Україна не згоджується цілувати добрих панів у руцю
Я не бачила (і не хочу) сенсаційного знімка вбитої вчорашнім tsапським обстрілом родини, але клапті здійнятого ним обговорення кружляють і в моїй стрічці. Заскочив аргумент "хай світ бачить" – те, що його хтось усе ще може всерйоз уживати на п'ятий рік великої війни (а також після десятків подібних обговорень, які, здавалося б, мусили давно й чітко означити в українському інформпросторі межі того, як нам "дивитися на чужий біль" (с) Сюзен Зонтаґ).
Зараз я дописую для друку велику статтю про воєнні наративи (на базі своєї лютневої барселонської лекції) і не можу не поділитися кількома абзацами звідти: про те, чому міфічний "світ" такого якраз не бачить і дивитися (крім фахівців із воєнних злочинів та інших, змушених "по службі") не стане (перевірено було ще в перший рік), тож це той випадок, коли точно не варто потурати чиємусь творчому егоїзмові коштом порушення недавно й у муках встановлених спільнотних консенсусів.
Восени, десь під ту пору, коли весь світ стежив за трамповими нобелівськими істериками, у нашому інформпросторі сталася подія, за межами літературної бульбашки ніким не завважена, а шкода: Артем Чех, один із найуспішніших наших прозаїків і, що для контексту важливо, ветеран із п'ятилітнім досвідом БД, оголосив у себе у Facebook, ніби не має більше про що писати. Мовляв, наша війна за чотири роки всім, і нам першим, збридилася і знудилася, і, щоб бути почутими, мусимо шукати для неї якихось нових форм і слів.
Ширшої дискусії ця заява, повторюю, не викликала: українські медіа – то взагалі, як казав один московський політик про тамтешній парламент, "не місце для дискусій", обмін думками в нас деградував до формату мережевих "срачів", які можуть хилитати публіку емоційно, однак нових сенсів не породжують. А тим часом Чех, свідомо чи ні, зачепив фундаментальну проблему, котра вже давно й на ґвалт вимагає серйозної рефлексії й за останній рік зробилася видимою не лише українцям. Мова про те, що в питаннях війни і миру наш світ тупо вперся в наративну кризу – кризу не просто зброї (тут уже всі визнали, що у ХХІ столітті війна ведеться інакше, ніж у ХХ-му), а уяви: тобто у практичному застосунку от, власне, що слів і сенсів.
Перед Чехом такий самий "наративний облом" спіткав був The Guardian: упродовж 2022 року вони що два тижні сумлінно висилали в Україну кореспондентів на воєнні репортажі – і зрештою зіткнулися з феноменом, який інженери звуть "утомою матеріалу": воєнний репортаж, жанр, із засади зосереджений на "зовнішній", фізичній стороні війни (на тому, "хто, кого і як", із винесеними за дужки "чому й навіщо"), подібно як порнографія – на фізичній стороні кохання, – при тривалому повторі, як і порнографія, "перестає діяти" – публіка починає вимагати сильніших збудників. Відверта полегкість, із якою після 7 жовтня 2023 року світові медіа перемкнулися з України "на Палестину", пояснюється, не в останню чергу, цією самою "наративною безвихіддю": усякий сюжет мусить якось розвиватися, а нескінченне споглядання все того самого, емоційно виснажливого воєнного "трьохчлена" – руїни, біженці, заплакані діти – з одною-єдиною супровідною історією: квітучу країну на очах у всіх тупо й методично обертають на руїну – здорову психіку гнітить так само, як гнітило б вимушене споглядання тортур через вічко в мурі без змоги втрутитися, тож нагода відвернутися й тим енергійніше "заволати" в інший бік природно сприймається як звільнення.
Хтось з українців підказав тоді "ґардіанам" спосіб освіжити подачу матеріалу – писати не тільки про воєнні дії, а й про те, як Україна на тлі тих дій живе своє життя. Ідея сподобалася, на ротації стали періодично відряджати завідувачку відділу культури Шарлотту Гіґґінс, і сторінки The Guardian ожили несподівано "цивільними" розповідями, які кожен читач міг без труда приміряти на себе, – про оперні вистави, перебиті повітряними тривогами, про переповнені театральні зали й концерти в укриттях, про наші перевідкриття своєї культурної спадщини й битви за неї з колишньою метрополією, ідентичнісні "ломки" й такі інші цікаві речі, що поступово перетворили доти не знану більшості британців Україну на трагічний, але захопливий газетний "серіал". Минулої зими, під час київського "крижаного апокаліпсису", цей ракурс підхопили вже майже всі провідні європейські ЗМІ, зацікавлені в наших "пунктах незламности" і троєщинських пікніках із ковбасками на грилі тим щиріше, що, як виявилося, блекаути можуть загрожувати і європейським столицям, тож українська "школа виживання" більш не здається далекою екзотикою. Це і є той спосіб писати про війну, до якого десятиліттями був закликав (і намарно!) Марек Едельман, один із ватажків повстання у Варшавському гетто, а потім один із чільних польських спікерів Голокосту, коли казав: "Я хочу прочитати про те, як у гетто закохувалися, а не як умирали!" (Бо там і закохувалися, авжеж, – як і в ГУЛАГ, як і в Аушвіці: зі свого досвіду ми вже знаємо, що життя не завмирає ні по гітлерівському, ні по путінському указу, воно продовжує тривати й набрякати новими сенсами і тоді, коли нам здається, що для нас воно скінчилося, бо воно завжди більше за всяку війну – навіть за гіпотетичну ядерну, котрою Росія все ще ритуально полохає Захід; під цим оглядом "фейсбучні" нотатки Олени Захарченко, яка пише про досвід життя після того, як у її будинок влучила ракета, або Олесі Мамчич, яка по чотирьох біженських роках вернулася додому з дітьми акурат на зиму "крижаного апокаліпсису" й вела щоденник заразом реадаптації та виживання, є так само "воєнною прозою", як книжки Чеха чи Чапая.)
Едельмана, що прикметно, розуміли погано – так само, як тепер погано розуміють нас. Наша нобеліантка Олександра Матвійчук, котрій доводиться чи не більш од дипломатів спілкуватися з "вестернерами", сформулювала це по-своєму: Україна "не вписується в конструкт ідеальної жертви". Простіше кажучи – не згоджується бути тим безпорадним об'єктом співчуття, який, плачучи, цілуватиме добрих панів у руцю за протерміновану гуманітарку (не знаю, як у Нью-Йорку, а в Женеві коридори садиби ООН обвішано фотопортретами саме таких "мізераблів" – нужденними обличчями "третього світу", дитячими, жіночими й старечими, – і важко позбутися відчуття, що 60 тис. добре вбраних, задбаних і наїджених оонівських апаратників, які сновигають коридорами повз ті світлини, бачать у них нагадування не стільки про мету своєї праці – для цього світлини занадто "інтер'єрно"-красиві, декоративні, – скільки про власну, порівняно зі спортретованими, упривілейовану "інакшість", українські ж біженці в ЄС такої перспективи не забезпечують – навпаки, породжують неприємну підозру, що подібна недоля може спіткати будь-кого, незалежно від "класу" паспорта).
Час зробити тепер ще один крок – і побачити, що всі чотири роки ми у своїх намаганнях порозумітися із Заходом б'ємося (у кров, буквально, бо всі ці непорозуміння оплачено вкраїнськими життями!) не тільки об бетон хибних уявлень про Росію й Україну ("друга армія світу проти 22-ї") і навіть не тільки об підводний мур російських впливів чи пак російських грошей (найпростіше пояснення, але, на жаль, далеко не завжди вичерпне), але й об куди глибше закладені в західну свідомість (і нашу ж, нашу також!) фальшиві ідеологічні "конструкти": у 100 літ як викривлене й неправильно зросле, як буває після неправильно складеного перелому, сучасне розуміння війни.