+1 Київ
На тлі брекзиту, що зрушив з мертвої точки, останніми днями знову гостро постало питання про відокремлення Шотландії від Великобританії. Однак бурхливе обговорення перспективи нового референдуму про незалежність і навіть голосування шотландського парламенту за те, щоб почати переговори про його проведення з Лондоном, ще не означають, що розпад країни вирішений.
Історія питання про статтю 50 пункту Лісабонського договору, що регулює те, як країна повідомляє Брюссель про своє бажання вийти з ЄС, – добігає кінця. Уряд Великобританії поступився перед обличчям Верховного суду й хоча б символічно дозволив парламенту ухвалити відповідне рішення. Більшість членів Палати громад підтримала результат референдуму про брекзит, Палата лордів не наважилася протистояти до останнього й затвердила законопроект з другої спроби. Парламентський клерк виголосив своє ритуальне La Reyne le veult ("Королева цього бажає" – норманським варіантом старофранцузької) – і 29 березня Тереза Мей надіслала голові Європейської ради Дональду Туску перше в історії повідомлення про вихід із союзу.
Британія вступає на ескалатор геть із ЄС, і рівно через два роки переговорів вона автоматично випаде з єдиної Європи незалежно від того, чи вдасться Лондону й 27 іншим столицям дійти за цей час якоїсь угоди щодо того, як жити далі.
Святе місце порожнім, однак, не буває, й буквально тієї ж миті на зміну питанню про статтю 50 прийшло питання про статтю 30 – тут суперечка не мало не багато про те, чи доїде Британія до протилежного кінця ескалатора цілою й неушкодженою. Уже 13 березня перший міністр Шотландії Нікола Стерджен зажадала проведення нового референдуму про вихід своєї країни зі Сполученого Королівства в найближчі два роки – ще до завершення переговорів з ЄС стосовно умов брекзиту. А 28 березня свого лідера підтримав і шотландський парламент. Ці події стали одночасно й сенсаційними, й очікуваними, причому навіть для найкоротшого пояснення цього парадоксу потрібен досить тривалий історичний екскурс.
Фото: EPA
Триста років разом
Королівства Англія й Шотландія злилися в Сполучене Королівство в 1707 році, й відтоді до спільного для них з 1603 року монарха додався спільний парламент, який засідає у Вестмінстерському палаці в Лондоні. Ситуація стала заплутанішою після референдуму 1997 року, коли населення Шотландії проголосувало за так звану деволюцію й в Единбурзі знову почав засідати осібний шотландський парламент. При цьому передбачений неписаною британською конституцією вищий суверенітет залишився за парламентом у Лондоні, але всі питання. що стосуються управління Шотландією, крім спеціально перерахованих "захищених повноважень" (на зразок оборони, зовнішньої політики тощо), тепер могли вирішуватися в самій Шотландії.
Серед цих захищених повноважень було й питання про статус Шотландії як складової частини Сполученого Королівства. Стаття 30 закону про деволюцію засвідчувала, що якщо в шотландців виникне необхідність обговорити таке закріплене за центральною владою питання, то вони можуть попросити особливого дозволу в британського уряду. Саме такий дозвіл контрольований Шотландською національною партією парламент в Единбурзі попросив у Лондона в 2012 році, коли вирішив організувати перший референдум про незалежність від Британії. Дозвіл було порівняно легко отримано, й після тривалої й бурхливої кампанії населення Шотландії в 2014 році відкинуло пропозицію про відокремлення більшістю 55% голосів.
Несподіваним результатом цих подій стало, однак, бурхливе зростання популярності шотландських націоналістів, які, наприклад, зараз контролюють 56 із 59 місць від Шотландії в британському парламенті. На цьому тлі їхня лідер Нікола Стерджен завжди заявляла, що новий референдум про незалежність можливий, але відбудеться тільки в разі "серйозної зміни обстановки". І обстановка, треба визнати, змінилася дуже серйозно – й причина цього все в тій же несподіваній пристрасті найдавнішої парламентської демократії світу до прямого волевиявлення громадян.
Літній референдум про вихід Британії з ЄС дав прямо протилежні результати на північ і південь від англо-шотландського кордону: 55 мільйонів англійців висловилися за брекзит більшістю 53%, а п'ять мільйонів шотландців віддали перевагу членству в ЄС значно соліднішою більшістю 63%. Певний час шотландський уряд Ніколи Стерджен розраховував на те, що йому вдасться або накласти вето на брекзит, або виторгувати собі певний особливий статус на півдорозі між Британією і Європою, однак британський кабінет на чолі з Терезою Мей досить рішуче поклав край цим залицянням: мовляв, по всій єдиній суверенній Британії за вихід висловилися 52% виборців, і вся Британія разом залишає ЄС. У відповідь з Единбурга й пролунала вимога про новий референдум.
Зараз не на часі
Позиція Лондона в цій ситуації, та й узагалі у відносинах зі своїми складовими частинами може здивувати багатьох іноземців своєю м'якістю. Унітарна Великобританія не саджає у в'язницю за сепаратизм, як федеративна Росія, і не позбавляє націоналістичних лідерів права обіймати державні посади, як це робить у суперечках зі своїми автономними регіонами Іспанія. Обраний іспанським урядом шлях заборони референдуму про відокремлення Каталонії теж явно не годиться для Британії. Тереза Мей відповіла Ніколі Стерджен жорстким, але зовсім не категоричним "зараз не на часі". Не відмовляючи цілком і повністю в необхідному за статтею 30 дозволі, Лондон може погодитися тільки з референдумом після 2021 року, тобто після остаточного виходу Британії з ЄС.
Нікола Стерджен. Фото: EPA
Центральний уряд легко зрозуміти: якщо на тлі й так безпрецедентно складних переговорів з Європою під питанням опиниться сама конфігурація держави, що веде діалог про вихід, рівняння матиме стільки невідомих, що жодного рішення не можна буде знайти. Коли ж час, за версією Терези Мей, зрештою настане, Лондон, на відміну від минулого референдуму, радикально змінить риторику кампанії за збереження цілісності країни: замість "Голосуйте за Британію, бо зросте відсоток по іпотеці" з вуст прем'єр-міністра вже зараз лунають слова про три століття єднання тощо, як сказали б ми: "Деды воевали".
Значно складніше зрозуміти стратегію протилежної сторони. Нікола Стерджен та її партія вважають, що питання про членство в ЄС стане старшим козирем у їхній грі. Шотландці й справді незадоволені тим, як повернулася справа, хоча й визнають, що п'яти мільйонам було майже марно сподіватися визначити долю п'ятдесяти п'яти. Та насправді вплив червневого голосування на настрої в Шотландії не так уже й легко передбачити. Дивлячись на масштаб проблем, що виникають через брекзит, шотландці можуть значно серйозніше замислитися над тим, у що обійдеться розрив багатовікового, а не сорокарічного союзу, та ще й зі спільною валютою, держапаратом, армією і навіть королевою.
До того ж одним з основних аргументів за незалежність у 2014 році було саме те, як мало все зміниться: мовляв, і залишок Великобританії, й Шотландія будуть членами ЄС, і про жодні суперечки, тарифи або кордони між ними не йтиметься. Тепер, коли Британія виходить з Євросоюзу, цей аргумент не працює, й примара банальних прикордонних пунктів посеред звичних пейзажів може налякати дуже багатьох.
Зустрічні потоки
Незрозумілий і європейський статус власне незалежної Шотландії. Ще в 2014 році вічно налякані перспективою каталонської незалежності іспанці погрожували, що відокремлена Шотландія буде не правонаступницею Британії, а новою державою, й повинна буде вступати в ЄС на загальних підставах. У березні 2017-го іспанський міністр закордонних справ обрав ще менш делікатну форму, заявивши, що незалежній Шотландії доведеться "ставати в чергу на вступ". Знову ця черга, що так запам'яталася британцям невдалою спробою Барака Обами запобігти брекзиту. Безглуздість такої погрози полягає ще й у тому, що черги на вступ в ЄС немає – не за ердоганівською ж Туреччиною прилаштовуватись Шотландії.
Проте зрозуміло, що в разі відокремлення від Британії після 2021 року Шотландія хоча б деякий час не буде перебувати ні в ЄС, ні в Сполученому Королівстві. Ця ситуація навряд чи приверне виборців, тим більше, що така незалежна й абсолютно самотня Шотландія виявиться державою з найбільшим у процентному вираженні бюджетним дефіцитом у західному світі (навіть більшим, ніж у Греції).
Відповідно, складно робити якісь прогнози щодо результату майбутнього голосування. Нещодавні опитування показують, що кількість прихильників незалежності зросла не так уже й суттєво, порівняно з 45%, набраними націоналістами на референдумі 2014 року – жодне опитування не дало їм поки що більш ніж 50%. Механізм досягнення цієї уявної стабільності, проте, вкрай неординарний, і його змогла розкрити в своєму великому соціологічному дослідженні авторитетна британська фірма YouGov.
Опитавши більше трьох тисяч шотландців, YouGov виділила серед тих, хто взяв участь в обох референдумах, чотири категорії: незмінних прихильників статус-кво (голосували проти незалежності й за ЄС 28% населення), одвічних бунтарів (голосували й за незалежність, і за брекзит 14%), справжніх єврошотландців (незалежність і Європа – 21%) і, висловлюючись іронічно, криптоанглійців (єдина Британія й брекзит – 16%).
Дві останні категорії міцно тримаються за свої переконання, а от дві перші вкрай нестійкі. Чимала частка прихильників статус-кво вирішила віддати перевагу загальноєвропейському елітному консенсусу перед британським і вже готова голосувати за незалежність. З іншого боку, багато одвічних бунтарів раптом побачили в нинішньому курсі уряду Терези Мей щось рідне й уже не хочуть від нього відокремлюватися. Та поки що ці потоки чисельно приблизно однакові й обнуляють один одного, роблячи шотландське майбутнє ще менш передбачуваним, ніж британське.
|
Більше матеріалів на Carnegie.ru: |
