І це все тому, що один дід обісцявся 

Цікаво зараз дивитися, "що там у кацапів".

І велика повага в цьому від мене до держави Ізраїль і їх ліквідації лідерів Ірану й "Хезболли". Бо те, як злам інтернет-інфраструктури хакерами "Моссаду" вплинув на світогляд одного сцикливого бункерного діда – це моя повага.

Повальний "чебурнет", Мах, "білі списки", відключення інтернету в містах (що валить безготівкову оплату бізнесу й уводить його в нал і тінь), обмеження – і це все тому, що один дід обісцявся. Скучно йому було, двіжухи захотілося. Норм двіжуха, усю РФ бомбить від цієї двіжухи, буквально й у переносному сенсі.

Але є й визнання ефективності діп-мідл страйків. І дуже на це вплинули z-воєнкори.

Чому?

Бо, по перше, – обмеження торкаються їх Telegram-майданчиків.

А, по-друге, у сучасних умовах вони сцятся наближатися до лінії, навіть за десятки кілометрів. Коли дивишся на полювання за логістикою силами СОУ на відстані 30–40 км від ЛБЗ, то не дуже вже хочеться їхати навіть на позиції другої-третьої лінії. І бійці, з якими вони спілкуються і які мали більш безпечні посади, на відміну від "м'ясних" посад, теж уже не дуже хочуть. І це змінює їх світосприйняття. Бо в результаті чотирьох років повномасштабної війни вони себе не відчувають й у відносній безпеці навіть у тилу. Та ще й з тилу постійно трупи привозять. Як воювати в таких умовах?

Це вже не кажучи про діпстрайки, "Кремний ЭЛ", Туапсе, Приморськ, кораблі-ракетоносці, оптове випилювання ППО й багато іншого. Окрім того, вони бачать, що ця тенденція тільки поширюється, і їм... страшно від цього. Буквально.

Колись у кінці 90-х ми дивилися іноді відео боїв бійцівських собак. Були тоді такі розваги, гарно, що це не отримало великого поширення, бо це живодерство. Але 90-ті були... специфічними, і розваги тоді – теж.

Один із варіантів улаштувати цікавий бій для організаторів – це було зведення великої бойової собаки (алабай якийсь), із невеликою (буль, піт, стафф).

І далеко не завжди велика собака перемагала невелику. Здебільшого я бачив саме перемоги стаффів і пітів.

Але малюнок бою був однаковим. Велика собака збивала грудьми невелику й починала ії рвати. Це було жахливе видовище. Піт буквально виживав, стараючись вкусити за щось противника, але густа шерсть і гнучка шкіра цьому заважала. Але він не здавався. Його рвали, а він стійко це тримав, і шукав свій шанс. У перші хвилини ви б не дали шансу меншій собаці на перемогу, настільки все виглядало нечесно завдяки різниці в габаритах.

Але через деякий час алабай починав зупинятися. Йому треба було передихнути. Хоч секунди, але треба. За ці секунди піт покращував своє становище й захоплював шкіру вже більш впевнено. Він старався рухатися щелепами до горлянки, лап, живота, паху, куди завгодно, лише б заподіяти більше шкоди. І стійко тримався.

Через якийсь час у діях великої собаки починала з'являтися... невпевненість. Він уже не старався тільки нанести шкоду, а ще й розірвати дистанцію, щоб не дати противнику вчепитися глибше, і трохи подихати. Але менший собака в цей момент тільки підсилював свої зусилля. Що виглядало неможливим, після всього, що він пережив, і як він виглядав (а там був комок скривавленого м'яса буквально).

Алабай вимагав повітря, відпочинку, передиху, його велике тіло споживало безліч енергії, яка в нього була виснажена, але піт, не звертаючи увагу ні на що, продовжував рухати щелепи до горла. І ось цей момент – жалібного виття. І організатори, які з відрами води кидаються розчіпляти собак.

Чого я згадав ці події?

Бо бачимо, що перша стадія, а саме – невпевненість у тому, що вийде перемогти цей невбиваємий шмат зубастого м'яса, – у РФ уже настала. Тепер треба не зупинятися, поки не прибіжить peace deal Трамп із відрами води. А до цього часу треба порвати горлянку ворогу, як можна сильніше.