Україні необхідний статус позаблокової, постійно нейтральної, без'ядерної країни під гарантії Радбезу ООН G

Очевидним фактом для майже всіх людей стало прискорене просування України до катастрофи. Безліч доказів тому знайде кожен, задумуючись над власними проблемами. Причина їх у знищенні економіки і неможливості одержати оплачувану роботу, у відірваності влади від суспільства та відсутності гарантій на всі права людини, у жертвах війни, яку ніхто не збирається припиняти, у затягуванні зашморгу тарифів і цін, боргів та інфляції, у недоступності медичної допомоги і зниженні рівня освіти, у зрощуванні влади з бізнесом і криміналом. Територія України цілеспрямовано звільняється від українців (їх залишилося приблизно половина від чисельності 1991 року), готується продаж її землі, після чого існування країни як суб’єкта міжнародного співтовариства припиняється.

У глобальному протистоянні фінансово-політичних систем Україну перетворили на розмінний елемент цього протистояння, утративши практично всі складові суверенітету: економічні, політичні, військові, енергетичні, навіть духовні. На чолі процесу знищення країни стоїть маріонеткова державна влада, не спроможна самостійно задовольняти жодну потребу населення, виродившись (під прикриттям ляльководів із Держдепу США) у багатосегментне організоване злочинне угруповання.

Підтверджень такої сутності державної влади є скрізь і безліч:

• жахлива корупція, організована органами управління й охорони правопорядку (держадміністрації, митна і податкова служби, прокуратура, поліція і СБУ, суди та галузеві відомства);
• повсюдне, на всіх рівнях ігнорування законів і Конституції, гарант дотримання якої найперше демонструє зневагу до неї ініціюванням шкідливих реформ, змін до Основного закону, байдужістю до нелегітимності парламенту й уряду, отже, влади загалом;
• блокування умов для реального волевиявлення народу (фальшивий реєстр виборців, відмова від перепису населення, відсутність виборчого закону, що гарантує справедливі вибори, склад ЦВК тощо);
• потакання розкраданню національного багатства і ресурсів країни (бурштин, ліс та інші);
• намагання перетворити землю на товар;
• втягування країни в абсолютну боргову залежність;
• планомірне розколювання суспільства на мовній, релігійній, історичній, територіальній та іншій основах.

Така фактична політика влади, що здійснює визначений її наставниками курс на ліквідацію України. Цей курс, безперечно, протилежний тому, на який сподівалися і якого потребують українські громадяни, тому курсу, якого потребує й Україна, і міжнародне співтовариство.

Ми, соціалісти, відстоюючи потреби більшості населення, що хоче жити у стабільній і процвітаючій країні, у якій домінують засади правди і справедливості, прав людини і гарантії їх захисту, пропонуємо громадянству своє бачення подолання кризи і створення передумов для прогресивного розвитку України.

1. Забезпечення миру. Ідея влади "До миру через перемогу" – погано замасковане бажання продовжувати воєнний конфлікт, задовольняючи плани її західних наставників. Війна виправдовує глобальне протистояння, але веде до людських жертв і занепаду нашої країни, її затягування створює і поглиблює перешкоди для консолідації українського суспільства після встановлення миру.

Можливості Мінських домовленостей втрачені, зокрема через небажання українських зверхників вдатися до системних змін у владі по всій Україні, тим самим не вирізняючи передбачений домовленостями "особливий статус" певних частин Донбасу.

Російська сторона і контрольоване нею керівництво штучних "республік" використовує мінський і нормандський формати як прикриття постійного замороженого конфлікту.

Ситуація тупикова. Вона вимагає виходу за межі обставин, що її створили. Використання при цьому безпредметних гасел і намірів щодо вступу до НАТО і ЄС лише демонструє згоду влади і далі здійснювати маріонеткову роль – роль подразника в геополітичному протистоянні, котре (за будь-яких наслідків) нічого позитивного не передбачає для України. Ми – не суб’єкт нинішньої світової гри, а лише одне з її місць проведення та її жертва.

(Спроба протягнути в текст Конституції наміри щодо НАТО і ЄС – фальшивий прийом. Якби членство в НАТО внаслідок цього стало дійсністю, а не утопією, то, відповідно до статуту Альянсу, ми мусили б підтвердити прощання назавжди з Кримом. Теперішню "патріотичну" владу (та тих, хто з білбордів на неї претендує) це, очевидно, влаштувало б. Принаймні відтермінувало б їхню відповідальність за здачу (чи продаж?) Криму. А відповідати їм доведеться. Проблему ж Криму будемо розв’язувати згодом, перед тим забезпечивши мир на материковій частині України.)

Ще аргумент. Членство в НАТО, крім того, передбачає можливість розміщення на території України військових баз Альянсу. Чи сумніваються наш президент, ті, хто з білбордів заявляє: "Наша безпека в НАТО", куди будуть перенацілені ракетні установки РФ? Це потрібно Україні? Узагалі ситуація у світі часто виходить з-під контролю урядів та міжнародних організацій. Ризики збільшуються, вони можуть обернутися катастрофою для цивілізації. Від нас залежить, чи знову через мільйони років якісь істоти зі свідомістю розкопуватимуть сліди, скажімо, замків наших олігархів (як ми теперішні біля незбагненних єгипетських пірамід чи скульптур на острові Пасхи) і гадатимуть: нащо такі ненормальні споруди були потрібні окремим із нас, нині сущих?

Сказане здається фантастикою. Та від нас усіх залежить, аби вона не стала дійсністю.

Ми вважаємо необхідним для України статус позаблокової, постійно нейтральної, без’ядерної країни (як передбачено Декларацією про державний суверенітет – основою чинної Конституції) під гарантії Ради Безпеки ООН. Така зміна статусу відкрила б можливість швидкого припинення війни в Донбасі. Це потреба насамперед України, але вона була б корисною і для Росії, і для США та Європи. Щодо цього треба вести конструктивні (і невідкладні!) консультації з керівниками впливових держав. Нинішній владі те не дозволено.

Нейтральний статус України не означає її роззброєння. Навпаки, треба припинити "переможні" реляції про створення армії та, розібравшись із тими, хто оборонну міць України розвалював, армію грабував (на час проголошення незалежності Україна ділила з Китаєм третє – четверте місця з могутності збройних сил), зайнятися серйозним зміцненням оборонного комплексу та модернізацією Збройних сил України. Ніхто за нас не захищатиме нашу Вітчизну. Сильна країна території не втрачає.

2. Розвиток ситуації в Європі і світі переконливо підтверджує правильність нашої багатолітньої позиції щодо потреби скликання наради з питань безпеки і співробітництва (на зразок "Гельсінкі – 75"). Ще 20 років тому ми добилися рішення ПАРЄ про початок конкретної підготовки наради, причому ініціативу в цій справі визнавали за Україною. Тогочасний президент (Леонід Кучма) зірвав таку можливість, демонструючи тим самим власне хуторянство, нічого не зробивши для нейтралізації багатьох конфліктів, котрі стали реальністю в новітній історії Європи, нині – в історії України.

Нова українська влада зобов’язана бути активно залученою в процес підготовки і проведення наради. Попередню підготовку відповідних матеріалів нами забезпечено.

3. Партія – послідовний прибічник європейського вибору України. Для нас європейський вибір – не вступ у ЄС. Вступ можна розглядати наслідком тривалого процесу перетворень у країні. Буде це чи ні, збережеться ЄС у нинішньому стані чи ні – не так важливо. Має значення зміст перетворень, які ми зобов’язані забезпечити самі. Цей зміст в основному є в політичній частині Угоди про асоціацію з ЄС. Із перших днів появи тексту Угоди ми наполягали на підписанні її політичної частини (навіть в односторонньому порядку!) Наші пропозиції високопосадовці ігнорували й дискредитували. Зрештою підписання цієї частини Угоди ними ж (!) сталося і почало видаватися великою перемогою. "Перемога" досягнута, але нічого відповідно до змісту Угоди не зроблено! Те, що зроблено, здалеку за формою нагадує європейську модель влади й управління, але за змістом і практикою до цієї моделі не має жодного стосунку.

Наше гасло 20-літньої давності "Збудуємо Європу в Україні!" повторюється нині мало не всіма претендентами на владу. Ніхто з них, щоправда, не готовий змінювати нинішню систему влади. А це головна потреба України!
Проект нової редакції чинної (підкреслимо: чинної, а не іншої!) Конституції, підготованої з нашою участю кращими конституціалістами України, опублікований п’ять років тому. Його не хочуть розглядати нинішні "патріоти" і "європейці", бо він передбачає:

• баланс функцій єдиної (!) влади на центральному рівні, неможливість втручання однієї гілки влади в функції іншої, скасування для того "вертикалі" призначених адміністрацій, зміну прав і обов’язків президента (з можливістю скасування цього інституту влади);
• всебічне зміцнення функцій і можливостей органів самоврядування, розвиток середовища, при якому народ контролює створену ним владу, не допускаючи її виродження в структуру, що стоїть над людьми.

У проекті передбачена також реформа судової влади та прокуратури, підзвітність їх громадянам. Передбачено стан, протилежний нинішньому, коли і законодавча, і виконавча, і судова влади, по суті, підпорядковані одній людині. Це яскравий приклад узурпації влади, що за Конституцією є злочином.

4. Викорінення корупції та її джерел – першочергове завдання нової влади. Нинішня влада (чи перелицьована з її нинішніх представників) із таким завданням не впорається. Не тому, що завдання складне, а тому, що корупція – її суть, її інструмент управління, її фактична мета.

Нині корупція – злоякісна пухлина в державному організмі. Нею заражені буквально всі інститути влади. До тих пір, поки збережеться такий стан, про позитивний розвиток України нічого й мріяти. Сьогодні в нашій державі влада, великий бізнес і кримінал – єдине утворення, що дозволяє називати владну систему кримінальною.

Для викорінення корупції вважаємо обов’язковим:

• розмежувати бізнес і владу вже на етапі формування законодавчого чи представницьких органів. Норма Конституції про неможливість перебування людей, що займаються прибутковою діяльністю, у будь-якій структурі чи ланці влади повинна дотримуватись буквально, починаючи з нереєстрації відповідних кандидатів під час виборчих кампаній;
• криміналізувати статті Карного і Процесуального кодексів про причетність громадян України до офшорів. Попри всі юридичні пояснення, рахунок в офшорі – приховування доходу, уникнення оподаткування, сиріч – злочин. За це потрібно карати суворо, оскільки він знищує економіку країни та засади державності;
• посилення відповідальності державних службовців за неправдиві офіційні документи, видані від імені державних органів, внісши зміни до ст. 366 Кримінального кодексу України "службове підроблення", яке, окрім позбавлення волі, передбачатиме неможливість покараного будь-коли обіймати посаду державного службовця;
• створити орган контролю (варіант: при президентові) для ревізії складу органів управління, суду, прокуратури, поліції, податкової служби та Служби безпеки. Проаналізувати роль представників цих органів у відповідних рішеннях, співвідношення їхніх особистих доходів і витрат, при їх відхиленні від норм закону видаляти назавжди цих людей зі згаданих органів, через суд забезпечувати їх фізичною працею, приміром, на будівництві доріг;
• позбавити будь-кого права втручатися в діяльність антикорупційних органів, передбачаючи їхні регулярні звіти про наслідки своєї роботи з трибуни парламенту;
• запровадити досвід подолання корупції у розвинених країнах, найперше шляхом створення нормативно-правової системи унеможливлення легалізації грошей, отриманих злочинним шляхом, та розвитку механізмів контролю за відмиванням грошей.

Боротьба з корупцією повинна не стільки зводитись до покарання корупціонерів, як до створення умов для неможливості розвитку цього зла в економічній, торговій, фінансово-банківській, інвестиційній та інших сферах суспільної діяльності. Засоби для того і досвід їх запровадження є в багатьох країнах. Завдання парламенту, уряду, органів правосуддя полягає в застосуванні цього досвіду, що найперше означає проведення кадрової політики, порядку підготовки та призначення кадрів, їх підконтрольності громадянству.

5. Створення та розвиток української економіки. Зміст сказаного – створення – випливає з фактичного стану виробництва, обігу та споживання товарів. Виробництво в майже всіх галузях мертве. Досягнута мета запровадженої ваучерної приватизації, тих перетворень, які ніде у світі не проводилися. Нашу пропозицію (від 27 січня 92-го року) щодо "малої" приватизації у сфері послуг і балансу можливостей приватної та державної власності тодішні "реформатори" відкинули. Подіяв їхній головний (але безглуздий) аргумент: держава не може бути ефективним власником.

Тепер "ефективність" приватника доведена практикою. Люди не мають роботи і заробітку, на кваліфікованих спеціалістів немає попиту, частково живі сировинні галузі обмежені можливостями експорту, технологічно-коопераційні зв’язки знищені, наукові розробки нікому не потрібні… Відбулася абсолютна деградація економіки. Люди, насамперед продуктивного віку, втікають туди, де можна одержати змогу заробляти на життя. Населення України скоротилося майже вдвічі, цей процес набирає сили.

Нова влада зобов’язана запропонувати шлях подолання занепаду. У світі упевнено набирає позицій пʼятий і шостий технологічні переділи з використанням технологій нано, інформатики, конвергенції, когнітивних і синергетичних, 3D-принтерів, квантових комп’ютерів, роботів, штучного інтелекту, цифрових та інших досягнень. Розвинений світ стає постіндустріальним. Відкриваються можливості, які важко уявити (в технологіях і матеріалах, засобах комунікації, джерелах енергії, у зв’язках людини і природи…) Враховуючи прогрес, треба сформувати економічну парадигму України. Але водночас залишаються прозаїчні потреби людей: продукти харчування, одяг, предмети побуту, технічні засоби для агрокомплексу і переробки, перевезення пасажирів і вантажів… Ідеться про знищені тепер складові індустріального періоду, потребу продукції якого для людей задовольняє імпорт.

Звідси – заміщення імпорту власним виробництвом вимагає відповідного планування потреб і можливостей, географії виробництв і логістики, збуту товарів в умовах конкуренції за показником "ціна – якість" тощо. Потрібна інша діяльність уряду, власне, інший уряд.

Для початку створення цього ряду економіки, безперечно, потрібні зарубіжні інвестиції. Їхні власники в Європі й усьому світі є, вони мають потребу і можуть вкладати в Україну великі капітали, але… не в злодійську державу. Тому першою потребою вважаємо наведення законного порядку в діяльності суб’єктів економіки. Ідеться про перший етап реанімації економіки. Очевидно, на старті цього етапу слід передбачити участь держави в економічному житті, для цього найперше повернути в державну власність всю енергетику.

(Не можна вважати логічним те, що, наприклад, тарифи на електроенергію визначає державний орган, а власником обленерго є приватник, причому здебільшого – російський. Тобто держава дбає про прибуток бізнесмена, викручуючи руки громадянам і юридичним особам.

Це, сказати б, морально-політична і соціальна частина питання. Але є обов’язкова частина – технічна і технологічна. Енергетика має бути цілісною системою, централізованою, оскільки від турбіни на станції (станціях) до розетки чи вимикача у квартирі вона єдина. Більшість людей (майже всі!) не уявляють, наскільки складна ця система, наскільки вразлива від багатьох обставин, наскільки катастрофічним може стати її вихід із ладу. А підстави для того в Україні дозріли: жахливе недофінансування, дефіцит кадрів, тупа децентралізація у вигляді приватизації на догоду бізнесу і криміналу. Навпаки, її потрібно, об’єднавши, прискорено розвивати, оскільки на її лише основі можна долучитися до науково-технічного прогресу як здатні хоч би повторювати чужі досягнення, а не бути тубільцями внаслідок злочинних "реформ" і жадоби відомих усім персонажів).

Інвестиційно привабливими можуть бути проекти, що передбачають вигоду для зарубіжних партнерів. Умови інвестицій при тому не збільшують боргову залежність країни. Такими є розвиток транзитних мереж, умовно, "Із варягів у греки" та "Шовковий шлях". Нами здійснено попередню презентацію проекту водного шляху з Балтійського до Чорного морів із використанням річок у Латвії, Білорусі та Україні. Ідея зацікавила потужні інвестиційні компанії (їхні умови: повернення затрат із прибутку від експлуатації шляху) та владу згаданих країн (окрім нашої – нізвідки красти). Потрібне політичне рішення для реалізації проекту. Він відкриває можливості створення каскаду невеликих гідростанцій, шляхових переходів, відновлення природного рельєфу дна Дніпра (отже, гідроекологічну реконструкцію водного басейну Центральної України). Це сотні тисяч робочих місць, стимул для суднобудування та спеціальної техніки для очистки річок і водоймищ, зведення берегових споруд, доріг і торгових терміналів, створення кількох вільних економічних зон. Затрати (приблизно $12 млрд) самоокупні, оскільки згаданий шлях у чотири рази зменшує теперішні транспортні витрати на товари зі Скандинавії і Північної Європи до країн Середньоземномор'я і навпаки.

Зацікавленість може викликати й участь України в забезпеченні авіаційного, залізничного та автомобільного сполучень із заходу на схід, про що не раз інформували нашу байдужу владу представники Японії та Китаю. Ці проекти, безумовно, вигідні і для Казахстану та країн Середньої Азії.

Передбачаємо, що нова влада займеться організацією здійснення величезної екологічної програми, найперше утилізацією та переробкою відходів. Раціональна організація цієї справи може, зокрема, майже повністю забезпечити малі і середні міста теплом, різко зменшити комунальні тарифи, зробити в Україні довкілля таким, яким воно є в Австрії, Швейцарії, Ісландії… Саме таким бачимо один зі шляхів у Європу.

6. Агропромисловий комплекс – стимулятор розвитку економіки. Аграрний сектор – один із ключових в економіці, однак ми не згодні із закликами нинішньої влади (на догоду її зарубіжним наставникам) про перетворення України на "могутню аграрну державу". По-перше, вона такою була і є. Сьогодні – тому що знищено інші галузі економіки, отже, у ВВП частка аграрного виробництва займає провідне місце. По-друге, у розвинених країнах Європи ця частка займає 4–10%, що є ознакою сучасної економіки, а не її сировинного змісту, як у нинішній Україні. По-третє, наш аграрний сектор сьогодні виглядає вотчиною латифундистів, котрі, займаючись винятково рослинництвом, нещадно експлуатують землю, знижують її родючість, безконтрольно і бездумно використовують хімічні матеріали. (Власне, так завжди діють колонізатори, якими у нас здебільшого є співгромадяни, котрі своє майбутнє не зв’язують з Україною.)

Один із найбільших злочинів проти України зробили президент Леонід Кучма в супроводі "патріотів" при владі та групи лизоблюдів із дипломами про наукові звання в економіці аграрного сектору. Якщо дії "національно свідомих" можна пояснити ревним виконанням волі наставників із Заходу – зруйнувати колективні господарства як опору радянського ладу в селі, то лише примітивністю, звичайним невіглаством пояснюються дії "липових" академіків та докторів, що підспівували організаторам злочинства.

Загальним підсумком "реформ" в АПК стало знищення села – основи нації і держави, витіснення українців із їхнього природного середовища, а ще імпорт цукру, м’яса, молока і "молоковмісних" продуктів, шалені ціни на продукти харчування.

Важливо, що так звані реформи здійснені всупереч ухваленим з ініціативи соціалістів законам "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", Земельному кодексу в редакції 1990 року. Нав’язливою манією усіх президентів (крім хіба що Кравчука) та урядів було перетворення землі сільгосппризначення на товар. Паювання земель, виділення паїв у натурі (злочин Кучми), видача державних актів на паї (за наполяганням прем’єра Юлії Тимошенко) як юридичної підстави для переходу права власності – механізму відбирання земель – це підготовка грандіозної афери. Вона стримується поки що мораторієм. На його припиненні вже відкрито наполягає МВФ, залежні владці та політологи, псевдовчені-аналітики. В Україні залишились лише поодинокі суб’єкти господарювання на селі, які успішно працюють, зберігши та вдосконаливши попередні форми господарювання, забезпечуючи роботою і заробітком людей, залишаючись оптовими постачальниками м’ясної та молочної продукції, дбаючи про школи, медичні заклади, будинки культури, церкви, дороги, водопостачання та інші потреби села.

Нами підготовлено детальну концепцію земельних відносин в Україні та розвитку АПК. У її основі – збереження землі у власності України. Передбачено:

• викуп державою земельних паїв;
• створення Державного земельного банку;
• домінування орендної форми відносин;
• використання земельної ренти на користь місцевих громад для вирішення конституційних гарантій про освіту і охорону здоров’я;
• стимулювання державою фермерства і крупнотоварного аграрного виробництва та переробки продукції;
• збереження і захист родючості ґрунтів.

Розуміємо, що наслідки "реформ" зайшли далеко, тому не пропонуємо вдаватися до якихось насильницьких дій, експропріацій зокрема. Нинішні латифундисти можуть розраховувати на збереження прав орендарів за обов’язкової умови: на кожні 2 га орної землі утримувати одну корову (інакше родючість землі буде остаточно знищено). Користувачі змушені будуть шукати ефективні форми господарювання – кооперування, фермерство тощо.

Загалом вважаємо необхідним запроваджувати досвід голландців, де, як правило, в кожному населеному пункті є провідний господарюючий суб’єкт, юридична особа (здебільше фермер). Функціонування фермерства, збереження їх кількості і всебічна підтримка – предмет постійної турботи уряду. Очевидно тому Голландія – найрозвиненіша з аграрного погляду країна.

Наслідком пропонованих змін стануть тисячі господарюючих суб’єктів. Вони будуть споживачами промислової продукції, стимулюючи вітчизняне виробництво тракторів, комбайнів, ґрунтообробної техніки, доїльних апаратів, холодильників, обладнання для переробних підприємств. Держава зможе створити умови, щоб фермеру було вигідно купувати вітчизняні засоби через їхню ціну, якість, гарантії обслуговування, інші умови. Це не утопія, а єдино реальний шлях порятунку села, розвитку АПК, відновлення промисловості, вирішення проблеми зайнятості, входження в перший етап приєднання до нової світової науково-технічної революції.

7. Підприємництво і середній бізнес представляють сьогодні здебільшого молоді люди. Вони зуміли знайти себе в сучасних умовах, налагодити контакти з діловими людьми за кордоном. Безперечно вони – представники середнього класу, надія на стабільність суспільства. Вони самі здатні запропонувати умови процвітання і своєї справи, і країни в цілому. Якої підтримки потребує цей важливий сегмент суспільства? Єдиної – звільнити їх від апетитів ненажерливого чиновництва, яке, контролюючи, регулюючи, "захищаючи", здійснюючи "патронат" тощо вартість своїх "послуг", перекладає на ціну товарів, за які розплачується злиденне населення.

Нова влада, викорінюючи корупцію, забезпечить бурхливий розвиток середнього класу – нового обличчя країни.

8. Освіта і наука. Не варто відкидати всі новації в освіті. Частина з них може і справді бути прогресивною. Але практика переконує: здійснюється згортання освітянської мережі, утверджується непрестижність педагогічної професії, запроваджується дивне спрощення навчальних програм, об’єднання неоднорідних предметів, відбувається звикання учнів до одержання готових відповідей замість уміння учитись, що викликає підозру в спланованій дебілізації населення.

Провідникам таких перемін не просто переконувати населення в доцільності усіх новацій. Патріотична риторика тут мало допомагає, адже чесний аналіз функціонування системи освіти в попередні періоди свідчить, що вона визнавалась передовою у світі, забезпечувала наукове лідерство в створенні обчислювальних машин і комп’ютерів, у космосі, генетиці і біотехнологіях, вигідно вирізняла випускників середніх шкіл серед зарубіжних однолітків.

Потрібен всебічний і чесний аналіз усієї системи освіти, щоб дати відповідь на запитання: в Україні готується робоча сила для колонії чи інтелектуальна основа невіддаленого науково-технічного прогресу? У нас є професіонали, здатні зробити такий аналіз і запропонувати суспільству корисні йому висновки.

Деградація економіки та інших сфер суспільного життя відбилася на науці. Вона майже знищена. Це добре розуміє Борис Патон, сторіччя якого ми вітаємо. Він уважає, що сучасні напрями розвитку економіки, гармонізованого єдиного господарювання (і не лише економіки) повинні виходити з науково обґрунтованих передбачень та конкретних програм і планів. У цій справі саме наука мусить зайняти лідерські позиції. Умови для того, зміцнення авторитету справжнього науковця – справа влади. Зрозуміло, нової влади.

9. Охорона здоров’я – яскраве підтвердження злочинності шляху, яким рухається Україна. Не треба статистики, порівнянь, інших аргументів. Це біль і непорозуміння в кожній родині. Це біда медичних закладів, особливо низового і середнього рівня, біда медперсоналу. Це приклад тупого і цинічного (отже, злочинного) ігнорування Конституції.

Виправити ситуацію буде непросто. Але збереження її без змін недопустиме. На щастя, в Україні є кадри власні, не імпортовані, здатні заблокувати катастрофу. Фахівцям потрібна буде підтримка влади і суспільства. Ідеться про повсюдне забезпечення усіх населених пунктів медичними закладами, їх укомплектування підготованими спеціалістами, переоснащення лікарень та інститутів, функціонування української фармації, надання справді швидкої допомоги. На ці та інші речі необхідне пріоритетне і постійне фінансування, навіть за рахунок інших потреб. Ми зобов’язані це зробити, аби зберегти країну та її населення.

10. Соціальна сфера – відображення реального стану України. Він кричущий, права людей на пенсії, інші соціальні виплати, по суті, фіктивні. Пропаговані наміри уряду щодо поліпшення ситуації опираються на цифри, за якими приховується інфляція, зростання цін і тарифів. Вони випереджаючими темпами "з’їдають" мізерні надбавки до соціальних виплат.

Вихід із цього кола злиденства один – припинення усіх видів злодійства, оживлення реальної економіки, зміцнення грошової одиниці. Іншого варіанту немає, адже для нинішньої влади і тих, кого здебільшого бачимо у виборчих рекламних матеріалах, люди, які потребують соціального захисту, цікаві лише в одному статусі – виборці.

Виборче право в боротьбі за свої права – політична зброя. Треба братися до неї усім.

11. Гуманітарна сфера, місце ідеології в державі. Із певним спрощенням суті можна вважати, що все, що поза межами виробництва і споживання, охорони здоров’я і підтримки тих, хто її потребує, належить до гуманітарної сфери – суттєвої частини загальної культури суспільства. У ній важливе місце відводиться ідеології – сукупності філософських, політичних, правових, моральних, релігійних та мистецьких поглядів, що характеризують суспільство. За Конституцією жодна ідеологія не може бути обов’язковою в державі. Таке визначення передбачає недопущення абсолютизації якоїсь складової, особливо в політичних поглядах. Одначе сукупність складових має бути гармонійною, виражаючи орієнтацію суспільства і держави на прогресивний розвиток. У такому сенсі державна ідеологія необхідна як стан, що діалектично розвивається.

У принципі, цей стан з’ясований змістом Конституції, тому її безумовне дотримання усіма в суспільстві і є серцевиною державної ідеології, рамками поведінки громадян, юридичних осіб і особливо владних інститутів та їхніх керівників.

Практика свідчить, що виходи за межі цих рамок у роки незалежності стали причиною соціальних напружень і конфліктів, часто викликаючи у людей справедливе запитання: який лад будується?

Відповідно до вимог Основного закону, ми запропонуємо на затвердження засади внутрішньої і зовнішньої політики. У нашому варіанті вони визначатимуть таку мету:

• зміцнення, захист і розвиток України – суверенної, нейтральної, демократичної і соціальної держави, головне завдання якої – забезпечення прав і свобод людей, послідовне зростання якості їхнього життя, входження країни в число найуспішніших країн світу.

Саме така мета достойна називатись національною ідеєю. Спекуляції навколо неї (без визначення суті) слід припинити. Кожна політична сила може по-своєму трактувати зміст цієї ідеї. Для нас вона – соціалістична, що увібрала в себе досвід найбільш розвинених у соціальному аспекті країн Скандинавії, Канади тощо і не відкидає найкращих зразків колективізму, інтелектуального зростання, повної зайнятості, що характерними були в радянські часи. Однак діяти усі зобов’язані лише в напрямі визначеної мети.

Важливою умовою успіху при цьому є консолідація суспільства. Вона є і наслідком позитивного розвитку і його потребою. Тому все, що заважає консолідації людей, їхньому соціальному оптимізму, повинне бути нейтралізоване зусиллям громадськості, партійно-політичного середовища, владних органів.

Нинішня влада, діючи за чужими настановами, послідовно зіштовхує людей на різних підставах, зокрема на мотивах віри, мови, історії. Цю практику слід припинити. "Армія, мова, віра – ми йдемо своїм шляхом", – приблизно так звучить головне гасло нинішнього президента. Звучить гарно, але безпредметно з огляду на потреби людей і країни і, що важливо, два із трьох пунктів гасла не входять до компетенції глави держави, а втручання його у справи церкви – взагалі антиконституційне. Помісна православна церква – мабуть, добра справа, але вирішуватись вона має вірянами, а не антихристами, навіть якщо вони представляють органи влади.

Представникам влади можна було б зіслатись на один із канонів християнства – влада від Бога. Одначе слід пам’ятати, що Бог посилає людям і випробування. Цілком можливо, що для українців – це випробування владою. Хочеться, щоб вони його успішно пройшли.

Показово, що одержавши провали щодо всіх обіцянок, "реформатори", рафіновані "національно свідомі", частина інтелігенції забули про них (ефективність приватника, швидкий розквіт на основі суверенності, реформа в АПК тощо), переключились тепер на важливі, але не першорядні для "пересічного" громадянина речі, зокрема на мову і релігію. Ці речі самі по собі дражливі, але те, як вони подаються, будучи висунутими на перший план, хто їх ініціює, свідчить, що продиктовані вони не турботою про згуртування суспільства, а бажанням нацьковувати людей, їхні групи одне на одного. "Одна держава, одна мова, одна церква" – націоналістичне гасло (щоб не сказати гостріше), а реалізація його в багатоетнічній і багатоконфесійній (понад 100 конфесій) країні можлива лише методами, що значною мірою характерні для фашистів.

Розуміє це президент? Напевно. Чи знає він норми Конституції про мову і церкву? Очевидно. Чи забув він про те, що тексти статей Конституції є нормами прямої дії, і цю вимогу необхідно забезпечувати ще й законами, котрі випливають із конституційних приписів? Тоді чому закон про мови, ним підписаний, збурив людей на сході і заході, викликав претензії з боку практично усіх сусідів? Те, що ст. 10 Конституції (при прийнятті Конституції ця стаття 17 разів (!) ставилася мною на обговорення і голосування) визначає державний статус української мови, – ні в кого не викликає заперечень. Але ця ж стаття гарантує захист, вільний розвиток і державну підтримку всіх інших мов, якими користуються українці. А ст. 53 Конституції буквально проголошує "Громадянам, приналежним до національних меншин… гарантується право на навчання рідною мовою або на вивчення рідної мови в державних чи комунальних учбових закладах…". Це "не дочитано" нормотворцями чи у них не вистачило глузду знайти відповідні формулювання?

Ні, причина в іншому, у бажанні збурити людей.

Те ж стосується і віри. Уже сьогодні, до отримання томосу від Вселенського патріарха, розпочалися сутички між вірянами і кліром (між тими, хто фарисействує стосовно віри, кому церква є приходом у матеріальному розумінні цього слова), а відомі політики приміряють уже вінки переможців. Але ж не слід лукавити та провокувати зло – самостійність надається не якійсь конфесії, а Українській православній церкві. І визначатись щодо цього будуть православні, "допомога" влади їм зайва, шкідлива. Вона – влада – зобов’язана лише забезпечити гарантії прав вірян як громадян. І не більше.

Нова влада зобов’язана припинити штучно нав’язані напруження. З нашою участю це буде зроблено обов’язково.

12. Держава і культура. Ідеться про культуру як середовище, що задовольняє духовні потреби людей. Спостерігається занепад культури через байдужість до неї влади, позбавлення фінансової підтримки, некомпетентність відповідальних за цей сектор суспільного життя, її комерціалізацію. Це відбувається в країні з могутніми культурними традиціями, із джерелами, які тепер замулюються апатією, загальним занепадом, роз’єднаністю людей, чужими для культури кадрами.

Між тим культура – важливий фактор виховання, гуртування людей, колективів, народу. Вона також – один зі способів представлення України у світі. Що із цього арсеналу можливостей "працює" на Україну? Який за 27 років фільм схвилював людські душі у нас і за кордоном? Хто з літераторів сказав талановито і чесно про людину та її душевний стан в нинішній Україні? (У своїх газетах вони ніяк не відірвуться від теми утисків культури в радянські часи, так, начебто саме їх розстрілювали, відправляли у заслання, не дозволяли друкуватись. Начебто не вони прославляли Москву і партію, членством у якій забезпечували собі тиражі, нагороди, звання, статус, добробут, виховували власними творами покоління будівників ними ж оспіваного комунізму – порядних людей, яких тепер вони зневажливо називають "совками").

Чому творча інтелігенція не протестує проти засилля принизливої для українства тупої телереклами, через яку до глядача не може пробитись ні інформаційне повідомлення, ні старий хороший фільм, ні інколи вдале шоу? Чому можливим стало наводнення вулиць безглуздими рекламними щитами, неграмотними вивісками й українською, і здебільшого іншими мовами? Де за останні десятиліття з’явилися достойні скульптури, архітектурні новинки? Чому не звучить обурення від абсурдної забудови, скажімо, Києва?

Усе віддано наживі, суєтності, дріб’язку. Це наслідок перебування випадкових людей при владі. Випадкових тимчасовців.

Нова влада орієнтуватиме державні інститути на підтримку культури. Щоб, наприклад, відомий співак не принижувався, шукаючи спонсора на авторський концерт, чи художник – на персональну виставку, щоб не закривалися видавництва, такі як "Криниця". Щоб планомірно здійснювався культурний обмін між областями України, демонструючи, що люди у нас різні, але переймаються схожими устремліннями. Щоб не гасли вогники самодіяльності, підтримувані хіба що аматорами літнього віку в холодних клубах і будинках культури. Щоб з’явилася змога "…везти в Італію не спагеті, а своє…" (за словами блискучого диригента Василенка).

Це потребує не стільки додаткових витрат, як уваги влади, розуміння її представниками ролі культури в житті країни і суспільства.

13. Виборчі кампанії. Шлях до перемін. Викладені тут думки і бачення перспективи загалом збігаються з потребами більшості людей. Вони хочуть правди і справедливості. Це настрої, які може задовольняти лише ліва, лівоцентристська політика, яка можлива з потужною участю соціалістів у владі.

Як передбачається це забезпечити?

Слід добитися об’єднання ідеологічно близьких нам партій. Мова не йде про блокування чи злиття партій, тим більше, що їх кілька: СПУ (голова Садовий) не зареєстрована; СПУ з Кивою – зареєстрована дивним чином, їй дісталися наші первинні установчі документи. Партія «Соціалісти» на чолі з Кожарою. В організаціях цих партій (де більше, де менше) є люди, які недавно були однопартійцями.

Щоб не витрачати час і енергію на процедурні моменти, треба об’єднати однодумців спільною участю в підготовці і проведенні виборів, де суб’єктом кампанії буде наша партія, представники згаданих тут організацій долучаються до виборів як кандидати, довірені особи, члени виборчих комісій, агітатори, спостерігачі.

Участь у виборах президента буде своєрідним екзаменом для наших учасників кампанії. Округи, де краще спрацює актив, матимуть переваги при делегуванні кандидатур у списки на парламентських і місцевих виборах. Критерії відбору залежатимуть, звичайно, від змісту виборчого закону, їх – критерії – буде погоджено шляхом консультацій.

Ми – не "фінансова" партія. Бути привабливою для виборців, прорвати наявну інформаційну блокаду буде легше, маючи на посаду президента і в наступних виборчих списках кандидатів, не пов’язаних із нинішньою так званою політичною елітою. За потреби (також залежно від норм виборчого закону і перебігу кампаній) зможемо наперед пропонувати своїх представників на ті посади в парламенті, уряді, місцевих органах влади, з якими вони успішно справляться, реалізуючи нашу програму, викладене вище бачення перетворень, які потрібні Україні.

Наші підходи при формуванні списків озвучені рішеннями політради. Кандидати, як правило, мають бути людьми до 50-річного віку, з хорошою загальною і професійною підготовкою, досвідом практичної роботи, громадські активісти. Кандидати, як правило, повинні проживати у своїх округах, бути патріотами й України, і громад, які вони представлятимуть. Вони мають бути переконані в необхідності:

• майнової люстрації всіх представників влади;
• щорічних вотумів довіри депутатам, представникам виконавчої влади, прокурорам і суддям.

Останнє, на перший погляд, здається обтяжливою і затратною справою. Але наслідком вотумів довіри стане зміна суспільних настроїв, зростання громадсько-політичної активності людей, збереження для будівництва оновленої країни величезних ресурсів, що сьогодні втрачаються через корупцію.

Під час кампаній ми не будемо критикувати владу та конкурентів, тим більше, не займатимемось "чорним піаром". Люди уже дали їм оцінку. Наше завдання – пояснити виборцям, переконати їх у тому, що намічене нами і здійснюване за їхньої підтримки – єдина умова збереження України, умова її швидкого прогресивного розвитку. 

Джерело: "ГОРДОН"