+2 Київ
Там такий шлейф цих злочинних дій, що просто-напросто наша міліція і поліція, я так думаю, служать не народу, а скоріше служать Поворознюку
– Сергію Дмитровичу, добрий день.
– Доброго дня.
– Я дякую вам, що ви завітали до Києва. Мені буде надзвичайно приємно з вами спілкуватися, тому що у мене є багато запитань, а у вас, напевно, є якісь відповіді на них. По-перше, я хотів би, щоб ви розповіли про себе. Вам 67 років?
– Так.
– Маєте добрий вигляд, до речі. Ви живете де?
– Живу в селі міського типу Петрове Кіровоградської області, Олександрійський тепер район.
– Колишній Петрівський район?
– Так, так, колишній Петрівський.
– Тобто те саме Петрове, яке зараз знамените на всю Україну й далеко за її межами?
– Так.
– Хто ви за освітою?
– Я культосвітнє училище закінчив, режисерський факультет. Але працював більше в редакції районної газети "Трудова слава", починаючи з 1974 року, в якості одразу фотокореспондента, потім кореспондента, потім заввідділу, потім радіомовлення і редактором телебачення, яке не відбулося. От. І співпрацював з іншими виданнями: "Сільські вісті", журнал "Україна" – і друкувався з ними.
Тепер, в основному, займаюся своїм архівом, де накопичив багатющий відеоматеріал. Я не знайшов ще, кому його передати. І працюю над тим, як його зберегти, щоб він послужив людям. Тому що за 50 років це дуже цінна інформація. От. І мені її шкода втратити.
– Ну, голос такий у вас... Гарно поставлений голос.
– Ну, я ж недарма вчився у культосвітньому училищі. І в мене режисер був Баник Василь Михайлович. А він закінчив із червоним дипломом харківський інститут культури, напевно, чи режисерський. І він дуже допоміг мені в житті у цьому плані, і як режисеру, і як людині. Навіть коли він мене критикував, а я йому у відповідь давав здачі, коли він був неправий, він ставав перед усією аудиторією і казав: "Да, товарищи, Андрусенко прав". І мені це було дуже приємно.
– Сергію Дмитровичу, ви кажете, що у вас є великий відеоархів...
– Фото й відео.
– А на що ви знімали відео?
– Перш за все я починав із кіноплівки, камера на 16 мм. Десь 3 тис., може, кілометрів плівки. Дуже багато негативів цих і кольорових фото з фотоплівки. А потім вехаесна відеокамера: приблизно 300 годин. А потім маленькі цифрові. А потім... Два комп’ютери надуті, здорові такі, як Поворознюк, можна сказати, набиті. До речі, він туди ж і заліз. Мало йому харчів – чи як би сказати? Ну заліз же в комп’ютер. І з цього, можна сказати, почалися в мене ці неприємності.
– Заліз і там живе?
– Так, у файлах живе. Ну, ясно, що під його керівництвом усе це робилося. Але, мабуть, я відхиляюся від теми.
Фото з особистого архіву Андрусенка
– От Олександр Поворознюк. Я кажу відверто – й усюди кажу, – що мені вкрай цікава ця особистість, якщо можна назвати цю потвору особистістю. Утім, що це за людина? Якщо, звичайно, можна назвати її людиною.
– Та звичайно, що я чим більше дізнаюся про нього, тим більше вважаю, що це якийсь феномен. Тільки в якому образі, я не знаю. Напевно, не в гіршому для мене. Чому? Тому що я, чесно, дізнався про нього років 20–30 тому, мабуть... Наші села – Чечеліївка і Новомануйлівка – поряд.
– А він звідки?
– Він із тієї Новомануйлівки.
– Новий Емануїл. Кант.
– Так. Кажуть, і Новоселівка, Новомануйлівка... Як точно, по-науковому чи по-правдивому, – я не знаю. Ну і справа в тому, що я й до цього знав про якісь його чорні бандитські справи. Ну злодюжка, прославився як злодюжка.
– А він худіший тоді був?
– Так.
– Стрункіший?
– Так. У молодості всі були молодші, кращі. І коли трапилося, що в селі моєму... А колгосп тоді "Перше травня" був. І кажуть, уночі приїхав бензовоз – і викачав усю солярку у тракторній бригаді. І посівну кампанію зриває. Немає соляри – немає чим сіяти. Як з’ясувалося, усе це організував Поворознюк. Він якось, там, відмився. Якісь там суди, ніби засудили умовно. Але та людина, яка працювала в охороні, – її засудили. Той хлопець узяв на себе все. Відсидів. Ну, тоді...
– Відсидів навіть?
– Так.
– За бензовоз?
– За те, що він не зберіг соляри, сторож потрапив у тюрму. А Поворознюк залишився на свободі. Ну, подякував йому тим, що купив якусь, там, убиту "Таврію" за те, що він узяв усе на себе. І так воно зійшло. І коли людина раз, два не покарана, воно ж дає прогрес діяти далі. І там такий шлейф цих злочинних дій, що просто-напросто наша міліція і поліція, я так думаю, служать не народу, а скоріше служать Поворознюку. Тому що там багато фактів, що він явно був неправий. І люди... І все це видно. А він і далі гуляє на свободі і продовжує творити чудасію, так сказати.
– Ви знаєте, мені дуже цікава ця фігура, тому що справа навіть не в Поворознюку, а справа в явищі, яке є в Україні. Я пам’ятаю, як я вперше дізнався про Віктора Лозинського, який теж із Кіровоградської області... Боже, кажу "Кіровоградської" – і мене майже нудить. Тому що я добре знаю історію, і радянського періоду зокрема – я знаю, хто такий був Кіров. Це сатрап Леніна і Сталіна. І досі... Добре, уже Кіровоград став Кропивницьким, але область ще досі Кіровоградська. Треба із цим щось робити, напевно. Так ось, з’явився такий Лозинський. Пам’ятаєте?
– Пам’ятаю.
– Він був народним депутатом. І це був якийсь... Я не знаю навіть, як його назвати. Це була людина, яка нехтувала людськими якимись правами, людяністю взагалі. Тобто у нього були кріпаки. Я інакше не можу назвати цих людей, які схиляли голову перед ним. Ну, кріпаки, які боялися його. Він знущався з них, аж поки не вбив людину, наїхав на неї і вбив. Відсидів, до речі. Небагато відсидів. Його, там, випустили по якомусь... Скостили йому строк, скоротили. Але все ж таки його притягнули до кримінальної відповідальності. Поворознюк – це такий самий Лозинський?
– Я думаю, напевно, так. А може, й гірше навіть. Якщо того засудили – значить, слабо було. А якщо цей продовжує і не боїться, то, напевно, – я не знаю... Він, мені здається, зрозумів, що якщо є багато грошей, то гроші допоможуть від усього цього відкупитися. І це поки що працює. А, вибачте, правоохоронні органи, мені здається... Я часто думаю, чи не лакеї вони у нього. У мене така думка: чи не лакеї вони у нього? Тому що те, що навіть я – пересічний, не слідчий – я розумію, що вони підігрують Поворознюку, що вони його рятують скоріше, а не хочуть посадити.
– Ну, це зрозуміло. Скільки, там, виплачує держава правоохоронцям? Копійки. І їм треба якось заробляти на життя. Є така багатенька людина: Поворознюк. І він корумпує, напевно, керівництво. І не лише петрівське, а, я думаю, вище й вище. Ми про це поговоримо окремо. Скажіть, будь ласка, він же сидів? Так? Він чотири рази, наскільки я знаю, притягувався до кримінальної відповідальності і раз відсидів. Вам це відомо?
– Відомо з того, що він розповідає. Ну, це ще раз говорить про те, що якщо на нього чотири рази відкривали кримінальні справи... І він трошки посидів... Ще й сміється, там, кілька місяців. Це вже говорить про те, що якийсь у нього контакт... Хто його рятував? Хто його "кришував"? Раз чотири рази судили, а, там, трошки посидів, він на волі, далі чудить, як він... Шкодить громаді, шкодить іміджу всієї країни, на мою думку. Мені навіть дуже було прикро, коли він рекетирував, прийшов до вчительки, яка займалася якимось бізнесом, здається, вона хліб продавала, – і вимагав від неї данину, що "кожен місяць, по-моєму, $100 ти мені маєш заплатити".
– Це коли було?
– Ну, в лихі 90-ті.
– Він рекетиром був? Так?
– Ну, виходить, так.
– А ви з ним спілкувалися багато?
– Я спілкувався... Як би сказати? Коли наша група створювала відеофільм до 90-річчя, здається, Кіровоградської області... Ми створювали ролик, чи відеофільм, правильніше. Тоді влада вирішила, що оскільки в мене багатющий матеріал і я це можу робити, – нас запросили. І була створена група: чотири-п’ять осіб – і ми працювали у цьому. І тоді в нас вийшов контакт із ним. А так я – постільки-поскільки. Я ні в якій газеті не працював у нього. Реорганізація відбулася... Я там говорю, що я не працював. Ну, наскільки це підла людина... Як іще назвати? Він мене не міг звільнити: я ні в яких трудових стосунках із ним не був, – а він розповідає, що він звільнив ледацюгу.
Я не хвалю себе, але дай боже, щоб такий "ледацюга" ще в Петрівському районі скільки мав архівів, скільки зробив для Петрівського району в плані мистецтва. Тому що я був завклубу, клуби ремонтував, вистави ставив, кіно знімав і вів архів. Є такі села, де 50 років я веду це село, і вони мене поважають. А це якийсь недолугий...
– А який він при спілкуванні? От що це за людина? Як його можна охарактеризувати?
– Хитра людина, як кажуть. У нього взагалі друзів таких, конкретних, немає. Він вовк, як кажуть мені товариші мої.
– Одинак, так?
– Так. А як він заводить дружбу – тільки з корисними цілями, корисними потребами. Багато-багато він видає, що він із хорошими намірами, а потім він кидає їх. Багато-багато покидав. Вони бояться. І навіть коли люди хочуть забрати землю... Інший фермер би взяв, – а тоді: "А, Поворознюк... Ми з ним не хочемо зв'язуватися". Тому що вони знають, яка це підступна людина. Я так можу сказати.
– Але він симпатичний, може? Може, він якийсь комунікабельний, компанійський? Чим він бере людей?
– Я думаю, що перш за все – що може говорити. І його енергії дуже багато, до одержимості. Це добре. Я поважаю його, може, у деякій мірі за це. Але коли людина занадто-занадто перебирає у цьому плані і вважає, що інші – це не люди, а як раби...
– Він зверхньо до людей ставиться?
– Звичайно. Коли йому треба, то він підлижеться, щоб виманити чи затягнути, щоб вони здали паї йому або ще щось... Або пообіцяє, а потім не зробить. Жахливо мені було чути, коли ці пенсіонери з того ж села Братського – він платив їм по 19 500, здається...
– На рік?
– Так. І примушував їх наперед, 2023 рік, 2024 рік, підписати угоду на 30 років.
Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Оренду, так?
– Так. А вони ж не хочуть, тому що він так вчинив із людьми. Мені дуже соромно, навіть за нього соромно. Як ти міг жінці – матері, яка хотіла врятувати сина, підписала договір одного паю на 30 років, – і ти їй не дав тих коштів, і син помер. І вона приїхала до його. А він ще ж не знав. Каже: "Ми дамо, як підпишеш ще й другий". У неї два паї. "Ти підпишеш ще й другий". А вона каже: "Не треба вже підписувати. Бо сина вже немає". "Він, – каже, – витягнув 25 тис., рахує мені. Кажу: "Не треба мені твої гроші". Я її питаю: "Він хоч вибачився перед тобою?" – "Ні". Ні перед ким він не вибачається.
Відео з архіву Андрусенка
![]()
Жінка: У мене два паї у Поворознюка Олександра Григоровича.
Андрусенко: Чим ви не задоволені? До цього часу все було гаразд, а тепер оце ви щось...
Жінка: Чим я не задоволена? У мене хворів син у 2020 році: лежав у Знам'янці, у Кіровограді. І я попросила поїхати до нього, щоб він дав допомогу мені на лікарню спасти дитину. Паша каже, сказав Григорович, щоб підписувала пай на 30 років. Ну, я взяла один пай підписала на 30 років. Я була у Кіровограді в лікарні. Дзвонить Паша...
Андрусенко: Та [секретарка Поворознюка] Паша Миколаївна, кажіть.
Жінка: Паша Миколаївна. Сказав Григорович, щоб підписувала другий пай на 30 років. "А тоді бери мільйон". Ну, я не схотіла підписувати другий пай.
Андрусенко: А чого?
Жінка: А чого? Бо не потребувала його...
Андрусенко: Побоялася ж, може?
Жінка: Ну, чи побоялася, там. Ну, і мені помогли другі люди. Один фермер мені помагав. Син помер 23 березня у 2020 році. І мені помагали. Ну що, там, іще?
Андрусенко: За один пай ви отримали гроші?
Жінка: Нє.
Андрусенко: Як? Ви ж продали, казали.
Жінка: Не продала. Підписала на 30 років. А грошей не дав. Після похорону я поїхала до нього через два місяці і кажу: "Що ви мені обіцяли і не дали мені грошей?" Він викликає Пашу Миколаївну, а вона мовчить. Він каже: "Тобі дати грошей?" Кажу: "Мені зараз грошей не треба. Я і плакала. Два місяці, як поховала сина. Мені грошей не треба". А скільки він мені хотів дати?.. Я так і обійшлася без його грошей. А цей пай я не підписала. І не хочу з ним співпрацювати.
– Колись місцева тележурналістка питає: "Олександре Григоровичу, а у вас є авторитет? Або хто для вас кумир?" Немає. Тобто він сам себе так вважає... Культ особистості, можна сказати, росте. Або, може, й зіркова хвороба у нього почалася. Тому що колись я знімав йому день народження, і тут десь якісь журналісти чи журнал роздрукував йому кілька журналів, і мені потрапив. Шкода, що я його не зберіг. І там написано на першій строрінці... Глянцевий журнал. Дай боже якість яка. "Петровский цезарь". Я тоді думаю, це вже зіркова хвороба в людини. Потім пише книгу ("Я мільйон віддав") "Вся правда о папе". Ну якщо ти віддав мільйон, то хто ж напише, що там неправда про папу? Звичайно, хорошу книжку напишуть.
– А чому він себе папою називає?
– Я не знаю. Якось розшифровують, там. Я не знаю, чи це правда, чи вже люди самі придумали, чи він. Цього я не можу сказати.
– Він навіть їздив на автівці, де були номери "ПАПА"?
– Так. У мене відео є. Можу вам передати із задоволенням. Я перш за все хочу вам подякувати, як ви висвітлили, як він оплачує людям за паї. Люди там, звичайно... Я їх розумію: "Ура! Маладєц. Папа пообіщав". А те, що він покарав їх за стільки років... І пообіцяти – це не означає дати. Якщо він на сьогоднішній день не хоче розрахуватися за цей рік... У людей два паї, вони пенсіонери – він заплатив їм 12 тис. А де ж решта грошей? Ти ж покарав людей.
Відео з архіву Андрусенка
![]()
Чоловік: Корупціонер хороший. Такий, що може і погане, гідоту зробить всіляку. Чутки такі чув, що теж чоловік постраждав за нього.
Андрусенко: У якому плані?
Чоловік: Ну, та чи підпал, там, чи що, там, сталося у нього... Погоріла техніка. Ну, а так – я не чув. Довіри немає у мене до нього.
Андрусенко: Ну а хороше чули про нього? Телевізор, інтернет усе розкажуть.
Чоловік: Та він розказує багато, але матюків тільки хороших посилає. А більше я од його хорошого нічого не чув. Він каже, що він хороше людям помагає. Ну чого ж він мені не поміг? Що ж, я перший його чи останній? Скільки людей у нас у селі теж просили грошей. Він обіцяє дати. А тільки ж одписуйте йому ті земельні паї, щоб на 30–40 років підписали. Хто це таке може робити, я не знаю.
Андрусенко: Боїтеся?
Чоловік: Та ну хіба я 30 років уже протягну? (сміється). Я хотів його продати – він не схотів: "Немає у мене грошей. Не можу я".
Андрусенко: Вірите, що у нього немає грошей? Чи немає бажання?
Чоловік: Та я вірю, що стадіони будує, сам усе кругом будує, а людям грошей немає заплатити.
![]()
Жінка: Я маю сім гектарів і 19 соток. Заплачено за 2022 рік 6770 грн.
Андрусенко: Чого? А в минулому році скільки?
Жінка: А в минулому році заплачено було 19 500 грн. Того що...
Андрусенко: Велика різниця в чому?
Жінка: Велика різниця у тому, що я не підписала договір. Після 2024 року у нас закінчується. І не підписала далі співпраці з ним.
Андрусенко: Ну ще ж тільки 2023 рік.
Жінка: Але він за 2022-й заплатив так. То це буде платити так і у 2023-му. І ще й у 2024-му.
Андрусенко: А в угоді скільки процентів написано?
Жінка: Ну, у договорі написано 4%. Він так і каже: "Я вам 4% й заплатив".
Андрусенко: Ви не зверталися до якогось юриста чи до когось? Як це можуть по одному паю платити 19 із хвостиком, а по другому – шість із хвостиком, і все по договору?
Жінка: Так, зверталася. Але мені кругом відповідають: "Ідіть у суд".
Андрусенко: Ну, до суду – то треба, щоб хтось був же адвокат чи юрист, щоб вів справу.
Жінка: Ну, я сказала: у суд іти – треба ж адвоката найняти, адвокату заплатити. А із чого платить? І так 6 тис. дав. Із тих 6 тис. що платити? І те, що я знаю, що я подам у суд, – то я не виграю, бо хоч він і каже, що він помагає усім, але у мене така думка, що усі його бояться. Того що є стільки фермерів у нас у Петровому, і я до кожного передзвонила, і мені відповідають: "А у кого у вас пай?" Кажу: "У Поворознюка". – "Ой, нє, не хочу з вами зв'язуватися".
– Тобто він обдирає людей, так?
– Обдирає. А потім на ці кошти він може поділитися, може купити, кого він захоче. Молодець, я вважаю, що, там, автівки купили для армії, для воєнних, але хай ті ж його пайовики знають, а ще краще хай ці військові знають, що то є там внесок отих бабів, дідів, отих людей, яким він недоплатив.
– Ото вони купили.
– Ото вони й купили, власне, ті машини.
Відео з архіву Андрусенка
Жінка: Я бачила останнє відео, що так, він вручав воєнним ключі від чотирьох машин. І сказав, що "ще шість буде на ті 3 млн, які я перечислив". А за які гроші? Де це так беруться гроші у нього? Я не знаю. Він же не за свої гроші піариться, а піариться за ті, що не доплачує пайщикам.
– Він – жадюга, він не витратить зайві кошти. Хоча, там, якийсь створив фонд Поворознюка. Ті гроші заходять... Хто проконтролює, як він використовує? Я даю гарантію, що, може, він якийсь мізер туди вніс, але більшість тих коштів... Якщо у нього десь приблизно 2,5 чи 3 тис. пайовиків, ну...
– Це багато?
– Багато.
– А його прибуток великий із цих паїв?
– Ну, це ж сказати я не можу. Тому що я некомпетентний у цих питаннях.
Поворознюк скористався тим, що майно не розпайоване: бумажечки людям повидавали, а майно практично він розтягнув
– На чому він став багатою людиною? Чи він узагалі багата людина?
– Ну, багатий із того, про що ми попереду говорили. Заробляв на грабежах. Він же не тільки соляру. Пам'ятаю, навіть розповідали, із пістолетом локомотиви на залізорудному кар’єрі зупиняв і викачував із локомотивів теж солярку.
– Із пістолетом?
– Ну, озброєний. Так казали. Ну, чи вони тепер підтвердять, чи не підтвердять?.. Ну, були ж такі випадки. Усі боялися його, того що... Згадаю тепер цього Нікіфорова. Я з ним знайомий.
– Хто це: Нікіфоров?
– Михайло Нікіфоров – він був якимось партнером, він має трошки землю, якісь паї. Він був компаньйон Поворознюку деякий час. Дружили, контактували. Але врешті-решт закінчилася ця дружба, чи партнерство, тим, що Поворознюк підстрелив його і він пробив легеню. Ця людина мучиться...
– Підстрелив?
– Ну, так.
– Особисто?
– Ну, так. Ну, а як же?
– Він стріляв у нього?
– Ну, а як? Він же бачив, хто у нього стріляв.
– Особисто стріляв із пістолета?
– Ну, сидів пістолетом крутив, крутив... Якась у них була сходка, розбірки...
– Тобто він вистрелив у нього і пробив легеню.
– Так. А там тоді операція, тоді ребра йому видалили – чи половину ребер...
– Інвалідом став?
– Ну, звичайно, що інвалідом.
– І що Поворознюку?
– Та нічого. Він якісь, може, копійки й дав. Він навіть не дав йому на реабілітацію ніяких коштів. Він – нічого. Бачте, ходить.
– А правоохоронці знають, що це він стріляв?
– Ну, напевно. Він же заяву подавав.
– І що? І нічого?
– Це ще раз говорить, хто на кого працює, як я казав вам попереду.
– Добре. Давайте ще раз повернемося. За рахунок чого Поворознюк розбагатів? За рахунок рекету?
– Від початку, може, так. А потім він же землю взяв в оренду одразу в Новоселівці.
– Тобто він бере багато землі в оренду...
– Потихенечку нарощував. А тепер хоче вже й села захопити.
– Що він вирощує на цій землі?
– Сільгоспкультури: пшениця, ріпак, соняшник, кукурудза. Те, що в нашій зоні сіють.
– Тобто він багатий фермер?
– Ну, звичайно. Якщо, там, більше ніж 20 тис. гектарів землі, то...
– 20 тис. гектарів землі...
– Може, у нього, там, ще й дочірні. Може, він поділив на...
– Це багато.
– Звичайно, що багато.
– Скажіть, будь ласка, у вас же був серйозний фермер Іван Великий...
– Так.
– І у них стався дуже гучний конфлікт.
– Так.
Фермер Іван Великий. Скріншот: В гостях у Гордона / YouTube
– Який закінчився вбивством Івана Великого. Що це була за історія?
– Значить, це територія Йосипівської сільської ради. На території Йосипівської сільської ради існувало два господарства, чи то два хазяїни. Перший – це був Василь Шаров, а другий – Іван Великий. Одразу то було одне – Шаров. А тоді вони розділилися: Іван Великий і Шаров. Така історія... У 2000-х на Шарова був здійснений замах. Він їхав у своє господарство, у своє село, зупинила жіночка із чоловіком якимось, підсіли. Жіночка сіла спереду, той – ззаду. І на цього ж Василя Шарова накинув зашморг на шию. Василь Шаров побачив... Василь же, правильно? Побачив через дзеркало цю... І встиг закласти пальця. І таким чином урятувався.
– Урятувався?
– Так. Але згодом чи то від серцевого нападу... Це як син Артем розказував. Усе-таки він помирає. От. І тоді туди підрулює Поворознюк і цьому сину покійного Шарова – Артему – хоче допомогти посіяти й убрати, так скажемо. А згодом він зробив, що Артема він розорив. І забирає у нього і техніку, і землю. От. А потім іще у Артема залишався комбайн – і комбайн згорів. Комбайн підпалили йому. Він залишився без нічого. Із його слів, ніби Поворознюк йому ще якісь кошти винен. Ну, ясно, як завжди, той жаднюга не віддасть ніколи нічого.
А тоді дійшла до Івана черга в тому плані, що він залишився без землі. Залишився без землі, тому що коли малого і старого Шарових розорив, він почав оці паї... Є ж ще майнові паї, окрім землі. І там договори, наприклад. Ви чули, що ці договори Поворознюк почав оформлювати. Знову ж таки, хто йому це допоміг? Із покійним тим Шаровим він наоформляв побільше цих договорів, щоб більше відтягнути землі і майна. Але ж майно не встигли вони розпаювати, тому що там теж були причини. Якщо заглибитися, там теж їхали і документи везли на хутір Петрівський, вискочив "КамАЗ", перекрив дорогу, аварія – руки-ноги люди там поламали. І вони побоялися далі розпайовку проводити. І цим скористався, звичайно, Поворознюк. Скористався тим, що майно не розпайоване: бумажечки людям повидавали, а майно практично він розтягнув, там, на зберігання, ферми розібрав, стадіон обгородив і міліцію одразу загородив, щоб його не чіпали, тими ж плитами.
Ну, як вони тепер? Він загородив, зробив добре діло – паркан зробив. І оце тепер "Фортуна" сусідня. Чи новоспечена його агрофірма, він теж якимось чином зробив, що вона його тепер. Купив же, мабуть. Теж обгороджені ціми плитами здоровими, усе пообгороджуване майном отих бабок, отих же людей-пайовиків, у яких майно на бумазі – тисячі, мільйони, – але майна ж то немає. Він розтягнув усе це. Ті арбітражні керуючі мінялися так і сяк, і сільський голова теж на це не звернув уваги... Коротше... Правоохоронці тим більше не звернули. Дали йому можливість, що він ще й тут нажився. А Іван Великий цього ж не стерпів, бо якщо ті ферми готові, він хотів, щоб там у фермах розводили...
– А він заможний фермер був?
– Іван Великий не заможний, бо у нього землі небагато було. Трошки ще у сусідньому районі...
– Але хазяйнуватий такий був?
– Він хазяйнуватий. Я Івана Великого добре не знаю, але це зовсім інша людина. Хоча теж про нього розповідали, що теж бандюк. Він же у Жовтих Водах жив. Я, так сказати, здорово не орієнтуюся, але я колись казав голові райради: "Я ніколи не поставлю на одні терези одного і другого". Ну, вона сказала тоді: "Хоч би вони не повбивали один одного".
Відео з архіву Андрусенка
Іван Великий: Чого влада не допомогла людям у тому ж Петрівському, багатющому селі, оформити те майно, яке Поворознюк просто розікрав, розграбував? Побудував він клуб у Ганнівці. Та молодці ганнівці, конєшно. Розграбували Петрівське, розграбували Олександро-Мар'ївку, вівчарники розібрали просто під нуль. Я звернувся в юстицію. Говорю: "Є люди, готові купити і розвивати тваринництво у районі". То я б через неділю приїхав – там і фундаменту не залишилося – усе розграбували. І це все знали. У районі ніхто не знав? А ну, люди знають, що це Поворознюк розбирав, чи не знають? Де голова сільської ради, Лепська? Є?
Жінка: Є.
Іван Великий: Знаєте, що розбирав Поворознюк у хуторі?
Жінка: Ну, розбиралися до мене ще, Іване...
Іван Великий: До вас. Ну то ви знаєте, що розбирали? Так. В Олександро-Мар'ївці розбиралося – теж усі знають. А голова адміністрації робить – і не знає. І прокурор не знає, і начальник міліції не знає. Ніхто не знає! Приїхали до людей на збори, і каже: "Воно у мене на хранєнії". На якому хранєнії? Хто тобі його довірив на хранєніє? Це для початку. Усе вивезено на Кривий Ріг. Тільки з Олександро-Мар'ївки – його робітники сказали – вивезли під 600 тонн металу. Просто вирізали – і вивезли. Усе. Хто побудує? Хто відновить інфраструктуру в селі і дасть робочі місця?
– Ви ж знімали конфлікт Великого і Поворознюка на відео, так?
– Я не знімав, тому що, коли Іван Великий почав на сесіях піднімати питання за майно, за земельні договори – за усе це, – Поворознюк боявся навіть приходити на сесію. Він по натурі ще...
– А він боягуз узагалі, так?
– Боягуз, так. Ото зброєю обвішався... Він боїться. Охороною обставився. Він боягуз, це однозначно. А перед цим він щось з Іваном конфліктував прямо в райраді щось. Іван його за вухо – ще й, може, носаря дав – і виставив. Ну, ясно, він узяв на це... Він же "папа" – і так його опустили.
– А що, при людях так зробив?
– Ну, так, ну, бачили ж люди.
– Так...
Відео з архіву Андрусенка
Іван Великий: Ну от, наприклад, як для мене, ну навіщо мені слухати брєдні, як той дурачок в армії служив? Ну хто його не знає?! Ну хто не знає, як воно служило і хто воно? Що воно надурило тут людей та наколядувало грошей...
– Він, мабуть, це не пробачив Івану Великому. Ну, це здогадки, звичайно.
– А як убили Великого?
– А замовне вбивство. Десь у кафетерії, де вони із хлопцями чаювали, сиділи, припаркована була машина "Жигулик" якогось, там... Є же в інтернеті. І там було дистанційний пристрій. Уперше, як кажуть, було використане таке вбивство, що на дистанції йому вистрілили у спину і підпалили цю машину. У машині – там соляра, щоб воно згоріло, щоб слідів ніяких не було. Обріз якийсь там був... Я дивився... Приблизно так – ви зрозуміли.
– Це вбивство не розслідуване досі?
– Не розслідуване. Тому що, мені здається, замовні вбивства дуже тяжко розкрити. Ця Наталія, жінка, – вона, до речі, успадкувала землю Івана Великого і якесь же хазяйство. Потім, пізніше – у Наталії вбили чоловіка, у дітей забрали батька, у мами забрали сина, бо мама ще жива була. Тоді ж у Наталії забрали Іванову машину Land Cruiser якийсь, там. Крута машина. І забрали й землю. Ну, може, не забрали, а віджали, що вона вимушена була її віддати. І згодом стає там господарем, знову ж, Поворознюк. І тепер усе село Йосипівка, земля Шарова і цього ж Великого – там хазяйнує тепер Поворознюк.
Він збудував стадіон і тут швиденько обласний прокурор, начальник поліції стали любителями футболу і приїжджають до Поворознюка на футбол. Коли їх трошки похитали – тепер вони вже не любителі, але їх використали
– Скажіть: ну от із того, що ви розповідаєте, я роблю висновок, що він хоч і боягуз, але сильна людина. Якщо він зміг заволодіти такою кількістю майна і зміг ввести в оману стільки селян. Тобто там не на порожньому місці все це. Чи я помиляюся?
– Ну, я можу повернутися до того, що безкарність породжує нові злочини. Справа в тому, що у нього є така жила: якщо він поклав око на той чи інший об’єкт чи суб’єкт – хватка мертва. Він не відступить. Він не любить ніколи програвати. Це і по аукціонах, і по майну. Що не так лежить... Якщо він сказав, що він його візьме, – він його забере. Оті всі, хто будуть учасниками, – вони порозбігаються. І він за копійки його забере.
– А чого люди його бояться?
– Того шо бачать, що у нього така натура, бандитська натура. Тому що ті, хто щось зробили йому, – вони й самі не раді, що з ним зв’язалися. От ці люди кажуть, що "ми не будемо з тобою договори підтримувати". А він їх буде морити. Я ж кажу, 2022-й він їм не заплатив, 2023-й і 2024-й він буде платити по 6 тис. І так юридично грамотно складений договір, що він ніби все по закону – не причепишся. Хороша у нього юридична група, яка працює дуже... І, напевно, за ті ж гроші пайовиків, я так думаю. Він зайву свою копійку – ні. У нього там, напевно, ясно, що дві бухгалтерії: "Оце моє, а це не моє. Оце я дам, а це тому не дам". Люди зневірилися просто в тому...
– Справедливість. Так?
– Так. Бачать, що на містах – нуль. У масштабах області – нуль. І зрозуміло для мене. Як же воно може бути не нуль, якщо він збудував цей стадіон і тут швиденько обласний прокурор, начальник поліції стали любителями футболу і приїжджають до Поворознюка на футбол, коли вони ігри проводять.
Коли їх трошки похитали – тепер вони вже не любителі, але їх використали, вибачте. Я однозначно це розумію. Ті люди, може, тепер і самі розуміють, що їх використали. Це він робив собі парасольку, це він робив "кришу". Зрозуміло. Навіть у тому прикладі, коли він забрав жорсткий диск із комп’ютера, – він одразу дзвонить до Апостолова – до прокурора – і запрошує його у лазню. Ну, попили коньячку...
– А прокурори з ним у лазню ходять?
– Ну, а як же? (сміється). Він же дзвонив йому? Дзвонив. А потім я на другий-третій день приніс заяву, що цей Поворознюк... Я кажу: "Я тобі можу дати... Він же депутат райради. Так? Ну скажи йому, хай він віддасть той жорсткий диск, бо накопичена там інформація. І всьому цьому діло..." Оця тяганина... І з ким я буду тягатися? Він навіть не взяв у мене заяви. А потім на сесії каже: "А чого ти не залишив заяви?" Ну, я пішов другий раз. Уже його не було. Заступник каже: "Ти йди у поліцію". Відфутболили мене. Тоді ж я таки... Дякуючи, до речі, Івану Великому, що він підняв питання за жорсткий диск, воно трошки дістало розголосу. Я з великим трудом за пів року забрав цей диск. Але тут душа і серце. Вибачте, я вам не передам, тому що я сильно ентузіаст і сильно я любитель історії...
– Я розумію вас.
– Це дуже тяжко було мені, коротше...
– Скажіть, будь ласка... Ясно, що Поворознюк один не може творити такі злочини. Тобто є люди, які його покривають: дах своєрідний, криша, як ви кажете. Що ми можемо сказати із цього приводу? Це, звичайно, не районна криша. Це криша обласна і вище. Чи можна сказати про те, що обласні прокурори, обласні очільники МВС, області судді його покривають систематично всі ці роки?
– Дивлячись на те, як він діє, – звичайно. Навіть туди державний земельний кадастровий центр. Чи як тепер правильно? Земресурси. Вони ж, розумієте, Дмитре Іллічу, дають такому хаму так себе вести з людьми по-хамськи. Якщо вони цей аукціон провели незаконно і дали йому бумагу, що він дійсно законний, – він тоді готовий переїхати трактором, убити людину: "Тому що це мойо". Прикро ж дивитися на те. Коли за ті 150 га землі він платить 360 тис. податку, а агрофірма "Маріампольська", яка з трудом відсудила землі ці, платить більше ніж мільйон чи 1,2 млн, чи що. Велика різниця. І він рвався... Ми переходимо тепер потихеньку на рейдерство. І він рвався, щоб "урятувати" Луганку. У нього, значить, 20 тис. га землі. Він у Савіка Шустера хвалився, що він платить 25 млн.
Андрусенко: Поворознюк (другий зліва) – боягуз, це однозначно. Фото з архіву Андрусенка
– А він був у Савіка Шустера?
– Так.
– На програмі?
– Воно є... Є матеріали.
– Давно?
– А агрофірма "Маріампольська", яку він "рятував", бо там беспредєл, що там щось здихає, що там безлад, платить 32 млн за 4,5 тис. га. І утримує десь приблизно 300 чоловік працівників. Велика різниця.
– Ну, звичайно.
– І я коли дивлюся, як із телеекранів шановна Наталія Мосейчук каже, що на таких, як Поворознюк, рівняється Україна, я в шоці.
– Я думаю, що її ввели в оману просто.
– Ну, напевно. Звичайно, в такому плані... Але ж, розумієте, Поворознюк розуміє: Якщо я заплачу гроші – значить, будуть казати про мене хороше. Коли він начав рейдерувати, одразу маленькі книжечки, а потім "Вся правда о папе" і ці ж журнальчики... Робить гадості, а пише про себе, що він хороший парень.
– От молодець (сміється).
– (сміється) Так. І коли йому треба, щоб про нього було так добре написано, то, звичайно, він знаходить ключі, уміє це зробити. Ну, ви бачили. Мені гидко це розказувати, і дивитися на це було гидко.
– Я багато чув про те, що Поворознюк не лише стріляє в людей, а Поворознюк і вбиває людей. Ви про це щось чули?
– Ну, чув. Навіть і про тих футболістів, що калічив, чув.
– Він про це сам розповідав, що вони в люки падали. Ви не чули це?
– Ні, я такого не чув. Але розмови є, що такий він. Як не по йому...
– Футболісти клубу "Інгулець", я чув, договірні матчі грали. Тобто здавали матчі за гроші.
– Я це розумію. Це може бути. Зараз так модно.
– Та це завжди було модно. І коли Поворознюк про це дізнався, там деяка кількість футболістів попадали в люки, зламали ноги, а хтось із футболістів узагалі тепер не може грати у футбол через це, бо став інвалідом.
– Ну хай же вони не бояться, хай же вони про це й говорять.
– А вони скажуть про це.
– Дмитро Іллічу, ми ж не можемо – журналісти – виконувати роботу за прокуратуру, за міліцію, за поліцію, за суди. От виходить, що вони отримують заробітну плату, в деякій мірі "кришують", а ми воюємо.
– Ви розумієте, їх теж можна зрозуміти. Тому що наша держава, на жаль, виплачує суддям, прокурорам, співробітникам МВС та іншим, хто повинен захищати інтереси людей... Тому що держава – це люди передусім. Вона виплачує їм мізерні заробітні платні.
– Спонукає, значить.
– І знаходяться такі, як Поворознюк, які кажуть: "Ну ти ж хочеш жити добре?" Прокурору каже чи керівнику МВС: "Ти ж хочеш жити добре? Я тобі буду платити. Тільки ти мене покривай, ти мене "кришуй". Так і відбувається. Тут нічого дивного немає. Усе просто.
– Ви дали відповідь на те запитання, яке мені ставили. Так воно і є. Я хочу сказати, що матеріальний інтерес ніколи... Якби давали й більше, то якщо це вигідніше злодіям, вони б давали більше, вони б усе одно підкупляли цих.
– Та звичайно.
– Це процес. Отримуй ти скільки – а завжди людям здається, що мало. "А якщо більше, то я не тільки автомобіль, а й пароплав ще куплю чи ще щось куплю".
– У Поворознюка велика охорона?
– Я не рахував, але я розкажу один... Ну, там, біля будинку вишка. І тут, коло офісу, ходять.
– Вишки прямо?
– Коло будинку піднята вишка. Цей же Юрій Ткач розповідав... А я розкажу, як я їздив забирати жорсткий диск і поїхав записувати... Диктофон у мене є. І хотів же записати. Це й добре, воно у деякій мірі мені згодилося. От. І коли його у цивільному охорона побачила – доповіли йому. Він бігом...
Тільки ніби і приїхав із райцентру – він бігом на машину. А я виходжу на дорогу. А наша редакційна машина – ми тоді друкувалися у Жовтих Водах – мала заїхати. Я думаю, поки вона сюди... Може, я попуткою скоріше доїду... Він слідом машиною під’їжджає: "У Петрове?" – "У Петрове". – "Сідай". Відкриваються двері – два автоматники всередину мене посадили.
– З автоматами?
– З автоматами. Посадили, притиснули. Їдемо, і в дорозі він каже: "Ото все, що ти, Серьожо, записував, – це буде використано проти тебе". А я думаю: "Та хоч би не викинули мене з машини, диктофона того не відняли". Бігом же передзвонюю редакційному водію, що я їду з Поворознюком, що "не заїжджай же ти в те село". І коли ми приїхали, я ще встиг на камеру щось зняти: "папа" і, там, охорона. Десь у мене є такі кадри. Ну, слава Богу... Таки трошки боязнь була. А ще й включити я нічого не міг, якщо він мені погрожував. Затиснули ці з автоматами мене. А що, я буду витягувати?
– А він і сам з автоматом ходив?
– Та ото ж хизувався, як ото почалася тероборона. Він з автоматом виходить, та там журналістці місцевій, яка працює: "Та не хвилюйся, все буде добре, доцю". Мені нагадує цього, Лукашенка, теж Олексадра Григоровича, коли той ходив з автоматом. Хто тобі погрожував тут у цьому райцентрі? Це явно для піару.
Андрусенко: Не потрібен мені цей Гондурас, що будує нам папуас. Фото з архіву Андрусенка
– Піар. Тим більше, що і його, і його незаконну охорону вже роззброїли. Офіційно роззброїли. Позабирали зброю.
– Та я знаю.
– Ви знаєте це. Скажіть, чим ви пояснюєте таку суперпопулярність Поворознюка у перші місяці війни? Що сталося? Що відбулося? Для жителів Петрова й інших сіл це стало несподіваним чи вони якось були до цього готові?
– Перш за все, напевно, він молодець, що наперед, як шахіст, розраховує свої ходи...
– А він у шахи грає?
– Так, так. Ну хто ж, як не він, організує територіальну охорону? Він же голова бюджетної комісії – раз. Фінанси там будуть – два. Зброю він бігом організував – три. Потім він, як сказали, добровільно здав поліції, і ніяке покарання за це...
– Не добровільно. Його ганебно роззброїли.
– Ну, у мене є, там, дещо ще. Не знаю... Потім. Ну, і, одним словом, він узяв... А він ініціатор і організатор дуже здібний. Це у нього не відняти. А тільки ж інколи добро змішується зі злом, і зло в ньому перемагає, можна так сказати. І коли він цю організував, міст замінував... Мені, звичайно, незрозуміло, бо в нас тоді було дві тероборони: одна від військкомату, а одна поворознюкова. Ці, там, блоки, фундаменти безхозні познімали – набудували цих блокпостів кругом. Може, на той час і треба було. Хто знав, як розвиватимуться події? І це, звичайно, що люди так і казали мені: "Добре, молодець, який уже він не є, але бореться, охороняє нас". Ця ситуація йому іміджу додала ще. Уже навіть інші, де виставляються, кажуть: "О, нам би такого "папу", нам би такого господаря..." А ще й пісеньки почав співати. Він знає, чого він співає, я ж кажу.
– А чого він співає?
– Ну, йому треба зараз... Він же боїться: а раптом щось поміняється. То йому треба бігом зайти до влади Зе, хоч би до Верховної Ради...
– Та ні, він туди не зайде вже.
– Ну...
– Усі вже розуміють, хто це такий.
– Ну, він намагається. Ви думаєте, що він перший раз намагався туди зайти? Він, щоб урятувати свою шкуру, туди й намагався. І починає пісні під Володю з матюками виспівувати, що, там, уся Європа підтанцьовує, усі люди... Я то не розумію. Мені здається, ця пісня пішла від того, як отой військовий послав корабель. Він думає: "А шо, я не можу матюкатися?" (сміється). Я десь у коментарях написав: "Хоч би Поворознюку не надрукувала "Укрпошта" марку, де він на танку їде. Дай боже, щоб не було хоч отакого".
"А що ж ви хочете від Поворознюка? Він же у Новоселівці, там, у дерезі народився. То що, ви думаєте, якесь у нього там виховання?"
– Ви знаєте, що цікаво? От він заспівав дві пісні, кліпи зробив. Я побачив їх, і узагалі я думав, що він розумніший. А він дурний, здається. Тому що був такий у Росії кримінальний співак Михайло Круг.
– Я знаю.
– Цікава людина, до речі, цікава. Але кримінальна. І улюбленець російського криміналу. У нього були пісні. Головна – "Владимирский централ". І Поворознюк бере і під час війни співає на мотив "Владимирского централа" про себе пісню.
– Ну, до війни він співав "Владимирский централ" так, як він є.
– Так? Любив співати?
– Так.
– Але я думаю: "Ну прокол". Але він після цього записує ще один кліп на мотив пісні Круга: "Девочка пай". Від слова "пай".
– Я зрозумів.
– Близьке слово "пай", напевно (сміється). Скажіть, а що, у нього з головою не дуже? Чи він з’їхав просто кришею?
– Я з вами згоден. Я думаю, що кожна людина має самоорганізовуватися і ставати кращою і розумнішою. Так? А у нього чогось, дійсно, він показує ці сторони не з кращої сторони ніби.
– Ну це ж дурість.
– Це говорить про те... Як кажуть мої інші земляки: "А що ж ви хочете від Поворознюка? Він же у Новоселівці, там, у дерезі народився. То що, ви думаєте, якесь у нього там виховання?"
– А що це, "у дерезі"?
– Ну, село. Маленьке село. Дійсно, там на околицях десь дереза. Що таке дереза? Яку любить коза-дереза (сміється).
– Мені сказали, що це його несправжнє прізвище – Поворознюк. Мені сказали, що його справжне прізвище – ...банько.
– (сміється).
– Так. А Поворознюком він став після того, як його в дитинстві переїхав паровоз.
– О...
– Розумієте?
– Ну, тоді я тільки можу йому поспівчувати. Він тоді жертва, виходить. А тільки через цю жертву інші тепер жертви стали.
– Я ж кажу, ...баньком був – і ...баньком залишився.
– Зрозуміло. Так ви пошуткували, що прізвище його таке?
– Ні, ні. Мені так сказали.
– Може, то кличка? Може, так дражнили його?
– Ні. Прізвище.
– А хто це може довести?
– Не знаю. Ну, в дерезі, мабуть, знають.
– Я чогось цьому не вірю.
– Справді? (сміється).
– Не вірю, Дмитре Іллічу. Варто закінчити оцей увесь процес. Якщо це ми зможемо, я готовий допомагати, співпрацювати. Мені не байдуже, у якій я країні живу. Мені дуже не байдуже, що я чую від сина ще років 10 тому: "Нащо ти, тато, нас народив у цій Україні? І як нам жити?" І мене тоді це до душі... І послухав цих жіночок за Поворознюка... Тоді я як журналіст. А кожний громадянин на своєму місці має робити для своєї країни. Наш обов’язок такий.
– А вас по-людськи не зачіпає те, що таке бидло знущається з простих людей, а вони не можуть йому відповісти? Чи якщо навіть хочуть відповісти, закон, який повинен охороняти їх, берегти їх, – закон через корупцію на боці Поворознюка. Вас це якось не?..
– Та, "якось"... Ото й страшно жити в такій країні. Я друзям часто кажу – і керівництву районної ради, райдержадміністрації... Там через Поворознюка в мене стосунки з ними псувалися, тому що я казав напряму, що всі лягли під Поворознюка. Ви що, не бачите, що він витворює? А інколи ще й кажу так: "Ви що, не бачите, що я не хочу, щоб мої діти і я жили у країні Гондурас, який хоче побудувати в нас папуас цей"? Не потрібен мені цей Гондурас, що будує нам папуас. Це очевидно. І всі повинні бути зацікавлені, щоб до цього не дійшло.
Нас-то не стане, ми старики, наприклад. А діти, онуки запитають: "А дід Сергій був журналіст? Журналіст. А як він боровся за те, щоб Україна процвітала, щоб Україна жила краще?" Ну, якщо, вибачте, зараз хлопці воюють на передовій, а зайдуть до Верховної Ради поворознюки, то ми вертаємося, дійсно, у 90-ті роки. Який розвиток? Це ще гірше. Я взагалі його називаю корупціонером, який розмножує корупцію. Мені було соромно дивитися, коли десь на Хмельниччині знають, що він сам злодій...
– Так (сміється), що цікаво...
– ... Він перерізає червону стрічку. А коли приїжджали кореспонденти...
– Там "стоп корупція" написано. Тобто корупціонер... (сміється)
– Я взагалі не хотів цю тему зачіпати: чим більше ворогів... Але стопкори, ви самі розвозите цю корупцію. Як вам не соромно? Оце ж коли кореші приїжджали – кореспонденти, – я їм кажу: "Тут у нас створили осередок "Стоп корупції". Там є керівник цієї "Стоп корупції". Підіть візьміть у нього інтерв’ю. Хай він розкаже вам, як він тут поборов корупцію. Якщо він поборов на Кіровоградщині, то хай факти скаже. Як він поборов корупцію, коли він тут головний корупціонер?"
– Так завжди: щоб побороти корупцію, треба її очолити. І він її очолив. Скажіть, будь ласка: ви дивилися моє інтерв’ю з фермером Ткачем?
– Так, так. Я знімав, я був у нього в гостях.
– Те, що він каже, що тричі стріляв Поворознюк особисто в нього – це правда?
– Ну, яке я можу сказати підтвердження? Треба перш за все ті кулі. А чи та зброя є? І хто ж це був свідком? Тут справа в тому, що... Я думаю, що якщо тричі стріляли... Ну, Ткач же... Як би там не було, будь-яка пересічна людина показала пальцем на бандюка, який представляє небезпеку для нього, так сказати.
Фермер Юрій Ткач. Фото з архіву Андрусенка
– Ви знаєте Ткача особисто?
– Знаю. Я був у його фермерському господарстві.
– Він нормальна людина?
– Я вважаю, великий трудоголік, якщо можна так висловитися. Ну, тримати таке стадо тварин...
– А велике стадо у нього?
– Може, 20–30, коли 50 корів, там, биків. Це дуже трудолюбива людина. Але мені здається, трошки він не хазяїн. Тому що, якщо тримати таку кількість худоби, треба, щоб були і корми, і треба, щоб працівники в тебе були. Він же дошкуляв багато років, тому що ці тварини ходили в людей по городах. Там, до сінника прийшли і сіно з’їли. Дядько – для корови, а вони могли з’їсти сіно. Ну й лякали людей... То у нього якісь, там, п’яниці пасли, коли він десь кудись відлучився... Він узяв на себе дуже велику ношу. Одному втримувати таку – це дуже тяжко. Він узяв на себе непосильну працю. Ну і результат, звичайно, для нього не дуже. Там його не дуже поважають через те, що ці тварини роблять людям шкоду. А востаннє коли я його бачив, він казав: "Зараз дошкуляють оті дрони, які літають. Розганяють корівок, стадо. Вони біжать у різні сторони".
– А хто ці дрони запускає?
– Ну, він по догадці каже. Кажу: "Ти хоч би засняв". – "Та поки вони, там, тікають..." Хтось нацькував спеціально, щоб йому неспокійне життя створити. Я кажу: "Ти з кулями тими біжиш – перечепишся десь. Можеш не встати. Може, це так і задумано, тебе заганяти. Уже не треба по тобі третій раз стріляти. А так тебе заганяють фізично".
– Та вже четвертий. Тричі вже стріляли.
– Ну, так. Навиліт же. Показував, у мене є – знімки на бумазі. Я кажу: "Ти роби рентгенівський знімок". Але ми ж із вами розуміємо: якщо він піде робити рентгенівський знімок, треба викликати поліцію, звідки ці кулі і так далі? Ну хто буде описувати? А кулі ті сидять – хтозна відколи. Оце мені тут незрозуміло, як це може...
Трошки він розповідав. Я можу дати й той запис, де він розповідав, що там були у сейфі гроші – ті гроші не дали. А тоді я інший раз думаю: "Може, я неправильно зробив?" Був у лікарні, потім він утік. Бо він знав, що якщо будуть витягувати кулі, а у другій не витягнуть, або витягнуть... Або він на тому операційному столі може й померти. Однозначно. "Не витримало серце". Спишуть людину – та й усе. Може, він тут і по-розумному вчинив. Але що точно стріляв Поворознюк – яке ж я маю підтвердження? Ви ж бачите: якщо він сам буде говорити, чи це доказово? Я думаю, не міг би він наговорювати на ту людину – ще й таку небезпечну, – він не міг би це зробити. Це дуже ризиковано. А щось же у цьому було. Значить, якийсь же то раз... Хай не усі ті рази, але ж якийсь раз він, напевно, засвітився тим обличчям Поворознюк.
Відео з архіву Андрусенка
Ткач: 2010 год. Це було 20... То єсть...
Андрусенко: Ти кажи правильно: "10-й год". Не в 1910 ж году. Кажи правильно, у якому це році.
Ткач: 2010-й рік, 30 апреля, ніч. Я получив перве вогнепальне поранення: пневмоторакс правої легені. П’ять суток був у реанімації.
Андрусенко: При яких обставинах це відбулося?
Ткач: У моєму домовладенії Олександр Григорович Поворознюк наніс мені тяжке вогнепальне поранення.
Андрусенко: Ви його бачили в обличчя чи?..
Ткач: Да, в обличчя я його бачив. Усі три рази. У 2013 році він мені наніс тоже вогнепальне поранення.
Андрусенко: Як це було? Цю ситуацію прокоментуйте.
Ткач: Це в нічне время було. Тоже у моєму домовладєнії. І ліва сторона в мене була насквозь прострелена. У 2014 році...
Андрусенко: А чим він стріляв другий раз по вас?
Ткач: Та сама зброя. Це була неустановлена зброя. Я не знаю. Це була мить: долі секунди. У 2014 році перед Новим годом я получив тяжке вогнепальне поранення. У больниці мені не оказували ні помощі, нічого.
Андрусенко: А як це? Ви звернулися, а вам відмовили?
Ткач: Відмовили. Не оказували. Єсть і документи, що...
Андрусенко: А що, хтось написав відмову: що він відмовляється рятувати вас?
Ткач: Ну да, доктора всі давали клятву Гіппократа. Получається, бачте, сказали, що "там царапина – іди отсюда". Я пішов. І пішов додому. Не дойшов. Довезли мене додому: начальник бивший карного розшуку. Спасіба. Я не дойшов до хати. Я упав. І в самій сорочці я лежав десь сім чи вісім часов, пережив клінічну смерть. Це було перед Новим годом. Був дощ, сніг, грязь. Ось даже видно, як люди обморожені, лице, я лежав.
Андрусенко: Може, це так і розраховано було, що ти не доживеш – та кінці у воду?
Ткач: Так воно й було. Я довго лежав. У больниці мені не оказали помощь. І коли я вже встав, зайшов у хату, то із грудей виходила жидкость і виходив воздух. Тоді ця сорочка... У сорочці я лежав. Приклеїлась. І десь обрізали сорочку, а це так і було. Воно гнило, довго вигнивало. Після цього я звертався не сюди, а у Дніпропетровську область до хірурга. Він подивився і каже: "Я не вірю, що ти міг вижити". Я йому знімок показав. Він каже: "Цього не може бути. Людина обично не виживає".
Андрусенко: Зрозумів. А третій раз постріли з якої зброї були?
Ткач: Така сама була зброя. Ну, я не знаю, невстановлена.
Андрусенко: А коли він стріляв, щось, там, за Зеленського згадав?
Ткач: За Зеленського це було, коли він мені постріляв велику рогату худобу у 20-му году. Це була осінь. Випасаючи на пасовищі велику рогату худобу, я пішов завертать. У мою сторону їде джип 1001 АА. Останавлюється джип, одкривається вікно – і Поворознюк дає автоматну очередь. Двоє скоту було поранено. Но я успів упасти. Я падаю, і він мені кричить: "Це тобі од Зеленського!" Це було у 20-му році.
Андрусенко: А чому він приєднав до цього Зеленського?
Ткач: Я не знаю. Він усіх тоді залякував. Він мені і раньше викрикував, що Зеленський за ним стоїть, Кирило Тимошенко. Куди не скаржся – нічого не буде.
– А Поворознюк спроможний стріляти особисто в людину, на вашу думку?
– Так. У нього така натура. Може стрельнути. Отож те, як ви кажете, паровоз переїхав. А мені інший раз інколи – що в нього тільки одна півкуля працює. А та півкуля, можливо, тільки працює на нього, а друга – на когось не працює... Може, неправильно я сказав, але... Або, як я інший раз кажу, у нього, напевно, одна – пряма – звивина там, у голові. Бо інколи я його вчинкам дивуюся. А ще більше я дивуюся людям, які йдуть на його поводу. Він каже: "Я допомагаю тим, хто мене підтримує". Тобто "я дєлаю тут беспредєл і я тобі поможу. Якщо ти не стаєш на мою сторону і скажеш, що щось не так, то ти мені ворог, получається". "Хто не з нами, той враг". Пам’ятаєте? Дуже шкодить іміджу і району, і... У мене взагалі в голові не вкладається. Я інколи кажу, що хай радується та людина, що не мала ніяких справ із Поворознюком. Ото вона щаслива людина. Так.
– На вашу думку, яке майбутнє чекає пана Поворознюка?
– Ну, знову ж, усе залежить... Мені здається, він як той в’юн чи ящірка... Якщо його "кришує" канцелярія президента, там, [Кирило] Тимошенко... Він якісь там навів уже зв’язки...
– А звідки ви таке знаєте?
– Ну, чого ж я не знаю? Він сфотографований із Тимошенком.
– Ну то що? Може, з Тимошенком сфотографувався – і тепер усім розповідає, що його "кришує" Тимошенко. Тим більше, що Тимошенко вже в Офісі президента немає.
– Я знаю. Но якщо він нав’язує або каже: "Якщо Володимир Олександрович замориться, то я буду президентом"... А якісь далекуваті починають лайкати.
– Він хоче бути президентом замість Зеленського?
– Так (сміється). "Якщо замориться, то я готовий"...
– Справді? (сміється). Оце цікаво, так.
– Якщо чесно, Дмитре Іллічу, блювоту викликає, коли я дивлюся, коли він бреше, і притому неграмотно, і з тими матюками, і з тими... Але інколи треба почерпнути інформацію. Але як я почерпну ту інформацію, бридку і гидку – я тоді не можу вдень і вночі спати, тоді мені в голову лізе... Я щось, там, пишу. Про нього, мабуть, точно треба писати чи кіносценарій, чи що. Тому що знаючи його поведінку й оце... Мабуть, у мої роки вже це не вдасться. Бо хто ж козу буде пасти?
– Я тепер спокійний, знаєте, після того, що ви сказали: як Володимир Олександрович, не дай боже, замориться, президентом буде замість нього Поворознюк. Я спокійний: кермо України буде в надійних руках.
– (Сміється) Так.
– Жах. Жах.
– Так. Я ж кажу, я був у великому шоці, коли ці жіночки розказували. І вони не хочуть продовжувати угоду, але ж вони постраждають скільки... І вони зараз готові віддати будь-кому землю, аби їм хто допоміг. Я хотів би, щоб знайшлися такі хазяїни, крутіші, й узяли розорили Поворознюка, щоб оте свавілля закінчилося на території Петрівського району. Було б дуже добре. На законних, звичайно, цих...
Хоч коли ці рейдерували Луганку, "Маріампольську" агрофірму і в адміністрацію приїхали луганські представники... Я знімав, у мене теж є ці матеріали. То влада каже: "Ви ж розумієте, що злодії чи рейдери – вони діють беззаконно. А ви ж маєте дотримуватися закону і законно боротися з рейдерами". Так чия тоді візьме? Ви ж розумієте, як? Ті, на кого нападають, мають іти по закону. А ті, хто чинять беззаконня, – вони ж мають виграшну цю... Зняти з держреєстру агрофірму в день проведення аукціону, в день аукціону приїжджає рейдерська делегація в село.
Я перший звернувся в обласну юстицію і доповів, що відбувається. Тоді почалися ці події, поліція... Но це затягнулося дуже багато. Я знаю, що у вас немає часу на це подивитися. Ми з дружиною зробили дуже багато відеороликів із приводу полювання на "Маріампольську", як там розкручувала поворознюкова газета. Вона ж стала приватна поворознюкова газета. І телебачення кабельне його. І все це він...
– А є щось не його у Петрівському районі? (Сміється).
– Ні.
– Хоч щось не його. Ні, нема?
– Ні. Якщо він поклав око на цей будинок – він там буде.
Людям набридло це бидло і терпіти набридло. І вони розуміють, що якщо один, другий підніме голову і почне говорити правду, тоді вони підтягнуться
– То що, побачимо скоро президентом України Поворознюка?
– Та ні, я сподіваюся, що цього не буде. Я навіть...
– Та як? Я вже звик до цієї думки (Сміється).
– (Сміється) Я, Дмитре Іллічу, приїхав перш за все подякувати, бо це важливо для нашої громади, це важливо для України, те, що зараз відбувається з тим типажем Поворознюком. Треба, звичайно, людину зупиняти законними цими... Применшити йому той імідж, щоб люди зрозуміли, хто є хто. І не тільки... Бо таких багато. Я думаю, хоч одного...
– Знаєте... От я вам скажу... Вибачте, що я вас перебиваю.
– Нічого, нічого.
– Справа не в Поворознюкові – справа в явищі. Це дуже важливо. Я хочу підкреслити це. Я з дитинства не любив бидло – бидло, яке зневажає людей. А таких у нас багато. Вони на чомусь стали багатіями і почали знущатися над людьми. Безкарно знущатися. Підкупили, корумпували всю верхівку: районну чи обласну, чи, може, когось ще в Києві – і знущаються безкарно. Цьому потрібно покласти край через приклад цієї потвори – Поворознюка. От завдання.
– А чи вдасться? Чи хватить?..
– Вдасться і хватить.
– Це добре. Бо я інколи дивлюся і думаю: "Ну, молодці. Напевно, до карманів Поворознюка підключили доїльний апарат. За це ж треба платити. Так?" А тоді думаю, от якби йому той детектор брехні ще причепити... А тоді думаю: "Та він і детектор брехні може обдурити" (сміється).
– Талановита людина. Так?
– У тому, щоб обдурити, – так.
Андрусенко: У Поворознюка (в центрі на знімку) в першу чергу йде дума про себе. Фото з архіву Андрусенко
– Зі знаком "мінус" талановита.
– Звичайно. Проста, безголова людина це не зробить. Ну працює він в одному напрямі: на збагачення, на збагачення, обдурити, принизити... Ну явно я ж це бачу. І всі його цураються, од нього відходять, лякаються. Бо потім як попадуть, від нього не виберешся. Ну, дехто ще далекуватий, може зайти в якийсь контакт. Потім, пізніше – він пожалкує.
– Як вам здається, після нашого інтерв’ю, після того, що стільки фактів викрилося і ще викриється багато, тому що інтерв’ю попереду ще буде, люди перестануть так боятися Поворознюка, перестануть лякатися?
– Звичайно перестануть. Тому що людям набридло це бидло і терпіти набридло. І вони розуміють, що якщо один, другий підніме голову і почне говорити правду, і почне боротися із цим явищем, як ви кажете, тоді вони підтягнуться. Багато ж зараз висиджує, вичікує: "А ну хай хтось. Аби не я". (Сміється).
– Так.
– Розумієте? Я просто так подумав, повторюся, якщо я маю... Ну я розумію простих, пересічних людей. У них, наприклад, немає ніякої інформації.
– Я теж розумію.
– Якщо в мене є якась інформація, я повинен донести цю інформацію до людей – і тоді це стане у те русло, що треба боротися з такою потворою, як ви кажете.
– Я певний – знаєте в чому? Після нашої перемоги це явище – "поворознюківщина" я б його назвав – воно зникне. Воно не може бути в новій країні. А після нашої перемоги – я впевнений у цьому – буде нова країна. У ній не буде місця корупції, не буде місця тим ганебним явищам, які ми сьогодні спостерігаємо в тому ж Петрівському районі. Це неможливо.
– Так. Як там пишуть, це не тільки у Петрівському районі чи на Кіровоградщині, а вони і в інших регіонах є.
– Ну Лозинський – бачте?
– Лозинський зараз очолює громаду. По-моєму, в Голованівському районі. Там про нього добрі відгуки.
– Став іншою людиною. Так?
– Ну, напевно, може. Я знаю його однопартійця. Я не знаю, чи він у партії Тимошенко числиться, чи значиться, чи є, чи був, але один товариш каже, що хороший він. Ну, може, люди і звикають до отого поганого. А кращого, наприклад, немає авторитету або кращий не повівся. Я хочу сказати, що в Поворознюка в першу чергу помітно, що йде дума про себе одразу. А те все, решта – то вже побічне. Бо я наслухався трошки... Тепер і мені дзвінки. Мені хоч громадську приймальню відкривай.
Дзвонять і так, і сяк: "Давай зустрінемося", – і те, і се. А в мене дружина трошки хворіє, мені самому треба і козу доїти, і город треба садити, і порядки наводити. Думаю, мені вже 67. Теж уже здоров’я не дуже. Але чим можу, я маю допомогти". Аби таке явище, як ви кажете, призупинилося в Україні, щоб його більше не було. І це буде дуже приємно, що ми, можна сказати, щось для цього зробили. І це дуже приємно. І я хочу ще раз подякувати за це. І подякувати я хотів ще громадам, які мають паї і які розуміють: "От добре, що у Дмитра Ілліча на програмі засвітилося, хто скільки платить. Він аж бігом на другий чи третій день збирає громаду і каже цим пайовикам: "Я буду платити 30 їй".
– О! Бачте.
– Це вже спрацювало. І ті, що повірили, уже вам і дякують (сміється). Тільки шкода, що про вас ніхто не сказав, а тільки кричали: "Папа, молодець! Папі спасибі". А те, що він дурив їх, те, що він не платив їм, – вони за те вже забули. Головне – пообіцяти. А вже чи воно вийде, чи получиться... Ну бачиш, як кажуть, дурень думкою багатіє.
– Наші люди дуже довірливі, на жаль.
– Оце ж він і скористався цим: цією довірою скористався. І дуже скористався. І дуже багато людей постраждали через це. Оце де мене не зустрінуть, особливо коли ви зробили цей розголос – я тільки й чую: "Так давай зберете усіх цих, як він каже, неугодних, як Андрусенко, там, Охотний, Ткач..." Так таких неугодних може стільки назбиратися... Він сам підказує ідею, як працювати. Ми зберемо тих неугодних – і видамо всю інформацію. І тобі точно прийдеться тікати. Бо якби це було при панщині, то, напевно, люди з вилами, граблями пішли б уже на...
– Папа... Скажена лапа... (сміється).
– Так.
– Я вам дякую, Сергію Дмитровичу, за те, що приїхали, за те, що зустрілися зі мною. Я думаю, що вийде із цього користь: для людей передусім. І я думаю, що таке ганебне явище як "поворознюківщина" – воно зійде нанівець. Не буде цьому місця в новій, вільній, красивій Україні.
– Дуже дякую. Я що в кінці хочу сказати? Я не сказав раніше, що мотивація наших воїнів, які знають Поворознюка... Одні ж, бачте, задоволені, що дає ті...
– Звичайно. І хай дає.
– Хай дає. Но я ще можу повторитися. Хай тільки ті військові пам’ятають, що це не він тільки своє щось дає.
– Звичайно.
– А що це дають люди, яких він обікрав, обдурив і зараз їм не платить. Це ж теж... Туди і фонд створив. А використовує кошти тих людей. Так що їм треба дякувати всім. Не виставляти, що "це я, Поворознюк, тут хазяїн у всьому цьому", а хай люди зрозуміють, що там недобровільна лепта є усієї громади, хто в нього пайовики чи хто під його опікою, можна сказати. Вибачте, я трошки слабо розмовляю, багато неправильних слів...
– Та ви ж від душі, від серця.
– Так. Чесно кажучи, у мене в житті, можна сказати, перше таке інтерв’ю. Я більше від когось брав інтерв’ю, більше знімав, більше сам щось, там, коментував. А з такою поважною людиною... Добре, що я геть не розгубився, але мені трошки соромно, що мова моя мені не подобається. Я завжди дивлюся на свої справи самокритично. І у цьому плані теж. Так що вибачте, що трошки поблудився. Ну я ж кажу...
– У вас хороша мова. І головне – у вас чисті думки.
– Дякую.
– Дякую вам.
– Наприкінці квітня-місяця буде п’ять років, як "Маріампольську" "рятував" Поворознюк. Як він каже, "вони сидять на пороховій бочці". А я додав луганцям: "А він ходить із факелом". Рятував, рятував, але вони зрозуміли, хто є хто. Ну, він же використав знову телебачення, тих "стопкорів", народне правосуддя... Узагалі там детектив цілий. Но я взяв собі за мету до п’ятиріччя я зроблю відеоролик, як це було. Бо він же "рятував", а десь там каже: "А вийшло, як завжди". Тобто йому дали там... "Іди, не заважай людям працювати". Це луганці молодці, що зрозуміли. Там дуже був хороший господар Анатолій Гаврилович Лисицін. Дуже хороший господар. Там настільки організовані люди... Вони були найкраще село. Ці люди якраз показали, що вони вміють працювати. І тут десь ні з того ні із сього Поворознюк організовує рейдерів цих. Він і зараз каже, що він буде балотуватися на голову агрофірми "Маріампольська".
– Ні. Він у президенти одразу.
– Він, може, хоче і тут, і там. Йому ж треба і це ухватити, і те ухватити.
– Ну, дупа велика – може і тут, і там – на двох місцях.
– Посадить там якогось керуючого. Так. Ну, настільки це тупо виглядає... Там у статуті написано, що може балотуватися на голову правління людина, яка має там пай, яка там працює і так далі. "Я знаю, як це зробить, щоб усе це було законно". Тобто статут переробить. Ну, має ж муху в носі, як кажуть. Щось же меле, вибудовує якісь плани (сміється).
– Я дякую прекрасному київському готелю "Україна" за гостинність і затишок.
Відео: В гостях у Гордона / YouTube
