Наші відчуття до військових – суміш вдячності та провини. І справа не в них, працювати треба із собою

Фото: rudnieva_olga / Instagram

Нам складно спілкуватися з військовими. І справа не в них. Справа в нас. Бо це нам складно. Отже, це – про нас. І працювати в першу чергу варто із собою.

Я для себе зрозуміла, що мої відчуття до людей у формі – це суміш вдячності та провини. Вдячності за те, що я жива, і провини за те, що вони там, а я тут. У безпеці.

Дві історії, які дуже допомагають мені не відводити очей, дякувати й знаходити спільну мову.

Олена, наша цивільна пацієнтка, втратила ліву ногу. Олена з Костянтинівки, працювала на хлібзаводі. Коли ми з Андрієм Ставніцером розмовляли з нею, вона сказала, що їй соромно за те, що вона втратила кінцівку не на війні. "Чому не виїхала?" – спитали її. Вона, ледве стримуючи сльози, відповіла: "Я ж на хлібзаводі працювала. Якби поїхала, хто б годував хлопців?" Потім додала: "Коли мене евакуювали військові, я постійно казала, що соромно втрачати ноги не на війні. А той військовий мене спитав: "А де ти була?" І сам відповів – "На війні".

У кожного своя війна. У тилу – своя. На "нулі" – своя. Не можна порівнювати шляхи, які проходять люди під час війни. У кожного він свій. Але якщо ти знаєш, що ти робиш на цій війні, то будь-яка війна набуває сенсу.

Сенси – це те, що рятує від провини.

Нам часто дорікають, що ми зробили Superhumans Center занадто круто. Кажуть, мовляв, можна було простіше, краще б ті гроші витратили на протези. І я постійно ніяковіла, коли чула це. І під час святкової виписки, яка в нас відбувається в центрі вже півтора року щочетверга, один наш пацієнт сказав: "Дякую за те, що тут усе так круто. Дякую за каву, колцентр і картини на вході. Це та Україна, за яку я боровся".

І в цю мить я зрозуміла: усі Superhumans будуть такими, і ми не маємо виправдовуватися за те, що тут усе краще, ніж у приватних клініках за кордоном. Бо ці люди варті найкращого. Бо вони билися за те, щоб жити саме в такій Україні.

Ці історії – мій оберіг у миті, коли я відчуваю провину, що я не там. Бо поки вони рятують моє життя, ми з командою будуємо для них Україну, за яку вони воюють.

Отже, якщо ви пам'ятаєте, що ви на війні, і розумієте, що ви робите на цій війні, залишається тільки вдячність. А вдячність – найкраща емоція, щоб починати розмову. Розмову з військовими, з якими нам, цивільним, часто так важко знайти спільну мову.

Джерело: Olga Rudneva / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора