Чийгоз: Мені казали: "Ахтеме-ага, нам потрібен свій Кадиров у Криму". Пропонували $3 млн. Цифру особисто Аксьонов озвучив G

Коли анексія сталася і вони довго намагалися мене купити, я часто згадував цей несподівано теплий прийом на російському кордоні. Думаю, уже у 2012-му була установка, кого з кримських татар "промацувати" щодо зговірливості. Хоча в самому Криму ніколи не стикався з російськими спецслужбами, але був під постійним наглядом СБУ.

– "Вони довго намагалися мене купити" – про кого конкретно йдеться?

– Аксьонов, Белавенцев, Теміргалієв кілька разів навесні 2014-го до себе запрошували, говорили, що готові зі мною співпрацювати: мовляв, Мустафа Джемілєв зі своєї позиції не зійде, але у вас не менший авторитет у народі... загалом, дрібні, дешеві протиставлення влаштовували. (Сергій Аксьонов – так званий глава анексованого Криму, Олег Белавенцев – із 2014-го до 2016 року – представник президента РФ на захопленому півострові, Рустам Теміргалієв – так званий колишній перший віце-прем'єр Криму. – "ГОРДОН"). Я слухав і чекав, до чого конкретно вони ведуть.

– Вони це сформулювали?

– Сказали: "Ахтеме-ага, ви – яскрава, шанована особистість серед кримських татар, жорсткий борець, а нам потрібен свій Рамзан Кадиров у Криму". Хотіли, щоб я таку роль виконував. І гроші пропонували.

– Скільки?

– Першого разу пропонували приблизно $3 мільйони. Цифру мені особисто Аксьонов і Белавенцев озвучили.

– А іншим яку озвучували цифру, не знаєте?

– Ну, наприклад, того ж Ремзі Ільясова купили за $300 тис., а на руки виплатили лише $70 тис.

– Ви сказали, що $3 млн запропонували під час першої зустрічі. Далі суму збільшували?

– Цифра не змінювалася, але змінювалися умови. Наприклад, одного разу було сказано: забирайте Бахчисарайський район, даємо вам там зелене світло, ми не втручаємося. Я відповів, що мені весь Крим потрібен. Увесь і без них. Говорити з такими людьми про честь марно.

– З Аксьоновим розмовляли таким самим спокійним, рівним тоном, як зі мною зараз?

– Він мене дуже добре знає. У мене до окупації було з ним кілька "гарячих" зустрічей, на яких спілкувався з ним зрозумілою йому мовою.

– А його мова – це?..

– Скажімо так, силова. Я пояснив йому, що таке батьківщина і людські цінності.

– Зараз, на п'ятому році анексії, не шкодуєте, що відмовилися співпрацювати з окупаційним режимом? Зрештою, могли залишитися з рідними у Криму, може, навіть хоч якось захистити кримських татар від репресій, переслідувань, в'язниць?

– Я весь рік цим і займався, поки вже мене самого не заарештували.

– Правда, що в розпал анексії у Крим приїжджали впливові чеченці й погрожували кримським татарам, щоб вони не піднімали бунт?

– Приїжджали, але погроз не було, це міфи, які активно поширювали. Я за багато процесів у Криму можу відповісти, тому що перебував у гущі подій не місяць-два, а 25 років. Треба відокремлювати реальні події від міфів, щоб дати правильну оцінку подіям 2014-го, щоб змінити ситуацію зсередини, вибудувати стратегію звільнення Криму.

– Хто із впливових чеченців приїжджав?

– Сурков (помічник президента РФ, неофіційний куратор так званого українського питання у Кремлі, прізвище по батьку – Дудаєв. – "ГОРДОН"). Але ми навіть шансу йому не дали почати з нами "переговори". Він, звісно, намагався зустрітися, але ми не дали приводу. Як привід виникає? Скеровують гінців, промацують, а ти відповідаєш: "Добре, спробуймо". Ми таких приводів не дали. Коли Сурков уперше скерував своїх гінців, ми відразу сказали: "А про що взагалі розмовляти?!" Усе, крапка.

– Пам'ятаю чутки чотирирічної давнини, ніби у Крим приїхали кадировці й обіцяли вирізати сім'ї тих кримських татар, хто наважиться протистояти російській окупації.

– Чуток-пліток дуже багато було. Щоб їм вірити, треба зовсім не знати ментальність кавказьких народів. Який чеченець наважиться вирізати кримських татар? Навіть наші дівчата тоді писали: "Наші чоловіки зберуться у Джамі й зуміють пояснити своїм братам, куди вони потрапили".

Я в той період зустрічався із чеченцями з Москви, їх відрекомендували як серйозних і впливових. Пояснив їм із великою повагою і пошаною, не дотримуючись обережності. Потім ми розійшлися.

Ми і ряджених козаків, які постійно були у Криму, ніколи серйозно не сприймали, так само, як їхню "самооборону" – банду, яку вони там зібрали. Вони були чинником додаткової внутрішньої дестабілізації та напруги, а не загрозою. Ми б їх за 15 хвилин нейтралізували. У нас усередині було достатньо механізмів, щоб зупинити й обеззброїти будь-яку внутрішньокримську загрозу.

– Тоді чому навесні 2014 року сталося те, що сталося?

– Війська РФ увійшли, російські спецпризначенці. Це вже зовсім інше. До окупації у Криму неодноразово виникали певні меркантильні маргінальні організації. Але щойно їх ставили проти кримськотатарського національного руху – ми їх змітали.

Проросійська влада у Криму, яка завжди вбачала в нас загрозу, виставляла вперед спецпідрозділи "Беркут" МВС або "Альфа" СБУ. Пам'ятаєте протистояння на Ай-Петрі? Тоді проти 32 кримських татар виставили 1,5 тисячі співробітників спецпідрозділів, і все одно півгодини зламати не могли, так ми відбивалися. Хоча одному з наших ноги й ребра поламали, іншому печінку прострелили.

26 лютого 2014-го ми настільки були внутрішньо напружені, що, коли виходили на мітинг, були впевнені у своїх силах, сумнівів не було: жодних сепаратистських політичних рішень депутати ухвалити не зможуть.

– Пам'ятаю цей багатотисячний мітинг біля будівлі Верховної Ради Криму у Сімферополі, коли проукраїнські сили, насамперед кримські татари, вийшли на підтримку Євромайдану. Було абсолютне відчуття, що ви відстояли свої позиції. Але тої самої ночі будівлю захопили російські спецпризначенці, а 27 лютого жменька депутатів під дулами автоматів проголосувала за проведення "референдуму" про статус Криму.

– Коли ми розходилися з площі, побоювання залишалися. Але ми не очікували саме військової окупації, наші дії були політичними. 26 лютого народу зібралося дуже багато, ми не дали цій сесії ухвалити рішення про "референдум". Логічно після цього що мало відбуватися? СБУ, міліція, спецпідрозділи мали вжити відповідних заходів. Але замість цього відповідних заходів вжили російські спецпризначенці й захопили вночі Верховну Раду.

Чули перехоплені телефонні переговори Глазьєва і Затуліна? (Сергій Глазьєв – радник президента РФ, Костянтин Затулін – депутат Держдуми, засновник Інституту країн СНД. – "ГОРДОН"). За їхнім задумом, усі у Криму зустріли б Росію хлібом-сіллю, вийшли б на вулицю з радісними вітаннями. Замість цього на вулицю вийшли ми, кримські татари. Ми зламали сценарій Кремля, йому довелося йти силовим шляхом і захоплювати Верховну Раду Криму з допомогою "зелених чоловічків". Ніколи не забуду Сімферополь уранці 27 лютого. Ніколи. Я не бачив міста таким навіть у 1990-х...

– ...порожні, безлюдні вулиці?

– Абсолютно.

– Від страху?

– Так. Одна річ – сидіти на дивані, дивитися телевізор і чекати приходу "русского мира". І зовсім інша – коли цей "русский мир" до тебе прийшов у реальності в особі терористів і бойовиків.

– Вас майже три роки протримали в сімферопольському СІЗО. Тортури були?

– Деякі речі не люблю й не хочу розповідати. Усяке бувало. Пам'ятаю період, коли в СІЗО були Афанасьєв, Костенко, Коломієць та інші українці. Сенцова до моменту мого арешту вже вивезли. Ні про які тортури щодо них або когось іншого всередині СІЗО я не чув. Навіть Панова, коли його привезли в СІЗО, запитав: "Тебе пресують?" Він сказав: "Ні". А під час етапування фізично проблемні моменти були.

Десь до травня 2015 року наше СІЗО в Сімферополі за інерцією залишалося українським, нікого не пресувало. Навіть інструкції залишалися українською.

– Не таємниця, що за кожною зоною або ізолятором закріплено наглядача із кримінального світу. Ви з ними зіткнулися в сімферопольському СІЗО?

– Найважчими були 2014–2015 роки, тому що шизофренія "Крим наш!" зачепила всі верстви населення, зокрема мешканців в'язниць. Розумію, чому за ґратами так ставилися до Сенцова і Балуха, до мене й інших, хто не скорився. Скільки б ти не радів приходу Росії, усередині себе все одно розумієш, що вчинив зраду. І коли на твоєму тлі перебувають люди, які потрапили у в'язницю, пройшли тортури і все одно не зламалися, звичайно, це трясло. У мене були розмови із внутрішньотюремним світом, який не розумів, чому я не радію приходу "русского мира" й агресивно виступаю проти.

– Як ув'язнені формулювали своє невдоволення вашою позицією?

– По-різному, запитували: "Навіщо тобі це треба? Дивись, Росія прийшла, зараз і те, і це". Я відповідав: "Ну, самі побачите". І вони побачили. Це спочатку здається, що терор як принцип впливу на населення здійснюється вибірково і тебе ніколи не торкнеться. Закони, прописані в Росії, спрямовані, насамперед, проти власного населення, а не якогось умовного ворога.

– Але ж у в'язницях свій окремий світ і свої правила.

– А яка різниця? Це тільки здається, що сидять там люди інші. Ні, такі самі, як скрізь, тільки в інших умовах. Правила у в'язниці упорядковані внутрішніми стосунками, а не так, як на волі, де кожний негідник може виставити себе героєм, пропетляти або пробити собі дорогу ліктями. За ґратами поняття "правильно – неправильно" жорстко розділені й упорядковані, але там такі самі люди, у яких є свої переваги.

– ФСБшники тиснули на кримінальних авторитетів, щоб вони жорстко щодо мене відпрацювали, але злодії відмовилися. Вони самі мені казали: "Ну так, була така вказівка ззовні".

– Чому відмовилися?

– Бо не за поняттями. Бо потім у них в іншій в'язниці запитають: "Чим Чийгоз порушив принципи, що ви так жорстко його покарали?"

– Чому вас з Ільмі Умеровим вдалося витягнути з рук Кремля, нехай і за допомогою президента Туреччини Ердогана, а з тими самими Сенцовим, Балухом і ще 70 українськими громадянами досі не виходить?

– Складно сказати. Знаю, що ви як громадянське суспільство виконуєте свій обов'язок, постійно порушуючи тему українських політв'язнів Кремля. Ви проводите акції, привертаєте увагу політиків. І влада, бачачи це, починає йти шляхом, якого потребує суспільство, порушує питання на міжнародному майданчику. Якби не було тиску суспільства, нічого б не вийшло.

– Але акції на підтримку Сенцова проходять постійно, давно вийшли на міжнародний рівень – і все одно не допомагає.

– Суспільство має робити те, що має, – тиснути на владу, установлювати порядок денний. Інакше це не громадянське суспільство. З іншого боку, ми ніколи не сідали у в'язницю з відчуттям, що нас обов'язково витягнуть. Ми про це не думали, ми відстоювали свої позиції.

– Але ж ви самі казали Рефату Чубарову: "Я знаю, ти мене витягнеш".

– Та ну, перестаньте, це були просто слова розради. Мені дружина каже: "Ти ж знав, що тебе посадять. І все одно робив те, що робив, перетворивши моє життя на пекло". Вона майже кожного дня або біля в'язниці, або в суді була. Звісно, важко, але не це головне. Ми ж там сиділи і сидимо за поліпшення в Україні. Я не вірив тоді й не вірю зараз, що окупація Криму триватиме довго. Я багатьох пережив. І окупанта Путіна переживу.

– Не впевнена, що зі зникненням Путіна російська агресивна політика щодо України припиниться.

– Ні-ні, звісно, не припиниться. Але якщо ми і весь світ правильно сконцентруємо свої зусилля, деокупація Криму відбудеться руками Путіна.

– Тобто?

– Треба змусити його виправити все, що він накоїв. Але для цього не вистачає концентрації зусиль.

– Утопія. Світова спільнота може скільки завгодно декларувати "глибоке занепокоєння" військовою агресією Кремля, але чемпіонат світу з футболу у РФ пройшов, будівництво газопроводу "Північний потік – 2" ось-ось почнуть, Трамп і Путін роблять один одному компліменти на зустрічі в Гельсінкі...

– ...а ФІФА заявляє, що прибутки від чемпіонату світу обчислюються кількома мільярдами доларів, тож ні про який бойкот мови немає... Так, це ганьба для міжнародних інститутів. З іншого боку, на акції на підтримку Сенцова навіть тут, у Києві, виходить не так багато людей. А нас повинні бути десятки тисяч перед посольством РФ, десятки тисяч! Цифра дуже важлива, тому що посольство аналізує і надсилає у Кремль сигнал про резонансність тієї чи іншої теми всередині українського суспільства.

Як у Криму було? Спочатку багато хто злякався, подумав: якщо навіть Чийгоза посадили, отже, нас узагалі знищать. У людей хаос у головах. Але минув рік – і ФСБшники в СІЗО, в окремому кабінеті, раптом почали мені казати: "Ми готові вам змінити умови".

Знаєте, чому готові? Тому що в кожному будинку, на ринку, у місті, на кожному заході – скрізь говорили: "Чийгоз сидить за нас". А ті негідники, які хотіли стати перед РФ як носії громадської думки у Криму, коли на весілля приходили, люди вставали зі столу і демонстративно пересідали на інше місце. І ці негідники зі своїми сім'ями поодинці сиділи.

Треба дати людям час – і вони усвідомлять. Я ж знаю: нація, яка п'ятий рік на фронті захищає свою землю, не може бути байдужою до долі Сенцова, Балуха та інших українських заручників Путіна.

– Що б ви сказали Путіну, якби залишилися з ним наодинці?

– Я б хотів, щоб він почув від мене, що насправді ми про нього думаємо.

– А думаємо ми про нього?..

– ...це чудовисько, яке поставило за мету знищити мій народ.

– Не демонізуйте. Ну яке чудовисько? Йому вдалося те, що вдалося, через абсолютну імпотентність і корумпованість зокрема міжнародних західних інституцій, відповідальних за безпеку.

– Ні-ні, це монстр. Про те, що у нього глибокі комплекси, усім зрозуміло. Але він – дійсно чудовисько, тому що не бачити і не зважати на те, скільком десяткам тисяч людей ти приніс смерть і горе, – це не закомплексованість. Путін глибоко хворий на шизофренію, у нього в голові диявольщина.

– І як такі істоти закінчують?

– Наївно вірити в палацовий переворот, я це й на міжнародних майданчиках говорив. Але і при владі він довго не залишиться. Я бачив тих, хто прийшов правити на все життя, а за рік зникав назавжди. Я багато чого бачив.

Наприклад, зараз багато людей по ефірах ходить і розповідає, як рятували Крим у 2014-му. Буквально переписують історію. Знаєте чому? Бо ми її не пишемо, тому пишуть вони!

– Ви говорите про екс-главу МВС, главу Ради міністрів Криму до 27 лютого 2014 року генерал-полковника Анатолія Могильова, який повернувся після анексії у Київ?

– Могильов сприяв анексії задовго до 2014 року. Він активно брав участь у всіх заходах, пов'язаних із "русским миром", що проходили на Південному березі Криму. Він – пристосуванець, такі люди завжди думають тільки про власний успіх.

Переконаний, якби російський окупаційний режим у Криму запропонував Могильову ту роль, яку відіграє Аксьонов, він би погодився. Але на арену було висунуто інших гравців. А Могильову абсолютно чуже щось українське, тим паче – кримськотатарське. Він за натурою навіть не міліціонер, а беззаконник від політики, який через трупи переступить, щоб взяти своє.

Коли я був у в'язниці, Ленур Іслямов (український бізнесмен, власник кримськотатарської телекомпанії ATR. – "ГОРДОН") зробив добірку моїх виступів на ATR. Він потім мені казав: "Ахтеме-ага, ми ставилися до вас, як до людини, яка завжди рубає з плеча, а ви виявилися мудрим, зробили низку прогнозів. Звідки ви це знали?"

– Про які прогнози йдеться?

– Ще у 2012-му я говорив, що найнебезпечнішим нашим сусідом була, є і буде РФ. Говорив і писав про це навіть у в'язниці. Ми завжди жили з відчуттям небезпеки, що йде від Росії, це в нас у крові. Незважаючи на всі свої прогнози, я не думав, що буде саме військова окупація, не чекав, що озброєні спецпризначенці РФ захоплять у ніч на 27 лютого 2014 року Верховну Раду Криму. Мене це шокувало.

На жаль, довелося пролити кров, щоб усі в Україні зрозуміли: росіяни – ніякі не брати. Ще складніше було пояснити, що в нас, тюрків, набагато більше спільного з українцями, ніж в українців із росіянами. Коли ми дістали можливість вивчати свою історію в архівах Хан Сараю, ми там через слово читали: Україна, Україна, Україна...

Коли в Києві розпочався Євромайдан, я возив сюди хлопців із Криму, нас по 200–300 осіб приїжджало. Ще до кривавих розстрілів на Інститутській казав своїм хлопцям: "Війна буде". Вони зараз часто згадують: "Ахтеме-ага, ніколи не забудемо, коли ми поверталися з Києва, ви говорили, що все це закінчиться війною". А я цю загрозу від Росії завжди відчував, шкірою відчував, коли вулицями Криму ходив. Кожного дня бачив, до чого ведуть ці процеси.

– "Ці процеси"?

– Ще до війни було насадження російського козацтва, нетрадиційного для Криму, штучне нагнітання міжнаціональних і міжрелігійних настроїв. Це переважно через політиків і церкви Московського патріархату насаджували.

Дуже важко було міняти серед простих людей стереотипи щодо кримських татар. У Радянському Союзі, коли ми вже повернулися на батьківщину, у Крим, зіткнулися з тим, що ці забобони дуже глибоко сидять у людях. Їх цілеспрямовано насаджували ще із часів Російської імперії, коли почалися переписування історії та її трактування з ухилом ненависті й ворожості щодо нашого народу. Але своєю працьовитістю, толерантністю, європейськістю ми поступово ламали ці стереотипи.

– Назвіть три головні стереотипи щодо кримських татар на пострадянському просторі.

– Перший – що нас депортували в 1944-му, тому що ми – "зрадники". Другий – що кримські татари не можуть претендувати на Крим як корінний народ. Третій – сучасніший стереотип – що кримські татари – мусульмани, а отже, є "ісламською загрозою".

Коли в 1980-х ми почали із Середньої Азії повертатися у Крим, на нас ніхто не чекав. На всьому просторі СРСР саме на півострові були найдрімучіші та найстрашніші стереотипи про кримських татар. Крим був таким собі анклавом, куди з виходом на пенсію з'їжджалися партійні бонзи, півострів був просякнутий совєтизмом. Ми поверталися і натикалися не просто на жорстке нерозуміння, а саме на ворожість та імперський шовінізм.

Із простим народом було легше розмовляти. Ми їм говорили: те, що ви живете в будинках наших старих, – нам це боляче, але ми готові будувати собі нові будинки. Минули десятиліття, ми жили в підвалах, без води і світла, без доріг, але ми будували свої нові будинки і заселили землі, що пустували. І водночас не розв'язували конфліктів. Ми всю свою боротьбу проти кримської влади вели, взаємини з якою були дуже важкими і жорсткими. Знаєте чому? Тому що в неї спеціально підбирали проросійськи налаштованих політиків, частина з яких уже тут, у Києві, ходить по телеканалах, бреше й маніпулює.

– Коли ваша сім'я після депортації повернулася у Крим?

– У 1979 році мої батьки із чотирма дітьми прилетіли з Узбекистану у Крим, в Алушту, де будинок наших дідів. Але нам не дозволили осісти на батьківщині, батьку дали 24 години, щоб із сім'єю покинути півострів. Ми переїхали на Кубань, прожили там 10 років, а потім усе одно повернулися у Крим у 1989-му.

– Якби батько не підкорився і не покинув Крим за 24 години, що було б?

– Заарештували б і на два роки посадили за порушення правил прописки. Там і дармоїдство шили.

– А на Кубані в радянські часи такий закон не діяв?

– Ні, хоча там були свої жорсткі правила. Наприклад, маму не прописували два роки. Батька прописали, але за хабар у розмірі 2 тис. радянських рублів.

– На що жила сім'я із чотирьох дітей?

– Ми до цього пройшли і пристосувалися до таких тяжких умов, що, ви не повірите, на Кубані було простіше. Наприклад, восени був спільний збір овочів. Після цього офіційного збору ми виїжджали і збирали те, що залишилося: помідори, перець, баклажани. А потім продавали на ринках. Так і жили.

– А влаштувати дітей у школу важко було?

– До моменту, коли ми переїхали, уже таких труднощів не було. У школу кримськотатарських дітей брали, але ставлення було не як до всіх. Наприклад, у 16 років мені для видавання радянського паспорта знадобилася окрема процедура.

Ніколи не забуду, як класний керівник – дуже людяна жінка, царство їй небесне, – плакала і просила вибачення в мене, коли я спересердя сказав: "Як брати перші місця в районі, вигравати олімпіади, я нормальний, а як отримувати паспорт, так в окремому режимі?" Загалом, я відмовився отримувати паспорт за окремою процедурою, вийшов із класу і два тижні не ходив до школи.

– Як ви зберегли мову в російськомовному середовищі?

– Спрацював внутрішній захист: ми намагалися не асимілюватися, не розчинитися. Діди наші примудрялися закладати в нас і передавати через покоління кримськотатарську культуру. Пісні, весілля, вечірні розмови, казки... У збереженні традицій величезну роль наші старі відіграли. Тоді ж не було комп'ютерів і мобільних, увечері в дідуся з бабусею сидиш, а вони тобі щось розповідають рідною мовою.

– Що робити пересічному громадянину України, щоб виграти війну і звільнити Крим і Донбас?

– Виконувати свій обов'язок. Ви як журналіст повинні не просто інформувати, але виділяти головне і давати посилання. Дуже багато білого шуму навколо, багато розмивання. Я коли в камері сидів, дивився їхній телеканал "Россия", він із ранку до вечора виносив мозок. Але вони поставили собі за мету довести всім: росіяни бадилля жертимуть, але випускати ракети і воювати не припинять.

Нам до такого пропагандистського абсурду доходити не треба. Але нам треба сформулювати національну ідею, буквально: хто ми і чого хочемо? Ми знаємо свої проблеми, треба навчитися їх розв’язувати.