ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ВИБУХУ
У СРСР за 70 років існування відбулися три ядерні катастрофи: у 1957 році вибухнула ємність для зберігання радіоактивних відходів у місті Челябінськ-40 (зараз – Озерськ), у 1985 році – атомний реактор підводного човна в бухті Чажма (недалеко від Владивостока). Наймасштабнішою і найвідомішою стала катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року.

У СРСР за 70 років існування відбулися три ядерні катастрофи: у 1957 році вибухнула ємність для зберігання радіоактивних відходів у місті Челябінськ-40 (зараз – Озерськ), у 1985 році – атомний реактор підводного човна в бухті Чажма (недалеко від Владивостока).

Наймасштабнішою і найвідомішою стала катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року. За міжнародною шкалою ядерних подій, прийнятою у 1988 році, аварія на Чорнобильській АЕС – одна з двох, оцінена за максимальним, сьомим, рівнем небезпеки. Зіставна з нею за масштабами тільки катастрофа на японській АЕС "Фукусіма-1" у 2011 році.

До вибуху на ЧАЕС призвела серія конструктивних недоліків реактора і помилок персоналу, ліквідація її наслідків розтягнулася на десятиліття, у ній взяли участь близько 600 тисяч осіб. Вервечка подій і рішень співробітників станції, які чергували в ніч із 25 на 26 квітня 1986 року, відома посекундно: із 24.00, коли персонал розпочав роботу, зокрема підготовку до випробувань турбогенератора, до 1.23, коли МЛР – мимовільна ланцюгова реакція – спричинила вибух.

В атмосферу вилетіла хмара радіоактивних речовин, яка накрила частини України, Білорусі, Росії, деякі європейські країни, а через 10 днів досягла Америки.

Народний депутат СРСР Алла Ярошинська, вивчаючи секретні документи про Чорнобильську катастрофу вже після розпаду Союзу, називала "найстрашнішим ізотопом" брехню радянського керівництва.


"Я щоразу думаю про те, що головного і найстрашнішого ізотопа, що вилетів із горла реактора, немає у таблиці Менделєєва. Це брехня–86", – говорила вона.

СРСР офіційно визнав факт вибуху тільки ввечері 28 квітня, коли радіоактивна хмара досягла Швеції. Близько 600 працівників Форсмарської атомної електростанції евакуювали з АЕС, оскільки шведи припустили, що радіація може виходити з їхньої станції. При цьому евакуація жителів Прип'яті почалася тільки ввечері 27 квітня, через 15 годин після аварії.

 
***

Сьогодні минає 30 років із дня вибуху. Історія Чорнобиля тепер – це не тільки і не стільки хронологія рішень, що призвели до найбільшої катастрофи в атомній енергетиці. Це історія ліквідаторів, історія так званих біороботів – солдатів, які вручну розгрібали найрадіоактивніші уламки з даху реактора, коли механічні роботи відмовляли. Це історія жителів відселених міст і сіл, які їхали на три дні, а в підсумку вже ніколи не повернулися додому. Це історія репортерів, відомих і не дуже, які висвітлювали аварію і отримали дози через незнання і тому, що інакше було неможливо зняти потрібні кадри.

Напередодні річниці "ГОРДОН" поговорив із російською журналісткою Вікторією Івлєвою – єдиним фоторепортером, який побував у четвертому енергоблоці за весь цей час, а також із Геннадієм Грінченком – учасником групи радянських учених, які досліджували приміщення четвертого енергоблока протягом довгих років, аби зрозуміти суть того, що сталося.

Хоча Вікторія Івлєва вважає, що із Чорнобилем, окрім тієї єдиної поїздки у 1991 році, її більше нічого не пов'язувало, з науковцями, які і взяли її із собою у реактор, вона підтримує стосунки досі.

Ми повністю публікуємо репортаж Івлєвої, який переміг на World Press Photo у 1992 році, супроводжуючи його витягами з нашої бесіди про цю поїздку.
 

Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992
Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992


"Я провела там кілька годин. Скільки саме, не знаю, відлік часу там губиться. Там величезні простори: пусті приміщення, порожні зали, у яких тиша – не дзвінка – мертва. Уявіть собі будинок розміром зі стадіон – і там жодного звуку"


 


Дозиметристи Ігор Михайлов і Юрій Кобзар. Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992
Дозиметристи Ігор Михайлов і Юрій Кобзар. Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992


"Я не думаю, що для такого одноразового походу з людьми, які знали, де ходити і як ходити, це було небезпечно. Я отримала тоді 5 БЕР (біологічний еквівалент рентгена). На той момент це була дозволена річна доза для професіоналів. Так що тут говорити особливо немає про що"

 

Фото:
На цій фотографії – Вікторія Івлєва разом із дозиметристом Юрієм Кобзарем. Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992


"Я зробила цю зйомку, стала на три хвилини героєм. (Коли поруч є справжні герої, називати це геройством, звичайно, смішно). А потім почалося життя, у якому Чорнобиль особливо і не згадували. Про нього і зараз пригадують ближче до дат. І мені б не хотілося залишитися у професійній фотографічній пам'яті як людина, яка знімала тільки у Чорнобилі, тому що я у своєму житті ще щось робила. Міжнародні нагороди – це не завжди мірило"

 

Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992
Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992


"Для мене, та й усіх інших, ця премія стала повною несподіванкою. Я жила власним життям, окремим від офіційного фотографічного, трохи працювала на Захід, робила, що хотіла. А до того часу були вже відомі імена, відомі фотографи... Яке перше почуття? Заздрість. Яке друге почуття? Неприязнь. І далі пішли розмови, що я ці фотографії купила, що я дала інженерам свій фотоапарат, аби вони сходили познімали, що мене там близько не було, що Іван Іванович знає Петра Петровича, який точно знає людей, у яких я це купила"

 


Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992
Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992


"Свого часу на мене дивилися як на героїчну жінку. Я навіть була почесним гостем на фотофестивалі в Перпіньяні. Ну і все, власне. Ніякого особливого ажіотажу не було. Чомусь згадали, коли було 20-річчя Чорнобиля. Протягом дуже багатьох років я була єдиною жінкою із пострадянського простору, яка отримала World Press Photo, але ніхто про цю зйомку не згадував. Вона була один раз – у повному обсязі – опублікована в журналі "Радянське фото". І її більше ніколи не друкували в моїй країні, за винятком двох чорно-білих фотографій у "Новій газеті". І ось на сьогодні вся ця зйомка вже опублікована на російському сайті "Такі справи". Так ось дивно склалося"

 

Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992
Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992


"Я сама цю зйомку не вважаю своєю найкращою. Ось зараз дивлюся – і вона мені здається хорошою. Із журналістського погляду це, звичайно, круто – потрапити туди, куди іншим не вдалося. А суто фотографічно я сама оцінювала зйомку досить низько"

 

Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992
Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992


"Добре, ти – єдиний у світі, хто це зробив. Що далі? Або ти починаєш грати в космонавта, який один раз злітав у космос, а потім усе життя нічого не робив, сидів у Зоряному містечку і регулярно на всіх святкуваннях виходив, бив себе в груди і казав: "Я космонавт"; або ти продовжуєш жити, робиш щось, окрім Чорнобиля, ідеш на якусь війну, народжуєш дітей, починаєш писати, розповідаєш про інші речі, їдеш в Африку, робиш масу всякого цікавого, хорошого і поганого. Але живеш нормально, а не життям бронзової статуї. Життя таке коротке і довге водночас, що є величезна кількість цікавих справ, якими можна займатися"

 

Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992
Фото: © Вікторія Івлєва / World Press Photo 1992


"Коли моєму синові було 10 місяців, я поїхала в Руанду. Власне, це було вже наприкінці війни – це був червень, а всі ці події, масові вбивства, відбулись у квітні–травні. І мене настільки вразила поведінка моїх колег із різних країн, навіть не вразила, а просто вбила, – що я вирішила: огиднішої професії, ніж журналістика, підлішої та спекулятивнішої, просто ще не вигадали. І я зважилась покинути її і 10 років провела вдома з дітьми. А згодом виявилося, що закінчилися гроші, а нічого іншого я не вмію"

Про те, що четвертий реактор ЧАЕС тривалий час після аварії вивчала група вчених під керівництвом московського фізика Костянтина Чечерова, я дізнався тільки під час розмови з Вікторією Івлєвою. Чечеров офіційно – найбільш опромінена людина у світі, він отримав близько 2200 БЕР, із яких 1500 – у Чорнобилі. Він помер у 2012 році. Незважаючи на важливість і – головне – доказові висновки вчених, їхня версія не стала відомою. Якщо сильно спростити: майже все паливо з реактора вилетіло, що зовсім не сходилося з версією влади СРСР.

"Ми використовували метод теплометричних вимірювань. Паливо видає тепло, і якщо поміряти тепловий потік, можна виміряти потужність палива, яке залишилося, а за потужністю, знаючи радіонуклідний склад, вирахувати – приблизно, звичайно, – вагу палива, що лишилося. І ми отримали приблизні оцінки в 1988–1989 роках. Виявилося, що палива там не дуже багато, а це суперечило генеральній лінії партії, що там залишилося 95% палива", – говорить колега Чечерова Геннадій Грінченко.

Саме через такі величезні розбіжності у цифрах висновки вчених не набули широкої популярності. Компартія СРСР не любила визнавати помилки.

А помилки були не тільки в оцінках масштабу катастрофи, але і в тому, як боролися з наслідками. Перераховуючи їх, Грінченко робить примітку: ніколи раніше з аваріями таких масштабів у країні не стикалися, й ухвалити правильне рішення було вкрай складно. Тим більше, що вирішували партійні функціонери, а не фахівці.

 

"Перша помилка в тому, що скидали з вертольотів бор, свинець і доломіти, щоби процес, який, як припускали, там триває, загальмувати і зупинити. Ці роботи підставили вертолітників під шалені дози опромінення: адже їм треба було спускатися на мінімальну висоту. А це – в перші дні після аварії. Але те, що вони скидали, нікуди не потрапило: кришка реактора була піднята і перевернута. Тобто вона закривала реактор, і потрапити туди було майже неможливо. Вантаж падав десь поруч, піднімав радіаційний пил і ще більше погіршував радіаційну обстановку".

"Тільки потім стало зрозуміло, що там (у реакторі) все розплавилося і розтеклося. Розплав за короткий час охолов – і все, процес закінчився. Можна було б далі нічого не робити. З наших подальших досліджень було зрозуміло, що ці паливовміщувальні маси вже не становили ядерної небезпеки. Тобто МЛР – мимовільна ланцюгова реакція – у цих формах уже б не відбулася ніколи. Але це з'ясували потім, після кількох років досліджень".

"Друге: рішення заливати бетоном. Бетон залив нижні рівні (реактора), потім через це не можна було підібратися до вогнища вибуху. Ще бетон частково залив паливовміщувальні маси, і потім визначити, скільки саме палива у товщі, було дуже проблематично".

"Третє. Боялися, що станеться так званий китайський синдром: проплавлення захисних конструкцій реактора і вихід цієї маси в землю. І вони готували плиту під реактором, шахтарі там працювали, як у пеклі. Це не знадобилося, а люди втратили там здоров'я".

Як приклад правильної боротьби з наслідками аварії на АЕС Грінченко називає ліквідацію НП на американській атомній станції Три-Майл-Айленд.

"Законсервували ситуацію, підготувалися, а потім її (станцію) розібрали. А ми куди поспішали? Запустити четвертий енергоблок? Були ж і такі розмови: відремонтувати і запустити... На замовлення "Росатома" робили фільм, присвячений 25-й річниці Чорнобильської катастрофи, і там були такі слова Чечерова: "Катастрофою була не аварія на четвертому енергоблоці, а ліквідація наслідків. Ось це була катастрофа".

 

З Вікторією Івлєвою ми поговорили ще раз ввечері: їй було цікаво, чи працюють телефони друзів, записані в блокноті, і чи вдалося мені поспілкуватися з ними. Зійшлися на тому, що найстрашнішою трагедією Чорнобиля були навіть не людські жертви (у багатьох випадках – самопожертви), а те, що владі тієї країни було глибоко на цих людей начхати.

"Мало хто тепер розуміє, що Чорнобиль тоді вважали абсолютним щастям. Це була справжня справа для справжніх людей – там не було радянської влади і брехні", – так у 2004 році описувала Вікторія Івлєва настрої людей, які працювали на ЧАЕС.

 
Дмитро НЕЙМИРОК
Дмитро НЕЙМИРОК
заступник головного редактора