ГОРДОН
 
 
Публікації ЕКСКЛЮЗИВ "ГОРДОНА"

Жителька Бучі: Я вибігла за мить після пострілу. У чоловіка з вуха кров поштовхами виходила, серце ще билося

Цей матеріал можна прочитати і російською мовою
Олегу Абрамову було лише 40 років
Олегу Абрамову було лише 40 років
Фото із сімейного архіву
Олена ПОСКАННА
журналістка, редакторка

Ірині Абрамовій 48 років. Вона народилася і виросла в Бучі, жила в будинку своїх батьків неподалік перехрестя вулиць Яблунської та Вокзальної, останні 17 років – разом зі своїм чоловіком Олегом. Коли прийшли російські військовослужбовці, сім'я не змогла виїхати й пережила всі жахи окупації. В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" Абрамова розповіла, як окупанти спалили батьківську хату, розстріляли чоловіка, а її в самому халаті та домашніх капцях разом із літнім батьком вигнали на вулицю.

Олег лежав роздягнений. Перед тим, як убити, у нього відібрали телефон і куртку. От її росіяни забрали. Не погидували

Ірино, як для вас почалася російська окупація?

– 24 лютого чоловік, як завжди, прокинувся о п'ятій ранку і поїхав на роботу до Києва. Він був зварювальником у великій компанії і завжди добре заробляв. Я спала. О сьомій ранку він зателефонував і сказав, щоб я не виходила на вулицю: "Бомблять. Я їду додому". Я, звичайно ж, вийшла і почула віддалені звуки, гуркіт. О дев'ятій він повернувся. Ми встигли сходити на ринок. Але вже було чутно вибухи і видно дим із боку аеродрому в Гостомелі.

Ви обговорили, що робити далі?

– Ми не думали, що вони до нас прийдуть і нас убиватимуть. Думали, усе обійдеться. Нам було нікуди і ні на чому виїхати. Тому навіть про це й не йшлося.

27 лютого після того, як тут, у Бучі, був бій, ми задумалися про від'їзд. Запитували сусідів, але не знайшли місця. Так і лишилися.

А ваші рідні?

– Один брат із сім'єю зміг евакуюватися з маленькою дитиною ще 25 лютого – у них була машина. А мій батько та двоюрідний брат залишилися тут разом із нами. Ми жили під постійним обстрілом: і вдень, і вночі. Постійно обстрілювали Ірпінь. Страшно було дуже. Ні води, ні світла, ні газу, ні зв'язку. Ми весь час залишалися вдома. Як могли, ховалися.

5 березня прийшли до нас. Окупанти вибили хвіртку і кинули дві гранати у двір. Будинок спалахнув. Почалася стрілянина по вікнах і дверях. Ми швидко перейшли до тієї частини будинку, де жив батько. Чоловік поповзом пробрався, вийшов до них і сказав: "Ми мирні жителі, не стріляйте". Нас змусили слідом за ним вийти з піднятими руками. Сказали: "Ми росіяни, прийшли вас визволяти". У цей час повалив дим, у будинку розгоралася пожежа. Чоловік і батько хотіли спробувати загасити. Мене росіяни не пустили.

Скільки їх було?

– Четверо. Троє зовсім молодих, років по 20, і один, мабуть, старший за званням – років 30-35. Схоже, це були кадировці – специфічний акцент. Вони були безбороді, але характерна зовнішність – чорненькі.

Чому вони вирішили вбити вашого чоловіка?

– Стільки часу минуло... Я просто не розумію. Він побіг гасити пожежу в хаті, мій батько – слідом за ним. Їм не дозволили. З Олега зняли верхній одяг. Він був у светриках та легкій курточці. Він в армії не служив, наколок у нього не було, зброї в руках не тримав.

Батько все повторював: "Хлопці, що ви робите?" А вони просто вивели Олега на вулицю, поставили на коліна та з автомата вистрілили в голову. Нічого не пояснюючи. Мовчки. Я вибігла за мить після пострілу. У нього з вуха кров поштовхами виходила. Серце ще билося. Крові було дуже багато.

Я кричала, просила, щоб мене теж убили. Вони байдуже спостерігали. Тоді я не хотіла жити. Я, в принципі, й зараз не дуже хочу. Вони нас весь час на мушці тримали. Коли в тебе ціляться з автомата, це страшно, такого нікому не побажаєш. Неймовірний страх. Три чи чотири рази до мене підходив старший і наставляв на мене автомат – мабуть, міркував. А потім сказав: "Я жінок не вбиваю". І додав, щоб ми з батьком забиралися геть, інакше і нас пристрелять.

Хто саме це казав?

– Троє молодших весь час мовчали. Говорив лише старший.

А хто вистрілив у вашого чоловіка?

– Головний тримав мене у дворі. Ще один залишався із батьком у дворі. А двоє хлопців забрали мого чоловіка. Коли пролунав постріл, старший пішов надвір і я вибігла слідом.

Ви змогли забрати тіло чоловіка?

– Ні. Він лежав на вулиці місяць. За три-чотири дні після вбивства мій батько спробував підійти до будинку. Його не підпустили близько. Сказали, ще раз підійде, застрелять. Мовляв, хата згоріла, там блокпост. Ми навіть не знали весь цей час, що з тілом. Тільки коли місто звільнили, змогли дійти до будинку.

Я, як дізналася, що їх уже нема, одразу побігла. Олег так і лежав у дворі. Навколо було дуже багато вбитих людей, розстріляних. Вони, щоправда, були одягнені, а Олег лежав роздягнений. Перед тим, як убити, у нього відібрали телефон і куртку. Було холодно й на ньому того дня були светр, кофтина та курточка на замочку. Ось її росіяни забрали. Не погидували... Я її так і не знайшла.

Навіть точно не можу сказати, коли це було, напевно, 30 березня ми змогли підійти. Ми поклали тіло на плівку і затягли на подвір'я.

Із сусідами, знайомими, з ким не говорю, всі побоюються, що вони можуть повернутися. Ми більше такого не переживемо

Як окупанти до місцевого населення ставилися?

– Коли Олега вбили, нас із батьком просто виставили. Наш будинок повністю згорів. Я як була в халаті і капцях, так і залишилася. Ми пішли до знайомих, там майже місяць прожили аж до визволення.

Увесь цей час води не було. І батько зі своїм знайомим ходили до найближчої криниці. Одного дня, коли вони пішли, по них без попередження відкрили вогонь. Стріляли по ногах і кричали: "Якого хріна ви тут ходите?" Поставили навколішки, підняли руки, вимагали документи, телефони. Вони сказали: "У нас нічого немає, все забрали". Їм заборонили до криниці наближатися. Не давали нам води. Потім сказали, що вулицями можна ходити лише жінкам. Якщо чоловіка побачать на вулиці, розстріляють. І тоді ми вже стали по воду ходити. По вулицях лежало безліч убитих людей – чоловіків, жінок. Не шкодували нікого.

Як у вас було із продуктами?

– Ми люди запасливі – у льохах картопля, консервація, якась крупа. Отак на вогнищі щось варили.

Пам'ятаєте, як ви дізналися про визволення міста?

– Після того, як нам заборонили підходити до колодязя, ми знайшли інше місце, де брати воду, – на подвір'ї в однієї жінки. Того дня я пішла по воду, а вона каже: "Ви чуєте, як тихо? Уночі було тихо, вранці тихо. Підозріло"... До того ж стріляли безперестанку. А ввечері, коли я пішла по воду, вона каже: "Ви знаєте, війська відвели. Їх тут немає". І тоді ми з батьком одразу побігли до хати. Але й наших військ поки не було.

Де ви зараз перебуваєте?

– Ми перебралися ближче до будинку. У мене є тітка. Вона виїхала, а дядько лишився. Їхній будинок напрочуд уцілів. Отут і живу. Волонтери, дякую їм дуже, приїжджали, привезли одяг, продукти, ліки, воду. Було одразу дуже багато допомоги.

Убивство вашого чоловіка зареєстрували?

– Коли вже зайшли українські військовослужбовці, приїхали хлопці й забрали тіло на експертизу. Ми довго з'ясовували, де воно. Потім дізналися, що у Білій Церкві. Допоміг начальник чоловіка, поїхав, забрав тіло, і ось 12 квітня ми його лише поховали. Нещодавно приїжджали міжнародні експерти, я давала свідчення. Наразі займаюся відновленням документів, написала заяву в поліцію. Адже все в будинку згоріло...

Я багато думала про те, що сталося. Знаєте, вони просто знищують нас, українців, та й усе. Яка військова інфраструктура? Перше, що росіяни зробили – розгромили системи подавання газу, води, електрики, магазини та лікарні, людей убивали. Просто, щоб ми тут не могли жити. Я дуже хочу, щоб цей жах скоріше закінчився, щоб людей перестали вбивати. Але, на жаль, усе ще триває. Із сусідами, знайомими, з ким не говорю, всі побоюються, що росіяни можуть повернутися. Ми більше такого не переживемо.

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
МАТЕРІАЛИ ЗА ТЕМОЮ
 

Натисніть «Подобається», щоб читати
Gordonua.com в Facebook

Я вже читаю Gordonua в Facebook

 
 
 

 
 
Більше матеріалів
 

Публікації

 
усі публікації