Це не русофобія, а політична гігієна 

Є теми, які час від часу повертаються в інформаційний простір із такою наполегливістю, ніби хтось спеціально стежить за тим, щоб суспільство не встигло забути старий сценарій. Одна з них – так звана російська опозиція, яка після початку повномасштабної війни Росії проти України отримала на Заході практично нове життя. Люди, які багато років перебували всередині російської політичної системи, сьогодні виступають із західних майданчиків як експерти з питань майбутнього Росії, навчають українців, як слід протистояти Кремлю, а західних політиків – як має виглядати демократична Росія після Путіна. При цьому майже ніхто не ставить їм найпростішого запитання: а що саме вони робили до Путіна, за часів Путіна і, головне, що вони думали про російську імперську політику щодо сусідніх держав?

Проблема тут не в окремих прізвищах. Я свідомо не хочу перетворювати цю статтю на перелік особистостей та засобів масової інформації. Їх занадто багато, а перерахування окремих людей лише відверне розмову від головного. Мене цікавить система. Точніше – політична функція того російського ліберального та псевдодемократичного середовища, яке десятиліттями існувало всередині російського інформаційного простору, а після 2022 року значна його частина просто перемістилася за кордон. Люди змінювалися. Політична кон’юнктура змінювалася. Змінювалися президент, гасла, правила гри, ступінь свободи і навіть аудиторія. Але одна річ принципово не змінювалася: російська політична система завжди потребувала контрольованого й керованого інформаційного простору, де поряд з офіційною владою існували б різні форми "альтернативної" думки.

Саме тут починається найцікавіше. У російській політиці змінювалася "упаковка" – але дуже часто товар залишався тим самим. Після розпаду Радянського Союзу багатьом хотілося вірити, що Росія розпочала абсолютно нове життя. Здавалося, що комуністична система відійшла в минуле, а разом з нею зникли й імперські уявлення про сусідів. На політичній сцені з’явилися ліберали, демократи, журналісти, громадські діячі, партії, рухи. Для Заходу це виглядало як народження нової Росії. Але якщо поглянути на пострадянську історію не крізь призму гасел, а крізь ставлення цього середовища до реальних подій, картина виявиться набагато менш привабливою.

Чечня, Карабах, Абхазія, Цхінвал, Придністров’я – ось той політичний тест, який набагато краще за будь-які декларації показує, наскільки послідовна людина у своїх демократичних переконаннях. Адже демократія – це не лише свобода слова всередині власної країни. Це ще й визнання права інших народів самостійно визначати свою долю. І ось тут у значної частини російської ліберальної тусовки вже в 1990-ті роки виникала фундаментальна проблема. Російський лібералізм досить легко говорив про свободу росіян, але набагато важче визнавав свободу сусідів від самої Росії.

Це принципова відмінність. Можна бути лібералом у Росії й водночас залишатися російським імперіалістом у зовнішній політиці. Можна вимагати зміни президента в Москві й водночас вважати природним російський вплив на колишні радянські республіки. Можна виступати за свободу слова й водночас виправдовувати роль Росії в конфліктах на території сусідніх держав. Саме тому антипутінізм та антиімперіалізм – не одне й те саме, і це одна з головних помилок, яку сьогодні припускаються на Заході. Багато хто чомусь вважає: якщо людина проти Путіна, значить, вона автоматично проти російської імперської політики. Ні, і тисячу разів ні.

Можна бути проти конкретного російського президента і при цьому залишатися прихильником тієї самої політичної моделі, яка вважає Росію особливим центром сили, а пострадянський простір – зоною її привілейованих інтересів. Саме тому я б взагалі запропонував відмовитися від запитання: "Цей росіянин – хороший чи поганий?" Треба ставити інше запитання: хороший для кого? Для Кремля людина може бути корисною не тільки тоді, коли вона його відкрито підтримує. Іноді набагато кориснішим є той, хто створює у зовнішнього світу ілюзію існування демократичної альтернативи, не ставлячи під сумнів саму імперську основу російської держави. Ось тут і з’являється поняття політичної функції.

Радянська система чудово розуміла значення такої функції. Одним із ключових фахівців КДБ у сфері ідеологічного контролю був Філіп Бобков, який з 1969 року очолював П’яте управління КДБ, що займалося боротьбою з "ідеологічними диверсіями" та дисидентством. Згодом він став першим заступником голови КДБ. Дослідження радянської системи спецслужб показують, наскільки велике значення мав цей напрямок роботи для контролю над суспільними настроями та політичною поведінкою. Я не стверджую, що кожен сучасний російський ліберал є прямим учнем Бобкова або що з його кабінету колись лунали особисті вказівки нинішнім емігрантським політикам. Для такого твердження потрібні конкретні докази. Але є щось набагато важливіше. Інституційна логіка радянської системи пережила Радянський Союз, і вона полягала в розумінні інформаційного простору як території, якою необхідно керувати.

Після 1991 року змінилася державна система, змінилися технології, з’явилися приватні телеканали, газети, інтернет, політична конкуренція. Але сама ідея керованого інформаційного простору нікуди не зникла. Вона набула нових форм. За часів Єльцина ця система виглядала по-одному, а за часів Путіна – по-іншому. До Мюнхенської промови Путіна 2007 року потрібна була одна риторика. Після неї – інша. Після війни проти Грузії 2008 року – третя. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році – четверта. Після повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року – вже зовсім нова. Але зміна риторики не обов’язково означає зміну політичної функції. Коли Росія хотіла виглядати перед Заходом як демократична країна, потрібні були одні голоси. Коли їй потрібно було показати, що в Росії існує політичний плюралізм, – інші. Коли потрібно було впливати на пострадянський простір – треті. А коли після 2022 року стало необхідно переконати західну аудиторію, що існує якась готова "демократична Росія", яка просто чекає свого часу, з’явилися нові політичні ролі.

І ось тут сталося щось дивовижне. Багато з тих, хто десятиліттями жив і працював у російській політичній системі, після початку повномасштабної війни просто переїхали на Захід – і практично миттєво перетворилися з учасників російської політики на її зовнішніх критиків та експертів з питань майбутнього Росії. Але виникає природне запитання: а де була ця політична прозорливість раніше? Де були попередження про неминучість російської імперської агресії? Де був аналіз того, що російська політика щодо сусідів є не набором випадкових помилок окремих президентів, а продовженням імперської традиції? Де було осмислення того, що сталося з Чечнею? Де була послідовна оцінка російської політики щодо Грузії, Молдови, Азербайджану та України? Чому багато речей, які сьогодні здаються очевидними, не були очевидними для тих, хто десятиліттями претендував на роль російських демократів? І головне: чому після 2022 року замість серйозної розмови про власну політичну відповідальність ми знову чуємо розмову про те, якими вони є – "справжні демократи", як треба будувати майбутню Росію і чому саме їх Захід має сприймати як її майбутню політичну еліту?

Виходить дивна річ: людина може десятиліттями помилятися щодо природи російської політики, але після того, як Росія розпочинає повномасштабну війну, достатньо покинути країну, назвати себе противником Путіна – і все минуле немов анулюється. Ні, історія так не працює. Політична відповідальність не закінчується перетином кордону, і тут особливо важливе українське питання.

Українцям сьогодні пропонують слухати російських "хороших росіян", які розповідають, як Україні слід боротися з Кремлем. Але виникає елементарне запитання: чому Україна має отримувати уроки від людей, багато з яких лише зараз починають розуміти те, що українці розуміли десятиліттями? Для України це не політична дискусія, а питання життя і смерті. Україна вже заплатила мільйонами життів, зруйнованими містами та роками війни за чужі політичні помилки. Тому українське суспільство має повне право ставити кожному російському "демократу" не питання про його сьогоднішні слова, а питання про його вчорашні позиції. Що ви говорили про російську політику щодо України у 2008 році? Що ви говорили у 2014-му? Що ви говорили про Крим? Що ви говорили про Донбас? А що ви говорили про російську імперську політику щодо інших народів? І лише після цього можна обговорювати, наскільки серйозно слід сприймати сьогоднішні заяви.

Адже політична репутація – це не те інтерв’ю, яке людина дала вчора. Це сукупність її політичних рішень, заяв та помилок, накопичених протягом десятиліть. І тут особливо корисно звернути увагу на досвід Азербайджану. Азербайджанське суспільство вже давно перестало ділити російську політичну тусовку на "хороших" і "поганих росіян" лише за тим, як гарно та чи інша людина говорить про демократію, і причина цього проста. Азербайджан пережив дві Карабаські війни та десятиліття конфлікту. Для азербайджанського суспільства було цілком очевидно, що значна частина російського політичного та інтелектуального середовища в різні роки займала позицію, яка була вигідною для вірменської сторони та російської геополітики в регіоні. Тому для Азербайджану давно стало зрозуміло те, що Україна сьогодні змушена усвідомлювати буквально на ходу: демократична риторика людини не скасовує її ставлення до імперської політики Росії. Саме тому в азербайджанському інформаційному просторі вже давно немає потреби шукати "хороших росіян" лише тому, що вони проти того чи іншого російського президента.

Азербайджан зробив набагато простіший висновок: свій інформаційний простір потрібно захищати так само, як і державну територію. І це не означає заборону російської культури, російської мови чи контактів із російським суспільством. Це означає інше: не можна дозволяти чужій політичній системі визначати, кого саме ви повинні вважати демократом, опозиціонером чи представником майбутнього. Україні, як і іншим державам пострадянського простору, сьогодні надзвичайно важливо зрозуміти саме це. Російська інформаційна експансія закінчується не там, де закінчується російська армія. Вона триває через слова, ідеї, політичні проєкти, експертні спільноти, інтерв’ю, конференції та соціальні мережі, і часом є набагато ефективнішою за танк, бо танк викликає опір, а людина з правильною демократичною лексикою, яка розмовляє мовою Заходу, може непомітно проникнути туди, куди російська офіційна пропаганда вже не проникає. Саме тому питання має ставитися не так: "Він проти Путіна чи ні?" Питання має звучати інакше: він проти російської імперської моделі чи лише проти Путіна? Це дві абсолютно різні речі.

Можна бути проти Путіна і мріяти про повернення Росії до кордонів та політичної системи, які дозволять їй знову контролювати сусідів. Можна бути проти війни й водночас не визнавати за українцями, грузинами, молдаванами, азербайджанцями та іншими народами повного права самостійно визначати своє майбутнє. Можна говорити про демократію і не говорити про деколонізацію. Але демократія без відмови від імперського мислення – це дуже небезпечна конструкція, бо тоді змінюється лише вивіска. Саме тому сьогоднішня історія з партією "Яблуко" заслуговує набагато більшої уваги, ніж ту, яку їй слід приділяти як черговій внутрішньополітичній новині Росії.

10 серпня Верховний суд Росії виключив "Яблоко" з участі у виборах до Державної думи. До цього партія була допущена Центральною виборчою комісією і залишалася єдиною зареєстрованою політичною партією в Росії, яка відкрито виступала проти війни в Україні. Сам факт переслідування "Яблока" та обмеження його участі у виборах свідчить про реальне звуження політичного простору всередині Росії. Це не можна заперечувати, але водночас виникає інше питання. Чому навколо цієї події знову виникає відчуття, ніби перед нами не маленька партія в жорстко контрольованій політичній системі, а якийсь ключ до майбутньої демократичної Росії? Ось цього якраз робити не слід. Не тому, що кожен член "Яблока" є кремлівським агентом, оскільки це було б безпідставним і несправедливим твердженням, а тому, що сама російська політична система протягом десятиліть навчилася використовувати навіть обмежений політичний плюралізм як частину своєї конструкції.

Опозиція може існувати в системі й водночас бути її функціональною частиною, і це не є суперечністю. Якщо політична сила занадто мала, щоб змінити систему, але достатньо помітна, щоб створювати відчуття існування політичної альтернативи, вона може виконувати певну системну функцію незалежно від намірів конкретних її учасників. Саме тому я б не став ані демонізувати "Яблуко", ані перетворювати його на символ порятунку Росії. Це просто один з елементів російського політичного простору, а нам сьогодні пропонують розглядати його як доказ того, що російський демократичний процес все ще існує. Але хіба демократія визначається наявністю однієї невеликої партії? Хіба вона визначається тим, що комусь дозволили чи не дозволили брати участь у виборах, чи все-таки демократія визначається тим, чи може суспільство вільно змінювати владу, а громадяни – без страху обирати політичний курс країни?

Ось тут і закінчується політичний спектакль, і починається реальність. Російська система не потребує, щоб кожен її учасник був свідомим прихильником Кремля. Системі набагато важливіше, щоб суспільство й зовнішній світ продовжували грати за запропонованими нею правилами. Щоб сперечалися про те, хто з російських опозиціонерів "справжній", щоб одні емігранти сперечалися з іншими, щоб західні ЗМІ запрошували їх у ефіри, щоб українські ЗМІ надавали їм майданчики і щоб на пострадянському просторі обговорювали, хто з них стане міністром майбутньої демократичної Росії. І поки всі зайняті цією виставою, головне питання залишається без відповіді: а що буде з російською імперською свідомістю? Бо Путін – це не вся Росія, це продукт певної російської політичної традиції. Він не вигадав російський імперіалізм, і він не вигадав уявлення про пострадянський простір як про зону особливих російських інтересів, і він не вигадав право Москви вирішувати долю сусідніх народів. Путін лише довів цю систему до її найбільш агресивної форми. Тому зміна Путіна сама по собі нічого не гарантує.

Якщо після Путіна прийде людина, яка говоритиме м’якше, посміхатиметься частіше, обіцятиме демократію, але при цьому вважатиме Україну, Грузію, Молдову, Азербайджан та інші держави частиною якогось особливого російського історичного простору, – що саме змінилося? Змінилося обличчя, риторика, упаковка, але імперія залишилася. Саме тому пострадянським державам необхідно перестати чекати від російської опозиції готового рецепту власного визволення. Нам не потрібні "хороші росіяни". Нам потрібні хороші сусіди, і це принципово різні речі.

Україні не потрібна демократична Росія, яка знову вважатиме Україну своєю сферою впливу. Азербайджану не потрібна демократична Росія, яка знову вирішуватиме, кому належить Карабах. Грузії не потрібна демократична Росія, яка й надалі вважатиме Абхазію та Цхінвальський регіон своєю зоною впливу. Молдові не потрібна демократична Росія, яка збереже російську військову присутність у Придністров’ї. Пострадянським державам взагалі не потрібна Росія, яка просто замінить Путіна, зберігши імперське мислення. Їм потрібна Росія, яка нарешті зрозуміє: сусідня держава – це не колишня територія, а держава.

І ось тут ми підходимо до найболючішого питання – питання російського покаяння. Після Другої світової війни Німеччина була змушена пройти через болісний процес осмислення злочинів нацистського режиму. Цей процес не завершився за один день і не був простим, але без визнання минулого неможливо було побудувати нову політичну культуру. Чому ж від Росії після розпаду Радянського Союзу ніхто серйозно не вимагав аналогічної інтелектуальної та історичної розмови? Де російський Нюрнберг щодо сталінських злочинів? Де російська державна оцінка депортацій народів? Де повноцінне осмислення радянської окупації країн Східної Європи та насильницького включення до складу СРСР держав, які цього не обирали? Де визнання злочинів радянської системи? Де розмова про російські війни в Чечні? Де визнання відповідальності за імперську політику щодо сусідів? Де, нарешті, розмова про Крим, Донбас і повномасштабну війну проти України? Поки цієї розмови немає, розмова про "нову демократичну Росію" залишається незавершеною, бо не можна побудувати нову державу на старій історичній пам’яті.

Не можна вимагати від Німеччини пам’ятати про Нюрнберг і водночас переконувати світ, що Росії достатньо просто замінити одного президента іншим. Не можна вимагати від пострадянських народів забути власний історичний досвід заради того, щоб комусь було зручніше говорити про "єдине російське демократичне майбутнє", і особливо не можна вимагати цього від України. Українці сьогодні мають право самі вирішувати, кого вони хочуть бачити у своєму інформаційному просторі, оскільки вони мають право ставити російському опозиціонеру запитання про його минуле і мають право не довіряти людині лише тому, що вона гарно говорить про демократію. Українці мають право запитати: а де ви були, коли Росія робила все це раніше? І це не русофобія, а політична гігієна.

Те саме стосується всього пострадянського простору. Кожна держава має право самостійно визначати, кого вона вважає партнером, кого – експертом, а кого – людиною, якій вона не готова довіряти, адже інформаційний простір держави – така сама частина її суверенітету, як кордон, армія та дипломатія, і якщо держава віддає контроль над цим простором чужому політичному середовищу, вона рано чи пізно починає дивитися на власну історію чужими очима. Азербайджан це зрозумів. На жаль, Україні доводиться усвідомлювати це зараз – в умовах війни, а іншим державам пострадянського простору краще зрозуміти це до того, як їм знову доведеться розплачуватися за чужі політичні ілюзії.

Саме тому я не закликаю вірити російській владі й не закликаю вірити російській опозиції. Я взагалі пропоную перестати вірити політикам лише тому, що вони правильно вимовляють потрібні слова. Потрібно дивитися на їхнє минуле, на їхні вчинки, на їхнє ставлення до сусідів, на їхнє ставлення до імперії, на їхню здатність визнати власні помилки, на їхню готовність назвати злочин злочином, незалежно від того, хто його скоїв.

Бо справжня демократизація Росії почнеться не з чергової зміни прізвища в Кремлі. Вона почнеться тоді, коли Росія вперше у своїй сучасній історії скаже своїм сусідам: "Ми визнаємо, що ви ніколи не були нашою сферою впливу. Ви були й залишаєтеся самостійними державами. Ми визнаємо свої злочини. Ми визнаємо ваше право на власну історію, власну пам’ять і власний вибір". Ось тоді можна буде говорити про нову Росію.

А доти вся ця емігрантська політична тусовка, скільки б красивих слів вона не промовляла на західних конференціях, залишається лише частиною великого спектаклю навколо питання, яке значно важливіше за будь-яку конкретну партію чи прізвище. Росія може змінити Путіна, але доки вона не відмовилася від імперії, зміна Путіна ще не означає зміни російської політики, і саме тому Україні, Азербайджану, Грузії, Молдові та всім іншим державам пострадянського простору необхідно навчитися головному: не дозволяти нікому обирати за них, кого вони мають вважати своєю демократичною альтернативою.

Нам не потрібна російська опозиція як гарний експортний продукт. Нам потрібна Росія, яка одного дня стане нормальною державою, що не претендує на сусідів, яка визнає свою історію, яка здатна покаятися і лише після цього – демократичною державою. Бо демократія без відмови від імперського мислення – це не нова, а стара Росія з новою вивіскою. Як казав Джордж Сантаяна: "Ті, хто не пам’ятають минулого, приречені повторювати його".

Джерело: Ramis Yunus / Facebook