Репер Face: У Росії немає свободи слова. У людей рабський, кріпацький менталітет G

– Так, я бачу далі кільце у вас: 897. Що це за номер?

– Це сюди ще забракло для краси одинички. Це 8 вересня 17-го року: той день, коли ми з моєю дівчиною почали бути разом. Тобто вперше поцілувалися. І вона мені подарувала це на нашу першу річницю, якщо не помиляюся.

– Брульянти?

– Брульянти.

– На одиничку не вистачило.

– Я не знаю.

– У вухах у вас... Ні, у вусі у вас сережка.

– Так.

– Сапфір?

– Сапфір.

– І діаманти?

– Ні, не діаманти. Схожі на діаманти, так? Це муасаніти. Це, так скажемо, я ж не справжній репер такий. Чисто пародія на репера.

– Що означає сережка ваша?

– Вона означає, що я дуже крутий.

– Гаразд. Ви народилися в Уфі.

– Так.

– Я бував в Уфі. Я вам скажу чесно: 30 років тому.

– Як ви звідти вибралися?

– Абсолютно спокійно. Я займався великим шоу-бізнесом. Ми привозили туди артистів. Маршрут був, я, як зараз пам'ятаю – Уфа, Єкатеринбург, Челябінськ тощо. Урал. Я апріорі дуже добре ставлюся до Уфи. Тому що в цьому місті в евакуації під час Другої світової війни були моя бабуся з дітьми: із моєю мамою й дядьком.

– Ніфіга собі...

– І прабабуся, і прадід. А ось для вас місто, у якому ви народилися і росли, – що це за місто?

– Ну, воно в мене, безумовно, теплі спогади залишило. І мене завжди туди тягне, коли я не там. Воно мені часто сниться: якісь моменти мого дитинства в Уфі, підліткового віку, як ми там щось із друзями робили. Але загалом, зараз, коли я туди приїжджаю, я розумію, що щось не дуже-то й гарне місто.

– Але гарне взагалі?

– Ну, ні.

– Ні?

– Ні. Тобто я люблю Уфу. Я не знаю, хто ще так любить Уфу, як я, але я можу точно сказати, що от скільки я бачив – наразі це не можна назвати красивим містом. Воно досить, по-перше, нудне, а по-друге, я можу, звісно, чогось не знати, але, як мені здається, бюджети, які там витрачають, – їх би могли витрачати ґрунтовніше, щоб місто було красивим, хоча б як Казань.

– Ну, ви розмріялися... Щоб бюджети добре ще витрачали.

– Так. Це найчастіше неможливо.

– Казань краща, так?

– Казань краща, так. Тому що в Уфі дійсно... Що там є? Гаразд, не будемо думати про те, чого там немає. Що там є? Там є пам'ятник Салавату Юлаєву. Окей, добре, дійсно гарний пам'ятник: це, по-моєму, найбільший пам'ятник вершника у Європі. Там є Монумент дружби. Добре. Ну, об'єднує нас із башкирським народом. І більше там нічого й немає, що подивитися. Тобто там немає, у принципі, крутих торговельних центрів, крутих якихось місць, ресторанів крутих. Там нічого немає.

– І тому ви тут.

– Так, зокрема. Нічим зайнятися там.

Фото: Иван Дремин / Facebook

– Батьки ваші розлучилися, коли вам ще не було року. Я от собі виписав. Батько був фарцувальником у Ленінграді, як пишуть у "Вікіпедії", потім власником яток і кафе в Уфі. Зараз працює вантажником. Так чи ні?

– Дійсно, був він... Навіть не фарцувальником, а це називали... Щось пов'язане з Америкою. Не пам'ятаю назви. Коротше, ті, які якимись товарами обмінюються, чи що, з іноземцями. Тобто саме на американців, на приїжджих...

– Ну, фарцувальник, напевно, так.

– Та не зовсім. От якось інакше називають. Але можна сказати і так, напевно. І потім – так, у нього дійсно був якийсь бізнес, якийсь магазинчик свій. Це було, ще коли я був маленьким, а може, навіть узагалі не народився. Не пам'ятаю точно, коли це було. За розповідями. А зараз... Я б не назвав, що він працює вантажником.

– Зараз він крута людина.

– Був момент у його житті, коли він працював різноробом. А зараз він займається – ну, він завжди був крутою людиною, – але зараз він займається у плані професії теж будівництвом. Загалом його завдання такі, що, наприклад, у нього є робітники, і йому телефонують і кажуть: "Треба залити фундамент", умовно кажучи. Робітники їдуть, щось роблять: фундаменти та ще щось. Штукатури у нього, по-моєму, є. Загалом, теж із будівництвом, із ремонтом. Але сам уже не тягає всяких важких речей, тому що все-таки теж уже доросла людина.

– Ви грошима йому допомагаєте зараз?

– Узагалі він сам собою людина така, що... Як сказати? Не те щоб гордий, а любить бути самодостатнім. Що я дійсно поважаю. І сам він ніби не особливо просить. Але якщо раптом... Я все розумію. Якщо раптом якісь моменти виникають, то він завжди до мене може звернутися. Іноді я сам від себе щось можу подарувати чи там щось передати. Тобто, у принципі, напевно, можна відповісти, що так.

Я люблю все, що пов'язано з релігією. Це таїнство в гарному сенсі мою душу лоскоче

– Матір після розлучення, як пишуть, знову-таки, у "Вікіпедії", вдарилася у православ'я. Це як?

– Ну, вона просто почала проводити багато часу в церкві, до церкви ходити постійно, мене тягала, із братом тягала нас. На недільну службу я постійно ходив.

– Вам це подобалося?

– Я тоді не міг ніби нічого усвідомити, крім того, що мені, у принципі, тоді все подобалося. Я був маленький, і мені все було по кайфу. Але я пам'ятаю, що я хотів бути священником. Я розкладав ікони, я сідав, читав якийсь акафіст, Євангеліє – потім ішов і причащав діда просфоркою зі святою водою, загалом.

– Тобто мама залучала до православ'я?

– Так. Я хотів дійсно в якийсь момент у дитинстві – мені було років п'ять – стати священником, мало не ченцем. Вона сама в якийсь момент стала не просто ходити до церкви – вона стала працювати з іконописом і реставрацією ікон. І, у принципі, до втрати працездатності й бажання до праці вона працювала. Остання її робота в кар'єрі – іконопис і реставрація.

– Я вам дуже особисте запитання поставлю. Ви зараз у Бога вірите?

– Я дуже люблю культуру. Тобто православну. Я люблю взагалі загалом усе, що пов'язано з релігією. Мені це дуже подобається в тому плані, що це таїнство все дуже якось у гарному сенсі мою душу лоскоче. Ось. Тобто мені подобається, наприклад, зайти й у православний храм, і в католицький храм, якщо я подорожую, і в мечеть я можу зайти. Мені це все дико подобається. Це, у моєму розумінні, дико красиво й усе в такому дусі. Але сам особисто я, радше, дотримуюся того, що в тому розумінні, у якому бачать це релігії, вища сила навряд чи існує. Тобто в моєму розумінні, напевно, щось та є: якась вища сила. Тому що в усього є творець. Навіть у вас: хтось вас створив...

– Упевнені?

– Ну, з іншого боку – так, іноді здається, що з іншої планети зовсім, звісно.

– Я думаю, що нас із вами точно звідкись надіслали.

– Можливо, так. З однієї планети.

– Мене раніше, вас пізніше.

– Ось. Але загалом мені здається, що щось є, але не в тому вигляді, у якому це подано в моїй рідній релігії, у православ'ї. Тобто якась вища сила, можливо, і є, але якось інакше...

Фото: Иван Дремин / Facebook

– У мами, пишуть, шизофренія. Вона періодично перебуває на лікуванні у психіатричних клініках. Це відповідає дійсності?

– У неї дійсно шизофренія, але на лікуванні у психіатричній клініці вона була лише один раз: коли це вже просто дійшло до якогось сказу. І тоді мої бабуся з дідусем, ми тоді всі разом жили, – вони викликали дільничного, викликали "швидку" – і, загалом, її відвезли у психіатричну лікарню – пролікували.

– А які вияви були?

– Ну, там повний набір: манія переслідування, голоси в голові, неадекватна поведінка: наприклад, вона могла взяти відрізати домофонний дріт сусідам, могла...

– Правильно. Сусідам, а не собі.

– Точно. Могла взяти виїхати в інше місто яке-небудь і там просто блукати. Наприклад, вона взяла сумку і поїхала в Єкатеринбург. Із її слів, якісь гопарі, які проїжджали повз неї машиною, вирвали сумку і поїхали. А там усе-усе-усе: речі, туди-сюди. І вона ходила там. Тоді як у неї є де жити в Уфі, є що їсти, вона ходила і жебракувала. Тобто такий вела спосіб життя: саме блаженний. Ось. І потім, коли повернулася, могла, наприклад, ходити із сокирою вулицею спокійно взагалі. Куртку вдягає, довгий пуховик – і сокиру, палицю якусь довгу. Невідомо, навіщо, від кого захищатися, на кого нападати... Просто бродити. Ось так.

– Спусковий гачок – це розлучення було з батьком, так?

– Я так розумію, із цього все посилилося, стало набирати більше обертів. Але вона й раніше була дивною дитиною. І в цього є свої якісь пояснення. Тому що виховання багатьох радянських людей досить специфічним було. У принципі, і зараз виховання – це велика проблема, та й завжди була. Але суто з досвіду моєї родини можу розповісти, що були такі моменти, як, наприклад, її батьки, мої бабуся та дідусь, могли просто – не від того, що вони їй лиха бажали, а просто через незнання – узяти піти кудись у гості, пити, куражитися, напевно, а її залишити саму, хоча їй три роки, удома. І потім вона щось накоїть – і її могли ще й насварити, я так розумію. І загалом усе це якось призвело до того, що вона була з підліткового віку вже досить такою тихою, замкненою й постійно шукала собі якісь... Їй потрібна була точка опори, яку вона в підсумку знайшла в релігії. Просто занадто сильно туди занурилася.

– Маму шкода?

– Так. Так звісно.

– Ви зараз їй допомагаєте?

– Так, теж потихеньку скидаю грошики – вона купує що-небудь миле. Моя сім'я чим відрізняється? Тим, що їм багато не треба. Дійсно, це не ті люди... Вони нібито, можливо, і не відмовилися, але просто незрозуміло, що вони з усім цим робитимуть. Наприклад, Merсedes їм подарувати, як хтось комусь дарує, квартиру там, іще щось. Більшості з них це взагалі якось... Навіть і не потрібно, чи що.

– А мама розуміє, що ви крутий?

– Я думаю, вона це зрозуміла ще з дитинства.

– Так...

– Тому що я завжди був крутим.

Мене виховували в дусі: "Ми тебе годуємо, ми тебе поїмо, ти в нас живеш. Шо тобі ще треба? Шо ти такий із себе весь дивний?"

– Вас виховувала переважно бабуся?

– Так, бабуся з дідусем.

– Разом із нею ви вірші писали. Так?

– Так.

– Що ще робили?

– Твори писали, уроки робили.

– Гарна бабуся?

– Гарна, але теж радянський менталітет у тому аспекті, що виховання – і погано знається, і мало що про це знає.

– Це мамина мама чи татова?

– Мамина. Тобто виховання в такому дусі, що "ми тебе годуємо, ми тебе поїмо, ти в нас живеш. Шо тобі ще треба? Шо ти, мовляв, такий із себе весь дивний?" Ну, і що мені не подобається в менталітеті радянських громадян – якщо мене вчителі лаяли на педраді чи ще десь, то вони завжди ставали на їхній бік. Вони ніколи не хотіли вислухати свою дитину, якось її зрозуміти. Вони завжди говорили: "Блін, ну що ж ти такий поганий?" Тобто були моменти дуже дивні. Наприклад, могла взяти розповісти якісь ситуації, які взагалі лівим людям не потрібно знати про нас, про нашу сім'ю. І просто розповісти про мене – що я вдома роблю, де я проматюкався чи щось ще. Така маячня, яка була...

– Ви хіба матюкалися коли-небудь?

– Це я зараз дуже правильний.

– Так, я подивився ваше інтерв'ю з Юрієм Дудем і зрозумів, що ви трішки цю мову знаєте.

– Ну, я б сказав, що я її знаю не з кращого боку все-таки. Це ж теж мистецтво. Можна матюкатися гарно, а можна матюкатися не дуже гарно.

– Але ви віртуоз російської лайки?

– Ні. Узагалі ні. Я думаю, віртуоз – це Лімонов був. А я так, аматор вуличний, вуличний боєць.

У дитинстві були такі ситуації, що ми з братом брали просто сухий "Роллтон", змішували зі спеціями і гризли: хотіли їсти

– Це правда, що вам у дитинстві нічого було їсти й у вас просто було відчуття голоду?

– Тут навіть не те що просто нічого було їсти, а радше якось ми залишалися так, що ми не розуміли, що нам їсти. Зараз поясню, як це. Наприклад, мати кудись пішла: до церкви там, на роботу – кудись на цілий день. Її все інше не особливо хвилює. Дід своїм життям теж жив. Він цікавий персонаж. Наприклад, йому скажеш: "Я приїжджаю з Москви, буду два дні вдома", – він зустрінеться з тобою, але, якщо він запланував уже, що йому цього дня треба по гриби сходити, він піде по гриби. Ти можеш приїхати – і полетіти назад, у принципі. Він піде по гриби. У нього свій графік якийсь. І якісь справи у нього свої. Дача, не дача, ще щось. А бабуся любила дуже шопінг такий, ринковий. Тобто йшла – і цілими днями її теж не було вдома. І були такі ситуації, що ми з братом – незрозуміло, що робити. Умовно, мені п'ять років, а йому 10. Ми брали просто сухий "Роллтон", локшину швидкого приготування, змішували зі спеціями – і її гризли: хотіли їсти. І загалом коли я кажу, там, що я голодував, я, можливо, це, звісно, дещо перебільшую в тому аспекті, що їжа була, але саме менталітет дуже голодний. В аспекті, що – "воду не лий сильно, напір має бути маленьким... Цього не можна їсти більше, ніж два шматки... Цього взагалі не можна їсти, бо це на свято..." Тобто все дуже ось так, ось так.

– Це відчуття голоду пам'ятаєте зараз? От фізичне відчуття голоду, коли хочеться їсти, а нічого?

– Чесно, я вже дуже багато наївся за ці роки. Тому не брехатиму.

– А знаєте, чому я запитую? Я бачив багатьох людей, які голодували. Вони не могли наїстися все життя. Ось Людмила Гурченко, наприклад, та інші люди, які блокаду пережили, – вони їли постійно ніби про запас, вони пам'ятали фізично голод.

– Я можу якось із цим погодитися. Тому що мені, наприклад, бракувало в дитинстві можливості безперешкодно мати, скільки я хочу, солодощів або фруктів. Я дуже люблю солодке. Я можу його їсти хоч щодня у величезних кількостях. Навіть через цей спосіб життя протягом останнього року кілька кілограмів зайвих набрав. Як мені здається, зайвих. Насправді це непомітно більшості людей, але для мене вже відчувається. Я завжди звик бути худим, а тут дивлюся: "Оп, десь щось я поїв круасанчиків багато якихось". Тобто в мене є таке, що я не можу наїстися солодким.

– Вас хотіли в дитбудинок віддати, просто відправити...

– Мене лякали. У школі мріяли, щоб мене віддали в дитбудинок. Так. А інші лякали. Тобто сім'я радше лякала, ніж хотіла.

– Чи боялися ви дитбудинку?

– Звісно. Як вогню.

– А ви знали, що там?

– Ну, я знав із байок якихось, що там усе дуже погано, що там жорстке життя, жорстка дідівщина й загалом не так усе буде добре, як удома, усе-таки.

– Ви вчилися у школі на двійки, не ладнали з однокласниками, дитинство було непростим, як я розумію, але ви займалися боксом. Успішно?

– Із шостого до восьмого класу – два роки десь я займався боксом. І можна, напевно, сказати, що була успішна дорога якась. Тому що на перших своїх змаганнях, це було за чотири місяці після того, як я пішов, я відразу зустрівся з чемпіоном Башкирії, і, у принципі, дав йому гідну відсіч. Але програв. І мені завжди бракувало в боксі саме сили волі, тому що, коли я був дитиною, багато було в собі невпевненості. І досі вона залишається, звісно, у якихось обсягах.

– Досі?

– Так, звісно, досі залишається. І ось мені бракувало завжди того, що трохи треба дотиснути – і все. Потім, після цього, був момент, коли я виходив проти чемпіона всеросійського турніру "Динамо", а я займаюся – не знаю, рік, може. Теж програв трохи зовсім, у фіналі знову, удруге. Потім на чемпіонаті Башкирії я друге місце посів. Це найвища точка була моя. Тоді ще категорія була смішна: у дусі "41,5 кг". Я боксував із пацаном одним: він із кікбоксингу, по-моєму, чемпіоном Росії був. Ну, теж мені трохи зовсім забракло. І знову я програв. Я постійно плакав. Тобто я завжди, коли програвав, плакав. Я йшов і плакав, і скаженів, і бив роздягальні, і все таке. Але я розумів, що мені трохи забракло. А з іншого боку, у мене не було тоді апріорі якоїсь мудрості, звісно, і бракувало розуміння такого: не міг я змиритися з тим, що я програв. А зараз я б на це дивився так, що "блін, чуваче, та все круто. Ти займаєшся півтора року, і тобі трохи забракло, щоб виграти чемпіонат Росії з кікбоксингу". Це ж круто взагалі максимально. Там люди займаються по сім-вісім років.

Фото: Иван Дремин / Facebook

– Зараз я у вас буду перепитувати. У юності, пишуть, ви багато хуліганили, перебували у вуличних об'єднаннях, зокрема радикальних, ультранаціоналістичних поглядів. Так?

– Так.

– Так. Пишуть, що у вас була своя підліткова банда, особисте ОЗУ. Так?

– Ну, ОЗУ я б це не назвав. Так, збіговисько шпани.

– Багато вас було?

– Людей 10–20, напевно.

– Ви були лідером?

– Я – так. Я хотів бути. Мені подобалася роль лідера.

– Як лідер підете.

– Ну... Сподіваюся, що не піду вже.

– Добре. Ви займалися вимаганням грошей. Так?

– Ну, я б не став, напевно, так говорити. Особисто я не займався. Якісь люди навколо мене могли, наприклад... Ну, в дусі, знаєте: суто шпана. Наприклад, "завтра принеси..." Ну, не знаю: якось за розмову чіпляють, людина цього не вивозить усього – і їй кажуть: "Завтра принеси тисячу рублів. Інакше тобі буде погано". Ось так.

– Несе дві.

– Іноді, може, і дві.

– Так. Що ще ви робили такого?

– Ну, були різні неадекватні моменти. Могли просто когось, там, зачепити, докопатися, комусь надавати стусанів. Іноді сильно. Тобто це суто шпана така.

– Чи правда, що ви вели зошит, де записували, кого треба побити, а кого вбити?

– Так, є таке. Ще я шукав його, коли приїжджав нещодавно, але, блін, не зміг знайти, на жаль.

– Тобто просто у вас була графа: кого побити і кого вбити?

– Так. Усіх, хто мені якось насолив десь, щось якось сказав. Найчастіше я це робив не на місці, а, наприклад, коли я міг зрозуміти, що суперник у той чи інший спосіб має перевагу наді мною... Але з іншого боку, я і пробачити цього не можу, тому що я вихований інакше. Я зазначав, що "ми розберемося, але зробимо це пізніше. Але ми обов'язково розрахуємося з тобою".

– Убити багатьох хотіли?

– Я тоді думав, що хочу всіх вбити, якщо чесно. Тобто я прямо завжди говорив: "Шкода, що..." Насправді я цього не хотів. Тому що десь усередині я завжди був доброю людиною. Мене навіть вчили так. Я став таким: це ніби захисна реакція. Мене вчили з дитинства, бабуся, наприклад, що битися – це погано. І я дійсно говорив, коли мені було п'ять років... Коли мені говорили "ходімо битися", я казав: "Битися – це погано". І тому ця доброта однаково завжди якось неусвідомлено пересилювала агресію. І в підсумку мене Бог якось убезпечив, як я це називаю, від цього.

Я думаю, що я у в'язниці чудово б узагалі жив

– У поліцію ви часто потрапляли?

– Чесно? Не було жодного разу, щоб мене до відділку відвезли. Затримали й відвезли у відділок. Ось до Москви переїхав... Уявляєте? В Уфі жодного разу не було такого, щоб мене взяли й відвезли, а в Москві двічі було. Одного разу я там стусанів надавав одному хлопчикові, а іншого разу мене з алкоголем загалом упіймали на Патріарших ставках. А в Уфі жодного разу такого не було. Одного разу мені виписали штраф. І мене саме викликали. І я приходив, тому що я розумів, що – куди втечеш із підводного човна? І приходив. Було десь два-три інциденти. Тобто були заяви в поліцію на мене, якісь обговорення.

– Що можете потрапити до в'язниці, ви розуміли?

– Так.

– Не страшно було?

– Страшно було.

– Ну ось просто боялися?

– Ну, так. Це дуже стресова ситуація була. З одного боку, у мене був такий тотальний нігілізм – мені нічого не страшно, я не маю майбутнього... Тобто я так вважав. Я й зараз так вважаю, хоча я дуже багато працював і працюю, мені однаково якоюсь мірою пощастило в житті, дійсно. Але за всього нігілізму, якщо повертатися до цього, було таке, що однаково, звісно, я лягав спати, наприклад, – і в мене був шалений стрес, і я себе заспокоював тим, що, не знаю – "Тупак Шакур сидів у в'язниці – отже, і я впораюся. Це корисно буде". І загалом – я не знаю – я готувався завжди...

– До гіршого.

– Ну, до такого життя. Я завжди був у пошуках сім'ї якоїсь, тобто саме сімейних цінностей, яких мені не вистачало в житті, у реальній сім'ї, якоїсь згуртованості, турботи одне про одного. І тому я завжди орієнтувався на якесь майбутнє, пов'язане саме з якимись об'єднаннями. І оскільки ще грошей не було, то зазвичай ідеалами ставали якісь кримінальні об'єднання. Але насправді я просто шукав сім'ю. Це типова проблема того, як підлітки опиняються в якихось формуваннях і об'єднаннях.

– Це правда, що ви випустили одного разу детальну відеоінструкцію, як правильно збирати передачі в СІЗО?

– Так.

– Що там було?

– Це стосувалося "московської справи". І там був хлопець, по-моєму, він зараз сидить, Єгор Лєсних його звуть. Я вже не зовсім пам'ятаю всі деталі цього моменту. Ми зустрілися з його дівчиною, із хлопцями-активістами і зняли відео, як можна допомогти, наприклад, тим, хто потерпає через "московську справу", та іншим хлопцям, які страждають, так би мовити, від політичних статей, за свої погляди чи ще за щось, і показали, як це правильно все зробити: як правильно зібрати передачу і як її віднести. Я потім сам пішов, відніс, підписав. Це відео в мене в YouTube, по-моєму, досі є. Щоправда, на нього "17+" поставили. Якщо я його не приховав. Я не пам'ятаю. Може, приховав – може, і не приховав.

– Як вам здається, ви у в'язниці вижили б?

– Я думаю, що я в тюрмі чудово б узагалі жив.

– Навіть так?

– Так.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Після школи за результатами ЄДІ ви не вступили в жоден виш. Пішли працювати?

– Я спробував улаштуватися на роботу в готель у центрі міста Уфа.

– Директором?

– Мені дуже хотілося бути директором, але, на жаль, мене хотіли влаштувати адміністратором. Я знайшов на "Хедхантері"... Є такий сайт у нас: headhunter.ru. Ну, щось на кшталт резюме там свого залишаєш: "Мене звуть Ваня, мені 18 років, я нічого не вмію. Хто-небудь, заплатіть мені грошей". Такий посил. І якісь люди на це відгукуються. Ось я загалом прийшов і кажу: "У мене немає освіти, нічого немає. Я щойно школу закінчив. Ось хочу працювати". Мені запропонували. Сказали: "Ти можеш місяць попрацювати помічником адміністратора. Місяць. Якщо все нормально буде, то ми тебе візьмемо на роботу. А за цей місяць ти нібито нічого не отримаєш. Просто так постажуватися. Та й то – на роботу візьмемо так, що ти залишишся помічником адміністратора і отримуватимеш 16 тис. на місяць".

– Це небагато. Так?

– Ну, 16 тис. руб. – це приблизно 5 тис. грн. Як ви думаєте, це багато? Я думаю, що не дуже за місяць. Ось. І я такий: "Так, окей, гаразд". Один день відпрацював, а наступного дня просто не прийшов. Ну, було огидно це моєму єству.

– А готель гарний був?

– Так собі. У нас не дуже гарні готелі. Мало взагалі де я бачив гарний готель. Потім я влаштувався... За що мені досі соромно: що я іншим людям перегородив дорогу. Я одного разу влаштувався працювати в магазин канцелярії продавцем, сидіти і продавати. Я прийшов – там була співбесіда, були люди: якісь – бабусі, дідусі, якісь – такі самі молоді, як я, яким нікуди піти. І ось мене вибрали з-поміж претендентів. Я такий: "Так!" І я чогось засидівся: музику слухав, серіали дивився... Я просто наступного дня встав о п'ятій вечора. Тобто нікуди я не пішов, ні на яку роботу. І все. А до вишів я дійсно намагався вступити, але радше мені це треба було не тому, що я хочу кудись, а просто тому, що я хотів відкосити від армії.

– Але в армію вас не взяли?

– Не взяли.

– Чому?

– У мене плоскостопість. Усе виявилося набагато простіше, ніж вступити до вишу.

Як то кажуть, багаті теж плачуть. Тим паче ті, хто раніше був бідним.

– Ну, ось я на вас дивлюся... Ви таким вуличним підлітком були – так? – із пораненою душею, як мені видається. Дитячих травм багато було? Накопичилося?

– Так, звісно. Досі все розгрібати доводиться. І я думаю, ще не один рік доведеться.

– Досі?

– Так. Працюю із психотерапевтом, п'ю антидепресанти. Багато наслідків різних.

– П'єте антидепресанти?

– Так, п'ю.

– Навіщо?

– Ну тому що мені погано.

– Ну, вам чому погано? Ви досягли такого успіху в такому ранньому віці... А що ж не так?

– Як то кажуть, багаті теж плачуть. Тим паче ті, хто раніше був бідним. Усе просто. Ну ніби в усіх насправді свої проблеми. Я це зрозумів, коли, як ви кажете, домігся успіху. В усіх людей у житті завжди знайдеться чому хвилюватися. Інше питання – як ти до цього будеш ставитися. Це перше. І друге – наскільки твоя психіка зранена.

– Багато п'єте антидепресантів?

– Один.

– Щодня?

– Намагаюся. Але іноді пропускаю. Не навмисно. Забуваю.

– Щоб добре засинати?

– Ні, спав я завжди чудово, і навіть занадто. Я взимку взагалі сплю по 12 годин. Що мене шалено напружує. Хочеться більше в житті встигати, ніж просто спати. Ось. У мене саме тривожні розлади, тривога, панічні атаки – ось таке.

– Депресії?

– Так, ось таке. Чому я багато солодкого їм? Зокрема й тому: заїдаю смуток загалом.

Інститути наші – це якась підготовка до в'язниці. Школа, армія – і далі ось у в'язницю був би чудовий шлях узагалі для мене

– Чому ви стали займатися музикою?

– По-перше, тому що... Напевно, скажу інакше. Усе-таки не перераховуватиму якихось пунктів, не буду вдаватися в теорію. Просто був момент такий, що я закінчив школу і розумію, що далі мені або йти в армію, чого я не хочу...

– А не хотілося в армію?

– Не хотілося. Я можу пояснити чому, якщо цікаво.

– Так, цікаво.

– Не хотілося йти в армію, тому що в нашій, принаймні в моїй країні... Не знаю, як у вас. У моїй країні в армії, найімовірніше, ти втратиш рік даремно. Це не кажучи про те, що зараз я взагалі вже дотримуюся більш пацифістських поглядів на це. А тоді я просто розумів, що це нерентабельно, чи що – втрачати рік життя. Тому що, найімовірніше, ти його втратиш. Більшість моїх знайомих і друзів, хто був у армії... У мене двоє найкращих друзів були в армії. Вони, як мені здається, виправдовують усе це вже постфактум. Вони ж у неї сходили. Що нібито не дарма це було. Але загалом те, що вони розповідають, як вони там жили і чим займалися...

– Погано жили?

– Так. Пневмонія, нудьга, дурні різні завдання від вищих чинів, однаково сяка-така дідівщина, ну і ставлення там нелюдське у людей. І взагалі дах їде. Тобто це як у в'язниці сидіти. Щось таке. Інститути наші – це якась підготовка до в'язниці ніби. Я це так особисто бачу. Школа, армія – і далі ось у в'язницю був би чудовий шлях узагалі для мене. Тому що школу теж можна порівняти із в'язницею, принаймні у якій я навчався. Тому що це ще гарна школа, особливо у нас на районі вважали. Тому що там немає такої культури... Узагалі погано люди розуміються на вихованні загалом. Вони думають, що треба лаяти тебе, лякати тебе – і тоді ти зрозумієш. Те саме і внутрішні органи, поліція – вони тільки лаяти можуть. Тобто "ми тебе посадимо". Здуріти. Від цього просто ще більше їх ненавидіти починаєш і ще більше наперекір робити. Особливо якщо підліток.

– Отже, музика.

– Музика. Так. Я розумів, що або армія, чого я не хочу, або інститут, чого я теж не хочу, тому що я взагалі не полюбляв учитися, тим паче, тому, що мені нецікаво. А чітко розуміти, що мені щось цікаво, щоб для цього ще вчитися п'ять-шість років, – такого не було. І я дивився якось ось усередину себе і думав: "Що ж мені робити?" Я почувався, ніби я на краю урвища і мені треба якось рухатися почати, якийсь крок уперед зробити. І щоб не впасти, я знайшов якусь точку опори в тому, що насправді завжди протягом всієї моєї підлітковості, мого дитинства – завжди в мені час від часу прокидалося. В 11 років, наприклад, я написав свою першу пісню із братом разом. Він музику написав на клавішах, а я текст накидав. Придумав собі псевдонім смішний.

– Який? Чи ви не пам'ятаєте?

– Пам'ятаю. Я був фанатом репера Ліла Вейна. І я придумав собі псевдонім Ліл Ван. Дуже оригінально. В 11 років написав пісню про те, як мені тяжко жити, коротше кажучи. Потім я цю справу закинув. Але я однаково слухав дуже багато музики постійно. Це реп, реп, реп із дитинства. Особливо західний. Реп, реп, реп постійно був зі мною. Потім я у 16 років записав трек уже на студії, але його не випустив.

– Бабуся гроші дала?

– Та в мене звідкись були вони. Ні, бабуся мені гроші давала, коли я вже був Face-ом. Але я вже все віддав. Тобто я нічого не забув. Тоді я не міг це віддати, а зараз уже всім віддав, я думаю.

– Бабуся задоволена?

– Так. Я сподіваюся на це. Про що ми говорили?

– Про музику, перші пісні.

– Так. Тобто в мені завжди це спливало загалом. І навіть коли я був, наприклад, правим, я хотів якийсь правий реп читати.

– Ви хотіли тільки реп?

– Ось завжди в мене було, так. Мене передусім цікавив реп. Раніше принаймні. І в підсумку я такий. А чому ні? Я бачив якихось артистів, хлопців-початківців, у яких усе ніби починає виходити. Мене це надихнуло, і я подумав: "Блін, чуваки щось роблять, ніби якось їздять, цікаво живуть. Прикольно". Мені завжди хотілося цікавого життя і працювати на самого себе, і заробітку, який буде якимось таким, що мені не доведеться працювати реально до сьомого поту.

– Працювати без просвітку не хотілося?

– Ну, працювати однаково доводиться. Але просто є різниця між тим, щоб викладатися, займаючись  улюбленою справою, і викладатися, займаючись не улюбленою справою, а просто заради грошей.

– Звісно. Чому Face?

– У мене була толстовка North Face, відома марка. Я постійно в ній ходив. Купив її у друга за 500 рублів. Моя улюблена толстовка свого часу. І це було саме тоді, коли я почав читати реп потихеньку. І я такий подивився і думаю: "Блін, чому б не зробити це фішкою?" Тоді ще не була такою популярною ця марка в Росії та СНД. Я думав носити North Face і якось назвати себе схоже. Я тоді ще придумав якісь дивні назви. Мені подобалася культура інтернету, вебпанку якогось. І я такий: "Назву себе Webpunkface". Потім такий: "Залишу просто Punkface". І вирішив поділитися із братом рідним цим. І він мені запропонував, як дуже часто пропонує чудові рішення в життя донині: "Ти не хочеш залишити тільки Face"?

– Коротко і зрозуміло.

– Так, коротко і зрозуміло. Я кажу: "Знаєш... Я так подумав... А чому б і ні?" Так і залишилося.

Фото: Иван Дремин / Facebook

– Пісні ви пишете довго?

– Раніше писав швидше. Це було зазвичай від 15 хвилин до години. Зараз я основу закладаю десь за годину-дві на одну пісню, але потім я ще її шліфую довго. Я вже інші основи готую, але я завжди, коли готую нові основи, повертаюся до старих, усе, наприклад, проспівую, зачитую якось у себе в голові, і десь щось можу виправити. Я завжди прагну до моменту, коли я на студію потраплю і почну запис, щоб максимально це було відшліфовано і мене влаштовувало. І навіть коли на студію приходжу, перш ніж зайти записуватися, я вмикаю біт, ставлю текст на компі – і дивлюся, дивлюся, дивлюся. Я маю бути впевненим максимально, що мене все влаштовує.

– Коли ви пишете пісню, ви відчуваєте, що відкривається якийсь контакт? Чи відчуваєте, що хтось вами керує в цей момент? Чи це просто складання віршів, у музику переведення, робочий такий момент? Це осяяння чи це робота?

– Знаєте, є Instagram, де викладають ваші відповіді на коментарі. Ось ваш Instagram-акаунт, і там викладають, які вам пишуть коменти – і як ви на них відповідаєте.

– Невже? Уже й таке є?

– Є. І от скажіть чесно: ви почуваєтеся чудово, коли гарний жарт, наприклад, вам вдається?

– Приголомшливо.

– От я почуваюся точно так само, коли вдається гарний жарт і коли пишу пісні. Ось можу так відповісти.

– Заради чого ви пишете і співаєте? У вас є відчуття: "Я це роблю, тому що..."? Чи це ваше єство?

– Передусім мені це подобається. І наразі я не уявляю свого життя без цього. Це моя головна самореалізація в житті. Мені подобається це. Саме створення тексту. Ну і загалом створення якоїсь музики. І мені завжди насправді хочеться ще зробити так, щоб це було близьким для великої кількості людей, тому що мені хочеться стати таким артистом, який буде людям корисним. Не просто робити свою улюблену справу, а ще й бути корисним, щоб люди могли свої серця з моїм покласти поруч і зігріти одне одного. Ну, завжди мене музика рятувала. Ще до того моменту, як я почав робити музику, я завжди чудово почувався, коли я слухав музику. Тобто це завжди було моїм порятунком якимось від того, що відбувається навколо. І я сподіваюся, що те, що я роблю, комусь так само допомагає, що для когось це... Ось мені погано, наприклад, я ставлю – і мені добре. Ось так.

– Про людей, які можуть покласти свої серця з вашим поруч. Скажіть, будь ласка: для кого ви пишете музику? Хто ваша публіка? Хто ваша аудиторія? Ви собі її уявляєте?

– Коли я тільки починав, це були підлітки. Загалом це зараз теж переважно підлітки, я думаю, але вже ближче до 18 років. Тому що молодші діти – вони все-таки слухають інших, я так розумію, виконавців уже. Можливо, це просто моя молодь, яка зі мною підросла.

– Яка росте з вами.

– Так. Я помітив, що зазвичай між артистами та їхньою аудиторією є різниця десь 5–10 років. Тому що завжди люди тягнуться до артистів як людей творчості, як до чогось не тільки корисного з погляду, що послухав – сподобалося, подивився – сподобалося, а ще з того погляду, що, можливо, ці люди знають щось, чого не знаємо ми, і ми хочемо теж у них чогось навчитися і знайти підтримку. Там, друг, брат, батько... І ось найчастіше цей формат – батька або брата старшого – є. Ось у мене, наприклад, є формат старшого брата. Мені 24, і моя аудиторія – приблизно 16–19, можливо, 20. Ну, якийсь головний кістяк. Наприклад, в Oxxxymiron-а... Йому 36, по-моєму, чи десь так. І в нього, я так розумію, мого віку. Можливо, навіть дещо старші. Ну, якийсь кістяк. Там теж 20–30, напевно. Але загалом дуже різношерста зараз аудиторія в мене. Мене це, з одного боку, тішить, тому що я розумію, що ці люди прийшли на концерт саме на мене, я їм подобаюся, і це стопудово. Тому що коли ти бачиш, що тут стоїть конкретна людина, якій 15, а тут, у VIP, сидить людина, якій 40, і вона прийшла з такою самою подругою або другом, то ти розумієш, що, блін, це круто і людям, мабуть, подобаюся дійсно я. З іншого боку, складно проводити аналітику якусь. Тому що те, що ми бачимо на концертах, і ті цифри, які можна вивантажити із соцмереж якихось і платформ, – вони різняться. Ось так.

Я не працюю музикантом так, як крокодил Гена працював крокодилом у зоопарку. Це не все моє життя.

– Вам 24 роки, і вас слухають мільйони. Скажіть: зіркою ви почуваєтеся? Тільки чесно.

– Якоюсь мірою – так. Тому що складно не почуватися зіркою, коли до тебе підходять сфотографуватися, наприклад, одна людина, друга, третя... Ну, хіба ви не знаєте? Це є. Хочеш – не хочеш, але цього відчуття не забрати. Але з іншого боку, я зараз намагаюся, останнім часом, ставитися до цього всього так, що я працюю музикантом. Тобто це просто моя робота. Я не працюю цим так, як крокодил Гена працював крокодилом у зоопарку. Це не все моє життя. Моє життя – воно різне. А це просто ніби справа головна в моєму житті і моя за сумісництвом робота. Я до цього ставлюся просто зараз. Тобто, наприклад, є людина, яка працює слюсарем, є – яка працює дистриб'ютором, менеджером або ще кимось, рекламником, а я ось працюю музикантом, наприклад. А якими вже будуть наслідки цього, який рівень ажіотажу навколо мене – це вже те, про що я намагаюся не хвилюватися.

– Ви знаєте, я зараз згадав – у Радянському Союзі був мегапопулярний, найкращий футболіст радянського футболу Олег Блохін. Я не знаю, чи вболівальник ви.

– Так, знаю. Ну, я люблю футбол.

– Він прославляв київське "Динамо", збірну Радянського Союзу. І 75-го року його визнали найкращим футболістом Європи, йому вручили "Золотий м'яч".

– Сильно.

– Так. Ми дружимо з ним, і він мені каже: "Ти знаєш, у 23 роки мені вручили "Золотий м'яч" – і я з'їхав із глузду. У мене почалася зіркова хвороба". А у вас зіркова хвороба була?

– Так, 2017 року, коли в мене з'явилася широка популярність, слава, у мене була зіркова хвороба. Я поводився досить-таки огидно.

– У чому це мало вияв?

– Ну, у моїх емоціях, у моїх звичках. У тому аспекті, як я спілкувався, поводився з людьми.

– Погано?

– Ну, так.

– Грубо, по-хамськи?

– Грубо, так. Тобто це було навіть не тому, що я був такою поганою людиною, а тому що я просто не знав, як поводитися. Мені було складно.

– І ви були маленьким.

– Зокрема, так. У мене один день іде за три. І я протягом останніх років дуже виріс, подорослішав. А тоді дійсно ще я був юним. Хоча це було, здавалося, нещодавно, але вже в мене в голові й усередині мене минуло начебто багато років. Ось. Було, так, таке. І навіть близькі мої якось зазначали, що були якісь пікові моменти восени 2017 року, коли я був просто жахливим. І було два шляхи: або я піду ще гіршим і стану кончелигою якимось, або я...

– Кончелига – яке гарне слово...

– Так.

– Запозичу його у вас.

– Або я, словом, стану нормальною людиною.

– Вирулю.

– Так.

– Вирулили?

– Так, я дуже радий, що ви в мене щось запозичите. Я думав, я вас нічим не зможу здивувати, якщо чесно.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Уже дивуєте. Усе нормально. Скажіть, будь ласка... Ось ви давали інтерв'ю Юрієві Дудю. Цікаво було?

– Ні.

– Чому?

– Ну, було цікаво, що я розумів, що це мені дасть щось. А саме інтерв'ю якось не дуже цікавим було. Ну, я не знаю чому.

– Ну, скільки мільйонів воно вже набрало?

– Ну, 10 із чимось.

– Я думаю, більше буде.

– Можливо.

– Думаю, що 15.

– 15, напевно. Десь так.

– Ну, це немало. Чи не так?

– Чимало. З погляду комерційного це добре, але з погляду того, чи було тоді цікаво спілкуватися, – ну, чогось не дуже. Тобто я це не запам'ятав так, що мені це було цікаво. Я прийшов, наговорив чогось. Тоді вже, може, мені й було цікаво. Я вже зараз не пам'ятаю. Просто зараз якісь спогади залишилися – немає такого, що це було просто суперцікаво.

Я плачу досить податків у своїй країні, щоб обурюватися, якщо мене щось не влаштовує в ній

– Скажіть, будь ласка: популярність як ви відчуваєте? Окрім того, що підходять люди фотографуватися?

– Так, що бачу, що хтось, наприклад, чекає на мою музику нову. Заходжу кудись – і просто хочеш, не хочеш – ти бачиш якісь коментарі. Ти можеш їх не читати, але ти їх бачиш просто. Оп! – там пишуть: "Ми чекаємо... Найкращий". Навіть деякі люди пишуть це просто з якоїсь установки інтернету. Там, вийшов альбом у когось – секунда минула – вони пишуть: "Найкращий альбом на планеті". Ти однаково це бачиш і розумієш, що велика кількість людей цікавиться тим, що в тебе відбувається в житті. І коли твоїм життям цікавляться не тільки твої близькі, родичі та друзі, то, напевно, ти можеш себе вважати популярним.

– Я чому заусміхався? Я взагалі люблю іронію...

– Я знаю.

– І самоіронію дуже люблю.

– Я теж.

– Я свого часу літав багато з київським "Динамо" і збірною України, у делегаціях. І я згадав випадок зі збірною України, ще Андрій Шевченко грав. Ми стоїмо перед вильотом в аеропорту, і всі зірки... І люди підходять до мене і беруть автографи. І поруч стоїть мій друг, він був віцепрезидентом федерації футболу, дуже дотепна людина, Борис Михайлович Воскресенський. Він так на це подивився, подивився на Шевченка і каже: "Ви від популярності не втомлюєтеся?" Скажіть: ви від популярності не втомлюєтеся?

– З одного боку, є таке. Можливо, мені б хотілося, щоб я йшов вулицею – і ніхто ніколи мене не чіпав і просто не дивився на мене, і не обтяжував мені якимись своїми життєвими...

– Не вантажив, словом.

– Не вантажив мене. Не те щоб мені це тяжко дуже, але просто не завжди є такий настрій. Ось. Тобто я екстраверт зі своїми, я екстраверт, коли я розкриваюся, але загалом із людьми я інтроверт. І мені це... Ну, краще не треба загалом. Зайвого спілкування краще не треба. У цьому аспекті нібито мінус. З іншого боку, я не можу заперечувати того, що в дитинстві, коли мене ніхто не чув, я дуже хотів, щоб мене почули. І зараз я це маю. І якби в мене запитали, наприклад: "Чи хочеш ти, щоб із тобою ніколи не фотографувалися і тебе ніколи не чіпали?.."

– "Не хочу".

– Я б не зміг на це відповісти, тому що я дійсно не знаю. З одного боку, так, тому що хочеться, щоб хтось в інтернеті знав, хтось в інтернеті щось слухав, писав, якось ділився тим, чим я займаюся, – і цього досить. От у житті неначе мене немає для людей. Ось так. З іншого боку, у цьому є свій прикол. Ну, це ж незвично щонайменше. А я люблю незвичайне щось. Мені подобається бути не таким, як усі, із дитинства.

– Іване Тимофійовичу, ви багато заробляєте?

– Я скажу так: я плачу досить податків у своїй країні, щоб обурюватися, якщо мене щось не влаштовує в ній. Ось так.

– Ви заможна людина?

– Ні.

– Не заможна?

– Я себе не вважаю заможним. Тобто "заможний" – це дуже широке поняття.

– А податкова вас вважає заможним?

– Про це треба у податкової запитувати.

– Так... Для чого вам гроші? Скажіть.

– Передусім я їх витрачаю на те саме, на що витрачають усі. Наприклад, квартира.

– Ви купили квартиру вже?

– Ні. Ще ні.

– Але ви хочете купити в Москві?

– Насправді тут у мене спірне питання. Тому що я досі вагаюся між тим, де я будуватиму своє сімейне майбутнє, у якій країні це буде і в якому місті, – де я готовий без страху пустити в це життя нові обличчя.

– Тобто поки що ви винаймаєте квартиру?

– Поки що я винаймаю квартиру. Ми винаймаємо удвох.

– Але машина у вас є?

– Немає.

– Ви пересуваєтеся на таксі?

– Так.

– На що ви витрачаєте гроші?

– На їжу, на солодощі, на оренду житла, на одяг: ну, так, у міру. Ну, я можу для звичайної людини на кругленьку суму затаритися раз на кілька місяців.

– Але ви відкладаєте щось?

– Намагаюся, так, щось відкладати, як кажуть, на чорний день. Ну, шо я кажу? На творчість я витрачаю: кліпи знімаю недешеві часто, музику завжди треба записати, звести, обкладинки...

– Тобто ви знаєте, що робити із грошима?

– Не так, як мені б цього хотілося. Тому я планую, так би мовити, зробити фінансовий переворот для себе у кращий бік. Але загалом я вважаю, що наразі, останніми роками я досить грамотно для свого віку – і з огляду на те, що я не бізнесмен, не інвестор тощо – я досить грамотно розпоряджаюся тим, що я маю і що я отримую.

Я можу марихуану покурити. І не приховую цього. Пишаюся цим.

– Що для вас алкоголь?

– Алкоголь для мене... Зараз це передусім зв'язок з Уфою, зв'язок із ностальгією.

– Так...

– Коли я випиваю, я зазвичай це роблю в якійсь компанії... І навіть якщо я роблю це не в компанії, то все одно я випиваю тому, що мене закликає коріння мого життя.

– Кличе Уфа.

– Так, кличе Уфа. Це дає мені якесь відчуття, що я сиджу з друзями, а друзів мені дуже не вистачає в Москві, вони живуть в Уфі, обидва. І це дає мені якесь відчуття, що дружній якийсь відбувається контакт. Тому що з ними – так уже вийшло – ми завжди випивали майже або щось ще робили. Ну так от вийшло.

– Коли ви вперше напилися?

– У п’ятому класі. Було мені 11 років. Я напився коктейлю "Блейзер", дуже популярним був тоді. І було дуже дико. Ми пили один "Блейзер" – одного смаку був, вишневий. Потім пили "Блейзер"-диню. Потім сигаретою пропалили пляшку, запустили туди дим – і викурили дим...

– Це правильно, так...

– Це обов'язково. Якби не дим, то це було б ще краще, але тоді це було б уже зовсім... Я думаю, я б зараз тут не сидів, напевно. І цей дим весь – теж його всі викурили, сигарет накурилися, усе перемішали, усе випили – і все: і потім мене понесло. Я блював, коротше.

– Це буває.

– Так.

– А ви часто пили, багато пили відтоді?

– Ну, часто, але я б не сказав, що я був видатним якимось алкоголіком на тлі всіх. Тобто це було просто регіональне, молодіжне життя.

– Сьогодні, у зеніті слави, що ви п'єте?

– Я п'ю досить рідко. Особливо коли я перебуваю в Москві, у роботі. Тому що... Ну я не знаю. Я взагалі намагаюся не пити.

– Але якщо є привід.

– По змозі намагаюся за здоров'ям стежити, але якщо привід, ми п'ємо зазвичай вино.

– Ось так? А дим?

– А що "дим"? А який вас саме цікавить?

– Він в Уфі залишився, дим.

– Амстердамський чи московський дим? Який вас цікавить?

– До речі, про дим. Наркотики є у вашому житті?

– Наркотики – тільки якщо легкі. Я можу марихуану покурити. І не приховую цього. Пишаюся цим.

– Що ви відчуваєте, коли покурите марихуану?

– Мені добре. Як і всім, я думаю, практично.

– Творчість іде?

– Ну, так. Я взагалі не люблю писати під впливом чогось. І загалом хотів би прояснити, що немає такого, що я часто курю. Тобто, наприклад, я можу за рік це зробити один раз.

– Але на рік уперед вистачає?

– Не завжди. Якщо це відбувається саме в Амстердамі, це одне з моїх улюблених місць у Європі... Двічі там був – нічого не пам'ятаю.

– До червоних ліхтарів не дійшли?

– Ні, ми були там, дивилися ніби у вікно. Прикольно, цікаво. Але загалом якщо що-небудь узагалі з так званих наркотиків мене цікавить, то це тільки дві речі. І то – я намагаюся від них максимально дистанціюватися в житті. Але я можу допустити дві речі тільки: це алкоголь і це марихуана.

– Ви ж навіть у себе на підвіконні свого часу вирощували марихуану. Так?

– Не на підвіконні. У мене був цілий гербарій, скажімо так.

– Приємно з фахівцем поговорити. Гербарій, так...

– Я досі знаю, як це робити. І загалом думаю, що коли-небудь я однаково знову вирощу.

– Ви на продаж вирощували?

– Ні, ні. Просто.

– Для себе?

– Ну так, просто.

– Росла?

– Росла прекрасно, чудово.

– Ви сказали, що трапляються панічні атаки. Це як? Ви чогось боїтеся? Чи що відбувається?

– Зараз це не так яскраво. У мене зараз ось просто звичайний тривожний стан. Навіть зараз він такий, що це як розмазана панічна атака.

– Ось зараз є таке?

– Так, так.

– Просто зараз?

– Так. Тобто я весь час переживаю. У мене весь час всередині якесь відбувається переживання. Мені весь час хочеться відпочити, не вистачає дихання трошечки. Може здатися, що мене десь кольнуло... Тобто така тривожність є, переживання. А загалом що таке взагалі панічна атака, як це було в мене? Це ось 17-го року, коли почалися проблеми яскраві такі психічні, – у мене почалося так, що, наприклад, ти сидиш – хоп! – різко тобі здалося, що у тебе щось у голові якийсь мінішумок. Ти починаєш різко боятися. Я сидів за комп'ютером – хоп! – у мене голова вбік, нога – ось так. Неначе бігти кортить різко. Навіть кажуть, що є такий вид терапії: що люди можуть просто, наприклад, вийти в поле і почати бігти. Або не в полі, а просто почати вулицею бігти, коли панічна атака. Тому що це теж якась енергія, яку потрібно вивільняти. І загалом ти починаєш розганятися, тобі стає страшно, ти починаєш заганятися, що у тебе серцевий напад, що у тебе щось ще – коротше кажучи, що все: ти зараз помреш... Загалом, просто заганяння починається жорстке. Тоді ми жили разом, натовпом. Підходиш до бабусі – вона тобі наливає валер'янки якоїсь. Тобі від цього ще гірше. Були такі моменти, що в мене просто від панічної атаки був тиск 170 на 100 із гаком. І я лежав, і вже думали викликати "швидку", мене доводили до туалету, я тремтів, як ніби в мене Паркінсон. І просто лежав реально в шоці. Мені гріли грілкою – перепрошую за тавтологію – ноги, і я лежав просто такий...

– У психіатричних клініках вам доводилося лікуватися?

– Ні, жодного разу. У "Вікіпедії" написано, що я лежав у психіатричній лікарні, але це просто був мій гумор із ранньої творчості. Тобто я жодного разу не лікувався у психіатричній лікарні, жодного разу не лежав. І в диспансерах якихось теж ніколи не лікувався. Єдине – я ходив у стаціонар психотерапевтичний. Але це просто два тижні ходиш на якийсь курс. Там переважно якась фуфлова медицина в дусі фізіотерапії та іншого, чого вже давно в доказовій медицині не використовують нормальні люди в розвинених країнах. Але що взяти з уфимської медицини? Засуджувати теж не можу. Ось ходив, 10 днів, по-моєму. Якийсь курс. Гроші заплатив – ходиш на 10-ту годину, і дві години на день тебе типу лікують. Фізіотерапія, крапельниці, укол, може, якийсь, таблетки дають із собою, зокрема антидепресанти були. Це такий перший досвід був. І все, ти йдеш додому. Тобто це не психушка якась.