Можливо, Запоріжжя проскочить і його не спіткає доля Бахмута
"Усе буде добре", – сказала моя однокласниця.
Мене зсудомило. З початку війни я ненавиджу цю фразу – безлику, безрезультативну, безсюжетну, – бо вже (!) все недобре. З початку війни. Із 2014 року.
Ми з однокласницею сиділи у дворі будинку, де виростала я. Куди потім я приносила своїх дітей – і вона своїх приносила, бо вийшла заміж за нашого сусіда. Із цього будинку виносили ми моїх татка й маму. Шматок мого серця – цей будинок. І давно покинута квартира наша в ньому. Тепер у квартирі жили військові, і ми заскочили взнати, чи ж, може, чогось потребують. І паралельно опитати сусідів, чи не балуються тут військові, бо, знаєте, наші сонечка бувають різними.
Ще ми хотіли взнати погоду. Взнавати погоду – нормальна річ. Бо коли ти на місці, то погода наче й не змінюється. А коли ти наїздами – то різкі зміни цих циклонів та антициклонів добре відцифровуєш. Але погоду не всі розуміють. Навіть деякі військові на питання, яка в них погода, починають відповідати: "Та вчора були дощі. Сьогодні виглянуло сонечко".
"Та мені не ту погоду", – сердито сміюся я. – "А-а-а... Ви про таку погоду... Та проскакуйте, обстріли будуть увечері".
Моє село вже років зо два звикає до нової погоди. Фронт наблизився. Мабуть, тому і ми почали частіше зазирати до свого села. Бо тепер воно входило до ареалу роботи фронтових волонтерів. У село ми скочили, розминувшись із парою обстрілів. Тобто КАБ чи Shahed прилітали або за кілька десятків хвилин до нашого приїзду, або після. Ну та як завжди. Над трасою вже пурхали дрони. Ми востаннє були тут пару місяців тому, тому чітко бачили – погода змінилася.
"Та в нас нічого не змінилося", – запевняла однокласниця й додавала: "Усе буде добре".
Я кривилася. У селі ставало менше цивільних, люди виїжджали. Відповідно, село масово наповнювалося військовими. Моє рідне село, спокійне й тихе, досить швидко вповзало в око бурі. Ми бачили багато такого. Усе це ми бачили й у Запоріжжі. Пару місяців тому ми забігли на Хортицю, і я сказала: "Оце ми вже й прощаємося".
"Ах-ха-ха... – засміялися запоріжці. – Усе буде добре!" Тепер уже й на Хортиці не було добре, уже й на правий залітало. Погода змінювалася. Але хто живе в оці бурі, змін не помічає.
"Так лінія на DeepState майже незмінна", – здивовано говорять нам ті, що відслідковують рух фронту.
Вони відслідковують цей рух за зведеннями й картами, вони круті, я завжди поважала тилових людей, які не забувають слідкувати за фронтом.
"Чому ви кажете, що фронт наближається?" – дивуються ці люди.
І тут парадокс. Щоб знати, що відбувається в оці бурі, треба перебувати безпосередньо в оці бурі. Але коли ти перебуваєш там – здається, що все, як учора. Як тиждень тому. Ти отримуєш війну малими дозами, вона повзе і вповзає, але ці дози вже зарані привчили твій організм до цього поповзання, і здається, що все незмінно. Тому, щоб чітко знати й бачити зміни погоди, потрібні отакі заскоки сесійних синоптиків. Які примчать, послухають вибухи КАБ і відмітять, що два місяці тому цього ще не було. Принаймні настільки масово.
"Так, звичайно, літає. Над нами так літає й деренчить, що ми вже навіть уваги не звертаємо", – каже моя однокласниця.
Я киваю, уважно слухаю. Я б могла сказати їй, що два місяці тому вона ж мені казала: "Та тут ще навіть нічого не літає. Тільки ото чуємо далеко роботу артилерії". Але я вже нічого не кажу. Я знаю бачення зсередини ока бурі. У мене було 12 із половиною років, аби навчитися бачити це бачення жителів ока бурі. Але я бачу й тенденцію, я бачу динаміку. У мене було 12 із половиною років, щоб навчитися це бачити. У Бахмуті. У Покровську. У Покровському. У Кураховому. В Угледарі. І це я взяла лише один із напрямків. Та пояснювати динаміку жителям ока бурі – безсенсово. "Усе буде добре", – заспокійливо кажуть вони.
Підходять сусіди. Ми розповідаємо, де був приліт, там, звідки ми приїхали, – вони розповідають, де був приліт, звідки вони їхали з роботи. І ми розуміємо, що розминулися двічі. Як розминалися ми протягом цих років. Прощаючись із тим чи іншим містом. А, нє, ще раз попрощаємося, ще можна проскочити. О, затихло. Тому це ще було не прощання. Наступного разу, мабуть, попрощаємося.
Ми знаємо динаміку перебування в оці бурі. Та толку від цих знань, та толку... Моє Запоріжжя ще не в оці бурі. Але, мабуть, буде. Ще не прощаємося, звичайно. Можливо, Запоріжжя і проскочить. І не спіткає його доля Бахмута й тим більше – доля Маріуполя. Можливо.
Але око бурі недалеко. Воно повзе. І жодна лінія DeepState цього не пояснить. Не буде все добре, моя дорога однокласнице. Бо все вже (!) не надто добре. Наш досвід це підказує.
Боже, як ми втомилися наїжджати до ока бурі... Ще встигнемо. Ще поїдемо не раз. Можливо.
Джерело: Diana Makarova / Facebook