ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Репер Face: У Росії немає свободи слова. У людей рабський, кріпацький менталітет

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Face: Мені хочеться не просто робити свою улюблену справу, а щоб люди могли свої серця з моїм покласти поруч і зігріти одне одного
Face: Мені хочеться не просто робити свою улюблену справу, а щоб люди могли свої серця з моїм покласти поруч і зігріти одне одного
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро ГОРДОН
засновник проєкту

Про зошит із записами, кого треба побити, а кого вбити; про антидепресанти, зіркову хворобу, першу пісню і перший псевдонім; а також про те, звідки взявся псевдонім Face, як знайшов точку опори в музиці та як почав зустрічатися з Мар'яною Ро, чому був націоналістом і як ставиться до сина п'ятого президента України Петра Порошенка – російський репер Face розповів у ефірі авторської програми засновника видання "ГОРДОН "Дмитра Гордона. "ГОРДОН" публікує текстову версію інтерв'ю.

Я ж не справжній репер такий. Чисто пародія на репера

– Добрий день.

– Добрий.

– Іван Тимофійович Дрьомін.

– Усе так.

– Як до вас звертатися? Іван чи Face? Як краще?

– Іван.

– Добре. А можна Ваня?

– Можна Ваня.

– Ваню, по-перше, я радий вітати вас у Києві. Це чудово, що ви приїхали. Не кожен наважується сьогодні приїхати з Росії в Україну. Я думаю, що для вас це вчинок. Як вам Київ узагалі? Ви погуляли трішки?

– Цього разу ще не встиг. Але загалом я ж не вперше тут – скільки разів ми тут були, прогулювалися... Мені подобається. Єдине – якось трохи бентежно дивитися і бачити різні зображення, монументи... Мене завжди бентежать такі речі: коли я десь перебуваю, і там поствоєнне щось. Наприклад, я був у Вірменії і бачив на кордоні дірки від куль у стінах. І коли я такі речі бачу, мене це якось просто бентежить, я переживаю. Бентежно, загалом.

– Ви знаєте, я вас роздивляюся... Я думав: "Яким ви прийдете?" Я багато бачив ваших відео. Ось татуювання у вас. Що означає це татуювання на лобі?

– Це англійською numb, що означає "німий". Тобто ніби "бездушний". На сленгу можна так сказати.

– Ви бездушний?

– Я думав раніше, що так. Правильніше, я хотів бути таким.

– Але ви тепер не бездушний?

– Та я й не був ніколи.

– Треба прибирати татуювання тепер.

– Я думаю, так.

– Так?

– Можна взагалі все цілком, одразу.

– Під очима що у вас?

– Під очима hate love. Тут, по-моєму, "hate", а тут, по-моєму, "love". Може, навпаки. Я весь час плутаю.

– На руках... Rock Star.

– Rock Star, 666, долар, якесь сердечко чорне...

– Євро.

– Ну, можливо, і так. Юань.

– На тілі у вас є татуювання?

– Немає. У мене тільки руки й обличчя.



 Так, я бачу далі кільце у вас: 897. Що це за номер?

– Це сюди ще забракло для краси одинички. Це 8 вересня 17-го року: той день, коли ми з моєю дівчиною почали бути разом. Тобто вперше поцілувалися. І вона мені подарувала це на нашу першу річницю, якщо не помиляюся.

– Брульянти?

– Брульянти.

– На одиничку не вистачило.

– Я не знаю.

– У вухах у вас... Ні, у вусі у вас сережка.

– Так.

– Сапфір?

– Сапфір.

– І діаманти?

– Ні, не діаманти. Схожі на діаманти, так? Це муасаніти. Це, так скажемо, я ж не справжній репер такий. Чисто пародія на репера.

– Що означає сережка ваша?

– Вона означає, що я дуже крутий.

– Гаразд. Ви народилися в Уфі.

– Так.

– Я бував в Уфі. Я вам скажу чесно: 30 років тому.

– Як ви звідти вибралися?

– Абсолютно спокійно. Я займався великим шоу-бізнесом. Ми привозили туди артистів. Маршрут був, я, як зараз пам'ятаю – Уфа, Єкатеринбург, Челябінськ тощо. Урал. Я апріорі дуже добре ставлюся до Уфи. Тому що в цьому місті в евакуації під час Другої світової війни були моя бабуся з дітьми: із моєю мамою й дядьком.

– Ніфіга собі...

– І прабабуся, і прадід. А ось для вас місто, у якому ви народилися і росли, – що це за місто?

– Ну, воно в мене, безумовно, теплі спогади залишило. І мене завжди туди тягне, коли я не там. Воно мені часто сниться: якісь моменти мого дитинства в Уфі, підліткового віку, як ми там щось із друзями робили. Але загалом, зараз, коли я туди приїжджаю, я розумію, що щось не дуже-то й гарне місто.

– Але гарне взагалі?

– Ну, ні.

– Ні?

– Ні. Тобто я люблю Уфу. Я не знаю, хто ще так любить Уфу, як я, але я можу точно сказати, що от скільки я бачив – наразі це не можна назвати красивим містом. Воно досить, по-перше, нудне, а по-друге, я можу, звісно, чогось не знати, але, як мені здається, бюджети, які там витрачають, – їх би могли витрачати ґрунтовніше, щоб місто було красивим, хоча б як Казань.

– Ну, ви розмріялися... Щоб бюджети добре ще витрачали.

– Так. Це найчастіше неможливо.

– Казань краща, так?

– Казань краща, так. Тому що в Уфі дійсно... Що там є? Гаразд, не будемо думати про те, чого там немає. Що там є? Там є пам'ятник Салавату Юлаєву. Окей, добре, дійсно гарний пам'ятник: це, по-моєму, найбільший пам'ятник вершника у Європі. Там є Монумент дружби. Добре. Ну, об'єднує нас із башкирським народом. І більше там нічого й немає, що подивитися. Тобто там немає, у принципі, крутих торговельних центрів, крутих якихось місць, ресторанів крутих. Там нічого немає.

– І тому ви тут.

– Так, зокрема. Нічим зайнятися там.


Фото: Іван Дремін / Facebook
Фото: Иван Дремин / Facebook


– Батьки ваші розлучилися, коли вам ще не було року. Я от собі виписав. Батько був фарцувальником у Ленінграді, як пишуть у "Вікіпедії", потім власником яток і кафе в Уфі. Зараз працює вантажником. Так чи ні?

– Дійсно, був він... Навіть не фарцувальником, а це називали... Щось пов'язане з Америкою. Не пам'ятаю назви. Коротше, ті, які якимись товарами обмінюються, чи що, з іноземцями. Тобто саме на американців, на приїжджих...

– Ну, фарцувальник, напевно, так.

– Та не зовсім. От якось інакше називають. Але можна сказати і так, напевно. І потім – так, у нього дійсно був якийсь бізнес, якийсь магазинчик свій. Це було, ще коли я був маленьким, а може, навіть узагалі не народився. Не пам'ятаю точно, коли це було. За розповідями. А зараз... Я б не назвав, що він працює вантажником.

– Зараз він крута людина.

– Був момент у його житті, коли він працював різноробом. А зараз він займається – ну, він завжди був крутою людиною, – але зараз він займається у плані професії теж будівництвом. Загалом його завдання такі, що, наприклад, у нього є робітники, і йому телефонують і кажуть: "Треба залити фундамент", умовно кажучи. Робітники їдуть, щось роблять: фундаменти та ще щось. Штукатури у нього, по-моєму, є. Загалом, теж із будівництвом, із ремонтом. Але сам уже не тягає всяких важких речей, тому що все-таки теж уже доросла людина.

– Ви грошима йому допомагаєте зараз?

– Узагалі він сам собою людина така, що... Як сказати? Не те щоб гордий, а любить бути самодостатнім. Що я дійсно поважаю. І сам він ніби не особливо просить. Але якщо раптом... Я все розумію. Якщо раптом якісь моменти виникають, то він завжди до мене може звернутися. Іноді я сам від себе щось можу подарувати чи там щось передати. Тобто, у принципі, напевно, можна відповісти, що так.

Я люблю все, що пов'язано з релігією. Це таїнство в гарному сенсі мою душу лоскоче

– Матір після розлучення, як пишуть, знову-таки, у "Вікіпедії", вдарилася у православ'я. Це як?

– Ну, вона просто почала проводити багато часу в церкві, до церкви ходити постійно, мене тягала, із братом тягала нас. На недільну службу я постійно ходив.

– Вам це подобалося?

– Я тоді не міг ніби нічого усвідомити, крім того, що мені, у принципі, тоді все подобалося. Я був маленький, і мені все було по кайфу. Але я пам'ятаю, що я хотів бути священником. Я розкладав ікони, я сідав, читав якийсь акафіст, Євангеліє – потім ішов і причащав діда просфоркою зі святою водою, загалом.

– Тобто мама залучала до православ'я?

– Так. Я хотів дійсно в якийсь момент у дитинстві – мені було років п'ять – стати священником, мало не ченцем. Вона сама в якийсь момент стала не просто ходити до церкви – вона стала працювати з іконописом і реставрацією ікон. І, у принципі, до втрати працездатності й бажання до праці вона працювала. Остання її робота в кар'єрі – іконопис і реставрація.

– Я вам дуже особисте запитання поставлю. Ви зараз у Бога вірите?

– Я дуже люблю культуру. Тобто православну. Я люблю взагалі загалом усе, що пов'язано з релігією. Мені це дуже подобається в тому плані, що це таїнство все дуже якось у гарному сенсі мою душу лоскоче. Ось. Тобто мені подобається, наприклад, зайти й у православний храм, і в католицький храм, якщо я подорожую, і в мечеть я можу зайти. Мені це все дико подобається. Це, у моєму розумінні, дико красиво й усе в такому дусі. Але сам особисто я, радше, дотримуюся того, що в тому розумінні, у якому бачать це релігії, вища сила навряд чи існує. Тобто в моєму розумінні, напевно, щось та є: якась вища сила. Тому що в усього є творець. Навіть у вас: хтось вас створив...

– Упевнені?

– Ну, з іншого боку – так, іноді здається, що з іншої планети зовсім, звісно.

– Я думаю, що нас із вами точно звідкись надіслали.

– Можливо, так. З однієї планети.

– Мене раніше, вас пізніше.

– Ось. Але загалом мені здається, що щось є, але не в тому вигляді, у якому це подано в моїй рідній релігії, у православ'ї. Тобто якась вища сила, можливо, і є, але якось інакше...


Фото: Іван Дремін / Facebook
Фото: Иван Дремин / Facebook


– У мами, пишуть, шизофренія. Вона періодично перебуває на лікуванні у психіатричних клініках. Це відповідає дійсності?

– У неї дійсно шизофренія, але на лікуванні у психіатричній клініці вона була лише один раз: коли це вже просто дійшло до якогось сказу. І тоді мої бабуся з дідусем, ми тоді всі разом жили, – вони викликали дільничного, викликали "швидку" – і, загалом, її відвезли у психіатричну лікарню – пролікували.

– А які вияви були?

– Ну, там повний набір: манія переслідування, голоси в голові, неадекватна поведінка: наприклад, вона могла взяти відрізати домофонний дріт сусідам, могла...

– Правильно. Сусідам, а не собі.

– Точно. Могла взяти виїхати в інше місто яке-небудь і там просто блукати. Наприклад, вона взяла сумку і поїхала в Єкатеринбург. Із її слів, якісь гопарі, які проїжджали повз неї машиною, вирвали сумку і поїхали. А там усе-усе-усе: речі, туди-сюди. І вона ходила там. Тоді як у неї є де жити в Уфі, є що їсти, вона ходила і жебракувала. Тобто такий вела спосіб життя: саме блаженний. Ось. І потім, коли повернулася, могла, наприклад, ходити із сокирою вулицею спокійно взагалі. Куртку вдягає, довгий пуховик – і сокиру, палицю якусь довгу. Невідомо, навіщо, від кого захищатися, на кого нападати... Просто бродити. Ось так.

– Спусковий гачок – це розлучення було з батьком, так?

– Я так розумію, із цього все посилилося, стало набирати більше обертів. Але вона й раніше була дивною дитиною. І в цього є свої якісь пояснення. Тому що виховання багатьох радянських людей досить специфічним було. У принципі, і зараз виховання – це велика проблема, та й завжди була. Але суто з досвіду моєї родини можу розповісти, що були такі моменти, як, наприклад, її батьки, мої бабуся та дідусь, могли просто – не від того, що вони їй лиха бажали, а просто через незнання – узяти піти кудись у гості, пити, куражитися, напевно, а її залишити саму, хоча їй три роки, удома. І потім вона щось накоїть – і її могли ще й насварити, я так розумію. І загалом усе це якось призвело до того, що вона була з підліткового віку вже досить такою тихою, замкненою й постійно шукала собі якісь... Їй потрібна була точка опори, яку вона в підсумку знайшла в релігії. Просто занадто сильно туди занурилася.

– Маму шкода?

– Так. Так звісно.

– Ви зараз їй допомагаєте?

– Так, теж потихеньку скидаю грошики – вона купує що-небудь миле. Моя сім'я чим відрізняється? Тим, що їм багато не треба. Дійсно, це не ті люди... Вони нібито, можливо, і не відмовилися, але просто незрозуміло, що вони з усім цим робитимуть. Наприклад, Merсedes їм подарувати, як хтось комусь дарує, квартиру там, іще щось. Більшості з них це взагалі якось... Навіть і не потрібно, чи що.

– А мама розуміє, що ви крутий?

– Я думаю, вона це зрозуміла ще з дитинства.

– Так...

– Тому що я завжди був крутим.

Мене виховували в дусі: "Ми тебе годуємо, ми тебе поїмо, ти в нас живеш. Шо тобі ще треба? Шо ти такий із себе весь дивний?"

– Вас виховувала переважно бабуся?

– Так, бабуся з дідусем.

– Разом із нею ви вірші писали. Так?

– Так.

– Що ще робили?

– Твори писали, уроки робили.

– Гарна бабуся?

– Гарна, але теж радянський менталітет у тому аспекті, що виховання – і погано знається, і мало що про це знає.

– Це мамина мама чи татова?

– Мамина. Тобто виховання в такому дусі, що "ми тебе годуємо, ми тебе поїмо, ти в нас живеш. Шо тобі ще треба? Шо ти, мовляв, такий із себе весь дивний?" Ну, і що мені не подобається в менталітеті радянських громадян – якщо мене вчителі лаяли на педраді чи ще десь, то вони завжди ставали на їхній бік. Вони ніколи не хотіли вислухати свою дитину, якось її зрозуміти. Вони завжди говорили: "Блін, ну що ж ти такий поганий?" Тобто були моменти дуже дивні. Наприклад, могла взяти розповісти якісь ситуації, які взагалі лівим людям не потрібно знати про нас, про нашу сім'ю. І просто розповісти про мене – що я вдома роблю, де я проматюкався чи щось ще. Така маячня, яка була...

– Ви хіба матюкалися коли-небудь?

– Це я зараз дуже правильний.

– Так, я подивився ваше інтерв'ю з Юрієм Дудем і зрозумів, що ви трішки цю мову знаєте.

– Ну, я б сказав, що я її знаю не з кращого боку все-таки. Це ж теж мистецтво. Можна матюкатися гарно, а можна матюкатися не дуже гарно.

– Але ви віртуоз російської лайки?

– Ні. Узагалі ні. Я думаю, віртуоз – це Лімонов був. А я так, аматор вуличний, вуличний боєць.

У дитинстві були такі ситуації, що ми з братом брали просто сухий "Роллтон", змішували зі спеціями і гризли: хотіли їсти

– Це правда, що вам у дитинстві нічого було їсти й у вас просто було відчуття голоду?

– Тут навіть не те що просто нічого було їсти, а радше якось ми залишалися так, що ми не розуміли, що нам їсти. Зараз поясню, як це. Наприклад, мати кудись пішла: до церкви там, на роботу – кудись на цілий день. Її все інше не особливо хвилює. Дід своїм життям теж жив. Він цікавий персонаж. Наприклад, йому скажеш: "Я приїжджаю з Москви, буду два дні вдома", – він зустрінеться з тобою, але, якщо він запланував уже, що йому цього дня треба по гриби сходити, він піде по гриби. Ти можеш приїхати – і полетіти назад, у принципі. Він піде по гриби. У нього свій графік якийсь. І якісь справи у нього свої. Дача, не дача, ще щось. А бабуся любила дуже шопінг такий, ринковий. Тобто йшла – і цілими днями її теж не було вдома. І були такі ситуації, що ми з братом – незрозуміло, що робити. Умовно, мені п'ять років, а йому 10. Ми брали просто сухий "Роллтон", локшину швидкого приготування, змішували зі спеціями – і її гризли: хотіли їсти. І загалом коли я кажу, там, що я голодував, я, можливо, це, звісно, дещо перебільшую в тому аспекті, що їжа була, але саме менталітет дуже голодний. В аспекті, що – "воду не лий сильно, напір має бути маленьким... Цього не можна їсти більше, ніж два шматки... Цього взагалі не можна їсти, бо це на свято..." Тобто все дуже ось так, ось так.

– Це відчуття голоду пам'ятаєте зараз? От фізичне відчуття голоду, коли хочеться їсти, а нічого?

– Чесно, я вже дуже багато наївся за ці роки. Тому не брехатиму.

– А знаєте, чому я запитую? Я бачив багатьох людей, які голодували. Вони не могли наїстися все життя. Ось Людмила Гурченко, наприклад, та інші люди, які блокаду пережили, – вони їли постійно ніби про запас, вони пам'ятали фізично голод.

– Я можу якось із цим погодитися. Тому що мені, наприклад, бракувало в дитинстві можливості безперешкодно мати, скільки я хочу, солодощів або фруктів. Я дуже люблю солодке. Я можу його їсти хоч щодня у величезних кількостях. Навіть через цей спосіб життя протягом останнього року кілька кілограмів зайвих набрав. Як мені здається, зайвих. Насправді це непомітно більшості людей, але для мене вже відчувається. Я завжди звик бути худим, а тут дивлюся: "Оп, десь щось я поїв круасанчиків багато якихось". Тобто в мене є таке, що я не можу наїстися солодким.

– Вас хотіли в дитбудинок віддати, просто відправити...

– Мене лякали. У школі мріяли, щоб мене віддали в дитбудинок. Так. А інші лякали. Тобто сім'я радше лякала, ніж хотіла.

– Чи боялися ви дитбудинку?

– Звісно. Як вогню.

– А ви знали, що там?

– Ну, я знав із байок якихось, що там усе дуже погано, що там жорстке життя, жорстка дідівщина й загалом не так усе буде добре, як удома, усе-таки.

– Ви вчилися у школі на двійки, не ладнали з однокласниками, дитинство було непростим, як я розумію, але ви займалися боксом. Успішно?

– Із шостого до восьмого класу – два роки десь я займався боксом. І можна, напевно, сказати, що була успішна дорога якась. Тому що на перших своїх змаганнях, це було за чотири місяці після того, як я пішов, я відразу зустрівся з чемпіоном Башкирії, і, у принципі, дав йому гідну відсіч. Але програв. І мені завжди бракувало в боксі саме сили волі, тому що, коли я був дитиною, багато було в собі невпевненості. І досі вона залишається, звісно, у якихось обсягах.

– Досі?

– Так, звісно, досі залишається. І ось мені бракувало завжди того, що трохи треба дотиснути – і все. Потім, після цього, був момент, коли я виходив проти чемпіона всеросійського турніру "Динамо", а я займаюся – не знаю, рік, може. Теж програв трохи зовсім, у фіналі знову, удруге. Потім на чемпіонаті Башкирії я друге місце посів. Це найвища точка була моя. Тоді ще категорія була смішна: у дусі "41,5 кг". Я боксував із пацаном одним: він із кікбоксингу, по-моєму, чемпіоном Росії був. Ну, теж мені трохи зовсім забракло. І знову я програв. Я постійно плакав. Тобто я завжди, коли програвав, плакав. Я йшов і плакав, і скаженів, і бив роздягальні, і все таке. Але я розумів, що мені трохи забракло. А з іншого боку, у мене не було тоді апріорі якоїсь мудрості, звісно, і бракувало розуміння такого: не міг я змиритися з тим, що я програв. А зараз я б на це дивився так, що "блін, чуваче, та все круто. Ти займаєшся півтора року, і тобі трохи забракло, щоб виграти чемпіонат Росії з кікбоксингу". Це ж круто взагалі максимально. Там люди займаються по сім-вісім років.


Фото: Іван Дремін / Facebook
Фото: Иван Дремин / Facebook


– Зараз я у вас буду перепитувати. У юності, пишуть, ви багато хуліганили, перебували у вуличних об'єднаннях, зокрема радикальних, ультранаціоналістичних поглядів. Так?

– Так.

– Так. Пишуть, що у вас була своя підліткова банда, особисте ОЗУ. Так?

– Ну, ОЗУ я б це не назвав. Так, збіговисько шпани.

– Багато вас було?

– Людей 10–20, напевно.

– Ви були лідером?

– Я – так. Я хотів бути. Мені подобалася роль лідера.

– Як лідер підете.

– Ну... Сподіваюся, що не піду вже.

– Добре. Ви займалися вимаганням грошей. Так?

– Ну, я б не став, напевно, так говорити. Особисто я не займався. Якісь люди навколо мене могли, наприклад... Ну, в дусі, знаєте: суто шпана. Наприклад, "завтра принеси..." Ну, не знаю: якось за розмову чіпляють, людина цього не вивозить усього – і їй кажуть: "Завтра принеси тисячу рублів. Інакше тобі буде погано". Ось так.

– Несе дві.

– Іноді, може, і дві.

– Так. Що ще ви робили такого?

– Ну, були різні неадекватні моменти. Могли просто когось, там, зачепити, докопатися, комусь надавати стусанів. Іноді сильно. Тобто це суто шпана така.

– Чи правда, що ви вели зошит, де записували, кого треба побити, а кого вбити?

– Так, є таке. Ще я шукав його, коли приїжджав нещодавно, але, блін, не зміг знайти, на жаль.

– Тобто просто у вас була графа: кого побити і кого вбити?

– Так. Усіх, хто мені якось насолив десь, щось якось сказав. Найчастіше я це робив не на місці, а, наприклад, коли я міг зрозуміти, що суперник у той чи інший спосіб має перевагу наді мною... Але з іншого боку, я і пробачити цього не можу, тому що я вихований інакше. Я зазначав, що "ми розберемося, але зробимо це пізніше. Але ми обов'язково розрахуємося з тобою".

– Убити багатьох хотіли?

– Я тоді думав, що хочу всіх вбити, якщо чесно. Тобто я прямо завжди говорив: "Шкода, що..." Насправді я цього не хотів. Тому що десь усередині я завжди був доброю людиною. Мене навіть вчили так. Я став таким: це ніби захисна реакція. Мене вчили з дитинства, бабуся, наприклад, що битися – це погано. І я дійсно говорив, коли мені було п'ять років... Коли мені говорили "ходімо битися", я казав: "Битися – це погано". І тому ця доброта однаково завжди якось неусвідомлено пересилювала агресію. І в підсумку мене Бог якось убезпечив, як я це називаю, від цього.

Я думаю, що я у в'язниці чудово б узагалі жив

– У поліцію ви часто потрапляли?

– Чесно? Не було жодного разу, щоб мене до відділку відвезли. Затримали й відвезли у відділок. Ось до Москви переїхав... Уявляєте? В Уфі жодного разу не було такого, щоб мене взяли й відвезли, а в Москві двічі було. Одного разу я там стусанів надавав одному хлопчикові, а іншого разу мене з алкоголем загалом упіймали на Патріарших ставках. А в Уфі жодного разу такого не було. Одного разу мені виписали штраф. І мене саме викликали. І я приходив, тому що я розумів, що – куди втечеш із підводного човна? І приходив. Було десь два-три інциденти. Тобто були заяви в поліцію на мене, якісь обговорення.

– Що можете потрапити до в'язниці, ви розуміли?

– Так.

– Не страшно було?

– Страшно було.

– Ну ось просто боялися?

– Ну, так. Це дуже стресова ситуація була. З одного боку, у мене був такий тотальний нігілізм – мені нічого не страшно, я не маю майбутнього... Тобто я так вважав. Я й зараз так вважаю, хоча я дуже багато працював і працюю, мені однаково якоюсь мірою пощастило в житті, дійсно. Але за всього нігілізму, якщо повертатися до цього, було таке, що однаково, звісно, я лягав спати, наприклад, – і в мене був шалений стрес, і я себе заспокоював тим, що, не знаю – "Тупак Шакур сидів у в'язниці – отже, і я впораюся. Це корисно буде". І загалом – я не знаю – я готувався завжди...

– До гіршого.

– Ну, до такого життя. Я завжди був у пошуках сім'ї якоїсь, тобто саме сімейних цінностей, яких мені не вистачало в житті, у реальній сім'ї, якоїсь згуртованості, турботи одне про одного. І тому я завжди орієнтувався на якесь майбутнє, пов'язане саме з якимись об'єднаннями. І оскільки ще грошей не було, то зазвичай ідеалами ставали якісь кримінальні об'єднання. Але насправді я просто шукав сім'ю. Це типова проблема того, як підлітки опиняються в якихось формуваннях і об'єднаннях.

– Це правда, що ви випустили одного разу детальну відеоінструкцію, як правильно збирати передачі в СІЗО?

– Так.

– Що там було?

– Це стосувалося "московської справи". І там був хлопець, по-моєму, він зараз сидить, Єгор Лєсних його звуть. Я вже не зовсім пам'ятаю всі деталі цього моменту. Ми зустрілися з його дівчиною, із хлопцями-активістами і зняли відео, як можна допомогти, наприклад, тим, хто потерпає через "московську справу", та іншим хлопцям, які страждають, так би мовити, від політичних статей, за свої погляди чи ще за щось, і показали, як це правильно все зробити: як правильно зібрати передачу і як її віднести. Я потім сам пішов, відніс, підписав. Це відео в мене в YouTube, по-моєму, досі є. Щоправда, на нього "17+" поставили. Якщо я його не приховав. Я не пам'ятаю. Може, приховав – може, і не приховав.

– Як вам здається, ви у в'язниці вижили б?

– Я думаю, що я в тюрмі чудово б узагалі жив.

– Навіть так?

– Так.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Після школи за результатами ЄДІ ви не вступили в жоден виш. Пішли працювати?

– Я спробував улаштуватися на роботу в готель у центрі міста Уфа.

– Директором?

– Мені дуже хотілося бути директором, але, на жаль, мене хотіли влаштувати адміністратором. Я знайшов на "Хедхантері"... Є такий сайт у нас: headhunter.ru. Ну, щось на кшталт резюме там свого залишаєш: "Мене звуть Ваня, мені 18 років, я нічого не вмію. Хто-небудь, заплатіть мені грошей". Такий посил. І якісь люди на це відгукуються. Ось я загалом прийшов і кажу: "У мене немає освіти, нічого немає. Я щойно школу закінчив. Ось хочу працювати". Мені запропонували. Сказали: "Ти можеш місяць попрацювати помічником адміністратора. Місяць. Якщо все нормально буде, то ми тебе візьмемо на роботу. А за цей місяць ти нібито нічого не отримаєш. Просто так постажуватися. Та й то – на роботу візьмемо так, що ти залишишся помічником адміністратора і отримуватимеш 16 тис. на місяць".

– Це небагато. Так?

– Ну, 16 тис. руб. – це приблизно 5 тис. грн. Як ви думаєте, це багато? Я думаю, що не дуже за місяць. Ось. І я такий: "Так, окей, гаразд". Один день відпрацював, а наступного дня просто не прийшов. Ну, було огидно це моєму єству.

– А готель гарний був?

– Так собі. У нас не дуже гарні готелі. Мало взагалі де я бачив гарний готель. Потім я влаштувався... За що мені досі соромно: що я іншим людям перегородив дорогу. Я одного разу влаштувався працювати в магазин канцелярії продавцем, сидіти і продавати. Я прийшов – там була співбесіда, були люди: якісь – бабусі, дідусі, якісь – такі самі молоді, як я, яким нікуди піти. І ось мене вибрали з-поміж претендентів. Я такий: "Так!" І я чогось засидівся: музику слухав, серіали дивився... Я просто наступного дня встав о п'ятій вечора. Тобто нікуди я не пішов, ні на яку роботу. І все. А до вишів я дійсно намагався вступити, але радше мені це треба було не тому, що я хочу кудись, а просто тому, що я хотів відкосити від армії.

– Але в армію вас не взяли?

– Не взяли.

– Чому?

– У мене плоскостопість. Усе виявилося набагато простіше, ніж вступити до вишу.

Як то кажуть, багаті теж плачуть. Тим паче ті, хто раніше був бідним.

– Ну, ось я на вас дивлюся... Ви таким вуличним підлітком були – так? – із пораненою душею, як мені видається. Дитячих травм багато було? Накопичилося?

– Так, звісно. Досі все розгрібати доводиться. І я думаю, ще не один рік доведеться.

– Досі?

– Так. Працюю із психотерапевтом, п'ю антидепресанти. Багато наслідків різних.

– П'єте антидепресанти?

– Так, п'ю.

– Навіщо?

– Ну тому що мені погано.

– Ну, вам чому погано? Ви досягли такого успіху в такому ранньому віці... А що ж не так?

– Як то кажуть, багаті теж плачуть. Тим паче ті, хто раніше був бідним. Усе просто. Ну ніби в усіх насправді свої проблеми. Я це зрозумів, коли, як ви кажете, домігся успіху. В усіх людей у житті завжди знайдеться чому хвилюватися. Інше питання – як ти до цього будеш ставитися. Це перше. І друге – наскільки твоя психіка зранена.

– Багато п'єте антидепресантів?

– Один.

– Щодня?

– Намагаюся. Але іноді пропускаю. Не навмисно. Забуваю.

– Щоб добре засинати?

– Ні, спав я завжди чудово, і навіть занадто. Я взимку взагалі сплю по 12 годин. Що мене шалено напружує. Хочеться більше в житті встигати, ніж просто спати. Ось. У мене саме тривожні розлади, тривога, панічні атаки – ось таке.

– Депресії?

– Так, ось таке. Чому я багато солодкого їм? Зокрема й тому: заїдаю смуток загалом.

Інститути наші – це якась підготовка до в'язниці. Школа, армія – і далі ось у в'язницю був би чудовий шлях узагалі для мене

– Чому ви стали займатися музикою?

– По-перше, тому що... Напевно, скажу інакше. Усе-таки не перераховуватиму якихось пунктів, не буду вдаватися в теорію. Просто був момент такий, що я закінчив школу і розумію, що далі мені або йти в армію, чого я не хочу...

– А не хотілося в армію?

– Не хотілося. Я можу пояснити чому, якщо цікаво.

– Так, цікаво.

– Не хотілося йти в армію, тому що в нашій, принаймні в моїй країні... Не знаю, як у вас. У моїй країні в армії, найімовірніше, ти втратиш рік даремно. Це не кажучи про те, що зараз я взагалі вже дотримуюся більш пацифістських поглядів на це. А тоді я просто розумів, що це нерентабельно, чи що – втрачати рік життя. Тому що, найімовірніше, ти його втратиш. Більшість моїх знайомих і друзів, хто був у армії... У мене двоє найкращих друзів були в армії. Вони, як мені здається, виправдовують усе це вже постфактум. Вони ж у неї сходили. Що нібито не дарма це було. Але загалом те, що вони розповідають, як вони там жили і чим займалися...

– Погано жили?

– Так. Пневмонія, нудьга, дурні різні завдання від вищих чинів, однаково сяка-така дідівщина, ну і ставлення там нелюдське у людей. І взагалі дах їде. Тобто це як у в'язниці сидіти. Щось таке. Інститути наші – це якась підготовка до в'язниці ніби. Я це так особисто бачу. Школа, армія – і далі ось у в'язницю був би чудовий шлях узагалі для мене. Тому що школу теж можна порівняти із в'язницею, принаймні у якій я навчався. Тому що це ще гарна школа, особливо у нас на районі вважали. Тому що там немає такої культури... Узагалі погано люди розуміються на вихованні загалом. Вони думають, що треба лаяти тебе, лякати тебе – і тоді ти зрозумієш. Те саме і внутрішні органи, поліція – вони тільки лаяти можуть. Тобто "ми тебе посадимо". Здуріти. Від цього просто ще більше їх ненавидіти починаєш і ще більше наперекір робити. Особливо якщо підліток.

– Отже, музика.

– Музика. Так. Я розумів, що або армія, чого я не хочу, або інститут, чого я теж не хочу, тому що я взагалі не полюбляв учитися, тим паче, тому, що мені нецікаво. А чітко розуміти, що мені щось цікаво, щоб для цього ще вчитися п'ять-шість років, – такого не було. І я дивився якось ось усередину себе і думав: "Що ж мені робити?" Я почувався, ніби я на краю урвища і мені треба якось рухатися почати, якийсь крок уперед зробити. І щоб не впасти, я знайшов якусь точку опори в тому, що насправді завжди протягом всієї моєї підлітковості, мого дитинства – завжди в мені час від часу прокидалося. В 11 років, наприклад, я написав свою першу пісню із братом разом. Він музику написав на клавішах, а я текст накидав. Придумав собі псевдонім смішний.

– Який? Чи ви не пам'ятаєте?

– Пам'ятаю. Я був фанатом репера Ліла Вейна. І я придумав собі псевдонім Ліл Ван. Дуже оригінально. В 11 років написав пісню про те, як мені тяжко жити, коротше кажучи. Потім я цю справу закинув. Але я однаково слухав дуже багато музики постійно. Це реп, реп, реп із дитинства. Особливо західний. Реп, реп, реп постійно був зі мною. Потім я у 16 років записав трек уже на студії, але його не випустив.

– Бабуся гроші дала?

– Та в мене звідкись були вони. Ні, бабуся мені гроші давала, коли я вже був Face-ом. Але я вже все віддав. Тобто я нічого не забув. Тоді я не міг це віддати, а зараз уже всім віддав, я думаю.

– Бабуся задоволена?

– Так. Я сподіваюся на це. Про що ми говорили?

– Про музику, перші пісні.

– Так. Тобто в мені завжди це спливало загалом. І навіть коли я був, наприклад, правим, я хотів якийсь правий реп читати.

– Ви хотіли тільки реп?

– Ось завжди в мене було, так. Мене передусім цікавив реп. Раніше принаймні. І в підсумку я такий. А чому ні? Я бачив якихось артистів, хлопців-початківців, у яких усе ніби починає виходити. Мене це надихнуло, і я подумав: "Блін, чуваки щось роблять, ніби якось їздять, цікаво живуть. Прикольно". Мені завжди хотілося цікавого життя і працювати на самого себе, і заробітку, який буде якимось таким, що мені не доведеться працювати реально до сьомого поту.

– Працювати без просвітку не хотілося?

– Ну, працювати однаково доводиться. Але просто є різниця між тим, щоб викладатися, займаючись  улюбленою справою, і викладатися, займаючись не улюбленою справою, а просто заради грошей.

– Звісно. Чому Face?

– У мене була толстовка North Face, відома марка. Я постійно в ній ходив. Купив її у друга за 500 рублів. Моя улюблена толстовка свого часу. І це було саме тоді, коли я почав читати реп потихеньку. І я такий подивився і думаю: "Блін, чому б не зробити це фішкою?" Тоді ще не була такою популярною ця марка в Росії та СНД. Я думав носити North Face і якось назвати себе схоже. Я тоді ще придумав якісь дивні назви. Мені подобалася культура інтернету, вебпанку якогось. І я такий: "Назву себе Webpunkface". Потім такий: "Залишу просто Punkface". І вирішив поділитися із братом рідним цим. І він мені запропонував, як дуже часто пропонує чудові рішення в життя донині: "Ти не хочеш залишити тільки Face"?

– Коротко і зрозуміло.

– Так, коротко і зрозуміло. Я кажу: "Знаєш... Я так подумав... А чому б і ні?" Так і залишилося.


Фото: Іван Дремін / Facebook
Фото: Иван Дремин / Facebook


– Пісні ви пишете довго?

– Раніше писав швидше. Це було зазвичай від 15 хвилин до години. Зараз я основу закладаю десь за годину-дві на одну пісню, але потім я ще її шліфую довго. Я вже інші основи готую, але я завжди, коли готую нові основи, повертаюся до старих, усе, наприклад, проспівую, зачитую якось у себе в голові, і десь щось можу виправити. Я завжди прагну до моменту, коли я на студію потраплю і почну запис, щоб максимально це було відшліфовано і мене влаштовувало. І навіть коли на студію приходжу, перш ніж зайти записуватися, я вмикаю біт, ставлю текст на компі – і дивлюся, дивлюся, дивлюся. Я маю бути впевненим максимально, що мене все влаштовує.

– Коли ви пишете пісню, ви відчуваєте, що відкривається якийсь контакт? Чи відчуваєте, що хтось вами керує в цей момент? Чи це просто складання віршів, у музику переведення, робочий такий момент? Це осяяння чи це робота?

– Знаєте, є Instagram, де викладають ваші відповіді на коментарі. Ось ваш Instagram-акаунт, і там викладають, які вам пишуть коменти – і як ви на них відповідаєте.

– Невже? Уже й таке є?

– Є. І от скажіть чесно: ви почуваєтеся чудово, коли гарний жарт, наприклад, вам вдається?

– Приголомшливо.

– От я почуваюся точно так само, коли вдається гарний жарт і коли пишу пісні. Ось можу так відповісти.

– Заради чого ви пишете і співаєте? У вас є відчуття: "Я це роблю, тому що..."? Чи це ваше єство?

– Передусім мені це подобається. І наразі я не уявляю свого життя без цього. Це моя головна самореалізація в житті. Мені подобається це. Саме створення тексту. Ну і загалом створення якоїсь музики. І мені завжди насправді хочеться ще зробити так, щоб це було близьким для великої кількості людей, тому що мені хочеться стати таким артистом, який буде людям корисним. Не просто робити свою улюблену справу, а ще й бути корисним, щоб люди могли свої серця з моїм покласти поруч і зігріти одне одного. Ну, завжди мене музика рятувала. Ще до того моменту, як я почав робити музику, я завжди чудово почувався, коли я слухав музику. Тобто це завжди було моїм порятунком якимось від того, що відбувається навколо. І я сподіваюся, що те, що я роблю, комусь так само допомагає, що для когось це... Ось мені погано, наприклад, я ставлю – і мені добре. Ось так.

– Про людей, які можуть покласти свої серця з вашим поруч. Скажіть, будь ласка: для кого ви пишете музику? Хто ваша публіка? Хто ваша аудиторія? Ви собі її уявляєте?

– Коли я тільки починав, це були підлітки. Загалом це зараз теж переважно підлітки, я думаю, але вже ближче до 18 років. Тому що молодші діти – вони все-таки слухають інших, я так розумію, виконавців уже. Можливо, це просто моя молодь, яка зі мною підросла.

– Яка росте з вами.

– Так. Я помітив, що зазвичай між артистами та їхньою аудиторією є різниця десь 5–10 років. Тому що завжди люди тягнуться до артистів як людей творчості, як до чогось не тільки корисного з погляду, що послухав – сподобалося, подивився – сподобалося, а ще з того погляду, що, можливо, ці люди знають щось, чого не знаємо ми, і ми хочемо теж у них чогось навчитися і знайти підтримку. Там, друг, брат, батько... І ось найчастіше цей формат – батька або брата старшого – є. Ось у мене, наприклад, є формат старшого брата. Мені 24, і моя аудиторія – приблизно 16–19, можливо, 20. Ну, якийсь головний кістяк. Наприклад, в Oxxxymiron-а... Йому 36, по-моєму, чи десь так. І в нього, я так розумію, мого віку. Можливо, навіть дещо старші. Ну, якийсь кістяк. Там теж 20–30, напевно. Але загалом дуже різношерста зараз аудиторія в мене. Мене це, з одного боку, тішить, тому що я розумію, що ці люди прийшли на концерт саме на мене, я їм подобаюся, і це стопудово. Тому що коли ти бачиш, що тут стоїть конкретна людина, якій 15, а тут, у VIP, сидить людина, якій 40, і вона прийшла з такою самою подругою або другом, то ти розумієш, що, блін, це круто і людям, мабуть, подобаюся дійсно я. З іншого боку, складно проводити аналітику якусь. Тому що те, що ми бачимо на концертах, і ті цифри, які можна вивантажити із соцмереж якихось і платформ, – вони різняться. Ось так.

Я не працюю музикантом так, як крокодил Гена працював крокодилом у зоопарку. Це не все моє життя.

– Вам 24 роки, і вас слухають мільйони. Скажіть: зіркою ви почуваєтеся? Тільки чесно.

– Якоюсь мірою – так. Тому що складно не почуватися зіркою, коли до тебе підходять сфотографуватися, наприклад, одна людина, друга, третя... Ну, хіба ви не знаєте? Це є. Хочеш – не хочеш, але цього відчуття не забрати. Але з іншого боку, я зараз намагаюся, останнім часом, ставитися до цього всього так, що я працюю музикантом. Тобто це просто моя робота. Я не працюю цим так, як крокодил Гена працював крокодилом у зоопарку. Це не все моє життя. Моє життя – воно різне. А це просто ніби справа головна в моєму житті і моя за сумісництвом робота. Я до цього ставлюся просто зараз. Тобто, наприклад, є людина, яка працює слюсарем, є – яка працює дистриб'ютором, менеджером або ще кимось, рекламником, а я ось працюю музикантом, наприклад. А якими вже будуть наслідки цього, який рівень ажіотажу навколо мене – це вже те, про що я намагаюся не хвилюватися.

– Ви знаєте, я зараз згадав – у Радянському Союзі був мегапопулярний, найкращий футболіст радянського футболу Олег Блохін. Я не знаю, чи вболівальник ви.

– Так, знаю. Ну, я люблю футбол.

– Він прославляв київське "Динамо", збірну Радянського Союзу. І 75-го року його визнали найкращим футболістом Європи, йому вручили "Золотий м'яч".

– Сильно.

– Так. Ми дружимо з ним, і він мені каже: "Ти знаєш, у 23 роки мені вручили "Золотий м'яч" – і я з'їхав із глузду. У мене почалася зіркова хвороба". А у вас зіркова хвороба була?

– Так, 2017 року, коли в мене з'явилася широка популярність, слава, у мене була зіркова хвороба. Я поводився досить-таки огидно.

– У чому це мало вияв?

– Ну, у моїх емоціях, у моїх звичках. У тому аспекті, як я спілкувався, поводився з людьми.

– Погано?

– Ну, так.

– Грубо, по-хамськи?

– Грубо, так. Тобто це було навіть не тому, що я був такою поганою людиною, а тому що я просто не знав, як поводитися. Мені було складно.

– І ви були маленьким.

– Зокрема, так. У мене один день іде за три. І я протягом останніх років дуже виріс, подорослішав. А тоді дійсно ще я був юним. Хоча це було, здавалося, нещодавно, але вже в мене в голові й усередині мене минуло начебто багато років. Ось. Було, так, таке. І навіть близькі мої якось зазначали, що були якісь пікові моменти восени 2017 року, коли я був просто жахливим. І було два шляхи: або я піду ще гіршим і стану кончелигою якимось, або я...

– Кончелига – яке гарне слово...

– Так.

– Запозичу його у вас.

– Або я, словом, стану нормальною людиною.

– Вирулю.

– Так.

– Вирулили?

– Так, я дуже радий, що ви в мене щось запозичите. Я думав, я вас нічим не зможу здивувати, якщо чесно.


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Уже дивуєте. Усе нормально. Скажіть, будь ласка... Ось ви давали інтерв'ю Юрієві Дудю. Цікаво було?

– Ні.

– Чому?

– Ну, було цікаво, що я розумів, що це мені дасть щось. А саме інтерв'ю якось не дуже цікавим було. Ну, я не знаю чому.

– Ну, скільки мільйонів воно вже набрало?

– Ну, 10 із чимось.

– Я думаю, більше буде.

– Можливо.

– Думаю, що 15.

– 15, напевно. Десь так.

– Ну, це немало. Чи не так?

– Чимало. З погляду комерційного це добре, але з погляду того, чи було тоді цікаво спілкуватися, – ну, чогось не дуже. Тобто я це не запам'ятав так, що мені це було цікаво. Я прийшов, наговорив чогось. Тоді вже, може, мені й було цікаво. Я вже зараз не пам'ятаю. Просто зараз якісь спогади залишилися – немає такого, що це було просто суперцікаво.

Я плачу досить податків у своїй країні, щоб обурюватися, якщо мене щось не влаштовує в ній

– Скажіть, будь ласка: популярність як ви відчуваєте? Окрім того, що підходять люди фотографуватися?

– Так, що бачу, що хтось, наприклад, чекає на мою музику нову. Заходжу кудись – і просто хочеш, не хочеш – ти бачиш якісь коментарі. Ти можеш їх не читати, але ти їх бачиш просто. Оп! – там пишуть: "Ми чекаємо... Найкращий". Навіть деякі люди пишуть це просто з якоїсь установки інтернету. Там, вийшов альбом у когось – секунда минула – вони пишуть: "Найкращий альбом на планеті". Ти однаково це бачиш і розумієш, що велика кількість людей цікавиться тим, що в тебе відбувається в житті. І коли твоїм життям цікавляться не тільки твої близькі, родичі та друзі, то, напевно, ти можеш себе вважати популярним.

– Я чому заусміхався? Я взагалі люблю іронію...

– Я знаю.

– І самоіронію дуже люблю.

– Я теж.

– Я свого часу літав багато з київським "Динамо" і збірною України, у делегаціях. І я згадав випадок зі збірною України, ще Андрій Шевченко грав. Ми стоїмо перед вильотом в аеропорту, і всі зірки... І люди підходять до мене і беруть автографи. І поруч стоїть мій друг, він був віцепрезидентом федерації футболу, дуже дотепна людина, Борис Михайлович Воскресенський. Він так на це подивився, подивився на Шевченка і каже: "Ви від популярності не втомлюєтеся?" Скажіть: ви від популярності не втомлюєтеся?

– З одного боку, є таке. Можливо, мені б хотілося, щоб я йшов вулицею – і ніхто ніколи мене не чіпав і просто не дивився на мене, і не обтяжував мені якимись своїми життєвими...

– Не вантажив, словом.

– Не вантажив мене. Не те щоб мені це тяжко дуже, але просто не завжди є такий настрій. Ось. Тобто я екстраверт зі своїми, я екстраверт, коли я розкриваюся, але загалом із людьми я інтроверт. І мені це... Ну, краще не треба загалом. Зайвого спілкування краще не треба. У цьому аспекті нібито мінус. З іншого боку, я не можу заперечувати того, що в дитинстві, коли мене ніхто не чув, я дуже хотів, щоб мене почули. І зараз я це маю. І якби в мене запитали, наприклад: "Чи хочеш ти, щоб із тобою ніколи не фотографувалися і тебе ніколи не чіпали?.."

– "Не хочу".

– Я б не зміг на це відповісти, тому що я дійсно не знаю. З одного боку, так, тому що хочеться, щоб хтось в інтернеті знав, хтось в інтернеті щось слухав, писав, якось ділився тим, чим я займаюся, – і цього досить. От у житті неначе мене немає для людей. Ось так. З іншого боку, у цьому є свій прикол. Ну, це ж незвично щонайменше. А я люблю незвичайне щось. Мені подобається бути не таким, як усі, із дитинства.

– Іване Тимофійовичу, ви багато заробляєте?

– Я скажу так: я плачу досить податків у своїй країні, щоб обурюватися, якщо мене щось не влаштовує в ній. Ось так.

– Ви заможна людина?

– Ні.

– Не заможна?

– Я себе не вважаю заможним. Тобто "заможний" – це дуже широке поняття.

– А податкова вас вважає заможним?

– Про це треба у податкової запитувати.

– Так... Для чого вам гроші? Скажіть.

– Передусім я їх витрачаю на те саме, на що витрачають усі. Наприклад, квартира.

– Ви купили квартиру вже?

– Ні. Ще ні.

– Але ви хочете купити в Москві?

– Насправді тут у мене спірне питання. Тому що я досі вагаюся між тим, де я будуватиму своє сімейне майбутнє, у якій країні це буде і в якому місті, – де я готовий без страху пустити в це життя нові обличчя.

– Тобто поки що ви винаймаєте квартиру?

– Поки що я винаймаю квартиру. Ми винаймаємо удвох.

– Але машина у вас є?

– Немає.

– Ви пересуваєтеся на таксі?

– Так.

– На що ви витрачаєте гроші?

– На їжу, на солодощі, на оренду житла, на одяг: ну, так, у міру. Ну, я можу для звичайної людини на кругленьку суму затаритися раз на кілька місяців.

– Але ви відкладаєте щось?

– Намагаюся, так, щось відкладати, як кажуть, на чорний день. Ну, шо я кажу? На творчість я витрачаю: кліпи знімаю недешеві часто, музику завжди треба записати, звести, обкладинки...

– Тобто ви знаєте, що робити із грошима?

– Не так, як мені б цього хотілося. Тому я планую, так би мовити, зробити фінансовий переворот для себе у кращий бік. Але загалом я вважаю, що наразі, останніми роками я досить грамотно для свого віку – і з огляду на те, що я не бізнесмен, не інвестор тощо – я досить грамотно розпоряджаюся тим, що я маю і що я отримую.

Я можу марихуану покурити. І не приховую цього. Пишаюся цим.

– Що для вас алкоголь?

– Алкоголь для мене... Зараз це передусім зв'язок з Уфою, зв'язок із ностальгією.

– Так...

– Коли я випиваю, я зазвичай це роблю в якійсь компанії... І навіть якщо я роблю це не в компанії, то все одно я випиваю тому, що мене закликає коріння мого життя.

– Кличе Уфа.

– Так, кличе Уфа. Це дає мені якесь відчуття, що я сиджу з друзями, а друзів мені дуже не вистачає в Москві, вони живуть в Уфі, обидва. І це дає мені якесь відчуття, що дружній якийсь відбувається контакт. Тому що з ними – так уже вийшло – ми завжди випивали майже або щось ще робили. Ну так от вийшло.

– Коли ви вперше напилися?

– У п’ятому класі. Було мені 11 років. Я напився коктейлю "Блейзер", дуже популярним був тоді. І було дуже дико. Ми пили один "Блейзер" – одного смаку був, вишневий. Потім пили "Блейзер"-диню. Потім сигаретою пропалили пляшку, запустили туди дим – і викурили дим...

– Це правильно, так...

– Це обов'язково. Якби не дим, то це було б ще краще, але тоді це було б уже зовсім... Я думаю, я б зараз тут не сидів, напевно. І цей дим весь – теж його всі викурили, сигарет накурилися, усе перемішали, усе випили – і все: і потім мене понесло. Я блював, коротше.

– Це буває.

– Так.

– А ви часто пили, багато пили відтоді?

– Ну, часто, але я б не сказав, що я був видатним якимось алкоголіком на тлі всіх. Тобто це було просто регіональне, молодіжне життя.

– Сьогодні, у зеніті слави, що ви п'єте?

– Я п'ю досить рідко. Особливо коли я перебуваю в Москві, у роботі. Тому що... Ну я не знаю. Я взагалі намагаюся не пити.

– Але якщо є привід.

– По змозі намагаюся за здоров'ям стежити, але якщо привід, ми п'ємо зазвичай вино.

– Ось так? А дим?

– А що "дим"? А який вас саме цікавить?

– Він в Уфі залишився, дим.

– Амстердамський чи московський дим? Який вас цікавить?

– До речі, про дим. Наркотики є у вашому житті?

– Наркотики – тільки якщо легкі. Я можу марихуану покурити. І не приховую цього. Пишаюся цим.

– Що ви відчуваєте, коли покурите марихуану?

– Мені добре. Як і всім, я думаю, практично.

– Творчість іде?

– Ну, так. Я взагалі не люблю писати під впливом чогось. І загалом хотів би прояснити, що немає такого, що я часто курю. Тобто, наприклад, я можу за рік це зробити один раз.

– Але на рік уперед вистачає?

– Не завжди. Якщо це відбувається саме в Амстердамі, це одне з моїх улюблених місць у Європі... Двічі там був – нічого не пам'ятаю.

– До червоних ліхтарів не дійшли?

– Ні, ми були там, дивилися ніби у вікно. Прикольно, цікаво. Але загалом якщо що-небудь узагалі з так званих наркотиків мене цікавить, то це тільки дві речі. І то – я намагаюся від них максимально дистанціюватися в житті. Але я можу допустити дві речі тільки: це алкоголь і це марихуана.

– Ви ж навіть у себе на підвіконні свого часу вирощували марихуану. Так?

– Не на підвіконні. У мене був цілий гербарій, скажімо так.

– Приємно з фахівцем поговорити. Гербарій, так...

– Я досі знаю, як це робити. І загалом думаю, що коли-небудь я однаково знову вирощу.

– Ви на продаж вирощували?

– Ні, ні. Просто.

– Для себе?

– Ну так, просто.

– Росла?

– Росла прекрасно, чудово.

– Ви сказали, що трапляються панічні атаки. Це як? Ви чогось боїтеся? Чи що відбувається?

– Зараз це не так яскраво. У мене зараз ось просто звичайний тривожний стан. Навіть зараз він такий, що це як розмазана панічна атака.

– Ось зараз є таке?

– Так, так.

– Просто зараз?

– Так. Тобто я весь час переживаю. У мене весь час всередині якесь відбувається переживання. Мені весь час хочеться відпочити, не вистачає дихання трошечки. Може здатися, що мене десь кольнуло... Тобто така тривожність є, переживання. А загалом що таке взагалі панічна атака, як це було в мене? Це ось 17-го року, коли почалися проблеми яскраві такі психічні, – у мене почалося так, що, наприклад, ти сидиш – хоп! – різко тобі здалося, що у тебе щось у голові якийсь мінішумок. Ти починаєш різко боятися. Я сидів за комп'ютером – хоп! – у мене голова вбік, нога – ось так. Неначе бігти кортить різко. Навіть кажуть, що є такий вид терапії: що люди можуть просто, наприклад, вийти в поле і почати бігти. Або не в полі, а просто почати вулицею бігти, коли панічна атака. Тому що це теж якась енергія, яку потрібно вивільняти. І загалом ти починаєш розганятися, тобі стає страшно, ти починаєш заганятися, що у тебе серцевий напад, що у тебе щось ще – коротше кажучи, що все: ти зараз помреш... Загалом, просто заганяння починається жорстке. Тоді ми жили разом, натовпом. Підходиш до бабусі – вона тобі наливає валер'янки якоїсь. Тобі від цього ще гірше. Були такі моменти, що в мене просто від панічної атаки був тиск 170 на 100 із гаком. І я лежав, і вже думали викликати "швидку", мене доводили до туалету, я тремтів, як ніби в мене Паркінсон. І просто лежав реально в шоці. Мені гріли грілкою – перепрошую за тавтологію – ноги, і я лежав просто такий...

– У психіатричних клініках вам доводилося лікуватися?

– Ні, жодного разу. У "Вікіпедії" написано, що я лежав у психіатричній лікарні, але це просто був мій гумор із ранньої творчості. Тобто я жодного разу не лікувався у психіатричній лікарні, жодного разу не лежав. І в диспансерах якихось теж ніколи не лікувався. Єдине – я ходив у стаціонар психотерапевтичний. Але це просто два тижні ходиш на якийсь курс. Там переважно якась фуфлова медицина в дусі фізіотерапії та іншого, чого вже давно в доказовій медицині не використовують нормальні люди в розвинених країнах. Але що взяти з уфимської медицини? Засуджувати теж не можу. Ось ходив, 10 днів, по-моєму. Якийсь курс. Гроші заплатив – ходиш на 10-ту годину, і дві години на день тебе типу лікують. Фізіотерапія, крапельниці, укол, може, якийсь, таблетки дають із собою, зокрема антидепресанти були. Це такий перший досвід був. І все, ти йдеш додому. Тобто це не психушка якась.



– Запитання як до зірки. Багато дівчат готові віддати вам усе?

– Я не знаю. Напевно. Я не обізнаний про це. Відтоді, як ми з Мар'яною разом, мене це, якщо чесно, не цікавить особливо.

– Але раніше були прецеденти? Коли підходять після концерту і говорять: "Усе, що хочеш"?

– Та ні, і досі всяке буває. Буває, і пацани...

– Але це нам не треба.

– Ну, я не гомофоб особисто.

– Так...

– А ви що, гомофоб?

– Ні.

– Так? Точно? Ну, у принципі, з огляду на те, що ви так хвацько з Паніним інтерв'ю провели, я думаю, усе нормально. Хоча він же говорить, що він не гомосексуаліст, з іншого боку...

– Ви подивилися інтерв'ю з Паніним?

– Так, це чудове інтерв'ю. Я його просто розбирав на уривки, скидав своїм близьким: братові, Мар'яні. І ми взагалі щасливі були від цього інтерв'ю. Дуже сподобалося.

– Я думаю, Льоша подивиться це інтерв'ю – і йому буде приємна ваша висока оцінка.

– Дай боже. Я в багатьох питаннях із ним згоден. Водночас мені, може, його спосіб життя не близький... Я не засуджую, як він живе, але я сам так не живу. Я просто інша людина. Але я вважаю, що він узагалі крутий.

– Звісно.

– Крутий чувак абсолютно. Дуже класний, дуже смішний, дуже сміливий, головне. Дійсно смілива людина. Може сказати – як відрізати, нічого не соромлячись, нічого не боїться. І правильно робить. Якби всі люди так поводилися...

– Було б інше суспільство.

– Було б інше суспільство, абсолютно. Тому що я ось завжди кажу: "Друзі, не треба соромитися, як співає Ваня Дорн. Не треба соромитися".

Я хотів у житті любові, погуляти вулицею, а не просто якийсь, як кажуть бабусі, секс

– Як ви познайомилися з Мар'яною Ро?

– Я написав у Twitter, що я за Мар'яну Ро надаю штурханів усім, коротше. Не пам'ятаю, щось на неї знову хтось залупався, скажімо так.

– Так...

– Ось. І написав їй в Instagram у приват. Вона мені там відповіла. Ось і все.

– Що відповіла, пам'ятаєте?

– Щось типу...

– "Надавай".

– Я там її якось указав у Stories, що "я там усім надаю штурханів за тебе". І вона чи то написала, чи то просто смайлик надіслала. Чомусь мені здається, що там смайлик був. І все, в Instagram вона мені відповіла, і закрутилося спілкування.

– А вона вам подобалася?

– У принципі, якщо я це написав, напевно, я якийсь інтерес відчув у собі в той момент.

– Так...

– Ось. І найприкольніше в тому, що я за пів року до цього десь теж щось писав про неї у Twitter. І цікавий збіг – що це було саме про неї. Тобто я не писав про жодних інших блогерів і відомих особистостей, а ось про неї – чомусь душа лежала завжди.

– За скільки часу після того, як ви їй написали, відбулася ваша перша зустріч?

– Десь тижнів за два, напевно. Можливо, навіть три.

– У Москві?

– Так, у Москві.

– Куди ви її запросили?

– Я хотів із нею погуляти вулицею. Тому що мені дуже не вистачало такого моменту, простого чогось. Тим паче, чим можна здивувати дівчину, у якої... Як то кажуть, що можна подарувати людині, у якої і так усе є?

– Прогулянку вулицею.

– Так, прогулянку вулицею. Це найкрутіше, куди ти можеш покликати популярну дівчину. Це бентежить і це, у принципі, насправді оригінально. Тому що, я думаю, усі люди не особливо далекоглядні зазвичай думають: "Ну все: я її поведу в ресторан. Вона очманіє". А вона не очманіє, ні. Мені цього бракувало як людині, яка стає популярною. І я думаю, що і їй, у принципі, теж цього бракувало в той період – якогось просто людського спілкування нормального. І я її хотів витягнути на вулицю.

– Удалося?

– Ні. У підсумку вона – маючи ніби трохи інший менталітет, не зовсім суто слов'янський, так скажімо, – вчинила дуже необачно: покликала мене до себе додому на першу ж зустріч. Ну і це викликало в мене низку сумнівів і питань у голові. Я звик, що в Уфі, наприклад, це поганий знак.

– Чому?

– Ну звичайно коли дівчина – особливо якщо дівчина – сама до себе кличе юнака додому...

– То...

– То все закінчується...

– І це хіба погано?

– Ну, я б не сказав, що це погано. Просто я ж хотів у житті кохання, погуляти вулицею, а не просто якийсь, як кажуть бабусі, секс. Тобто мені ж ось цього хотілося: чогось близького, теплого, сімейного, гарного.

– Але ви прийшли до неї додому?

– Так, я прийшов. І в підсумку я не був розчарований.

– Тобто був секс?

– Ні.

– Так...

– Ось так іноді буває у молоді.

– А навіщо тоді приходили? Питання.

– Ваше почуття гумору, звісно, не перемогти ніколи, Дмитре. Дмитре Іллічу, якщо вже ми офіційно.

– Та можна Дмитро.

– Так?

– Звісно.

– Можливо, Діма?

– Можна і Діма.

– Нагієв?

– Так. Можна і Петя, і Коля.

– До речі, нещодавно я бачив на вулиці одного мужика, і він коли відрекомендовувався, сказав, що "ви можете називати мене Дід Мороз, можете називати мене якось ще й узагалі можете називати мене так, як ви хочете". І я тоді зрозумів, що це взагалі найвищий ступінь якийсь. Тобто людина реально контролює своє життя... Так, мені набридло в той період кількість коло й навколо таких дівчат, які мені нічого не можуть дати, крім...

– Сексу.

– Крім сексу. І не особливо цікавих особистостей, не тих, хто мені дійсно подобається як людина. І я хотів щось близьке знайти.

– Великого і чистого хотілося.

– Атож. І у принципі, коли вона покликала мене додому, я навіть розчарувався з того погляду, що "невже і вона така?" Але потім я досить швидко зрозумів, що все гаразд і все круто.

Я на першому побаченні не цілуюся, я так скажу

– Перша зустріч – яке вона справила на вас враження, Мар'яна?

– Блін... Ну я, коротше, подумав так, коли я від неї йшов... Водночас я поводився абсолютно дивно...

– Ви подумали: "Я сюди ще прийду".

– Я подумав, по-перше: "Я сюди ще прийду". По-друге, я подумав, що вона ...банута людина. І в гарному сенсі. Тобто мені таке підходить. Я теж такий, цікавий, хлопець, веселий, і вона начебто така сама. Ось...

– Ну а чим ви займалися, коли сиділи у квартирі?

– По-перше, я чотири години їй розповідав, яке в мене життя погане. Усе моє дитинство, підліткове й зараз теж. Це була така перевірка: якщо людина це схаває – означає, дійсно є сенс далі щось робити. Ось. Але я це робив абсолютно неусвідомлено.

– Схавала?

– Схавала. Тим паче, я навіть не тільки свої – я ще батькові якісь історії розповів, ще когось.

– Своїх на чотири години не вистачило?

– Так, я любив пофантазувати. Я притягнув ще щось, нарозповідав, щоб узагалі максимально взяти через край. Але нічого, вона із цим упоралася. І потім ми дивилися якийсь Netflix і просто спілкувалися. Було дивно. І в чому був прикол? Ми ось спілкувалися, спілкувалися, спілкувалися, і в підсумку... Я об 11–12 ночі приїхав – і сидів у неї до 10 ранку, чи що. І по ній уже було видно, що вона не знає, як мене сплавити, але ось так усю ніч ми просиділи суто за якоюсь розмовою.

– І не поцілувалися навіть?

– Ні. Нє, ну я хотів, звісно. Ну так: поглядав на неї... Типу думав: "Було б класно". Але я вирішив, що якось....

– "Не готова ще".

– Ну, не готовий. Я на першому побаченні не цілуюся, я так скажу.

– Ось так?

– Так. Я людина така: непроста.

– Я зараз побоююся запитати про друге. І на другому – теж ні?

– На другому... На другому вже із цим простіша справа.



– Вас не бентежило, що Мар'яна була дівчиною Івангая?

– Чому мене мало це бентежити?

– Нехай це його бентежить. Так?

– Можливо, і так. Тому що це ж нормально. У мене теж були дівчата до Мар'яни.

– Ось писали про те, що Івангай бив Мар'яну. Це відповідало дійсності?

– Я не знаю. На щастя чи на жаль. Я не детектив. Я не можу сказати точно. Я не бачив нічого на власні очі. Я не бачив якихось пруфів цього. Але знаючи Мар'яну як людину і побачивши те, що я бачу про Івангая, наприклад, в інтернеті, складається таке враження, що немає підстав сумніватися в тому, що вона говорить. Ось так. Тобто в мене немає їх особисто.

– Ви зустрічалися з Івангаєм?

– Так. Навіть ледь не одружилися.

– Перекладіть.

– Це був жарт.

– Так... Ви подивилися інтерв'ю Івангая Дудю?

– Я бачив уривки, приховувати не буду.

– Сподобалося?

– Ну, я б не сказав, що в мене це взагалі якісь емоції викликало. Тобто ніби "ну, добре, людина щось говорить".

– Він вам подобається?

– З якого погляду?

– Ну, оскільки ви ледь не одружилися.

– Напевно, подобається – так? – оскільки ледь не одружилися?

– Так, логічно.

– Та ні, чудовий хлопець.

– Так?

– А що з ним не так? Усе в нього нормально буде, усе гаразд, гарний хлопець.

– Кілька років тому, як пишуть, ви побили колишнього хлопця Мар'яни Ро, блогера Тимура Сорокіна. За що?

– Ну, по-перше, назвати його колишнім хлопцем – це складно. Тому що це людина, із якою вона, не знаю... Це був єдиний зв'язок між Івангаєм і мною. Усе, що вони робили, – це три дні вони погуляли й поцілувалися якусь кількість разів. Тобто така інтрижка, так би мовити. Тому це складно назвати колишнім хлопцем. Він вважав себе хлопцем, а Мар'яна ніби його хлопцем своїм не вважала. Просто дозвілля таке в неї було, швидкоплинне, між двома тривалими стосунками. І "побив" – це слово теж складно підходить.

– Так, "ударив".

– Я підійшов і стусанів йому просто надавав. От реально: просто по-батьківськи. Тук-тук-тук! – просто трохи настукав йому по барабану.

– А привід який був?

– Привід був такий, що він в інтернеті розповідав, що в них нібито був статевий зв'язок. А Мар'яна мені сказала, що такого не було. І я вірю їй, наприклад. І коли про мою дівчину на весь інтернет людина каже, що, там, був у нього з нею зв'язок, а вона мені каже, що ні, я нібито тоді вважав, що мені треба якось покарати людину.

– А зараз не вважаєте?

– Зараз – ні.

– А ви часто б'єтеся?

– Ні. Це було востаннє, коли я бився.

– Ви зазвичай першим б'єте?

– Так.

– Вас били коли-небудь?

– Так.

– Сильно?

– Ну так, було.

– Плакали потім?

– Ні, ну, тільки на змаганнях, коли дитиною був. А так, щоб... Ну, або коли в дитинстві вдарили в живіт у школі. Такий напівжарт, дитяча дурка. Одне одного всі там били.

– Уфа.

– Зокрема. І такого, щоб ось просто плакав я, коли вже став підлітком хоча б, – такого не було. Було тільки, що сльози лилися самі, коли в ніс били. От і все.


Фото: Іван Дремін / Facebook
Фото: Иван Дремин / Facebook


– Мар'яна Ро на сьогодні єдина дівчина у вас?

– Звісно.

– Ви можете припустити, що ви – популярна людина – будете мати кількох дівчат відразу?

– Ні. Я людина нерелігійна, тому я одружуватися з кількома людьми не планую. І хочу собі якоїсь моногамії. Тобто я досить моногамна людина.

– Як ви з Мар'яною проводите час зазвичай?

– Ну, наше улюблене заняття – це, звісно, разом їсти. Ми обоє любимо їсти дуже смачну їжу. Катаємося на самокатах.

– Москвою просто?

– Так. Москвою-рікою. П'ємо каву.

– Замерзлою Москвою-рікою.

– Так. Ну, якісь прості радощі. Дуже рідко, буває, сходимо куди-небудь у кіно. І то – так, не особливо задоволені результатом зазвичай. Є проблема така в нас – мало спільного часу через щільні графіки. До того ж особливо в Мар'яни дуже щільний, дуже багато всього вона робить цілими днями. Тому що не тільки робота є, а ще догляд за собою ніби.

– Занурення в себе.

– Зокрема, так, у мене, тому що все закінчується тим, що я просто сам собі нігті постриг і ось так покусав трохи – і все.

– Ви Мар'яну ревнуєте?

– Так, звісно, буває.

– А вона вас?

– Так.

– Ви сваритеся через ревнощі?

– Ну так... Зазвичай це все як напівжарт і швидко минає.

– І не б'єтеся?

– Ні.

– Ви багато гастролюєте сьогодні?

– Зараз, останній рік, із 19-го року – узагалі не гастролюю. Тобто торік у мене було тільки два виступи. По-перше, через те, що я над музикою працював, а по-друге, через те, що коронавірус. Я виступав у Лондоні 21 лютого, і потім у квітні, по-моєму, – я виступав удома в себе: була трансляція в інтернет. Цього року, за рік, я виступив: невелика концертна тема для своїх суто, для якогось фанатського ядра московського. У Москві невеличкий концерт сольний дав на годину з невеликим. Хвилювався: давно не виступав. Було душевно, коротше.

– Найбільший зал, який ви збирали, на скільки місць?

– Особисто?

– Так.

– Саме скільки місткість майданчика чи скільки людей прийшло?

– Ну, скільки людей прийшло.

– Особисто на мене, так? Насправді не так багато. Ну, 3300 чи 3200 у Москві я збирав востаннє. Десь 3300, по-моєму.



– А улюблене місто ваше з усіх, які ви об'їздили, яке?

– Москва.

– У Москві добре вам?

– Суперечний момент. Але там усе моє життя. Тобто мені не подобається клімат. Загалом багато питань є до нашого менталітету. Узагалі це стосується СНД загалом. Ось.

– Але це ваше місто?

– Так. І я можу сказати точно, що я можу взагалі спокійно, не обламуючись, якщо захочу, прожити хоч усе життя там. Та я і в Уфі б зміг.

– Чому ви були націоналістом?

– Я шукав себе, шукав сім'ю. Ми з друзями разом це все придумували завжди. Плюс, на відміну від усіх моїх інших ініціатив, я знайшов якось собі в цьому соратників.

– Це такий російський націоналізм?

– Так. Це було досить популярно. Навіть був націонал-соціалізм. Тобто такий просто... Це були праворадикальні погляди. Водночас мене навіть тоді тягнуло до музики афроамериканської однаково. Я із собою боровся.

– Ви були не справжнім націоналістом.

– Так, абсолютно. Тому що я був підлітком.

– Дитина.

– Мені просто подобалося це: подобався фанатський рух, подобалися якісь забиви й решта.

– Зараз є позиви до націоналізму? Чи все?

– Узагалі немає жодних.

Я сподіваюся, ми всі повернемося до того, що і я зможу назвати себе українцем, і українці не будуть гребувати нами

– Про політику ви думаєте?

– Намагаюся – ні. Тому що я на ній не знаюся, і не дуже хочеться. Мені здається, політика – справа неблагородна.

– Громадянська позиція якась у вас є?

– Громадянську позицію свою я, зазвичай, завжди намагаюся висловлювати в інтернеті. І полягає вона передусім у тому, що я намагаюся виступати за справедливість. Це ось моя політика. Тобто мої політичні погляди – за справедливість. Немає такого, що я якийсь ліберал, демократ, соціаліст, комуніст, анархіст... Ні, немає.

– Російські канали офіційні говорять про те, що в Україні керують фашисти, хунта – узагалі сволота й негідники. Ви не побоялися приїхати в Україну?

– Чому боятися? Як сказати?.. Я ж знаю, як усе насправді.

– Звідки знаєте?

– Я ж бачу людей на своїх концертах, я знаю, що тут багато людей, хто налаштований до мене особисто, наприклад, позитивно, і до багатьох артистів позитивно. Я знаю, що тут однаково дуже навіть добре слухають музику російською мовою, тому що цього не забрати. Ну, це культура. Росіяни теж слухають українських артистів. В Україні слухають російських. Що б не відбувалося на державному рівні, однаково, у моєму розумінні, треба залишатися адекватною людиною й однаково любити людей. І передусім любити, звісно, тих, хто ближчий до тебе. Тому загалом і взагалі я проти того, щоб політичні ці всі ігрища відбивалися якось на відносинах між самими народами, між людьми. І загалом я люблю і білорусів, і українців не менше, по суті, ніж росіян. І коли я приїжджаю в ці країни, я завжди почуваюся так, як ніби... "Як класно..."

– Ваню, а ви розумієте, що сталося між Росією й Україною?

– Якихось просто подробиць... Я в них намагався не вдаватися. Я знаю загально, що не дуже все. Це я знаю, звісно. Я ж не на іншій планеті живу. Але загалом усе вкрито, звісно, дуже великим шаром бруду навколо всього цього. Ну, шкода.

– А прості росіяни розуміють, як Росія несправедливо вчинила щодо України, прийшовши на українську територію і забравши її?

– Як ви цікаво ставите запитання... Відразу вже ніби підводите мене під те, щоб я із цим погодився.

– Ні, ні. Скажіть: "Не розуміють". Це буде нормальна відповідь теж.

– Ні, я скажу так, що загалом люди всюди різні. Є люди адекватні, а є люди неадекватні. Адекватні люди – вони розуміють усе, як є. Тобто вони бачать чорне й біле. Неадекватні – вони розумові, так би мовити, дальтоніки, на жаль. І що їх відрізняє від дальтоніків? Те, що дальтонік ти чи ні, від тебе не залежить, а тут від тебе залежить усе-таки, далекого ти розуму чи недалекого. І ось вони не хочуть розвиватися й вони не розуміють цього.

– Ви розумієте?

– Я розумію, що те, що сталося між нашими країнами, – це дуже некруто. Ось так я скажу. І мене це дуже розчаровує. І мені дуже боляче, що через якісь політичні дії, ігрища якісь певних людей я сюди заїжджаю не як до себе додому, як, я вважаю, ми маємо одне до одного заїжджати, а так, як ніби я ворог народу якийсь. Окрім того, що я взагалі не прибічник нашої влади. Не скажу, що я якийсь мегаопозиціонер. Мені загалом не подобається поняття влади. Я дотримуюся саме того, що я за справедливість топлю. Але мене це все, звісно, не тішить. І мені б хотілося, щоб цього всього не було.

– У нас писали, що кілька років тому, по-моєму, син Петра Порошенка колобродив на вашому концерті в Лондоні. А що це було? У майці Russia чи що.

– Так, це було рік тому. Я не знаю, у якій він футболці був, я не пам'ятаю. Але дійсно, він там був. І вилетів до мене на сцену. Я навіть не знав, що це він. Тобто я взагалі... Колись приходив ще з іншими дітьми Порошенка на фестиваль, тут був "Атлас" 2018 року, улітку, – послухати мене та ще інших виконавців. І мені показували його якось. Але потім я вже забув. Два роки минуло – і хоп! – у всіх новинах уранці наступного дня чи за день-два: "Син Порошенка – він там-сям... Загалом, на концерті Face'а в якийсь майці..." Ні, він не був у майці. Проти нього в українських ЗМІ накопали іншу тему: що він просто на фотографії десь був у якійсь олімпійці, чи що, Russia. А на концерті він, по-моєму, не був. Але так, він так стрибав, скакав, бігав... Ну, я навіть не знав, що це він. Я просто бачу: чувак місить, жорсткий якийсь фанат. І я його на сцену підняв – ми разом пострибали. А потім виявилося, що це син Порошенка. За це що, його засуджувати, чи що? Молодий пацан, любить розважатися, веселитися. Навіть те, що він себе ідентифікує як якогось не просто, там, росіянина чи українця, а просто "Русь свята", – це ж теж добре. Погано те, що зараз...

– Це особливо добре для його тата.

– Ну, я не знаю, що там із його татом відбувається. Я маю на увазі, що це насправді те, до чого, я сподіваюся, ми всі повернемося: що і я зможу назвати себе українцем, і українці не будуть гребувати нами.



– Гарна ідея. Я вас цитую. В одному інтерв'ю ви так сказали: "Росія – це один великий мем". А що вас не влаштовує в Росії?

– Дуже багато треба ще провести роботи над нашим менталітетом. Дуже багато є ще куди розвиватися. Немає свободи слова. Це раз. Тобто ти боїшся висловити щось, якщо це йде врозріз із державою. Друге: на державному рівні мені, звісно, не подобається ця тема – державна, так скажімо. Що є не тільки в Росії, а є й в Америки, і ще в низці країн ось ця тема з постійними воєнними якимись махінаціями, із діями воєнними. Але це добре, це щодо вже зовнішньої політики. Говорячи про внутрішню – свободи слова немає. Раз. Люди не хочуть щось змінювати – вони хочуть просто пристосуватися до того, що є, і прийняти це як факт. Вони дійсно не вірять у те, що щось можна змінювати. Такий – рабський, кріпацький – менталітет. Потім, знову ж таки, немає якихось цивільних свобод певних. Тобто це стосується... Багато люди думають про інших, тобто занадто – хто чим займається, хто з ким спить, хто який має вигляд, хто якої орієнтації... Тобто в розвиненій державі у XXI столітті, у 2021 році, усі мають узагалі займатися, чим вони хочуть, безперешкодно, якщо це не заважає свободам інших людей. Ну, напевно, ось такі моменти якісь.

– Ви берете участь в акціях опозиції в Москві. А вам не страшно туди виходити?

– Страшно.

– Чому виходите?

– Тому що... Ну, я ходив двічі. Й обидва рази я вважав це своїм обов'язком. Я розумів, що я відчуваю, що я маю вийти, я маю показати, що я із цим не згоден. Це суто поклик сумління якийсь. І поклик передусім не те що навіть любові до оточення, а це любов до самого себе. Ти живеш у цій країні, тобі тут жити найближчим часом. Якщо ти із чимось не згоден, ти маєш виявляти свою незгоду. Інакше тобі жити не дадуть. Рано чи пізно це до тебе теж дійде.

– Ну що ж ви за людина така невдячна? Росія вам дає все: можливість співати, можливість творити, можливість заробляти гроші. Що вам не так? А ви виходите на акції опозиції.

– Ну, почнімо з того, що це ж мені не держава дає, а це дає мені народ. По-друге, я народу теж щось даю. Вони мені не за просто гарні очі гроші платять. По-третє, я даю досить непогані суми податків і маю право на власне слово. От уся відповідь.

– Влада вам не погрожувала за це?

– Ні.

– А ви не боїтеся, що ви ще так вийдете раз на акцію опозиції – і вам просто перекриють кисень? Концертів не дадуть проводити, заробляти не дадуть...

– Та це вже можуть зробити. Ну щонайменше мені це не особливо страшно, тому що я досить непогано заробляю зі стримінгу, тобто дистрибуції, стримінгові майданчики.

– Це і є незалежність.

– Зокрема, так. Добре, що цей ринок таким розвинутим став. Я ніби до концертів так ставлюся: мені подобається давати концерти, мені це, зрозуміло, приносить прибуток. Але я не скажу, що я не зможу без цього просто жити. Тобто, ну, добре, даю концерти – і даю.

– Ви сказали: "Путін для мене зло. А я за все добре". Чому Путін – зло?

– Я цю думку трохи перефразую зараз. Я вважаю, що не в Путіні річ і не в державі річ. Вірніше, не те що не в державі, а не в конкретних людях, а річ у самому народі, у його менталітеті. Тому що ті люди, які нагорі, – це всього лише...

– Плоть від плоті.

– Так. Це обличчя народу.

– Тобто був би інший народ – був би інший Путін.

– Так. Тобто була б інша людина. А замінити Путіна не на Путіна – то...

– Ефект той самий.

– Шило на мило. Ось у чому прикол. Тобто це однаково ніби шило, але поки не буде змін...

– Тобто Путін – шило?

– Я думаю, він може дуже боляче вколоти. Він такий. Це, я думаю, усім зрозуміло.

– Скажіть, будь ласка: це правда, що ви хочете емігрувати з Росії?

– Для мене це питання відкрите досі. Тобто я люблю Росію дуже і я водночас розумію, що мене там дуже багато чого не влаштовує. І я не впевнений, що я готовий... Не впевнений, що я радив би це іншим людям. І не впевнений, що я сам готовий у такому державному ладі, із таким менталітетом народу нове життя давати цій державі. Із таким ставленням держави до людей – ніби я не впевнений.

– А в яку країну ви хотіли б переїхати? Ви сьогодні знаєте?

– Ну, проблема ще й яка є на Батьківщині? Те, що мені не подобається клімат. Мені подобається сонце. А в Москві сонця мало.

– У Сочі є.

– Так. Але мені подобаються розвинені міста дуже сильно. Ну, мегаполіси, у яких кілька мільйонів осіб хоча б живе. Я після Москви вже просто не уявляю собі життя в якомусь місті, де немає, наприклад, багато смачних місць, де поїсти, знову ж.

– Барселона вас вабить, мені здається. І сонце, і смачні місця.

– Ну ось я думав, наприклад, про Мадрид. Іспанія, дійсно, має привабливий вигляд у цьому плані. Багато місць насправді, де добре. Якби я переїжджав, то я б хотів таке місце, де можна мати подвійне громадянство. І однаково ніби один хрін це радше більше для дітей: для того, щоб їм не довелося брати участь у створенні цього суспільства, гарного, – а вже народитися в якомусь розвиненому суспільстві. Тому що в нас у СНД ще треба брати участь у створенні суспільства. І це справа складна. Можу сказати по собі. До того, що я ще й людина медійна якась. Не кажучи вже про звичайних людей, яким закрити б найбільш фундаментальні рівні піраміди Маслоу для початку.



– Ви засмутилися зараз. Вам це болить.

– Так. Тому що я насправді люблю Росію. І природу люблю, і людей люблю, і менталітет мене цей веселить. Тому що я сам якоюсь мірою такий. Нічого із цим не зробиш. Це вже в мене вшито. Інше питання – чи хочу я, щоб у моїх дітях це було вшито так само яскраво. У них однаково буде щось вшито від нас, тому що я такий, але хочу я, щоб це було просто яскраво, щоб вони росли в такому суспільстві... Наразі, у моєму розумінні, у СНД немає якоїсь дійсно досить розвиненої країни. А я хочу розвиватися й хочу, щоб мої діти теж сильно розвивалися. У СНД є багато речей – особливо в мене на Батьківщині, – які гальмують розвиток. Наприклад, коли ти ніби вже досить непогано розвинений інтелектуально, коли все в тебе гаразд, але ти однаково почуваєшся затиснутим, тому що ти знаєш, що твоє слово нічого не варте у країні, – це не дуже класно.

– Тому от зараз молодь так їде з Росії?

– Напевно.

– Із мамою й татом ви сьогодні спілкуєтеся?

– Так.

– Часто розмовляєте?

– Так. У принципі, так, часто.

– Батько позаминулого року теж став відеоблогером. У нього є канал, який має назву "Тимоха против всех". Що там?

– Цей канал він уже закинув. Може, тимчасово, а може, назавжди. Він його вже не веде, напевно, рік, може, навіть півтора. Він туди викладав різні огляди на інтерв'ю якихось реперів або на їхню музику. Коротше, такий контент.

– Прикольно?

– Своя думка: його та його друга, наприклад. Я думаю, вам би сподобалося. Мені особисто подобається. Цікаво.

– Старший брат Богдан. Ви дружите з ним?

– Так, дуже.

– І працюєте разом?

– Так.

– Це дружба не тільки братів, а й близьких людей?

– Так, звісно. Можна так сказати.

– Ви свого часу були фанатом Земфіри.

– Ні.

– Так... Брешуть?

– Я брехав. Ну, не те щоб брехав – я просто якесь собі вигадав, так скажімо, тло, бекграунд. Тоді, у 16-му, 17-му, коли тільки починав. У мене мало чого в житті було того, за що я дійсно міг зачепитися. І я просто багато чого собі вигадав і сам у це вірив. Дійсно щиро.

– Ну вона крута ж?

– Безумовно. Жодних суперечок. Але сказати, що я фанат великий, що я просто захоплений, – ні, такого не можу сказати. Тобто це без хейту – просто не зовсім моє. Деякі моменти подобаються, деякі пісні подобаються. Я розумію, що вона дуже крута музикантка, але я не прямо фанат.

– А хто з реперів вам подобається? Ось чий ви фанат?

– У Росії такого немає. Є на Заході Кендрік Ламар. Я думаю, що це, напевно, найкрутіший репер зараз серед нині живих, у моєму розумінні. Ну, Джей-Зі, звісно, ще великий. А тут я би міг виділити як крутого саме MC – це, звісно, Oxxxymiron. Що ще стосується жанрів реп-музики, то дійсно крутий музикант, не просто репер, а загалом музична людина розвивається і дуже талановита – це Скриптоніт. Хаскі – цікавий хлопець. А так, загалом, – не знаю. Є різні хлопці, але ось так, щоб просто "вау"... Напевно, такий ефект можуть спричинити тільки якісь пісні Скриптоніта та Oxxxymiron'а, якщо брати якихось інших виконавців у цьому жанрі, окрім мене.

– Ви щось із книжок читаєте?

– Так, намагаюся читати. Тобто так: потихеньку, потихеньку, дуже повільно, – але намагаюся читати.

– Що саме?

– Перечитую часто філософію стоїчну. Дуже люблю стоїцизм. Завжди про це говорю. Російську якусь класику. Тобто саме Російської імперії класику, скажімо. Це може бути як Достоєвський, так і Гоголь. Й із задоволенням і того, і того можу почитати. І ще що-небудь. Поезію.

– Любите вірші?

– Ну, Блока ось читаю.

– Так?

– Зараз, так. Мені здається, що особливо для моєї професії, для людини, яка працює з текстами, дуже важливо читати постійно, щоб щонайменше слова нові знати. Не кажучи вже про те, що це розвиває інтелект, це тренує мізки. Особливо в наш час екранів. Хоча читаю теж з екрану.



– Якийсь ви не реперний репер просто.

– Я такий, так. Та я взагалі не репер, напевно. Не знаю хто. Я не знаю хто я. Я – Дмитро Гордон.

– Логічно. Яке кіно ви дивитеся?

– Найчастіше це просто якась комедія чи фільм жахів, трилер, який ми знайдемо на Netflix або на Apple TV. Але загалом мені подобається подивитися або попсове якесь круте кіно, у дусі, наприклад, "Бійцівського клубу", "Американської історії Ікс" – ну, щось у такому дусі, – або якесь кіно від крутих режисерів: наприклад, "Персона" Бергмана. От щось таке теж можу іноді подивитися. У таких напрямах загалом.

– У Москві дуже багато театрів, до того ж гарних театрів. Буває, що ви ходите в театри?

– Хочу частіше ходити. Загалом я ходжу тоді, коли дарують квиток. І це було тричі. І дарує зазвичай завжди мій брат. У принципі, він головне джерело мого розвитку в житті.

– Куди ходили?

– Я точно не пам'ятаю. По-моєму, ходив якось у Театр націй.

– До Миронова, так?

– Начебто так, начебто там був. Точної назви я не запам'ятав. У майстерні Фоменка теж начебто був.

– Ви культурна людина, слухайте.

– Напевно.

– Ви – Дмитро Гордон.

– Я – Дмитро Гордон.

– Часто плачете ви?

– Вибачте, що переб'ю. Коли "Гордона на паличці" запускають?

– Незабаром. Ще й у шоколаді на паличці. Буде просто на паличці й у шоколаді на паличці.

– Вогонь. А ви зможете якось надіслати?

– Воно розтане, поки буде йти.

– Але можна ж цей... Є такий кейс, коротше, із льодом.

– Ми зробимо простіше. Ви приїдете знову в гості.

– Так. Чому б і ні?.. Ось. Як часто плачу? Рідко. Із якогось моменту загалом ніби виплакав усі ж мої сльози – висохли вони. Тобто навіть були якісь такі моменти, коли, ось здавалося б, хотілося, але ось нічого не відбувається. Ну просльозились чогось очі, там, – і все. Загалом нічого так не чіпляє.

– А мистецтво може змусити заплакати? Кіно гарне, вірші, Блок, наприклад?

– Ну, кіно – це такий класичний тригер для сліз людських. Але загалом я не пам'ятаю, якщо чесно, коли я востаннє плакав. Особливо коли я ридав.

– Вам 24 роки. Ви досягли вже неабиякого успіху, якого багато відомих людей не можуть досягти в поважному віці.

– Ви мені лестите.

– Констатую факт. Безпристрасно до того ж. У вас були й тяжкі моменти життя, і яскраві, цікаві, і ті, які напевно запам'ятовуються, і ті, які ви коли-небудь будете згадувати. Ви у свої 24 роки в тому стані, у якому ви перебуваєте, із тим бекграундом, який у вас є, і з тими спогадами, яких у вас не забрати, – ви щаслива людина?

– Я взагалі вважаю, що щастя – це щось таке, чого насправді немає. Такий, знаєте, міф, який використовують для того, щоб комерційного успіху здобути. Так само, як кохання. Це просто зібрання якихось слів. Наприклад, кохання – це почуття, турбота, це повага. І його зібрали, завернули – і продають. Те саме щастя. Що таке щастя? У моєму розумінні, щастя – це просто відчуття. Ти можеш відчувати себе добре, ти можеш сміятися чи посміхатися. Це і є ніби щастя. А так, щоб "ох, я щасливий", – це якось от дивно.

– Але буває таке, що прокинувшись уранці з Мар'яною Ро, ви побачили, як сонце ллється крізь вікна у вашу квартиру, – і вам класно, і ви щасливі?

– Навіть і сонця не треба. Тому що Мар'яна Ро – вона мені й так світить. Через це дуже часто доводиться в окулярах темних ходити навіть удома. Блатним завжди сонце світить.



– Гарно.

– Так.

– Я приготував для вас сюрприз.

– Добре. Дуже страшно стало на цьому моменті.

– Сам боюся. Видатним людям, у яких я брав інтерв'ю, – артистам відомим тощо – які мають стосунок до мистецтва, які співають, – я завжди наприкінці пропоную акапельно щось, хоч куплет, виконати. Я не можу відійти від традиції.

– Акапельно? Добре. Що б же виконати таке? Цікаво, блін...

– От щоб усі подивилися і сказали: "Оце талановитий, собака..."

– "Талановитий, собака..." Я не знаю, я взагалі сором'язлива людина в тому плані, що я якось у такі моменти почуваюся трохи не у своїй тарілці. Ну, якось дивно. Тобто немає такого, знаєте, що я типу зірка, яка...

– "По имени Солнце".

– Так. Монсеррат Кабальє, яка така: "О-о-о!" – і все типу. Такого в мене немає. Ну що б такого – не знаю – заспівати? Коротше, пісня. Присвячую моїй дівчині Мар'яні Ро. "А я не знаю, что с тобою делать. Ворвалась в мою жизнь, как будто демон. Что с тобой делать? Что с тобой делать? Ворвалась в мою жизнь, как будто демон" (пісня Івангая. – "ГОРДОН"). Ну як?


Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com
Дмитро Гордон, Мар’яна Ро і Face. Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com


– Чудово.

– Чудово. Можу ще що-небудь виконати.

– Давайте. Оскільки така п'янка пішла.

– З останнього альбому.

– Давайте.

– "Я слышал то, что эта жизнь прекрасна, но почему тогда мне грустно? Все разговоры о любви – лишь сказка. Меня спасает только музыка. О дай мне шанс хотя бы раз исправить все мои ошибки. Я не хочу винить тебя, но я ненавижу твою улыбку".

– Чудово.

– Ця пісня вам уже.

– Дякую.

– Ось так. Ну, не знаю. Співак – я не зовсім співак. Але чогось та й можу.

– Але тембр чудовий.

– Дякую. Дуже оригінальний: басовий такий.

– Дякую вам.

– Дякую вам.

ВІДЕО
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

КОМЕНТАРІ:

 
Заборонені нецензурна лексика, образи, розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі і заклики до насильства.
 
Залишилось символів: 1000
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 

Публікації

 
усі публікації