Перед нами постає головне питання: чи існує в США двопартійний консенсус щодо України, чи він втрачений? Це питання життя та смерті
Голосування в Сенаті США про нашу допомогу – разом з ізраїльською і тайванською – звісно, хороша історія: політично й емоційно. Навіть більше емоційно, адже створює рух, нову динаміку після місяців тяганини. Це крок, а не стрибок, далі буде Палата представників, де все на порядок складніше. Можливо, пакет розділять, можливо, окремо голосуватиметься військова, гуманітарна й фінансова допомога, викликів попереду більш ніж достатньо. Проблеми є не тільки з нашою допомогою, а й з ізраїльською: частина республіканців не хоче будь-якої допомоги для Гази, кажучи, що вона потрапить до ХАМАС, а частина демократів не готова голосувати без цієї допомоги.
Незалежно від результатів розгляду в Конгресі перед нами руба постає головне питання в американсько-українських відносинах: чи існує двопартійний консенсус щодо України, чи він втрачений? Від цього залежать стратегія США щодо нас (або її відсутність) і рішучість її реалізувати у взаємодії з іншими союзниками. Без перебільшення, це питання життя або смерті. Чи є сплеск політичних і не тільки емоцій під час передвиборчої кампанії у США тим, що заважає цьому консенсусу, або тим, що показує його руйнування?
Моя відповідь – він ще існує, але у стані коми. Його не врятувати лише розмовами з американськими конгресменами, хоча вони, очевидно, потрібні й необхідні. Але ми маємо вийти за межі зони комфорту й почати розмовляти з американцями. З тими, хто часто-густо взагалі не цікавиться зовнішньою політикою і майже нічого про нас не знає. А також із тими, хто має відмінні від нас погляди й відмінні від нас пріоритети та переймається, наприклад, подіями в Газі, але не цікавиться нами. Ми маємо майбутнє лише як демократична і західна країна, але американці та європейці мають зрозуміти, що їхнє щоденне спокійне життя зміниться в гіршу сторону без України.
Достукатися до них – непроста історія, цього не вдасться добитися розмовами про російську загрозу, потрібні позитивні емоції належності українців до Заходу через спільні, зокрема християнські, цінності. Лідери західних країн мають для нас зробити набагато більше, однак ми вже переступили межу, коли це стає можливим через тиск власних громадян. Або ми залежатимемо від рішень декількох політиків, що розкладають геополітичні пасьянси, а наша інтеграція – європейська і євроатлантична – перетвориться на геополітичну гру, результат якої залежить не від нас. Багатьом ідея достукатися до людей здається майже неймовірно складною, але саме в цьому наш шанс. Координація цієї історії має бути за громадянським суспільством, державою й бізнесом – на рівних умовах – і в ній є місце для кожного.
Джерело: Pavlo Klimkin / Facebook