Ми опинилися в Лондоні 1944 року. Їм кабзда
Знаю, що за цей допис мене, можливо, багато хто зненавидить. Але в моменти, коли багато кого охопили відчай і зневіра, які зараз щедро підживлюються російською пропагандою, треба нагадати собі кілька речей.
Перше. Згадайте 2022–2023 роки. Тоді нам не було чим збивати балістику взагалі, а крилаті ракети й Shahed перехоплювали на межі технічних можливостей. Що ми маємо сьогодні? Ефективність російських крилатих ракет і дронів упала в рази, відсоток їх збиття зараз дуже високий. У росіян, по суті, залишилася лише балістика як надійний інструмент. Так, балістика, що зараз падає на голови, – це жахливо. Бо ми під постійним ризиком. Але об'єктивно – зараз цих ракет летить менше, ніж під час найбільших атак перших років повномасштабки.
Та зараз цей терор лягає на нашу хронічно втомлену кукуху, помножену на ІПСО. Треба співставляти реальність у всій її повноті, а не тільки в моменті, коли здається, що стало гірше, ніж учора. А позавчора як було? Війна – річ динамічна й украй неприємна своєю мінливістю. Не вперше.
Друге. Їхнє скиглення про "помсту". Будь-яка спроба росіян нав'язати наратив, що їхній терор – це "отвєтка" за наші удари по їхній економіці, має йти посилено нахер. Вони перші почали. Вони роками били по наших складах із ліками, логістиці, енергетиці та цивільних об'єктах. Те, що Україна зараз дзеркально (а місцями навіть інтенсивніше, ураховуючи критичність вузлів) б'є по Росії, – це абсолютно окей. Якщо вони намагаються своїм терором викликати в нас обурення ударами по їхній інфраструктурі, значить, їм справді дуже боляче. Висновок один: треба продовжувати робити те, що робимо.
Третє. Найбільш непопулярне (але я як цивільний маю право це сказати про цивільних). Одержимість росіян спробами деморалізувати тил має один неочевидний, але надважливий наслідок: ракети і дрони, які витрачаються на цивільну інфраструктуру, не долітають до воєнної промисловості й безпосередньо до військових. А для виживання української нації і держави військові та ВПК – набагато важливіші, ніж майже будь-яка інша потенційна ціль. Це жорстко, але це об'єктивна математика виживання всієї спільноти у війні, яку проти нас ведуть.
Я знаю, що багато кому хотілося б спокійно жити десь у Лондоні. Але ми опинилися в Лондоні зразка 1944 року. З купою балістики (тоді було більше, до речі), без особливих опцій захисту. Не зовсім відповідає очікуванням, але більше зупинити цих нацистів немає кому. В умовах дефіциту засобів ми бачимо їхню концентрацію на прифронті й Києві, крім окремих актів залякування по інших тилах, тобто є об'єктивний дефіцит для чогось масштабнішого. Звісно, якби партнери були рішучішими, а в Білому домі сидів хтось притомніший, ризиків було б ще менше. Але є як є. Гроші дають – добре. А інше треба дотискати.
У будь-якому разі доведеться зібрати соплі й нерви (якщо треба – ліки за рецептом допоміжні), припинити панікувати, прийняти об'єктивну реальність і робити максимум можливого. Не в ЗСУ – для ЗСУ.
Їм кабзда. І шлях, що наближує це, – єдиний реалістичний мирний план. Бо мир буде тільки тоді, коли в Росії Путіна не буде спроможності воювати далі. Усе інше – намахалово.
Джерело: Юрий Богданов / Facebook
