-2 Київ
Усередині мене попіл – випалена пустеля
– Воістину, немає пророків у своїй вітчизні, і геніями в нас називають людей тільки після їхньої смерті. Ви, Михайле Михайловичу, найщасливіша людина, тому що генієм вас визнали ще за життя, а в мене сьогодні просто щасливий день, тому що знайомі ми багато років, але докладно поговорити все якось не виходило...
– Після таких слів гарних, що ти про мене сказав, якось навіть соромно жити далі, хоча постараюся ще потягнути. Пробач, перебив...
– На мою думку, іноді дуже важливо сказати людині в очі, та ще й при свідках, що вона собою являє, тим більше час це вже підтвердив, це аксіома, яка не потребує доказів. У вас українське коріння: ви почуваєтеся людиною, яка тут народилася і виросла?
– Абсолютно. Звісно, моя батьківщина – Україна, Одеса, а якщо уявити все це у вигляді конуса (спочатку широко, розмашисто йде, а потім загострюється), то простір великої розваленої країни – потужної, із танками, що гримлять, і ракетами – ставав усе вужчим, вужчим... Ось тут, біля основи – Україна, ближче до вістря – Одеса, а на самій верхівці – Аркадія, море, і там я...
– Не вважайте за комплімент, але я цілком свідомо вважаю вас абсолютним генієм. Цікаво, ви дотримуєтеся такої самої думки?
– (Усміхається). Дімо, запитання жахливе – ну що я можу відповісти? Про це треба запитати у дружини – усе дістається їй, та й друзям часом перепадає. Це страшно, це болісно... Усередині мене попіл – випалена пустеля, а те, що ти кажеш, мені завжди здається чи то плітками, чи то чимось сумнівним... Розумієш, усерйоз ніхто таких слів не вимовляє: тільки на вухо, особисто мені, і з цим я щось маю робити, не знаю що...
Іноді думаю: "Та гаразд, Мішо, вони просто тебе підтримують, хочуть зробити приємне", а з іншого боку, доволі багато народу так каже – чому це раптом, цікаво, вони всі вирішили зробити мені задоволення? Ну а з третього боку, Дмитре, ніхто нічого втішного про мене не пише. Маю на увазі велику російську пресу в Москві, куди ми всі виявилися викинутими, тому що моряк має жити біля моря, а письменник, артист – біля мистецтва, біля театру...
Навіть у той період, коли я не належав собі і, де б не з'являвся, зустріч було вже підготовлено і жодної сили характеру, жодної злості не вистачало, щоб щось змінити (був ще живим Райкін!), навіть тоді нічого гарного преса про мене не писала. Ось і зараз не пише... Є просто люди, у яких у крові: нічого гарного!
Останнім часом – тому, мабуть, що на когось моя присутність стала тиснути, – я чую все більше негативних відгуків: то там щось зайве сказав, то тут, а я ж продовжую говорити... Отже, знову можу щось не те ляпнути, когось мимохідь дряпнути – особливо в цьому жанрі, у сатирі. Повір, у мене дуже важке життя, по-справжньому важке...
(Мрійливо). Якщо колись я знайду добробут... Хоча віриться насилу... Власне, у кого я його бачив? Навіть в олігархів на обличчі не помічав...
– Ну, у них – це зрозуміло...
– Він тільки в нашій уяві... Я запитую: "Мішо, тобі подобається його яхта? А тепер уяви собі цю купу механізмів хоча б у погану погоду з жінкою, яку він називає своєю дружиною і яка сидить на цій яхті сама. Його ж там немає, тому що він увесь час мотається у справах. Або нехай навіть є, але на морі шторм, страшна хитавиця. Судно ж невелике..." Ось я й кажу: "Усе це – гра уяви. Абсолютним добробутом найчастіше світиться дурень – на обличчі розумної людини щастя, як правило, не буває".
– Іноді добре бути дурнем, правда?
– Звісно, мені навіть здається, що частіше, ніж потрібно. Здебільшого... Щастя – коли тебе розуміють, і щастя – коли ти нічого не розумієш.
– Часом розумні люди спеціально вдають із себе йолопів – так легше. Вам доводилося вдавати із себе щось таке?
– Ні – цього я завжди вимагав від жінок, і мені дуже подобалося, коли в них виходило... Наші супутниці в цьому набили руку – вдають легкий кретинізм, коли нам потрібно, і тому ми буваємо щасливими... Кажемо: "Ти моя!", і вона киває: "Я твоя". Ну що це означає? Може, у якусь мить так і здається, але хто поручиться, що завтра все не зміниться? Навіть якщо вона видасть тобі посвідчення, що твоя, і ти із цією довідкою все життя ходитимеш... Усі ці присяги, як говорили в Одесі, "під дурника", зате які ми щасливі в ту секунду, коли вона це скаже, і, бачачи на твоєму обличчі щастя, вона теж щаслива. Жінки опанували цим мистецтвом сповна, а чоловіки?..
...Якщо я буду спотикатися, якщо ти раптом побачиш, що думка моя не розвивається, говори далі. Це як у фізиці: ти щось сказав, сформулював закон, припустімо, Е = mc² – усе, більше нам чекати нема чого (сміється)! Альберте Олександровичу, спасибі! Ну що йому ще сказати?
Я виріс у смертельній боротьбі за існування
– Майже впевнений, що в 60–70-ті роки, коли до вас прийшов гучний естрадний успіх, ви мріяли стати членом Спілки радянських письменників, здобути офіційне визнання, щоб про вас говорили: "Письменник Жванецький". Імовірно, що більше минало часу, то частіше замислювалися ви над тим, яке місце займаєте поруч із такими корифеями сатиричної літератури, як Аверченко, Зощенко, Ільф і Петров... Чи переросли ви, на вашу думку, когось із них чи ще не дійшли до їхнього рівня?
– Дімо, мене ніколи не хвилювало, де моє місце щодо покійних класиків, – я завжди думав, яке займаю місце щодо сучасників, тих, хто живе зі мною на одній вулиці. Водночас ідеться не про рівень добробуту, зовсім ні. Зараз мені іноді навіть соромно, що в мене свій будинок в Аркадії, що мої вікна дивляться на море. Соромно, бо багато хто живе набагато гірше, хоча, напевно, те, що я бачу море, дуже мені допомагає, це моя мрія з дитинства. Порівнювати ж, де Ільф, де я, де Едуард Багрицький, а де Ісаак Бабель?.. Ні... Ні!
Я тобі більше скажу: це не моє завдання. Навколо купа народу. Хтось навіть по службі – адже є такі посади – зобов'язаний усіх розставляти: ось нехай і працює. Хто-небудь де-небудь... Не знаю, де, але такі люди, напевно, є. Може, і єврей знайдеться, одесит: візьме й розставить усе по місцях. Якщо не можна тут, то десь у Нью-Йорку обов'язково хтось захистить дисертацію. Америка – дивна країна, де досліджують такі предмети, у яких ми плутаємося. Ми ще не зрозуміли, за скільки помідори чи де письменник, а там докторська вже готова. Мені Володін сказав: "Про мене в Каліфорнійському, здається, університеті дисертацію захистили". Ось і я чекаю, поки хтось щось про мене захистить і я його із цим привітаю.
– Від колег, які теж пишуть сатиру, ви разюче відрізняєтеся – якщо на папері у них щось смішне й виходить, то в житті це, як правило, зовсім нудні, похмурі персонажі. Ви ж просто сяєте гумором – це гени?
– Будь-який націоналіст і патріот відрізняється тим, що себе з конкуренції виймає і ставить на особливе місце. "Скажіть спасибі, що я росіянин, – каже він. – Мені спасибі, і вам спасибі". Ось що в ньому головне: конкуренцію відразу геть... Я зараз не хочу говорити про магнітофони, транзистори, мікробіологію – не моя це справа, а от він: "У нас духовність, ми – нація, і в разі чого поб'ємо пики"... І невтямки бідоласі, що йому розіб'ють у тисячу разів сильніше, тому що в конкурентів у руках техніка.
Не буду говорити про інших, але я виріс у смертельній боротьбі за існування. Звідки цей гумор? Де його ґрунт? Скрізь – від закінчення школи до вступу до інституту. Учителі попереджали: хлопець іде на медаль. Ішов, ішов, ішов, потім: ні, він єврей, – і десь у 10-му класі я перестав іти на медаль. Ні біса не вийшло – єврей! Потім знову єврей, і знову єврей – увесь час я натикався на це чолом, у мене не було того – найголовнішого...
Я завжди говорив: "А ви могли б у цій країні прожити євреєм?" Коли бачу антисеміта, мені хочеться запитати: "Ти що, заздриш?" Дімо, я ж не вилазив із конкурентної боротьби. То підпалять, то не дадуть, то скривдять, то взагалі затиснуть. Одне, друге, третє – і весь час ти ковтаєш...
– ...а зрештою вивезуть у ліс, поб'ють і Mercedes заберуть...
– Так (сумно), це вже зрештою... Коли ти так ковтаєш, ковтаєш і постійно крутишся, риси виробляються і гарні, і погані. Погані – це те, що робиш нишком, коли ніхто не бачить. Необхідність існувати за відсутності свободи і демократії, крадькома, і виробляє цю життєлюбність, це чіпляння за життя. Ну і, звісно, хотів я сказати: "Виживають талановиті", але ні, виживають усі...
– ...щоправда, по-різному...
– Так (задумливо), але!.. Зараз я закінчу формулюванням: неважливо, ким ти був, – важливо, ким став. Коли мені кажуть: "Ви єврей, єврей!", я відповідаю: "Ісус Христос теж євреєм був, а ким став!". Важливо, ким ти став, коли закінчив із тим існуванням і вийшов за межі нації, і ось уже Дмитро Гордон – відомий журналіст, редактор, ведучий популярної передачі, говорить про мене такі слова. Ну що тут поробиш – шкода! Треба було сказати це раніше, хоча я готовий і зараз їх послухати.
Спочатку я вийшов заміж за Райкіна, а за роки – за Єльцина
– От цікаво, ваші батьки теж почуття гумору не були позбавлені? Як вони ставилися до того, що вам аплодують повні зали, – ви ж напевно запрошували їх на свої виступи?
– Тато нічого цього так і не побачив. Його не стало 57-го, він помирав у мене на руках. Із Відради – ми там знімали дачу – я помчав у райком партії, де був телефон, викликати "швидку". Біг на якихось чужих ватних ногах – як я туди долетів? Увірвався в кабінет якогось секретаря: "Мені треба зателефонувати, терміново!" Такий боязкий, тільки-тільки після інституту... Він мені сказав: "Будь ласка! Раз таке..." Боже мій! (Гірко). Ні, не хочу згадувати!
...Тато не встиг, а мама багато бачила. Вона важко сприймала такий успіх: "Навіщо це тобі треба?" На серці у неї було неспокійно... Мама прожила таке саме життя, як і я: "Ти працював у порту, все було добре..." Райкін їй говорив: "Раїсо Яківно, у вашого сина талант. Скажіть, щоб він працював зі мною, вселіть йому. Він багато чого досягне, ми досягнемо удвох, тільки поясніть йому, що у нього все ще починається, а потім підуть переманювання". Мамі дуже подобалося, що Аркадій Ісаакович із нею так розмовляв.
– Вона розуміла, із ким говорить?
– Напевно. Усе це скидалося на якесь одруження загалом: Райкін посватав мене на роботу, і я вийшов за нього заміж. У мене було два такі кроки в житті – наступного разу це трапилося, тому що відчув потужний авторитет і вийшов заміж за Єльцина: мені здалося, що він покладе край комунізму. І дійсно, нехай не до кінця, але все-таки... Вийшовши заміж, я зберігав двом цим людям вірність...
– ...на відміну від них...
– ...так, поки вони самі мене не виставили. Аркадій Ісаакович, пам'ятаю, сказав: "Мішо!" – і показав на двері, хоча з Борисом Миколайовичем ми досі в чудових стосунках.
– Колись ви мені сказали, що найяскравіше враження дитинства – це війна, перше бомбардування. Чим же воно так вам запам'яталося? Зараз очевидців уже мало залишилося...
– Я, слава богу, теж війну пам'ятаю погано – мені було всього сім років, але ось бомбардування врізалося в пам'ять. Спочатку ми діставалися з Томашполя, якщо знаєш таке містечко, до Вінниці, я вперше їхав на вантажівці... До цього все на конях, на бричці (батько був сільським лікарем, таким, як у Чехова), а тут радіатор, пробка... Уперше в житті я побачив, як під цей метал летить дорога...
По боках я не дивився, тільки вперед, і ось уяви: радіатор, і під нього на великій швидкості йде дорога. Мене це вразило абсолютно! Потім ми сіли на поїзд і їхали, а потім цей товарний ешелон зупинився в полі, заревіли бомбардувальники, і ми з мамою біжимо – ніде сховатися. Вона лопух на мене наділа – думала, що замаскує...
– Зазвичай, коли мова заходить про одеситів, мають на увазі якийсь особливий, винятковий, ні на що не схожий гумор. Скажіть, одеський гумор – це не міф? Зрозуміло, що зараз колишньої Одеси вже немає, але вона справді такою була чи її придумали?
– Ні, одесити придумати її не могли, хоча зараз – так, грішать цим, тому що Одеса роз'їхалася. "Одеса більше там не живе", – це сказав не я, а якийсь чудовий ізраїльтянин, колишній одесит. Міліція отримала квартири, звільнені майбутніми емігрантами, люди, які розмовляли тією мовою, попрощалися з могилами. Приходила старенька на кладовище і говорила: "Ізю, я їду... За тобою буде доглядати Аня, наша двірничка, вона обіцяла, а я не можу більше тут залишатися, вже всі поїхали, і зараз забирають мене... Ізенько, прощавай!" Вона говорила це, сидячи на могилі, і так поїхала третина міста.
Найприкріше в цій історії те, що ніхто їм не сказав: "Сидіть!", ніхто не сказав: "Повертайтеся!", ніхто взагалі нічого не говорив, тільки перешкоджали, перешкоджали, перешкоджали... Так, усе минулося, але скажіть своїм людям, що ви про це думаєте. Якщо їх не бракує, скажіть: "Вас не бракує", якщо, навпаки, без них полегшало: "Добре, що виїхали", але не можна вдавати, ніби нічого не сталося... На жаль, з Одесою сталося саме це.
Дімо, те місто жило інакше... Тоді не було телебачення, тому всі ходили по вулицях. Я це в Ейлаті зараз побачив, в Ізраїлі: ходять по вулицях, ніби немає телебачення. А у нас його дійсно не було, тому люди одне одного бачили, тому було завзяте, наполегливе, спонтанне залицяння до дівчат. Ось ці дурні: "Дівчино, скажіть, котра година?", "Дівчино, а ви куди? А ви читали Гемінґвея?"... Усе це говорили ззаду, а зараз якось безглуздо запитувати...
– ... усе одно не читала...
– Я навіть не знаю, де зараз знайомляться...
Це була Одеса, і коли, наприклад, на подвір'ї спалахував скандал, одна дама кричала іншій: "Ти взагалі дівчинка!". – "Я дівчинка? – обурювалася сусідка. – Щоб у тебе така дірка була в голові!"... У хід ішли слова з коктейлю, збитого з трьох-чотирьох мов, це була та абсолютно незрозуміла мова, коли мислять по-єврейськи, а говорять російською.
Якщо раптом я впаду в повчальність, зупини мене, покажи дулю, і я буду мовчати
– Нещодавно письменник Олександр Каневський сказав мені: "Ностальгія – це не туга за берізками – берізок багато і в Америці, і в Канаді, – це туга за собою молодим". Зізнайтеся, вам краще було тоді, у тій Одесі?
– Ні, і ще тисячу разів ні – у всіх сенсах мені було в ту пору гірше. Я щасливий жити в цей час, і взагалі, все нинішнє невдоволення, нервування, спроби писати – не писати можна обвести олівцем і назвати "щасливий період". Для мене. Живу вже так, як хочу, перестав бути частиною колективу (я ж навіть не знав, що від цього людині стає краще), припинив чимось цікавитися. Ні, не чужою думкою – мені все ще важливо подобатися публіці: я ще від неї залежу.
Цим мене отруїв Аркадій Ісаакович Райкін: аплодують – не аплодують, сміються – не сміються... Страшна річ!.. Хоча я припинив уже себе обсмикувати, підлаштовувати: і смішного багато пишу, і несмішного. Тьху-тьху! Так, ти запитав...
– ... про ностальгію. Чи відчуваєте ви її?
– Це, повір, що не склероз, просто є запитання, які я забуваю автоматично. Отже, того заслуговують...
Чи сумую я за собою молодим? Ні, ну за чим сумувати? Звичайно ж, ні, навіть із погляду найголовнішого, який у чоловіків буває...
– А ось із цим я вас вітаю!
– Зауваж, я не маю на увазі свої досягнення у сфері сексу. Із великого сексу я пішов раніше за всіх, перейшов на тренерську роботу... Пам'ятаєш, коли я це сказав?
– Давно вже...
– Дуже давно, але зараз з'являється щось таке, що навіть це робить абсолютно іншим, квітучим, не мимохідним заходом. У молодості ти пробігаєш любов, як пробігаєшся містом, а зараз уже не мчиш як очманілий – ти тут, у центрі.
– Портові вантажники – каста особлива. Що робив єврей Жванецький, який зістрибнув із золотої медалі, в Одеському порту?
– Ну, я ж закінчив Інститут інженерів морського флоту. Чесно кажучи, і хотів туди потрапити – ще не знав, що годжуся на щось літературне. Був змінним механіком портальних кранів: приблизно 12 годин працював, потім добу відпочивав. Я повертався додому після зміни – красивий, молодий. Поспав чотири години – і вільний: ввечері репетиції, вночі можна писати, і головне – поряд море... Приходять пароплави, розвертаються, підходять до причалу – американські, англійські, італійські... Усі інші жителі СРСР до них навіть близько підійти не можуть (і я, щоправда, теж ступити на палубу не можу – біля трапа стоїть прикордонник), але я був поряд із чужим життям, і це мені надавало великої ваги у власних очах.
Воно й краще, що я потрапив відразу в життя. Ну що може бути в Одесі трагічніше і веселіше, ніж порт, де покрикують вантажники в хустках? Я ж застав ще величезну масу ручної праці, – вона й зараз є! – а отже, побачив людей. Ну що тобі дасть людина, яка сидить у вежі на крані? До неї ж, щоб поговорити, треба повзти вночі наверх, а якщо ще кран американський або німецький, який майже не ламається? А коли багато ручної праці, ти оточений колоритними людьми...
...Ось скільки живу, мені кажуть: "Ти відірвався від життя". Я, щоправда, досі не знаю, як це зробити, але йдеться не про те. Що б я не писав, зрозуміле всім, – це дала робота в порту.
...Дімо, якщо я раптом упаду в повчальність, зупини мене, покажи дулю, і я буду мовчати.
– Дулю? Вам? Ви про мене погано думаєте...
– Одне слово, я став зрозумілим усім: у в'язниці, на кладовищі, у лікарні – скрізь і з усіма легко знаходжу спільну мову. Нещодавно був у клініці. Їду в ліфті, входять хворі: "Що ви тут робите?" – запитують. "Працюю", – говорю. Народ злегка очманів, але, повір, нічого навмисного в цьому немає. Як сказав мені Фазіль Іскандер: "Мішо, у тебе в кожному рядку точки дотику з людьми. Це, напевно, і є талант". Із різними людьми! Точки дотику! Усе це дала робота в порту!
Набрався я невміло, якимось дурним сухим вином
– Свого часу ви, Карцев та Ільченко втрьох служили в театрі у Райкіна. Що це був за час і як ваша трійця у ньому опинилася?
– Дивно, ти чомусь вважаєш, що я маю говорити про минуле...
– А ми ще перейдемо до майбутнього...
– Коли? Тут хоча б до теперішнього дійти.
– Без минулого немає сьогодення...
– Можливо, можливо... Час від часу Аркадій Ісаакович приїжджав до Одеси, але я вже про це разів 100, здається, говорив.
– Це правда, що ви його атакували?
– Атакував, але до цього десь його знайшов. Ні, спочатку ми приїхали в Ленінград, прийшли до нього перед концертом і запитуємо: "Аркадію Ісааковичу, можна ми вам покажемо наш студентський спектакль "Парнас-2"?" Він: "Звичайно, я подивлюся із задоволенням". Чомусь глянув на мене і вирішив, що це може бути.
...Сцена, ще тепла від Райкіна, після концерту дісталася нам – від цього можна було збожеволіти. Замість публіки – трупа – вони, людей 20, сіли в зал і реготали всім театром. Я чув їхній сміх, сміх Райкіна... Усе! Після цього ми зійшли в партер, Аркадій Ісаакович кожного підбадьорив, записав телефони, координати і сказав мені: "Мішо, пишіть. Заведіть собі товстий зошит"... Те, що Райкін говорив мені, він, виявляється, повторював усім авторам, але тоді я про це не знав, а зараз те саме роблю.
– Згодом ви помітили з його боку якісь ревнощі до вашого успіху?
– А він майже його не знав. Мої виступи Аркадій Ісаакович чув лише двічі: це були вітання адміністратору Бєлкіну та Утьосову. Першого разу він сказав: "Ти знаєш, я не встигну вивчити текст – прочитай сам". Удруге попросив: "Ти одесит, напиши щось про Одесу. Мені здається, Леоніду Йосиповичу буде приємно".
– Оплески тоді були?
– Були.
– І він їх нормально сприйняв чи вважав за краще не помітити?
– Він був великий актор, і нічого, крім схвалення, прочитати на його обличчі не можна було. Уже потім, стоячи біля борту теплохода в районі міста Саратова, він сказав: "Дивись, Мішо, ось бачиш, у мене група пантоміми під керівництвом Грігура? Гарні хлопці. Я їх звільняю". – "За що?" – запитую (а я у нього був заступником із літературної частини). "За самостійні концерти". Звідки мені було знати, що це стосується мене? Ні в інституті, ні в порту, ні на Комсомольській, 133, у мами, так тонко зі мною ніхто не розмовляв. Із таким великим натяком трагічним. Я ж так нічого і не зрозумів.
– Розійшлися зі скандалом?
– Ну який скандал? "Усе, – сказав він, – відрізана скиба!" Директор театру мене повідомив: "Аркадій Ісаакович вирішив із тобою розійтися". Для мене це був шок, але, розумієш, уже накопичилося. Весь час я десь виступав: в одному місці, в іншому, і йому пішли скарги ідеологічної властивості. Райкін усе правильно розцінив, і я зараз розумію, що він мав рацію. Ну не може людина, перебуваючи в його театрі на посаді, прикриваючись його авторитетом, таке творити.
Я, може, не прикривався, але ім'я Райкіна автоматично захищало, а я, як кожен провінціал, розійшовся, став пощипувати, покусувати, посилював тиск... От суто клопина поведінка: тут учеплюся, там... Мене не чіпають, публіка реве, у гонитві за успіхом не відчуваю жодної ідеологічної чи матеріальної скрути, і, звичайно, йому пішли сигнали з обкому партії, звідусіль... Щоправда, коли директор театру сказав мені про звільнення, я не повірив. Поніс Райкіну останні мініатюри, які для нього писав, під них поклав заяву про звільнення. Віддав йому ці листочки...
– Тонко...
– Так (усміхається), вирішив перевірити. Я був упевнений, що він скаже: "Ти що, Мішо, із глузду з'їхав? ..
– Залишайся!..
– ...Як я таке можу підписати?" Іншого учасника у нього не було, тому з мого боку підло було так чинити, але я це зробив. Він прочитав. "Чудова річ, – сказав, – думаю, будемо репетирувати". Обняв і поцілував. А на заяві написав: "Звільнити".
– Красень! Сьогодні ви на нього ображаєтеся?
– Ну ти ж бачиш, як я кажу, ти ж чуєш... Зовсім ні... Поцілував, похвалив і наклав резолюцію: "Звільнити". Ще й сказав: "Думаю, ти зробив правильний вибір". Йому стало легше, тому що я сам подав заяву. Ну, тут я пішов пити. Набрався невміло, якимось дурним сухим вином – тим, що було вдома. Я був упевнений, що по мене вишлють машину, і дійсно, за три дні прислали театральний "рафік", привезли до нього. "Ну все гаразд", – думаю, а він: "Що ж ти залишив театр без репертуару?" – "Як, Аркадію Ісааковичу, ви ж мене звільнили". Абсолютно опухлий від пияцтва, від сліз... Просто як дівчина...
– І від сліз?
– Ну, це так – художній образ. Напевно, я не плакав, але дуже багато пив, тому був нетямущим: "Ви ж мене звільнили". Він: "Ну звільнив, але у тебе ж совість якась є? Як ти можеш залишити театр без репертуару?" Для мене таке розуміння совісті, коли тебе звільняють, а ти маєш ще продовжувати працювати, було занадто високим... Ні, там і до цього були ще деякі дзвіночки... Я, наприклад, знав, що він викреслив мою кандидатуру зі списку на поїздку за кордон. "Ти не в курсі, – запитав, – чому з нами в Польщу не їдеш?" Ну, Аркадій Ісаакович – людина суто театральна, суто театральна...
Про Шелеста говорили: "Петро Юхимович вийшли, а паличка їхня стоять"
– Кажуть, у вікопомні часи ваше прізвище іноді спеціально плутали, перекручували, щоб принизити...
– Так, це тут, у Києві. Київ – ну що ж, це сторінка! У мене ж тут потрясіння було, і загалом усе, що я бачив, тьмяніє перед Києвом тих років... Словом, 69-й рік, у Москві Всесоюзний конкурс артистів естради, в Одесі холера. Виїхати звідти можна було тільки через обсервацію, після аналізу. На пароплаві, що стояв біля морського причалу (не пам'ятаю назви, якась більшовицька), людям трубку в одне місце засовували – на бактерії перевіряли.
– Багато зрештою ставало гомосексуалістами...
– Більшість стверджувала, що після такого аналізу розмовляти з медсестрою на "ви" вже неможливо. Якщо бактерій у тебе не було, ще тиждень ти мав там вештатися, і тільки після цього через місто спорожніле везли в аеропорт... Словом, коли з Карцевим та Ільченком ми поїхали в Ростов (перед цим звільнившись від Райкіна), звісно, ніхто нас не знав. Виступали в райцентрах, якихось селах... На афішах писали: "Артисти, які працювали з Райкіним"... Ну а як же народ закликати? Ніхто не приходив, але коли повернулися в Ростов (а напередодні ми записали там на телебаченні інтерв'ю), побачили супераншлаг! Ламали зал, міськком партії тут же спробував спокусити нас квартирою...
– Ого!
– Там Провоторов такий був – усе вмовляв переїхати з Одеси в Ростов...
За кілька днів утрьох: Карцев, Ільченко і я – вилітаємо до Москви, на конкурс артистів естради. Чим ми відрізнялися від інших артистів? Дімо, ось чим?
– Обличчями?
– Ні. Конкурс проводили у три етапи, і в кожному у нас був новий репертуар. Усі, хто пройшов до другого туру, повторювали те саме, що показували в першому, а якщо йшли далі – з тією-таки програмою виступали в третьому. Ніхріна! У нас усі три тури були абсолютно різні, виконували вже такі мініатюри, як "Авас"... Зрозуміло, ми не могли змагатися з Кокоріним, який читав "Листи Леніну". Він летів попереду всіх і посів абсолютне перше місце.
– Вишуканий гумор!
– Ну так. Іван Любезнов, голова журі, народний артист Радянського Союзу, руками розводив: "Що я можу зробити – він читає "Листи Леніну"? Без помилок!". Де зараз Кокорін? Де Ленін? Обидва зникли – один раніше, інший пізніше, а ми, посівши друге, тобто майже перше місце, повернулися до Одеси, і нас тут же викликали до Києва.
У готель приїхав директор "Укрконцерту" і сказав: "Товаришу Жеманюцький, хотів поговорити саме з вами. Я знаю, що ваші підопічні Карченко та Ільцев – талановиті хлопці, але я зараз розповім вам одну річ. Із програми святкового концерту Петро Юхимович Шелест особисто викреслив (хай не образяться вони на мене за це на тому світі! – М. Ж.) Тимошенка і Березіна і вставив ваших підопічних Карченка та Ільцева". Цей начальник говорив саме так, а мене називав лише Жеманюцьким. Йому було байдуже до прізвищ, необхідність запам'ятовувати їх його принижувала.
– Голова теж була забита "Листами Леніну"?
– Ні, він мислив державно. "Ви навіть не уявляєте, – сказав, – що це означає". Я боязко запитав: "Що?". – "А те, що зараз ми їдемо з вами до мене в кабінет, я даю вам карту міста Києва, олівець, і ось куди ви їм тикнете, там, у будь-якому місці, у вас буде квартира. У всіх трьох". Ось що означало: "Він викреслив...". Тоді ж ходив такий вислів: "Петро Юхимович вийшли, а паличка їхня стоять". Це була дика спокуса, і яке ж щастя, що ми встояли! Тільки завдяки Віті Ільченку, – я не настільки вольовий! – але все одно ми не уявляли собі, як можна жити в Києві одеситам із нашим гумором. За тієї влади нас одразу б усіх перемололи.
– І ви відмовилися?
– Відмовилися. І хто, скажи, потім приїздив до нас приймати наші програми?
– Напевно, худрада?
– Віккерс і Каневський (автори більшості мініатюр Тарапуньки і Штепселя. – ГОРДОН)... Прибували у складі комісії, ми читали їм свій репертуар, щоправда, ніхто на них не ображається. Якби ми жили в Києві, теж, напевно, їздили б із тією самою метою в Ужгород або в Миколаїв, але це шлях деградації – приймати у когось концертну програму, а потім говорити: "Мішо, ну я ж не міг сказати... Я мав... ти ж знаєш, на що йдеш? Ну що ти вдаєш, ніби не розумієш?" Я був у кращому становищі, тому що просто створював, а вони – у гіршому: їм це треба було викреслювати... Супроводжувати чиновників, пояснювати щось хлопцям – усе це дуже непросто.
Потім ми із Черкаським поїхали до Міністерства культури до Києва. Він був начальником управління культури в Одесі, а я – автором. "Михайле, – попередив він, – ти навіть не уявляєш, до якої людини ми їдемо... Він так радіє: "Ось я був у Донецьку – зарізав програму, у Львові зарізав, в Одесі, ще десь". Я запитую: "Але хоч десь ти дозволив?", а він: "Ні, зарізав усюди". Зараз ми до нього прямуємо, тому давай там буду розмовляти я, а ти мовчи".
Я не пам'ятаю прізвища цієї людини – як завжди, якась бліда, борошниста, скоцюрблена, побита мішками, побита тисячу разів палицями істота, зникла сьогодні намертво... Звичайно, він мав нас зарізати, але, як каже зараз Рома (я вже це не пам'ятаю!), у нашого Віті Ільченка була щаслива особливість: він міг прочитати найгостріші речі так тупо, що вони набували абсолютно радянського сенсу. (Це потім, коли ми починали їх розігрувати, чиновники спохвачувалися)... Ну ось і все. Більше про минуле я не хочу говорити, бо вважаю, ще не час.
Брежнєв скопував щось під деревом, а на ньому висів магнітофон із моїми записами
– Михайле Михайловичу, а це правда, що ваші записи навіть у Брежнєва були?
– Кажуть, так.
– Знову-таки, якщо вірити чуткам, вас тому за радянської влади не посадили, що вас підтримували деякі могутні члени Політбюро...
– Точніше, їхні водії!
– Проте я чув, що ви їздили додому до Підгорного та до Полянського...
– До нашого з вами Підгорного їздив (це був останній його рік при владі). Мені подзвонили, запитали, чи зможу приїхати до голови Президії Верховної Ради СРСР Миколи Вікторовича Підгорного в гості... Зрозуміло, я погодився. За мною прибув зять Підгорного на вагонного виду "мерседесі" – подарунку Аденауера – і доправив до тестя на вулицю Толстого. Микола Вікторович жив у квартирі із 16 кімнат, куди входив навіть готельний номер. Там я вперше побачив квадрофонічну систему, кольоровий телевізор – подарунок Насера. Після екскурсії мене запросили до столу. Пригощали поросям із гречаною кашею, кожна крупинка якої була міліметрів по 10.
Ось тут уже із глибини квартири виринув Підгорний і попросив щось почитати. Я почав, він перервав: "А гостріше щось є?" Я йому про міністра м'ясомолочної промисловості, а він: "А ще гостріше?" – "Миколо Вікторовичу, – кажу, – я ж не дисидент, інакше мене б давно посадили". Пішов Підгорний так само раптово, як і ввійшов. Я збирався попросити у нього допомогти мені хоч щось видати, його дочці-офтальмологині сказав, що у мене були питання... Вона зітхнула: "Нічого він тобі не зробить. Сиди, їж..."
– У Підгорного був тоді, здається, конфлікт із Брежнєвим...
– Так, тому він, очевидно, хотів, щоб я лоскотав його втомлені нерви. От і зрозумій тут, хто перший антипорадник – він чи я.
А що таке Володя Висоцький? На чому ми трималися? (Я кажу: "Ми", але не порівнюю. Або порівнюю – не має значення, і не треба мене на цьому ловити). Плівки з Володиними піснями слухали водії, і Брежнєву дав їх шофер. Мені хто про це розповів? Полянський, член Політбюро ЦК КПРС.
Тоді ж багато наших хлопців одружилися з дочками: Сашко Філіпенко, Міша Філіпов, Ваня Диховічний... Час від часу, перебуваючи в абсолютно безвихідному становищі, я говорив: "Сашенько, ну допоможи чимось – Зімянін же із ідеології". А Ваня Диховічний – той сам пропонував: "Давай, Мішо, влаштую тобі рандеву, прийме тебе Полянський". (У мене тоді було питання щодо квартири, як прописатися в Москві).
Ой, це зараз ми звикли, що охорона в усіх, а тоді у Полянського я її вперше побачив: пушки під пахвами... Увійшов у кабінет, він розклав переді мною карту Радянського Союзу... "Михайле, – сказав, – я вас дуже люблю. Сатиру ми маємо піднімати, але що ви дурницями займаєтеся? Ґудзиком якимось (цю розповідь Райкін якраз тоді виконував). Тут, бачите, хліба немає, там – м'яса, тут – води" ...
– Це він вам говорив?
– Ну так, пояснював, що тут жерти нічого, а на цілині урожай зібрали, і тепер він гниє. Ось, мовляв, країна яка! Вони, між іншим, завжди так кажуть. Коли я бачу великого начальника, наперед знаю, що скаже він із докором: "Нам сатира потрібна конче, але чому ви за дрібниці хапається, коли он що діється?!"
Вони ж увесь час: "Е-ех! Якби ви знали!" Але що саме, мовчать. Тому у мене зараз дуже великі надії на Україну, і нехай тут такий самий бардак, як і всюди, але хоча б почали про все говорити. Я, коли дивився недавно круглий стіл на чолі з Ющенком, коли слухав його й інших, відчував, що розумні люди зібралися, а головне, бачив і чув, що відбувається. Адже тоді була розмова тільки про те, що "ви не знаєте...". Мовляв, якби знали, повісилися б...
– Ви хоч попросили Полянського вам допомогти?
– Та ні. Звичайно, у мене була із собою заява, але я не міг її подати, не міг навіть вклинитися в його державний монолог. 45 хвилин поспіль він говорив мені самі компліменти – як ти. "Михайле Михайловичу, – сказав (він називав мене суворо за паспортом), – ви не уявляєте, але ваші записи всюди. У Брежнєва є, у Біляка". Не пам'ятаю, хто це...
– Перший секретар Словацької компартії...
– "Леонід Ілліч щось під деревом скопував, а на ньому висів магнітофон із вашим записом", – це мені Полянський сказав. Тоді ще магнітофони, які можна повісити на гілку, були рідкістю. "Ви талант, ось тільки дрібниці це все, звичайно, – сатира нам має допомагати"...
...Не замовкав він години півтори – я слухав і слова не міг вставити. По-перше, із ввічливості, а по-друге, людина не давала мені вступити. Я вже й про заяву забув, аж ось пролунав дзвінок. Він: "Що там?"
– Черговий голод?
– Полянський телефоном: "Тут у мене якраз знаменитий сатирик сидить. Я почуваюся чудово. І він почувається прекрасно". І до мене: "Ось, Михайле, і все, на жаль. Будьте здорові" і якось під попочку, під попочку... Так разом зі своєю заявою я і викотився – окрилений і страшенно задоволений.
КДБ не розумів, як Баришніков міг утекти із Союзу, – він же щойно отримав "Волгу"
– Не виникло запаморочення від того, що сам Брежнєв, скопуючи щось під деревом, слухає ваші записи?
– Але нічим же не можна було скористатися, ну ніяк! За якихось кілька днів мене викликали до Спілки письменників і мало не посадили в тюрягу. Словом, їхня протекція не мала жодного значення.
– Ви говорили про голод, а у вас були такі ситуації, коли самі не їли досита, – елементарно не вистачало продуктів?
– Дімо, це тривало пів життя.
– Як?
– Та що ж я такий старий?! (Емоційно). До бісової матері! Але якщо подумати, продуктів не вистачало від мого народження до закінчення інституту. У порту я працював вісім років – із них три-чотири роки оладки зі сметаною в портовій їдальні другої ділянки були для мене найбажанішими ласощами. Потім, коли пішли апельсини, коли якісь розвантажували горішки, ми їх крали і їли. Жерли до проносу дикого, просто до розриву, і все це – на тлі голоду.
Я припинив голодувати, почав уже харчуватися нормально, коли вступив до Вищого ордену Бойового червоного прапора та ордену "Знак Пошани" військово-політичної академії бронетанкових провінціалів при театрі мініатюр, коли почав працювати завідувачем літературної частини. Коли ж пішов перший гонорар за виставу "Світлофор", я став не просто людиною, а багатою людиною. Чи багато тоді отримував? 1200 рублів на місяць. Авторських!
– Казкові гроші!
– І це після того, як у порту працював за 84–85 ре.
– Для багатьох ви втілюєте образ класичного єврея. Доводиться іноді чути, що антисемітизм підігрівають самі семіти – ви з цим згодні?
– Антисемітизм – це щось дуже хворе... Не можу говорити про всіх євреїв – вони теж різні, але, звичайно, під тиском обставин у цих людей століттями вироблялися малопривабливі риси. Ми маємо розуміти: не все тримається на міфології – є й реальні передумови. Ішло це від специфічного розвитку з-під поли, з-під каблука. Ось я подумав зараз, що рослина, яка пробивається крізь асфальт і крізь щілини, має скорчений вигляд – звідки у неї візьметься вільний аристократичний стовбур?
Так, коли ти вільно, нічого не боячись, ростеш в Англії, коли у тебе пращури, нащадки, замок і кілька поколінь тягнуться догори, око радує прекрасне дерево, а тут усе вичавлювали, тому ображатися на євреїв не треба. Потрібно просто зрозуміти, як відбувався розвиток, звідки ось ця жахлива вивернутість, спритність і прагнення провернути щось за короткий період, поки не спіймали. І ось ти біжиш, поки не схопили, і маєш встигнути і написати, і вимовити, і ще щось зробити, і марнославство з'являється нездорове.
Насправді, Дімо, тут нема чим пишатися, а багато хто, так виходить, ніс догори: "Ми пишаємося... Стільки-то професорів, стільки-то академіків, стільки-то композиторів на душу населення"... Зрозуміло, це дратує інших людей, ображає. Ми маємо бути на рівних, не випинати свою винятковість, якої, може, й немає... В Ізраїлі, наприклад, ми її, цю винятковість, щось не бачимо – вона виникає саме там, де утиски були. Не треба намагатися цим торгувати. Недобре. Мені так здається...
– Якби я працював у КДБ і обіймав там високу посаду, напевно, спробував би вас завербувати. До вас із такими пропозиціями зверталися?
– Ти все про минуле мене запитуєш... Ні, це неможливо!
– Таке минуле часто тягнеться в сьогодення – це відбувається у багатьох...
– Звичайно ж, вербували, до того ж чомусь не в інституті чи не на кафедрі, а в комірчині у двірнички баби Даші на Комсомольській, 133. Там жив кадебіст, і мене туди викликали. Викручувався я, як тільки міг. Вивернувся: мовляв, негідний, нічого ще не розумію. Ще раз намагалися звабити (мабуть, це був останній "привід" у КДБ), коли втік Міша Баришніков. Вони мене викликали і вмовляли написати лист, щоб знаменитий танцівник повернувся. Я белькотів: "Він не знає мого почерку – як він зрозуміє, чи я цей лист написав?"
– Під дурня косили?
– Під дурня. Загалом вони побачили, з ким справу мають, і... відпустили. Не було, напевно, завдання ламати мене через коліно – я вже був відомим автором, мене передавали один одному на плівках, але довелося відповідати на ці запитання, вислуховувати... Треба було бачити їхнє здивування: "Ех, Баришніков... Як же він міг утекти – щойно отримав "Волгу"?" Машину кольору "біла ніч", як зараз пам'ятаю. "Як це він, як це він?.. На управління культури дали три штуки, йому не дісталося. Ми спеціально виклопотали, допомогли... Знали, що у нього якісь настрої назрівають"...
– Невдячна сволота!
– Невдячна! У них у голові не вкладалося: як же він міг утекти?
Що ми без жінок? Навіщо нам без них успіх?
– Коли пів Одеси знялося з обжитих місць, коли один за одним почали виїжджати близькі друзі, вам не хотілося наслідувати їхній приклад?
– Ні. Абсолютно. Було прикро, але що я міг зробити?
– Чи не хотіли втрачати глядача?
– Ні, про це я навіть не думав. Просто, Дімо, уявив собі, як до американської дівчини підійду. Ну хто я там такий? Бр-р-р! Так чітко розумієш, яке лайно ти сам, у яке лайно занурюєш її і кому взагалі потрібен. Ось що найголовніше! Хто я, про що і як можу пожартувати, де знайти той блиск, який тоді вже мені був притаманний? Адже я непогано знав мову, когось я міг підкорити, і тут раптом позбавити мене найголовнішого? Кинути туди, де я пуерториканець? Без спеціальності, без мови, без мізків... Знову в п'ятирічний вік, знову все спочатку?
І знаєш, виявилося, що я мав рацію, – це справді стало головною проблемою. Діти, які вже там виросли, її не відчули, а от молоді хлопці, які туди приїхали... Дружини їх покидали. Відразу звалили, тому що попит величезний. Не всі, звичайно, – я узагальнюю суто художньо, для гумору – але більшість красунь вони там втратили миттєво. І пішли тинятися: ні грошей, ні мови... Ні лиску, ні костюма, ні фігури – нічого...
А що ми без жінок? Навіщо нам без них успіх? Навіщо успіх? Який стимул піднятися, якщо ти без жінки, якщо за тобою немає оплесків? Ось якщо обріс долоньками жіночими, якщо їх багато, можеш пишатися. Вони на вітрі ляскають, тебе погладжують, але – тільки коли ти вже виріс. Це ті самі оплески, просто за відсутності публіки.
– Думаю, у вас часто були, та й зараз, напевно, трапляються депресії, коли хочеться тупо замкнутися і пити, пити, пити...
– Так (киває головою), нескінченні депресії...
– Що ж у такі моменти ви п'єте?
– Ну що про це розповідати, скаржитися? Я все вивалюю вдома дружині – вона вже ледве дихає. "Що цього разу?" – запитує. Коли вона мені радить: "Думай про добре", я закриваюся, намагаюся думати, але де його, по-перше, знайти, а по-друге, як про нього думати? Сиджу-сиджу... Нарешті вниз збігаю: "Здається, я подумав про добре"... Потім знову: "Ні, ще ні!"... Словом, у мене це все не виходить, а під час депресій... Ні, я не п'ю, на жаль, а тільки якось переживаю. Загалом, головне, Дмитре, сідати за стіл і писати, писати... Потім зібрати своїх друзів десь у клубі одеситів...
– ...і читати?
– Так, і прочитати їм. І раптом такий кайф, такий рев!.. Ось сидить людина в горі, у сльозах, пише, скаржиться, а коли читає, виявляється, що це страшенно смішно. Регоче народ, просто вмирає, і ти думаєш: "Як це вийшло? Що за глузівник Господь Бог, який усі твої сльози перетворює на шалений регіт?" Просто прикро буває. Потім починаєш собою пишатися... Коли один підходить, каже: "Геній!", другий, і ти розправляєш груди: чорт забирай!..
– Відчуваєш, що в їхніх словах щось є...
– Думаєш: "Хлопці, чим відповісти на це? Тільки почервоніти", але я щасливий – ось і все. Звичайно, я не можу зараз в інтерв'ю витрачати те, що хочу дати на концерті: сподіваюся, глядачі обов'язково це побачать. Я записав у Москві авторський вечір, і я ще запишу – можливо, навіть в Україні, щоб у квартири безоплатно, без квитка прийшов новий репертуар. Це гідне того, щоб люди подивилися, – усі ми дістанемо кайф.
– Наприкінці 80-х, коли натхненні перебудовою газети почали вже писати про все, я потворно, нахабно – досі не можу собі цього пробачити! – сказав вам, що, на мій погляд, ви перебуваєте у кризі. Ви підтвердили: "Так. У повному лайні!" Перебільшили?
– (Усміхається). Зазвичай я із задоволенням такі речі підхоплюю...
– Пококетували?
– Так, пококетував. Криза була відчутною, мабуть, десь зовні, а всередині у мене її не було. Просто, знаючи, що люди дуже люблять борців за справедливість, намагався відповідати, але боровся не я – талант мій боровся. Це він тягнув мене весь час за собою на мотузці, як собака, що відчув волю, а сам я ніколи не був ні борцем, ні політиком. Коли зникла радянська влада, мені так добре стало, так добре! Так, я не відразу намацав, про що говорити, але зараз знаю...
– Михайло Задорнов сказав мені, що, на його думку, перебудову в Радянському Союзі зробив не Горбачов, а Солженіцин, Жванецький, Висоцький та Окуджава. Ви з цим згодні?
– Звичайно ж, ні – ну чому я маю погоджуватися з тим, що говорить Міша Задорнов? Ми конкуренти, хоча, зрозуміло, дуже приємно чути це зі слів Михайла. Михайло Миколайович –молодець, набрав висоту... Йому ще допомагає, що він усе-таки свій, розумієш? Я не можу говорити: "Ми, росіяни, найрозумніші" – мені тут же наб'ють пику, хоча, можливо, це правда... Просто за слово "ми" ...
– Треба ж совість мати, еге ж?
– Так, і рано чи пізно або ті, або інші, але наб'ють, тому доводиться мовчати. Хоча я, можливо, так і думаю, але не вголос. А він молодець, ріже в очі: "Американці дурні!" Може, так і є, але я не наважуюся таке сказати, ну немає у мене фактів, які повністю підтверджують цю теорію. Навпаки, якщо судити за технологіями і кількістю винаходів... І всі наші чомусь туди тікають...
– А не вони – сюди...
– Чому ж вони, вчені, потоком до дурнів пруться, покидавши метрики свої, звання? Спортсмени, забувши про масовість, теж за океан милять шиї. Ну, мабуть, раз туди біжать, а сюди – поки ні, виходить, серед дурнів жити легше...
Правду кажучи, Міша ризиковано говорить, а я – стримано, обережно, хоча, думаю, ми – тобто я, Володимир Семенович, Булат Шалвович – лунали і, найголовніше, стали популярними. Люди ж самі ці записи поширювали... Звичайно, величезна кількість плівок відіграла величезну роль. Те, що сьогодні я говорив у Москві, завтра опинялося у Владивостоці. Як? Не знаю.
– КДБ, очевидно, записував, і він же поширював...
– Можливо (задумливо), можливо... Вітя Шендерович одного разу розповідав, як уперше мене почув. Десь на пляжі стояла юрба людей, посередині магнітофон, і звідти мій голос. В Одесі тоді пройдеш біля паркану – звідти мій голос. І у Володі Висоцького було так само, все розходилося колами...
У "Жигулях" сиділа гола жінка. Виявилося, Марина Владі
– Ви з ним зустрічалися, з Володимиром Семеновичем?
– Аякже. Ой, нещодавно в Одесі на День Незалежності України новий губернатор Плачков (дуже симпатичний такий) проводив вітрильну регату, і раптом покликали мене. До того два місяці сидів – ніхто нікуди, хоча знали, що я в місті. Навіть став турбуватися: чого це не кличуть? Правда, в Одесі час від часу це буває – там немає пророків у своїй вітчизні. Там плюють: є хтось, немає... Навіть у репортажі іноді почуєш: заїжджий сатирик, тому мені нічого не залишається, окрім як тихенько боротися за існування.
Так ось, заїжджого сатирика запросили як весільного генерала на відкриття вітрильної регати, і там, стоячи біля губернатора, я зустрів директора заводу "Промзв'язок". Є такий в Одесі – не знаю, що вони випускають. Чим цей завод прославився? Тим, що років 20 тому... Коли помер Володимир Семенович?
– У 80-му році...
– Ага, отже, 27–28 років тому у нас там мав відбутися концерт в обідню перерву, а напередодні до Одеси прийшов пароплав "Грузія". У його капітана Гарагуля на борту часто гостювали відомі люди. Як він це робив? Писав заяву: "Каюта "люкс" протікає, потребує ремонту. Прохання вивести її з продажу". Радянська влада була гарною тим, що плювала на всілякі дрібні грошові негаразди, тому папір підмахували без зайвих запитань, а там увесь час плавали. І от у цій каюті "люкс", яка нібито протікала, чи то з Батумі, чи то із Тбілісі прибули Марина Владі і Володимир Висоцький. Напередодні вони дали мені телеграму, що хочуть зі мною побачитися, а я був тоді грішний: значився режисером Московського державного мюзикл-холу. Як я туди потрапив?
– За жіночою лінією...
– Ні. Чесно кажучи, мене просто рятували. Були якісь чергові неприємності, я займався чимось сумнівним, і Ролан Биков (він був художнім керівником, головним режисером) узяв мене туди на роботу, щоб якось уберегти. Так, час був важкий...
У Висоцького ж була в той час думка зробити російсько-французьку програму "Москва – Париж": "Мішо, я співаю і розмовляю російською, Марина – французькою. Ми обоє на сцені – ведемо концерт. Московський мюзикл-хол часто грає в Москві – ну що може бути кращим?" Чудова ідея! Він запитав: "Де можна вас послухати?" – "Завтра ми: Карцев, Ільченко і я – виступаємо в обідню перерву на заводі "Промзв'язок".
Привіз їх Олег, друг... Справжні друзі Висоцького сьогодні не говорять нічого. Я ось навіть прізвище цього хлопця забув – знаю тільки: альпініст, спортсмен, зараз живе в Лондоні. Під'їжджають "Жигулі", Олег за кермом, а поруч гола, як я бачив, жінка. Виявилося, Марина Владі... У ті дні спека стояла неймовірна, і вона була якось роздягнена...
– До непристойності чи в межах?
– У межах, але французькі межі – не наші, і тому на заводі "Промзв'язок" їй виділили плащ-намет, щоб сховалася. Ажіотаж піднявся страшний: Висоцький із Мариною Владі в залі червоного куточка. Можна знепритомніти?
– Можна!
– Дирекція заводу, обком партії – усі навколо них носилися, ну як біля шампурів на грилі. Марина вже сидить, а в залі суєта, всі ходять, як у мавзолеї, колами... Це ж радянські часи, тоді люди не бачили зірок, тим більше таких, як Марина Владі. Уяви: французькі фільми, її перший чоловік Роберт Оссейн... Рух не припинявся, поки Володя не попросив: "Дайте ж подивитися, ну будь ласка, я вас дуже прошу". Словом, всі розсілися, і ми зіграли.
Це була одна з пам'ятних зустрічей. Неприємні слова – пам'ятна зустріч, але ти мене сам змушуєш. Мені здається, я вже багато говорю. Ні?
– Ви чудово говорите, не замовкайте, будь ласка...
– Ні, я все-таки буду мовчати. Не хочу виявитися нудним – для мене це найстрашніше. Можна бути трагічним, комічним, хворим, навіть мовчазним – тільки не нудним. Якщо хтось, навіть мама, казав: "Нудно з тобою", для мене це було найстрашніше.
Мій джип точно знайшли, а ось кому повернули, сказати не можу
– Михайле Михайловичу, а коли з'явилися нові росіяни, вони викликали ваш інтерес як персонажі? Вам доводилося спілкуватися з людьми, які були вашими шанувальниками, а потім у них з'явилася купа грошей і вони почали ними смітити, стали вас запрошувати?
– Якщо дозволиш, я не буду на це запитання відповідати – воно не здається мені цікавим. Ти, до речі, зауважив, що нам зараз показують на телеекрані? Ось у Лівані відбулася війна, а у мене цілковите відчуття, що триває якесь шоу, розкручене на весь світ. Досить криваві фільми, які зараз ідуть, привчили нас дивитися на трупи і кров, ми не відводимо очей, коли щось падає, вибухає і після цього купа народу залишається лежати, а їх витягують, тягнуть...
На війну дивишся, як на картинку: те саме телебачення, ті самі майже титри, тільки все вже по-справжньому. Публіка ж, як на футбольному матчі, сидить: одні вболівають за цих, інші – за тих. Ось я і кажу: нас довели до такого стану за допомогою Голлівуду, цієї фабрики мрій. Кінотеатри збирають величезні зали, де люди з попкорном дивляться ті самі вибухи, ті самі постріли, тих самих убитих... Точно так само ми зараз дивимося живу війну, справжню. Що потрібно, щоб ти прийшов до тями? Щоб куля, не дай Боже, влучила просто в тебе? Але ти будеш мучитися, а решта ось так само, з цікавістю, дивитиметься на твої судоми.
Ось у який дивний час ми потрапили, який плавний перехід вийшов.
(Пауза). Та плював я на нових росіян – вони вже мені нецікаві! Вони справді нічого собою не являють. І раніше не являли, але зараз уже і порода трішки інша. Усе-таки пити, здається, стали значно менше. Якась мета у людей з'явилася: або бажання заробити, або можливість, або вже заробляння – те, що не припускає спиртного.
У людині, якщо вона чимось керує, якщо у неї є капітал, якесь дивне ставлення до мене прорізалося – я раптом виявив, що дуже багаті люди мене не кличуть, я їм не до вподоби. Їм подавай знайомих артистів...
– ... Діму Білана...
– ...так. Усе якесь примітивне таке, що співає. Навшпиньки, ніжечки, ручечки (я і сам із задоволенням дивлюся на дівчаток, які співають). Усе якось спростилося, здається. Прекрасно розумію, що до чого, і мені не прикро говорити про те, що зараз відбувається, але за зміст публіка платити не згодна. Немає його – і не треба, чорт із ним, і автор, зрозуміло, нічого за нього не отримує.
Таке відчуття, що зараз усі щось дуже виснажливе роблять, тому хочуть швидко-швидко відпочити, звільнитися. Я пам'ятаю час, коли робили щось необтяжливе, таке, після чого не треба було відпочивати. Тепер усі втомлюються... "Михайле Михайловичу, – кажуть, – та не треба про це думати". Тому я теж припинив їм постачати зміст, і все-таки хочеться, якщо вже говорити, то розумніше трішки... Мені здається, тут можна знайти вдале поєднання, але я дуже боюся, що сьогоднішнє життя, коли ми дивимося на справжню війну і сприймаємо її як художній фільм, змусить у мистецтві шукати безтурботності...
Не знаю, як для тебе, а для мене, наприклад, і в розвазі має бути сенс. Коли ти запрошуєш людей на інтерв'ю, тобі ж хочеться, щоб він був. Ось і читачі, вдивляючись у мої відповіді, намагаються його вловити, і я хочу дати їм щось путнє...
На жаль, сенс зараз опинився в резервації. Ми якось ховаємося у свою раковину, а де потім опинимося? Утім, мені не хочеться нікого повчати. Думаю, це явище, пов'язане з надлишком крові і пострілів, тому крен намітився в розваги. З огляду на те, що життя стало занадто суворим, у мистецтві всі хочуть відпочити, виїхати ніби за місто... У мозку молоточком стукає: "Вимкни, вимкни... Ми розслабляємося. Нехай вони приїдуть, розсмішать... Гайда розслаблятися".
– Одна річ дивитися жахи по телебаченню, а інша – коли вони відбуваються з тобою. Пам'ятаю, років п'ять тому ми дивилися з Левом Дуровим новини, і раптом диктор повідомив, що у Михайла Жванецького викрали Mercedes, а його самого побили. Дурову стало зле, зі злості він сказав: "Ну не можна в Росії їздити на Mercedes!" Коли стався напад, у вас виникла така сама думка?
– Дімо, я інженер і все життя мріяв їздити на Mercedes – для мене це втілення прекрасної машини. (Емоційно). Якого ж біса? Я що, не гідний цієї марки? Чи все-таки гідний? На чому їздити в Росії? Не хочеш, щоб заздрили? Отже, ніколи не лягай у ліжко із красивою жінкою, а я все життя мріяв про красиву жінку, мріяв про цю машину. Мріяв, домігся, і тут же дістав по мізках... (Пауза). Ну нічого, я це пережив.
(Емоційно). Що означає не висовуйся? Заради чого? Раніше у мене були "Жигулі", і ось нарешті з'явилася машина, про яку мріяв. Не дали поїздити? Нічого страшного: наступний за мною їде вже на Rolls-Royce, той, хто за ним, – на Bentley... Що далі в часі і що далі від мене за відстанню, то кращі автомобілі.
– Вам не здавалося, що це відбувається не з вами?
– Ні, зі мною – я це відчував.
– Свого часу ви писали, що ваш джип знайшли і повернули, що Путін розпорядився...
– (Перебиває). Розшукали в одній із закавказьких республік – це мені міністр внутрішніх справ сказав, – але в такому високому гаражі! Він повідомив: "Наші навіть сфотографували цю машину, але до виборів краще її не чіпати". Ну а куди вона після виборів поділася, я, якщо чесно, не знаю.
"Комсомолка" написала, що джип знайшли. Ну хто проти? Міша Леонтьєв, якого зараз позбавили можливості в'їжджати в Україну, навіть сказав (не мені, а комусь): "Звичайно, якби я був Жванецьким, і мені б машину повернули". (У нього теж викрали авто). Один я, як очевидець, заявляю, що Mercedes свого так і не побачив, але кому тепер буду скаржитися, якщо газети повідомили, що повний порядок? Тобто розшукали цей джип точно, а от кому повернули, сказати не можу.
Путін сказав: "Приходьте зі мною тренуватися. У Кремль..."
– Кажуть, навіть Путін цікавився у вас долею викраденого автомобіля?
– Це було у Кремлі, на врученні Державної премії. Коли я брав із рук президента нагороду, він раптом запитав: "Машину знайшли?" Потім у журналі "BOSS" з'явилася фотографія, де я стою перед Путіним напівзігнутим. Ну просто прогнувся перед начальством!
– Це що ж, рефлекс?
– Ні, просто президент запитав пошепки, а я погано чую – від усіх динаміків слух у мене ослаб. Ось тебе чую добре – ти говориш голосно...
– Я просто у Вищій школі КДБ не навчався, не знаю, як треба правильно...
– (Усміхається). Путін: "Машину знайшли?" Я: "Що?"... Цей момент спритно сфотографували. Мені сподобалося, що він у мене запитав, повернули Mercedes чи ні... Замість того, щоб мені, мабуть, відповісти. Потім тихенько, ледь ворушачи губами: "Взагалі-то треба знати правила дзюдо, карате". – "А я не знаю". – "Ну то приходьте зі мною тренуватися". Я розгубився, не знаю, жартує він чи ні. Я у Кремлі вперше, а президент там щодня. Запитую: "Куди приходити?" Путін: "Сюди". – "У Кремль, чи що?" Він: "Так, так, так!" Я одразу ж собі уявив, що стою біля воріт у кедах, у білій, підперезаній сорочці – готовий займатися дзюдо. Щоправда, не це головне – потім я ще уявив, що кидаю владу через плече...
Ось така розмова відбулася у нас пошепки. Усі не могли зрозуміти, про що ми говоримо, чому я весь час нагинаюся.
– Я поставлю незручне, напевно, запитання: як ви вважаєте, сьогодні Росія – тоталітарна країна? Доклав Путін зусиль до того, щоб вона такою стала?
– Ти знаєш, я живу у двох країнах: то тут, то там – і, якщо чесно, критично говорити про Росію віддаю перевагу в Росії – у мене є передача "Дежурный по стране" , де я можу собі це дозволити. Країна не тоталітарна, вона авторитарна, але у мене є повне відчуття, що народ сам цього хоче. Якось так вийшло внаслідок експериментів, прокльонів у бік Єльцина, лібералів і демократів...
Бачиш, ти мене сьогодні запитуєш здебільшого про минуле, і в Путіна ідеали з того світу. Ми там виросли, родом звідти, але мені здається, що основна каша вариться десь за його спиною, я думаю, що і сам він не головний. Це просто зручна для всіх фігура – мені, повторюю, так здається.
– Вам ще не наступали на ноги, не били по руках, не говорили: "А ось цього ти не читай... Тут не з'являйся... А цього взагалі не треба..."?
– Думаю, що говорили. Повідомляли: "Ми не можемо, це по телебаченню не піде", не пояснюючи чому. Тут, в Україні, такого не буває?
– На щастя, поки ні!
– Отже, у Києві дихається легше.
(Зітхає). Я зараз скажу не гостру, а дуже просту річ. Ти хочеш говорити про Путіна, а мені потрібно вести програму, яка називається "Дежурный по стране".
– Тому змінимо тему?
– Ну сам подумай: я почну обговорювати з тобою Путіна, і ця передача зійде нанівець, адже в ній я почуваюся досить вільно, і мені кажуть, що вона не зазнає жодних скорочень, тобто виходить поки без цензури. Чому? Тому що якимось неймовірним способом вдається обійти всі підводні камені. Не можна сказати, що мені ця програма байдужа, – я ж хочу, щоб вона була, тому про цю постать, здається, я сказав уже все, що потрібно.
– А знаєте, я теж хочу, щоб ваша програма була, і давайте ми цю тему закриємо...
– (Трохи по-дитячому). Ти мене розумієш?
– Чудово...
– Це до розмови про цензуру: є вона чи ні.
– Звичайно ж, немає, усе чудово!
– Два хитрозаді тут зібралися (сміється)! Д-у-у-же такі хитрі.
– Це насправді сумно...
– Я знав, що ти скористаєшся цією темою і почнеш вичавлювати мене як ганчірку.
Як дивно: Росією весь час блукає фашизм
– Усе, переходимо тепер до України. Коли почалися події на Майдані, про що ви подумали? Вам подобалося те, що тут відбувалося?
– Подобалося. Я бачив людей, бачив народ, чого давно не траплялося. До речі, ти знаєш, у чому різниця між двома країнами? Москва для мене – це осередок театрально-літературного світу, утвореного під час ще минулого життя. Відійшовши від неї, втратили все: Таллінн, Ригу, Київ... Там поки нічого немає: винаходи, мистецтво, література – усе залишилося в Москві. Дивись, усі з України туди їдуть. Сердючка там більше крутиться, Повалій... Люди співають, танцюють...
– І там у них це виходить краще...
– Там просто оцінюють відразу, швидше, хоча в Києві, між іншим, публіка дивовижна. Думаю, що баланс встановиться – центр трішки розійдеться, розмаже, але поки саме в Москві ти відчуваєш биття пульсу... Там уже є культурна Європа: театральний світ, літературний, критичний, театрознавчий, Академія наук... Є, щоправда, й те, що відрізняє її від України з гіршого боку, – чомусь озлоблене населення. "Росія для росіян!"... Ти мені скажи – тут чутно: "Україна для українців!"?
– Майже ні...
– Здавалося б, думка проста, як постоли... Крикни в Ізраїлі: "Ізраїль для євреїв!", у Парижі – "Франція для французів"... Дійсно, скаже кожен, чого це я маю ділитися? Чого вони тут сидять? Чому понаїхали торгувати азербайджанці? А між іншим, щойно їх виганяють, на ринках нікого не залишається і, як колись за радянських часів, зникають продукти. Пам'ятаєш, магазин "Океан" у Москві розгромили – і все зникло, хоча, здавалося б, посадили злодюг. Так ось і тут...
Озлобленість, яка незрозуміло чому виникає, у Росії яскрава, випукла, ти відчуваєш її на собі. Чужі і не чужі, свої і не свої – переслідування відбувається по всьому фронту, і справа вже стосується не тільки євреїв, а всіх. Як дивно: весь час Росією блукає фашизм. Блукає і блукає, тому питання: Путін чи не Путін? – менше мене хвилює.
Володимира Володимировича вважають найкращим варіантом із того, що може бути. Люди, які розумніші за мене у 100 разів і дорожать чимось, кажуть: "Не чіпай! Мовчи! Нехай буде! Ось Янукович з'явився, ми станемо дружити – аби навколо залишалося спокійно". А все тому, що блукає така чорнота – страшна справа. Ну чим це пояснити? Здавалося б, як пощастило російській людині. Прокинулася на бочці з нафтою...
– ...ціна на яку зростає щодня як на дріжджах...
– Товариші, та вона же туди нічого не заливала! Жодних зусиль не доклала, а виявилося – повна бочка: викачуй і сиди. Гроші є? Є! У тебе особисто немає, але у країні – повно. І про що ж говорять люди? Яка була мрія у країни під назвою Радянський Союз! Будемо голодувати, але побудуємо авіаносці...
– ... і заодно комунізм у всьому світі!
– Нікому не спало на думку, що: a) можна не будувати авіаносців і б) можна їх будувати і не голодувати. Ні-і-і, це не гасло, а профанація! Потрібно обов'язково недоїдати і будувати – тоді буде ефектно. Авіаносці – кепські, але коли зляпав на порожній шлунок – це предмет гордості. Нічого немає, а он пливе і стріляє, штани в латках, а все злетіло, і завжди найбільші досягнення у тій галузі, де неможливо перевірити. Звідси чорнота, звідси пошуки величі і бажання жити неодмінно в наддержаві, і це, на жаль, народне відчуття.
"Михаличу, повір мені, – говорить людина, до якої я добре ставлюся, – голодувати буду, а країна має бути великою". Ну який зв'язок між недоїданням і величчю країни? Чому нікому на думку не спадає не голодувати, щоб Росія стала великою? Такі прості речі – і раптом втрачаються. Виходить так: я стверджую, що людина має добре їсти, а він: "Країна має бути великою", і в очах народу його гасло вище.
– Ви говорите зараз не як письменник, а як політик. Багато розумних людей погоріли на тому, що їх покликали в політику, вони пішли туди і пропали. Вас посадами манили?
– Манили, але я не йшов. Востаннє, зовсім недавно, запрошували у Громадську палату.
– Клюнули на цю приманку всі: Ульянов, Пугачова, Захаров... Чому ви відхрещувалися?
– Я, може, і шкодую навіть, що відмовився, але як подумаю, що засідати доведеться... За радянських часів я з такими труднощами вирвався з цих нарад і засідань – просто звідти злиняв. Є там, звичайно, свої плюси: мізки вільні – сидиш собі, хтось говорить... Щоправда, я не був упевнений, що зможу: а) тримати удар і б) терпіти образи, пов'язані з політичною діяльністю.
Ось скажуть мені публічно: "Михайле Михайловичу, а що за жінка з міста Мелітополя пише, що у неї від вас двоє дітей?" – я цього не винесу. Занадто болісно реагую, погано тримаю удар. Сам говорити можу, але сперечатися!..
Дімо, я не вмію переконувати, і, якщо намагаються насідати, мені здається, треба відразу звідти тікати. Гарного нічого не буде там, де починаються вмовляння – обман. Якщо говорять: "Обов'язково купіть, візьміть, ці ліки вам підійдуть, ви вилікуєтеся, щойно... Я пробував, він пробував..." – усе, тікати! І не дай боже пробувати ці ліки, тому що про справжні говорять пошепки: "Ось лежить людина. Ти знаєш, хтось їй пігулки приніс, – вона проковтнула, і стало легше". Це я розумію... Ні, сам переконувати не можу і не люблю, коли переконують мене. Це і перегороджує мені шлях у політику.
Я можу тільки дивуватися, як це: ти хочеш і величі батьківщини, і голодувати? Можу говорити про політику, але не брати участі в ній, не засідати. Мене ж і в Думу запрошували, до того ж особисто Гайдар, а Жириновський досі не пробачив мені відмови. Давно ще раптом приголомшив: "Міністром культури до мене підете?" Я ж іще не знав, хто він такий, думав – антисеміт! Не уявляв, що можна бути антисемітом на трибуні і не бути ним у житті, не розумів, як такі різні речі можуть уживатися в душі однієї людини (і досі, до речі, не розумію). Припустимо, мене запрошують у цю компанію, то що ж – я мушу із трибуни говорити одне, а, відвернувшись, – інше? "Ідемо, Костю, вип'ємо. Ти чув, що я щойно про тебе сказав? І ти серйозно засмутився?"
Заздрю Галкіну! Такі дані – молодий, красивий... Ось дав Бог"
– Мені соромно, коли, скажімо, я голосую, підтримую на виборах мера, а потім дізнаюся про якісь його недобрі справи. От в Одесу прийшов новий мер. Уся міськрада вже давно переметнулася: раніше хвалили того, зараз – цього, – а я один сиджу, і мені соромно, тому що ну як же? Мене люди знають, я розповідав... Нехай це було років шість або вісім тому, але я справді його підтримав і не шкодую про це, а всі вже працюють із наступником. Ось що таке політика! Як я можу в цьому брати участь? Я досі не знаю, як це робиться у житті, – тільки на папері, тому і злиняв...
– Михайлові Жванецькому заздрить багато хто, а вам це відчуття знайоме?
– Звичайно.
– І кому ж заздрите ви?
– Ну, скажімо, бачу я Максика Галкіна – Господи Боже, такі дані! Зовнішністю він привертає до свого гумору і навпаки: гумором – до зовнішності. Ось дав Бог! Ні на чому! То, як Кіркоров співає, то як Алла Борисівна, то Лещенка зображує... Галкін показує всіх – і зал реве, успіх неймовірний. На простих речах... Я, звичайно, заздрю: молодий, красивий. Боже мій, він говорить мені: "Михайле Михайловичу, ви геній". Я йому по-свояцьки: "Максик!", але... заздрю...
Це і серйозно, і несерйозно. Тобі здається: як можна, але в тій самій Юрмалі ми виходимо з ним на одну сцену. Що ти! Я бачив успіх у Райкіна і в Галкіна, пам'ятаю ще свій, і зараз, звичайно, я не можу з ним зрівнятися. На сольному концерті можу ще якось посперечатися, але в збірному він на 10 кроків попереду.
– Жорстокі, однак, слова ви зараз говорите...
– На свою адресу, зауваж, але вибирає публіка, а не я.
– У вас узагалі є комплекси? Ви це за собою помічали?
– Я, якщо чесно, не знаю, що таке комплекси, – розкажи, тоді відповім: помічав чи ні. Ось Гурченко нещодавно сказала (я прочитав): "Жванецький – вільна людина", і вона абсолютно має рацію. Почуття свободи притаманне мені невідомо звідки. Ну які там комплекси? Може, самоїдство, низька самооцінка...
– ... що, до речі, відчувається...
– Назву це "комплекс низької самооцінки". Мені кажуть: "Як ти можеш себе з ними порівнювати? Це ж непорівнянні речі!", але оплески, успіх!.. У тому самому місці, у той самий час...
– Іноді вас можна побачити в компанії Пугачової – вас не бентежить її оточення?
– Бентежить, але вона все-таки зі світу фонограм. Там проблеми зазвичай обговорюють трагічним шепотом: "Він заспівав, а замість пісні – тиша. Я тоді голосно кажу: "Повтори, тебе не чутно. Апаратура відмовила". Або: "Я вступаю, а фонограма запізнюється". Або: "Я ще мовчу, а вона скрипить – "е-е-е!". Моторошні якісь речі!
Взаємини з фонограмою – це страшна справа, скільки таких випадків я сам бачив. Лариса Доліна тільки почала: "Дорогі одесити, дозвольте!.." – і тут буквально на половині слова втикається її пісня. Хтось врубав!
Боюся когось образити, але оточення Алли Борисівни складається з людей, які страждають від неякісних фонограм, тому їм доводиться, переважно пошепки, обговорювати ці проблеми. "Я співаю цю, а вони мені врубили ту"... "Запрошую когось на танець, а тут зовсім інша пісня пішла". Або: "Я теж буду під фонограму – полегшу собі життя".
– Із радянського минулого за вами, напевно, йде безліч страхів. Зараз боїтеся чогось?
– Та майже того самого. Чесно кажучи, любов глядачів була тоді для нас захистом, але, як не дивно, загальні кумири – Висоцький, Окуджава – не мали яскраво вираженого політичного, дисидентського обличчя. Булат Шалвович мав вільний виїзд за кордон, йому телефонували з кабінету Андропова, говорили: "Булате, все гаразд", за Володимира Семеновича клопотала Марина.
Вона говорила мені: "Господи, Мішо! Я підтакувала Брежнєву, я стояла біля нього, поки він був у Парижі, я стала співголовою товариства радянсько-французької дружби...
– ...і членкинею французької Компартії...
– ...я готова на все, тільки щоб Володя міг їздити і я могла їздити". Підходжу до суті: це означає, що популярність не випливає з дисидентства – вона виростає з незалежності. Не може людина на нескінченному запереченні чогось, у конфлікті із владою стати популярною: це важко, тому що народ і влада все-таки завжди єдині.
– А я думав, народ і партія...
– Ні, Дімо (сумно), народ і влада, і, коли була радянська влада, народ її дружно підтримував. Зараз ось за цю владу горою...
– А може, не треба орієнтуватися на народ?
– Ну а ніхто цього і не робить. Людина, яка щось пише, орієнтується на себе, і тільки потім виявляється, що інших це теж хвилює. Озираєшся не на народ – радше на публіку.
11-річний син Митько сказав: "Розумом я в маму, а гумором – у тата"
– Ви, коли пишете, думаєте, сподобається це комусь чи ні, чи просто самовиражаєтеся?
– Самовиражаюся.
– Як колись ви говорили: "Михайле Сергійовичу, а три хвилини у мене є?"
– Ще п'ять хвилин у тебе є, валяй.
– Я наостанок про любов хочу з вами поговорити...
– Був би ти жінкою, нікуди б узагалі не годився. Вимотавши людину, вирішив зайнятися коханням. Ну-ну!
– Якби не жінки, думаю, не було б такого Жванецького, яким ми вас знаємо і любимо...
– Талант, я вважаю, завжди визначається в описі жінки – дуже чітко. Мені, на жаль, доводиться констатувати, що у творчості Висоцького жінок мало, але вони у нього...
– ... з великої літери...
– Пам'ятаєш його посвячення жінці: "Она меня ждет – я лечу к ней"? У Булата теж дам мало – хіба що в романі. Справжні жінки у Чехова, у Толстого (який характер Анна Кареніна!). І мені, якщо щось Бог дав, то це можливість проникнути в суть жінки. У мене такий жанр, що я ніби всередині неї.
– Ви можете сказати, що зрозуміли жінку?
– Ні, я всього лише можу проникнути всередину і звідти вести монолог, своєю рукою писати або її словами говорити.
– Напевно у вас у житті було багато романів. Траплялися ситуації, які лоскотали нерви, коли доводилося або ховатися, або тікати, якщо заставав чоловік?
– Звичайно, особливо в молодості, коли я ще носив морську форму. Ми ж усі були з морем пов'язані... Це я про себе колись сказав: "Вечір зустрічі дружин моряків і студентів вищого морехідного училища дозвольте відкрити". Не хочеться нікого звинувачувати, але моряки йшли в плавання на пів року, тому, звичайно, неподалік паслися ми.
... Жили вони добре. Пам'ятаю, сиджу у якоїсь морської дружини, і її дочка мені каже: "Дядю, а у нас є чашка, вона не б'ється, наш тато привіз сервіз". (Пам'ятаєш, такий перламутровий, нібито небиткий?). Я був такий самий розумний, як вона. "Не може бути!" – говорю. "Не б'ється!" – "Не може бути!" Дівчинка запропонувала: "Хочеш, зараз покажу?" Я кивнув: "Давай!" Вона: блямс! Розбилося до бісової матері!
– Ущент?
– Ущент! Мама влетіла: крик, зойки! Я сиджу, як повний ідіот, який зчепився з дитиною трьох або чотирьох років. Такі ось відвідини морської сім'ї, але іноді траплялися історії серйозніші. Одного разу за мною гналися з ланцюгом. Тоді ворота зачиняли ланцюгом і замком, але того разу вони були відчинені. Ми з господаревою дружиною стояли, розмовляли біля дерева. Ну як тоді розмовляли? Мабуть, обнімалися і не помітили, як з'явився чоловік. Розлючений господар зірвав ланцюг (коли він устиг?), намотав його на руку – і за мною. Господи, я петляв серед дерев як заєць. На моє щастя, я був молодшим і біг швидше...
– Ви знаєте, скільки у вас на сьогодні дітей?
– Не думаю, що комусь це цікаво... Раніше я на цю тему багато жартував, а зараз... Ні, не хочеться...
– Уникаєте відповіді?
– Не уникаю, а сиджу на місці. Просто запитання повз мене.
– Усі, хто близько знає вашу сім'ю, стверджують, що ваш молодший син – дивовижна дитина. Як вам здається, "жванецькі" гени передалися йому у спадок?
– Зараз Митькові 11 років, і він сам сказав: "Розумом я в маму, а гумором – у тата".
– Ну що ж, Михайле Михайловичу, дякую за цю бесіду і побажати хочу одного – свободи. Щоб ніхто ніколи не говорив вам: "А цього читати не треба, а сьогодні не на часі"... Нехай завжди буде ваш час!
– Дякую, я теж цього хочу, а ще хочу, щоб, хай йому грець, якомога менше суєти мене відволікало. Цього літа я дуже добре працював, багато написав, і, по-моєму, це кайф – те, що я зробив: стільки сміху навколо лунало. Мені вже не потрібно зустрічатися з людьми, не потрібно вивчати характери – я цим усе життя займався. Років у 40 прийняв уперше ванну, а своя у мене з'явилася тільки в 60 – як і свій будинок. Тому, якщо пощастить, я ще кілька таких сезонів розраховую сидіти і дивитися на море. Аркуш паперу, ручка, якусь думку зловиш і починаєш писати. Мені навіть байдуже, яку, – сам спосіб мислення такий, що це стає цікавим.
Що ще? Я щасливий, що кожне літо проводжу в Україні. Три-чотири місяці – зовсім немало, це величезний період життя. Усе, що пишу, потім я везу продавати. Коли можна буде продати в Києві, стану пропонувати тут, а поки їду в Москву, тому що там є телебачення, там у мене своя передача і пишу я до того ж російською. Якщо ви тут раптом зовсім скасуєте російську мову, яку я узагалі непогано знаю, мені, звичайно, буде нелегко перевчатися – так само приблизно складно, як підійти в Америці до жінки. Ні, недарма все, від першого до останнього рядка, я створюю тут...
