голодний і постійно в тебе тривожність, яку тобі треба подавити їжею.
– І не скажеш.
– Я ж схудла на 10,5 кг. Тривожності не було. Я три тижні не працювала із психологом. У мене дуже багато емоцій і стресу накопичилося, які я не можу кудись діти. І ось тривожність з’явилася.
– У вас є психолог?
– Да, я ходжу щотижня до психолога. Тому що мені дуже важко впоратися з емоціями. Я ще з нашими військовими спілкуюся і підтримую їх, із дівчатами. Тебе розуміють люди, які були там, а всі інші кажуть: "У поїздках будь у безпечних місцях". – "Добре, буду в безпечних".
– А вашому психологу потрібен психолог?
– Ні, не думаю.
– Кажуть, що кожному психологу потрібен психолог.
– Вона вже пропрацьована.
– Ви хотіли стати моделлю, наскільки я знаю.
– Я просто хотіла, щоб мене полюбили. Стати публічною.
– Ви недолюблена були?
– Недолюблена абсолютно.
– Із дитинства?
– Так, у мене холодні батьки. Ось цей булінг із дитинства був. Коротше, травми дитинства були конкретні.
– У моделі пішли чи ні?
– Ні. Я невисокого зросту, параметри в мене також не модельні.
– 168?
– 164 десь. 168 – на каблуках.
– Як ви, до речі, худли зараз?
– Із нутриціологом.
– Це ще один спеціаліст?
– Ще один спеціаліст. Я все життя їла правильно і важила на початку повномасштабного вторгнення аж 63 кг. Для мене це забагато, тому що я відчувала вагу, набряк. Я через стрес набрала вагу. Для мене це було некомфортно. Я пробувала дуже багато спеціалістів, але худла на 2 кг – і знову набирала. І це було через "расстройство пищевого поведения". Мій друг одружився з дівчиною, яка була нутриціологом. Сказав: "Спробуй попрацювати з моєю дружиною". – "Блін, я не хочу псувати з вами стосунки, тому що в мене завжди спеціаліст хороший, він мене доводить до якоїсь ваги..."
– А потім кидає?
– Ні, а потім я знову набираю вагу. І я потім буду зла, що спробувала знову чергову дієту. І він сказав: "Спробуй". – "Окей, останній шанс". І що? І схудла за шість місяців на 10,5 кг.
– Ви щось не те їли?
– Порції. Я їла більше, ніж треба. Отримувала більше, ніж треба, білків, жирів, вуглеводів.
– П’ять разів на день їли?
– Ні, можна їсти хоч один раз, хоч два, хоч п’ять. Головне – не переїдати. Коли робиш замовлення в ресторані, там додають купу соусів, олії. Начебто салатик з’їла, а там було олійки багато.
– Ви закінчили Київський університет імені Шевченка, факультет журналістики?
– Так. Інститут журналістики. Спеціальність – спеціаліст зі зв’язків із громадськістю. І також я закінчила Університет культури, кафедра тележурналістики, диктор і теле- та радіоведуча.
– Ці два виші вам багато дали для професії, для блогерства?
– Для блогерства? Мені дуже допоміг...
– Що це у вас за татуха, до речі?
– Алмаз просто. Мені сподобалося. У мене був знайомий татуювальник. У нього таке татуювання. Я кажу: "Наб’єш і мені?"
– Єдина татуха?
– Ні, ще є тут. Моє ім’я. Ох, дарма це зробила!
– Усе: на цьому... Більше нічого немає?
– Ні. У східних країнах усі хлопці мої. Нахрєна я цю тату набила?
– Так, ну що, йдемо далі?
– Про університет.
– Чи допомогло вам?
– Мені подобалася дуже спеціальність "Масова комунікація". Як люди реагують на інформацію. Що масами легше керувати. Як зробити так, щоб людина думала, що це її думка, а не твоя. Усі маніпуляції – я їх обожнювала.
– Тобто ви маніпуляторка були?
– Можна і так сказати. І трохи є. У професійному житті це можна використовувати, але в особистому, звичайно, ні. Мені дуже подобалося спостерігати за реакцією людей, різні соціальні теми. Я все це дуже люблю. Але при цьому не люблю, коли дуже великий натовп і треба спілкуватися з людьми. Я відчуваю тривожність при цьому.
– Хочеться їсти?
– Спочатку тривожність, а вже якщо не заспокоїтися, то їсти хочеться.
– А коли ви зрозуміли, що треба стати блогеркою? Тому що вас знають люди і в Україні, і поза її межами як людину, яка робить цікаві інтерв’ю, у якої успішний YouTube-канал. Скільки вже підписників?
– 1 млн 390 тис.
– Це великий, потужний YouTube-канал. Коли ви зрозуміли, що вам треба туди?
– Я хотіла бути ведучою. Була на різних кастингах. Хотілося, щоб це дісталося легко. Раз – і все, уже ведуча програми. Я була на всіх кастингах, яких тільки можливо, із 18 років. Наприклад, "Фабрика зірок" чи щось таке… Мені сказали: "Ви, звичайно, гарна дівчина, але трохи таланту не вистачає". Це я тоді ще співати думала.
– Да?
– Казали: "Вам треба бути телеведучою". Начебто телеведуча – це тільки гарна, а таланту не треба. "Ок, спробуємо в телеведучі". Була на різних кастингах журналістів, редакторів, намагалася потрапити на різні канали. Скрізь була відмова. І тоді вже я подумала над тим, що треба створити самій канал, де вже я буду вирішувати, хто прийде до мене в гості, що я буду на цьому каналі випускати. І так я створила свій YouTube-канал.
– Ви розуміли, напевно, що телебачення скоро?
– Ні. Скільки вже років кажуть, що телебачення скоро-скоро – і щось воно не скоро.
– Я вам скажу, люди до 45 років телебачення не дивляться майже. Згодні? У багатьох телевізорів немає навіть.
– А ви пам’ятаєте, коли був блекаут, то всі згадали про радіо. Мама купила мені радіо на батарейках. Коли був блекаут, у мене і зв’язок не ловив. Я згадала про радіо! Про пічечку таку від балончика.
– Правда, що для того, щоб створити свій YouTube-канал, ви продали автівку?
– Машину, так.
– Що за автівка у вас була?
– У мене тоді був Lexus.
– Новий?
– Ні, б/у.
– І ви його продали?
– Так.
– Скільки грошей взяли за нього?
– Десь 25 тис.
– І на що витратили?
– 10–12 я витратила на канал. І іншу частину – на покупку іншої машини. Це була Peugeot 305, здається. І коли в мене залишалися вже $2–3 тис. і було 100 тис. підписників...
– Ви зрозуміли, що треба продавати Peugeot?
– ...до мене постукався у двері перший рекламодавець. І тоді я продала свою першу рекламу на каналі. І тоді пішло.
– Перед тим, як ви відкривали канал, у вас була своя концепція? Ви розуміли, що ви хочете робити, із ким ви хочете робити інтерв’ю?
– На жаль, ні. Я не розуміла, що таке концепція. Мені просто хотілося брати інтерв’ю. Я не думала про сенси, про наслідки, про концепції.
– Ви хотіли бути професійно на когось схожою? Були ведучі, дівчата, які вам подобалися?
– Якщо брати з інтерв’юєрів, то, звісно, орієнтувалася на вас. Тоді ще на Ксенію Собчак. Тоді Юра Дудь починав, Ірина Шихман.
Мене дуже розчарував Максим Кац. Я на початку повномасштабного вторгнення так вірила йому! Людина з великою аудиторією з Росії підтримує нас. Я сиджу в Києві, і він так розповідає, начебто також сидить у цьому підвалі. А потім я бачу у Twitter, що "российская оппозиция никому ничего не должна, тем более украинцам". Ну що це?
– Ви все дивилися?
– Звісно.
– І розуміли: "Я не гірша"?
– Ні, я так не думала. Я просто думала, що мені дуже хочеться. Якщо в них вийшло...
– "Якщо в таких вийшло, то що вже про мене казати"?
– Знаєте, коли люди дуже випендрюються і строять із себе крутих, я кажу: "А ви що, одразу були таким крутим? Ви пригадайте, із чого ви починали. Це ви доросли вже до свого рівня" – і тоді одразу попускаються. "Я ж теж звичайна людина. Не одразу в мене був успіх".
– Мене зараз бентежить те, що ви сказали, що хотіли бути співачкою. Ви гарно співаєте?
– Та я ж кажу, що ні.
– Ну а хоч трохи можете заспівати?
– Ой, ні! Я вам кажу, не треба. Я не знаю, що зі мною трапилося. Я навчалася в музичній школі. У мене був голос – перше сопрано. Я нормально співала. А потім…
– А потім з’явилося друге сопрано?
– Потім щось пішло не так. І якось мимо нот. Тому краще...
– Собака гавкає, а ви співати не хочете!
– Краще не ризикувати… Було бажання потрапити на сцену. Це не через талант ішло, а тому, що мені хотілося, щоб мене полюбили. І я прямо випрошувала. У мене була це велика проблема.
– "Полюбіть мене"?
– Да. Щоб мене любили… Те, що я вам сказала на початку інтерв’ю, я б не наважилася вам таке сказати, ще коли ми з вами записували інтерв’ю пів року тому чи сім місяців тому. Тому що мені здавалося, що треба бути хорошою дєвочкою максимально, щоб тебе сприймали.
– А треба бути поганою?
– А треба просто бути собою. І те, що люди тебе критикують, – це нормально. А я це завжди сприймала: "Хочу, щоб мене всі любили!" А такого не буває...
– Але сьогодні вас люблять?
– Так, сьогодні дуже люблять. І я хвилююся. Тому що ці люди, які мене люблять, можуть в один момент, якщо я як людина скажу щось не так, так само мене опустити. Тобто вони мене зараз підняли...
– Ви боїтеся хейту?
– Я не те що боюся… Я знаю на прикладах інших людей, як спочатку ти подобаєшся аудиторії, аудиторія на тебе покладає надії, що ти не людина, а якийсь месія і що ти знаєш відповіді на всі запитання. А потім ти ляпнеш щось не те – і ця аудиторія скаже: "Отмєна!"
– Це притаманне політикам узагалі. Журналістам – я не знаю, наскільки. Але політиків люблять, потім ненавидять.
– Притаманно. Блогерам також. На вас також був хейт, на Машу Єфросиніну був хейт, пам’ятаєте? На мене.
– Уся справа в тому, що я хейт люблю.
– А це я знаю.
– Тому що якщо тебе хейтять, то ти там.
– Це я знаю. Але можна таке щось сказати не подумавши й образити людей.
– То ви завжди думаєте?
– Я стараюся думати. Але інколи ляпаю на емоціях, буває таке...
– Ви рахували, скільки інтерв’ю ви взяли вже?
– Я думаю, що до 150.
– Банальне запитання, але воно цікаве. Хто з тих, у кого ви брали інтерв’ю, вас вразив? Із ким запам’яталося найбільше? Я розумію, що це не може бути одне інтерв’ю, але все ж таки.
– У цілому всі гості в мене викликали позитивні емоції. І навіть якщо не позитивні, то я дізналася про них, про те, як вони мислять. І відкрила для себе нові книги, новий спосіб мислення. От Гороховський порадив прочитати "Есенціалізм"…
– Він цікава людина, правда?
– Так. Я б без його поради не зацікавилася цією книгою. Андрій Лузан. Теж неймовірний світ сучасного чоловіка. Льоша Дурнєв, Вова Дантес. Різні лікарі, у кого я брала інтерв’ю… Я намагаюся брати від людей найкраще, вдосконалюватися. Були в мене інтерв’ю з росіянами – я вже їх забула. Файл стертий. Минулого не відмінити, але... Я можу сказати, хто мене розчарував. Максим Кац... Знаєте, хто це?
– Да.
– Я на початку повномасштабного вторгнення так вірила йому! Людина з великою аудиторією з Росії підтримує нас. Я тут сиджу в Києві, і він так розповідає, начебто він також сидить у цьому підвалі. А потім я бачу у Twitter, що "российская оппозиция никому ничего не должна, тем более украинцам". І починає там хамити в коментарях. Ну що це? Якби це хтось інший написав, окей. Але коли ти громадянин країни, яка щоденно вбиває громадян іншої країни, то треба якось поскромніше себе вести.
– Він же навіть до Соловйова поперся на інтерв’ю під час війни.
– Да? Я вже перестала. Я скрізь...
– Така ж потвора, як вони майже всі.
– Ну, він якось втерся в довіру. І я взяла в нього інтерв’ю. Моя помилка, але вже як є.
– Ми ще повернемося до творчості. Ви пам’ятаєте перший день війни?
– Так, 4.00...
– Яким він був для вас? Ви були в Києві?
– Так, у Києві. На 9.00 у мене манікюр, потім макіяж, а потім запис інтерв’ю.
– Із ким?
– Андрій Федорів. І тут мене підіймає екснаречений і каже, що почалася війна. "Ти щось не так зрозумів. Що значить – війна? Мені на манікюр на 9.00". А я ще лягла о 2.00… Він каже: "Ми ж дивилися звернення Путіна. Точно війна, Раміно!" – "Мені у салон писати, що я не прийду? Андрію писати, що інтерв’ю переносимо? Подумають, що я безвідповідальна людина". І потім мені Женя каже, що війна. Я кажу, що я нікуди не поїду. Які в нас дії? Вмикаю телевізор, телефоную Діані, своїй сестрі, мамі, кажу, що почалася війна. Вони також шоковані. Ми увімкнули телевізор і сиділи вдома.
– Шок був?
– Так, я не вірила взагалі.
– Їли багато в цей день?
– Ні, у цей день, до речі, не їла.
– У цей день тільки пила?
– Боже, ті дні згадую... Коли в Києві взагалі було безлюдно на вулицях. І так гуляти, давати інтерв’ю – це ж було неможливо. І коли мій екснаречений поїхав у "Гудвайн", узяв каву і круасан... Боже, я так була рада! – "Де ти взяв круасан? Ти що, взяв каву у стаканчику?" Для мене це була дикість. Уже після 20-х чисел березня опинилася в Австрії, і я там побачила продукти на прилавках: овочі, фрукти – можна було їсти все, що хочеш! І люди ходять, не треба нікуди ховатися. І корм для тварин доступний у магазинах. Для мене це був шок, тому що я із 24 лютого до 20 березня провела на паркінгу. Спала в машині. Інколи виходила на вулицю… Я хоч і народилася в незалежній Україні, але звідкись у мене було совкове мислення, що "нє всьо так однозначно". Я взагалі не розумію, де воно взялося…
– А які думки у вас були? Були побоювання, що Україна може не встояти?
– Ось цього не було. Я навіть поклала собі у тривожний чемоданчик кухонний ніж. Думаю: "Сейчас кадыровцы зайдут именно ко мне, ко мне домой, – и получат".
– Та ні, вони б сказали: "Ти ж наша".
– Да. Просто уровень уверенности в себе. Ніхто здаватися не збирався. Я сказала, що я з Києва нікуди не поїду.
– Як вони дізналися про цей ніж, то вони передумали заходити навіть.
– Звичайно, у мене залишилися знайомі в Москві. І вони мене постійно лякали: "Всьо, Раміно, 10 тис. кадировців рухаються по Київській області у вашу сторону". Уже на другий день…
– Запитали адресу?
– Уже на другий день я сказала: "Девочки, вы там сидите в своей Москве, а мы сидим с кумой здесь. Поэтому ваши сообщения засуньте себе знаете куда?"
– Вони засунули?
– Сподіваюся, що так. І перестали лякати. Тому що це був психологічний тиск. Я, по-перше, думала, що росіяни зараз як вийдуть на площі!
– Ага, я теж так думав.
– Як скажуть "нєт войнє".
– Мітинги почнуться – Путіна знесуть.
– Три дні, я думала, – і все. Але те, що України не буде, – ні! Коли мені іноземці кажуть, що треба домовитися... Мене возив таксист із Грузії у Варшаві. Каже: "Треба вам якось домовитися. Ви не виграєте". – "Ви не розумієте. Ми помремо, але будемо боротися". Усе, іншої відповіді немає. – "Ну як же? Ви така молода?" – "Я не хочу бути під Росією. І такі всі українці. Ніхто здаватися не буде". Люди цього не розуміють.
– Мене друзі, коли дізналися, що я буду робити інтерв’ю з вами, просили запитати: ви ж після 2014 року їздили до Москви?
– Так, я там навчалася.
– Брали інтерв’ю?
– Так.
– І навчалися?
– Так, навчалася.
– І жили там деякий час. Скільки років?
– Десь чотири роки точно жила.
– Чотири роки жили в Москві?
– Да.
– Як жилося в Москві?
– Спочатку важко.
– Це ж уже війна була?
– Так. Спочатку важко дуже. У 2014 році, коли почалася війна, я знімалася у проєкті "Холостяк". Мені тоді було 20 із чимось років. Ветер в голове. Я вирішила, що треба поїхати до Москви, навчатися у школу Костянтина Райкіна.
– Ви у школі Райкіна навчалися? Серйозно?
– Переподготовка по актерскому мастерству.
– У нього прямо навчалися?
– Так. Він мені поставив "трійку". Я йому сказала: "Константин Аркадьевич, "тройка" – это вам за обучение. Потому что тот, кто и так талантливый, не улучшил свой показатель. А я не талантливая. У меня был говор украинский – и вы ничего не сделали".
Хочеться, щоб Путіна швидше вже не стало. Це вже ледь живий чоловік
– Тобто ви хотіли в театрі грати? Райкін – це ж ого-го!
– У якому театрі?! Мені хотілося здобути якісь акторські навички, щоб відчувати себе більш вільною, вміти імпровізувати, навчитися правильно говорити. Я єдина дівчина була з України.
– У нього дружина з Харкова.
– Мені якось викладачка з техніки рєчі каже: "Давайте, Рамина, вы попробуйте. У вас, конечно, говор". Я бачу, що в людини розчарування ще до того, як я почала щось казати. "Ну, вам тяжело будет". Я просто розплакалася, вибігла. – "Ви ж повинні навчати, а не казати..."
– І тут хейтять?
– Да. Я вже зараз розумію, що це всі ці імперські замашки.
– А з Райкіним цікаво було?
– Райкін як викладач цікавий. Він дійсно хотів, щоб люди чомусь навчилися. Він був залучений у процес.
– До театру "Сатирикон" ви часто ходили?
– Звичайно. На моновиставу його ходила.
– Передивилися увесь репертуар?
– У нас була можливість, так. Він нас запрошував на свої вистави.
– "Сатирикон" потужний театр, правда?
– Так. Але там було навчання десь з 9.00 до 18.00, а ще потім у театр ходити... Я така була втомлена, що навіть...
– Чотири роки життя в Москві. Ви знімали квартиру?
– Так, знімала звичайну квартиру. Із подружкою навпіл.
– Були думки залишитися в Москві?
– Були. Так, були думки залишитися в Москві. Особливо коли росіяни почали повально іти до мене на інтерв’ю. Я була і на цьому ринку, і на тому. У них є така риса, що вони, коли бачать талант, максимально хочуть подружитися з тобою і допомогти.
– І використати.
– І використати. Є в них таке. Я зараз уже розумію, що вони просто хотіли використати мене і мій ресурс, українську аудиторію, щоб свої наративи вливати.
– А хто з росіян ішов до вас на інтерв’ю?
– Дуже багато… Чесно, у мене вже настільки цей файл стертий, що треба подивитися, якщо я зберегла фотки…
– Ці інтерв’ю є в YouTube?
– Ні. Я їх приховала...
– Чому?
– Я не хочу… Я вважаю, що люди, які не висказалися проти війни, узагалі не достойні бути на моєму каналі. Для мене ці люди вже не існують.
– Померли?
– Да.
– Для вас було подивом чи потрясінням те, як переважна більшість видатних діячів російської культури сприйняли повномасштабне вторгнення?
– Звичайно. Для мене досі подив, чому росіяни вільно розгулюють по Італії і п’ють Aperol. Чи на Патріках гуляють. Для мене ці люди повинні бути заточені в районі своєї країни чи у країнах, де їх підтримують. Вони можуть літати туди.
– У вас, у людини, яка чотири роки прожила у Москві, яка була ці чотири роки частиною російської культури, – є ненависть до росіян сьогодні?
– У мене не те що ненависть – у мене холодний розрахунок.
– Це як?
– Я не витрачаю негативні емоції на них. Якщо людина на території України, то це тимчасово живий росіянин, який прийшов зі зброєю. Ті росіяни – треба робити, щоб вони не мали доступу до цивілізованого світу.
– А "хороші росіяни" взагалі є?
– Раніше я думала, що є. Зараз...
– Є, але дуже мало?
– Можна і так сказати. Є, але дуже мало. На жаль, трохи теж розчарувалася в "хороших росіянах". Щоб вести боротьбу з політикою, яка в них у країні, і з режимом, треба спілкуватися не мовою дипломатії, а мовою сили. А "хороші росіяни" дуже дипломатичні й дуже довго розганяються. На початку вторгнення можна було думати, як і що: коаліція, не коаліція, як будемо устраняти Путіна. РДК і легіон "Свобода Росії" – видно, що вони роблять. А ось ті, з політичного боку, щось ходять і обсуждають. Дякую, що допомагають, але конкретні дії...
– А що ви про Путіна думаєте сьогодні?
– Хочеться, щоб швидше вже його не стало – і все. Це вже ледь живий чоловік.
– Я б не сказав, що ледь живий. Щось він іще дихає нормально.
– Нормально?
– Ходить, рухається. Посміхається. Мені здається, перебільшення, що він ледь живий.
– Він виглядає не дуже.
– Да?
– Да.
– Дай боже, щоб усі в 70 років так виглядали. Це нам хочеться, щоб він не дуже виглядав.
– Ну, може. Я так зайнята нашими хлопцями… що де відбувається, щоб підтримати їх, закрити збори, дружин підтримати, щось зняти, щось змонтувати, що просто немає часу думати ще про росіян. Я сконцентрована на нашій країні.
– Що ви зараз думаєте про Ксенію Собчак, яка була для вас зразком?
– Це розчарування. Це – опозиціонерка?
– Типу.
– Коли треба показати свою позицію, то ми бачимо, яка в неї риторика. Яка вона виявилася хитра…
– Щоб закінчити тему Москви. Вам часто дорікають за те, що ви жили в Москві, спілкувалися російською мовою, мали друзів там. Чи зараз уже ні?
– На початку повномасштабного вторгнення дуже нарікали. Є люди, які, думаю, досі мені цього не можуть вибачити. Я їх розумію, приймаю їхню позицію. А є ті, хто бачить, як я змінилася, міняюся. Розуміє, що я теж жива людина, яка може помилятися. Це моє минуле. І якби його можна було змінити... Але не можна переграти назад. Тому маємо, що маємо. Працюємо з тим, що є.
– Ви розмовляли російською мовою?
– Так.
– У дитинстві, у юності. У Москві – зрозуміло. І навіть на початку вторгнення казали, що треба розмовляти російською мовою.
– Так.
– Але згодом перейшли на українську. Чому казали, що треба розмовляти російською і чому перейшли на українську?
– Я не люблю, коли на мене тиснуть. Як жартує один із моїх друзів: "Тобі треба дати нагороду, тому що тебе пинали і наші, і росіяни". Наші казали, щоб я їхала в Росію. А росіяни казали, що я їх зрадила. А я не хочу нікуди їхати. Я народилась в Києві й хочу тут залишитися зі своєю країною. Я дуже жалкую, що помилялася. І коли мені казали, що треба вивчити українську мову, то я казала, що знаю її, оскільки з першого класу вивчала.
– У вас же українська школа була.
– Так. Але, на жаль, я її не використовувала в житті. До мене треба з добром, якщо ти хочеш щось отримати від мене. Коли казали: "Давай, переходь", то я, знаєте, як мала дитина: "А я не буду!"
– Розумію, розумію.
– Замість того, щоб по-дорослому розказати, що ти на стресі… Я згодом почала спілкуватися більше українською мовою. Зараз я вам розкажу про інсайт, який у мене з’явився нещодавно. Коли я була у Великобританії буквально декілька днів тому, я спілкувалася з українським журналістом, який працює на BBC уже 20 років. Він сказав, що йому знадобилося півтора року, щоб пояснити британцям, чому українці розмовляють російською мовою. Тому що, на думку іноземців, мова – це виявлення твоєї політичної позиції...
– Це не так.
– Я така: "В смислє "виявлення політичної позиції"?! Усе. Навіть коли мені хочеться перейти на російську, я така: "Стоп! Яке виявлення політичної позиції?" Позиція у мене одна – за Україну.
– Вам соромно зараз, що ви в побуті спілкувалися до війни російською мовою?
– Ні, мені не соромно. Я і зараз спілкуюся. Моя мама спілкується російською. Просто коли ти знаходишся в Україні, то питання в тому, що ти українець, немає. А коли ти за кордоном, то можуть подумати, що ти з Росії. А я не хочу, щоб думали, що я з Росії.
– Мої знайомі зайшли в аптеку за кордоном, а їм сказали: "Ми росіянам не продаємо, геть звідси".
– Тому от саме за кордоном треба спілкуватися українською. І після того, як я дізналася цю інформацію від журналіста, то... Якщо це виявлення позиції, то сорі.
– Я звернув увагу на ваше інтерв’ю з Іриною Фаріон. Безперечно, це людина, яка привернула до себе увагу. Я поважаю людей, які можуть привернути до себе увагу. Але в моєму уявленні Ірина Фаріон – це людина, яка роздмухувала багаття постійно і багато зробила, щоб зіткнути українців лобами. Особливо коли ти знаєш, що та, хто каже, що всі, хто не розмовляє українською мовою, погані, була в юності членом Компартії СРС і відповідала за роботу з іноземними студентами. Вона досягла великих успіхів у тому, щоб вони вивчали російську мову у Львові. На таку роботу ставили тих, хто мав дуже добрі стосунки з КДБ. Як вам Ірина Фаріон?
– На це запитання вона відповідає, що вона вступила...
– Щоб розвалювати ізнутрі?
– Да.
– Це прекрасно.
– Коротше, у житті вона нормальна приємна жіночка. І в очі вона дуже рідко коли скаже те, що каже, коли в неї беруть інтерв’ю. Я не знаю, де вмикається цей механізм. Але навіть на прикладі Фелікса Редьки, якого вона назвала "доконаним рабом і жебраком із Сум", коли вона побачила його вживу, сказала "зайченятко" чи щось таке. Дуже мило. Є в неї така риса. Любить вона посваритися на людей…
Я для себе вирішила, що війна буде тривати все моє життя. Мені набридло чекати
– Цікаве інтерв’ю було з нею взагалі?
– Дуже. Вона як викладач дуже потужна.
– Да?
– Да. У неї такі знання! Так цікаво вона про все розказує! Мені казали: "Нащо ти взяла в неї інтерв’ю?" А їй казали: "Нащо ти пішла до Раміни? Ви ж не повинні в цьому всесвіті зустрітися". Але настільки вона цікаво подала інформацію про історію України, про мову, про ідентифікацію. Мої глядачі її б не подивилися. А так вона на каналі моєму. Подивилися, взяли собі список літератури, нові знання. Не бачу нічого поганого в тому, щоб отримати знання. Да, позиція – вона не підтримує мою. Або не підтримувала. Я можу не погоджуватися з нею. Але, як ви казали, це не привід не брати інтерв’ю.
– Не привід.
– Бо як вести діалог?
– Журналіст може і повинен брати інтерв’ю в будь-кого, хто цікавий аудиторії. Окрім війни. Бо сьогодні брати інтерв’ю у ворогів – це підтримувати ворога. У ворогів брати інтерв’ю під час війни не можна.
– А ми ж із вами були в таборі для військовополонених.
– Да.
– Дмитре, як ви впоралися? Я коли звідти вийшла, я записала...
– Я хворий був…
– Я написала смс Володимиру Золкіну, що в мене розколюється голова. Я не знаю взагалі, як він із ними спілкується.
– Він молодець, до речі.
– Це просто жах. Такий винос мозку.
– Які харі, да? Я багато бачив у житті харь іще у 90-ті роки. Але такої концентрації я не бачив ніколи...
– Ви захворіли?
– Я захворів... Я там був вісім годин.
– Я теж була цілий день.
– Вісім годин було важко, тому що безпросвітна аудиторія. Але коли я вийшов, трошки хильнув – усе пішло нормально.
– Про що ми говорили?
– Про Фаріон. У вас під час війни було багато різних інтерв’ю. Був хейт на якісь інтерв’ю. На які найбільше?
– Світлана Лобода.
– Вам казали, що ви її відбілюєте?
– Відбілюю, да. Тобто коли ти береш у когось інтерв’ю, то ти когось відбілюєш. Світлана займалася з викладачем, хотіла говорити українською мовою, спеціально готувалася.
– І як вам Світлана Лобода?
– Як людина – хороша. Але під час повномасштабного вторгнення... Вона тоді була в Росії. І на неї теж вплинула, я думаю, російська пропаганда й уся ця повістка. Мені особисто хотілося, щоб вона просто сказала: "Вибачте, я помилялася, я облажалася".
– Не сказала?
– Сказала, що не жалкує. Чисто порада – сказати: "Вибачте, будь ласка, я помилялася".
– Я була курка.
– Мені дуже шкода. Як я кажу, що я помилялася. Мені жесть як шкода. Але все, йдемо вперед.
– Але це чесно. І я це вітаю.
– Вона не сказала. Але це її справа. Я не можу підказувати герою, що казати.
– Ви можете уявити після війни, як ви берете інтерв’ю в Ані Лорак чи в Таїсії Повалій?
– Ні. Узагалі ні.
– Такі прекрасні співачки! Українську добре знають, до речі. Із дитинства українською спілкуються.
– Лорак – це капець. Жесть.
– Пісні українські співають.
– Тут же питання не в тому, що вони співають українською, а питання в іншому.
– У душі.
– Питання, що...
– Чи українська душа, чи запроданська.
– Да. За нас борються й іноземці, які тільки почали розуміти українську. Тому треба думати про трохи глибші питання. Я думаю, що питання мови вже відпало. Люди вчаться, спілкуються. У нас є багато інших проблем. Це і психологічна реабілітація населення, і психологічна реабілітація бійців. І економічні проблеми. І проблема повернення людей в Україну.
– І корупція страшенна під час війни.
– І корупція. І питання того, що війна не закінчиться завтра-післязавтра, і не треба чекати кінець війни.
– Ви це добре розумієте?
– Я для себе вирішила, що війна буде тривати все моє життя.
– Цікава думка.
– І не важливо, я проживу декілька місяців або ще довго до старості. Мені набридло чекати. Я перші пів року чекала, коли все закінчиться. Улітку закінчиться…
– Я чекав два-три тижні.
– Теж два-три тижні. Тому я проходжу курси тактичної медицини. Якщо щось трапиться, як накласти собі турнікет, як зробити тампонаду. Американці розробили протокол TC-3. Кожен українець має навчитися надавати першу домедичну допомогу. Також, в ідеалі, володіти зброєю, займатися спортом. Тому що поїздки на фронт, носити бронь, каску – потім болить спина. І ось такі прекрасні чоловіки, як цей, також мають…
– Щось поносити.
– Щось поносити важче за свій телефон.
– Як ви гадаєте, як усе ж таки війна закінчиться? У мене сумнівів немає, що ви ставили собі це запитання десятки разів.
– Я думаю, що якось несподівано. Так не можна прогнозувати. Я просто роблю максимум, що від мене залежить, у рамках тих умов, у яких я перебуваю зараз. Для психіки неправильно чекати. Я була у Великобританії і бачилася з українцями. І вони казали, що вони не живуть, а чекають, поки закінчиться війна. Я кажу: "Ви вирішіть: або ви повертаєтеся в Україну – і живіть життя, або зізнайтеся чесно, що треба будувати життя у Британії. Тому що ви не зможете так очікувати. Ви не думайте, що війна завтра закінчиться. Це неправильно".
– Українська трагедія, на мою думку, не лише в самій війні, у тому, що гинуть люди, а й у тому, що мільйони людей залишаться за кордоном.
– Це велика трагедія.
– Це головна українська трагедія, на мій погляд.
– Я розмовляла зі священником, який спілкується з нашими військовими, котрі проходять підготовку у Британії. І він сказав, що серед переселенців уже є чотири самогубства. Через те, що хтось помер на фронті, хтось не знає, як жити. І також є проблема в родинах. Тому що жінки поїхали за кордон. На жаль, не в усіх є можливість побачити свого чоловіка. І чоловіки йому кажуть, що хочеться підтримки, хочеться сім’ї. Я знаю, у мене є знайомий військовий... Коли він воював у Бахмуті, до нього приїжджала дружина щомісяця. І вона казала, що була в сусідніх містах, бачилася з ним. І в нього нещодавно народилася четверта дитина. Тобто в нього була сім’я, вона нікуди не дівалася. І для чоловіків це дійсно проблема. Їм потрібна підтримка. І я чую від наших військових, що "дружина залишила мене через те, що я воюю". І тоді залишається тільки підтримати: якщо можна врятувати родину – постарайся. Якщо не вийде... Таке буває, це життя. Але це не поодинокий випадок.
– Ви зараз згадали про самогубство. Я знаю, що і ви на початку повномасштабної агресії думали вчинити самогубство.
– У мене були думки, що я не знаю, як жити. Як жити, якщо я тут не потрібна? Туди я не хочу їхати. Я просто облажалася максимально й вірила країні, орієнтувалася на країну, яка потім прийшла з війною в мою країну.
– То через це ви хотіли накласти руки?
– Так, тому що мене дуже хейтили. Ти сидиш у Києві на паркінгу 20 днів, і тобі кажуть їхати в Росію? А ти не хочеш їхати в Росію, розумієте? Ти обрав Україну, ти тут народився. І пишуть це люди, які не факт, що залишилися в Україні. А коли пишуть, що "через тебе мій батько пішов воювати, через тебе почалася війна"... І для моєї психіки війна – це трагедія. Те, що я помилялася, – це трагедія. І ще росіяни пишуть, що "не всьо так однозначно".
– Ви що, серйозно думали про самогубство?
– Я думала, що не хочу жити. Я не думала прямо детально...
– Ви думали, як це робити?
– Ні, не думала. Я просто хотіла... Думала, блін, було б круто просто не прокинутися. Такі були думки. Шляхи – я не думала. Психіка була максимально напружена. Добре, що це вже в минулому.
– Я вам хочу подякувати особисто за те, що ви їздите на фронт, за те, що ви це знімаєте. Це, на мою думку, дуже важливо. І взагалі для дівчини таке робити... Як ви до цього дійшли? І як там, на передовій, очима дівчини?
– Я коли опинилася в Австрії з мамою та сестрою у кінці березня, почала знімати онлайн-інтерв’ю про те, як живуть українські міста в окупації. Перший фільм був про Київську область, про Бучу. Другий був уже...
– Ви були в Бучі?
– Ні. Це люди, які виїхали, розповідали, як росіяни заходили, що там відбувалося по свіжих слідах.
– Наслухалися?
– Да. Потім я зняла про Маріуполь, потім зняла, що відбувається в Ізюмі, ці масові поховання... І я тоді сказала дівчатам, що коли звільнять Ізюм, то зніму випуск з Ізюма. Я чекала, коли ж звільнять Ізюм. Це стало моїм першим випуском, який я зняла на деокупованій території.
– Що вас вразило в Ізюмі?
– Усе зруйноване, усе так, як я бачила на тих онлайн-відео. Мені мої герої надали фото- і відеофіксацію. І таке враження, що я була вже в тому Ізюмі і я знаю ці всі місця. Просто розруха. Усі міста, де побували росіяни, виглядають однаково.
– "Русский мир" прийшов.
– Там просто немає життя. Усе навколо сіре. Ось ці всі могили, катівні – я це все бачила. Просто жах. Потім я опинилася в Лимані, коли його деокупували. Там було важче знайти людей, які погодилися говорити на камеру. Тому що вони бояться. Тому що кажуть: "Лиман сьогодні під Україною – завтра під Росією, потім знову під Україною... Ми зараз вам щось скажемо, а потім нам буде погано". Я казала: "Давайте без обличчя". Людям дуже потрібна підтримка. Просто вони хочуть знати, що вони потрібні Україні, що їх тут чекають. Зі свіжих у мене вийде випуск з Авдіївки. Там міста немає. Одна людина одна на весь під’їзд живе. Квартира вся заставлена дошками. Я кажу: "Чому ви не виїжджаєте?" – "А куди? Тут у мене квартира". – "Де ваша квартира?" Вона показує, що "отам, розбомблена". Я кажу: "Що у вас у тій квартирі? Ви можете виїхати – я вам усе куплю, що там". – "Ну, там же холодильник, телевизор..." – "Я куплю вам. Ваше життя важливіше". Вона каже: "Ну Зеленський же сказав, що буде відбудова, будуть заводи працювати". – "А люди? Де нам брати людей?" 2 тис. людей живуть в Авдіївці просто за рахунок того, що є пункт незламності, куди їм привозять їжу, де є українські новини... Але життя в місті немає. Ці старі люди вже зараз готують дрова, щоб топити собі підвали. Імовірність загинути набагато вища, ніж вижити. Авдіївка – це прифронтове місто. Я була на точці, з якої видно Донецьк.
Я інколи проходжу в броніку 20 тис. кроків. Це жара... Як наші хлопці наступають, я не знаю
– Коли ви спілкуєтеся з нашими хлопцями-військовими, що вас найбільше вражає? Що дивує, може?
– Мене вражає їхня підготовка, наскільки це професійні воїни.
– Це вже суперпрофесійна армія.
– Те, що вони постійно на драйві. Я помітила, що мені як дівчині кажуть тільки все мотивуюче. А потім я, коли дізнаюся, що... Ми переписуємося, і мені людина пише, що все добре. А я розумію, що його хлопці три дні під артилерійським обстрілом і там є "300-ті". А це командир. І я про це дізнаюся, а людина запитує, як у мене справи, і бажає мені гарно відпочити. А потім дізнаюся, що він їде на похорони свого побратима. Це якась паралельна реальність… Він мені пише: "Гарного відпочинку тобі", а в цей час їде ховати свого побратима.
– Хто сьогодні є з військових, митців, спортсменів, умовно кажучи, у кого ви б хотіли взяти інтерв’ю?
– Хочеться поговорити з командирами, які повернулися з полону.
– YouTube-канал дає гроші?
– Звичайно, дає.
– На життя вистачає?
– Так, звичайно. YouTube-канал – це один із заробітків, завдяки яким я можу їздити на фронт. А це дуже дорогі поїздки.
– Да, звичайно.
– Дуже дорогі. Прямо як з’їздити на курорт.
– Є ще заробітки якісь у вас?
– Звичайно. Рекламодавці беруть рекламу на сторінці в Instagram. Ось за це я живу. Інколи запрошують на виступи. Я не на всі погоджуюся, тому що в мене просто немає сил. Коли ти бігав по Донбасу... Я інколи проходжу в броніку 20 тис. км... Ой, кроків, блін… А ви ще так дивитеся (сміється)...
– Я подумав: "Оце так дівчина..."
– Канєшно. Перевершила Арестовича: і пілот, і боевые выходы...
– 25 тис. км – ладно, але ще в броніку!
– Коротше, 25 тис. кроків, жара... Як наші хлопці наступають, я не знаю. Це ж я приїхала, походила чотири години або чотири дні – і поїхала, а наші хлопці наступають. І ще в них спорядження – 40–60 кг на собі. Тому вони всі такі гарні, підтягнуті, спортивні. Це я до того, що в мене просто немає ресурсу, щоб віддавати його людям. Тому я відмовляюся від виступів, але дякую рекламодавцям, тому що вони беруть рекламу й бачать, куди я вкладаю гроші.
– Ну, ви заможна дівчина?
– Можна сказати, так.
– Хлопці тягнуться? Зараз же такі хлопці, які люблять заможних дівчат.
– Ну, от коли мені виповнилося 30 років...
– Потягнулися?
– Почали писати 20-річні: "Привіт. Мені 20 років. Давай познайомимося". Я думаю: "Господи, я що, десь анкету виклала?!" Уже 35-річні не пишуть. Навіть 30+ не пишуть.
– Шановні хлопці 30–35, пишіть Раміні. Пишіть, не соромтеся.
– Але хто неодружений, обов’язково.
– Так. Хто неодружений. Є поправка маленька.
– Так. І, будь ласка, не ті, хто виїхав за гроші з країни. Ці також не пишіть.
– А ті, хто безкоштовно?
– Також не треба.
– Ваш гучний перший роман був, я знаю, із сином Діми Коляденка.
– Так.
– Ще в університеті.
– Так. Я навчалася на другому курсі, він – на першому.
– Покохали?
– Так. Він мені дуже сподобався.
– "Покохала..." До болю чи ні?
– Спочатку – не дуже. Я пам’ятаю, як ми зустрілися біля кінотеатру "Київ". Він стоїть отак, як ця дівчина. Я йду і думаю: "Блін, щось він не дуже". А потім підходжу ближче і думаю: "О, цікавий..." Він мені дуже сподобався тоді. Це був перший хлопець, який мені прямо запав у душу.
– Такий же колоритний, як тато?
– Інший. Дуже творчий, спокійний.
– Це від Олени син?
– Так.
– А, ну то він у маму.
– Так. Дуже творчий, спокійний, інтелігентний.
– Танцює?
– Він більше музикант. Я думаю, що він здатний також танцювати. Хороший хлопець, але не склалося в нас.
– Ви не спілкуєтеся зараз?
– Ні, якщо побачимося, то можемо спілкуватися, а так, щоб дружити, то ні.
– А потім був гучний роман із...
– Із Віталієм Козловським.
– Да. Потім і ви сказали, що це був не роман, а це було так. Ну, але щось було чи ні?
– То стосується іншої людини. Я не можу розказувати.
– Ну щось було у вас із ним чи ні?
– Мій колишній, адвокат, сказав, що не можна коментувати стосунки з іншою людиною, якщо вона не дала дозволу.
– Коли ваш колишній із вами жив, не можна було. Але він уже колишній. Тому тепер можна.
– (Сміється) Вибачте, я не буду відповідати на це запитання.
– Добре. Із Віталієм Козловським ви спілкуєтеся?
– Так. Ми з ним спілкуємося.
– Він у ЗСУ пішов?
– Він зараз на фронті. "От коли поїду на фронт, – сказала, – Вип’ємо кави". Він написав: "У нас тільки розчинна". – "Віталіку, господи, ти шо, думав, якусь каву будемо пити іншу?"
– Багато українців дізналися про вас саме через роман із Віталієм Козловським.
– Так.
– Тобто цей роман задумувався, щоб про вас дізналися?
– Узагалі це було промо кліпу, у якому я знімалася. І, так, мені хотілося підтримати медійний імідж після проєкту "Холостяк". Спочатку ми думали, що будемо ходити разом, щоб робити промо кліпу, а потім якось так зав’язалося.
– А потім розв’язалося.
– А потім розв’язалося. Таке життя.
– Таке життя. Ваш колишній – він юрист, адвокат.
– Так.
– Чотири роки ви були з ним разом?
– П’ять.
– Чому розв’язалося?
– Тому що ми перестали бути щасливими одне з одним, почали часто скандалити і не змогли вирулити стосунки так, щоб знову...
– А були щасливими?
– Були щасливими. Війна також повпливала дуже сильно на стосунки. Ми намагалися їх урятувати, працювали зі спеціалістом, але не вийшло.
– І сьогодні серце дівчини вільне?
– Так.
– І що дівчина хоче?
– Знайти час, щоб нарешті піти на побачення? У мене, чесно, стільки запитів, що таке враження, що прийомна комісія. Мені вже набридло жартувати на тему побачень і чому я не можу на них сходити. Але я думаю, що потенційно людина, із якою можуть скластися стосунки, зможе знайти способи, щоб якось зустрітися.
– Ну, ви ж собі ставили запитання: яким я хочу, щоб був мій коханий?
– Я можу озвучити, як хочу почуватися із цією людиною.
– І зараз виявиться, що таких людей немає?
– Подивимося. Хай глядачі напишуть у коментарях, чи є, чи немає.
– Так.
– Я беру на себе дуже велику відповідальність у роботі. І взагалі я трудоголік, я лідер у команді чоловіків. І мені в цілому доводиться керувати чоловіками. І в мене було таке, що навіть оператори, які їздять зі мною на фронт, казали: "Я не можу так працювати, один прийом їжі, тільки зранку, спати дві-три години. Я не вивожу". А я кажу: "Блін, а я ж за це ще плачу кошти". Я дуже потужна в роботі. Уже хлопці сплять – я ще працюю. Вони ще сплять – я вже прокинулася, тому що мені треба зібратися... У мене два монтажери працює, а я одна...
– Тобто ви трудоголік?
– Да. Дуже велика сконцентрованість на роботі. І мені хотілося б мати стосунки, у яких я можу розслабитися, не контролювати все...
– Багато хлопців захоче бути з вами поруч. Багато хто хоче розповісти все, щоб його розпитали просто.
– Мені хочеться, щоб ми були з людиною друзями, щоб це була порядна людина, у якої в цінностях – не зраджувати, розподіляти обов’язки, щоб він хотів ставати краще. У цілому, немає якихось нереальних...
– Гроші важливі, заможність?
– Зараз я повністю сама себе забезпечую. І коли ми були у стосунках, якісь подарунки, звичайно, мені дарували і поїздки спільні оплачували, але, в цілому, я так працюю, щоб мати можливість себе забезпечувати.
– Мрія для будь-якого хлопця.
– У цілому головне – яка людина. Тому що я вважаю, що я така жінка... Якщо людина захоче, то буде в нього все гаразд.
У мене є страх, чесно скажу, що знову я скажу: "Люди, збираємо мільйон" – і цей мільйон не скинуть, а бійці ж чекають. Але мої чарівні підписники завжди закривають. Я вже не знаю, скільки мільйонів я в них попросила накинути
– Скільки дітей ви хочете?
– А я не хочу дітей.
– Я аж зупинився.
– Не хочу.
– Чому?
– Просто не маю бажання. Я з дитинства думала про те, що мені хотілося б усиновити дитину, але я не хочу народжувати. Напевне, через те, що в мене був непростий приклад стосунків батьків. У мене є сестра, яка на сім років мене молодша. І я була для неї мамою, можна сказати.
– Діана?
– Так. Коли батьки розлучилися, я ще взяла на себе відповідальність за маму. От чомусь так трапилося. І через те, що я не хотіла, щоб Діана відчувала ті емоції, які відчувала я, я про неї дуже сильно піклувалася.
– То ви ще нікого не кохали. Як покохаєте – захочете й дітей.
– Та це у вас шаблонне, стереотипне мислення.
– Да?
– Да. Патріархат.
– Ну, тоді я жінок не знаю зовсім (сміється)...
– Це ж не залежить від чоловіка. Це залежить від бажання жінки.
– Це залежить від кохання. Якщо ви покохаєте чоловіка, ви захочете народити йому дитину. Я так думаю.
– У будь-якому випадку, коли народжуєш дитину, треба мати можливість повністю її забезпечити самостійно. А раптом трапиться, що в чоловіка якась невиліковна хвороба? І що тоді з дитиною?
– Так, пророчу: покохаєте, народите, буде хлопець, назвете Дмитром.
– (Сміється)...
– Щоб усе зробили саме так.
– По схемі.
– Не переплутайте, да.
– Усе.
– Що вам дає наснагу в житті? Від чого ви отримуєте насолоду?
– Коли бачу результати своєї роботи. От, наприклад, поїхала я на Донбас, зняла випуск. Ми швидко зібрали з підписниками мільйон на банку, хлопці раді, я рада, підписники раді – і рухаємося далі.
– І Верховна теж Рада.
– (Сміється) І Верховна теж Рада. І я далі думаю: "Треба знову їхати". Мені пишуть: "Тебе ж ніхто не примушує їхати на фронт, щось робити". Ви знаєте, як хлопці раді, коли бачать нас із командою? Я була на донецькому напрямку, знімала нашого пораненого бійця. Такий, теж неприємний досвід. Ми сиділи з командиром танкової роти і знімали, як він керує екіпажем. І наші працювали по російських посадках. І на авдіївському напрямку дуже сильно активізувалися дрони-камікадзе. У нас стояли РЕБ. Один РЕБ коштує 44 тис. грн. Дрон-камікадзе – ви знаєте скільки. І скільки коштує танк. А життя людей безцінне.
Отже, уже наш танк відпрацював по посадках. Командир каже: "Від’їжджайте". І я пам’ятаю свої емоції о 4.00. Я сиджу і думаю: "Боже, ми такі класні... Відпрацювали по посадках". Бачу – спалах. А командир мені сказав, що в нас РЕБ стоять, що з танком і екіпажем буде все окей. Я бачу обличчя командира – попав... Росіяни перепрошили антени. Я думаю: "Блін, ну що трапилося?" І командир каже: "Раміно, треба дізнатися, що відбулося". Влучив по нашому танку дрон-камікадзе. Скількись – 42 чи 72 – осколки у механіка-водія, у командира танка щось із ногою. Слава богу, всі вижили, але... От коли ти це бачиш, дуже важко. Але я знаю, що ми відкриємо збір на РЕБ... Це нормальна сума. Але це сума, яка врятує життя хлопців. І ми відвідували цього хлопця, і йдуть поранені бійці із супермаркету: "Раміно, це ви? Боже, я не можу повірити! Я зараз мамі передам вітання! Я дивився проєкт "Холостяк". Ми з мамою..." Одразу в людини гарні емоції. Якщо я можу порадувати наших військових, то чому б це не робити?
– Коли виходить свіжий матеріал ваш у YouTube, ви кожну годину дивитеся, скільки набирає?
– Так, дивлюся. Я дуже хвилююся. Особливо коли виходять важкі випуски. Наприклад, мій випуск про роботу медиків на лінії фронту: евакуація, стабілізаційний пункт, коли везуть поранених у госпіталі. Мені інколи мої подружки пишуть: "Раміно, вибач, я ставлю лайк, заходжу, але я не дивлюся твої відео, тому що мені важко". І мені підписники в коментарях пишуть: "Раміно, вибачте, ми вам ставимо лайк, пишемо коментар, але дивитися морально немає сил".
– А чи не відчуваєте ви, що люди трохи втомилися від таких важких матеріалів, важких інтерв’ю і хочуть "развлекаловки": артистів, спорт, може? Ну, щось інше. Чи є втома в людей від такого контенту?
– Можливо. Я тому запустила новий формат на своєму каналі, який називається "30+". Узяла собі у співведучі двох дівчат. І ми будемо запрошувати на конкретну тему якусь зірку або експерта – і будемо, сидячи на кухні або в ресторані, обговорювати це.
– Інколи виходить проєкт "Дорослі дівчата", Оля Полякова і Маша Єфросиніна.
– Так. Я теж дивлюся. Мені теж подобається.
– Заходить.
– Так. Мене люди просять щось легке зробити. Я буду випускати два випуски з військовими або соціальні, або із фронту інтерв’ю – і розважальний формат. До речі, коли випустили розважальний формат, мені написали: "А нормально під час війни випускати такі розважальні відео?"
– Незадоволені завжди будуть.
– Я така: "Йо-майо... Що не так?"
– "Що знову не так?"
– Але я дуже вдячна підписникам. У мене є страх, чесно скажу, що знову я скажу: "Люди, збираємо мільйон" – і цей мільйон не скинуть, а бійці ж чекають. Але мої чарівні підписники завжди закривають. Я вже не знаю, скільки мільйонів я в них попросила накинути. Я вже пишу: "Нам залишилося зібрати 300 тис. Це, виходить, по 3 грн із кожного. Поїхали". "По 7 грн скинули – і вільні". І люди кидають. Поки люди кидають, я буду їздити на фронт. Якщо люди припинять донатити, то мої поїздки на фронт закінчаться – я просто буду робити розважальний контент. Також буду робити інтерв’ю з бійцями і донатити вже зі своїх грошей. Просто це будуть не такі великі суми, як ми можемо акумулювати разом.
– Війна обов’язково закінчиться, і почнеться інше життя. Якою ви бачите себе в іншому, повоєнному житті?
– Мені дуже важко взагалі прогнозувати, яким буде моє життя. Я ж вам казала, що я вирішила, що війна буде тривати все життя. І коли вона закінчиться, я просто зрадію, що помилялася. Тоді будемо жити якось інакше.
– Побачив собаку. У вас же собаки є?
– Так.
– Скільки?
– Якщо на всю родину, то п’ять. А в мене особисто – дві.
– Маленькі, великі?
– Маленькі, чихуахуа.
– Де ви їх узяли? Подарував хтось?
– Ні. Одну я купувала, до речі, як подарунок своєму екснареченому. Але собачка обрала мене в якості хазяйки.
– Хто купував, того й обрала.
– А іншу ми забрали із "чорного" розведення. Я підписана на різні групи у Facebook, де люди рятують тварин. І бачу оголошення: чистокровна чихуахуа в якомусь сараї. І я це оголошення бачу вже пів року. І пишу: "Хтось забрав собаку?" – "Ой, це мошенніки у Фастові". – "А я наберу". Набираю, кажуть: "Приїжджайте. Собачка є". Я приїжджаю у Фастів...
– Місто контрастів.
– Розумію, що це "чорне" розведення. "А покажіть, які у вас іще є собачки. А дайте я познімаю на камеру". Вона каже: "А ви приводьте клієнтів. Я вам дам відсоток". І наступного разу я приходжу з поліцією, волонтерами, телебаченням...
– Ви небезпечна, Раміно.
– І кажу: "Ви ж просили привести клієнтів. Я й привела…"
– Як звуть ваших собачок чихуахуа?
– Одну звати Сірі, іншу – Моня.
– Любите собачок?
– Дуже! Я обожнюю собак. І мені дуже хочеться, щоб в Україні взагалі не було "чорних" розведенців. Для тих глядачів, хто не розуміє, що таке "чорне" розведення: це коли людина купує собаку... Наприклад, мою Моню. Це не на 100% чихуахуа, помісь.
– Просто чиахуа.
– І виходить так, що собачку змушували народжувати кожну тєчку. Її цуцики гинули. У Моні навколо шиї слід від верьовки. Тому що вона не хотіла народжувати. Її заставляли. Ця жінка, хазяйка Моні, займається цим бізнесом 15 чи 20 років. Я кажу: "Ви ж податків не платите – усе нелегально. Да?" Вона каже: "Да, не плачу. Це мій бізнес". Вона годувала собак знаєте, чим? Кошенятами.
– Ай-яй-яй.
– "Мівіною". Їй віддавали кошенят, щоб вона комусь віддала, – і все. Це непорядні люди. І треба нарівні з корупцією позбавляти людей права вести таку діяльність. А це дійсно проблема. Люди не хочуть працювати, а хочуть за 2–3 тис. продавати собачок таких – і "жить себе хорошо".
– Як людина, яка робить такий цікавий контент, що дивитеся ви? Я не маю на увазі інтерв’ю, а маю на увазі кіно, розваги.
– Мені дуже подобається серіал "Фауда" на Netflix. Знаєте?
– Да.
– Дивилися?
– Ні.
– От я вам раджу подивитися. Там про...
– Розвідку.
– Про роботу ізраїльської розвідки, так. От мені дуже подобається. Нагадує роботу наших спецпризначенців.
Нещодавно їздила на Донбас. Ідемо за 170 м від ворога. Хотіли дійти до позицій піхоти й показати, як працюють наші хлопці. Бачимо "пташку". Чия "пташка"? Кажуть, що наша. Потім починає працювати – пух-пух! Командир каже, що працюють по нас. Виявляється, що "пташка" не наша
– Наші вже крутіші, я думаю.
– Да.
– Наші вже такі м’язи собі потужні наростили...
– Я думаю, що про наших також можна буде зняти такі серіали. Мені дуже подобається серіал "Шпигун" із Сашею Бароном Коеном. Він на реальних подіях: про те, як шпигун пробрався на найвищі позиції до ворога – і досі його тіло не віддають уже загиблим.
– І в нас таке можна знімати: у нас багато російських шпигунів пробралося…
– Російські шпигуни, канєшно... От такий мені жанр подобається. "Карточный домик" із Кевіном Спейсі.
– Але поїздки на фронт не відпускають?
– Та не відпускають, ні. Я не можу розслабитися.
– Що ви згадуєте, коли приїжджаєте, коли розповідаєте друзям про те, що з вами було там?
– Я не знаю, як розповісти, тому що мене розуміє тільки той, хто був там зі мною. Великою травмою для мене було, коли я відзняла інтерв’ю, виставляю фрагмент у Stories. І мені пишуть: "Це Холм Ярослав. Він загинув". Я пишу: "Да ні, не може бути. Вишліть фото". Це була для мене перша така травма. Людина загинула ще до того, як вийшов матеріал. Це взагалі перша людина, яка загинула, із тих, кого я знімала. Я пам’ятаю цього хлопця. Він такий прикольний, такий класний... І він мені ще казав, що його дружина не відпускала на війну, що в нього народилася дитина і він їй збрехав: пішов воювати, і вона попросила зізнатися. І він загинув. І це було морально важко. Я написала його дружині, запитала, чи можу я випустити матеріал. Вона сказала: "Звичайно, можна. Це останнє відео Ярослава. І він чекав, доки вийде інтерв’ю". Мої підписники скинули родині Ярослава 700 тис. грн… Сьогодні до інтерв’ю побачила, що загинув пілот Juice. Такий симпатичний молодий хлопець. Я його бачила на відео. Це просто жахливо. Ми із психологом пропрацьовували моменти. Я боялася, що обов’язково загину, коли поїду на фронт. Тому що коли ти бачиш, як російська ракета влучає в авто, де знаходяться...
– А ви бачили?
– Волонтери... Мені надсилав... Я спілкуюся близько з волонтером Денисом Христовим. Він мені завжди каже: "Раміно, як ти думаєш, мені можна їхати в Бахмут?" – "Денисе, не їдь. Дорога обстрілюється. І вже не можна туди їздити". І він каже: "Я все-таки з’їздив. Усе нормально". А от нещодавно пише: "Я все-таки поїхав у той населений пункт, Раміно, у який збирався їхати. Уявляєш: я від’їжджаю – прильот – і загинула людина, із якою я розмовляв". Декілька тижнів тому – пам’ятаєте? – у Покровську було потрапляння у "Корлеоне".
– Да.
– От я там їла в останню мою поїздку. Потім попадання в "Ріо". І коли ти бачиш, що російські ракети потрапляють у ті місця, де ти був, і вони поруч із тими людьми, яких ти знаєш, то відчуття смерті, що ти можеш не там опинитися...
– А буває лячно на передовій?
– Завжди. Мені завжди лячно. Мені дуже страшно. Але я дивлюся в очі наших військових, і вони кажуть: "Раміно, сюди можна. Ми відповідаємо за ваше життя, ми за вас хвилюємося ще більше, ніж ви". Глядачі ж думають, що це просто: поїхала, домовилася.
– Так.
– Ти отримуєш листи, щоб поїхати на певну ділянку. Тебе супроводжують пресофіцери, тебе супроводжують медики, професійні військові. За нами слідкують дрони. От нещодавно в мене була поїздка. Ми йдемо за 170 м від ворога. Хотіли дійти до позицій піхоти й показати, як працюють наші хлопці. Бачимо "пташку", ідемо. Росіяни нас палять. Чия "пташка"? Кажемо, що наша. Потім уже починає працювати – пух-пух! – каже командир, що працюють по нас. Виявляється, що "пташка" не наша.
– Це ж, до речі, ви брали інтерв’ю в Євгена Нужина?
– Так.
– Вагнерівця, якого потім убили кувалдою.
– Так.
– Я думаю, переживання були великі у вас?
– Ой, у мене було переживання, коли сказали, що через мене, через мій непрофесіоналізм убили вагнерівця. Я кажу: "Шановні, напишіть, будь ласка, у ГУР лист: хай повернуть тіло вагнерівця і віддадуть назад наших полонених. Якщо ви, блін, такі розумні". – "Боже, ви така хамка!" Я думаю: "Господи, люди, ну що це? Це наш ворог. Його обміняли, його вбили росіяни. Які до нас питання?" До нас повернулися наші хлопці. Життя наших хлопців важливіші за життя будь-якого росіянина.
– Ви бачите, яка я чесна людина? Я вас сюди взяв – і сюди повернув.
– (Сміється).
– Неушкодженою. Скажіть, будь ласка, наостанок, що таке щастя?
– Щастя – це мати можливість робити що ти хочеш, бути вільною людиною, жити у вільній країні. Я думаю так.
– Ви щаслива людина?
– Так. Однозначно так.
– Я вам дякую.
– Я вам дякую.
