Уткін: Рівень російського чемпіонату з футболу опускається. Тому що країна біднішає G

Гол Блохіна "Баварії" можна показувати й зараз як приклад. Це вражає

– Василю, добрий вечір.

– Добрий вечір, Дмитре.

– Ви в такому красивому інтер'єрі, що це мене просто зобов'язує, я вам чесно скажу.

– Це студія просто.

– Чудово.

– Товсті люди на зразок мене часто носять чорне, щоб здаватися стрункішими.

– Але ви не товстий – ви повний. Це різниця.

– Ні, Дмитре. Я дуже товстий. Я дуже добре це знаю. (Сміються.)

– Для тих наших глядачів, які знають вас із кіно і не знають вашого основного заняття, я скажу, що ви чудовий спортивний журналіст і телекоментатор. А скажіть, будь ласка, хто улюблені футболісти вашого дитинства?

– Я можу сказати абсолютно однозначно. Тому що в мене із цим питанням абсолютна визначеність. Якщо ви маєте на увазі світовий футбол, то це Мішель Платіні. Це мій найулюбленіший футболіст. Я не знаю, це виявилося саме в симпатії до нього, а не до Марадони, наприклад, який був молодшим, але все ж сучасником. Дуалізм Платіні – Марадона ми застали (аргентинський футболіст Дієго Марадона помер у листопаді 2020 року, після запису інтерв'ю. – "ГОРДОН").

Але це взагалі так влаштована моя симпатія. Я віддаю належне, але я ніколи не можу вболівати більшою мірою за людей, яких я не цілком вважаю людьми, а які є геніями. Мені важливо, щоб зберігалося щось людське. Мені важливо, щоб я міг поставити себе на місце того чи іншого персонажа. На місце Марадони я поставити себе ніяк не можу, а Платіні, який завжди над собою іронізував, називав свій біг качиним і водночас виграв три поспіль "Золоті м'ячі", що тоді було рекордом, і водночас ще був найкращим бомбардиром чемпіонату Італії кілька років поспіль... Кілька років загалом, якщо я нічого не плутаю, не будучи нападником. Я вважаю, що це видатна історія.

Ну, а якщо ви маєте на увазі моє дитинство в повсякденності, де ми дивилися чемпіонати Радянського Союзу, то, звісно ж, це Федір Черенков.

– Ось так.

– Хоча мені, звісно, завжди дуже подобався Заваров. Я взагалі не вболівальник. Я багато разів це говорив. Чомусь люди думають, що я це говорю для того, щоб приховати, кому я симпатизую. Насправді я просто не вболівальник в іншому сенсі. Я, у принципі, радше симпатизую "Реалу", але після "Реала" я симпатизую "Барселоні". У мене немає такого, що я проти. Чи то я каліка, чи то просто тому, що я домашнім хлопчиком був і на футболі опинився, загалом...

– А повернімося до Платіні й до Марадони. Я вбік відкидаю людські риси Марадони в цьому випадку, тому що він творив на футбольному полі. Я вважаю, що Марадона геній, а Платіні ось назвати генієм, мені здається, не можна. У вас інша думка?

– Так я ж і сказав: він людина. Я протиставляю людину генію. Ось так вийшло, що йому природа стільки відсипала. А які, власне, у вас проблеми з особистістю Марадони? Чим він поганий? Він, можливо, слабенький чисто морально, але чим же йому можна дорікати? Він живе в ситуації, коли його найкращі роки позаду. Їх неможливо повернути. Його талант уже неможливо задіяти. Ну взагалі, спасибі, що живий, мені здається. Тому що я думаю, що це підстава для неминущої практично депресії. Мало хто зміг у цій ролі себе знайти.

– Повертаючись до чемпіонатів Радянського Союзу. Київське "Динамо" як уболівальника, як людину вас хвилювало?

– Ну звісно. Я дуже добре пам'ятаю сезон, коли київське "Динамо" пішло по Кубок кубків. І прекрасно пам'ятаю вечір, як ми дивилися фінал з "Атлетіко" (Мадрид).

– 2 травня.

– Так, звісно, я вболівав за київське "Динамо". Я навіть пам'ятаю трішечки такий милий віршик, який тижневик "Футбол" опублікував. Якийсь уболівальник "Динамо" його написав: "Выходят под шум и крик атлеты из "Динамо", "Атлетіко" (Мадрид)" – тощо. Якось багато запам'яталося із цього часу. Я дуже добре пам'ятаю обкладинку "Футболу-Хокею" після цієї події. Річ не в тім, що це було дуже значущо. Ми всі чекали на значнішу подію – чемпіонат світу. І взагалі це вже був другий єврокубок, який... Це трішечки навіть було, я б сказав, звичним. 1981 року мені вже було дев'ять років. І мені дозволили подивитися фінал за участю київського "Динамо".

– А мені не дозволили.

– Ох, Дмитре... Ось бачите...

– Жорстокі батьки. Я не подивився.

– Так. Та проте ви олімпіади вигравали міські з різних видів діяльності.

– (Сміється.) У київському "Динамо", я так розумію, ви любили Заварова. Еге ж? Якщо ви любили Черенкова, то мали любити Заварова.

– Так, звісно. Мені було дуже приємно з ним познайомитися 2012 року на чемпіонаті Європи, коли я працював у Києві.

– Хто ще з футболістів київського "Динамо" вас вражав?

– Це взагалі був приголомшливий склад. Я б сказав, що це була дуже приголомшлива команда. Я, чесно кажучи, дуже сумував щодо того, що так рано закінчилася активна кар'єра Яковенка. Я вважаю, що гол, який він забив "Рапіду", коли 4:1 у Відні виграли...

– Влучив спочатку у штангу – і потім одразу у ворота. Так?

– Із різних ніг.

– Так. Здалеку.

– Я показую зараз іноді своїм молодим товаришам цей момент теж. Хоча в цьому завжди є елемент, що "так просто вийшло", та все ж.

Я, звісно, завжди симпатизував Василеві Рацу. Тому що за мого часу ім'я Василь набагато рідше зустрічалося і футболістів Василів не було. Розумієте? І я з подивом дізнався, що він мадяром у підсумку виявився.

– Ласло.

– Зараз він Ласло, так. Та однаково було приємно за ним спостерігати. І його гол, припустімо, на чемпіонаті світу французам я теж дуже добре пам'ятаю. І його гол на Євро 1988 року голландцям я теж дуже добре пам'ятаю. Узагалі він був такий, як би сказати... Не те щоб непримітний. Там настільки був відпрацьований склад... З одного боку Рац, з іншого Яремчук, у центрі Яковенко і Заваров, попереду Блохін – не пам'ятаю, із ким тоді грав. Євтушенко виходив, по-моєму, більше на заміну. Так?

– Бєланов.

– Авжеж, так. Як міг, дійсно? Питання: кого ж я міг забути? І гол Бєланова потилицею "Рапіду" я теж дуже добре пам'ятаю. Таким кивком голови. Гарний дуже гол був. "Рапід" же тоді був однією з найсильніших команд. Він регулярно виходив на високі стадії єврокубків. 4:1 і 5:1 – це був реально вибух мозку.

– Так.

– Я дуже багато пам'ятаю всього із цього часу. І дилему воротарів Михайлов – Чанов, і гру Безсонова на будь-якій позиції тощо. Мабуть, двоє футболістів не викликали ніколи особливих почуттів у київському "Динамо" – це Дем'яненко і Блохін.

Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube

– Оце так! Дем'яненко – найкращий футболіст Радянського Союзу 1985 року й узагалі блискучий захисник атакувальний. А чому він не викликав почуттів?

– Примітивний. Беріг здоров'я. Я ще раз кажу: зрозуміло, я "примітивний" кажу не порівняно з аматорськими футболістами тощо. Я маю на увазі, на тлі інших. Це таке амплуа: потужний дуже фізично український крайній захисник, який ось по брівці туди-сюди. Потім таким самим був Шматоваленко. До того теж були такі футболісти.

– Матвієнко, так.

– Можливо. Цього я вже просто не застав.

– А Блохін же чого? За Блохіна я битимуся. Блохін же найкращий узагалі.

– Звісно, найкращий. Але він злісним був завжди. Він дуже багато про себе розумів. Так мені здавалося. Але згодом я із цим змирився. Ми з ним дуже тепло теж поспілкувалися разок 2012 року на Євро.

Але в мене був інший момент: коли я дуже інакше сформував своє ставлення... Це була важлива подія в моїх заочних стосунках із Блохіним. Я ось зараз не пригадаю, які це були роки. По-моєму, це було в районі 1998 року, коли почалися досить активні матчі ветеранів київського "Динамо" і "Спартака" цього самого, мабуть, останнього успішного періоду, взаємного цвітіння. Перша гра, по-моєму, була в Києві.

– 1998 рік.

– Так. А потім була гра в Москві. Яку ми вирішили показати на "НТВ-Плюс". Це була моя ідея. Ну, не ідея, власне. Ідея тих, хто матч провів. І народу багато зібралося. У старих "Лужниках" була гра. І мені здавалося, що московські вболівальники не зустрінуть Блохіна тепло. Тому що Блохіна все-таки не любили в Москві. І в мене буквально дещо навіть стислося горло, коли їх відрекомендовували по одному, вони виходили по одному, вийшов Блохін – і йому влаштували овацію. Ні, це просто було з мого боку досить дитяче відчуття. І гол Блохіна "Баварії" – це, безумовно, те...

– Три голи Блохіна "Баварії".

– Ні. Один гол Блохіна "Баварії".

– Ви маєте на увазі перший?

– У Мюнхені, так. Дуже часто говорять, і це правда: футбол дійсно змінився, став іншим – інтенсивним тощо. Але той гол Блохіна можна показувати й зараз як приклад гри центрфорварда. Це вражає. Тому це божевільне нахабство, неймовірна абсолютно міць...

– Піти на чемпіонів світу. Там же чемпіони світу в захисті грали у "Баварії".

– Я думаю, що йому було по фігу насправді. Ну, чемпіони світу. А 1972 року збірна СРСР грала із цими самими чемпіонами світу у фіналі чемпіонату Європи. Це порівнянні величини. А на чемпіонат світу збірна СРСР не потрапила, тому що не стала грати зі збірною Чилі. Розумієте? Це все дуже відносно. Хто ж тоді знав, що за 12 років тільки наступного разу буде чемпіонат світу? Ну, за вісім, але тільки за 12 років ми потрапили на чемпіонат світу. Хто ж знав?

– Скажіть, Василю: Блохін видатний?

– Безумовно.

– Хто крутіший: Блохін чи Шевченко?

– Для мене, безумовно, Шевченко.

– Оце так. Чому?

– Ну, по-перше, тому що я вже не серцем його дивився, а головою розумів. Я розумію, із чого складається його талант, як я думаю. Це ж не оцінки... Я не намагаюся їх розставити. Ви запитали: для мене. Це просто вже інше сприйняття зовсім. Я з Андрієм колись спілкувався досить близько. І він мені досі гранично симпатичний, хоча ми з ним не розмовляли, напевно, не збрехати... Ось, мабуть, я востаннє з ним розмовляв... Якого року "Челсі" виграв Кубок чемпіонів? Ось тоді я зателефонував, привітав. Тому що він теж грав за "Челсі".

– Давно.

– Давно це було. Ось і все. Але він зберігає свою органіку. І потім, розумієте, Блохін усе-таки за темпераментом був злим, а Шевченко дуже органічний, дуже товариський. Хоча в цьому теж тепер уже є частина усвідомленого іміджу. Ми всі ж не маленькі й розуміємо, що в нас працює, а що ні. Так? Та, однак, мені цей образ набагато ближчий. І я бачив набагато більше матчів Шевченка. Я інакше їх сприймав. І я не хочу виходити за межі власного сприйняття. Це не питання істини, це питання просто переваги. Я чудово розумію, що для людей, які ходили на Республіканський стадіон 1975 року в Києві, напевно, Блохін залишиться назавжди номером один.

– Хто, на вашу думку, найкращий футболіст усіх часів і народів?

– Я не забиваю собі голову такими нісенітницями.

Хто сьогодні мій улюблений футболіст? Місце вакантне

– Хто ваш улюблений футболіст сьогодні?

– Я можу сказати... Це просто трішки виходить за межи визначення "футболіста". Для мене, звісно, Кройф, але більше ніж футболіст – як особистість. Тому що це гігантське, абсолютно безпрецедентне життя у футболі.

– Й інтелектуал.

– Його, мені здається, не треба називати інтелектуалом. Тому що він висловлювався на досить обмежене коло тем. Оскільки 70-ті були часом та епохою постхіпі, напевно, у нього були всі ці закидони 70-х: коли у збірної контракт з Adidas, а в нього – із Puma. І тому в нього форма не із трьома, а із двома смужками. А коли він вирішив не грати на чемпіонаті світу 1978 року... Просто вирішив не грати, і все. Зараз навіть неважливо згадувати ті причини. Тому в нього нібито була громадянська позиція, але це радше загальне лівацтво таке. А те, що він говорив про футбол, – це просто те, про що він постійно думав, те, що він умів. Кройф – мені здається, футбольний святий, я б так це назвав.

– Хто сьогодні ваш улюблений футболіст?

– Місце вакантне.

– Навіть так.

– Так. Після відходу Андреса Ін'єсти я придивляюся. Ін'єста і Лемпард були двома моїми героями. Знову-таки тому, що мені здається, що Ін'єста – дуже недооцінений футболіст, об'єктивно. Тому що потрапив у тінь, оскільки є непоказним, маленьким і не амбітним суспільно. Він потрапив трішки в тінь Мессі й Роналду, але я вважаю його абсолютно рівноцінним цим двом гравцям і порівнянним за досягненнями, за талантом, за можливостями.

Лемпард мені дуже подобався, тому що я вболівав за "Челсі" з часів приходу туди Романа Абрамовича. І Лемпард – із тієї самої причини, що й Платіні. У нього, звісно ж, були видатні риси, але його в жодному разі не можна було назвати генієм. І, знаєте, амплуа такої залізної людини часто дістається людям, які постійно перебувають у боротьбі. Про Карлеса Пуйоля в "Барселоні" говорили: коли помре, пропустить від сили два тижні. Залізна людина. Анекдот був такий спеціальний. Лемпард, який не справляв враження металу своєю грою, майже не пропускав ігор, він майже не діставав травм. І ніколи не забуду, як він... Це було, здається, у матчі з "Баварією" в тому сезоні, коли у фіналі зіграли "Ліверпуль" із "Міланом" і "Челсі" не потрапив у фінал Ліги чемпіонів... Чи все-таки це було рік потому. Коли він грав, а днями в нього померла мама. Він пробив пенальті – і він так сів на коліна після цього, що... Загалом, я не знаю. Це було дуже людяно.

– Щоб закінчити розмову про великих і видатних футболістів, одне запитання: Мессі чи Роналду?

– Залежить від настрою. Це інь і ян. Їхній феномен був би неможливим нарізно. Це парний феномен. Вони стали духом часу, тому що стало зрозуміло, що суспільне сприйняття спортсмена сьогодні означає анітрохи не менше, ніж його майстерність. Тому що ми говоримо про визнання – коли тебе визнають. Перемога – коли ти переміг. А визнання – це з боку має прийти до тебе. Вони протилежності з погляду образів.

З огляду на те, що ви поставили таке масштабне запитання, я вдамся до формули, яку я неодноразово використовував. У якомусь дворі, що живе активним футбольним життям, обов'язково є свій Кріштіану і свій Мессі. Мессі – це маленький, кособокий хлопчина, на якого дорослі показують пальцями: "Як він грає..." А Кріштіану – це хлопець, який ходить у секцію, подає надії, красунчик у спортивному костюмі. Й іноді грає з іншими. Тобто це просто два різні полярні типи.

Звісно, усе насправді складніше. І Мессі – абсолютно професійний спортсмен, і в нього теж є образ та імідж. Але мені здається, що зараз, наприклад, коли ми бачили невихід Мессі з "Барселони", – це частково теж проливає світло на те, як можна порівнювати його з Роналду, у якому ключі. Якби це раптом вирішив зробити Роналду... А він пішов із "Реала" теж практично відразу. Бац! – і все. Ні в кого не виникло б запитань. Тому що агент Жорже Мендеш, тому що купа юристів, тому що відразу ж іще виникла історія, що він якось неправильно з дівчиною там переспав... Пам'ятаєте, скандал виник?

– Так, так.

– І тут теж усе абсолютно швидко вирішували. Ніщо не перейшло в потворний скандал. А Мессі... Коли заговорили, що він іде з "Барселони", усі стали чекати на зустріч тата Мессі із президентом клубу. Тато Мессі летів і... Це не те щоб він інфантильний, але це зовсім інша історія, інший підхід. Хіба так можна вирватися з "Барселони"? Подивімося. Можливо, його Бог уберіг від цього.

– Ви знаєте, я хочу поговорити з вами як із чудовим футбольним коментатором зараз.

– Зараз я не коментатор і я не планую продовжувати цю діяльність.

– Я це розумію. Я взагалі дуже щаслива людина. Мені пощастило, зокрема...

– По вас видно, Дмитре.

–...Спілкуватися і брати інтерв'ю у трьох видатних радянських футбольних коментаторів – дуже різних, дуже цікавих самих собою. Микола Миколайович Озеров, Коте Махарадзе і Володимир Микитович Маслаченко. Це були три різні стилі, це були три різні людини. Абсолютно приголомшливі...

Микола Озеров – я в нього брав інтерв'ю 1986 року в Москві. І він мене, 18-річного пацана, повіз у готель на своїй "Волзі" і показував мені Москву. Ви можете собі уявити, щоб – ну, давайте не про вас, але – якась людина рівня Озерова взяла молодого журналіста до себе в машину і показувала Москву йому?

– А який це був рік?

– 1986-й. Він у зеніті слави.

– А пора року?

– Я вам зараз скажу... Це була весна.

– Весна... Вам пощастило.

Скріншот: Василий Уткин / YouTube

– Він брав участь у концерті в театрі естради. Там Шуров і Рикунін – по-моєму, бенефіс був. Він брав участь як Микола Миколайович Озеров. Він же був актором МХАТ іще, народний артист Росії, спаринг-партнер Берії свого часу з тенісу, багаторазовий чемпіон Радянського Союзу з тенісу тощо. І я до нього підійшов. У мене вже було інтерв'ю 20 на той час – я раннім був. Я підійшов і кажу: "Я ось із Києва. Хочу зробити з вами інтерв'ю". А він каже: "Зараз. Я вийду на сцену. Повернуся – і зробимо". Він прийшов зі сцени до мене. А я приїхав у Москву зі своїм другом, і в мене ще двоюрідна сестра в Москві жила. І вони стоять віддалік. Ми зробили з ним інтерв'ю, і він каже: "Скажіть, куди ви зараз?" Я кажу: "У готель". Він каже: "То поїхали. Я вас підвезу". Я почервонів – я червоним зробився. Я кажу: "Що ви, Миколо Миколайовичу, ні-ні, я сам дістануся". – "Ні-ні, у жодному разі. Поїхали". І я як останній рятівний аргумент йому навів: "У мене ще друг і сестра". Він каже: "Поїхали. Місця всім вистачить". Його молодший син Коля був на передньому сидінні "Волги", і він показував мені Москву. І довіз мене до метро. І я нещодавно розповів в ефірі цю історію. І мені його донька написала в Instagram – подяку переказала від мами, від Колі. Приголомшливо.

– Ніна – дружина. А донька – Надя.

– Так. Приголомшливо. А Коте Махарадзе – ми з ним дружили. Він узагалі був видатною людиною, я вважаю. Найвидатнішою. Ось такі люди. Я чому...

– Вам дуже пощастило. Тому що не просто пощастило, що вас Озеров покатав Москвою, але Озерову залишалося залишатися Озеровим – я маю на увазі не в історичному сенсі, а у статусному – буквально кілька місяців. Його професійна кар'єра закінчилася на чемпіонаті світу 1986 року. Це, звісно, заплутана історія. Насправді не заплутана, але така, дуже неприємна.

– Наскільки я розумію, він уже починав плутати прізвища футболістів. І я пам'ятаю, бельгійця Веркотерена він називав навіть Веркаутером, Верхотером, Верктотереном в одному матчі.

– Він назвав його Веркатуреном.

– Так, ви пам'ятаєте таке. Що робити з нашою пам'яттю...

– Я мушу вам зізнатися, що я ніколи не любив Коте Махарадзе як коментатора, коли був дитиною.

– Оце так.

– Так, ніколи мені не подобалося. До того що, як би сказати... Буває, скажеш "не люблю" – і це синонім слова "ненавиджу". А в цьому випадку "не люблю" – це "не відчувати любові" просто. І я маю сказати, що, коли я дитиною дивився футбол між 1982-м і 1986 роком, чесно кажучи, Микола Миколайович уже дуже здавав. Зараз уже можна говорити і розглядати його знову в історичному контексті і як свідка величезної кількості найважливіших подій і все інше. Але дійсно, на все свій час. Інша річ – що, звісно, те, як із ним вчинили, – це було типове радянське варварство.

– Іваницький – так? – так вчинив. Мені Коте Махарадзе розповідав.

– Коте Махарадзе не та людина, яку потрібно було розпитувати про Миколу Озерова. Вони не любили один одного. І навіть більше, багато колег... Хоча, повторюся, це було не так. Я не хочу, щоб мені потім за це дорікали шанувальники Коте Махарадзе. Просто потрібно розуміти, що взагалі світ футбольного коментаторства, зокрема в Радянському Союзі, – це описано в чудовій книзі відомого в минулому журналіста, він про хокей переважно писав, Євгена Рубіна, який емігрував до США. У нього є чудова книжка "Пан або пропав". Про те, як було влаштовано життя в цій професії, можна почитати.

То от, це завжди були інтриги, тому що кілька осіб претендує на одне й те саме – на поїздку за кордон, на те, щоб коментувати матч краще, цікавіше тощо. За кордон же мало хто їздив. І Озеров сам був майстром такої інтриги. Але ось 1986 рік – дійсно, під час чемпіонату всередині спільноти коментаторів виникло відчуття, що ніби... Мабуть, репортажі якось мали відгуки через впливових людей. І вважають, що хвилю того, що Озерову час би вже додому поїхати, начебто підхопив Махарадзе. Мене там не було. Але я про це багато чув. Тому що згодом, коли Костянтин Іванович Махарадзе приїздив до Москви кілька разів, коли я з ним, власне, і познайомився, він справив на мене, звісно, карколомне враження. Не потрібно пояснювати чому. Ми з видатною людиною поспілкувалися. Я чудово зауважив, що частина коментаторів, які в його час ще працювали, спеціально уникали візитів на роботу цього дня, а частина його зустрічала як доброго старого товариша.

– Він мені говорив з обуренням, що Озерова вижив Олександр Іваницький покійний – тоді керівник усіх коментаторів. Він нещодавно загинув за дивних обставин.

– Він був літньою людиною. У нього не витримало серце. Пішов по гриби. Йому було вже далеко за 80. Я близько спілкувався з його сином. Зараз ми не працюємо разом і в нас немає спільних позицій, але ми переписувалися щодо цього. Там немає відчуття, що це дивна смерть. Це, навпаки, дуже зрозуміло.

Маслаченко порівнював себе з Одрі Гепберн. Він казав: "У мене немає учнів. У мене не має бути послідовників"

– Ви знаєте, улюблений анекдот, який розповідала Софіко Чіаурелі, дружина Коте Махарадзе, – про нього, і Костянтин Іванович дуже любив цей анекдот. "Шенгелію збивають, до м'яча підходить Кіпіані, розбігається – і б'є. І б'є праворуч, і б'є ліворуч, і б'є ззаду..." Це улюблений анекдот був.

– Є багато таких чудових виразів. У чемпіонаті Росії, у ЦСКА, був нападник Жо. Він високий хлопець. А у "Крилах Рад" із Самари, які тоді були сильним конкурентом, був чудовий південноафриканський захисник Метью Бут. Ну, Метью Бут узагалі само собою має гарне звучання. Чи не так? Для радянського вуха. І там була чудова фраза Твалтвадзе: "Жо і Бут біля м'яча. Карвалью поспішає на допомогу".

– Слухайте, а Маслаченко якою був яскравою людиною сам собою... Фантастика.

– Надзвичайно яскравий.

– Я не випадково їх згадав. Це все-таки чудові представники тієї старої радянської, доброї школи. Вони, до речі, репортажі вели завжди по-доброму. Ну, Володимир Микитович, можливо, трохи зліший, але він мав на це право: він усе-таки був воротарем чудовим. Скажіть, будь ласка: у вас улюблений спортивний, футбольний коментатор хто?

– Євген Майоров.

– Чому?

– По-перше, так насправді було навіть і за тих часів, коли я був дитиною. Мені дуже подобалася його лаконічна манера. Тому що, розумієте, я все-таки дивився футбол... Я багато пам'ятаю і з більш раннього періоду, але, щиро кажучи, я відраховую свій постійний уболівальницький стаж відтоді, коли мені виповнилося 10. Тоді був чемпіонат світу 1982 року, і після цього я вже взагалі не пропускав футболу. А до цього я багато всього різного пам'ятаю, але, зрозуміло, не просто ж так: телевізор увімкнув – і футбол став дивитися. Усе мало своє...

– А збірної Італії, переможця чемпіонату світу 1982 року, склад згадайте?

– Ну спробуймо. Воротарі...

– Дзофф.

– А, збірну Італії?

– Так.

– То я можу склад у фіналі назвати.

– Нумо разом. Дзофф...

– Дзофф у воротах. Бергомі, Джентіле, Ширеа, Кабріні.

– Колловаті.

– Я пам'ятаю, що Антоніоні не потрапив до фіналу – травму дістав.

– Так. Альтобеллі, Россі, Граціані.

– Альтобеллі вийшов на заміну замість Граціані. Конті, Граціані, Россі, Ареалі. І Тарделлі.

– Усе. Тарделлі, так.

– На заміну вийшли Альтобеллі і Каузіо. Каузіо був ветераном. Його просто випустили у фіналі, щоб йому було приємно.

– Чудово. Отже, ви дивилися з 1982 року активно футбол. І вам подобався Євген Майоров за лаконічність. Так?

– Так. Я не називав тоді це "лаконічністю". Я б це назвав "відсутністю пафосу". Усе-таки це 80-ті роки. Уже цілком очевидно, що лад, у якому ми живемо, наближається до занепаду. І Миколі Миколайовичу був притаманний пафос завжди. Це був напрацьований прийом. І це лунало не тільки на футболі. Це взагалі набридало... Я жодним чином не був вільнодумцем, але це просто починало дратувати. А Майоров не те що лаконічний... Річ у тім, що, коли він мовчав, був час подумати самому. Він ніби не пригнічував. Водночас його зауваження були, як правило, дуже точними. Я завжди відчував велику повагу до роботи Маслаченка, але моїм улюбленим коментатором він не був жодного дня.

– Сьогодні вам хтось подобається з нинішніх коментаторів?

– Це процес. Це ж змінюється картина. Російською мовою – я впевнений, що зараз із відривом найкращий коментатор Денис Казанський.

– Найяскравіші матчі, які ви коментували, які?

– Їх досить багато. Я можу з десяток назвати. По суті, це матчі, які, як заведено говорити, дали мені хрещення у професії. Матчі київського "Динамо" з "Барселоною", безумовно, 1999 року.

– 3:0 і 4:1. Так?

– Так, абсолютно правильно. Тому що, розумієте, будь-якому коментатору дуже важливо... До того ж це не питання амбіцій. Він має стати впізнаваним. Тому що коментатор – це співрозмовник. Коментар – це діалог засобами монологу. Я розумію, що зараз і вдвох коментують. Але ви розумієте, що я маю на увазі. Тобто тут глядач присутній обов'язково. І... Чогось я збився...

– Про коментар ви говорили. Дуже цікаво.

– Так. Я навіть не знаю, як це вийшло у мене...

– Що глядач присутній обов'язково. Нормально, гарна думка дуже.

– Абсолютно правильно. Просто не всі це розуміють. Маслаченко не надто думав про глядача. Він узагалі, як би сказати... Одного разу він сказав... Мені переказали цю історію про нього... Господи, що ж у мене з пам'яттю сьогодні? Мабуть, ви перенапружили мою пам'ять. (Сміється.)

– У вас усе добре з пам'яттю.

– Дівчина чудова, яка грала у "Сніданку у "Тіффані", красуня з величезними очима.... Та що ж ти робитимеш?!

– Оминуло мене.

– Ні, ні, це доведеться подивитися. Просто вас здивує, що говорив щодо цього Маслаченко. Зараз, до речі, мене мій товариш Тимур уб'є, бо це його улюблена акторка й узагалі естетичний ідеал.

Скріншот: Василий Уткин / YouTube

– А пам'ятаєте Маслаченко у фіналі Олімпіади 1988 року в Сеулі: "Савічев, забий. Я тебе благаю".

– "Бий, я тебе благаю", по-моєму.

– "Забий".

– Можливо, і "забий"... (Дивиться в телефон.) Господи, Боже мій, та чого ж ти не відкриваєшся?.. Це дійсно важливо. Одрі Гепберн. Маслаченко порівнював себе з Одрі Гепберн. Тому що він казав: "У мене немає учнів. У мене не має бути послідовників". У такий спосіб він говорив, що "я не збираюся вибудовувати жодної системи. Я просто готовий бути собою. Я одинак". І порівнював у цьому сенсі себе з Одрі Гепберн.

– Ви знаєте, Маслаченко... Я у нього вдома був, і він мені показував пальці на ногах і на руках. Ви бачили його пальці?

– Ви так у мене запитуєте, ніби він їх удома залишав і на роботу не носив. Звісно, я багато разів їх бачив. (Сміється.)

– Жах. Еге ж?

– Такі пальці в дуже багатьох воротарів тих років.

– Переламане все.

– Так. І зараз, якщо говорити про нові технології, які приходять у спорт... Зокрема, у воротарських рукавичках підтримувальні пластини. Не кажучи вже про те, що, звісно, інакше зовсім усе це лікують. Але що тепер вдієш? Ну, такі пальці. У мого доброго друга, видатного тренера воротарів Віталія Віталійовича Кафанова, теж такі точно мізинці – під прямим кутом.

– Вивернуті, так.

– Так, так, так. Нікуди не дінешся. Ще 1974 року у фіналі чемпіонату світу воротар збірної Голландії грав без рукавичок.

– І непогано грав, між іншим.

– Так. Навіть враховуючи, що приїхав на турнір другим.

Одного разу під час репортажу я сказав "залупитися". А щоб мат проскакував, я не пам'ятаю

– Микола Миколайович Озеров, якого ми згадували, – у всякому разі йому це приписували, що одного разу під час репортажу він сказав: "Гол? Х...й! Штанга!". Він заперечував це.

– Це неправда. Я перевіряв.

– Тобто такого не було?

– Я перевіряв цю байку. Майте на увазі, що я, навіть вимовивши це слово, Анні Дмитрієвій ставив це запитання.

– І вона сказала "ні"?

– До 75-річчя Озерова я робив документальний фільм на замовлення ТВ-6. І ця історія теж усіх дуже хвилювала. Я був упевненим, що цього не було ніколи, але я запитав у всіх живих сучасників. Не було такого.

– У вас проскакував мат іноді в репортажах?

– У мене одного разу було вставлено в репортаж слово, яке я, чесно кажучи, не вважав непристойним.

– Яке?

– Це було слово "залупитися".

– Нормальне слово.

– Ну, не страшне. Воно навіть зараз не заборонене, за російськими законами. Але воно все-таки походить від цілком такого, напів... Багато святенництва тут можна роздути. А в іншому – ні, я не пам'ятаю, щоб проскакував. Це взагалі дуже легко – не матюкатися. І матюкатися – дуже легко і приємно.

– Неприємності за "залупитися" у вас були від начальства?

– Ні, це минуло непоміченим. Навіть більше, я сам не помітив. Потім в інтернеті людина написала: "Васю, ти розумієш узагалі, звідки слово це походить?" А для мене це був синонім "зарубатися". І все, і я раптом зрозумів, що більше не варто так говорити. І я так більше не кажу.

Я неодноразово виходив в ефір напідпитку

– Бувало, що ви виходили в ефір напідпитку?

– Неодноразово.

– Невже?

– Ні, ну ви маєте на увазі – у такому стані, у якому не можна сісти за кермо? Так. Якщо просто напідпитку, напевно, за весь час разів 10. У межах 10 разів.

– Але язик заплітався? Бувало таке?

– Ви знаєте, мені зараз регулярно щодо моїх випусків на YouTube кажуть, щоб я говорив повільніше, що я ковтаю слова. Тому ці претензії я слухаю незалежно... Щоб ви розуміли, найпопулярніші два запитання коментаторам, які ставлять уболівальники і публіка: "Ви випиваєте перед грою як якийсь допінг?" І друге запитання: "Чи складно не лаятися матом?" Насправді обидва запитання мають дуже прості відповіді. Якщо порівнювати, скажімо, робочий стан із можливістю сісти за кермо, то загалом я не бачив нічого поганого в тому, щоб випити келих вина. Це потім уже, коли я став зовсім товстим, перестало бути актуальним, але, взагалі, коли раніше було і роботи поменше, і коментаторів було поменше, і я знав, що на мене чекає якийсь важливий матч увечері... Можливо, я навіть за кордоном у цей момент був і на цей матч збирався йти. У мене була традиція: я обов'язково з досить великим запасом часу перед матчем смачно їв. Щоб створити настрій. Зрозуміло, цього не можна робити безпосередньо перед грою, тому що буде сонливість – пароксизм достатку так званий. Ось. Але в кількох келихах вина як же собі відмовиш? Головне – навіщо?

– Але вам, я знаю, дорікали алкоголізмом. Було щось таке з вами?

– Закиди в алкоголізмі я заслужив, але не футбольними репортажами.

– Тобто все-таки ви зловживали?

– У мене був такий період. Річ у тім, що я взагалі вирізняюся з юності дивовижним здоров'ям. У той час, коли я починав працювати на телебаченні, пили всі. Це було формою дозвілля – абсолютно нормальною. І як у будь-якої людини, яка спочатку може випити дуже багато, у мене настав момент, коли я думав, що я все ще можу, а насправді цього вже не варто робити. Інакше ж не виходить дізнатися. Розумієте? Тільки на своєму прикладі. І от останній якийсь час я практично не п'ю.

– Ви багато могли випити?

– Ви знаєте, я, чесно кажучи, не рахував, але в компанії протягом вечора випити літр міцного спиртного не було великою проблемою. Зрозуміло, не те щоб сісти після цього на репортаж. Такого ж не було ніколи або, можливо, було кілька випадків у житті, за які мені соромно. А у принципі, я маю на увазі. І спокійно вийти, і дійти додому, і вдома ще під якесь кіно засинати лягти, а не відразу.

– Рівень російського чемпіонату з футболу сьогодні який?

– У якій системі координат?

– У світовій, звісно.

– Ну, він опускається зараз. Тому що країна біднішає. І, звісно, немає попереду чемпіонату світу або якихось інших орієнтирів.

– А країна біднішає, еге ж?

– Плавно. Це ж факт. Тому він опускається, регресує. Тут важливий момент – що в нас наступного року буде тільки одне місце в Лізі чемпіонів. Не 2,5, як зараз, а 1,5: одне пряме і ще одне у кваліфікації. Це буде дуже суттєвий удар. Тому що це удар по заробітках клубів. Подивимося, що вийде. Принаймні ми з вами розмовляємо за добу до першого відбірного матчу "Краснодара" із греками у кваліфікації Ліги чемпіонів, і я дуже сподіваюся, що "Краснодару" вдасться. Принаймні це було б круто.

Скріншот: Василий Уткин / YouTube

– Скажіть, чий чемпіонат вам найбільше подобається?

– Іспанський, і зараз майже зрівнявся з ним англійський.

– Ви вважаєте, що англійський гірший від іспанського у принципі?

– Це, безумовно, так. Це просто безсумнівно. Подивіться на результати протягом останніх 10 років. Це може змінитися, але поки що не змінилося.

– Хто найкращий російський тренер?

– Слуцький.

– Ось ви одразу однозначно...

– Залишаю за дужками Карпіна, якому я дуже симпатизую. Усі це знають. Тому я просто не хочу його оцінювати. Але я б виділив, звісно, Слуцького. Є ще Бердієв. Він не практикує вже два роки. Може, він закінчив кар'єру. Я не знаю.

Чи купила Росія чемпіонат світу 2018 року? Не більшою мірою, ніж усі інші упродовж останніх, напевно, років 24

– Перед чемпіонатом світу 2018 року в Росії я привселюдно сказав, що його не проводитимуть у Росії. Я спирався на низку причин. І ви, напевно, знаєте, що навіть на російському "Первом канале" це потім обговорювали і багато хто погоджувався.

– Ви нормально хайпанули. Чого ж тут? Вас обговорили двічі: коли ви це сказали і коли цього не сталося. Це гарна історія.

– Обговорили більше. Але я не через хайп це говорив. Я говорив, тому що я розумів, що світ реагуватиме на анексію Криму і війну на Донбасі так само, як реагував світ на вторгнення радянських військ в Афганістан. Ви пам'ятаєте бойкот Олімпіади-80.

– Так.

– Плюс я розумів, що Росія цей чемпіонат купила. Я розумів, що у ФІФА панує жахлива корупція. Скажіть, Росія купила чемпіонат, на вашу думку?

– Не більшою мірою, ніж усі інші упродовж останніх, напевно, років 24.

– Так, я не сперечаюся. Тобто Росія купила, як і всі інші?

– Ні, я не хочу так говорити. Росія грала за тими самими правилами, за якими грали протягом останніх років – протягом усього правління Блаттера і протягом останніх років правління Авеланжа. Такими були правила.

– Тобто за цими правилами країни, які дуже хотіли провести в себе чемпіонати, їх купували?

– Дмитре, ви знаєте, я звернув увагу, що між російською мовою, як нею розмовляють у Москві та як нею розмовляють у вашій країні, відбуваються останнім часом серйозні зміни. Тому російською мовою я б не вживав слова "купили". Але якщо вам здається, що це так варто назвати, то погодьмося з вами. Але це ваше трактування цього поняття.

– Чемпіонат світу в Росії 2018 року теоретично могли скасувати чи ні? Шансів не було?

– Ви знаєте, мені складно дуже зараз відновити всі складники цієї картини. Але в мене не було жодного сумніву: принаймні після того, як відбулося жеребкування. У мене не було жодного сумніву, що чемпіонат відбудеться в Росії.

– Вам сподобалося, як Росія його провела?

– Дмитре, щодо цього краще поговорити з кимось іншим. Річ у тім, що для мене цей чемпіонат був загалом пов'язаним із дуже серйозним стресом. Я майже не ходив на матчі. Я був лише на чотирьох іграх. І навіть маючи квиток на фінал, не пішов на нього.

– Ну розкажімо про цей стрес. Ви провели один матч... Правильно?

– Так, абсолютно правильно. Мене запросили все ж на "Первый канал" працювати. Це була така пригодницька історія. Я провів один матч – і потім мене усунули від роботи. Не тому, що цього захотів "Первый канал"...

– Що ви сказали таке, уточнімо, через що вас усунули?

– Я взагалі нічого не сказав такого, за що мене можна було б усунути.

– Але була ж фраза, яка обурила керівництво.

– Ні.

– Просто взяли – й усунули?

– Дмитре, розповідав цю історію. Але давайте, щоб не звертатися до інших джерел, я вам теж її розповім. Так сталося, що в мене зіпсувалися відносини з каналом "Матч", який досить запопадливо ставився до того, що він мав стати першим, головним у всьому, що стосується висвітлення спорту. На чемпіонаті світу склалася досить дивна ситуація, коли "Матчу" майже не дісталося топових ігор. Тому що так вийшло, такі закони телевізійні, що вже дуже давно права було розподілено між "Первым" і "Вторым" російськими каналами. І переграти це можна було тільки з їхньої доброї волі. Це дуже дивно, як повелася "Россия", яка вирішила, що успіху в турніру не буде. Вони хотіли показати спочатку, по-моєму, чотири гри: одну гру Росії у групі, одну гру Росії у плей-оф, півфінал і фінал. Потім вони показали чи то сім, чи то вісім. Зараз не пам'ятаю точно. "Матч" дуже багато намагався поставити на чемпіонат світу. І врешті-решт, мені теж запропонували так чи інакше попрацювати, повернутися. Але я на той час уже вирішив, що я, мабуть, із цими хлопцями справи не матиму. Хоча мені дуже хотілося.

– І дівчатами.

– У цьому разі це не має значення. Одні носять спідниці, інші носять штани, але це робоче питання, тому стать неважлива. Я, звісно, дуже хотів попрацювати. Я до цього, як міг, тягнув свою кар'єру, щоб залишатися у формі. Я намагався, я працював у пабах досить багато, я працював на нашому каналі "Євроспорт" – коментував матчі англійського Чемпіоншипу. Це були досить цікаві враження. Але мені, знаєте, не було потрібно ні для чого, окрім того, щоб підтримувати себе в якомусь робочому стані. Тому що, коли постійно працюєш коментатором, розумієш, що це ти подивився, потім ти про це можеш написати, зіставити з іншими обставинами, а Чемпіоншип – це така замкнена в собі тема – вона нічого за собою не тягне. Але водночас тобі потрібно до цього "Євроспорту" доїхати, там провести дві години, потім звідти якось піти. І ось у тебе вже пів дня немає. І ти за весь цей час дуже багато всього пропустив важливого, про що можна було б і розповісти, і написати. І тоді вже було зрозуміло, що набагато важливішими є соціальні мережі та все інше. Загалом, працювати в режимі "я медіа", як от ви працюєте теж. Ну ось щосили я намагався дотягти до чемпіонату світу, щоб усе-таки... Ну, розумієте, хочеться в такій події взяти участь.

– Звісно.

– І зрештою, мене запросили на "Первый". Буквально останньої миті. Там це супроводжували неймовірні таємні маневри. Тому що робила це все одна-єдина жінка, яку раніше я ніколи не знав. Її призначили відповідальною за спорт на "Первом канале" буквально за півтора року до цього – Ольга Черносвитова. Я з нею навіть до пуття не був знайомим до цього моменту. Тобто знав, тому що вона так чи інакше в індустрії була. Вона вирішувала дуже просте завдання: їй потрібно було, щоб на "Первом" дивилися більше, ніж на всіх інших каналах. І ми з нею зустрілися.

Але там же все нашарувалося. Того року Путіна переобирали, якщо ви пам'ятаєте. І після цього дуже довго тягнулася хвиля призначень. І потрібно було, щоб очільника "Первого канала" перепризначили, щоб він ухвалив і затвердив рішення. А до цього його всіляко приховували. Тобто я тоді на Новий рік написав, по-моєму, текст у себе у Facebook, що "я втратив усі надії, більше не хочу цим займатися і, мабуть, буду радий, якщо Дід Мороз зможе мені допомогти, якщо в нього буде така фантазія, але я не збираюся на це розраховувати". По суті, вона зіграла роль Діда Мороза. Але, розумієте, там у кінці ще стояли кулемети, на жаль.

Я чому зробив такий великий вступ щодо того, як ставилися до цієї події? "Россия" не робила ставок, "Первый канал" робив, "Матч" намагався зробити в міру сил. І раптом виявилося, що чемпіонат – усеросійська подія – гігантський інтерес, колосальний сарафан. І у випадку зі мною... Тоді як це не було ні для кого таємницею. Я на тижні був на шоу Урганта. Вони зробили дуже амбітний анонс, що я коментуватиму тощо. Потім мені сказали: "Може, ти напився перед цією грою на радощах?" Але річ у тім, що перед цією грою я був у ефірі програми "Время" безпосередньо і начебто адекватно реагував на події. А потім наступного ранку мені зателефонували і сказали: "Слухай, Васю, субота сьогодні. Ми тебе сьогодні захистити не зможемо. Накат просто. Тому що виходить дуже недобре. Давай ти їдь маршрутом, а до понеділка ми питання вирішимо". Ну і в інтервалі між понеділком і цим днем виник великий репортаж мого друга Кирила Дементьєва, із яким я, до речі, на першому матчі працював – і з Леонідом Слуцьким, де вони удвох каламбурили на тему Навального і футболу. І ось тоді стало зрозуміло, що "ні, хлопці, давайте всіх вільнодумців – на хер". Хіба мало що кому спаде на думку? Усе-таки прямий ефір. І я не можу сказати, що мене це якось дуже травмувало. Насправді я був готовим працювати і я планував якраз цей час чемпіонату світу як активізацію у YouTube. І на жаль, через те, що довго тягнулося питання, у якій формі і чи буде взагалі співпраця з "Первым", ми кілька разів змінювали формат.

І тому зрештою все звели до стендапу. Але непоганого загалом стендапу. Я досить вдало працював, багато дивився, але я не ходив на стадіони. Я не міг, чесно. Не міг просто. Тому що я чудово розумів, що, коли я прийду на стадіон, мені ставитимуть співчутливі запитання: "Ну як же так, Василю? Давайте..." І на 10-й хвилині мене це розлютило. Якусь дуже гарну людину я захочу вдарити по обличчю просто тому, що ось хай що кажуть, але навіть співчуття, друзі, сіль на рану. Звісно, я б нікого не вдарив по обличчю. Я так фігурально висловлююся. І я в підсумку не ходив на футбол. Я не був у інших містах. Я ще двічі сходив на футбол у Москві. От і все. І точно з цієї самої причини я відмовлявся від усіх пропозицій коментувати де-небудь у пабах, поки люди не прийняли ту ціну, яку я назвав, щоб вони відчепилися. І тоді я два матчі все-таки прокоментував. Це матч Росія – Іспанія та Росія – Хорватія. І непогано заробив.

Скріншот: Василий Уткин / YouTube

– Скільки заплатили за кожен матч?

– За перший – 400. За другий – 450.

– Тисяч рублів?

– Так. До мене постійно зверталися: "Ну, можливо, якось?" Я кажу: "Окей. 400 тисяч". Це форма відмови.

– Розумію.

– Але тут її прийняли. Це було взагалі офігенно, дуже добре.

– Ви багато разів змінювали місце роботи, ішли, поверталися...

– Та де там. Я 22 роки пропрацював на одному й тому самому місці.

– Але у вас же була ціла низка різних місць роботи. Ні?

– У мене було багато різних теренів і спроб себе реалізувати. Але я 22 роки пропрацював – із 1994-го до 2015-го... 2016-го мене звільнили з "НТВ-Плюс" і "Матчу". Тому я навіть не знаю, що вам сказати. Я упродовж 21 року в телецентрі проводив три-чотири дні на тиждень у найгіршому для телецентру випадку. А в найкращому – і всі сім.

– Тобто характер у вас гарний.

– Навіщо мені про це судити? Вважають, що у мене поганий характер, але я пропрацював 20 років на одному місці. Більшість часу в одній кімнаті з різними людьми: одними й тими самими, із якими були різні стосунки. І ще відтоді, як я живу один, у мене не змінювалася ні жінка, яка мені по господарству допомагає, ні водій. А так, звісно, у мене жахливий характер, якщо розібратися.

Чи розумна Канделакі? У моєму розумінні, ніщо на це не вказує. По-моєму, вона дурепа писана

– Через що ви скандалили з ангельською дівчиною Тіною Канделакі?

– Ну, Дмитре, ну невже вам дійсно цікаво?

– Звісно.

– Це ж абсолютно все зрозуміло. Це ж давно все зрозуміло в цій історії.

– Мені – ні.

– Зараз я займаюся її тролінгом, правду кажучи.

– Розкажіть, через що скандалили. Яка чорна кішка між вами пробігла?

– Я не хочу про це зараз говорити. Тому що це просто вже неважливо. Це типове "слово за слово". І звісно ж, дуже великі ревнощі. Це абсолютно очевидно.

– З її боку?

– З її, звісно, боку.

– А до чого ревнувати? Вона керівниця. Що не так? Вона ж має бути зацікавленою в тому, щоб ви працювали.

– Вона має бути головним і незаперечним авторитетом для всіх. От і все.

– А ви з нею сперечалися?

– У мене завжди було дуже просте правило, і на НТВ і "НТВ-Плюс" його переважно приймали. Я, звісно, розумів: що далі, то більше потрібно за мовою стежити, але загалом я завжди розумів, що в мене є думка щодо низки питань і з мого боку було б некоректно говорити про це в репортажах, у передачах, якщо це дуже крайній погляд. Тому що це не мій майданчик. Так, це може бути навіть моя передача, але загалом... Але у своїх мережах – Twitter тоді був у нас головною мережею – я цілком вільний. Так я і поводився, власне кажучи.

– Ну добре. Але Тіна ж розумна. Правильно?

– У моєму розумінні, ніщо на це не вказує.

– Навіть так?

– Ну, може, я чогось не розумію. Я знаю, що Олексій Олексійович Венедиктов вважає її дуже розумною. Але в моєму розумінні... Я вже просто про це говорив.

– Це комусь ви казали. Розкажіть мені.

– По-моєму, вона дурепа писана. Я про це вже говорив. Розумієте? Вона простих речей не розуміє. Жодних. І найголовніше, і найцікавіше в тому, що ми періодично словами шпигаємося... Як би сказати? Розумієте, це все лізе й лізе. Ну що ж можна зробити, їй-богу? Я навіть сам зазвичай особливо й не починаю. Але вже якщо так, то треба давати відсіч. А вона ще більше заводиться. Вона так влаштована. Нічого не поробиш. Я б із задоволенням забув про її існування. Так, власне, я про нього майже і не згадую.

– У неї зв'язки великі?

– Я вважаю, так. Вона товаришує із дружиною Чемезова.

Фото: Тина Канделаки / Facebook

– Ось так навіть.

– Так. Так вона і потрапила на "Матч" як продюсерка. Тому вона там як генеральна продюсерка і залишається, хоча ця посада – давно фікція. Вона там узагалі нічого не робить.

– Повернення для вас до співпраці з Тіною Канделакі ймовірне?

– Ви знаєте, Дмитре, у мене в житті стільки було різних ситуацій, коли хотілося сказати "ніколи", але потім з'ясовувалося, що не варто, що я просто не ставлю перед собою такого питання. Я живу сьогоднішнім днем. Я насилу собі уявляю, навіщо мені сьогодні було б працювати на телебаченні.

– Якби вам запропонували якісь дуже великі, космічні, гроші, ви б пішли?

– Ні. Розумієте, виникали пропозиції іншого штибу. Тобто в якійсь новій ролі. Якесь шоу, наприклад. Я не маю права розповідати, тому що цей проєкт, можливо, ще відбудеться коли-небудь. Де просто мене використовують як шоумена. Мені пропонували знятися кілька разів у кіно для серіалів. Мене не дуже влаштовували ролі. Я принципово не граю камео. Було кілька досить цікавих пропозицій. Але одного кіно не відбулося, а в іншому, мабуть, обрали когось іншого. Це все ж робота на телебаченні. Розумієте?

Окрім того, я не знаю... Ну, одне слово, тут вододіл дуже невиразний, крихкий. Тому... Але загалом те, що становить мій основний заробіток і царину, я досить спокійно роблю сам із собою. І мені це дуже подобається. Мені дуже подобається, що наді мною немає жодного начальства. "Ветер, ветер, ты могуч..." Пам'ятаєте? "Не боишься никого, кроме Бога одного". А я й Бога я не боюся – я атеїст.

– Чудово. Я вас розумію. Я теж. Ви говорили про вододіл. Я згадав... Слухайте, пам'ять мене теж сьогодні підводить. Я брав інтерв'ю у ще одного знакового радянського футбольного коментатора – у Володимира Перетуріна. Причому він був у тяжкому стані – прикутий до ліжка після інсульту. І ось я просто сидів біля ліжка його, і він давав інтерв'ю. А Перетурін вам подобався як коментатор?

– Ніколи.

– Причина?

– Та він сірим, як штани пожежника, усе життя був. Він і особистість точно така сама. Так, у нього, звісно... Розумієте, бувають люди, у яких працездатність замінює талант.

– Звісно.

– Ну от просто працездатність і виносить їх на цю хвилю тощо. Ні, абсолютно ніколи мені не подобався Володимир Перетурін як коментатор. Хоча, звісно, у нього були чудові репортажі, і він, звісно, не дарма їв свій коментаторський хліб.

На зйомках "Дня виборів 2" я казав Хаїту і Барацу: "Із вашої вини я сьогодні заробляв гроші на життя, як нікчемна жінка: лежачи на спині й розсунувши ноги"

– Ви заговорили про кіно. Я, наприклад, дуже люблю ваші ролі у фільмах "День виборів" і "День виборів 2". Я взагалі люблю ці фільми. "Ігорю Володимировичу..." Я люблю ці фільми, цих людей. Два роки тому ми просто перед Новим роком із друзями зняли зал у кінотеатрі – і пішли подивилися поспіль "День виборів" і "День виборів 2". Чудові картини і чудова ваша робота. Як ви дійшли до такого, що стали актором?

– Ну, тут – як в іншому фільмі нашого з вами дитинства: "Усі побігли – і я побіг". Ми із хлопцями із "Квартету" дружимо досить давно. Ми раніше разом із ними грали у футбол. Вони грають досі, а мені вже до футболу, звісно, як до планети Каміно учасникам "Зоряних воєн". І, власне... Просто вийшла вистава "День радіо". І протягом якогось часу я їх тролив щодо того, що "ну, для мене ж роль, урешті-решт, напишіть. Чому для Михайла Козирєва можна, а для мене ніяк не можна?" І коли вони написали "День виборів", мені зателефонував Славко Хаїт і сказав: "Знаєш, здається, ти досить безглуздий, щоб зіграти в нас одного такого безглуздого персонажа". Так я потрапив спочатку в театр, а потім у кіно.

Чесно кажучи, кіно вже після вистави. Вистава три роки вже йшла, а кіно тільки вирішили знімати, знайшли гроші на нього. І мені, звісно, внутрішньо дуже хотілося. Нас же двоє на роль було: я і Валдіс Пельш. Я спочатку думав, що візьмуть Валдіса. Налаштовував себе так. А потім, коли з'ясувалося, що хочуть знімати мене, – у мене був страшенний захват.

– Ви колоритніший.

– Ну це вам зараз так здається. А це був 2006 рiк. Насправді я дуже багато чого чекав від знімального процесу. Але, на жаль, у цей час я розлучався зі своїм коханням і це було головною темою цього часу. Відразу після чемпіонату світу все це знімали. Я навіть жодного разу не ночував на знімальному майданчику. Хоча це найцікавіше: жити цим кагалом десь на виїзді.

Потім на "Дні виборів 2" я відігрався. Щоправда, там була своя обставина. Усе це знімали в Астрахані на початку червня, і мені для зйомок пошили костюм – безглуздий, звісно. Але він був настільки безглуздим, що був напіввовняним. І як зараз пам'ятаю: День незалежності Росії, який обрали, щоб знімати на одній із важливих міських площ, тому що вона порожньою була – на набережній. Там був план, із якого починається фільм: такий із крана великий обліт, долітає до мене... І там багато всього відбувається в цьому кадрі, тому що це одним планом. Але я ж у самому кінці. І поки до мене долітає, уже хтось щось не так зробив, а я маю стояти, там у нас якась їжа тощо. Ну 35 точно було. І там я у цьому напіввовняному... І коли до мене долетіло, я зрозумів, що вже якось не особливо "альо". Прямо скажемо, складно було зібратися. Але коли ось потрібно було мені сказати всі необхідні слова, і я дивився на людей, які свої маневри вже чудово відпрацювали, їм усе вдається одразу... "Ну, тепер ви мене зачекайте. Я на вас чекав. Зараз ви мене чекатимете". Ну і зйомки в кіно – це процес досить цікавий, але, звісно, набагато рутинніший. Тому що бере участь неймовірна кількість людей, і всі творчі, у всіх є думка щодо того, що відбувається.

– Але вам сподобалося зніматися в кіно?

– Результат дуже подобається, так. Узагалі, буває і втомлює все ж досить. Ось у "Дні виборів 2" є сцена, коли мого персонажа намагаються привести до тями, бо він наївся снодійного. Це знімали в телецентрі "Останкіно", у гримерці. І там купа дзеркал. І сталося так, що я там говорю півтора слова, але я маю постійно лежати в кадрі, тому що немає такої точки, із якої мене не видно. Я потім говорив Славкові Хаїту і Барацу, що "з вашої вини я сьогодні заробляв гроші на життя як нікчемна жінка: лежачи на спині й розставивши ноги". (Сміються.) Така була поза. Ну, можна сказати, що я не пробачив.

Василь Уткін у фільмі "День виборів 2". Скріншот: VideoLand / YouTube

– Я вас зараз дуже здивую. Я скажу, із ким ми в Києві ось уже понад місяць періодично обговорюємо ваші роботи в кіно: із людиною, яку безпосередньо залучено до картини "День виборів" і "День виборів 2", – із самим Еммануїлом Гедеоновичем [Віторганом].

– А що робить Еммануїл Гедеонович у Києві?

– Еммануїл у Києві знімається вже у третій картині. Він назахват. Кіно пожвавилося, і Еммануїла Гедеоновича дуже активно знімають. Він чудово тут з Іриною і маленькими доньками почувається і знімається в усьому.

– Ну, Київ – чудове місто. Що тут казати? А ось щодо Еммануїла Гедеоновича... У нас була якась ювілейна вистава, "День радіо", по-моєму. Вони люблять ювілей. Тому що вони із цього вміють зробити гарну виставу. І це була зимова пора. Москва-річка не замерзає майже ніколи, але зимова пора. І це було в Театрі естради на набережній навпроти Кремля. Велика зала, усі зібралися. І на фестивальні покази "Дня радіо" кличуть іноді мене, щоб я прочитав новини спорту. А так сталося, що один з акторів, який мав грати, не називатимемо хто, запив.

– Жах.

– І в підсумку... Ролі абсолютно жодної ніколи в житті не грав, але просто до цього часу "День радіо" вже всі знають напам'ять... Роль зіграв Макс Віторган. І от сенс у тому, що банкет після цього ювілею був на кораблі. А в банкету на кораблі є важлива особливість: корабель відпливає, і ти розумієш, що протягом найближчих півтори години з тобою вже нічого не трапиться – ти будеш тут, із цими людьми. І ось, отже, ми стоїмо з чарками. У мене з одного боку Михайло Єфремов, а з іншого боку Еммануїл Гедеонович. Ми всі вже трішечки піддали. Й обговорюємо виставу. Я кажу: "Усе-таки як він так ось запив? Невже не можна зібратися якось?" І Мишко мені каже: "Васю, ти абсолютно не розумієш. "Зібратися" тут абсолютно ні до чого. Це нормальна акторська робота, Васю". А ми всі зі склянками стоїмо. "Мишко, а чому? Що ти маєш на увазі?" – "Ну як, Васю? Дивися. Ти ж актор? Актор. Як правило, акторська робота – це, коли ти тверезий, зіграти п'яного. Але іноді доводиться, коли ти п'яний, грати тверезого. Це просто акторська робота". Я дещо охрінів від цієї думки. Подивився на Еммануїла Гедеоновича, й Еммануїл Гедеонович сказав: "Так..."

– (Сміється.) Це Еммануїл Гедеонович, так. Вам шкода Михайла Єфремова?

– Дуже. Мені дуже шкода Михайла Єфремова.

– У "Дні виборів" і "Дні виборів 2" ви зіграли Ігоря Володимировича Цапліна, губернатора. У житті губернатором ви хотіли б стати?

– Ні, звісно. Я ж вам сказав, що найбільше мене зараз тішить те, що наді мною немає жодного начальства. Губернатор – це така, я б сказав... Усе розписано, глибока ієрархія. Та й узагалі, я не великий майстер адмініструвати.

– Ви політикою захоплюєтеся, ви на політиці знаєтеся.

– Не можу так сказати. Просто я не користуюся цими виразами. Я маю позицію з багатьох питань – ось і все. А просто "займатися політикою" – я не пам'ятаю, щоб я займався політикою.

Про те, що Путін хоче відійти від справ, мені неодноразово говорили найрізноманітніші обізнані люди

– Щодо позиції вашої скажіть. Які у вас претензії до російської влади?

– Вона мене обманює, вона мене не захищає ні від чого. От сьогодні я прочитав у новинах, що нарешті закрито справу про перевал Дятлова – 61 рік по тому.

– Швидко.

– І я з цього в мене формується таке уявлення: справи, яких не закрили, які пов'язані з убивствами, із замахами, із чимось іще... Я тепер розумію, що, мабуть, не доживу. Ну і, власне, гаразд. Тому що й так усе зрозуміло, що сталося. Але просто мало там що.

У мене насправді таких претензій же немає. Я вже пристосувався і намагаюся жити самостійно, не особливо з нею зв'язуватися.

– Ви свого часу написали: "Одне в мене бажання. Володимире Володимировичу, будь здоровим. Живи довго. Просто до суду".

– Ну, що поробиш? Після цього, до речі, мене протягом двох років не пускали в ефір НТВ.

– А чому ви так написали?

– Послухайте, ну це був який рік? Це був рік, коли "Реал" виграв у "Атлетіко" – і став 10-й раз переможцем Кубка чемпіонів. Це було дуже давно. Думаєте, я пам'ятаю? Написав – і написав. Це було пов'язано, мені здається, із вироком суду Навальному.

– Ви вважаєте, що Путіну недовго залишилося. На чому ґрунтуються ваші твердження?

– А чому ви в мене запитуєте? Я хіба це десь казав?

– Так. Я прочитав в інтернеті. Ви сказали, що "Путіну недовго залишилося".

– Ну, по-перше, по-моєму, абсолютно очевидно, що приготування, які в нашій владі відбуваються, – це, безумовно, приготування до того, щоб структура управління країною дещо змінилася. Про те, що Путін хоче відійти від справ, принаймні від повсякденних, мені неодноразово говорили найрізноманітніші обізнані люди. І не тільки мені особисто, але й публічно.

А потім Путін – це ж метафора того, що відбувається у країні. Це уособлення в цьому випадку. Тому те, що в нашому житті будуть зміни доволі скоро, по-моєму, безсумнівно.

– Доволі скоро?

– Так. Тільки я думаю, що це будуть дуже великі потрясіння. Боюся цього.

Фото: EPA

– Путін вам подобається?

– Ну, послухайте, якщо ви хоча б трохи стежите за тим, що я говорив... Ні, звісно.

– Чому?

– Тому що немає жодного приводу, щоб він мені подобався. Просто прямо зовсім жодного.

– Те, що сьогодні відбувається в Хабаровську, – це провісник, як ви кажете, потрясінь для Росії?

– Я думаю, що прямого зв'язку тут, напевно, немає. Де це було сказано? "Від сходу зірка сяяла і сяє". Складно на це сподіватися. Наша країна дуже велика. І не думаю, що Хабаровськ спричинить хвилю. Це просто свідчення того, що людей не влаштовують пояснення, які їм надають. Людей не влаштовує те, як із ними поводяться. І все. Інакше можна пояснити?

– Хто сьогодні символ російської опозиції?

– Безумовно, Навальний і його дружина.

– Ви розумієте, що з Навальним сталося?

– Я не можу це якось інакше трактувати. У мене немає своєї думки. По-моєму, усе зрозуміло. У його організмі виявили отруту, яка є хімічною зброєю. Це, наскільки я знаю, підтвердили в різний час чи то три, чи то чотири європейські лабораторії, які спеціалізуються на хімічній зброї і кожна з яких сама брала аналіз. Потрібні дуже серйозні аргументи, щоб у цьому сумніватися. Я цих аргументів поки що не зустрічав.

– Кому потрібно було, на вашу думку, отруювати Навального?

– От уже мене зовсім не турбує, кому потрібно. Ми ж не детектив із вами дивимося. Мені абсолютно не потрібно думати про це. Мені й так зрозуміло, що це ворожі дії якоїсь колективної влади. І мене набагато більше хвилює, щоб він одужав.

– Кілька років тому ви написали про Лукашенка: "Я б хотів починати кожен свій день із занурення його головою в унітаз. Це було б гарантією..."

– Я говорив, але конкретного приводу я вже не пам'ятаю.

– "...Чудового настрою до глибокого вечора".

– Це дійсно так. І зараз, можливо, теж. До речі, я неодноразово згадував це, спостерігаючи ваше інтерв'ю з Лукашенком. Але я не пам'ятаю, із якого приводу я це писав. Вибачте, просто не пам'ятаю.

– Що ви думаєте про події, які відбуваються в Білорусі зараз?

– А ви?

– Мені це огидно й гидко. Я вважаю, що це фашизм у чистому вигляді.

– Але цьому передувало ваше чудове інтерв'ю з Олександром Григоровичем. Тому я й запитав, власне.

– А я вам відповім. Своє чудове інтерв'ю (до речі, воно дуже гарне насправді) я взяв за кілька днів до виборів. Це була єдина можливість узяти інтерв'ю в Лукашенка. Я намагався достукатися років 10, а то й більше. Ви ж розумієте, що я роблю? Я хочу для історії залишити свідчення очевидців: людей, які творили епоху на 1/6 частині суші. І Лукашенко був чудовим у цьому інтерв'ю: він був ліберальним, наїжджав на Росію, говорив, що ніколи не битимуть людей у Білорусі, що ніколи не стрілятимуть у людей, що це був би подарунок ворогам...

– Він же вам не брехав. Він і зараз каже, що нікого не б'ють, що там синьою фарбою на попах малюють собі.

– Ви знаєте, що ще цікаво? Я приїхав до Лукашенка, який за всіма опитуваннями в Україні був на той момент найшанованішим іноземним лідером: у нього був рейтинг 60 із чимось відсотків. Усі інші були далі. Лукашенка в Україні дуже поважали ще й за те, що він брикає проти Росії. Зокрема, мені було важливо, щоб на кордонах Білорусі з Україною стояли не російські війська, а білоруські прикордонники. Тому в мене були свої уявлення і свої цілі. Але те, що діється в Білорусі зараз, – фашизм у чистому вигляді. Коли держава б'є і катує своїх громадян, які мають свою думку, коли фальсифікували вибори... Це жахливо, у моєму розумінні.

– Інакше до цього складно ставитися. Тому можу підписатися під цими словами. Єдине, у чому я з вами не згоден, – у тому, як би мені хотілося, який вигляд би мали кордони між Білоруссю, Україною та Росією.

– А як вам би хотілося?

– А мені б хотілося, щоб там ніхто не стояв. Щоб настав час, коли ці кордони будуть вільними для перетину, як у ЄС. Я не маю на увазі устрою якогось конкретного на кшталт Європейського союзу. Ні. Це всього лише про зручність подорожі, зручність переїзду, зручність перетину кордону.

– Що буде з Білоруссю, ви уявляєте?

– Знаєте, чесно, прямо відразу вам скажу: мені не дуже цікаво про це навіть думати особливо. Тому що мене це не дуже цікавить, зізнаюся. Зовсім. Тому що це має таку кількість потенційних подрібнень: як це можна назвати – і якихось інших варіантів... Мене це просто не дуже займає. Багато в чому ще й тому... Я зараз не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно, але все-таки в мене гуманітарна освіта, я багато цікавився історією, і ця земля, яку займають Польща, Литва, Білорусь, деякі райони України теж – вона стільки разів була об'єктом найрізноманітнішого поділу, причому між суб'єктами життя на цій самій землі, що мені видається незрозумілим, чому цей процес має раптом припинитися. Може, не на часі йому знову набувати чинності, але мені в усій цій історії здається найістотнішим... Мені давно не доводилося чути про якусь самостійну й досить жорстку позицію таких країн, як Польща і Литва. А тут вона раптом є.

Тому я абсолютно не уявляю, як цей ребус вирішать. Чесно кажучи, мене це не дуже займає. Я розумію, що це, безумовно, так чи інакше позначиться на моєму житті, але я до такої міри не в змозі впливати на якісь економічні та політичні процеси, що я не хочу забивати собі голову. Мене хвилює тільки одне питання зараз справді серйозно: я хочу, щоб відпустили [білоруську опозиціонерку] Марію Колесникову.

– Скажіть, будь ласка: те, що Росія накоїла щодо України, ви розумієте?

– Ви знаєте, ви намагаєтеся нав'язати мені відразу тезу в цьому питанні. Мені взагалі не дуже подобається, що Росія накоїла у принципі. А що стосується взаємин з Україною, я думаю, що це не однаковий, але дуже глибоко обопільний процес, який, на щастя, наразі у процесі певної стагнації зараз. Але, гадаю, не за нашого життя остаточно вирішиться. І не пощастить, напевно, мені дожити до часу, коли кордони між Україною, Росією і, наприклад, Білоруссю стануть формальністю.

– "Обопільний", ви сказали, "процес". У чому обопільність? Що Україна вкрала у Росії? І що Україна зробила погано щодо Росії, якщо він обопільний?

– Ви знаєте, я знаю, що ви про це всіх питаєте, але, чесне слово, мені здається, що я не можу нічого додати до цього варива думок. Тому що все настільки заплутано... Я неодноразово говорив раніше і цілком свідомо припинив про це говорити, коли між країнами почався фактично відкритий і злегка гібридний конфлікт. Я багато разів говорив, що я вважаю, що російська та українська мови – це одна мова. Я філолог – я знаю, що це неправда. Але я так це відчуваю. Для мене ніколи не було проблемою... Припустімо, я багато часу провів в Україні 2012 року.

– Ви ж були на Євро.

– Так, так. Мені абсолютно не становило жодних проблем читати українські газети. У нас у редакції був хлопець, який... Він такий... Я просто не знаю, як це коректніше висловити. Якщо я скажу, що він західняк, це не страшне слово зараз?

– Нормальне абсолютно.

– Нормальне, так. Ну ось йому здавалося важливим демонструвати, цілком мирно, саме свою українськість. І я розумів, що він говорить. Моє улюблене заняття під час Євро... Тоді ще не так був розвинений інтернет, не було онлайн-кінотеатрів. Треба ж було якось заповнювати дозвілля. А воно так чи інак виникало: дороги, перельоти, переїзди. І я послідовно прочитав усього "Гаррі Поттера" українською мовою. Неймовірні враження, маю сказати. Неймовірні. Чудові. Тому що в "Гаррі Поттері"... Я, звісно, знаю, про що йдеться. По-друге, і російською мовою є кілька перекладів. Але найголовніше – що в "Гаррі Поттері" маса слів, які вигадала сама письменниця. І їх іноді перекладають, іноді ні. Як їх перекладають... Коли я одержав ще й українські версії цього перекладу, це дало мені просто таке відчуття об'ємності всієї цієї історії, що пізніше... Потім я кілька разів, коли ми всі ходили спочатку в кіно, а потім купували компакт-диск, коли він із часом виходив... Багато хто так вчиняв, і я зокрема. Я неодноразово починав дивитися фільм, який я вже бачив у кіно – було разів п'ять таке – українською мовою, з українським дубляжем. Але це припинилося досить швидко. Тому що я не пробачив халтури.

Особисто мені Крим узагалі ніякий не дорогий. Я там був один раз у житті чотири дні

– Ви знаєте, я не випадково поставив вам попереднє запитання. Я хочу достукатися до вас: до філолога, до інтелектуала, до людини, я не сумніваюся, ліберальних цінностей – і у вашій особі – до багатьох росіян, які звикли думати головою і які розуміють у житті трошки, – що сталася жахлива несправедливість. Росія та Україна були близькими, дружили, дружили народи, в Україні дуже любили росіян і Росію. Так, був невеликий прошарок людей, які не любили. Але це їхнє право. Заради бога. У момент, коли нам було дуже важко, коли у нас сталося повалення Януковича, який прокрався і був просто паханом, а не президентом, коли він відмовився від входження України в ЄС, у який наполегливо нас просував кілька років... Просто ми вийшли протестувати – і Янукович утік.

І в цей важкий момент для України російська армія захопила Крим, а потім Росія під керівництвом Путіна розв'язала кровопролитну бійню на Донбасі. І весь цей час, майже вже сім років, керує сепаратистами на Донбасі, постачає їм зброю, скеровує найманців – керує всім практично. І це та сама Росія, яка воює в Сирії. Чого їй там воювати? Та сама Росія, яка вкрала у Грузії територію, а перед цим – у Молдови. Це той самий Радянський Союз реінкарнований, який 1956 року вдерся в суверенну Угорщину, а 1968-го – у суверенну Чехословаччину. І ми ненавидимо це всією душею як люди, з яких знущаються вже стільки років і які не можуть спокійно жити через це. І ми шукаємо підтримки в російських інтелектуалів, у всіх нормальних росіян. Ми шукаємо знаєте чого? Розуміння, що відбувається страшна несправедливість. Ми шукаємо співчуття, ми шукаємо того, щоб ви намагалися тиснути на свій уряд, що, чорт забирай, у XXI столітті не можна чинити так із країнами і з народами. Ось чому я поставив своє запитання.

– Скажіть, будь ласка, Дмитре: а Янукович – пахан і що завгодно – він звідки взявся на посаді президента України?

– Януковича обрав народ України. Але Росії до цього не має бути жодного діла. Це наша внутрішня справа. Ми із цим розберемося.

– Дуже добре. У такому разі давайте не будемо скочуватися в цей бік – є до цього діло чи немає до цього діла. Ми ж обговорюємо міжнаціональний конфлікт. Правильно? То давайте я вам просто відповім, що вам немає жодного діла, із якого приводу я тисну чи не тисну на свій уряд. І ми просто закінчимо цю розмову.

– Я приймаю вашу думку. Я взагалі дуже толерантна людина. І я приймаю будь-яку думку. Я просто говорю, що я розумію в цьому процесі та чого я хотів би. Але те, що ви відповідаєте, – я з повагою ставлюся до вашої думки.

– Я можу відповісти повніше. У процесі Майдану останнього... Я коректно висловлююся: "останнього Майдану"?

– Абсолютно.

– Я дуже уважно стежив за подіями з однієї простої причини: у Києві жив і працював мій дуже близький друг Юрій Розанов. Я за нього дуже турбувався. Я ще знав, що він тоді там сам залишився. У нього дружина перебувала в іншому місці. Я дуже за нього хвилювався. Ми з ним регулярно зідзвонювалися. І мені було за нього страшнувато, чесно кажучи. Коротше, я стежив. І коли влада стала вже більш-менш змінюватися і схилятися до іншого, був чудовий ефір, коли в гостях у "Громадське ТБ" був Венедиктов.

– Так-так.

– І ось тоді контекст розмови полягав у тому, що "ось революція – тепер усе стане добре". Він каже: "А ви усвідомлюєте те, що ось ці хлопці, умовно з "Беркуту", ваші сусіди по сходовій клітці, наприклад? І так практично в усьому". І мені здалося тоді, що хлопці не усвідомлювали цього. А зараз я думаю, що це досі найправильніші і, між іншим, найжорстокіші слова правди, які були навколо цієї теми. Ви допустили розкол країни, ви допустили розкол нації, так чи інак. І не було ніколи жодного одного ставлення росіян до українців, а українців – до росіян. Було багато різних ставлень. І як завжди між братами, це були стосунки часто ревнощів. І я буду на цьому наполягати. Можливо, у мене примхливий на це погляд, але так уже вийшло, що для мене це все виростало, вибачте, із футболу по дитинству. Розумієте? А це, вибачте, суперництво і це саме ревнощі.

Ви самі допустили те, що у вашій країні відбувся розкол. І так, влада на Донбасі дійсно бандитська. Але там є дуже багато людей, які підтримали її все-таки і які є українцями за паспортом, яких ваш уряд там теж кинув: не виплачує їм пенсій жодних та інше, інше, інше. І я абсолютно не збираюся це обговорювати. Чесно кажучи, я думаю, що в такій ситуації якось дуже складно уявити собі, щоб на картки пенсіонери Донбасу отримували... Я не розумію, як це зробити. Але факт залишається фактом. І ось давайте це додамо до того, що сказали ви, – і тоді наша картина стане трохи повнішою.

– Ми допустили розкол. Але чому Росія до нас прийшла? Ми ж її не кликали.

– Ви знаєте, якщо я залишив двері відчиненими і до мене хтось прийшов і щось узяв, я, напевно, сам дурень. Якщо в мене сусід забрав дружину, поки я пиячив, поки мені було зле, замість того щоб співчувати мені, я, напевно, почасти в цьому сам винен. Хоча точно я більше із сусідом знатися не захочу і, може, навіть переїду. Можливо, вас ображають мої порівняння, але насправді те, що я зараз говорю, не є моєю позицією. Те, що я зараз говорю, є спробою вказати на те, що в усьому є інший бік. А оскільки я є вашим давнім глядачем...

– Дякую.

– Я чудово знаю вашу позицію щодо цих питань. Я знаю, що ви завжди ставите ці запитання з одних і тих самих позицій і вони завжди однобокі. А однобокість у футбольному репортажі, чого я навчився, до речі, – вона дуже шкодить. Ти не зможеш знайти порозуміння в людей, якщо ти коментуєш з одного боку, окрім одного випадку: коли наші з ненашими грають. У всьому іншому завжди є зворотний бік. Красивий гол – це чиясь помилка з іншого боку. Розумієте? А з іншого боку це красивий гол.

Скріншот: Василий Уткин / YouTube

– Я вам тільки одне запитання поставлю – і ми закриємо цю тему. Уявіть, що ми з вами дружимо. У вас є своя квартира – у мене своя. Ми з вами живемо на одній сходовій клітці, ми друзі, ми брати. І я залишив свої двері відчиненими. Ви що, прийдете до мене виносити телевізор чи сервант?

– Я, може, і не прийду. Але в цьому випадку, розумієте, ви так порівнюєте Крим і Донбас – із речами. Тобто там не було людей, у яких було якесь власне ставлення?

– Ви перший почали: порівняли з відчиненими дверима. І я продовжую порівняння.

– Так, я забрав у вас дружину.

– Ви недобре вчинили.

– Точно зовсім. Але вона, на жаль, теж цього хотіла. Розумієте?

– Зрозумів. Тобто якщо завтра у вас заберуть дружину разом із тещею, ви теж приймете це як даність?

– Так у мене й забрали колись дружину. І що такого особливого в цьому?

– Ось бачите: у вас забрали дружину – ви розлютилися на мене в підсумку. А я у вас дружини не забирав.

– Абсолютно ні. Я просто намагаюся пояснити, як я ставлюся до цієї ситуації. А про те, чого я б хотів у цій ситуації досягти, я сказав трохи раніше. Я б хотів, щоб між нашими народами і нашими державами не було меж – у сенсі бастіону прикордонного.

– Поки Росія поводитиметься як слон у посудній лавці, між нашими країнами будуть кордони і на кордонах стоятимуть війська, на жаль.

– Ось бачите, як ви прекрасно порівнюєте: "слон у посудній лавці". Начебто слон винен, що він у посудній лавці. От ви неточне порівняння вибираєте. Тому що посудна лавка маленька, а слон великий. Розумієте? Це не тому, що я хочу так поставитися, а тому що ви так сказали. А порівняння неточне.

– Василю, ви знаєте, продовжуючи цю тему, але закінчуючи її вже... У чому велика біда російських лібералів? У тому, що щойно справа доходить до України, вони стають російськими націоналістами в поганому сенсі цього слова. Тому що є російські націоналісти в гарному сенсі цього слова.

– Розумієте, Дмитре, просто ці запитання, які ви ставите, – вони повторюються завжди і вони трішечки набридли. І тому я хочу показати вам, що ваша позиція однобока. А те, що я б хотів миру між нашими народами, – я висловився цілком однозначно. І у Криму я був єдиний раз у житті – у відрядженні. Я не був там ні в дитинстві – нічого. Особисто мені Крим узагалі ніякий не дорогий. Я там був один раз у житті чотири дні. Щоправда, чарівні абсолютно чотири дні, але однак у зрілому віці. Ми там знімали документальний серіал. Було це 2011 року. Ось. І я тільки знаю, що я нічого не чув про кримських партизанів, про кримський спротив нічого не чув. А в моїй команді аматорській грає хлопець із Донбасу, який усе життя вболівав за київське "Динамо", а більше не хоче, тому що... А він був хлопчиком 16 років, коли переїхав до Росії. Із насидженого місця, із гарної квартири в Донецьку довелося тікати.

– А чого ж він зараз туди не повернеться?

– А ось запитаємо у нього при нагоді. Я кажу, що він уболівав же за київське "Динамо", а зараз, розумієте, перестав. Дуже вас сильно не любить. Я думаю, що він не має рації, але у нього є якісь для цього підстави. А має рацію він чи ні... Це вже сталося. Цього не можна відіграти назад.

– Це сталося через вашу країну. Ось же в чому біда.

– І через нашу країну це сталося теж. Але ще це сталося через те, що ви допустили розкол нації, ви допустили можливість шукати ворогів усередині себе самих.

– Це наша нація, це наша країна, це наші внутрішні справи, Василю.

– Ну так от вона у вас і розкололася через цей привід, боже мій.

– Через вас.

– Так, безумовно. Напевно, звісно.

За що я назвав Соловйова "педерастичною мавпою"? Педерастія взагалі серед мавп досить-таки розвинена

– Ідемо далі. Що ви не поділили з чудовою людиною Володимиром Соловйовим?

– Та нічого. Він наскочив на мене, а я дав йому відсіч. От і все. Звичайна справа. А мені з ним навіть нічого ділити.

– Чому наскочив? Що трапилося?

– Ну, насправді, це була дивна реакція Володимира Рудольфовича на моє висловлювання у програмі "Паноптикум" на "Дожде". Невзоров і я брали участь у цій програмі. Я для українського глядача це говорю, який не дивиться "Дождь". Хоча вони можуть дивитися канал Невзорова на YouTube. Та й на мій теж підписуйтесь.

Коротше кажучи, я сказав щось у сенсі: "Така держава мені не потрібна. Вона не піклується про мене, вона не захищає моїх інтересів, вона веліла мені просто..." Тим більше, стільки було прикладів, коли йшлося про карантинну епоху, коли ми бачили, що держави допомагали підприємцям приватним... Ви розумієте, про що я говорю. Так? А я як приватний підприємець виявився абсолютно беззахисним у цій ситуації. Тобто мені потрібно платити зарплату співробітникам, ніхто не буде вирішувати питання з орендою офісу. І якось треба водночас жити. Розумієте? І я не дістав від держави взагалі жодної допомоги. Адже це ситуація... Я не можу сам перемогти епідемію.

– Звісно.

– Я для цього державу і найняв, і платив їй, скільки можу, "дорослих" податків із 16–18 років, щоб вона мене від цього захищала. Від зовнішнього ворога, від епідемій, від чогось іще. Ось і вся позиція. Я й зараз її дотримуюся.

– І Соловйову це не сподобалося?

– Так-так. Він усе дуже швидко, як він уміє, перевів в особисту площину. Ну і дістав відсіч.

– За що ви назвали Володимира Соловйова, цю чудову, повторюю, людину, "педерастичною мавпою"?

– По-моєму, підходить. От і все.

– Ну, що "мавпа" – гаразд. Але "педерастична"...

– Ну, педерастія взагалі серед мавп досить-таки розвинена. Ви чули про мавп бонобо, які є найближчими родичам людини за нинішніми уявленнями?

– Ні.

– У них секс – це просто система взаємин. Потрахалися – привіталися, покору висловили, повагу. Тому ну що зробити? Якраз стосовно мавп усе тут дуже людяно, я б сказав.

– А в чому огидність Володимира Соловйова, на вашу думку?

– Якби я міг вичленувати якийсь один позитивний бік...

– Якби міг висловити у звуці. Так?

– Так. Не знаю. Чому холодно, коли холодно?

– "Вичленувати" щодо Соловйова – це ви добре сказали. Але все-таки в чому його огидність?

– Ой... Якщо я скажу "у всьому"... Я просто не можу підрозділити. І зрештою, розумієте, є люди, які бояться жаб, вважають їх мерзенними. Я ж – ні, але все-таки. Ну ось є те, до чого ти відчуваєш огиду, і часто не можеш пояснити чому. Тут, напевно, можна пояснити чому, але навіщо? Це ж зрозуміло. Я просто, чесне слово, не розумію.

– Відповідаючи вам, Володимир Соловйов натякнув, що ви дотримуєтеся нетрадиційної сексуальної орієнтації. І я в інтернеті побачив, що футбольна кричалка є: "Ні дружини, ні дітей. Вася Уткін – жирний гей!"

– Так.

– У бесіді із Ксенією Собчак ви назвали себе асексуалом. Що це?

– Треба ж було якось відбутися жартами щодо цього.

– Ну а як насправді?

– Що "як насправді"?

– Я маю на увазі сексуальну орієнтацію. Як насправді відбувається?

– Ви знаєте, Дмитре, я вважаю нижчим за гідність це обговорювати. Я двічі був одруженим у житті. Це добре відомо людям, які мене добре знають. У Бориса Єльцина було не так багато гарних, вдалих фраз. Але за нього ж скасовували статтю кримінальну за гомосексуалізм. Так? Він сказав гарну, просту, цікаву річ: "Державі не місце в ліжку громадян". Точно так само і в цьому випадку я абсолютно не збираюся обговорювати свою абсолютно очевидну сексуальну орієнтацію просто тому, що я не бачу, кого і як це стосується.

– Скажіть, зайва вага сильно вам заважає?

– Дуже.

– Ну в чому це виражається?

– Ну, це виражається в тому, що я менш мобільний. Це виражається в тому, що я ледачий і з цим дуже важко боротися. Це наслідок зайвої ваги. Ну, напевно, я маю якось знову зібратися і схуднути. Я це неодноразово робив. І, мабуть, зараз знову настав час. Мабуть, це мій такий хрест, це моя слабкість. Нічого не можу із собою зробити.

"Низькосракий" – те, що я б подарував як епітет Соловйову

– Скільки у вас живої ваги зараз?

– А я не зважуюся. Навіщо? Я знаю, що її дуже багато.

– Але одного разу ви схудли на 90 кілограмів. Це правда?

– І навіть більше. Так.

– У який спосіб?

– Я зробив резекцію шлунка.

– Це не небезпечно?

– У клініці у Штутгарті це було безпечно. А взагалі – я не знаю. Але у принципі, це операція – урізання шлунка. Та я мушу сказати, що після цього нічого не відбувається автоматично. Ця операція дає гарантію схуднути на 10–15%. А я важив тоді 215 кілограмів. А в підсумку я важив 130. І навіть 125. Ось так от.

– 215 кілограмів була вага...

– Жах. Не кажіть.

– Так, це жах. Я співчуваю. Скажіть, будь ласка: ви, окрім резекції шлунка, якось іще намагалися схуднути? Наприклад, дієти...

– Я худнув неодноразово. Зокрема й на дієтах я сидів тощо. Але я не бачу потреби це докладно обговорювати. Тому що способів схуднути є дуже багато. І вони всі... Ну, не всі, звісно. Є якісь маніяцькі, напевно. Але вони загалом усі правильні, перевірені. Треба просто обрати собі щось до душі – те, що тобі підійде. І, напевно, я стою на порозі того, щоб у чомусь визначитися. Я зараз думаю про інтервальну дієту.

– На вас неодноразово нападали. Що це було?

– Ну, це просто за "Анною Кареніною": "Усі нещасні сім'ї нещасливі по-своєму". Розумієте? За кожним нападом своя окрема історія. Але, мабуть, найбільш підготовлюваний напад на мене так і не стався. Я маю на увазі погрози Володимира Соловйова.

– А що за погроза була?

– Ну як? Він показував, як він мене вдарить. Він показував, як він мене перекине. Він потім показував якісь танці з вовками, як він займається бойовими мистецтвами різними на своїх коротких ніжках... У футболі є спеціальний термін, який вдало описує фігуру Володимира Соловйова. Я почув це слово вперше від видатного тренера – сподвижника Лобановського – Юрія Андрійовича Морозова. Я його застав.

– Так-так.

– Ми познайомилися якраз тоді, коли за "Зеніт" починали грати Аршавін, Кержаков та інші, так би мовити, офіційні особи. І я, звісно, користуючись нагодою... Я завжди вважаю, що краще поставити дурне запитання, щоб дістати відповідь, – і далі вже не бути дурнем. Кержаков замолоду забивав не дуже багато, коли опинився в "Зеніті". І я запитав у Юрія Андрійовича: "Чому ви не вважаєте, що він крайній нападник? Чому ви вважаєте, що він заграє в цьому положенні?" Морозов так, по-старечому, прицмакуючи, сказав мені, що... "Зверни увагу: до Кержакова у штрафний майже не можна підійти. Він дуже добре вкриває м'яч, зокрема. Зокрема й у русі. А все чому?" – сказав Морозов і подивився мені в очі. – "Тому що, Васю, він низькосракий". Низький центр ваги, він же срака. Це те, чим, до речі, вирізнявся Герд Мюллер. Про це багато говорять, що в цьому запорука: його не можна було зрушити з місця.

"Низькосракий" – це те, що я б подарував як епітет Володимирові Рудольфовичу. Тому що він дійсно дуже низькосракий.

– У нас кажуть "той, що низько сере". Це десь те саме.

– Ну, це роблять усі приблизно на рівні висоти унітазу, так чи інакше, більшу частину життя. Тому ось так.

Скріншот: Василий Уткин / YouTube

– Тобто цього не сталося, дякувати богу. А нападали серйозно? Був серйозний напад якийсь?

– Ну ось був напад 2003 року, якщо я нічого не плутаю. Це вже давно було, коли мене ножем вдарили, заточкою, двічі у спину. Щиро кажучи, більше нічого не було.

– За що? Просто так?

– Я досі не знаю, хто і за що.

– Тобто підійшли...

– Ні, я йшов вранці на роботу. Я тоді працював у газеті завідувачем відділу спорту. Попрацював там приблизно протягом року, щоб допомогти друзям розкрутитися і підтримати їх, зокрема, ім'ям. І я чотири дні на тиждень ходив на летючку редакційну в один і той самий час пішки. Це був момент, коли мене можна було легко вирахувати. От і все.

Я йшов від Патріарших ставків. Це вулиця Мала Бронна. Вона впирається в Садове кільце. Там підземний перехід – і ще стільки само потрібно було пройти до редакції. От саме на Малій Бронній мене і вдарили двічі у спину. Я відчув, що вдарили. "Що за гопник?" А потім підходить людина і каже: "У вас у спині ніж стирчить". Викликали "швидку" – поїхали у "Скліф", вийняли. Тиждень потім полежав у лікарні. Напевно, можна було й менше полежати. І далі десь, по-моєму, приблизно пів року під охороною. Це дуже складний час. Тоді я дуже погладшав. Тому що не можна було ходити, гуляти. Погладшав серйозно. Ну ось, власне, і все. І нещодавно був випадок із "черемхою". Я навіть не знаю... Це хуліганство просто. Від безсилля все роблять.

– Ви за ніч, кажуть, виграли в казино квартиру. Велику?

– Це не зовсім так. Я не квартиру в казино виграв. Я виграв суму грошей, яка дала мені змогу додатково до наявних заощаджень нормально в іпотеку взяти квартиру. Ось так.

– Ви пішли просто в казино, так?

– Я пішов просто в казино, так сталося. Ви самі не були прихильником пограти ніколи? Ні?

– Ні.

– А я ось прихильник. У нас був свого роду клуб. У мого близького друга народилася донька. Це таке спонтанне свято, як ви розумієте. Ніхто ж не знає, коли це трапиться. І було так весело, і чомусь не хотілося додому. Я стрельнув у винуватця урочистості тисячу доларів і поїхав пограв. І приблизно 35–37 тис. я виграв того вечора.

– Добре зіграли.

– Це просто пруха, так. У мене навіть не було жодної великої гри. Просто перло і перло. І це дало мені змогу замахнутися нарешті придбати квартиру. Я вже її давно продав.

Дудь – добре вихований нахаба

– Я хочу запитати у вас про Юрія Дудя, людину, якій вдалося створити свій напрям у YouTube. Він блискуче користується своїми напрацюваннями. Він сьогодні лідер. Його програми дивляться десятки мільйонів людей у різних країнах, де є російська мова.

– Не тільки. Там уже й титри з'явилися.

– Так-так. А ви були свого часу начальником Юрія Дудя.

– Ну й так можна сказати.

– Яким він був?

– Добре вихований нахаба.

– Гарно.

– Я не знайомий із батьками Юри. Дещо згодом я познайомився випадково з його старшим братом. Юра взагалі досить закрита в цьому аспекті людина. Ми близько ніколи не дружили, але немає жодних сумнівів, що Юру добре виховали його батьки, та водночас він нормально, по-журналістськи, нахабний. І він дуже рано зрозумів, що потрібно намагатися зберегти в усьому свою самостійність. Із ним неможливо було сперечатися. Навіть на найочевидніші теми.

Після того як ми з ним попрацювали, я був абсолютно певен, що у спортивній журналістиці рано чи пізно він працювати перестане. Він розглядав це і не приховував особливо... Просто тоді неможливо було про це серйозно говорити. Часи відтоді дуже змінилися. Але він, безумовно, розглядав спортивну журналістику як якийсь початковий етап. Відносно початковий. Зараз Юрі, якщо я не помиляюся, 33 або 34 роки. А взагалі ж він працює в газеті "Известия" із 15 років. Тому минуло досить багато часу.

– Це не ви напоумили його розпочати свій YouTube-проєкт?

– Ні, звісно. Це його власне рішення. Була одна історія. Я розповім її вам. Може, потім відріжете. Він робив для сайта Sports.ru, який я тоді очолював як головний редактор... Вони вирішили зробити після Нового року лонгрід про мою передачу "Футбольний клуб", на якій нібито все виросли тощо. І ми для цього зустрілися – проговорили досить довго. Я на той час уже не працював на "Матчі", мене вже вигнали. І Юра каже: "Слухай, я почув, що ти хочеш на YouTube знову виходити з "Футбольним клубом". Це правда?" Я кажу: "Юро, ну, чесно кажучи, я поки що про це не думав". – "Як думаєш, це можливо?" – запитав Юра із сумнівом. За пів року десь у нього вийшло інтерв'ю зі страйкувальниками. Я не вперше розповідаю цю історію. Ми потім із Юрою це обговорили. І він каже: "Ти ж розумієш, що річ була не тільки в цьому?" Я кажу: "Так, я розумію чудово все".

І це історія не про те, як ти випадково домігся успіху. Ні. Я завжди говорив своїм співробітникам, коли вони скаржилися на маленьку зарплату: "А чого ви не працюєте в популярному журналі?" Тоді були журнали і щось іще на кшталт цього. У нас не військова служба, де за вислугу років звання дають. У нас шанс надають – ти ним користуєшся. Ця історія ось про це, а не про те, що якось щось сталося випадково або, боронь боже, незаслужено тощо. Успіх Юри – це тільки його успіх, безумовно.

– У чому феномен Юрія Дудя?

– Я пасую перед такими запитаннями. Я не знаю що вам відповісти. У потрібний час у потрібному місці – це найголовніше.

– У потрібний час у потрібному місці... А талант?

– Ну це нібито дивно було б заперечувати. Великий талант. Я б сказав, що Юра пройшов шлях людини, яка знає, як поводитися з талантом. Є такий старовинний спортивний вислів, трішки радянський: хай скільки в тебе є таланту, але працювати потрібно в 10 разів більше – і тоді в тебе щось вийде. Причому це говорили завжди в тому сенсі, що працювати треба в 10 разів довше і більше тому, що начебто "ти працюй, а там що-небудь вийде". А насправді просто талант – це така опція, яку – для того, щоб повною мірою активувати, потрібно витратити набагато більше сил найчастіше. Юра це зробив. Він вклався у свій талант. Він дуже довго і багато брав найрізноманітніші інтерв'ю до того, як вийти з цим жанром у YouTube. І це, безумовно, талант і величезна робота. Я в цьому сенсі зовсім іншого типу людина. Я улюбленець долі. Так сталося, що мені всі можливості виявити себе дісталися практично на рівному місці, даром. Так вийшло.

– Чому Юрій Дудь вас не запрошує на інтерв'ю? Як ви думаєте?

– Він зі мною робив інтерв'ю разів 10.

– Я маю на увазі велике YouTube-інтерв'ю.

– Саме тому, я думаю, що для нього це певною мірою крок назад. Йому цікаво зустрічатися з новими людьми. Я так думаю. Я не запитував.

Скріншот: вДудь / YouTube

– Чим у повсякденному житті ви захоплюєтеся?

– Раніше я захоплювався приготуванням страв, але зараз, останнім часом...

– Зараз – поїданням.

– Ні. Перестали збиратися. Коли я готую, я готую на велику компанію. І таке ще літо видалося, коли... У мене зазвичай на літо приїздить мама на дачу. І там збирається родина періодично.

– Скільки мамі років?

– Мама 1944 року. Їй цього року виповнилося 76. Ну що ще сказати? І потім втратив, можливо, інтерес. Доставляння їжі в цьому сенсі теж дуже розбещує. Ви запитали в мене, чим я захоплююся або чим я займаюся у звичайному житті?

– Так, чим ви захоплюєтеся.

– Я захоплююся читанням, я захоплююся своєю футбольною командою. Це моє найцікавіше хобі за все моє життя. І, чесно кажучи, не думаю, що може бути цікавіше хобі. Напевно, було б іще круто, якби про це подумати раніше, няньчитися з дітьми. Але це, думаю, що вже мінус. І ще, звісно, я багато дивлюся найрізноманітнішого, як кажуть (ненавиджу це слово), контенту. Кіно дивлюся, передачі всілякі.

– Що ви найкраще готуєте?

– Щі. Кислі щі.

– Оце так. Так просто... Я думав, ви зараз розкажете...

– Розумієте, один із моїх улюблених письменників Джуліан Барнс написав одного разу маленьку зовсім книжечку, брошурку "Дилетант біля плити" чи "На кухні". Я зараз точно не пам'ятаю. За рецептом людина більш-менш уважна може приготувати все що завгодно. І я можу сказати, що я люблю готувати те, що потребує якоїсь підготовки чогось, потім ти все це кудись складаєш – і надовго ставиш у духовку запікати або щось на кшталт цього. Це я найбільше на світі люблю. Тому кислі щі. Тому що головна якість щів яка? Вони мають бути добовими. Тому це завжди чудовий ритуал: коли ти чекаєш... Припустімо, на Новий рік до мене збирається компанія. У різному складі може бути. І ось ти приїздиш і розумієш, що рано чи пізно приїдуть люди і треба зробити щі. Тому що настане другий день застілля, коли всі захочуть піти в лазню, у всіх трішки болітиме голова, і кисленькі щі – ідеал. Я сам найбільше люблю пісні щі кислі, із великою кількістю грибів.

– Василю, я хочу подякувати вам за інтерв'ю. Повага до вас як професіонала спортивного, футбольного коментаря і як актора завадили мені рвати вас на шматки в частині, що стосується Криму, Донбасу й України. А дуже свербіли руки. Але...

– Я переб'ю вас трішечки. Річ у тім, що це трішечки стало частиною. Тому що мені надходили окрики з України щодо цього. Річ у тім, що, коли ми ще не знали, що буде пандемія і люди моєї професії починали готуватися до чемпіонату Європи з футболу, я сказав, що дуже сподіваюся, що наші збірні – Росії та України – зустрінуться на чемпіонаті Європи у плей-оф. Якби сталося це, я думаю, що... До цього моменту вже не вдалося б їх розвести у різні боки. Для цього довелося б занадто багато всього поламати. Зрозуміло, це небезпечна тема. Тому що теоретично можна було б придумати купу провокацій. Але мені здається, що, якби збірні Росії та України зіграли на Євро одна з одною, це було б колосальним кроком до порозуміння. Це було б колосальною терапією.

– Це не було б жодним кроком до взаєморозуміння, тому що ключі від взаєморозуміння лежать у кишені в однієї людини. Яка грає в хокей.

– Ось бачите. Я сподіваюся, ви не Лукашенка мали на увазі.

– Ні. Я Путіна мав на увазі.

– Добре. Я не стану з вами сперечатися. Просто зауважте: я все-таки ідеаліст.

– Я ще раз дякую вам за інтерв'ю. Мені було з вами дуже цікаво.

– Дякую, Дмитре. Усього найкращого.

– Дякую вам. Щасти.

Записала Олена КРАВЧЕНКО