Зеленський вирішив показати, що в цю гру можна грати "у дві руки". У Кремля вибір украй неприємний 

Горять Ростов і Ярославль, Путін виходить із переговорів.

Дві новини, які принесла минула ніч. Заради справедливості: заяви Кремля пролунали дещо раніше. Однак суть обох, як власне й оголошеного Україною перемир'я, і перемир'я "від Путіна", одна – ініціатива на дипломатичному напрямі.

Спочатку передісторія.

Задумайтеся: весь 2025 рік розмови про переговори тривали фактично за російської ініціативи. Так, Трамп грав роль "посередника", але йому потрібна РФ як партнер у питаннях КНР. Йому потрібні гроші, і тут Кремль знайшов, що запропонувати.

У підсумку ми мали послідовно кілька "пропозицій". Які формувалися як під копірку: зустріч американців із росіянами (або телефонний дзвінок), після чого запрошення до розмови української сторони. Іноді м'яко, іноді у форматі спроб "доведення до виконання", іноді методом викручування рук.

Тобто ініціатива була (і поки що залишається) у Москви. Українська сторона намагалася переконати Вашингтон, що "Росія не перемагає". Але навіть плани й позиції, які розробляли з європейськими партнерами, були не початковою концепцією Києва, а відповіддю на позицію або рамки, запропоновані Трампом. Який брав за основу пропозиції й концепції Москви.

У такому форматі успіх переговорного процесу є вкрай складним завданням. Адже твоя позиція наперед програшна – ти відповідаєш на випади (пропозиції) противника. І не можеш змінити рамки обговорення.

Тепер 2026-й.

2026 рік дещо змінив ситуацію. У березні – квітні стало очевидно, що щонайменше в питаннях ударів дронами й ракетами Україна намагається (не без успіху) перехопити лідерство. У Росію почало прилітати багато й регулярно. На фронті Кремль не досяг масштабних змін – "тривають бої за Малу Токчмачку".

США й Ізраїль починають війну проти Ірану. Але, як з'ясовують, очікуваного венесуельського кейсу Трамп не дістає. Мало того, "парасолька безпеки США" над державами Аравійського півострова виявляється не тільки не безумовною, а й дуже навіть дірявою. Війна затягується, причому до непристойності – Трамп був змушений навіть перенести візит до КНР (а це пріоритет, як-не-як). На цьому тлі починаються розмови про Україну та її можливості у сфері безпеки. Я не коментуватиму успіхів і невдач нашого МЗС. Але формулювання питання "чим може допомогти Україна" – це вже не "в Зеленського немає карт".

Теоретично Путін на іранській війні міг би здобути бонуси. І надати послугу Трампу. Результатом якої стало б "викручування рук" Зеленському. Ідеться про спробу Кремля стати "посередником" у розмові Ірану та США. Але формальне місце медіатора вже зайняв Пакистан. А якщо говорити про непублічний обмін посланнями – Іран не надто прагне просити РФ про допомогу такими послугами. Радше навпаки, Росія нав'язується на роль "поштаря".

Українське питання тим часом відходить у тінь, навіть не на другий, а на "третій і нижчий" план у сприйнятті Білого дому. Водночас на обговоренні, як і раніше, – план Дмитрієва (чомусь названий планом Віткоффа), нехай і сильно змінений.

Але Трамп обмежений у часі. Якщо його переговорний трек не буде успішним, то ймовірна зміна формату. У вигляді створення нових рамок, де посередниками можуть бути не тільки США, але і ЄС та КНР. А отже, і "плани миру" формуватимуть заново. Без умовних "фондів на відновлення імені Трампа", зате, можливо, з механізмами потенційного тиску на обидві сторони.

Путін також обмежений у часі – 20 вересня надзвичайно важливий день голосування у РФ. І відсутність динаміки на українському напрямі (у розумінні того, як і скільки триватиме війна) для нього ризикована. Нові ймовірні переговорні рамки (за участю ЄС і КНР) – невигідні.

Тепер про перемир'я й дати.

З огляду на сказане, ми мали різке пожвавлення російської дипломатії на американському напрямі. Це й чергова поїздка Дмитрієва (до речі, дуже навіть не безрезультатна для РФ), розмови Лаврова й Рубіо і, нарешті, бесіда Трампа й Путіна.

І "жест доброї волі" від Росії – оголошення Путіним перемир'я. Важливий аспект – як і минулого разу, "перемир'я" оголошує Путін. А Україна його виконувала раніше і, за ідеєю, мала б виконувати зараз. Тобто знову питання про ініціативу в переговорах. Де, на думку РФ і США, є єдина сторона, готова пропонувати базу для розмови, ідеї перемир'я, – це Росія.

Але стається несподіване для Кремля. Зеленський вирішує показати, що в таку гру з "перемир'ями" можна грати "на два фронти". Він оголошує свої дати, за якими припинення вогню починається на два дні раніше. У Кремля вибір украй неприємний. Погодитися – означає розписатися (як це розумітимуть російське населення й еліти) у слабкості. Адже дрони й ракети летять, Туапсе й Перм горять, паради скасовують. Не погодитися й наполягати на своєму – з великою ймовірністю дістати атаку 9 травня. Якщо не на Москву, то на кілька важливих об'єктів в інших містах.

Другий варіант видається Кремлю перспективнішим. Причина – потреба деяких змін на фронті. Зокрема, за допомогою непопулярних управлінських рішень. Наприклад, мобілізації. Про це писав нещодавно. А для непопулярних рішень треба налякати населення ще більше. І зіграти в політичну мобілізацію на страху. Як це було перед другою чеченською. А заодно спробувати підняти ставки на зовнішньополітичному тлі.

Що, у принципі, і відбувається. Путін, не чекаючи результатів "перемир'я", заявляє про вихід із переговорного процесу. Не логічно? Адже навіть оголошене ним перемир'я – частина переговорного процесу зі США й Україною. Тобто вийшов – обнулив і це питання. Ще один привід для України подивитися, де в Росії горить не так яскраво.

Але для Путіна альтернатива набагато гірша – втрата ініціативи в переговорному процесі означатиме, що ймовірна поява нових рамок для обговорень. Які від початку формулюватимуть не в Москві. А отже, доведеться говорити "ні" на початковому етапі замість того, щоб звично розмірковувати: "Ми за мир, але в разі..."

Кремль намагається не просто повернути ініціативу, а й різко підняти ставки. Адже тема "Донбасу", без якої не складається "картина перемоги", котру можна подати населенню, з одного з обговорюваних пунктів переноситься в умови для простого початку розмови. Якщо восени це "обговоримо, як і чи можливо", то зараз "спочатку Донбас, потім поговоримо".

Неприйнятні вже для України умови. З компромісами щодо території без передання їх РФ безпосередньо частина населення (не більшість, але значна частина) могла б погодитися. А от із виходом із Донбасу як "попередніми умовами", унаслідок вимог Кремля, – уже складно.

На що ж сподівається Путін?

На кілька речей. Це можливість зіграти роль посередника між США й Іраном (усе ж таки), на внутрішньоросійську мобілізацію суспільства через страх і, можливо, мобілізацію військову. І на спробу домогтися перелому на фронті до осені.

Альтернатива – активно розігрувати дипломатичну карту зі США. Адже для Трампа вихід однієї зі сторін із переговорів – провал. Перед поїздкою до КНР і проміжними виборами. А отже, є шанс, що у Вашингтоні замисляться над "викручуванням рук" українській стороні. Такий підхід імовірний, і РФ розроблятиме такий трек.

Паралельно намагатиметься грати на внутрішньоукраїнському полі, на розбіжностях усередині українського суспільства. Тим паче, що українські політики з дивовижною завзятістю намагаються створювати конфліктні точки. Кремль просто спробує "розігріти" ситуацію.

І, нарешті, третє, хоч поки й малоймовірне – масштабна катастрофа всередині України. Ядерний удар – навряд чи. А ось спробувати, наприклад, завдати удару по всіх мостах через Дніпро або взагалі зруйнувати одну з каскаду дамб – цілком імовірно. На жаль. Але тут Путіну все ж страшно. Перед імовірною реакцією на зовнішньому полі. Тому цей напрям поки радше буде елементом шантажу, ніж реальністю.

Літній політичний сезон почався. Для України він буде складним і динамічним. Але, на відміну від 2025 року, шанси перехопити ініціативу є. І вони чималі.