ГОРДОН
 
 

Щоденник війни харків'янки Гін: До Харкова не привезуть дітей. Їм тут немає де вчитися. Зруйновано поліклініки, дитячі садки, ігрові майданчики, басейни, корти – їх більше нема

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Гін: Україну не можна перемогти
Гін: Україну не можна перемогти
Фото: Анна Гин / Facebook

24 лютого Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Харків став одним із міст, яке з перших годин нападу постійно зазнає обстрілів агресора. Сотні тисяч містян утратили своє майно й були змушені покинути місто, переїхати в інші регіони або взагалі виїхати із країни. Водночас у місті залишаються сотні тисяч людей. Як виживають люди в Харкові, у своєму щоденнику пише Ганна Гін, журналістка та PR-директорка гольф-клубу Superior Golf & Spa Resort. Видання "ГОРДОН" із дозволу авторки публікує записки харків'янки.

19 вересня

– Ми не повернемося.

Фраза, яка вдарила струмом. Паралізувала на кілька секунд. Я вперше за пів року почула таке чітке, лаконічне формулювання.

Схожі настрої друзів, які виїхали з міста, почали з'являтися з кінця літа. Але такі, невпевнені, розмиті.

– Ми, мабуть, перезимуємо тут, невідомо, що в Харкові буде з опаленням.

Або:

– Ну, не знаю, малий тут у школу пішов, хай уже рік повчиться, шкода смикати.

Або:

– Аню, про що ти? Ми тільки обладнання перевезли, виробництво налагодили, ну куди повертатися? Кілька років точно будемо тут, а там побачимо.

Ще у квітні я писала такий собі "тест на українця", де найголовнішим маркером було маніакальне бажання повернутися додому.

"Навіть якщо ви зараз у розкішному Відні або у величній Празі, у розкішному Лондоні або чудовому Стамбулі – ви хочете додому. У хрущовку, у комуналку, у недобудований вагончик – неважливо. Додому! І нехай бабці бурчать під під'їздом, і сусід, як олень, паркується, і медицина не бездоганна, і дороги не надто рівні – додому!".

Сьогодні це "додому" зазвучало якось по-іншому. Невпевнено, невиразно, із застереженнями.

Мені здавалося, що успіхи української армії, як кажуть у новинах, "на харківському напрямку", мотивують тисячі людей сідати у машини, потяги, літаки і їхати додому.

Але ні.

У місті три ночі тиша. Люди відчиняють вікна, виходять курити на балкони, і особлива зухвалість – вмикають світло в комендантську годину. Мій сусід навпаки, взагалі відшкріб від шибок ці "моторошні хрести" з малярської стрічки. А парковка біля будинку, як і раніше, напівпорожня.

Я нікого не засуджую, повірте. Я просто відчуваю якусь нову гіркоту. Люди не повертаються.

У мого друга, який першим чітко це сформулював, – четверо дітей, усі школярі. Струмом мене вдарило, бо я раптом (саме раптом) зрозуміла, що до Харкова не привезуть дітей. Їм тут немає де вчитися.

Зруйновано поліклініки, дитячі садки, ігрові майданчики, басейни, корти. Студії з малювання та секції з гімнастики – їх більше нема.

І про опалення теж правда, ми не знаємо, чи воно буде взагалі. І про бізнес, який мої друзі насилу перевезли й налагодили. У Рівному, у Тернополі, у Мукачеві.

І про те, що сюди з Бєлгорода за 30 секунд долітає ракета будь-якого калібру. Незалежно від ситуації на фронті.

Усе правда. Нова харківська неймовірно сумна правда. "Ми не повернемося".

Будь проклята війна. Грьобаний "русский мир".

14 вересня

У Харкові сьогодні суцільний день тиша. Аж у вухах дзвенить.

Ні відльотів, ні прильотів. Так незвичайно.

Люди в черзі на касу перешіптуються, одна бабуся видала версію типу: "У 42-му перед килимовими бомбардуваннями теж були дні затишшя". Смішно і трошки моторошно.

Мене сьогодні шокувало відео якихось пацанів із Куп'янська, які втекли в Росію і розповідають там: "Ми жили добре, працювали, нікого не чіпали, курей розводили, а потім українські нацисти прийшли й усе зіпсували".

І я прислухаюся до їхніх голосів (обличчя закриті) і намагаюся зрозуміти: їх змусили? Їм заплатили? Вони актори? Дебіли? Як це взагалі працює?

Не знаю відповіді.

Тато сьогодні на хвилину отямився й запитав: "Що, війна закінчилася?"

Я була кинулася йому розповідати про успіхи української армії, але він уже не слухав. Знову провалився у світ, де він щасливий зі своєю Валюшею.

Відколи мами не стало, він звідти майже не повертається. Не реагує ні на що, мене не впізнає, не розмовляє телефоном, не вмикає телевізор. Дивиться в одну точку й іноді розмовляє з нею.

– Валюшо, у тебе там пиріг не підгорить?

Це зовсім нестерпно. Я тримаю його за руку і плачу.

– Не підгорить, Йосенько, не підгорить.

Я взагалі почала багато плакати.

Сьогодні гуляли з Гектором і проходили повз дитячий садок Монтессорі на Салтівці. Знаєте, у них там такі акуратні городики на території. Овочі вирощують, зелень. Щоб малюки бачили, як влаштований світ. І не думали, що помідори родом із супермаркету.

Так у них на городику гарбуз вродив. Такі химерні плоди різної форми.

Защемило.

Порожній сад. Не побачать дітлахи цих гарбузиків, не зірве, не зварить кухар із них каші.

Господи, як же хочеться обійняти маму.

У цей незвичайно тихий день вона б точно пекла гарбузовий пиріг.

Будь проклята війна. Грьобаний "русский мир".

12 вересня

Салтівка. Немає світла, немає води, немає інтернету.

Але є значно більше – щастя бачити, як наші женуть наволоч з української землі.

Люди на вулицях обіймають одне одного і промовляють назви звільнених містечок та сіл Харківської області.

– У мене там дача!

– Там наш батьківський дім!

Городик, клаптик землі, вагончик.

Розбиті, згорілі, посічені уламками – але вільні.

Про це неможливо говорити без сліз. Клубок у горлі другу добу. Хлопчики, дівчатка, наші – ви неймовірні. Обіймаємо, любимо, молимося.

Тримайтеся, будь ласка. Ми вистоїмо, хер з ними, із тією водою та світлом, прорвемося. Тільки живіть, тільки не втрачайте сил, надії, віри.

Аню, 10% зарядки.


Фото: Фото: Анна Гин / Facebook
Фото: Анна Гин / Facebook


9 вересня

– Як ви там?

– Дуже гучно?

– Ти жива?

Харків. Останні кілька днів обстріли не замовкають ні вдень, ні вночі. Нам пишуть і телефонують близькі, турбуються.

Дякую, люди. Пам'ятаєте, ми навесні ще ображалися: "Як одна нещасна ракета прилетить у Київ, то всі ефіри про це тільки й кажуть, а нас тут щодня вбивають..."

Дулися, як діти в ясельній групі.

А тепер як не ввімкнеш новини, то Харків, Харків, Харків.

Ага, гучно. Щогодини – мінус будинок, мінус готель, мінус ринок, мінус школа... І, на жаль, мінус життя.

Але знаєте що?

Ось не повірите, більше не страшно.

Правда, присягаюся, страх минув.

Так і хочеться сказати: "Та кого ви хочете тут налякати, виродки?!"

У мене вже навіть собака з балкона не йде, коли сирену вмикають. Ну, може повільно й ліниво піти у ванну, коли вже зовсім поряд вибухнуло й уже зовсім "Іскандер".

Ну, ось як учора, коли в хлібозавод ...бануло (вибачте), це за кілометр від мого будинку.

Так, шибки вилетіли, ну і що? Боже мій, то їх уже майже не залишилося тих шибок у Салтівці.

Знаєте, що насправді вражає?

Ось ці приголомшливі вчорашні відео зі звільненої Балаклії (містечко в Харківській області, яке пів року було в окупації), де наших хлопчиків місцеві зустрічають, стоячи на колінах (господи, я плакала). Де бабусі кидаються на шию українським солдатам цілуватися.

Я не можу, пишу і знову плачу.

То ось, русня немита. Нам, харків'янам, більше не страшно.

Шпурляйтеся ракетами, виродки. Від безсилля, страху, тупості. Ми пил бетонний струсимо з голови й далі підемо. Нам працювати треба.

100 разів подивилася, як жовто-блакитний прапор піднімають замість ганчірки-триколору в маленькому селищі.

І ще 100 разів подивлюся.

Під сирену, під вибухи, під ревіння пожежних машин на моїй вулиці.

Наші наступають. Перемога близько. Навіть померти не страшно.

4 вересня

Як минула ніч у Ха.

Це ресторан "Дубровський". Його більше нема.

І коли сьогодні у стрічках з'являться сотні колись щасливих весільних кадрів із цього ресторану, не вірте!

Знайте, на зеленій території комплексу розташовувалося 12 заводів із виробництва боєприпасів та вісім військових аеродромів.

Ба більше, там базувалося 43 дивізії нацистів, озброєних ракетними комплексами, а також було встановлено склади для HIMARS та іншого добра за ленд-лізом.

І ще, тільки нікому не кажіть, там були секретні лабораторії з вирощування летючих мишей, створених, щоб рукокрилі переносили на лапках ковід із Харкова до Рязані.

Як то кажуть, "я вважав, ненавидіти вас сильніше вже неможливо"...



1 вересня

Ніколи ще, за все моє життя (а я живу довго), не було в Харкові такого першого вересня.

Навіть у ковідні роки зі шкільних динаміків по всій Салтівці гриміло заїжджене "вычитать и умножать, малышей не обижать".

Зранку в місті завжди були затори, і ми, які відмучилися (у сенсі батьки дорослих дітей), неодмінно на них лаялися.

Ніхто не призначав ділових зустрічей у місті, бо всі літні майданчики від бюджетних піцерій до дорогих ресторанів були забиті.

Повсюди носилися і верещали беззубі першокласники з новенькими ранцями, ходили красуні-старшокласниці на високих підборах, гуляли ошатні батьки, бабусі, дідусі, вчителі з величезними оберемками хризантем, і музика з кожної праски. Таким був цей день завжди.


78-я школа Харькова после обстрела 11 июля. Фото: Харьков life / Telegram
78-ма школа Харкова після обстрілу 11 липня. Фото: Сергій Болвінов / Facebook


Сьогодні у Харкові сірий, осінній ранок. Сьогодні особливо гостро відчувається морок. Тисне тиша і напівпорожні салтівські вулиці.

Жодного школяра у випрасуваному піджачку, жодної сивої вчительки з букетом, жодної вцілілої школи.

У моєму мікрорайоні їх чотири. Одну зруйновано до статусу "не підлягає відновленню", решту побито осколками, без вікон. Без життя.

Сьогодні діти моїх друзів підуть до шкіл Вільнюса, Познані, Кардіффа.

Тисячі маленьких харків'ян сядуть за парти в Берліні, Відні, Будапешті. У Празі, Дубліні, Стокгольмі. У Кракові, Афінах, Осло.

Друзі, хай куди б занесла вас ця війна, пам'ятайте – ви українці. А отже, сильні, яскраві, вільні. У вас усе вийде. Знайти друзів, вивчити мову, бути успішними й навіть найкращими.

Відважуйтеся. А ми тут усіх переможемо. І все відбудуємо.

Обіймаємо. Ваші дорослі.

31 серпня

– Черга за довідками про смерть, ну розступіться, дайте пройти молодятам!

Командує панночка на чорному вході в харківський Палац одружень. Помпезні центральні ворота з ліпниною зачинені з лютого.

Середами у дворі центрального "РАЦСу " відбувається зовсім кінематографічний сюжет.

Одна черга на все – отримати перший у житті гербовий папір і останній.

У крихітному коридорчику поряд сидять жінки в жалобних пов'язках і панянки у весільному вбранні.

Свідоцтва про смерть видають у шостому кабінеті, про народження – у сьомому. У дев'ятому – розпис.

Я стояла в шостий. І навіщось розплакалася, коли із сьомого дівчинка років 20 винесла ошатне лялькове немовля. Янголя в рожевому. Крихітка, тижнів зо три, не більше.

Крихітка не кричала, не обурювалася, тихенько лежала на руках у мами й уважно вдивлялася в цей, перепрошую, паноптикум.

Нібито вона символ життя. Життя у Харкові, яке є.

Так, є. Протягом пів години тільки при мені розписалося чотири пари. Щасливі, молоді, красиві.

Я взяла довідку, виїхала із центру міста, а за пів години туди знову "прилетіло". Ще немає офіційних повідомлень. Не знаю, що знищено і скільки життів втрачено.

У мене перед очима крихітка, яка дивиться на цей дивовижний світ і напевно вірить, що він чудовий.

30 серпня

П'ятеро загиблих і восьмеро людей поранені. Доброго ранку по-харківськи…

Я стояла в порожньому храмі й тихенько схлипувала наодинці зі своїм горем (мами сьогодні дев'ять днів як немає).

Раптом вибух. Ще один. Ще і ще. Заволала сирена.

Зі звуку стало зрозуміло, що прилетіло по центру міста. За п'ять хвилин місцеві Telegram-канали опублікували натяк на місце – "удар по одному з найулюбленіших місць відпочинку харків'ян".
Сумський ринок, дитячий садок, п'ятиповерхівка, Саржин Яр.

Саржин Яр – крихітний шматочок природи в кам'яному центрі міста. Там завжди тінь і прохолодно, навіть у саме пекло.

Багато зелені, джерела, струмки, де дітлахи пускають кораблики.

Якщо парк Горького – це дороге, досить пафосне місце, куди привозять похвалитися містом іноземних туристів, Сад Шевченка – місце молодіжних тусівок, побачень і концертів, то Саржин Яр – місце винятково сімейне, там у будь-який час повно дітей і старих.

Навіщо?!

Хоча хто вже задається цим застарілим питанням, особливо в Харкові.

Коли вибухи стихли, я підійшла до молодої привітної жінки у блакитній косинці, вона продавала свічки у храмі. По суті, ми були там із нею удвох.

– Якщо Бог є, чому він таке дозволяє? – зі злістю, якщо чесно, запитала я.

– Шляхи Господні несповідимі, – усміхнулася жінка.

Мені соромно, але я не здалася.

– Якщо я поставлю просто зараз свічку за упокій живої людини – тирана, убивці – це наблизить його смерть?

Жінка не змінилася в обличчі, вона так само ясно усміхалася. Було зрозуміло, що я не перша тут із таким запитанням.

– Ми молимося за мир і перемогу, – сказала вона. – Царство небесне убієнним сьогодні.

Я запитала, звідки вона знає, що є жертви, адже ми чули тільки вибухи, і повідомлень про вбитих ще не було.

Вона зітхнула: "Я за звуком чую, дитинко, і відчуваю".

Думаю, ми з нею ровесниці. Але бути "дитинкою" так тепло і приємно.

Прощавай, мамо.

Земля пухом загиблим сьогодні в Харкові.

Хай будуть прокляті їхні вбивці.

26 серпня

Учора ввечері я вперше за це літо відчинила вікна. Зухвало так, навстіж, у всій квартирі, на своєму 17-му поверсі. Як колись, у тому, у минулому житті.

Кілька років тому, коли я шукала квартиру, то дивилася тільки ті варіанти, які ближчі до неба.

Пам'ятаю, ріелторка говорила колезі по телефону: "У мене тут клієнтка, вона точно внучка Карлсона, 10-й поверх їй занизько".

А мені подобається, щоб багато повітря, щоб там, де птахи, щоб бачити улюблене місто.

Тепер я бачу лінію фронту. Бачу, як летять ракети. Бачу спалахи і пожежі. Коли літали винищувачі, мені здавалося, я бачила обличчя пілотів.

Спекотне, нестерпно задушливе харківське літо. Зачинені, зашторені, заклеєні скотчем навхрест чи навіть забиті фанерою вікна.

Абсолютно нічим дихати.

Я втомилася ховатися. Від вибухової хвилі, від уламків, від гуркоту. Я відчинила навстіж вікна і пустила в будинок прохолоду вечірнього серпня. Боже, який же це кайф.

Довго сиділа на балконі, дивилася на приголомшливе зоряне небо. Ніколи у Харкові я не бачила стільки зірок.

Це був важкий день. Напевно, найважчий у моєму житті.

Я проводжала маму.

Але цього дня все було якось правильно, навіть умиротворено. Без метушні, без перехресних процесій, коли два горя зустрічаються у коридорах чи на алеях.

Не було нічого фальшивого, пафосного, ритуально навмисного. Чудова погода і така рідкісна в місті тиша.

Ми підвезли маму просто до центрального входу кардіології, щоб батько міг із нею попрощатися.

– У нас так не роблять, так не заведено, щоб біля корпусу, – пирхнула незадоволена санітарка.

Роблять. У нашій сім'ї завжди роблять так, як каже серце, а не пристойність.

Я ніколи не чула, як плаче мій батько.

"Життя моє. Душе моя. Ти подарувала мені 60 років щастя. Хай буде проклята війна".

Таке сильне кохання. Така потужна ненависть.

Мама впала з інсультом за кілька хвилин після вибуху чергової російської ракети в сусідньому дворі.

І вже не змогла підвестися. Ніколи.

Так, тату, хай буде проклята війна. Прокляті люди, які розв'язали її і підтримують. Прокляті настільки щиро, що не буде їм спокою ніколи – ні на землі, ні на небі.

Я відчинила вікна. Я дихала серпнем і дивилася на зірки.

Пів року війни. Минула весна – "весна, якої в нас не було".

Закінчується літо – "літо, яке у нас відібрали".

За кілька днів настане осінь. Нехай це буде "осінь, яка принесла нам перемогу".

19 серпня

– Квачик, квачик, дай калачик! – верещить малеча на майданчику, перекрикуючи сирену.

Це вчора. У день, коли в Харкові, тут, на Салтівці, 17 людей загинули і 42 було поранено.

Я під'їхала до будинку пізно ввечері. Розбита, змучена, по-звірячому втомлена. День жахливий, вибухи, пожежі, завали, з-під яких не можуть дістати людей. Тому що вони глухонімі й не чують рятувальників і не відгукуються.

Сирена не вмовкає. А тут дітлахи у "квача" граються на майданчику біля мого під'їзду.

Цей кадр обов'язково має увійти до майбутнього документального фільму про війну, про Україну, про це покалічене місто.

Бо це – правда життя. Така, якою вона є. Без гасел, без пафосу, без сценарію.

Без цього ось "терміново всі в укриття"! Друзі, ну серйозно, ну яке нахрін укриття? У Харкові, де ракета з Бєлгорода долітає за 40 секунд. Де спочатку вибухає, а потім умикають тривогу. Де немає й не було фактично жодних укриттів, окрім звичайних підвалів у житлових будинках. А там волога, пліснява, консервація та старі велосипеди.

Там посидіти пів години можна, а жити пів року – ні.

Так, ми всі трішки смертники. Люди, які залишилися в місті. Свідомо чи ні, але ми погодилися із цією реальністю. Кожен має причини. Зрозумілі вони іншим чи ні – неважливо. Я знаю панночку, яка не виїжджає із двома дітьми, щоб "не розвалити сім'ю". Вона впевнена: щойно поїде, чоловік одразу ж знайде їй заміну.

Чи підтримую її позицію? Ні, звісно. Чи приймаю її? Безумовно – так.

Правда життя – вона завжди негарна, неправильна, безглузда. І надто особиста.


Фото: Zelenskiy Official/Telegram
Фото: Zelenskiy Official/Telegram


Я щодня їжджу до мами в лікарню в один і той самий час. І щодня стикаюся на пропускнику (центральний вхід зачинено з лютого) з кремезним чоловіком, який вантажить у стареньку "швидку" загорнутих у простирадла людей, які померли протягом ночі. Так. Щодня ми зустрічаємося очима.

Проходячи повз, я водночас затамовую дихання, щоб не чути запаху смерті, і вдивляюся в його "згортки" – чи немає там нашого простирадла. Бузкового, у ромбик.

Ці п'ять секунд тривають вічність. Сьогодні, мабуть, я затримала погляд трохи довше. Мені здалося, забарвлення трохи схоже.

Він уловив це.

– Хто тут у вас? – запитав чоловік.

– Мама, – глухо відповіла я.

– Ні-і, – зрадів він, – сьогодні лише чоловіки.

Правда життя, вона завжди така. Дещо цинічна. Дивна, із дрібними, ледве вловимими деталями.

Ось я купувала щойно мамі дитяче харчування в магазині. Біля каси стоять наші хлопці, військові. Екіпіровані, у брониках, з автоматами.

Так, у TikTok вони – котики. Класні, сильні, найкращі. І я відчуваю гордість, коли дивлюся на них. У TikTok. А в магазині я відчуваю тривогу. Потрібно пояснювати чому?

Чи я підтримую українську армію? Однозначно – так. Чи вважаю я, що захисники країни, міста можуть дислокуватися в будь-якій зручній для них точці? Без сумнівів. Чи мені страшно від цієї близькості? Так, мені страшно.

Правда життя завжди така – суперечлива.

Мені за вчорашній день надійшло не менше ніж 100 повідомлень із закликом "терміново їхати". Були навіть варіанти "вколоти старим снодійне і без їхньої згоди вивезти".

Люди. Любі мої. Я вірю, що ви від душі, що ви щиро переймаєтеся.

Але як вам пояснити… Це має такий вигляд, ніби є тільки ваша правда життя, а моя – ні. Або вона неправильна.

P.S. Благаю, перестаньте розмовляти гаслами. Ми всі в одній біді. І ті, хто виїхав, і ті, хто залишився. І окуповані, і евакуйовані. Ми всі українці. Не засуджуймо одне одного і не вказуймо "як треба". Мені здається, що це важливо.

16 серпня

Я сьогодні заснула за кермом. Щоправда, ненадовго, на кілька секунд усього. Мене вибух розбудив на перехресті. Урятував, хай як це парадоксально.

На Салтівці другий день – особливий п...здець. Вибачте, але не знаю терміна, який би точніше відбивав відчуття.

Тільки за вчора – семеро поранених і один загиблий. Прилетіло в сусідній мікрорайон.

Дев'ятиповерхівка, магазин, гаражі...

Особливо шкода дитячого майданчика. Він там класний, найбільший "на районі". Туди в мирний час мами спеціально трамваєм приїжджали, щоб із малечею погуляти. Дякувати богу, порожній був.

Другу ніч заснути більше, ніж на 15 хвилин поспіль, неможливо. "І ...бурить, і ...бурить", як висловлюється один із місцевих Telegram-каналів.

Тривога репетує мало не щогодини, поряд постійно щось вибухає і десь горить.

Я в цьому всьому пеклі цілий день мотаюся від мами до тата і назад. Із ліками, бульйонами, пелюшками.

Втомилася по-звірячому. На вибухи не реагую – похер. Немає сил навіть на "боятися", правда.

Учора довго відмикала вхідні двері ключем від машини, стояла "піпікала" в тамбурі. Смішно, згодна. Потім навіщось понесла відро для сміття на балкон. А щойно простягаю Кирюсі моркву і кажу: "Кирюшо, вечеряти – смачна кукурудза”.

Вона дивиться на мене уважно зі своєї жердинки, шию витягла, голову набік повернула, ліве око примружила і каже: "Курка сіра!"


Ганна Гін з вихованцями. Фото: Анна Гін/Facebook

Ганна Гін із папугою Кірою і собаком Гектором. Фото: Анна Гин / Facebook


Це я її так називаю, коли вона тупить.

Учора від'...бурило о 23.00, потім о 1.00, потім о 3.30.

О 4.00 тато телефонує:

– Ганю, у мене водичка закінчилася.

Кажу, тату, комендантська година, мене розстріляють дорогою, може, ти потерпиш?

– Звісно, добре, – тато відповідає.

О 5.00 дзвінок:

– Ганю, закінчилася комендантська година?

– Ні! Вона до 6.00!

О 5.30 тато про всяк випадок перевірив ще раз, чи не помилилася я з часом.

Заходжу до нього о 6.03, а він мені порожню чашку простягає: "Я просто все випив, чесно".

Моя пташка. Ну як гніватися? Він просто все випив.

А мені просто на 8.00 уже в мами в лікарні треба бути зі сніданком.

Сьогодні залишила йому дволітрову пляшку води на ніч. Може, посплю...

P.S. Бля, вибух дуже потужний, секунду тому. Другий, третій. Салтівка.

Сорі, я в коридор. Добермана заспокоювати.

12 серпня

Крихітні спостереження, про які не розкажуть у новинах (занадто мізерно).

Автомобілісти-"щасливчики", у яких у держномерах була літера z, заклеюють її двома скотчами – синім та жовтим. Це по всьому Харкову. Так зворушливо.

На Північній Салтівці у дворах зруйнованих будинків живуть зайці. І білки. І їжачки. Моя подруга бачила там двох козуль. Імовірно, вони тікають із лінії фронту. Прикольно, що в український бік.

Із продуктових мереж на Салтівці працюють усі АТБ і всі "Кулиничі". "Буфети" та "Дигми" через один. А із цигаркових мереж "Кісет" та "Аттика", щільність яких до війни була приблизно охуліон на 1 м³, тепер лишилося лише три штуки на весь район.

У чергах по гуманітарку стоять одні й ті самі люди. Щодня. Статистика на око (на моє око) – 80% люди бомжувато-алкогольного вигляду, 10% – бабусі, 10% – мами з дітьми.

"Московське" пиво перейменували на пиво "Паляниця" в усіх пивних мережах міста. Моя сусідка працює в невеликому пивному кіоску, розповіла, що тепер це найпопулярніший напій.

Мера Харкова Ігоря Терехова між собою всі називають "Квітникар". Бо комунальники саджають клумби навіть під обстрілами. Це гарно, справді, дивишся – і ніби мир. Але харків'яни справедливо гніваються, адже жодного бомбосховища за ці пекельні пів року ніхто так не впорядкував.

А обстріли щодня. Щодня...

11 серпня

В орків немає мотивації воювати, екіпіровані вони як африканське плем'я (стріляють стрілами). Ну нехай, є якась зброя стара радянська з гівна та палиць, але там же самі алкаші та буряти...

Такі наративи, наші, несуть рятівну надію, так. І я також хочу читати тільки таке.

Тому вибачте. Але що кажуть реальні хлопчики "на нулі". Хоча чого я узагальнюю, каже конкретний боєць 92-ї бригади. Позивний Грузин.

"Ворог непогано озброєний, досить розумний і хитрий. У противника розвинена мережа РЕБ і власної повітряної розвідки".

– А чого Грузин? – питаю.

– Тому що я грузин.

– Акценту немає.

– Скажу більше, я й зовні не схожий.

– Блондин із блакитними очима?

– Лисий. Очі втомлені.

Поговорили.

Телефонував мені Грузин зі шпиталю, учора прооперували. Ні, нічого йому туди не треба, йому потрібен дрон.

Розповів, що у його бригади розвідувальних дронів було шість, лишилося два. Збивають.

Я, звісно, хочу якусь історію почути. Прошу його згадати, що вразило за ці пів року найбільше.

А він спокійно так каже: "Нічого особливо не вразило". Тому що якщо вражатися – вигораєш емоційно, воювати потім не вийде.

Тому, каже, ми ставимося до того, що відбувається, як до роботи. От муляру для роботи потрібне каміння, а нам, розвідникам, – дрони.

От і вся історія.

У Грузина є Telegram-канал. Там усе розписано: і які дрони потрібні, і на яку картку можна.

Назву він має дивну – "Подземный полет".

Ох уже ці грузини, генії неймінгу.

9 серпня

Уранці зустріла в під'їзді консьєржку. Мила підлогу на першому поверсі. Я розгубилася, думала, вона поїхала давно. Соромно стало, я вже майже місяць у Харкові, а на прибирання жодного разу "не здавала".

– Ой, Михайлівно, – кажу, – а ви працюєте?

– Здрастуй, люба, – усміхається Михайлівна. – Та приходжу ось іноді, бо як же ви тут без мене.

Акуратненька така, мініатюрна, років 65 їй, напевно.

– А як же ваша зарплата? – питаю. – Нас тут від сили 10 квартир живе.

– 12, – суворо уточнює Михайлівна й додає: – Та яка там зарплата, війна ж.

Виявилося, що вона "просто так" кілька разів на тиждень заглядає до нашого під'їзду – ліфти миє, квіти на поверхах поливає, "щоб життя було". У мене клубок у горлі. Простягаю їй 100 грн: "Вибачте, що мало, ну, може, хоч морозивом себе потішите". І по-дурному так почуваюся, дуже. Михайлівна брати не хоче, пручається. У кишеню їй засунула.

Повертаюся від мами, а вона, уявляєте, тамбур мені помила.

Кажу: "Ну навіщо ви це, ну господи..."

А вона: "Нічого, люба, мені нескладно, а тобі приємно буде, чистенько так, ніби й немає війни, ніби мир".

Я не втрималася, розплакалася.

І знаєте що. Цю країну не можна перемогти. Чуєте ви, тварюки. Ті, хто жере й сере в одному місці, краде труси і стріляє у стареньких.

Ви можете нас окупувати, тримати у страху, жаху, можете кидати бомби на сонне місто, але... Але перемогти нас неможливо.

6 серпня

У Харкові завила повітряна тривога. Вечір починається.

Смішно, що Гектор із перших секунд сирени біжить у ванну. Більш законослухняного українця не знайти.

А Кирюха одразу замовкає. Узагалі цей птах триндить, як дихає. Рот не закривається. Особливо любить себе хвалити: "Кірочка красуня, дівчинка гарна, пташка золота". Годинами.


Фото: Олег Синєгубов, голова Харківської ОДА/Telegram

Фото: Олег Синєгубов, голова Харківської ОДА / Telegram


Але з початком тривоги затихає і мовчить увесь час, доки триває обстріл. І, що цікаво, коли папуга знову починає бубніти – усе, це точно кінець бомбардувань, можна йти пити чай.

До того ж говорити вона починає хвилин за 10 до офіційного відбою тривоги. Як це працює – незрозуміло, але головне – працює.

Щойно Кирюха знову починає розповідати, що вона охрініти яка пташка, Гектор виходить із ванни, глибоко зітхає і лягає у свою лежанку.

Поки писала цей пост, Кирюха забубніла, Гектор вийшов.

Харкове, можна поки що йти пити чай. Мої тварини ще жодного разу не помилилися.

3 серпня

Мама не впізнає на картинках ні помідор, ні виделку. І взагалі не хоче гратися з реабілітологом у ці ігри.

Лікар каже "немає розуміння зверненої мови". А я беру й показую мамі свою дитячу фотографію в телефоні. Запитую: "Що це за дівчинка?". Мама усміхається: "і-і-о".

– Ну ось, не впізнає вона вас, – зітхає лікар, – Ви ж Ганна.

Ще як упізнає! Вона намагається сказати "Сі-сі-фо-фо-вна". Це моє дитяче домашнє прізвисько. Я маленькою не могла вимовити своє по батькові і замість Йосипівна говорила Сісіфофовна. Вона пам'ятає!

Я також пам'ятаю. Пам'ятаю, як батьки вчили зі мною літеру "р". Я років до п'яти не могла її вимовити.

Удома постійно лунала скоромовка: "Ехал грека через реку".

І ось одного разу ми йшли з мамою з магазину і раптом, саме раптом, я сказала: "Трракторр".

Пам'ятаю, як раділа мама, як ми поспішали додому похвалитися татові. Як я цілий вечір голосно перераховувала всі слова на "р". Рриба! Ррак! Ррозетка! Рроза!

А батьки мені плескали.

Я навіть пам'ятаю, із якої крамниці ми з мамою тоді йшли. Сьогодні бачила її. Точніше її половину, що залишилася після рросійської рракети.

Це так боляче – бачити своє дитинство, своє місто таким пораненим.

P.S. Сьогодні прокинулися за розкладом. 4.00, дві С-300. Одна з них прилетіла на Холодну Гору, на подвір'я до Наталки. Дахи побило, машини посікло. Але всі живі. Тьху, тьху, тьху.

1 серпня

Серпень у Харкові розпочався із кількох вибухів на Салтівці. Прогриміли в сусідньому мікрорайоні.

Я в цей момент гуляла з Гектором, пес пригнувся і злякано побіг у бік будинку.

За хвилину зателефонувала Олена:

– Ганю, це в мене! У нас у дворі!

Олена живе у звичайнісінькій дев'ятиповерхівці, з військових стратегічних об'єктів поруч – продуктовий магазин та аптека.

До Олени на балкон прилетів металевий уламок розміром із грушу. Вона сказала: "Збережу його на згадку".

У під'їзді вибило вікна та двері, у кількох квартирах зірвало кондиціонери, у дворі осколками посікло автомобілі.

Офіційна інформація вже з'явилася. Стріляли з реактивної системи "Ураган", один снаряд вагою 280 кг влучив в автобусну зупинку, інший – у двір житлового будинку.

Двох поранено: 30-річного хлопця й чоловіка 72 років, який за кілька годин помер у лікарні.

Привіт, серпню.

P.S. У відділенні, де я виходжую маму, лежать важкі "інсультники", дехто зовсім знерухомлений. Але навіть вони здригаються під час вибухів.

31 липня

Kharkiv is...

Харків – це щоночі лягати в ліжко і не знати, чи доживеш до ранку.

Звучить пафосно, але це абсолютно реальна, навіть буденна, історія міста.

Щоночі. Щоночі. На Харків та область із Бєлгорода випускають величезні смертоносні ракети С-300. Останніми днями летить відразу по вісім штук, приблизно о 4.00

Пам'ятаєте цей жахливий підлітковий рух "синій кит" або "розбуди мене о 4.20", де дітей залякували й доводили до суїциду? Як тоді писали психологи, час вибрано не випадково. Якась важлива фаза сну в цей час. Якщо будити людину на початку 5.00, вона стає розгубленою, стомленою, знесиленою, позбавленою енергії на цілий день.

А якщо будити її надзвичайно потужними вибухами?

Вони пронизують тіло такою страшною вібрацією, не можна не прокинутися. Навіть якщо ти лягав під пігулками чи алкоголем. Завжди відчуття, що гахнуло десь поряд. Діти в сусідніх квартирах починають плакати, собаки та кішки метушитися, мій птах затято б'є крилами.

Місто прокидається. Нажаханим.


Фото: Олег Синєгубов, голова Харківської ОДА/Telegram

Фото: Олег Синєгубов, голова Харківської ОДА / Telegram


Найскладніші – перші секунди після вибуху. Я борюся з шаленим бажанням спати і необхідністю встати й вийти хоча б у коридор, подалі від шибок.

Про сховища в Харкові вже не йдеться. Повітряну тривогу вмикають по п'ять – сім разів на добу. Потрібно або жити в підвалі (який на п'ятому місяці війни все ще не придатний для постійного життя), або виходити в коридор і молитися.

Хоча б о цій клятій 4.00, коли 100% летить.

Знаю кількох людей, які тепер заводять будильник на 3.45, щоб прокинутися під знайому мелодію, а не під звуки канонади.

Є кілька Telegram-каналів, які ведуть люди, котрі спостерігають вильоти із вікон своїх будинків.

Якщо підвестися заздалегідь, можна разом із ними вести відлік. Це має такий вигляд: "Увага, Харкове, перша вилетіла! (секунда) Друга летить! (секунда) Третя! Восьма пішла!"

Мені особисто це не додає оптимізму. Я схоплююся з першим вибухом, доберман біжить у ванну, і я, ще сонна, плентаюся за ним.

Коли всі вісім вибухів відгримлять, перше запитання у кожного – "куди прилетіло?"

Починаєш метушитися між пабліками. У телефоні десятки Telegram-каналів – двори, вулиці, мікрорайони, міські, обласні, офіційні, неофіційні.

Зрозуміло, що місця відразу не повідомляють, але з якихось уривків, натяків, диму, якщо видно, ти приблизно обчислюєш, куди.

Це важливо тому, що саме зараз там може бути твій друг, родич, близький. І тоді треба телефонувати, писати, чекати на відповідь, стрибати в машину, їхати, рятувати.

Офіційну інформацію про руйнування та жертви нічних обстрілів дають не раніше ніж о 10.00.

Починається день. Удень теж щось гримить, горить і вибухає. Постійно вмикають сирену. Але не системно, у різний час, у різних районах міста. Удень можна заспокоювати себе словами "це наші" або, як кажуть військові, "це виходи".

День минає традиційно – робота, волонтерка, проблеми. Складні питання, важливі зустрічі, тривожні розмови.

Настає вечір. Ти лягаєш у ліжко і не знаєш, чи доживеш до ранку. Яка з них летить у твій дім? Перша? П'ята? Восьма?

28 липня

Тато сидить у своєму інвалідному кріслі, згорбився зовсім, майже не їсть, дивиться мамин серіал. Так зворушливо.

Відколи винайшли телевізор, ця людина ніколи не вмикала нічого, окрім новин та боксу. А зараз знайшов потрібний канал, надів окуляри, вдивляється.

Начебто хоче в обличчях цих мильних героїв розглянути її, свою Валюшу.

– Тату, а чого ти новини перемкнув?

– Мама любила цей фільм. Ось вийде з лікарні, я розповім їй усе, що вона пропустила.


Фото: Анна Гін/Facebook

Батьки Ганни Гін – мама Валентина і тато Йосип. Фото: Анна Гин / Facebook


Мама лежить і майже постійно спить. Навіть лікарі не знають – вона йде чи повертається.

Останні п'ять місяців у неї була мрія – виспатися. Ось справдилася.

Ми з татом домовилися вірити в диво. Вірити в те, що вона прокинеться такою самою, як раніше.

І лаятиметься на кожну його цигарку.

– Йосю, ти вже третю палиш сьогодні, я все рахую. Загаси негайно!

І в домі знову запахне маминими пирогами.

І Гектор відгребе за брудні лапи, але одразу отримає сирничок "маленький можна, а то годуєш дитину якоюсь сухою дурницею".

У Харкові, як і раніше, дуже голосно і страшно. Особливо вночі. Але виявляється, до цього також можна звикнути.

Перші дні під час кожного вибуху мене накривали панічні атаки. Минуло.

Сьогодні на якомусь, не пригадую, колі пекла "тато-мама-тато-мама" зустріла знайомого. Не встигли привітатися, пролунав вибух. Він, який нікуди не виїжджав, спокійно так каже: "Далеко, але однаково неприємно".

Неприємно.

Те, що нормальній людині нестерпно, у Харкові вважають просто "неприємним".

Господи, як не хочеться до цього звикати. Не можна, неправильно, неможливо думати, що ракета вагою півтори тонни, що летить на спальний район, – це норма життя.

Медсестра в лікарні зараз просто робить паузу, перш ніж вводити внутрішньовенне.

Мені здається, щоразу, коли щось вибухає, треба повторювати собі: "Це вбивство, злочин, тероризм".

Просто промовляти це, щоб не звикнути.

25 липня

Харківські замальовки. Або – залізобетон, як він є, без прикрас.

Собачий вигул.

– Бісить ось це "йдіть в укриття". Яке нахрін укриття?! Де воно тут, покажіть мені! Я поки з дев'ятого поверху спущуся, три ракети прилетить. Замахали вже зі своїм укриттям. Можу встигнути тільки мідний таз на голову надіти – і все, і я в укритті.

– Так-так, чоловік засікав: 10 секунд від початку сирени до вибуху.

– Дівчата, треба вдома йти туди, куди собаки біжать ховатися. У них інтуїція. Мій у ванну біжить, коли гахкає.

– І мій.

– І мій.

– І моя.

– Ой, а мене дратує ось це "як там твій дім, стоїть?". Та ну й...б вашу мать, це Харків: зараз стоїть, за хвилину – лежить. От навіщо таке запитувати?

– Та що ти постійно смикаєшся? Накоти.

– Зараз 6.00.

– Тю, це ж Харків, дитинко. Харків – залізобетон! Пий.

23 липня

Тепер, друзі, якщо я щось невдале раптом, вибачте, п...здану, можете сміливо говорити: "Не зважайте, вона контужена".

Щоб ви знали: нудота, блювання, дезорієнтація – симптоми легкої контузії Але нехай ці знання вам ніколи не знадобляться.

Нічим не знімається. Я і присідала, і м'яту нюхала, і паперовий пакет надувала, як дурненька. А потім плюнула на все це ваше дихання по квадрату і бахнула коньяку. Воскресла.

Життя в Харкові зовсім не схоже на життя у Дніпрі. Тут ніхто не обговорює усунення [генеральної прокурорки України Ірини] Венедіктової або громадянство [бізнесмена Геннадія] Корбана. Усі розмови на ринку чи в аптеці, на собачому вигулі чи на пошті – однакові:

– Це відліт чи приліт?

– Бачили, що зі школою?

– А ви де корм собаці брали?

– Що вживаєте – валер'янку чи адаптол?

До речі, адаптол – найгірша речовина, яку колись знали мої рецептори. А я не зі слабаків, які в Індії замовляють їжу "нот спайсі пліз". Я їм навіть гасло вигадала: "Адаптол – не думай про вибухи, думай чим це запити!"

Цілий день жеру мед, як бджола. Зараз можна не боятися зайвих кілограмів.

Люди, які давно не бачилися у Харкові, вітають одне одного словами "о боже, від тебе залишилася половина".

Місто худих людей.

P.S. Сьогодні ввімкнула мамі гучний зв'язок просто в реанімації і набрала батька. Боже, ви бачили б цю реакцію. Лікарі кажуть: "Без шансів на відновлення". Фігня! Він їй кричить: "Валюшо, я на тебе чекаю вдома". А вона йому: "Осю, Осю, до-бре".

І обоє сміються.

21 липня

Учора мені здавалося, що ракета в радіусі 300 м – це близько. І страшно.

Сьогодні мені вже так не здається. Сьогодні я була за 20 метрів від вибуху. Страшно – це попередня стадія. Я думала, що смілива. Уже години чотири минуло, а я не можу вгамувати тремтіння в колінах.

Їхала до мами у лікарню. Ракета вдарила просто у проїжджу частину. Там, де три секунди тому була я. Гуркіт був такий, що ненадовго оглухла.

Увечері ви почуєте у зведеннях новин про двох загиблих і 20 поранених харків'ян. Їхала б на три секунди пізніше, загиблих було б троє.

Не знаю, вважати сьогоднішній день своїм другим днем народження чи буде ще гірше (ближче). Станом на тепер з'явилася міфічна віра в те, що я ще потрібна на цьому світі.

За тиждень у Харкові стаєш фаталістом і філософом водночас. З'являється віра в бога і віра в диво.

Посадила Гектора на собачий гідазепам. Інакше пес не дає ради. Мама без змін. Батько тримається.

Ніколи не думала, що моя сторінка перетвориться на депресивний щоденник. Я ж маю вас смішити. Можливо. Колись.

Від справжнього страху нудить, ви знали?

20 липня

У Харкові веселка. Гарна, дивовижна, величезна – на все небо. Наче природа компенсує нам весь той ах...й, який доводиться переживати щодня, щохвилини.

Сьогодні в моєму місті російська ракета забрала три життя. Чи всі вже бачили фото батька, який тримає за руку накритого ковдрою сина? Тіло сина.

Категорично неправильно міряти власне життя чужим горем. Але щоразу здається: та ну ні, у мене ще не п...здець, ось він – тато, молиться над трупом своєї дитини.

Хлопчик загинув за 300 м від мене. Я саме сіла в машину, щоб їхати до мами в лікарню. Вибухова хвиля підкинула мій автомобіль так, наче він картонний. Іграшковий, із пап'є-маше.


Фото: Сергій Козлов/ЄРА

Фото: Сергей Козлов / ЕРА


Не можу позбутися думки, що це все якийсь кінематографічний сюжет. Просто сценарій до поганого бойовика.

І незрозуміло, навіщо в сюжетній лінії другорядні герої, на кшталт мене.

Мене тепер помістили в замкнутий трикутник на Салтівці – дім-лікарня-дім – мама-тато-мама.

І просто фізично відчуваю, що нічого не роблю для перемоги.

Євгенія Гінзбург у своєму "Крутому маршруті" зізнавалася, що вижила у сталінських таборах лише тому, що могла писати нотатки на шматках паперу.

Вибачте, але я пишу ці рядки тому, що мушу вижити. На мені – старі. І тварини.

Знов гримить за вікном. І це не грім. Харкове, любий, тримайся.

18 липня

Я в Харкові.

Примчала ще в п'ятницю, доїхала із Дніпра за дві години.

Мама.

Усі три місяці моєї евакуації розмови з батьками були на дві теми: я намагалася їх вивезти, а вони наполягали, щоб я їхала далі.

Я тричі поривалася повернутися до Харкова, але вони зупиняли мене.

– Не думай повертатися, Ганнусю, тут стріляють. У нас усе гаразд, ми життя прожили, щасливе, їдь далі, нам так спокійніше буде.

Далі, ніж на 200 км, я, звісно, від'їхати від них не могла. Хоча моя мама – живчик ще той, пироги пекла ще в четвер і навіть варення закрити примудрилася. Ми телефонували тричі на день і, у принципі, все було добре.

– До-бре, – сьогодні мама вимовляє лише це слово.

Інсульт.

Лікар каже, прогнози погані, а я говорю – добрі. До-брі.

Мама впізнала мене, взяла руку й усміхнулася. Так можуть усміхатися лише ангели. Крихітні немовлята, які щойно метушилися, тривожилися, плакали від страху – і раптом. Раптом в обрисах якоїсь навислої фігури вони впізнають найдорожче. У них змінюються риси обличчя, розгладжуються зморшки  і з'являється ця неймовірно щира усмішка.

Чесно, це найнезвичайніше, що можна побачити в житті.

Нянечка в реанімації сьогодні пожаліла мене від душі, просто зі сльозами.

– Бідолашна дівчинка, тут війна, а в тебе на руках двоє лежачих старих, боже-боже.

А я їхала з лікарні (поспішала до тата, який прикутий до інвалідного крісла і який телефонує мені що 10 хвилин "ну як вона?", бо вони 60 років разом і жодного разу не розлучалися), довкола щось гриміло і вибухало, а мені було добре. Добре.

Знаєте, чому? Тому що ніяка війна не може перемогти любов.

11 липня

Цілий ранок не відлипаю від харківських Telegram-каналів – обстріли…

Що три хвилини з'являються теги "житловий будинок", "школа", "пожежа", "дим", "поранені".

Із кожним новим тегом у мене починається панічна атака, якщо мама довше ніж два гудки не бере слухавки, мене нудить до блювоти.

Тим часом у Підмосков'ї людина на ім'я Олексій Горінов дістала перший реальний строк за законом "про фейки" (публічне поширення неправдивої інформації про дії збройних сил Росії).

Сім років колонії через те, що назвав війну війною.


Горінов. Фото: forumfreerussia.org

Алексей Горинов. Фото: forumfreerussia.org


Із висновку судді: "Горінов навмисне скоїв злочин й усвідомлював суспільну небезпеку, що викликало у громадян почуття тривоги та занепокоєння".

Почуття тривоги та занепокоєння в російського суспільства підсудний викликав такими словами: "Про який конкурс дитячого малюнка може йтися, приурочений до Дня захисту дітей, чи про організацію танцювальних програм, приурочених до Дня Перемоги, коли в нас щодня гинуть діти? Я для інформації скажу, що приблизно 100 дітей загинуло в Україні і діти стають сиротами".

Весь злочин Горінова вміщений у двохвилинному відео – це фрагмент відеозапису засідання Ради депутатів Красносільського муніципального округу Москви, яке було ще 15 березня.

Подивіться, дуже показово.

До речі, донос на муніципального депутата Горінова написала акторка Марія Шукшина. Ну як "написала", зробила це в сучасному вигляді – опублікувала у своєму Telegram-каналі внутрішній відеозапис засідання, що звідкись узявся в неї.

Опублікувала з таким анонсом: "Ось такі депутати в нас! І не десь, а під самим носом у Кремля".

Публікацію Шукшиної подивилося і схвалило пів мільйона людей. Щоб ви не опускалися в цей зливний бачок (а там огидно), я наведу вам найпопулярніші коментарі:

"Не просто звільнити, а й посадити на 15 років!"

"Куди писати на цю наволоч?"

"Усю цю зграю розстріляти! Чистку всередині країни робити!"

"Відправити до Кадирова на перевиховання".

І ще смайлики із зображенням Сталіна та написом: "У Сибіру знадобишся".

Усе це пишуть стривожені і стурбовані росіяни.

"Істинно великих людей визначає, крім усього іншого, ще й те, що вони терплять поруч із собою інакшодумців" – вгадайте, чия цитата? Машиного тата Василя Шукшина.

У залі суду Горінов сказав: "У дні серпневого путчу 1991 року я, також як депутат, був разом із захисниками "Білого дому". Тоді ми захищали наше право вільно мислити і висловлюватися. Якби мені тоді сказали, що за 30 років мене судитиме кримінальний суд за слова, за думку, я не повірив би. Такий сумний підсумок, до якого прийшло наше суспільство".

P.S. Як там ваш Соловйов казав – "ми відкинемо Українську економіку на роки"? Угу. Можливо. Але ви щойно полетіли на 85 років у минуле. Ласкаво просимо до 1937-го.

8 липня

Малесенька замальовка на захист української мови. Вкладуся в одне речення.

– Дівчино, стійте! Далі вам не можна йти.

6.00. Ліс. Парубок у військовій формі. З автоматом.

Ну що казати, навіть я, на всю голову російськомовна, трішки обісралася.

По-перше, я сліпа. Із моїм зором не те що шевронів не побачиш, для мене будь-який військовий – велика камуфляжна пляма.

По-друге, глухий ліс. Із моїм топографічним кретинізмом ми з Гектором могли забрести куди завгодно.

Стою, судомно пригадую, із ким межує Дніпропетровська область і яка там військова ситуація. Перебираю в голові останні новини. А вголос, мабуть від страху, тихо вимовляю:

– Добрий ранок.

– Добрий ранок, – відповідає хлопець.

Пізно, чуваче. Я вже посивіла.

P.S. Хлопці, а можна хоча б у лісі "стій" казати, га? Будь ласка.

Перелякана Ганна.

6 липня

У 80-х ми розважалися тим, що лазили по недобудовах. То були відразу і паркур, і квест, і адреналін, і корисні ігри на свіжому повітрі. Та що казати, то був всесвіт.

Ми відшукували якийсь скарб (мотлох, якщо чесно), а потім хизувалися тими трофеями у школі. Пам'ятаю мідні такі п’ятачки (до чого вони були, грець його знає), дівчатка прикладали їх до вух, типу круті сережки. Хлопці грали з ними в дурнувату, звісно, гру – підкидали і стукали об стінку.

У тренді ще було різнокольорове скло, крізь яке можна було дивитися на сонце. Крутішим був тільки справжній телескоп у планетарії.

І найкоштовніша шкільна валюта – прозорі скляні кульки!

Про їхнє загадкове походження складали легенди. Романтики розказували, нібито кульки утворилися після землетрусу (здається, у 1977-му був), зануди казали, що то тупо декор для акваріумів. О, ще була цікава версія, що їх зробили для зйомок художнього фільму про діаманти.

Особисто мені подобалася ідея, що кульки з іншої планети. Так, я була трохи дивною дитиною.

Зараз я вже знаю, для чого вони були, можете не умнічати.

Тодішня Салтівка – суцільне будівництво. Біля мого будинку прокладали метро, копали кар'єр, зводили два майбутні університети (педагогічний та фармацевтичний), а ще великий універсам, ринок, завод.

Тобто нам, салтівським сявкам, дуже пощастило з дозвіллям.

Майже всюди можна було щось знайти. А ось кульки, кульки ми вишукували саме на будівництві педагогічного. Чому там, досі не знаю.

Потім я подорослішала, кульки десь загубилися, а педагогічний так і лишився в уяві казковим місцем. Туди і вступила.

Гаразд, брешу, я просто лінива. А корпус біля дому.

У будь-якому разі "кращі студентські роки" я провела саме там. Перша любов, перші дівочі сльози, перша травка (не кажіть мамі).

Сьогодні вночі Харківського національно педагогічного університету імені Григорія Сковороди майже не стало. Руська ракета влучила в той самий корпус, у я кому я навчалася, біля батьківського дому.

Через декілька років салтівські діти будуть нишпорити на тих руїнах, шукати кульки. Не скляні, не романтичні і зовсім не загадкового походження. На жаль.



4 липня

Стою на балконі, палю, заволала сирена. Унизу мама з дівчинкою терпляче чекає, доки та награється із залізними обмежувачами на стоянці.

Маленькій роки півтора, ходить ще незграбно – суцільна чарівність у рожевому.

Сирена завила, мама навіть не сіпнулася, крихітка теж. Щось там уважно досліджує із цими залізяками.

Палю й думаю: "Я й сама за всю війну жодного разу не спустилася в бомбосховище. Ні в Харкові, ні у Дніпрі".

Розумом розумію, що це подвиг ідіота. Але в мене відмазка є – доберман. Ну в який із ним підвал? Там діти, коти, дрібні собачки.

З іншого боку – розмірковую я, поки палю – чи спускалася б я до підвалу (принаймні тут, у відносно спокійному Дніпрі), якби не було собаки?

Чесно, не певна.

Сидиш ти, працюєш, зосередився. Ну, або вариш борщ, який ось-ось закипить. Пігулки сортуєш, миєш голову, не знаю, пазурі собаці стрижеш. І тут х...як – усе кидай і біжи. Бісить.

А коли це по три рази на день?

Ні, я розумію, що воно летить і кудись приземлиться. Але якось не хочеться відриватися від серіалу, зараз же найцікавіший момент! (Смайлик із червоним бісом).

Я досі палю. І досі думаю. А якби зі мною було ось це диво в рожевому, побігла б в укриття? Напевно, так.

Головне слово "напевно".

От якісь ми дивні.

Дурні? Та ні, наче все розуміємо, знаємо ризики.

Ледачі? Теж не про нас, стільки робимо щодня. Я на своїх волонтерів дивлюся, від них зарядити електростанцію можна.

Чи, може, наш український геном містить недостатню кількість речовини, яка відповідає за самозбереження?

Бачили вчора сюжет про німецького пожежника, який приїхав допомагати колегам до Харкова. Виходячи з частини, він одягає на себе три (ТРИ) бронежилети.

Вони важкі, незручні, на вулиці і так спекотно, на пожежі взагалі пекло, але він однаково щоразу спокійно вдягає всі три.

І хлопець такий, харків'янин, якому німця поставили в напарники, інтерв'ю дає, розповідає, що той – чувак класний, професійний, але три жилети носить. І гигикнув.

Слухайте, зараз скажу крамолу: а може, ця наша – м-м-м – особливість (добирала пристойне слово) і дає можливість перемагати? Іти на ворожі танки без зброї, міни носити голими руками, пологи приймати під ракетними ударами.

А пам'ятаєте 2014 рік, Майдан, після того, як беркутівці побили студентів, наступного дня на площу вийшло удесятеро більше людей.

Тобто розумієте, російсько-білоруська формула "ми цих поб'ємо, інші боятимуться і не вийдуть" у нас спрацювала з точністю до навпаки.

І ще, напевно, наша параноїдальна жадоба до свободи. Ось коли тобі з кожної праски кажуть: "Не ігноруйте сигналів повітряної тривоги, ідіть в укриття" – ти, сука, на зло сидиш, мовляв, не вказуйте мені, що робити (смайлик).

27 червня

Дивно, але на п'ятому місяці війни мені досі надходять повідомлення "Навіщо ти узагальнюєш?", "За що ненавидіти мене особисто, я ніколи не підтримувала режиму Путіна".

Окей. Якщо це питання досі залишається без відповіді для когось, спробую пояснити. Наведу простий приклад.

Уяви собі, Лєн. Ти живеш у великому красивому будинку, який ви з Віталиком будували все життя. Торік ви наново перекрили дах і встановили сонячні батареї. Дорого, звісно, але років за сім окупиться. І навіщо поспішати, у цьому домі ваші онуки ще виростуть.

І городик у тебе такий охайненький, і ти кожним огірочком тішишся – воно ж своє, рідне, своїми руками вирощене. Кущ малини цього року розрісся, красень, голландські тюльпани прийнялися, і груша нарешті прижилася. А як мило виноградна лоза обплітає літню альтанку!

Ось весна настане, мрієш ти, там мангальчик поставимо, а тут доріжку варто було б кам'яну постелити, щоб ваш добряк лабрадор бруд не тягав на веранду.

І ось сидиш ти ввечері в затишному плетеному кріслі в себе на ґанку, вечеря в духовці доходить, Віталик із поливом порається, дітлахи носяться подвір'ям із собакою. І ти з келихом вина, находилася за день, озираєшся навколо і думаєш: "Ех, ну ось же воно і є, щастя".

Уявила?

І тут, х...як о 5.00 у ваш будинок вривається божевільний маніяк-убивця. Кричить, трощить усе навколо, кидає гранату на новий дах, рубає сокирою твої огірочки, тюльпани, малину, виноградну лозу. Хапає своїми брудними лапами все, що бачить, навіть білизну складає в мішки. А ти нічого не можеш зрозуміти, тільки кричиш із жахом: "За що?" і "Будь ласка, не треба!" А він зв'язує твого чоловіка Віталика, стріляє йому в потилицю, потім ґвалтує твою старшу доньку, б'є лежачу матір, відрізає ногу твоєму п'ятирічному синові.

Що ти відчуваєш, Лєн?

Запитання риторичне. А тепер стеж за руками.

Цей божевільний, який позбавив тебе всього, зруйнував твоє життя за одну годину, він сам із проблемної сім’ї. Батьки – алкоголіки, батько агресивний психопат, мати неосвічена, дітей не порахувати. І свої, і прийомні. Там злидні, страх, заздрість і злоба.

Як ти ставишся до всієї цієї сім’ї, Лєн?

Чи станеш ти якось виділяти двох дівчаток, хай це будуть Маша і Глаша, які хоч і відрізняються від усіх інших, бо книжки в дитинстві читали (де вони їх тільки брали), але мають таке саме прізвище, що і весь рід біснуватого маніяка?

Вони жили поруч із ним, розмовляли, їли за одним столом, засинали під одним і тим самим перекошеним дахом.

І наче непогані дівчатка ці Маша і Глаша, добре вчаться, у бібліотеку ходять щосереди. Дивно навіть, що змовчали, коли їхній брат курчатам голови скрутив. Подумали: "Ну, світ дитина пізнає, буває".

Коли він уперше кота задушив, навіть покартали його, нерозумного, плакат у дитячій повісили: "Котів не душити". А коли собаку сусідського отруїв, гидливо скривилися, стенули плечима, розмовляти з ним стали менше, навіть цуратися. Усі зітхали: "Неприємно, так, але що тут вдієш, він же наша сім'я".

До речі, батько в цій сім'ї щовечора молитву читав, починалася вона зі слів: "Убивати, ґвалтувати й грабувати – це нормально, діти, це правильно". Маша і Глаша про ту молитву знали, але самі не слухали, втікали в сільський клуб на дискотеку.

Так от, коли ти питаєш, Лєн, навіщо я узагальнюю і з ненавистю говорю про сім'ю маніяка (зрештою, Маша і Глаша батька не обирали і навіть засуджують його молитви), я хочу тобі відповісти:

– Поки росло це чудовисько, вони були на танцях. На танцях, а не на площі Свободи.

24 червня



15 червня

Щоразу, купуючи пачку кави, я беру маленьку. Щоразу, стоячи біля прилавка, думаю: "Ну навіщо велику брати, скільки вже тут залишилося на чужині, незабаром же додому".

Таких пачок кави було вже три. Або чотири. Можливо, п'ять, я не рахую.

От і сьогодні. На великі пачки була приємна акція. І я стою в магазині, кручу її в руках і думаю: "Та ну нафіг, це ж мені до осені пити, куди мені стільки, не до Харкова ж її везти потім".

Розумію, що річ не в каві. У мене диплом психолога, знаю, що відбувається: не мириться мозок із такими перспективами. Відкидає. Витісняє.

Найімовірніше, буде і шоста маленька пачка, і сьома. А взяти велику не можу. Це як здатися. Як змиритися з тим, що війна надовго. Прийняти нову реальність.

Скільки сьогодні вже днів? 100 із гаком? Я думаю про те, як довго у Другу світову люди міряли війну днями? Коли вони перейшли на літочислення місяцями? Роками? У січні 42-го? У травні 44-го?

Розпач.

[Президент РФ Володимир] Путін сьогодні нагородив якийсь танковий полк "за масовий героїзм та відвагу, виявлені в бойових діях із захисту державних інтересів".

Трясця твоїй матері, та коли ж ти здохнеш, суко. Я хочу додому.

3 червня

100 днів. Ювілей, трясця його матері.

Чи могли ми подумати тоді, наприкінці лютого, що це пекло триватиме так довго? Що в нескінченних залпах гармат мине ціла весна. Весна, якої не було.

Пам'ятаєте початок лютого? Ми не вірили. Навіть коли дізналися, що російські війська стягнули до українських кордонів і це було видно на мапах Google. Навіть коли в новинах повідомили, що іноземна дипломатія виїжджає з нашої країни.

Ми жартували про кулемети, які треба встановити замість консьєржів у під'їздах. Ми в легкій тривозі телефонували знайомим військовим із розпитуваннями. Ми будували різні гіпотези про "кремлівські ігри". Ми навіть зібрали документи в один пакет, про всяк випадок. Але. Ми однаково не вірили, що таке можливо.

А пам'ятаєте, як у перші дні війни ми обговорювали ймовірні причини нападу. Шукали сенси. Просто тому, що людина так улаштована, їй треба розуміти "чому".

Була така поширена версія, мовляв, Путіну неправильно доповідали, його дезінформували, він справді думає, що в нас тут містами розгулюють націоналісти й убивають російськомовних українців. Зараз буквально кілька днів – і все з'ясують.

Навіть згадувати смішно, якими наївними ми були. У перші дні війни.

А ще, пам'ятаєте, як ми всі кинулися телефонувати й писати своїм російським друзям та родичам. Нам здавалося, що це допоможе. Що вони вийдуть на свої площі й зупинять цю війну…

А потім були Буча, Ірпінь, Маріуполь. Мільйони біженців, тисячі могил, сотні звань Героїв. Посмертно.

Сьогодні психотерапевти закликають нас шукати щось позитивне в цій війні. Звучить жахливо, але це правильно. Тільки так можна впоратися зі стресом. Ми всі сьогодні гострі, порізатися можна об кожного. Незалежно від того, де людина перебуває, – в окупації, в евакуації, на фронті.

Я, наприклад, навчилася завжди тримати бак повним і телефонувати батькам тричі на день. Але це не те.

У пошуках реально "позитивного" я знайшла ось що.

Люди, які до війни були нев…безно важливими, небожителі, куратори дозвільних вікон будь-якої величини, вони здулися. Просто на очах.

Жінка із санепідстанції, яка все життя ставила круглі печатки у книжки працівникам ринку за хабар, раптом зрозуміла, що вона – ніхто. Вона не має професії, ремесла, заробітку. В неї немає поваги, пієтету, поклоніння. Немає нічого. У сухому залишку – табір для біженців у Познані, де вона не Римма Валентинівна (збіги випадкові), а тітка з третього ліжка у 18-му ряду.

Молодий чоловік, а вже цілий Валерій Георгійович, який вважав себе "наглядачем" за одним із районів Харківської області, великим фахівцем із ринку землі (в аспекті "я поговорю із СергійІвановичем, що можна зробити щодо вашого питання") раптом зрозумів, що його будинок із величезним басейном і садівником у фраку нічого не вартий більше. Що нічний клуб, у якому він, Валерій Георгійович, за вечір просаджував три прожиткові мінімуми, згорів. А сам він виявився просто Валеркою, який унавіть для фронту не придатний, кволий, та й боягуз до того ж.

Я не тішуся з горя цих людей, я не настільки кровожерлива.

Я щиро тішуся з того, що ці люди зникнуть із нашого життя. Розчиняться, згинуть, відваляться, як хвости-рудименти.

Після перемоги, звісно.

Ми обов'язково виживемо, відплачемо, відбудуємо. І очистимося від різних паразитів. Псевдопрофесіоналів, псевдопатріотів, псевдополітиків, псевдопосадовців.

Очистимося, як природа після COVID-19. Класна в нас буде країна!

Усе буде добре. Усе буде Україна.

1 червня

У Дніпрі зараз злива з грозою та блискавкою. Мої тварини скаженіють.

Кіра вилізла мені на голову і під час кожного гуркоту грому чіпляється пазурами у волосся так, ніби збирається зняти скальп. Це боляче.

Гектор скавучить і моститься на ручки, ставить лапи мені на коліна, синці потім не сходять тижнями, 45 кг собачка.

І я їх спочатку вмовляю: "Мої любі, не хвилюйтеся, це лише гроза".

Потім лаюся: "Злізьте з мене швидко, фу, не можна, місце".

Не працює.

А потім раптом говорю їм звичну харківську фразу початку весни: "Не бійтеся, це наші"!

І що ви думаєте? Кіра почалапала у вольєр, Гектор – на лежанку.

Заспокоїлися. Відпочивають. Дивні діла твої, Господи.

У кого там ще сьогодні злива з грозою та блискавкою, не бійтеся – це наші.

26 травня

Мені вчора довелося заспокоювати кілька істерик телефоном.

Люди повернулися до Харкова й ох...їли, вибачте.

"Скрізь кажуть, що область звільнили, що орків відігнали, – схлипує Іра, а в трубці чути залпи гармат. – Сказали ж, що тихо в місті".

Іра надивилася по телевізору чудового: у Харкові садять квіти, вмикають фонтани, Терехов усміхається в щойно запущеному метро.

Узяла в оберемок двох дітей і рвонула до рідного міста на затишну колись вулицю Краснодарську. Це Салтівка.

Ні, вона, звичайно, заздалегідь підготувалася – попросила знайомих подивитися, як там її будинок. Будинок цілий. "Ура-ура", – вигукнула Іра, із захопленням закриваючи валізу десь під Ужгородом.

"Аню, тут усе гуркотить, магазин напівпорожній, школа розбита, садок закритий, бензину немає, я не розумію, що мені робити, – ридає Іра. – Я ж читала стрічки, і харків'яни писали, що місто відроджується".

Замість відродження міста Іра приїхала в руїни. Так їй видно, так їй чутно, так відчувається.

Я говорю не про ситуацію в Харкові, а про сприйняття, яке суб'єктивне.

Поняття "тихо" та "гучно" відносні. Для тих, хто не виїжджав із міста, останнім часом стало справді тихіше, а для тих, хто відвик від постійних обстрілів, це місто звучить нестерпною канонадою.

До речі, ні Іра, ні її діти війни не чули. Чоловік вивіз їх із Харкова 24 лютого вранці. Так, вони дивилися новини. Так, вони бачили фотографії руйнувань. Але це лише шматочки пазла, із яких неможливо скласти реальну композицію.


Фото: Ігор Терехов/

Фото: Игорь Терехов / Telegram


Наприклад, у сюжеті новин навряд чи розкажуть про всипані дрібним склом доріжки майже в усіх салтівських дворах. Наче дрібниця, так. Але якщо ви собачник, це важливо.

Олені, наприклад, нецікава ситуація з бензином, але треба знати, що ходить маршрутка №45. А для Сашка можливість заправитися важлива, йому в офіс через усе місто мотатися.

Алла повернулася на свій перший поверх і гадки не має, що там із ліфтами. А для Фіми, жителя хмарочоса, це питання номер один, щоб ухвалити рішення щодо повернення, йому 55, у нього задишка.

Віті кров із носа потрібен інтернет для роботи, інакше немає сенсу повертатися. Світлані важливо розуміти, чи перевірили сапери дитячий майданчик біля будинку, чи працює дільничний педіатр і чи відкрили секцію з гімнастики.

Міша повернувся в центральний район міста й із задоволенням описує смак капучино з улюбленої кав'ярні, тоді як Оксана на околиці Харкова каву може випити лише вдома, якщо ввімкнуть електрику.

Я це до чого. Повертатися чи ні? Немає універсальної відповіді для харків'ян. Як, зрештою, і для жителів інших міст, які рвуться додому з евакуації.

Важливо зрозуміти ось що.

Іра, яка сьогодні ридає в телефонну слухавку на Краснодарській, проїхала понад 1 тис. км, і весь цей час поверталася вона не до Харкова, а у 23 лютого.

У підсумку замість щастя дістала нові тривоги, образи, розчарування.

Не будь, як Іра.

23 лютого 2022 року ніколи не настане. Усе буде інакше. Спочатку складно, потім легше, а колись краще.

Щоб не плакати вдома, постарайтеся з'ясувати дрібні подробиці до того, як їхати. Усе, що важливо саме вам: чи працює консьєржка, чи завезли інсулін, чи повернувся перукар, ветеринар, тренер, чи відкрили спортзал, дитячий садок, магазин. Чим ви займатиметеся, чим зможете бути корисні місту?

Сил нам. Миру. Перемоги. До зустрічі.

9 травня



4 травня

День війни сьогодні, виявляється, знову ювілейний, сімдесятий.

Ще вчора сміялися із другом, обговорювали, як після перемоги, коли повернемося додому, я заведу величезний акваріум давно мріяла. Там плаватимуть будь-які яскраві рибки, ліниві равлики і витіюваті водорості, а на дно я обов'язково занурю копію крейсера "Москва". Гарно, погодьтеся.

А сьогодні мені у стрічці трапився ролик – нарізка з камер спостереження Харківського парку Горького. Вибухи, вибухи. У новинах, мабуть, також показали фрагменти. Новини я вже тиждень не дивлюся, не можу більше.

Тато зателефонував і мало не плаче. Каже, атракціони і лавочки можна відбудувати, але дерева…

У парку було багато рідкісних дерев, чагарників, квітів. Чудово розумію, що життя людей найважливіше і страждати за рослинами якось незручно. Але мій вісімдесятирічний батько щиро засмутився.

Цього літа ми з ним їздили у парк Горького. Так вийшло практично випадково, ми знімалися в рекламному відео – таксі для людей з інвалідністю. До цього він кілька років не виїжджав на своєму візку далі ніж двір нашого будинку.

І ось я його везу парком, повз нові атракціони, кафешки, фонтани. А він усю дорогу просить зупинитися біля дерева чи клумби. Він нюхав квіти, гладив кору, просив подивитися в інтернеті "а це що за екзотичне суцвіття, Аню".

І ось ми поговорили з татом телефоном, я полізла по роботі в інтернет і натрапила на документальний фільм "Маріуполь. Хроніки пекла". Він щойно вийшов. Просиділа більше ніж годину перед екраном у заціпенінні. Начебто ми вже знаємо все, але дивишся і дихати неможливо.

Якщо у вас вистачає душевних сил, подивіться.

Увечері так і пішла гуляти із собакою, стан такий, як бетонною плитою прибита.

Ми гуляємо у мальовничому хвойному лісі – білки, зайці, річка з двох боків, повітря без гару.

Ви, мабуть, уже почули в новинах про ракетний удар по Дніпру.

Ми були дуже близько, впали на землю. Гектор теж ліг. Харківський пес не забув.

І цієї секунди я розумію, що відчуваю не знайомий страх, а дику лють, ненависть, злобищу.

За всіх, за все, навіть за це чисте повітря, яке миттєво заповнилося димом.

Я виживу. Виживу, щоб повернутися додому після Перемоги, і завести великий акваріум із крейсером "Москва" на дні.

1 травня

– Та ну, який я герой? – говорить Люда по телефону. – Просто треба було щось робити.

Щось робити – це зашити незнайомій людині розірваний уламком ракети живіт. Просто на вулиці.

Люда – ветеринарка. Того дня вона вийшла з дому, щоб передати колегам "гуманітарку" – корм для безпритульних тварин.

Харків, район стадіону "Кіровець".

– Ракета вибухнула метрів за 200, – розповідає Люда, – ми з Дімою впали на землю, а за хвилину почули крики й побігли туди.

В епіцентрі вибуху лежало двоє чоловіків. Люда кинулася до першого і помітила характерні ознаки перелому хребта – синці під очима та за вухами. Каже, миттєво згадала перший курс інституту – чіпати цю людину в жодному разі не можна. У другого чоловіка з-під куртки текла кров, розстебнула, а там – нутрощі назовні.

У "швидкій" сказали, що швидко приїхати не зможуть, Люда набрала номер знайомого хірурга.

– Ший судини, терміново! – закричав хірург. – У будь-який спосіб зупиняй кров.

Поки друг Діма бігав до Люди додому по медичну валізку, у якій були затискачі, спеціальні нитки та голки, Люда тримала людські судини черевної порожнини руками.

– Я йому повторювала: "Не вмирай, потерпи, потерпи, потерпи" – ось і весь наркоз.

Чоловік не кричав, чи то був у шоці, чи то непритомний.

– Мені здавалося, що це триває години три, – зізнається сьогодні Люда. – Насправді все тривало чотири хвилини.

Коли нарешті приїхала "швидка", дівчину запитали: "Ви медик?"

"Незручно, звичайно, – каже мені Люда, – але я сказала так".

– Ні, якщо в моєму дипломі "лікар ветеринарної медицини" прикрити рукою останні два слова, то й не збрехала зовсім.

Сьогодні Люда вже може сміятися. Після цієї історії її дві доби трусило, нудило, вона блювала. Без зупинки.

А потім вона знову і знову набирала номер невідкладної допомоги.

– Пацієнти з Камишева, як вони?

Люда розповідає, що після шоку з'явилася дика тривога – занесла інфекцію, не ту судину перетиснула, щось не те зробила, убила...

На восьмий раз чергова в лікарні попросила її більше не телефонувати – "дістала".

Обидва пацієнти живі, стан стабільний. Люда знає лише, що одного звуть Сашко, а другого – Назар. Але хто з них хто – не знає.

Словом, Сашку-Назаре, якщо дівчина колись спересердя обізве тебе козлом чи жеребцем, не сперечайся. Тому що так – життя тобі врятувала ветеринарка.

І ще про Люду.

Вона залишається в Харкові під обстрілами, бо має двох собак і чотирьох котів.

Вона не може їздити на екстрені виклики до тварин, тому що в неї восьмирічна донька сама вдома.

Тому останнім часом Люда заробляла на життя в'язанням. Светри, кардигани, сукні.

В'язала на спеціальній машинці. Каже, навчилася й захопилася ще в декреті.

Днями ця машинка зламалася. Вона була стара, і запчастини від неї рідкісні й дорогі. Люда дуже засмутилася.

І ось я подумала, раптом у когось є в'язальна машинка для Люди – ветеринарки з Харкова, яка жодного подвигу не здійснила, просто зашила незнайомій людині розірваний уламком ракети живіт. Просто на вулиці.

UPD. В'язальна машинка для Люди знайшлася за 17 хвилин після публікації, низький уклін Зої Бирюковій.

Люблю вас, люди.

19 квітня

Женька пише: "Не можу знайти квартиру у Кропивницькому, не здають біженцям із собакою". Оббігала все місто, благає, плаче.

Ірка ночує в машині десь під Вінницею, бо три коти і шиншила.

Маринка виводить свого мопса лише в темний час, щоб нові львівські сусіди не побачили й не розповіли господині.

У мене таких історій десятки, як не сотні.

Скажіть, люди, що з вами не так? Поясніть мені, що зробить собака з вашою двокімнатною у хрущовці? Їб...не по кухні з "Граду"? Запустить крилату ракету в душову? Що? Болонка насипле шерсті на килим? О, жах! Питання одного вологого прибирання.

Кіт зачепить лапкою бабусину гардину? Викиньте цю гардину нахрін. Вона не варта сліз хлопця, який, стоячи на колінах, вчепився в рудого кота і ридає під мамине: "Микито, синочку, відпусти, він буде мишок тут ловити, ми не можемо його взяти, нас не пустять із ним".

Що ще? Бульдог погризе ніжку стільця! Це просто нереальні масштаби катастрофи. У рейтингу п…здеця йдуть відразу після Бучі.


Фото: Анна Гін/Facebook

Фото: Анна Гин / Facebook


Люди, зупиніться. Кидайте цю свою улюблену приписку в оголошеннях "тільки без тварин".

Собаки, коти, папуги, навіть хом'ячки, хай їм грець, – це історія про тепло, про любов і про гарну сім'ю. Я серйозно.

Безвідповідальні не рятуватимуть із-під бомбардувань і не тягтимуть через усю країну 12-річного лабрадора. Розумієте? Здайте їм житло, будь ласка.

Коли ви кажете: "Діти ще нехай, але собака – точно ні", – це як ви б сказали матері, яка стоїть у вас на порозі з двома малюками: "Ну, дівчинку заводьте, а ось хлопчика не візьмемо, стрьомний він якийсь, ще стіни помалює".

Тварини у сім'ї – це завжди діти. Повірте мені, людині, яка так жодного разу і не спустилася в бомбосховище. Ні під час ракетних обстрілів, ні тоді, коли над будинком літали винищувачі. Чому? Бо в мене доберман. Із ним туди не можна, без нього неможливо. Ви ці очі бачили?

У 70-ті роки, у третю хвилю еміграції, батько проводжав в аеропорту родичів. Він багато розповідав про те, як митники та інші чекісти знущалися зі "зрадників батьківщини", відбирали і рвали книжки (а виїжджала переважно інтелігенція), обзивали, принижували. І він досі не може забути історію двох левреток, яких прив'язали до стійки реєстрації тому, що бракувало якоїсь коми в документі.

І господиня, каже, плакала так, і собаки, каже, вили так, що всі люди в залі очікування плакали, навіть чоловіки. Благали чиновників пожаліти цю сім'ю. Але ні.

Прошу вас, люди, не будьте, як ті чекісти.

P.S. Мені неймовірно пощастило, і я дякуватиму колезі до кінця своїх днів. Він просто віддав мені ключі від своєї квартири у Дніпрі, не запитавши ні про розмір собаки, ні про розмах крил птаха. Дякую, Руслане!

18 квітня

15 років тому я знімала документальний фільм "Жорнова". Він про події 1932–1933 років в Україні.

Так, Голодомор. Але слова цього у фільмі немає. Зовсім. Я його навіть не вимовляла жодного разу за час зйомок. Просто просила бабусь і дідусів згадати дитинство. У мене їх 30. Старих.

Після виходу в ефір цього фільму мене щороку, у листопаді, тягають (вибачте) каналами з розповідями.

І ось якось одна журналістка, яка знімала черговий сюжет до дати, каже: "А можна я скажу, що у вас, у авторки стрічки, уся родина померла тоді від голоду? Це буде добре, для емоційного напруження".

Я тоді взагалі не знайшла відповіді. Тому що ох...їла (вибачте-2).

У моїй родині ніхто не помер від голоду у 30-х, але чи робить це пекельну трагедію для мене меншою, ніж вона є в історії людства? Ні.

А ще я колись написала пост про те, що 9 травня вожу своїх батьків похилого віку до Дробицького Яру (меморіал жертвам Голокосту в Харкові), і мені надійшло приблизно 100 повідомлень із запитаннями про те, хто з рідних у мене там спочиває і чи можна зробити про це сюжет.

Я чесно й радісно відповідала: "Ні-ні, мої врятувалися, пощастило!", – але щоразу відчувала розчарування від співрозмовника. На кшталт: "Тю, ну де тоді трагізм, де "емоційне напруження"?!"

Здивування – не зовсім те слово, яким можна було б схарактеризувати мій стан на той момент.

Невже треба мати під меморіальними плитами рідню, щоб розділяти це горе? Треба неодмінно бачити у списках 16 тис. убитих людей похилого віку і дітей своє прізвище, щоб возити на меморіал батьків і плакати разом?

Я справді не розуміла.

Ось і сьогодні:

– Аню, ну напиши щось смішне, дуже треба.

– Не можу, клянуся, не можу, і після Бучі не можу, і поки не звільнений Маріуполь не можу.

– А в тебе, що, у Маріуполі хтось із близьких?

Ні, я не знаю нікого із цього міста. Я навіть не була в ньому ніколи.

Я просто сама зараз – Маріуполь.

Стан – Маріуполь. Настрій – Маріуполь.


Маріуполь. Фото: Полк

Маріуполь. Фото: Полк "Азов" / Telegram


Я не можу перестати думати про те, як якась Аня, моя ровесниця, уже два тижні живе під уламками бетонних плит, поранена, покалічена, голодна, і в неї все дико болить, і вона мріє про смерть.

Я просто не можу перестати про цю Аню думати.

Я засинаю з нею і прокидаюся з нею.

Можливо, вона в моїй голові існує для того, щоб не збожеволіти від думок про батьків на Салтівці?

Господи, допоможи їм, будь ласка.

Аня, єврейка, українка, харків'янка, атеїстка.

14 квітня

50-й день війни. Російський військовий корабель нарешті прибув до пункту призначення. Чудово.

Друг надіслав фотку мого будинку в Харкові. Ще стоїть. Я навмисне весь цей час не запитувала ні в кого про свій будинок. Не хотіла почути, що мені більше немає куди повертатися.

Сьогодні побачила фото, розплакалася.

Жінка на собачому вигулі з грузинським акцентом каже: "Ну, чого засмучуєшся, цілий же будинок твій".

Мені важко пояснити їй, що відчуваю.

Я плачу тому, що бачу цю червону цегляну стіну знов. І напис "Стоматологія" на фасаді. І похилений ще до війни карниз. І от та, третя сходинка, від якої відкололася плитка. Гектор колись подряпав лапу об скол, і я наклеїла туди шматок гумового килимка клеєм "Момент".

Я плачу за своїми померлими квітами на підвіконні, за кожним магнітиком на холодильнику, за дитячими малюнках дочки на стіні, за неймовірно теплим махровим халатом, що висить на гачку у ванній, за плюшевим ведмедиком, що залишився сидіти на подушці.

Я плачу тому, що в неділю до мене не прийдуть дівчата їсти мацу на "єврейський Великдень", і ми не сядемо на моєму балконі з написом "дача", галасливо розливаючи по келихах червоне сухе вино.

Я плачу тому, що хочу обійняти батьків.

Я плачу тому, що моя подруга Іра свою маму вже ніколи не обійме. А Віталик ніколи не побачить цегляної стіну свого будинку.

50-й день війни. Ми не плачемо тепер із якоїсь однієї, зрозумілої причини. Ми плачемо від щастя і від гордості, від безсилля і від ненависті, від розпачу і від втоми одночасно.

9 квітня

Неймовірно символічні кадри війни, які було знято.

Під Харковом є такі самі окуповані селища, як київські Буча та Гостомель. Про них майже не згадують у ЗМІ, думаю, на це є якісь тактичні військові причини, не знаю. У ці селища російські танки увійшли ще 24 лютого, відтоді зв'язок із людьми епізодичний. Інформації дуже мало, але та, що є, – очікувана: "асвабадітєлі" грабують, бухають, убивають.

Жителі іноді заряджають телефони бензиновими генераторами і надсилають звістки близьким.

Цю картину розповів сторож дачного кооперативу, де я часто бувала до війни.

Їде селищем БТР, увесь ущерть завалений килимами, телевізорами, мікрохвильовими печами, мішками з одягом. Як китайський товарний потяг – перевантажений настільки, що ледве повзе. А ззаду на мотузку тягне дитячу машинку. Жовтий електромобіль у зайчиках. Не вмістився, бл...дь.

Сторож – дядько старий, але не стримався, заплакав.

Мені шкода, що в цей момент поряд не було фотографа з Reuters чи Associated Press. Більш промовистого кадру, що ілюструє світові всю суть "великої російської армії", не придумати.

Друга історія змусила мене розридатися. Тендітна дівчина із Чернігова, Іра. Знаю її особисто – світла, добра, мила дівчинка. Її доберман Зея ощенилася 1 березня у підвалі будинку, який уже тиждень стояв під бомбардуванням.

Напівзруйноване, чорне від гару місто, немає світла, газу, продуктів. На вулицях трупи людей, які потрапили під мінометний обстріл із баклажками води. І ось ця дівчина Іра, людинонька, винесла з підвалу кошик із цуценятами. І побігла. Через усе це пекло.

Урятувала, уявляєте?!

Був би поряд фотограф, мені здається, цей кадр міг би стати символом людяності. Яскравішого фото, яке пояснює світові всю суть українця, не придумати.

У мене багато друзів та знайомих фотокореспондентів, фотохудожників, видавців. Після перемоги хочу покликати їх і разом зробити проєкт "Кадри війни, яких не зняли".

Збиратиму історії для цього проєкту.

P.S. Перша ейфорія від того, що Іра врятувала цуценят, швидко змінилася в мене тривогою: куди вона з ними?! Вісім маленьких доберманів, до травня це вже будуть кабани розміром із бігля. А вчора Іра написала у Viber: "Усі діти знайшли сім'ї!" І такі зворушливі подробиці: "Ось цей коричневий хлопчик зі смарагдовою стрічкою житиме в Сумах, а дівчинка з рожевою стрічкою поїде до Львова, а на цього хлопчика з блакитною стрічкою чекає родина в Харкові..."

Ви чуєте, варвари? Цей народ не можна перемогти. Неможливо!

7 квітня

У Дніпрі вже годину виє сирена. Тут вона якась особливо тривожна. Звук – ніби саундтрек до фільму про Другу світову.

Я стою біля бомбосховища, у чужому місті, курю і слухаю, слухаю, слухаю.

Пам'ятаю, як у дитинстві іноді вмикали сирену. По радіо (ще та, запилена коробочка, що висіла на кожній кухні) дикторка пафосно оголошувала: "Сьогодні у Московському районі міста Харкова здійснюватимуть перевірку протиповітряної тривоги".

Я запитувала у батька, навіщо її перевіряють. Він відповідав: "На випадок війни" – й обов'язково усміхався. Його усмішка означала, що це несерйозно, це так, формальність, немає про що хвилюватися. І ми не хвилювалися.

Для нас слово "війна" було якимось застарілим. Воно було з фільму Бикова "В бій ідуть тільки "старики", з вірша Симонова "Жди меня", з татових книг Суворова на полиці, з підручника історії за 6-й клас, із парадів на 9 Травня, з розповідей ветеранів, які приходили до нас у школу, брязкаючи орденами.

Коли вмикали сирену під час уроків, нас виводили із класу ланцюжком і ми, тримаючись за руки, спускалися у спортзал.

– Увага, евакуація за схемою! – роздратовано командувала завідувачка Валентина Іванівна у крилі молодшої школи. У руках вона тримала велике креслення і супилася, розглядаючи його.

А ми хихотіли й тупотіли сходами, як слони. Уроки було зірвано – свято. Класно, якщо сирена припадала на контрольну з математики.

– Прикиньте, пощастило 5-Б! – уголос заздрили ми. Нас перевірка застала лише на невинній ботаніці. Але все одно чудово.

У спортзалі було галасливо, всі по класах розсідалися на розкладені мати. Ну, малеча.

Старшокласники тікали курити за теплиці.

Це був 1985 рік, за 40 років після війни.

Минуло ще майже стільки ж, я стою біля бомбосховища, біженка, курю і слухаю сирену. Не навчальну. Справжнє попередження про смерть, яка наближається.

Російська ракета летить просто зараз. У будь-яке місто, будь-яке селище, будь-яку домівку, дитячий садок, лікарню, театр, спортзал. Будь-яку точку на мапі України.

43-й день війни. А я все одно іноді не можу. У це. Повірити.

3 квітня

До сьогодні мені здавалося, що найстрашніші кадри, які бачило людство, – це чорно-білі знімки виснажених до смерті дітей-в'язнів Освенцима, гори замучених трупів безневинних жінок і старих людей.

Сьогодні світ побачив ці кадри у кольорі.

Світ побачив Бучу, Ірпінь, Гостомель. Українські селища після виходу "російських визволителів" – дороги, завалені тілами розстріляних, зґвалтованих, скалічених.

Світ заціпенів. Сьогодні.

Точку неповернення, здавалося б, пройшли ще в лютому, після першої убитої дитини.

Потім ми просто віддалялися від неї. Із кожним російським снарядом нас відкидало на кілометри від цієї точки неповернення.

Після кожного зруйнованого будинку, після кожного старого, що вмирає в холодному підвалі, після кожної ракети, кинутої в пологовий будинок, дитячий садок, лікарню, після бомби в маріупольському театрі, поряд із величезним написом "Діти".


Фото: Zelenskiy Official/Telegram

Фото: Zelenskiy Official / Telegram


Але, думаю, саме сьогодні в Україні "помер" останній пацифіст. Після цих кадрів не залишилося людини із синім паспортом, яка була б здатна заговорити про якесь прощення або примирення з "русским миром".

Ці кадри пам'ятатимуть наші правнуки. Вони увійдуть до підручників історії. Попри те, що Facebook їх сьогодні сором'язливо банить як "неприйнятний контент".

Упевнена, що справжній "неприйнятний контент" ви отримаєте вже до Нового року. Коли українські діти, які вижили, писатимуть листи до Лапландії і прохатимуть не про новий смартфон чи гіроскутер, і навіть не про мир у всьому світі, а – спалити вщент сусідню країну, стерти з лиця землі.

2 квітня

Те, що ми не "брати", було зрозуміло ще задовго до війни 2014 року. Пам'ятаєте, коли ми вперше поїхали відпочивати до Червоного моря. Коли о 9.00 обов'язково якийсь Олежка з Тули вже стояв рачки і блював у басейн.

Ніколи не забуду чотирьох панянок із Воронежа, які так жодного разу і не вийшли на пляж. Ми йшли – вони бухали, поверталися – вони бухали. Учительки молодших класів, до речі. До вечора педагоги втрачали людську подобу.

А ще була Оля, яка вічно кричала, немов дурепа, в туалеті: "Ес-пе-бе!"

За росіян там завжди було трошки соромно. Не як за старшого брата-хулігана, а як за далекого родича-дебіла.

Скандал на ресепшн – росіяни, розбірки в ресторані – росіяни, сп...здили халати з номера – росіяни.

Ми вже тоді намагалися відхрещуватися. Пам'ятаєте? Завжди на запитання: "Фром Раша?" – ми жваво махали руками: "Но, но, но – Юкрейн!"

Так, це було зрозуміло давно. Але тепер… Що більше чую діалоги російських полонених із рідними, то зрозуміліше – ми з різних планет, у нас відрізняються цінності, ментальність, емоційний інтелект.

– Тату, я в полоні.

– Почекай, я дам трубку мамі.

Я намагаюся зрозуміти, суто антропологічна цікавість – як таке можливо? Твій син телефонує із полону, а ти що? Зайнятий? Граєш на балалайці? Збираєш матрьошку? Дивишся 176-ту серію "Повернення Мухтара"?

У мене тато починає виривати у мами трубку на першій хвилині розмови: "Дай мені, дай мені, мені важливе запитати: Аню, у Дніпрі похолодало, ти там не мерзнеш?!"

А я телефоную тричі на день і не з полону, прости господи.

– Мамо, ми тут мирних убиваємо, чуєш?

– Тобі там уже голову задурили, так?

Мені постійно здається, що це монтаж. Що такого не може бути.

Мама мені сьогодні каже: "Аню, нам пенсію дали авансом за квітень, навчи мене, як тобі переслати".

Мамі 82 роки, і коли вона каже це, я чую у трубку вибухи у них за вікном.

Тато щодня з'ясовує, чи Саша не хворіє, чи з'явилися у Гектора друзі, чи не закінчилися у Кіри горіхи, які вона так любить.

Кіра – це птах, папуга. Тато турбується з оточеного Харкова, як їсть мій папуга. Це в наших сім'ях нормально.

– Мамо, дізнайся у частині, що мені буде, я сам здався.

– Я телефонувала в частину, вони там слухавки не беруть.

Слухавки не беруть, розумієте. Х...лі, після обіду набере ще раз, чи завтра, чого вже. А краще з понеділка.

Якого співчуття чи розуміння ми чекали в перші дні війни? Ця тітка, в якої у військкоматі трубку не беруть, чи вона пожаліє дівчинку, яка загинула в Маріуполі від зневоднення? Якщо їй на власного хлопчика начхати.

Чесно, раніше думала, що нас відрізняє ставлення до алкоголю, роботи, свободи. Виявилося, є прозаїчніше мірило – ставлення до близьких.

– Світлано, нас тут вбивають, але я сп...здив тобі кавомолку і тостер.

– О, класно.

1 квітня

Розсмішу вас трохи сьогодні.

Корм, який Гектор їв у мирний час, зараз зник, не завозять. Купила щось схоже за складом. Але добермани, хто в курсі, це вічні алергіки, раптом щось не те зжер – капець.

Загалом, перепрошую за подробиці, притиснуло хлопця вночі, у комендантську годину.

А у Дніпрі тероборона пильна, як стемнішає, вони з ліхтариками просто свинею йдуть районом.

Молодці.

Але у нас варіантів немає, цей кінь на пелюшку не сходить, ще раз перепрошую.

Коротше, вийшли.

Хвилини за три з темряви крик: "Стояти!"

Я у відповідь кричу речитативом: "Хлопчики, паляниця, у собаки срачка, не стріляйте!"

Пауза секунд 10, потім такий гучний чоловічий регіт: "А звати його Сірко?"

30 березня

Мені шкода, що я ніколи не була у Маріуполі, правда. Хтось виклав фото довоєнного міста.

Воно гарне. Мечеть, сад, набережна, центральна площа з підсвічуванням.

Чомусь була впевнена, що це сіре промислове портове місто.

Я була у Стамбулі та Празі, у Римі й Тель-Авіві, у Вашингтоні і Берліні, у Кракові, в Афінах, у Делі, у Венеції. Я була навіть на острові Ньюфаундленд, а у Маріуполі ніколи не була.

Мені так шкода.

Я не була у Чернігові, у Тернополі, у Сумах, у Хмельницькому, у Житомирі, у Вінниці…

Я їздила дивитися Ніагарський водоспад, Мертве море, Великий каньйон, а озера Синевир не бачила жодного разу.

Лише сьогодні я дізнаюся про свою країну. І, на жаль, з новинної стрічки.

29 березня

Питання комунікацій, або Не бісіть Славка.

Як піарниця зі стажем дозволю собі пояснити, чому зараз багато своїх одне одного не розуміють, дратуються, зляться і навіть ненавидять.

По суті, все питання у формулюваннях. Найчастіше.

Ось чоловік, назвемо його Славко, залишився в місті, яке бомбардують і обстрілюють. До того ж залишився з усією сім'єю і навіть із маленькою дитиною. Славко дорослий, повноцінний, недурний чоловік. Він залишається у місті свідомо, у нього є причини. І ось уже місяць Славку надходять десятки повідомлень від друзів і знайомих із гаслами: "Виїжджай! Вивези хоч сім'ю! У вас там п...здець, чому ти не виїжджаєш?!"

На 35-му такому повідомленні Славко починає буквально ненавидіти цих уже "колись" близьких людей, посилати нах...й, банити і блокувати.

Чому? Поясню з погляду комунікацій.

Що хочуть сказати знайомі Славка:

"Ми дуже переживаємо. Ми хочемо, щоб ти та твоя сім'я врятувалися. Ми думаємо про тебе. Нам страшно за тебе".

Що читає Славко:

"Ти ідіот, якщо там сидиш. Тобі не шкода власної дитини. Тебе там бомблять, ти взагалі в курсі?"

Як це виправити:

У здоровому повідомленні Славку мають бути слова про повагу і конкретну допомогу.

Приблизно так:

"Я поважаю тебе і твоє рішення, хай яким воно є. Хочу, щоб ти знав, я завжди готовий тобі допомогти. У мене є друг, який зможе вивезти вас, якщо ти передумаєш".

Слова поваги і факти про реальну допомогу.

Лише це дасть Славку розуміння, що він не сам, що його цінують, за нього переживають. А не задрочують, перепрошую.

Або нехай буде, умовно, дружина Славка – Олена, яка поїхала до Праги, заспокоїлася, влаштувала дітей до школи і надсилає вам фоточки празьких фонтанів.

Ви пишете їй: "Нахріна ти мені це шлеш, бл...дь, у підвал?!" А Олена щиро не розуміє, чому ви гніваєтеся.

Що хоче сказати Олена: "У мене все гаразд, я вибралася, порадій за мене, адже раніше так і було".

Що читаєте ви:

"Мені вже начхати на війну, на смерті та руйнування і на тебе у підвалі теж".

Як це виправити:

Ви: "Я радий, що ти в безпеці, але поки не готовий милуватися краєвидами Праги, архітектурою, квітами, устрицями та вином на твоєму столі – впевнений, що зрозумієш".

Олена: "Я знаю, що ти відчуваєш, залишаючись під обстрілами. Цими фото я хотіла підтримати тебе, показати, що мирне небо поряд. Вибач, якщо тебе це зараз ображає, я зрозумію".

Тобто схему комунікацій із близькими, хай у яких обставинах вони опинилися, має бути вибудувано за формулою: поважаю тебе і твоє рішення / розумію, що ти відчуваєш / можу допомогти так.

І тоді у друзів залишиться шанс опинитися за одним столом, святкуючи Перемогу, а не в чорних списках телефонних книг одне одного.

P.S. Якщо комусь цей текст зараз видається недоречним, то це нормально, я це розумію. Пробачте мені. Обіймаю.

28 березня



27 березня

Мої друзі, знайомі та близькі тепер є на всій планеті. Географія біженців уже дісталася Мельбурна. І знаєте, що? Усі, абсолютно всі кажуть і відчувають сьогодні одне й те саме. Просто можна скласти тест на українця.

Ви українець, якщо.

1. Найбільше у світі ви хочете додому.

Навіть якщо ви зараз у шикарному Відні чи у величній Празі, у розкішному Лондоні чи у чудовому Стамбулі – ви хочете додому. У хрущовку, комуналку, недобудований будинок – неважливо. І нехай бабці бурчать під під'їздом, і сусід, як олень, паркується, і медицина не бездоганна, і дороги не надто рівні – пофіг. Додому!

2. Ви пишаєтеся своєю країною та армією так, як ніколи не пишалися своєю дитиною.

Навіть якщо ваш син переміг у 43 олімпіадах із математики, а дочка перепливла Ламанш. Ні, вони, звичайно, розумнички, але вам хочеться встати і вирівняти спину, тільки коли дивитеся ролик із хлопцями у пiксельному кoмуфляжі. І так, ви тепер плачете на словах "душу й тіло ми положим за нашу свободу" щоразу, коли грає гімн України.

3. Ніщо не тішить вас так, як відео ворожої техніки, котра горить.

Навіть якщо до війни ви сповідували мир у всьому світі, займалися йогою та постили котиків: літак горить – круто! Навіть якщо ви ніколи не лаялися матом, були директором бібліотеки, а від слова "хер" непритомніли: танк підбитий – ох...єнно! Ви переглядаєте ці моменти десятки разів, і вам абсолютно, анітрохи не соромно.

А ще ви відчуваєте величезний страх, неймовірний гнів і жахливе, особисте горе від кожної втрати.

Але. Ви на жодну мить, на жодну секунду не сумніваєтеся у нашій перемозі.

Так. Ми – українці. І ми переможемо!

23 березня

Буду потихеньку смішити вас, як рекомендують психологи. Дімка каже, навіть у бомбосховищах люди хочуть усміхатися.

Вирішила Аня погуляти із собакою набережною величного Дніпра. Подихати його повітрям, помилуватися архітектурою, та й шкарпеток-трусів купити, чого вже там приховувати. У мене з білизни – тільки купальник.

Я живу десь на околиці міста. Про ступінь мого топографічного кретинізму друзі складають легенди. Я ось за тиждень так і не зрозуміла, на якому я березі – на лівому чи правому.

Валик каже: "Тю, так подивися, з якого боку в тебе Дніпро". Подивилася. Сука, з обох! Отак їдеш мостом: і тут річка, і там річка, прикиньте.

Ну добре, я з Харкова, ми не здаємося. Так і сказала в Google-карту: "Будь-яка набережна, Дніпро".

Ця дурна баба в моєму навігаторі – точно російський командувач, клянуся вам, вона вела мене на Чорнобаївку.

15 разів наліво, 42 направо, сім – з'їдете з кільця, вісім – розверніться. Плюс два тупики по дорозі.

Їду і повторюю "па-ля-ни-ця", бо якщо хтось стежить за моєю траєкторією, мене не врятують ні харківські номери, ні харківське "шо". Так хаотично можуть переміщатися лише гості із Саратова.

За 20 хвилин цього квесту-подорожі доберман на задньому сидінні почав вити з безвиході. І тут, звісно, блокпост.

Гарний хлопчик трапився, дуже добрий. Усміхнувся так із розумінням і махнув рукою кудись у бік Гренландії, мовляв, там набережна.

І ми доїхали.

Дніпро тут дуже великий, широкий, реве та стогне.

І люди приголомшливі. Гектор стільки компліментів наслухався, що навіть ходу змінив – перейшов зі звичного галопу на статечний алюр.

Пара з дитиною зупинилася за 10 метрів від нас, я судомно намагаюся їх обійти, а вони кричать: "Ми на вас чекаємо, хочемо з гарним доберманом сфотографуватися!"

Шок-контент, як каже моя дочка. Зізнаюся, у Харкові такого ніколи не було.

На парковці я побачила дівчину і зависла, дивлюся на неї і не можу зрозуміти, що мене знерухомило.

Виявилося, вона нафарбована. Просто макіяж – вії, брови, губи. Чесно, відчуття, що людина не з машини вийшла, а з паралельної реальності.

Подумала: добре, що я гребінець узяла і розчесана.

А ще я навчилася за тембром маминого голосу визначати ступінь потужності обстрілів на Салтівці. Сьогодні мама усміхалася і пекла шарлотку. Отже, відносно тихо.

Тато каже: "Скоро перемога, я відчуваю". А у цього старого єврея чуйка що треба.

Гаразд, поїду я назад. Блін, треба було хлібні крихти сипати з віконця. Бабу в навігаторі вмикати страшно, знову потягне у Чорнобаївку.

P.S. Подарую навігатор – лише громадянам РФ.

22 березня



20 березня

Посмішу вас трохи, вибачте. Психологи кажуть, що це зараз потрібно.

Заглянула в сумку, яку збирала під бомбардуванням, а там, прикиньте – купальник! Ось що має бути в людини в голові? Тирса? Не взяла ні штанів, ні светра, зате, бл...дь, купальник.

Де я збиралася купатися? У Полтавському морі?

Коли ми виїжджали, то планували їхати до Полтави, але не туди завернули.

На Дніпрі ще крига стоїть, вночі -12 ºС, але якщо що, я готова – поїла і в купальнику.

Головне, Гектора зібрала бездоганно: і куртку взяла, і м'яч, і два повідці про всяк випадок.

Кірюсі склала окремий пакет із горіхами. А собі купальник – плавчиня, ...бтить.

До речі, Кіра сьогодні здивувала. Узагалі, червонохвості жако неймовірно примхливі в їжі: це я їм, це не їм, це викину з годівниці, воно має кепський вигляд. Банан тільки жовтий, жодних коричневих плям, фі.

Після того, як Кіра пообідає, з її тарілки можна ще зграю голубів нагодувати до відвалу. Але в умовах війни пташка перейшла в режим економії, сьогодні, дивлюся, взяла в лапу вчорашнє (!) яблуко, хрумтить, аж прицмокує.

Згадала свою тітку, яка, їдучи у відпустку, залишила чоловікові список на чотири аркуші: чим і як годувати їхню суперпородисту кішку. Там було розписано, у якої саме продавчині на ринку купувати для Багіри сирок, а у якої – свіжу рибку.

Дядько Гриша, треба сказати, був любителем випити, а тут ще дружина поїхала – словом, у той список він і не глянув.

Картину, яку тітка застала у день приїзду, пам'ятала до кінця днів. Сидить над відром для сміття бухий дядько Гриша, чистить картоплю, а суперпородиста Багіра на льоту ловить лапою очистки. І їсть.

Смішно, ага. Смішніший тільки мій купальник.

P.S. Сьогодні познайомилася із такою світлою жінкою, гуляли на собачій галявині. Вона все про Харків розпитувала, дуже співпереживала. Раптом у неї задзвонив телефон, вона аж підскочила: "Це чоловік! Він у ЗСУ, зараз в Охтирці".

Трубку знімає, а чоловічий голос каже: "Привіт, рідна, хочеш анекдот розповім?!"

Анекдот. В Охтирці.

Я подумала, можливо, мають рацію психологи і усміхатися все-таки потрібно. Навіть зараз. Саме зараз.

19 березня

Я помила машину.

Ось так, буденно: "Верх? Салон? Воском покривати?"

Я оніміла у відповідь.

– Не знаю, просто помийте.

Змийте бруд харківських розбитих доріг, гар від бомбардування на Валентинівській, пилюку нескінченного шляху на Дніпро.

У будинковому чатику пишуть: "Тут якийсь некерований доберман у дворі з'явився". Наташка показала, сусідка, з 2014-го волонтерить.

Ага, я приїхала знесилена зовсім, схудла сильно. Гектор, навпаки, бадьорий на стресі, жвавий. Тягав мене по двору, як безглуздий тягарець на тому кінці повідця, страшне видовище.

Зараз нормально. Слухається, поруч ходить, в очі знову став дивитися, розуміє.

Тільки рано встає. До кінця комендантської години ще хвилин 40. Умовляю його, пояснюю. А він, як щеня, тягне до дверей повідець і м'яч, сидить, плаче.

Кірюха зі словосполучення "Російський військовий корабель, іди нах...й" навчилася говорити тільки "російський". Сидить на жердинці, ділова: "Кіра красуня", "смачний горішок", "дай поцілую", "почухай дзьобик" – і раптом х...як: "російський!"

Facebook забанив мої останні публікації за "розпалювання ненависті", оголосив два попередження, тому я тепер стала доброю та лагідною.

Дімка попросив пошукати у Дніпрі скотч певного кольору, оббігала пів міста, доки зрозуміла – сьогодні субота. Вихідний! Лаялася матом, а потім згадала – я ж добра.

Єврейська громада запропонувала вивезти моїх старих із Харкова спеціальним реанімобілем.

Годину вмовляла батька, спокійно, аргументовано – не спрацювало.

Він переживає за лебедів у гольф-клубі, хто ж їх там нагодує.

У новинах показали чолов'ягу, який пішки вийшов із Гостомеля (чи з Бучі, не пам'ятаю) і вивів двох корів. Корів!

Анька розповідає, що на кордоні бігають кролики і повзають черепахи, скачуть шиншили, нявкають коти, гавкають собаки різних порід. Покинули.

Мені поки дуже важко робити дві речі: читати про Харків і відповідати на дзвінки голосом. Писати можу, а от так, щоб просто поп...здіти по телефону, – нестерпно.

Мої статті переклали польською, словацькою, чеською, німецькою. А я все одно борюся з популярним зараз синдромом "недостатньо роблю для перемоги".

Почуття провини вп'ялося, в'їлося, пустило коріння. І ще це – я помила машину. Тепер вона знову біла, і мені має бути приємно, але ні.

Я хочу додому.

Хочу у свою постіль, хочу маминого пирога, хочу келих вина з дівчатами. Хочу проспати на роботу, завалити проєкт, перейматися правками до тексту. Забути маску і чортихатися у магазині щодо цього. Загубити ключі, наїхати на цвях, накричати на Сашку, що знову не винесла сміття.

Господи, хочу бачити котиків у стрічці (я це сказала?!), хочу злитися на "Ви" у множині з великої літери, хочу посваритися з паркувальником.

Жінка з балкона першого поверху сьогодні кричить мені: "Ховайтеся, тривога!" Я їй відповідаю: "Та нічого, ми з Харкова". А вона каже: "Дитинко, я з Донецька".

Жити і дихати змушує одне – віра у перемогу. У нас можна відібрати життя, дім, мрію, надію.

Можна розбити серце, змучити душу. Але неможливо позбавити головної людської цінності – свободи. Тож ми переможемо. Ціна буде дуже високою. Але ми все одно переможемо.

13 березня

Люди, українці, націє. Я хочу звернутися до кожного, хто читає мене.

Лише кілька днів тому ми відчайдушно писали своїм родичам у Росії, не достукалися. Але одне до одного ми достукатися здатні?!

Упевнена, що так.

Є речі, які ми робимо в паніці, стресі, на емоціях. Є, щоправда, і люди, які неадекватні, перепрошую, по життю, незалежно від обставин. Боягузи, мерзотники, моральні виродки. Але їх мало. Мій текст для всіх, хто не належить до цієї меншості.

Перше – "Помічники".

Ось це: терміново тримай (список зі 100 позицій ліків), я, раптом що, скину гроші, але ти, раптом що, телефонуй Лєні/Каті/Міші, вони там знають, що куди кому…

Увага, друзі: "раптом що" в Україні вже настало!

Ви або самостійно допомагаєте, або не заважаєте – третього варіанта більше немає. Тому що коли хапаєш цей список (один із десятків, до речі), виявляється, що Лєни/Каті/Міші або не існує, або список уже двічі хтось закупив, або ще якась невідома херня.

Будь ласка, не робіть цього, не будьте помічниками у лапках, краще взагалі не будьте учасниками цих процесів – ви реально, по-справжньому заважаєте.

Друге – "Ті, хто виїжджає".

Друзі, я абсолютно точно не маю права засуджувати перелякану матір із порівняно мирного міста Дніпра або схожу, яка вивозить дітей із країни. Мірятися страхом чи тривогою безглуздо.

Але я хочу сказати, що буде чесно, справедливо і, не знаю, людяно, чи що, якщо ви вибиратиметеся з України своїм ходом, а селитиметеся – у рідних і друзів. Не займатимете місця в евакуаційних поїздах і наметах для біженців. У Дніпрі працюють магазини, аптеки, заправки і навіть кав'ярні. Вам не треба тікати від бомбардування у прямому розумінні слова "в чому є", схопивши тільки дитину в руки. Ви можете спокійно зібратися, продумати логістику, знайти житло.

Будь ласка, не забирайте шанс у тих, хто реально залишився без дому, одягу, їжі, грошей.

Третє – "Ті, хто виїхав".

У мене багато знайомих харків'ян, які з дітьми виїхали з України до Польщі, Словаччини, Чехії. Те, що пишуть і розповідають вони про наших співвітчизників, змушує відчувати іспанський сором. В Іспанії, до речі, також.

– Ви що, даєте мені ношену куртку? Заберіть собі, не треба таких подачок.

– Я не збираюся жити на вокзалі, дайте мені окрему квартиру, я біженка.

– Говоріть зі мною російською, ви ж російську знаєте.

А ще пиятики, гулянки, хамство.

Я вчора писала велику статтю для польської газети Wyborcza, де в розповіді про обличчя війни мені довелося капслоком перепрошувати за таких українців. Тому що реально соромно. Будь ласка, зупиніться, нам ніхто нічого не винен, кажіть європейцям "дякую" стільки разів, скільки зможете.

Четверте і поки, сподіваюся, останнє – "Ті, хто залишився".

Злісні настрої людей, які залишилися у своїх містах під бомбардуваннями, стали потихеньку проникати у стрічки ще кілька днів тому. Сьогодні можна побачити вже просочені відвертою ненавистю пости у стилі: "Ви втекли, ось сидіть там у своїх ситих місцях, і не п...здіть, і не питайте як ми тут, ми тут вас усіх переживемо".

Друзі, не треба!

Як психологиня скажу, злитися сьогодні – це добре, ви не накопичуєте стрес, який потім переросте у хронічні хвороби. Гнівайтеся! Але на ворога, гаразд?

Україна сьогодні як ніколи єдина, хай де хто перебуває. Кожен має право на емоції – на біль, переживання, істерику, на бажання повернутися додому. Не треба позбавляти своїх такого права. Ніхто ніколи не знає, в чиїй душі болісніше, чорніше і наскільки високий поріг страху.

Будь ласка, спрямуймо особисту агресію в один бік – у бік Російської Федерації та злочинного режиму божевільного Путіна.

Ми всіх переможемо. Слава Україні, слава нашим воїнам, слава кожній гідній людині на землі, хто протистоїть сьогодні імперії зла. Вибачте за пафос, але це правда.

9 березня

Так, усе, я опанувала себе, перестала плакати  і знову можу вбивати. Моя дочка ліпить вареники для хлопців із тероборони, а я страждаю через своє серце, що розірвалося, це неправильно.

Сьогодні вранці раптом усвідомила, що ніяка я не маленька людина, а велика і навіть величезна, я все можу. Мабуть, мені потрібні були кілька днів сліз і безсилля, щоб народитися заново.

Доберман перестав тремтіти і вперше за два тижні заснув не в мене на руках (45-кілограмовий кінь), а на підлозі, на килимку. А Кірюха сказала свої перші після вибухів 24 лютого слова. Встала така, пір'я почухала і каже: "Привіт, дай горішок". Наче вона не зі Сталінграда пташка.

У Дніпрі у мене з'явився свій власний ангел-охоронець і ще багато чудових людей.

Міста я ще до ладу не бачила, але обов'язково побачу, воно мені вже дуже подобається.

А до восьмої ранку сформувався цілий список ліків, які треба знайти, купити та передати до Харкова. Це щось незвичайне, те, що волонтери, найімовірніше, не везуть, наприклад, рідина для лінз.

А знаєте, як це важливо! Я ось свої окуляри про...бала в бомбардуванні і жила кротом, поки добрі люди не дали мені хоч якісь окуляри. Діоптрії не мої, але я все ж таки можу сісти за комп і писати.

Хтось сказав нещодавно: "Слово – твоя зброя". Усвідомила ці слова тільки сьогодні, коли перестала ридати і прочитала в месенджерах одразу три прохання від різних європейських видань – написати есе про воєнний Харків.

Звісно, я напишу. І якщо я знову можу вбивати, а слово – моя зброя, то друзі, колеги, журналісти – я до ваших послуг.

Житимемо. Перемагатимемо. Відбудовуватимемо.

5 березня

Ніколи, нікому, навіть заклятому ворогові не побажаю обирати між дитиною та батьками.

Це моє персональне пекло, чистилище, яке тепер завжди буде зі мною. На землі й на небі, у війні та у мирі.

У майбутній фільм про цю війну обов'язково має увійти епізод зі звичайної квартири спального району Харкова, де мати й дочка під гуркіт вибухів виють, заглушаючи сирени повітряної тривоги. Одна на колінах, здавленим криком: "Вибач", друга, згорбившись, тихим стогом: "Виживи".

Я трималася дев'ять днів. По-різному, хвилями, як усі тепер. Страх, гнів, віра у перемогу, дика втома, розпач – і так по колу.

Остаточно мене зламали винищувачі. Цей моторошний свист, що наростає у нічному небі, машина, яка кидає смерті навмання. Удари в сусідні будинки та під'їзди, пожежі, зруйновані будинки, долі, життя, собаки й коти, що сновигають вулицями, плач дітей із підвалів і людська нога, що прилетіла у двір.

Я захоплююсь тими, хто безстрашний. Я здалася. Більше не могла дивитися на свою залякану доньку, яка схудла на 10 кг і забивається в куток за кожного гучного звука.

Це нестерпно.

Дивно, але за якісь 200 км від Харкова – тиша. Ні, тут також війна, але інша. Сьогодні одна жінка сказала, що люди тут не ходять на роботу – бояться.

Я не стрималася, каюся, кажу: "Господи, чого тут боятися?!" Вона не зрозуміла мене, плечима знизала і пішла.

Мені вдалося врятувати дитину, собаку, птаха. Душі не врятувати ніколи. Ця чорна дірка не затягнеться, навіть якщо все закінчиться завтра і добре.

Я покинула батьків. У Харкові-Сталінграді. Лежачого батька і маму, яким по 80 років. Покинула своє місто.

Так, їжі й ліків під бомбардуваннями притягла на пів року наперед, так, телефоную, так, намагаюся не плакати. Не виходить.

Дочка вже усміхається і рівно дихає.

А я.

Я перестала відповідати в месенджерах, ви питаєте: "Як ти? Жива?" А я не можу зібратися духом, щоб відповісти. Мені здається, я померла.

P.S. – Не плач, дочко, у нас все добре, ми з татом у карти граємо, я його тільки-но дурнем залишила, не плач, у нас наче трохи менше бомбардують сьогодні в мікрорайоні, і сніг пішов, уявляєш!

– Я люблю тебе, мамо.

28 лютого

У мій будинок "прилетіло". Харків, Салтівка – спальний район. Звук був жахливий, перша реакція – шок. Собака виє, птах репетує, скло тремтить.

За хвилину заспокоїлися, ризикнула визирнути у вікно – стирчить не з дому, з асфальту. Уже легше.

Трохи згодом друг пояснив: це не ракета, а її частина. Дупа, хвіст, "ступінь" по-військовому.

Не знаю, чи має він рацію.

Журналісти попросили зняти відео, вийшла надвір. А біля цієї дупи просто карнавал, селфі-паті – не підступитися. Як швидко ми звикли до війни, однак.

Виявилося, дуп аж три, всі стирчать з асфальту. Дві – на пішохідних стежках, одна – на проїжджій частині. Усі під вікнами багатоповерхівок.

П'ятий день жаху у моїй країні. Вибухи, залпи, пожежі, руйнування. Смерть. Неймовірна гордість за своїх і непорушна віра у перемогу.

І головний висновок цього дня. До уваги окупантів: пекельна ненависть витісняє тваринний страх після першої ракети під вікнами. Нехай навіть і її дупи.

І якщо нам, мирним, більше не страшно, то уявляєте, який дух у наших хлопців на передовій?

Російський військовий корабель, п...здець тобі.




26 лютого

Моєму двоюрідному брату Олексієві. У Новосибірськ.

Привіт, Льошо. Це я, твоя маленька смішна сестричка з Харкова. Пам'ятаєш, як ви з мамою приїжджали до нас у гості і ми гуляли парком Горького? Дорослі не дозволяли нам по другій кулі солодкої вати, і ми ховалися за кущами бузку біля "чортового колеса", їли одну на двох.

Я пам'ятаю. І липкі руки від вати, і приголомшливий запах бузку.

Сьогодні у Харкові пахне гаром. А парк Горького абсолютно порожній, діти тепер живуть у бомбосховищах.

Льошо, ми не розмовляли з 2014-го, відколи я стала "хунтою". Відтоді, як ти прийняв "розп'ятого в Слов'янську хлопчика" за аксіому. Я намагалася пояснити, що це неможливо.

Що якби у будь-якій європейській країні таке сталося (на повній людей площі розіп'яли дитину! ти тільки вдумайся!), то були б фото та відео, з усіх кінців світу їхали б знімальні групи і виступали б із заявами всі омбудсмени світу.

Але кореспондентка російського каналу просто взяла інтерв'ю у "свідка" розп'яття, похитала головою і пішла знімати наступні сюжети. Подумаєш, хіба мало трирічних хлопчиків в Україні розпинають.

Льошо, ти чуєш мене? Людина з більш-менш критичним мисленням не може таке "схавати", розумієш? Вона навіть канал із таким пекельним гівном не дивитиметься. А ти дивишся. Ви дивитеся. Вісім років дивитеся.

Знаєш, за ці роки моя донька, твоя племінниця, закінчила російськомовну школу у Харкові та українськомовний університет у Львові. Половину лекцій вона слухала англійською. Іноді я заходжу до неї в кімнату, різко дістаю навушники і запитую: "Якою мовою ти дивишся цей фільм?" А вона розгублено кліпає очима. Кумедно.

Російська, українська, англійська – їм однаково. Мови для них, 20-річних українців, – зручний спосіб комунікацій, а не політичні спекуляції. Скажи, чудово!

Лише 50 годин тому моя донька збиралася їхати до Києва на класні, круті курси з PR. А зараз вона сидить у підвалі. Кожні пів години ми надсилаємо одна одній повідомлення: "Як ти?" і обов'язково: "Я люблю тебе". Ти теж любиш свою дочку, Льошо, правда?

Я не спускаюся до підвалу, тому що у нас великий пес – доберман. Він дуже добрий, але я не можу з ним піти туди – там діти, маленькі собачки, коти. Не хочу лякати їх, там і без добермана надто багато страху.

У понеділок я накупила купу книжок зі сценаристики, аж 14 штук, прикинь! Це справжній скарб, що лежить зараз у мене на столі. Читати поки що не можу. Нюхаю. Ти любиш запах книг, Льошо? Я обожнюю.

Знаєш, я давно мріяла писати сценарії і ось нарешті зважилася. Придумала історію для підліткового серіалу, він про фейкове віртуальне життя в соцмережах. Продюсерові дуже сподобалася ідея. Сьогодні у нас мав бути "пітчинг" (так у кіноіндустрії називають презентацію нового фільму).

Але зараз я заклеюю вікна. Навхрест. Постійно надходять повідомлення про бомбардування. Я маю тобі зізнатися, Льошо, мені дуже страшно. Дуже. За вікном гримлять залпи гармат. Багато моїх друзів перейшли у стадію холодної ненависті, справедливу жагу помсти. А я застрягла у страху, соромно.

Ну, ти ж мене знаєш, я навіть таргана ніколи не могла вбити, він же теж живий. Ви з Лєнкою завжди з мене сміялися.

Льошо, я вчора, дурепа, попхалася із собакою у ліс, мені хотілося, не знаю, вдихнути повітря чи що.

Хвойний ліс – моє місце сили. Почався обстріл, я впала на сніг і намагалася накрити собою собаку, він виривався, думав, ми граємося.

Сподіваюся, мама не дізнається про цей випадок. Ці три хвилини на снігу я думала про дочку, батьків і про те, що так і не встигну написати тобі листа.

Ми вибралися. І хочу сказати тобі, Льошо. Я впевнена, що дуже скоро ти, ви, ви всі прозрієте.

Вашого божевільного президента прикінчать свої ж, це очевидно. По-перше, палацові перевороти у вас у крові, як єдино правильний спосіб змінити перебіг історії. А по-друге, який-небудь ваш олігарх, що втратив свої активи на санкціях, просто перейде зі стадії страху опинитися в катівнях НКВС у спрагу помсти за своє бабло.

І тоді до ваших ефірів прийдуть адекватні люди. Не знаю, Макаревич чи Ахеджакова. І, нарешті, "по телевізору" скажуть правду.

Мені здається, ти заплачеш, Льошо. Від жаху, що ви все наробили. Але буде надто пізно. Російський прапор – це вже ганебне тавро, світ уже ненавидить вас, усіх.

Гаразд, мені треба бігти. Знову надходять повідомлення про бомбардування, що наближається. Гримить зовсім близько біля мого будинку. Вийду хоч до шахти ліфта, пишуть, що там надійніше. Доберман тільки упирається, не хоче йти.

Льошо, якщо до мене у вікно прилетить ракета, я хочу, щоб ти знав – це ти мене вбив. Ти вбив свою смішну сестричку з Харкова, з якою ховався за кущами бузку і їв солодку вату. Одну на двох.

24 лютого

– Як ви там?

Сьогодні в будь-якому місті України це запитання лунає із кожної телефонної слухавки. Зв'язок поки є. Збоїть, але є.

Друзям, які турбуються в різних кінцях світу, я розповім, як ми тут. У Харкові. У спальному районі міста, яке найближче до кордону з РФ.

О 5.00 місто прокинулося від залпів гармат. Не було сумнівів – почалося. На грозу ці звуки зовсім не схожі. Я вийшла на балкон – вікна трохи тремтіли, у роті з'явився металевий присмак. Думаю, це присмак страху. Я його пам'ятаю із 2014-го.

Зібрала собаку, і о 5.30 ми з Гектором вийшли з дому.

О 5.30 машин на дорогах було вже, як у годину пік. Із під'їздів житлових будинків виходили та вибігали люди з валізами, вантажилися у машини, плакали діти.

Абсолютно кінематографічний сюжет. Сон. Сюр. У голові одна думка – цього не може бути, просто не може бути.

Може.

Ми поїхали з Гектором у покинутий парк, ми завжди там гуляємо вранці. Він, до речі, символічно називається парк Перемоги.

Я хотіла купити цигарок на заправці, але там була черга із 50 автомобілів.

Ми розгублено тинялися парком, навколо гуркотіло. Пес, як маленький, тулився до моїх ніг.

Величезний грізний доберман.

Я не знаю, не розрізняю залпів. "Гради"? Танкові снаряди? Авіабомби? Ти це чуєш, але не розумієш, куди дивитися. Іти? Падати?

Зателефонувала моя 82-річна мама. Плаче.

– Анечко, тікайте! Хоч кудись подалі від кордонів.

О 5.30 вона ще не знала, що гримить і в Києві, і в Дніпрі, і в Одесі.

Та й дороги вже були завантажені, на всіх виїздах із міста – багатокілометрові затори.

Нема куди бігти, мамо. Та й нема чого.

О 7.00 всюди вже стояли величезні черги – у банкомати, магазинчики, на заправки.

Я піднялася додому та спробувала заспокоїти дочку.

– Ти казала, що такого не може бути, мамо!

Так. Я так казала. Так казали й думали мільйони людей. Не лише в Україні.

Ніхто не вірив, що таке можливо. У ХХІ сторіччі, у 2022 році.

Зараз у моєму мікрорайоні зачинено аптеки, пошту, кіоски із цигарками, дрібні магазини. А біля тих, що працюють, зібралася величезна кількість людей. Я також стала у чергу.

Стоїмо мовчки, тільки здригаємося від залпів. Я стою тут, тому що у нас із донькою в холодильнику, як на зло, "як виметено", як каже мій тато.

Батькові, до речі, зранку зле, слабкий, важко дихає, лежить, не встає. Хрипко так телефоном запитує:

– Чим я можу вам допомогти, доню?

Нічим, тату. Нічим.

Якщо можете, спробуйте з мамою відволіктися – увімкніть світлий фільм або візьміть добру книгу. Якщо можете.

Зараз початок на другу, день. Гримає раз на годину або трохи частіше. Залпи то більшої, то меншої потужності.

Сашка знайшла адресу найближчого бомбосховища. Треба туди сходити, перевірити, а ноги не йдуть.

Уся моя сім'я тут, у Харкові. І, напевне, як і всі українці зараз, ми скролимо стрічки новин.

Намагаємося "не панікувати і тверезо оцінювати ситуацію", як рекомендують посадовці.

Розплакалася я сьогодні лише один раз, у цій нескінченній черзі, коли побачила, як від чергового залпу гармати кинулася на проїжджу частину руда дворняга. Перелякана, вона не усвідомлює, що коїться. Здається, у неї в очах завмерло одне запитання: за що?

Відчула себе цією дворнягою.

Світ ніколи не буде колишнім. Будь проклятий диктатор. Грьобане х...йло.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації