Звільнений із полону "ДНР" Герасименко: Ніякої стіни. Землю треба повертати, там багато людей у безвихідному становищі чекає на повернення України G

41-річний уродженець Дніпропетровської області, боєць уже розформованого 40-го окремого мотопіхотного батальйону "Кривбас" Микола Герасименко пішов на фронт улітку 2014 року. Пройшов Іловайський та Дебальцевський котли. Дивом вижив. У лютому 2015-го разом зі ще трьома військовими його захопили бойовики "ДНР". Герасименко провів у полоні майже три роки, або рівно 1052 дні. Його звільнили 27 грудня 2017-го разом зі ще 73 полоненими, яких Україні вдалося повернути в межах першого за півтора року великого обміну.

В інтерв'ю виданню "ГОРДОН" Микола Герасименко розповів про тортури в підвалі в російських козаків, про дві невдалі спроби втечі, про чотирьох українських бійців, яких бойовики відмовилися обміняти, про настрої серед сепаратистів і про те, чому, незважаючи ні на що, Україні треба повертати окуповані території.

– Коли ви дізналися про обмін?

– Напередодні почув по їхньому місцевому радіо. Мене тоді в макіївській колонії утримували, на третьому поверсі. Не повірив. Вони точно таке говорили у 2016 році, теж перед Новим роком: мовляв, домовилися всіх на всіх обміняти. І зараз не вірив до останнього, поки нас не привезли до Ужгорода і там я не побачив Ірини Геращенко (перший віце-спікер Верховної Ради, що займається питаннями звільнення полонених. – "ГОРДОН"). Ось тоді зрозумів: обмін точно буде. До того нас півдня у воронці тримали, уже смеркати почало. Звісно, сумніви були, думав, знову зірветься.

– Із чого для вас почався ранок 27 грудня – день звільнення?

– Прокинувся від шуму, до підйому, приблизно о шостій ранку. У колонії підйом був, коли вони виводили на прогулянку своїх на поверх нижче.

– "Своїх"?

– Місцевих засуджених. Тих, хто порушує режим утримання, садять у слідчий ізолятор. А ізолятор під нами був, на другому поверсі. Стукіт, гуркіт – нам усе чути. Відразу прокинувся. Я ночами не дуже досипав, на будь-який шурхіт прокидався або коли спина боліла.

Словом, прокинувся рано-вранці 27-го, темно, нам сказали збиратися і брати тормозки. А які в колонії тормозки, що в нас є? Нічого. А цього дня, виявляється, самі нам тормозок підготували: третина буханця хліба, шматочок масла і риби. Хлопці здивувалися: ого, ціла риба! Але я цієї пайки не взяв.

– Чому?

– Не хотів, я добу без їжі міг протриматися. Віддав сусідові по камері, він до Києва її привіз.

27 грудня 2017-го, військовий аеродром Борисполя під Києвом. Микола Герасименко разом із дружиною Наталією через 1052 дні полону. Фото: Олександр Хоменко / depo.ua

– Що взяли із собою в Київ із того, що нажили за три роки полону?

– Листи і книги, які дружина надсилала, речі, які волонтери передавали (дещо доходило). А теплі речі, зубну щітку й мило залишив хлопцям, яких не забрали на обмін. Попросив охоронця передати це Глондару і Пантюшенку, вони через стінку в сусідній камері були (кіровоградський спецпризначенець Сергій Глондар потрапив у полон бойовиків "ДНР" у лютому 2015-го біля Дебальцевого. Танкіста Богдана Пантюшенка взяли в полон 18 січня 2015 року під час бою в селищі Спартак, неподалік від донецького аеропорту. – "ГОРДОН").

– Про те, що Глондара і Пантюшенка не обміняють, стало відомо вже в колонії?

– Так, ми вже там знали. Коли по радіо сказали про обмін, почали обхід по камерах. Відчинили наші двері і сказали: мовляв, так і так, буде обмін, готуйтеся. А я уточнювати почав, тому що вони загалом говорили. Мене його "загалом" не влаштовувало. Ну, характер у мене такий. Насторожувало, що не всіх наших хлопців повезуть. Він у відповідь: "Уся ваша камера підпадає під обмін".

– Із ким ви були в камері?

– Із Санею Олійником і Сашею Лазаренком. До цього був у камері із Глондарем і Пантюшенком, поки мене в одиночну камеру не відселили. Хлопці питають: "Хто у вас їде?". "Начебто всі, – кажу. – А у вас?". Вони відповідають: "Ну, ми залишаємося удвох, один їде". Засмутилися, звісно.

– Ви розумієте, чому бойовики досі не занесли до списку чотирьох українських військовополонених – Сергія Глондара, Олександра Корінькова, Богдана Пантюшенка і Романа Савкова, яких більше ніж три роки утримують у полоні?

– Розумію. Підстрахуватися, щоб був ще "обмінний фонд". Чому саме їх залишили, точно сказати не можу. Підозрював, що й мене теж в останній момент не обміняють. Чомусь мені так здавалося.

– Знаю, що найтяжче зі здоров'ям у Романа Савкова, йому кілька разів на день інсулін колють.

– Я б не сказав, що в інших нормально зі здоров'ям. Усім важко, тримаються насилу. Савков дуже схуд, у нього цукор підвищений. Коли з колонії на обмін забирали, основну масу хлопців у перший воронок завантажили. Я потрапив у другий воронок. Біля машини стояв, як мені здалося, їхній МДБшник. Він із головним лікарем колонії говорив. Я чув їхню розмову: "Поки Савкова не вилікуєш, ми його міняти не будемо". А лікар відповів: "Я його вже не вилікую". Вони дотягли хлопчину до такого стану. Наскільки я чув, Савкова в санчастину для обстеження знесиленого виносили на ношах.

Коли летіли до Харкова на вертольоті, я скористався моментом і звернувся до президента Порошенка з проханням якнайшвидше надати допомогу і прискорити наступний обмін. Він сказав, що будуть вирішувати. І коли до Києва на літаку летіли, Ірину Геращенко просив, нагадував. Будь-якими шляхами, але треба хлопців витягувати.

Кіровоградські спецпризначенці Сергій Глондар і Олександр Коріньков потрапили в полон 16 лютого 2015-го біля Дебальцевого. Танкіста Богдана Пантюшенка взяли в полон 18 січня 2015 року під час бою в селищі Спартак, неподалік від донецького аеропорту. Усі троє досі перебувають у полоні "ДНР". Фото: Катя Глондар, Юлія Корінькова, Повернись живим / Facebook

– На військовому аеродромі в Борисполі ви сказали, що провели в полоні рівно 1052 дні.

– Так, у календарику відзначав. Хто по тижнях полон рахуваав, хто по роках, я – по днях. Найбільше віри на обмін вселив останній лист від дружини.

– А як він до вас потрапив?

– Через їхніх МДБшників. Листи не всі, але доходили. У нас один зв'язок із родичами був – листи. Дружина в одному листі писала, що фотографії вислала, я їх не отримав. Виявилося, МДБшники на конверті щось патріотичне виявляли, чорним фломастером замальовували, у листах коректором рядки замазували. Я намагався зрозуміти їхню логіку, не зміг.

– Тішить, що взагалі листи дозволяють.

– Дружина казала, що з усіх жінок військовополонених найостаннішою отримує від мене листи. Може, МДБшники думали, я щось шифрую? А я їм відкрито писав: нічого в листах не шифрую. По три–чотири місяці листа не отримував, а потім за раз пачку приносили.

27 грудня 2017 року. Звільнені з полону українські бійці Микола Герасименко, Олександр Лазаренко, Олексій Кириченко та Олександр Олійник разом із президентом Петром Порошенком у вертольоті, що прямував до Харкова. Фото: president.gov.ua

– Ви потрапили в полон 9 лютого 2015 року на трасі біля села Логвинового, недалеко від Дебальцевого, коли їхали разом із трьома товаришами в Артемівськ. Напередодні вночі бойовики зайняли це село, але, за інформацією журналіста Юрія Бутусова, ні штаб АТО, ні штаб сектору цієї інформації українським військам не повідомили, оточення на дорогах не виставили.

– Ми в засідку потрапили. Нас їхало четверо: Саричев, Макух, Лазаренко і я (Володимира Саричева звільнили з полону у квітні 2015 року, Олександра Макуха – у лютому 2016-го, Олександра Лазаренка разом із Миколою Герасименком – у грудні 2017-го. – "ГОРДОН"). На диво, мене не поранило. Машину ж як зазвичай зупиняють? Стріляють у водія. Я за кермом був. Усі залишилися живими, один тільки 300-й, легкий, Лазаренко. Йому пощастило, він іззаду навскіс від мене сидів.

Машину обстрілюють, кулі свистять, тріскотня, оглядаюся в кабіну – там уже нікого, пацани під колесами лежать. Відкриваю двері – знову черга з автомата. Я до останньої секунди думав, що це наші помилково стріляють, прийняли нас за сепарів. Мене на асфальт поклали, підійшов хтось з автоматом, опустив на мене ствол, а на кінці ствола – георгіївська стрічка. Ну, я все зрозумів: попали. У підсумку виявилося, що це козачки.

– В інтерв'ю журналісту Тетяні Катриченко ви сказали, що козачки просто на місці хотіли вас "до стінки поставити".

– Та нас усіх там мало до стінки не поставили. Тоді ніхто накопиченням "обмінного фонду" не був заклопотаний, розстрілювали – і все. Але вони тупо вчепилися, підозрюю, тому, що з нами підполковник був. Саричев. Подумали, що нормальну шишку взяли. Це нас і врятувало, хоча один козачок говорив: "Дай хоч одного пристрелити". А сепар, що прибіг, йому кричить: "Я вже доповів, що чотирьох узяли!".

– То чому вашому батальйону не повідомили, що ще вночі трасу взяли під контроль бойовики?

– Щодо цього я промовчу. Не знаю.

До полону. Зима 2014–2015 роки, зона АТО, 40-й окремий мотопіхотний батальйон "Кривбас". Микола Герасименко (праворуч), за ним – підполковник Володимир Саричев. Фото: Наталия Герасименко / Facebook

– Чому підполковника Володимира Саричева, із яким вас узяли в полон, відпустили за три місяці – 25 квітня 2015 року, а вас за три роки?

– (Довго мовчить). Не знаю.

– Сам Саричев в інтерв'ю говорив, що його звільненням займався керівник Центру визволення полонених "Офіцерський корпус" Володимир Рубан.

– Я їм в очі говорив: "Скільки можна? Обмінюєтеся, а результату жодного!". Вони: "Ми працюємо". Ну, мені все зрозуміло стало, я махнув рукою, не витримав. Це у 2015-му було, перед Новим роком, мене знову смикнули з одиночної камери. Стояла купа місцевих охоронців. Зрозуміло, загалом. Сказав їм в очі все, що думаю. Потім дружині в листах писав: нехай краще не ходять до мене, я не мавпа в зоопарку, щоб на мене витріщатися.

– Ви сказали, що під час узяття в полон вас не поранило. Але ж у вас серйозні проблеми з ногою були.

– Це не рана, це після допиту в козачків.

– Можете трохи детальніше розповісти?

– Ну, порізали трохи ножем. Навіщо? Катували, хотіли, щоб я розповів їм щось цікаве. А що я міг розповісти? Нічого.

– Миколо Миколайовичу, якщо не хочете згадувати про катування, не треба.

– А що згадувати? Вивели із загальної камери, де ми всі сиділи. Це 14 лютого, на День закоханих. Проявили до мене свою "любов", так би мовити. Дізналися звідкись, що нібито я офіцер, і почали звинувачення кидати: мовляв, ти засекречений розвідник.

База козачків була в колишньому приміщенні "Нової пошти". У кімнаті було двоє, один – із Горлівки, позивний Боцман. "Хто ти такий?" – питають. "Старший солдат ЗСУ", – кажу. "А ще яке звання в тебе?". Ну, я відразу зрозумів, до чого вони хилять. До війни в мене офіцерське спецзвання було, бо працював у пенітенціарній системі, був старшим інспектором соціально-виховної та психологічної роботи, працював у колонії простенькій.

Тоді вони завели мене в іншу кімнату, пам'ятаю, там поштові стійки були. Наділи наручники ззаду, почали вести допит. Потім ще людей четверо приїхало, найголовніший почав допит. Хто він – не знаю, ми його називали чувак у шкірянці.

– "Розпочав допит" – це бити ногами?

– Не тільки, усім, що під руки потрапляло.

– Що було потім?

– Саричева викликали під кінець допиту, він мене відтягнув назад у камеру. Там сяк-так перев'язали. У мене кров сильно йшла з ноги. Ще з голови, коли били прикладом. Укол якийсь дали. Я найбільше через цей укол переживав. Не розумів, що вони мені вкололи на допиті. Просто через одяг вкололи. Дали час до ранку: мовляв, зізнавайся, а то до стіни поставимо. Не поставили. Можливо, лякали, а можливо, у них плани змінилися.

– Ви три місяці провели в підвалі у козаків, а потім вас з іншими українськими військовополоненими забрала у козаків так звана військова поліція "ДНР".

– Не забрала, а відбила 30 квітня 2015-го.

– Відбила? Тобто "військова поліція "ДНР" стріляла в козаків, щоб забрати українських військовополонених?

– Ну, це точно не мирні переговори були. Боєм брали, штурмували, стріляли. Ми в підвалі сиділи, чуємо: стрілкотня поруч, шум, гам. До наших дверей хтось підійшов і по рації передав: "Тут укропи. Розстріляти чи виводити?". Йому по рації відповідають: "Виводь". Нас поставили під стіну й у спину сказали: "Вітаємо, ви потрапили з полону в полон".

– А козаків убили?

– Не знаю. Козаки – переважно росіяни, а "військова поліція" – це місцеві сепари. Між ними було поділено райони. Один козак при нас говорив: ось, мовляв, відвезли в лікарню і ледь забрали ноги, під обстріл потрапили.

– Чому сепаратистам так знадобилося відбирати полонених, що вони перестрілку з козаками розпочали?

– Заради вигоди. Для продажу.

– Багато випадків продажу полонених було?

– Багато.

– А суми які фігурують?

– Давайте не про це.

– Під час полону російські спецслужби не намагалися вас вербувати?

– Напевно, у мене вираз обличчя такий, зрозуміли, що не вийде.

– А намагалися?

– Приходили. У сепарів усі куратори – росіяни. У нас вони з'явилися вже на "избушке" (будівля СБУ в Донецьку. – "ГОРДОН"), через три місяці полону у козачків.

– І як російські спецслужби промацують щодо зговірливості полоненого?

– А ви як думаєте?

– Ну, після трьох місяців катувань у козаків у підвалі я би запросила вас до кабінету, сказала, що козаки – скоти, але тепер, Миколо Миколайовичу, з вами все буде гаразд. І запропонувала б вам гарячу їжу, чай...

– ...і сигаретку. (Усміхається). Приблизно так і було. Я їхнім словам значення не надав: підігравав, кивав головою, тягнув час, щоб відстали. Вони просили: мовляв, раптом когось колись побачите – повідомте. Я знову помахав головою і забув.

– А ви, випадково, не засланий?

– (Сміється). Перевіряйте.

– Не знаю як.

– Я й сам не знаю. І ви не дізнаєтеся, завербували чи ні. Люди різні, до кожного індивідуальний підхід шукають. Тільки по вчинках можна зрозуміти, завербований чи ні. У мене характер такий... Загалом не проб'єшся до мене, лоб твердий.

27 грудня 2017 року, окупована Горлівка. Саме сюди у воронках із макіївської колонії бойовики доправили українських полонених для передання офіційному Києву. Фото: ЕРА

– 10 лютого, наступного дня після взяття в полон, на одному з російських пропагандистських телеканалів з'явився відеорепортаж. У кадрі стояли ви з трьома бійцями АТО й озвучували потрібний кремлівській пропаганді текст.

– Це у штабі козаків записували. Під час узяття в полон Саричева окремо забрали, повезли в машині, уже у штабі я його і побачив уперше після захоплення.

– Хто вас інструктував, що і як говорити на камеру?

– Я навіть не запам'ятав. Мене з підвалу підняли, дотягли, сам нормально йти не міг. Насилу, але стояв, бо думав: якщо в ролик потраплю, можливо, хоч це врятує. За цю соломинку ми хапалися. Наша мета була – засвітитися на будь-яку телекамеру. Сепари самі говорили: "Якщо вас на камеру зняли, значить, точно в підвалі не вб'ють".

До козаків фактично ж сімох людей привезли: нас чотирьох і ще трьох не з нашого батальйону. Але цих трьох так у підвал і не спустили.

– Що це означає?

– Думаю, добили їх, тому що вони були пораненими. Ми навіть до ладу не встигли познайомитися. Вони 9 лютого з боку Артемівська їхали, а ми – до Артемівська. Нас усіх узяли до козаків і разом везли в пікапі.

Один старший за мене був поранений у живіт. Він падав постійно: "Не можу, не можу", я його під руку: "Уставай, а то доб'ють". Другий був поранений у плече, третій – у кисть, здається. Під час обшуку в одного з них виявили орден Богдана Хмельницького, якого ступеня – не пам'ятаю. Їх це сильно розлютило. Пізніше, коли нас у козаків відбили, ми із Санею Лазаренком побачили на столі фото трупа, упізнали в ньому одного з тих, із ким нас разом до полону взяли.

– Чим годували в полоні?

– Кашею. Приїду додому, встану на коліна перед своїм псом і буду просити вибачення, що каші з'їв більше, ніж він.

– На скільки схудли?

– Коли заїжджав у АТО, важив 92 кг, зараз – 75 кг. Ну нічого, кістки є, а м'ясо наросте.

– Побутові умови якими були?

– Коли у козаків у підвалі тримали, гігієни жодної не було. Узагалі. На піддонах три місяці спали. Один раз вивели хлопців купатися, я відмовився, бо в мене рана була. А там треба було швидко, за п'ять хвилин, поки він курить сигарету, купатися. Без мила, без нічого – зайшов, намок, вийшов. Сенсу в такому "купанні" я не бачив.

– А коли "військова поліція" відбила і до будівлі СБУ привезла?

– І порівнювати нічого, небо і земля. В "избушке" нас у напівпідвальному приміщенні тримали, там раніше архіви СБУ були. Полки залізні, зварені в шість поверхів, вікна. Годували краще. І купатися можна було. Добровільно-примусово на різні роботи виганяли.

Микола Герасименко в макіївській колонії. Спортивну куртку із тризубом знайшов, коли полонених відправляли на роботи з прибирання будинків, відтоді принципово її не знімав. Фото: Наталия Герасименко / Facebook

– Боєць полку "Азов" Євген Чуднєцов, засуджений у "ДНР" до 30 років, розповідав після обміну, що його на роботи в донецький аеропорт возили витягувати тіла українських кіборгів.

– Знаю Чуднєцова, він зі мною у другому воронку їхав. Мене спочатку до п'яти дівчаток посадили, їх теж на обмін везли. Я одразу запитав: "Ліля є?".

Коли у "військовій поліції" тримали, там була полонена Ліля Коць, я її запам'ятав. Хтось відповів: "Так, Ліля є на обмін". Загалом, радий, що жива-здорова і її обміняли. У нас ходили чутки, що її до стіни поставили.

Наших хлопців теж у донецький аеропорт на роботи возили, але я тоді ще в козаків був. Пізніше і підлогу мив, і на заправках бочки чистив. А поруч завжди чувак з автоматом охороняв. На роботи нас на "Уралах" через весь Донецьк везли, а ми дивилися, як люди ніби нічого не сталося вулицями гуляють, як ОБСЄшники ззаду їдуть.

– Що значить "ззаду їдуть"? ОБСЄ супроводжувала українських полонених, коли бойовики їх вивозили на роботи?

– Ні, просто по місту машини ОБСЄ їздили, обганяли нас. Звідки їм знати, що в "Уралах" військовополонені? Я б і радий послати сигнал, так поруч цей з автоматом, не дає нічого робити. Але я весь час намагався виставити своє обличчя у віконце, а раптом їхній відеореєстратор зафіксує.

Ті на Донбасі, хто продалися і кричали "Росія, Росія!" – першими перевзуються. Уже перевзуваються

– Чому ваші дві спроби втечі провалилися?

– Перший раз сам відмовився, бо міг постраждати той, кого ми не включали у втечу (він фізично не витримав би, та й не погодився б). Удруге вирішив сам тікати, але в людині прорахувався. Місцевій. Він мав російські рублі на гривні поміняти. Але передумав і здав мене, у підсумку зняли з робіт, знову на підвал.

– Утеча була менш ризикованою, ніж залишатися в камері і чекати на обмін?

– Я просто не вірив, що потраплю в цей обмін. Чекав, коли він пройде, щоб через мою втечу хлопці не постраждали.

– Які настрої в жителів окупованих районів Донецької області?

– Спочатку нам кричали щось на кшталт "фашист". Потім: "Вас, 40-ку, не в полон брати треба, а розстрілювати!". Це вже в макіївській колонії було. Сепари нас із Іловайська не люблять, сильно ми їм насолили. Запам'ятали нас ще тоді.

– Такі настрої – результат російської пропаганди чи місцева ментальність?

– Не знаю, напевно, усього потроху.

Із дружиною Наталією. "Згадую Іловайський котел. Виїжджаю на завдання, дивлюся: бабуся з двору виходить і хрестить мене і мою машину. Можливо, тому й вижив, що незнайома бабуся мене перехрестила". Фото: Наталия Герасименко / Facebook